Наукова бібліотека України


Loading
Церковне життя
Краєзнавство - Старий Лсець - Івано-Франківська область

З усіх установ, що існували чи існують на території села, найважливішу роль відігравала церква. До неї приносять нас маленькими немовлятами, щоб охрестити і спрямувати на Христову дорогу. Церковний поріг відправляє померлих в останню земну путь — до місця вічного спочинку.

Усі жителі села були практикуючими християнами. Кожної неділі, у свята відвідували святий храм. Пропустити Святу літургію було великим гріхом. Для потреб вірних спорудили дві церкви. Документи зафіксували наявність у Старому Лисці двох греко-католицьких парафій.

Із Шематизму греко-католицької церкви за 1890 р. дізнаємось, що церква Святого Миколая побудована 1852, а освячена — 1853 року. Це була дерев'яна споруда. Церковні метрики мала з 1756 року. Тут згадується про те, що дочірною вважається церква Собору Пресвятої Діви Марії, але рік побудови не вказаний [1, 224].

У Шематизмі 1907 р. йдеться, що церква Собору Пресвятої Богородиці зведена й освячена 1902 року [2, 180]. Хоч у селі налічувалось дві парафії, парох був один.

Кількість віруючих становила (на підставі Шематизмів):

1880 р. — 1 932 греко-католики, 15 римо-католиків;

1890 — 1 779 греко-католиків;

1893 — 1 836 греко-католиків, 32 римо-католики, 60 жидів;

1897 — 1 826 греко-католиків, 25 римо-католиків, 75 жидів;

1907 — 2 400 греко-католиків;

1925 — 2 432 греко-католики;

1935 — 2 096 греко-католиків, 54 римо-католики, 32 жиди.

Священики:

1876—1905 pp. — Стефан Валявський

1905—1912 — Іоан Хрис Семенович

1912—1948 — Іоан Устияновський

Дотація пароха: 50 моргів орного поля, 35 моргів сінокосу.

Під час Першої світової війни церква Святого Миколая згоріла. На її місці 1924 р. зведено нову споруду [З, 203]. Незважаючи на складне матеріальне становище (у результаті війни було знищене все село), люди в першу чергу будували святиню. Дерево на храм віддавали ста-ролисецькі ґазди із своїх лісів. Багато зусиль для його зведення доклав війт Василь Гаргат. 1925 р. громада придбала церковний дзвін. Кошти для цього збирали парафіяни [4, 47]. На подвір'ї церкви Святого Миколая поховано священика Стефана Валявського. Церковне приміщення. збудоване 1924 p., зберігається до нинішнього дня.

Старожили згадують, що 1941 р. була велика повінь. Вода поблизу церкви досягла глибини 3 м. Перелякані люди хотіли виносити все з церкви, щоб не забрало лихо. Уже перетягли дзвіницю. Але місцевий священик І. Ус-тияновський зупинив їх, сказавши, що до церкви вода не дійде. І справді, викорчувавши великі товсті липи, повінь відступила.

У різних місцях села встановили фігури розп'яття Ісуса Христа (на цвинтарі, подвір'ї школи, місці могили УСС, розі подвір'я Даниліва Д. М.)

36 років парохом у Старому Лисці служив Іоан Устия-новський (1879 р. н.). Рукоположений отець був 7 січня 1904 р. Кир Андрієм Шептицьким Митрополитом Галицьким. Спочатку працював на парафії у с. Посіч, а з 1912 р. — настоятель двох церков у Старому Лисці [5, 102]. Крім виконання душпастирських обов'язків, священик вів своє господарство. На його полі працювали люди, були й домашні слуги. Авторитет священик завоював надто великий.

"Походив батько із давнього священичого роду. Народився у 1879 р. у Стрийському повіті на Львівщині. Мати Станіслава також родом із Львівщини.

У нас була велика дружна родина. В сім'ї виховувалось шість доньок (Галина, Ярослава, Іванна, Олександра, Віра, Зеновія). Всі ми навчались у Станіславській гімназії. Сестри Галина та Олександра закінчили вчительську семінарію Сестер Василіянок у Станиславі, Іванна — вчительську семінарію у Львові. Сестра Галина вийшла заміж за священика Ярослава Раковського, Іванна — о. Теодозія Мокловича. Моїм чоловіком був о. Богдан Фіголь із с. Похівки. Після висвячення на священика чоловік був направлений на парафію у с. Берлоги Пере-гінського району.

Батьки виховували нас в релігійному дусі. Кожної неділі ми відвідували храм Божий. Читали багато літератури.

Мама прищеплювала нам любов до історії України, рідної мови, музики. Була високоосвіченою людиною.

Наш батько був надзвичайно привітний, гостинний. За натурою — холерик. Наша родина підтримувала дружні стосунки із родиною Шептицьких.

Із приходом совітів почалося переслідування греко-ка-толицьких священиків. Неодноразово батька викликали на допити, заставляли перейти на православ'я, але він залишався вірним ГКЦ. Через постійні переслідування батько змушений був покинути с. Старий Лисець і посилився у доньки Зеновії у Станіславі. Переслідували і моїх сестер. Сестру Олександру із сім'єю вивезли до Сибіру. Потім їм вдалось переїхати до Канади. Там вона проживає і сьогодні.

1995 року Олександра із сином приїздили в Україну. Ми всі разом відвідали Старий Лисець. Тут пройшло наше дитинство, і в пам'яті зафіксувались найкращі враження. Емігрувала в Канаду і моя сестра Іванна. Її чоловік о. Теодозій помер в Канаді. Сестра перевезла його прах в Україну. Повернулась і сестра, тут вона померла.

Постійні переслідування, допити підірвали здоров'я батька. Помер він у 1950 році. Похований у родинному склепі у Крихівцях", — згадує п. Віра донька о. І. Устиян-івського, яка проживає зараз в м. Івано-Франківську.

Отець Іван Устиянівський був великим патріотом України. Під його керівництвом у Старому Лисці заснований осередок товариства "Просвіта". Дбав про навчання дітей рідною мовою. Був непримиренний до того, хто не послухався його. Міг із священичої кафедри розкритикувати винного. Не любив непослушних учнів, сварив їх (лотре, ґалґане), наставляв на розум.

"У 1946 році почалось насильницьке перетягання на московське православ'я. Пароха викликали в НКВД і вимагали під загрозою ув'язнення відректися від католицької віри. Він відмовився, і був позбавлений парафії. Останню службу відправив у нашій церкві на Йордан у 1948 p.", — пише у своєму щоденнику о. Микола Волосянко [6, 37].

Радянські окупанти добре розуміли те, який вплив має церква на життя людини. Намагаючись перетворити галичан на своїх послужників, вони вирішили зліквідувати греко-католицьку віру та церкву. 8—10 березня 1946 р. у м. Львові відбувся псевдособор, скликаний (ініційований) НКВС. Тут "ліквідували" УГКЦ. Але "сили пекельні не зліквідують церкву" [Мат. 16, 18]. Тому Українська гре-ко-католицька церква пішла в підпілля.

У нашому селі був вірний парох УГКЦ Іван Устиянівський. Він не погодився на московське православ'я, тому залишив Старий Лисець і перейшов до м. Станіслава (проживав у доньки Зеновії). Отець Іван зазнавав багато переслідувань з боку окупаційних властей, але залишився непохитним у своїй вірі.

Із 1946 р. у Старому Лисці служили священики, котрі перейшли до Московського патріархату. У селі були люди, які не зрадили вірі своїх батьків. Вони не брали участі у відправах у церкві "підписаних" священиків. Вірні ГКЦ ходили на Богослужіння до с. Іваниківка, до католицького священика о. Стефана Чеховського. 1949 р. його заарештували, а церкву закрили. Отця Стефана засудили на 25 літ. Помер у лагері на руках митрополита Йосифа Сліпого. Це був святий священик. Справа його беатифі-кації (проголошення блаженним) подана до постуляцій-ного бюро м. Львова.

Група наших односельців ходила на Богослужіння до села Погоні біля Тисмениці. 1950 р. монастир у Погоні закрили, а стареньку церкву розібрали. Наші вірні перебрались до Станіслава, каплиці отців редемптористів (місіонерів). Згодом і її зліквідували. Греко-католицькі священики почали важку підпільну діяльність.

До нашого села на відправу приходило багато католицьких священиків. Зокрема, о. Юрій Потерейко, досить знана людина, давав у Великий піст 1944 р. реко-лекції весь тиждень. Відправи відбувались у хатах Семена Білогубки, Дмитра Білого (Ганни), Ганни з Чертіжа та інших. Бували в селі о. Мирон Деренюк, монах-студит, екзорцист з Дори біля Яремче; о. Купріян, монах; о. Пла-тон, монах; о. Софрон Дмитренко, василіянин з Погонсь-кого монастиря. Постійно проводив Служби Божі о. Роман (Андрій Кияк). Це педагог за освітою, котрий підпільно висвятився на священика. З 1970 р. до виходу Церкви з підпілля проводив велику священичу діяльність. Часто в Старому Лисці парафіяни брали участь у Богослужіннях за участю о. Ієроніма Тимчука, василіянина, підпільного єпископа; о. Василя Вороновського зі Львова, монаха-студита (тепер — знаний екзорцист); о. Василя Івасюка, теперішнього єпископа Одесько-Харківського. Останній проводив реколекції для групи членкинь Третього чину. Часто Богослужіння здійснювали при закритих дверях у церкві. Після однієї з таких відправ, про яку дізналася влада, на певний час зняли з реєстрації Церкву Святого Миколая. 1970 року також був ув'язнений наш односельчанин отець-монах Микола Волосянко.

Допомагав вірним села в християнських обрядах о. Іван Демушка із села Угринів Долішній. Деяких священиків приводила сестра Ольга (Олена), Ганна з Чертіжа. Там, під Церновом, у неї відбувались Богослужіння. Багато священиків, які приходили звичайно вночі, не називали своїх імен, придумували їх, аби змилити католицьких служителів. У кожному селі радянська влада мала своїх донощиків. Люди перестерігали отців, не приймали на Богослужіння непевних осіб. Душпастирська праця священиків була утрудненою. Відомий такий випадок, що стався у практиці одного отця. Студент інституту вінчався в католицького священика в хаті. Для цього потрібно було двох свідків. Студент узяв однокурсника і свою сестру. Здавалось би, що вже певніших неможливо мати. Через тиждень студент отримав повістку у КДБ — йому зачитали повідомлення про участь у вінчанні. Донос зробив його вірний товариш, який виявився ще вірнішим органам, котрі його завербували та зобов'язали повідомляти про всілякі підозрілі дії, особливо уніатських священиків. На щастя, особа священика не була знана донощикові. Чи виключили студента із закладу, де навчався, священик не знав.

Та все ж траплялися випадки, коли видавали підпільників навіть близькі люди. Коли одному священикові на слідстві зачитали, що той говорив привселюдно, то він легко здогадався, де це було та перед ким.

Надто важкі умови душпастирської діяльності відчули на собі греко-католицькі священики. В одного отця у Львові перед його арештом весь тиждень сиділи слідчі. Через стіну із сусідньої квартири вони прослуховували його помешкання. Але сусід-жид був настільки совісним, що, ідучи повз священика сходами вниз, шепнув йому і показав на вухо: "Вас підслуховують".

Іноді й серед міліціонерів знаходились люди, які розуміли нікчемність і злочинність переслідування служителів церкви. Якось на Великдень в одному помешканні вірні греко-католики із священиком зібрались відсвяткувати Христове Воскресіння. Після закінчення Богослужіння люди розійшлися, а до хати "завітали" два міліціонери. Однак нікого не застали, а на столі лежав посвячений кошик. Господиня здивувалася нічному візиту “служителів порядку і законності". Один із міліціонерів сказав: "Ми вже дві години чекали, поки всі розійдуться. Начальство наказало привести священика і прислати людей, що були присутніми на Богослужінні. Наступного разу будьте обережні, не співайте, бо ваша сусідка подзвонила в міліцію".

Боже Провидіння не раз захищало священиків від ворожих напастей і переслідувань. Силу нашої церкви не змогли здолати ніякі чорні підступи червоних сатаністів, бо з нами був Бог, була правда. Утверджував віру старо-лисецьких парафіян, допомагав у лихі години розгулу без-божників-деспотів о. Петро Козак-редемпторист, що проживав у селі Водяному (Зимній Воді) Пустомитівського району Львівської області. Тут сім літ (1963—1970) мешкав о. Микола Волосянко. Його заарештували й засудили на три роки ув'язнення.

Отець Петро Козак був підпільним єпископом Мовчазної церкви та помічником владики Василя Величковсь-кого. Як і більшість наших священиків, редемпторист (пізніше — єпископ) був ув'язнений і виселений до Сибіру. У Томській області перебував із нашими односельцями. Після свого повернення до Водяного о. Петро звів собі хатину, яка була одночасно й церквою. Вірні приходили до нього на Богослужіння. Часто отець приїздив до Старого Лисця (до своїх знайомих) і відправляв Служби Божі. Особливо часті його візити в часи ув'язнення о. Миколи Волосянка (1970— 1973). Тоді Церкву Святого Миколая зняли з реєстрації Московського патріархату і на кілька літ закрили. Старший брат Антось Крутий мав ключі від святині. При зачинених дверях у присутності довірених односельців священики відправляли Службу Божу. Хтось із сільських донощиків одного разу повідомив в органи про о. Михайла Косила із села Дори. На слідство вислали священика Дмитра з православної єпархії. Але ніхто не признався про відправу, і "слідчий" не довідався, хто був цей священик. З погрозами він виїхав із села.

У Церкві Святого Миколая Літургії проводив наш великий наставник і провідник отець-монах Микола Волосянко. Це було ще перед його ув'язненням. Після виходу з в'язниці він відправляв приватно у своїй хаті та оселях односельчан. Таємно хрестив, вінчав, сповідав померлих, рятуючи їхні душі. Мабуть, немає в селі родини, якій би не послужив отець Микола. Завдяки його праці люди зберігали віру, звичаї, свято вірили, що настане цей день -день Воскресіння Церкви.

Сповняючи деякі душпастирські послуги, Богослужіння у Старому Лисці певний час проводив о. Петро Ше-шурак із села Пшеничники, що біля Тисмениці. Помер раптово 1986 року. Владика Василик та отці Сімкайли відправили йому похорон у ризах. За незаконність оштрафували всіх трьох.

Наближався час виходу церкви з підпілля. Першими легалізувались двадцять сім священиків під проводом владики Павла Василика. 1990 р. приєдналась до Греко-ка-толицької Церкви і наша Старолисецька парафія. Богослужіння відправили владика Павло Василик, о. Григорій Сімкайло, о. Микола Сімкайло. За відновлення Греко-католицької Церкви було зібрано тисячу двісті підписів. Відрадно те, що люди в селі не поділились за конфесіями. Проте не обійшлося без протистояння між горішніми і долішніми. Деякі односельці хотіли поділити громаду й залишити "православний" комітет. Але переважив здоровий глузд, не дійшло до "двовір'я". Священик Іван При-сяжнюк побачив, що не втримає "православ'я", і приєднався до католицької Церкви.

"Немає злого, щоби не вийшло на добро" — гласить прислів'я. Це підтверджує історія нашої церкви. Важкі часи випробовування вона витримала достойно, вийшла з тенет темряви загартованою, хоч понівеченою й покаліченою, але твердою і непохитною. І ми щиро віримо, що такою залишиться аж до кінця світу.

Після приходу радянських військ у селі закрита церква Собору Пресвятої Діви Марії. Її перетворили на склад. Кілька разів святиню хотіли знести, але люди не дозволяли. І тільки 24 січня 1983 року безбожники зруйнували храм. На певний час була закрита і церква Святого Миколая. Люди не мали, де посвятити паску, воду. Але свято берегли свою віру, традиції. Пізніше церква Святого Миколая перетворена на православну. Завойовники робили все, щоб зруйнувати нашу греко-католицьку церкву і віру. Переслідували тих, хто залишився їй вірними. Почалась атеїстична пропаганда. Дітям заборонялось колядувати, ходити до церкви. Часто на Великдень для школярів організовували недільник'И, заставляли прибирати, збирати металолом та макулатуру. Великоднє Богослужіння змушували розпочинати вночі, щоб віруючі швидше розійшлись по домівках. Тільки за те, що людина пішла до Божого храму, її могли звільнити з роботи, позбавити посади. Але жителі села не зрадили свою віру. Таємно здійснювали Богослужіння, хрестили дітей, вінчались. У ті важкі часи ми мали великого провідника — отця-мона-ха Миколу Прокоповича Волосянка.

Народився о. Микола 14 вересня 1930 року у с. Старий Лисець, родині Прокопа і Ганни Волосянків. Закінчив місцеву школу. Середню освіту здобув у Лисецькій школі. З ранніх дитячих літ проявляв надзвичайну цікавість до релігії. Годинами простоював на Богослужінні, тихенько молився, випрошуючи Божої щедроти для родини, для рідної землі. Уже тоді вирішив своє життя цілковито присвятити служінню Господу.

21 вересня 1944 року отець вперше прийшов до Каплиці Отців Редемптористів. Прийняв святу сповідь в отця Стефана Захаркова, ЧНІ. По Службі Божій купив верви-цю, образки і дві книжечки "Мати Божа в Люрді" о. По-родка та "Апостол любові св. Альфонс Ліґуорі" о. Романа Бахталовського (ігумена монастиря Отців Редемптористів). Це були його перші духовні видання, які він залюбки перечитував на пасовиську. З вересня 1944 року почав ходити до Отців Редемптористів на Богослужіння. Часто доводилось 12-кілометровий шлях до Станіслава долати пішки. Та 1946 р. монастир було ліквідовано. Монахів заарештували й вислали до Сибіру, де їх піддавали нелюдським знущанням.

До нас в село 1946—1950 pp. приходив отець Юрій Потерейко, ЧНІ. Він відправляв по хатах Богослужіння, давав реколекції під час Великого посту. Багато наших парафіян ходило до Отців Редемптористів у монастирську церкву (Станіслав) [7, 38].

Богословську освіту о. Микола Волосянко здобував приватним способом у підпільній семінарії. Його провідниками і професорами були: священомученик Іван Слезюк, священомученик Семен Лукач, Владика священомученик Василь Величковський, Владика Микола Чарнецький, о. Іван Юськів, Владика Петро Козак. Спокійна вдача, терпеливість допомагали зростати у вірі. На священика був висвячений у Львові 1957 р. Блаженним Єпископом Миколою Чарнецьким. Почалась важка підпільна свя-щенича діяльність отця. Разом із вірними ГКЦ таємно здійснював Богослужіння, обряди. Не відмовляв навіть тим, хто чинив на нього наклепи і доноси. Отця переслідували, погрожували, але він перемагав кривдників своїми щирими молитвами. За священичу діяльність 1970—1973 pp. відбував ув'язнення в таборі загального режиму біля Коломиї. Після звільнення 10 років працював кочегаром-оператором. Потім 6 років — двірником в Івано-Франківську. З 1990 р. вийшов на пенсію.

З відновленням УГКЦ легалізував свою працю. З 1989 р. — на парафіях у с. Іваниківка і Росільна Бо-городчанського району. 1992 р. переїхав до Львова. Служив у с. Новояворівське Яворівського району, що на Львівщині. Проживав у монастирях м. Тернополя, Львова, Вінниці.

Сьогодні о. Микола Волосянко знаходиться в монастирі, що належить монахам ЧНІ у с. Гніздичів-Кохавино Львівської області. У листопаді 2005 р. жителі Старого Лисця здійснили паломництво до чудотворної ікони Maj тері Божої у Кохавино. Більше 200 паломників отримали велике піднесення, очистились духовно.

Отець-монах Микола Волосянко є взірцем вірного служіння Богу. Це людина кришталево чистої душі. Його особистий приклад надихає на богоугодне життя, а аскетизм, простота, щирість — взірець для всіх нас.

Освічена, високоінтелектуальна людина. Володіє кількома іноземними мовами. Змістовні і переконливі проповіді священика спасли не одну грішну душу. За його молитвами в багатьох наступило оздоровлення, духовне оновлення. Кожного дня отець-монах сплітає Богові віночки із лілій покори, фіалок послуху, троянд любові до ближнього. А його добре й дороге ім'я, як символ миру, сяє поміж нами.

З 1948 до 1950 року парохом у Старому Лисці був зять о. Івана Устияновського — о. Ярослав Раковський, родом із Стрийщини. На священика рукоположений у березні 1929 року. До 1950-го проживав у с. Старий Лисець. Потім переїхав до Станіслава, служив у с. Крихівцях. Помер 2000 року. Похований у родинному склепі у Крихівцях.

Про високий рівень набожності жителів нашого села свідчить і те, що кілька з них стали Божими угодниками — монахами і монахинями. До монастирів йшло багато молодих хлопців і дівчат, але частина з них, відбувши новіці-ат, повернулись додому через те, що 1946 р. монастирі зліквідовані москалями. Великі труднощі, переслідування за Христову віру перетерпіли Ганна Скора (сестра Маргарита), Олена Ребрик, Гаврило Білогубка (брат Кли-ментій), Олена Білогубка (сестра Єремія), Юстина Білогубка (сестра Юліанна).

Ганна Скора народилась 1918 р. у с. Старий Лисець. Лагідна, спокійна вдача молодої дівчини допомагала їй стати улюбленою в багатодітній родині. Батьки передали їй любов до Господа, навчили понад усе дбати про багатство душі. Спостерігаючи навколишнє життя, Ганна бачила минущість речей, людей, марноту днів, відведених Всевишнім для життя людини на цій грішній землі. Світ все менше став цікавити її, бо дівчина зрозуміла, що справжнє щастя можна отримати лише в Господа, у цілковитій посвяті Йому. Тому юнка вирішила присвятити життя Христові. Новіціат відбувала в монастирі Лисця. Потім проживала у монастирі Станіслава. Після його ліквідації довелось багато терпіти. Монахинь переслідували, принижували, насміхались над ними. Тривалий час приходилось переховуватись від сатанинських слуг, які прагнули заволодіти над душами українців. 70-х років Анна переїхала у Львівський монастир. Склала довічні обіти. Її монашим ім'ям стало Маргарита. Працювала на різних роботах, щоб отримати засоби до існування. Сестра Маргарита не забувала про рідне село, родину. У щоденних молитвах випрошувала в Бога ласку для рідних, для всієї України. Багато молитов складала Всевишньому за душі в чистилищі. Сестра мужньо переносила всі поневіряння. Після смерті бажала знайти вічний спочинок у рідному селі. Померла 1978 року. Родині довелось багато пережити, щоб поховати сестру. Перешкоди чинила влада, православні священики. Вічний упокій знайшла на новому кладовищі у с. Старий Лисець.

Для духовного становлення людини велике значення має релігійне виховання в сім'ї. Саме родина закладає фундамент Христової віри, запалює у ніжній дитячій душі вогник любові до Господа. Такою побожною в нашому селі вважалась сім'я Івана та Марії Білогубків. У них народилось 11 дітей, із них 8 г.ижило: Микола (1896), Мела-нія (1890), Парасковія (1902), Олена (1905), Гаврило (1907), Анастасія, Семен (1912), Юстина (1920). Це була глибоко віруюча і працелюбна сім'я, де любили Бога і поважали батьків. Іван знав Біблію напам’ять. Щонеділі разом із дітьми ходив до церкви і повертався додому пізно. По дорозі він проповідував Слово Боже. Люди біля нього збирались, як бджоли навксло меду. Він завжди залишався цікавим співбесідником. І коли дочка Олена вирішила піти в монастир, батьки сприйняли це як належне. Вона осіла в монастирі м. Станіслава. Отримала монаше ім'я Єремія. Потім Господь покликав сина Гаврила. Монаше ім'я його — Климентій. А 1938 р. в монастир пішла наймолодша донька Юстина, котра була незвичайною красунею. Мала багато залицяльників. Сестра згадує, що одного разу вона пасла худобу в полі (у Лазку) і почула якийсь поклик, ясне світло. Дівчина зрозуміла, що то голос Господа. Вона твердо вирішила піти в монастир, про що повідомила матері. Та спочатку плакала, бо знала, який це важкий хрест. Але, побачивши тверде рішення Юстини, змирилась. Одягнула доньку в найкраще вбрання: вишиванку, шалянову спідничку і камезельку. У довгі коси заплела китайки і повела в монастир.

Коли вийшла сестра-настоятелька, то перші її слова були такі: "Дитино, тебе хтось зрадив?". І якщо не сказала б, що тут її брат і сестра, не прийняли б.

Мама залишилась під брамою, а донька пішла з насто-ятелькою. Через деякий час вийшла в благенькому одязі, попрощалася — і назавжди залишилась тут. Отримала монаше ім'я Юліанна.

Ніхто і ніколи з трьох покликаних Богом угодників з родини Білогубків не шкодував над своїм вибором.

1946 р. радянська влада закрила монастирі, заборонила існування греко-католицької Церкви. Усі монахи порозходились хто куди. Одних заарештували совіти і відправили в райони крайнього Сходу, інші — пішли в глибоке підпілля.

Юстина та Олена переїхали в Тернопільську область. За допомогою добрих людей здобули професії медсестер. Головні лікарі брали сестер-монахинь на роботу без-відказно, бо таких щирих і відданих працівників було небагато. Пізніше Олена (сестра Єремія) переїхала в м. Ярекче. Разом із чотирма монахинями придбали невеличкий будиночок і проживали в мирі та злагоді. Олена працювала медсестрою в лікарні. Її поважало керівництво закладу і хворі за чесність і добросовісність. Завжди молилась, вірила, що настане день, коли ГКЦ буде відновлена. Померла сестра Єремія 2 січня 1982 року. Похована в м. Яремче.

Гаврило (брат Климентій) влаштувався столяром у швейному цеху "Червона зірка" в м. Станіславі. Йому виділили маленьке приміщення під майстерню, де він жив і працював. Чим міг допомагав родичам у Старому Лисці. Він не зводив для себе рай на землі, хоромів, не дбав про накопичення багатств. А невтомно будував храм своєї душі, якій нестрашні були ніякі прикрощі і поневіряння. Брат Климентій тішився, як ішов пішки із Станіслава до села, бо мав змогу молитись. Потім переїхав до Львова, де найняв помешкання в одного православного священика. Працював столяром у психлікарні, а у вільний час доглядав за садом і будиночком. Коли священик помирав, то, бачачи людяність, побожність брата Климентія, просив не виганяти його до останніх днів життя. Але після смерті матері син священика не виконав волі батька. Він продав будинок, і Гаврило опинився на вулиці — без прописки і житла. Отримати приписку у Львові на той час було неможливо, тим більше, колишньому монахові. Усі монахи були на обліку в КДБ. У Старий Лисець брат Климентій їхати не хотів. Добрі люди дали притулок у Брюховичах.

Останні дні життя Гаврила видались тяжкими. Але в Душі цієї людини не було ніякого смутку. Усі свої терпіння мужньо переносив, як великий дар від Бога. Помер брат Климентій 10 грудня 1985 року в Брюховичах, де й похований.

Юстина (сестра Юліанна) переїхала до Перемишлян Львівської області. Працювала в лікарні операційною Медсестрою до виходу на пенсію. Це був спеціаліст високої кваліфікації, мужня і безстрашна людина. Коли бачила, що хворий помирав, то найзапеклішого комуніста чи кадебіста переконувала в необхідності прийняття тайни сповіді. Таємно приводила в лікарню священика, і хворий з чистою душею помирав. Але то були небезпечні часи. Сестра ризикувала своєю роботою, свободою. Однак отримувала насолоду, коли вдавалось врятувати хоч одну занедбану душу. А таких було дуже багато.

У Перемишлянах сестри-монахині купили невеличкий будиночок. Там сестра Юліанна проживає до нинішнього дня. Дочекалася свободи, вільно носить монаше вбрання, молиться.

Наша незалежність дісталась нам завдяки постійним молитвам Божих обранців — монахів і монахинь. Вони проводили в підпіллі велику духовну роботу. Траплялися люди, що видавали їх. Але більше зустрічали доброту на своєму шляху. Прості гуцули з Яремче, навколишніх сіл, великі посадовці як могли оберігали їх від нападів КДБ, численних обшуків. Молитва монаша була чудотворною.

Батько цих мужніх, богообраних людей помер у глибокій старості — на 90-му році життя. Ще дотепер оповідають, як старий Ляшко (так називали Білогубку Івана по-вуличному) молився і казав, що не помре доти, поки не побачить своїх синів Миколу і Семена. Вони були невинно засуджені на 10 років кожний. Миколу засудили за те, що працював у сільській раді писарем і міг давати бандерівцям довідки. Семена ув'язнили за те, що був добрим кравцем і обшивав бандерівців. Такі звинувачення проти синів сфабрикувало КДБ. У незалежній Україні їхні добрі імена були реабілітовані. Але втрачене здоров'я, психологічний стан реабілітувати неможливо. Сини Микола та Семен повернулись з тюремного ув'язнення, відбувши по шість років каторги. За щирі молитви Бог тримав на цьому світі їхнього батька. Щасливий він побачив своїх синів і у вересні 1956-го помер.

Поки людина живе на землі, вона піклується про своє житло, засоби до існування. За допомогою молитов шліфує свою душу, щоб мати з чим стати перед Господом. Бо у вічність з собою ми не забираємо нічого, крім своїх доброчинностей і гріхів. Пройшовши земний шлях, кожний отримує нову оселю, знаходить спочинок у сирій могилі на кладовищі. За майже 600-літню історію села десять поколінь наших односельчан упокоїлись у вічності. Де їх могили — точно і не знає ніхто.

Старожили згадують, що відоме кладовище знаходилось поруч із церквою Собору Пресвятої Богородиці. Можливо, воно було знесене водою під час частих повеней. З кінця XIX століття людей хоронили на цвинтарі, що знаходиться сьогодні на вул. Цвинтарній (старий Цвинтар). 195? p., за рішенням сільської ради, виділено додатково 2 га землі під сільське кладовище (сьогодні — новий цвинтар). Хоронити людей на ньому почали 1970 року [8, 14].

Із проголошенням незалежності України почалось духовне відродження нації, її культури, віри, звичаїв. Рішенням загальних зборів парафіян від 18 жовтня 1989 р. в селі відновлено греко-католицьку Церкву. Велику роль у цьому процесі відіграв парох села о. Іван Присяжнюк (родом із м. Тисмениця). 1 вересня 1990 р. отець Іван разом із о. Миколою Волосянком уперше відправили молебень на шкільному подвір'ї.

Після смерті о. Івана Присяжнюка певний час паро-хом у селі служив підпільний греко-католицький священик Ярослав Гринюк. Отримав грамоту на парафію від Владики. 13 жовтня 1991 р. він на високому рівні організував церковні урочистості з нагоди святкування Дня села. Мабуть, уперше за останніх 50 років на Службу Божу зібрались майже всі жителі. Проповідь о. Ярослава захопила всіх присутніх. У ній він виклав зміст побожного життя кожного християнина, основи виховання дітей, церковного життя на парафії. На жаль, через непорозуміння між жителями села такий самовідданий священик змушений був покинути нашу парафію.

Громада почала організаційну діяльність із побудови нової церкви Собору Пресвятої Богородиці. З поміччю людей на подвір'ї спочатку звели каплицю. Тут відбувались Богослужіння до побудови нового храму. А роботи було дуже багато. Перш за все мали отримати дозвіл на відбудову нової церкви. Цим зайнявся обраний церковний комітет. Неодноразово доводилось їздити старшій сестриці Федій (Бабінчук) Ганні Степанівні, щоб отримати резолюцію на відбудову церкви. Але вона наполегливо домагалась свого. Не один раз топтала пороги партійних лідерів. Та все ж повернулась із необхідною резолюцією. Ганна Степанівна взялась за виготовлення документації.

Зумів організувати церковне братство старший брат Дякун Степан Олексійович. Він ходив по різних інстанціях, організаціях, "вибиваючи" будматеріали, техніку. На спорудженні церкви працювала вся громада села. Кожний двір допомагав чим міг — коштами, продуктами, безпосередньою працею. Селяни по черзі, двір за двором готували обіди для робітників. Часто доводилось голува-ти людей по кілька разів. Усі розуміли, що зводять не просту будівлю, а оселю Бога. Багато зусиль, енергії для побудови храму доклали жителі села: Василь Дрекало, Микола Дрекало, Михайло Гуменяк, Михайло Марчишин, Петро Дубницький, Микола Човган, Іван Федоришин, Петро Василик, Павло Гуменяк, Василь Бабінчук, Михайло Мачоган та багато-багато інших. Усіх неможливо перелічити, бо довелось би переписати всіх парафіян.

1993 року єпископ УГКЦ Павло Василик освятив фундамент храму. Почалась напружена робота. Велику допомогу надав голова колгоспу Єфімчук Володимир Миколайович. Він виділив необхідний транспорт, залучав до роботи своїх підлеглих. За це люди щиро вдячні йому.

Приклались до зведення святині Федоришин Микола Семенович (був другим старшим братом) та Говзан Богдан Михайлович (третій старший брат). Федій Г. С. кожного дня ходила від хати до хати, замовляючи обіди на наступний день.

Самовіддано трудились жінки парафії: Білогубка М. К., Говзан М. І., Балан М. П., Пилипів М., Балан Н. В. та інші. Вони спочатку забезпечували чоловіків всім необхідним до роботи, потім дбали про благоустрій, упорядкування будівельної площадки, наведення чистоти.

Разом із відбудовою храму відбувалось повернення до стародавніх звичаїв, обрядів. 1990 р. в селі відновлено вертеп. Цю діяльність організував житель Петрук Іван Пилипович, який знав напам'ять весь сценарій вертепного дійства. Кілька десятиліть зберігав його у своїй пам'яті. Іван Пилипович зібрав молодих хлопців, розучив з ними ролі і ходив по селу, вітаючи односельчан із величним святом Різдва Христового. Наступного року І. Петрук допоміг організувати вертеп у школі. Саме йому ми завдячуємо тим, що не пропав цей давній звичай. Костюми для виступів пошила Говзан Марія Іванівна. Вона також розучувала разом з дітьми забуті колядки.

Із 1991 до 1994 років парохом у селі був о. Іван Шевчук. Людина відповідальна за свою справу, доброзичлива й уважна. Саме о. Іван розпочав навчання релігії дітей у школі. Кожного вівторка відбувались Дні духовності. Заняття з учнями 1 — 11 класів проводили студенти Духовної академії, сестри-монахині та сам настоятель. (Сьогодні отець Іван Шевчук працює віце-канцлером у консисторії УГКЦ. Він завжди відгукується на звернення і прохання, допомагає в разі потреби).

З 1994 до 2002 року священиком у Старому Лисці працював о. Дмитро Кубацький, а помічником пароха — о. Василь Фіголь. За час їхньої роботи було проведено багато духовних акцій, велось будівництво церкви Собору Пресвятої Богородиці. 1994 р. за ініціативою о. Дмитра створено Спілку Незалежної Української Молоді. Її девіз — "Бог і Україна". О. Василь Фіголь організував роботу Недільної школи для дітей та молоді. Кожної неділі молодь охоче збиралась на навчання. Була створена бібліотека духовної літератури, налагоджено зв'язок з іншими молодіжними християнськими організаціями. О. Василь умів повести за собою молодь. Особистим прикладом надихав на необхідність побожного, праведного життя. Часто зі своїм духовним провідником молодь здійснювала паломництва до святих місць, поїздки на реколекції. О. Василь подарував для школи телевізор.

Отець Д. Кубацький дбав про духовне зростання вірних. Чіткі, конкретні, змістовні проповіді пароха переконували в необхідності побожного життя. Зерна христової науки, засіяні у душах парафіян, давали плідний урожай — зміцнювали їх у вірі.

16 — 20 жовтня 1994 р. в селі було проведено Християнську місію. У ній брав участь о. Августин Діткун із Бразилії та багато священиків. Місія в селі не проводилась ще із 30-х років. Тому значення її для духовної обнови вірних було дуже велике. Змістовні проповіді отців, Хресна дорога, сповіді та Святі Причастя очистили й загартували наші душі.

Пам'ятною подією для всіх жителів села стало освячення церкви Собору Пресвятої Богородиці, що відбулось 8 січня 1999 p., у день храмового свята. Розділити нашу радість приїхали гості з Івано-Франківська, Радчі, Лисця, Стебника та інших населених пунктів. Святу літургію відслужив єпископ Кир Софрон Мудрий. Раділи і дорослі, і діти. У багатьох старожилів на очах були сльози радості. Кілька років тому про відновлення зруйнованого xpaMv вони тільки мріяли.

Сьогодні наша церква є окрасою села. Слугує жителям місцем дл>і хірослави імені Господнього, є воістину центром єднання народу.

Незабутній і 2000 — рік 2000-літнього ювілею Різдва Христового. Він був насичений різними духовними акціями, святкуваннями. 7 січня 2000 р. о. Дмитро Кубацький вручив членам Церковного комітету грамоти і пам'ятні медалі.

Будучи головою м ісійної комісії, о. Дмитро організував проведення в селі духовної обнови вірних. Вона відбувалась із 3 липня до 6 серпня 2000 року. Цю акцію проводив о. Василь Гладенький. Заходи, проведені під час Святої місії, надовго запам'ятались вірним двох парафій села. 6 серпня відбулась Архієрейська Служба Божа, яку очолив єпископ-ординарій Івано-Франківської дієцезії УГКЦ Кир. Софрон Мудрий ЧСВВ.

На території села є дві каплички Матері Божої. У горішньому кінці каплиця побудована ще в XIX ст. на честь скасування панщини. У роки Першої світової війни вона була пошкоджена. Стару капличку спалили на цвинтарі. А на її місці ще 1925— 1926 pp. побудували нову. У 60-х ця святиня зруйнована атеїстичними властями. На початку 90-х люди знову відновили капличку. Кожного року на свято Покрови Пресвятої Богородиці тут відбуваються Богослужіння. Капличка — місце для молитви, спілкування з Дівою Марією. У травні, що є місяцем Матері Божої, тут відбуваються маївки.

21 листопада 2000 року, у день Архистратига Михаїла, у селі освячено ще одну капличку Матері Божої. Ініціатором та фундатором її зведення став Костик Михайло Юрійович. Він спроектував будівлю, керував ходом робіт, давав свої кошти. Допомогу у будівництві каплиці надавали Старолисецька сільська рада (голова — Ленич С. Р.) та односельчани Лущак Василь Федорович, Третяк Іван Миколайович, Федоришин Зіновій Ярославович, Фітак Роман Іванович, Ципердюк Ярослав, Дубницький Петро Дмитрович та його син Петро, Мотрич Василь Дмитрович, Удуд Василь Васильович та інші. Вона стала не дише окрасою села, але й місцем молитви для віруючих, а невіруючим вона нагадує про потребу і необхідність навернення до Бога.

З грудня 2002 року парохом церкви Святого Миколая є отець Микола Варцаб'юк, а парохом церкви Собору Пресвятої Богородиці — о. Василь Карабінович. Вони з великою відповідальністю виконують свої душпастирські обов'язки. Під керівництвом отця Миколи оновлено інтер'єр та фасад церкви Святого Миколая. На подвір'ї за роки незалежності побудовано резиденцію для священика. Невтомно трудились на реконструкції церкви В. Окунь, І. Гуменяк, Д. Гринечко, І. Балан та інші. Парафіяни церкви Святого Миколая допомагали у спорудженні долішньої церкви. Особливо багато працював на різних роботах Гуменяк Іван Олексійович.

Велику духовно-просвітницьку роботу в селі здійснює настоятель долішньої церкви о. Василь Карабінович. Разом з їмостю п. Ольгою вони організували хор і регулярно проводять репетиції. Проповіді отця глибокі, переконливі, зворушливі. Він вміє торкнутись до найпотаємні-ших струн людської душі. А зворушивши її, як умілий скульптор, виліплює. Вічні цінності, ідеї, проповідувані отцем, творять храми наших душ, яким не страшні бурі життєвих прикростей і негараздів.

Священик постійно організовує паломництва до святих місць. Він є частим гостем у школі, порадником для вчителів. Під його керівництвом здійснюється підготовка дітей до Першого причастя.

Отець Василь — великий патріот України. Постійно виступає на зборах і мітингах, святах. Вимогливий до себе й оточуючих. Дбає про забезпечення храму всім необхідним. 2004 р. викладено доріжки. Церковний комітет організував збір коштів для завершення художнього оформлення купола, стін.

З 2 до 8 листопада 2003 року у с. Старий Лисець перебувала Чудотворна Ікона Матері Божої з Гошева. Протягом двох тижнів миряни обох парафій складали Діві Марії свої молитви. Образ передали нам із Лисця. На зустріч із Чудотворною Іконою вийшло все село. Піснями, молитвами супроводжували його з однієї церкви до другої. 8 листопада образ урочисто передали у Драгомирчани.

Серед вихідців села є священики. Духовну академію закінчили Микола Романів та Микола Прохаський. Кате-хічний факультет закінчила Феденько Наталія Василівна. Кілька років вона проводила навчання дітей у Недільній школі, здійснювала підготовку до Першого причастя.

Романів М. М. (1976 р. н.) після висвячення на священика працював на парафії у Тернопільській області. Потім служив у м. Києві та одній із церков Києво-Печерської Лаври. Зараз є парохом на Тернопільщині. Спокійний врівноважений отець користується великим авторитетом серед віруючих.

Студентом II курсу Духовної академії є Семенютін Леонід Володимирович. Він закінчив Дяківську школу. Два роки працював дяком у церкві Собору Пресвятої Діви Марії. Наполегливий у навчанні, володіє прекрасним голосом.

Вихідці з нашого села Маланюк Іван та Магас Оксана за Божим покликом обрали монаше життя.

Маланюк Іван Іванович народився 28 липня 1979 року в с. Старий Лисець, сім'ї Івана Маланюка та Марії Базів. Зростаючи у глибоко релігійній родині, малий Івасик із задоволенням ходив із бабусею Ганною на підпільні Богослужіння, які відправляв о. Микола Волосянко. З дитинства вирізнявся від однолітків добротою і послухом, доброзичливістю, повагою до дорослих. Виділявся серед ровесників особливою побожністю, ніколи не пропускав молитов, служб Божих. Голос Христа бринів у його душі, світські розваги все менше захоплювали хлопця. Він спішив до Христа. Радів, коли міг приймати Ісуса через Святе Причастя.

Згодом сім'я переїхала до Угринова. Нові знайомства не затьмарили для нього образу Спасителя. Івась спішив, до бабусі, щоб допомогти їй, і спільно відбувати молитви, літургії, вервиці.

Після закінчення школи Іван вступив до Івано-Фран-ківського державного університету нафти і газу, який закінчив 2002 року.

Любов до Бога привела його до молодіжної організації "Українська молодь — Христові". Хлопець відвідував багато відпустових місць. Завжди ходив пішки до Погоні, де постійно спілкувався з о. Порфирієм та о. Никодимом. Любов до Ісуса і бажання служити Йому перемогли всі інші мрії. І в жовтні 2003 року Іван Маланюк вступив до

{Срехівського монастиря о. Василіян. Тут пройшов новіці-аТ і прийняв перші обіти. Отримав монаше ім'я — Володимир. Зараз проживає в монастирі в Брюховичах (біля дьвова). Навчається у Духовній семінарії при монастирі.

Уже кілька років о. Василь Карабінович здійснює підготовку дітей до олімпіад із християнської етики. На цих олімпіадах наші школярі здобувають призові місця. Так, 2004 р. учасниками деканатної олімпіади були: Олександр дубницький, Ігор Надрага, Галина Бабінчук, Вікторія Ку-зишин. Вони посіли три призових місця. Кузишин Вікторія здобула І, Г. Бабінчук — II, І. Надрага — III місця. Усі вони були учасниками єпархіальної (обласної) олімпіади.

2005 року у єпархіальній олімпіаді з християнської етики брали участь: Ігор Надрага, Вікторія Кузишин, Олександр Дубницький. Учениця 9-В класу В. Кузишин зуміла вибороти III місце.

Церква є в селі найпотужнішою і найвпливовішою організацією. Це відрадно, адже дорога до храму — це дорога до щастя, до вічності, до істини.

Історіє, історіє, незлічені хвилини.

Історіє, історіє моєї України.

Історіє, історіє, ти мов гілля колюче.

Історіє, історіє, тремтить сльоза пекуча.

Історіє, історіє, сестрице моя рідна.

Історіє, історіє, на радощі ти бідна.

Історіє, історіє, верни мене в минуле.

Історіє, історіє, згадай, що призабули.

Олена ЧОРНОУС

ЛІТЕРАТУРА

1.    Шематизм греко-католицької єпархії Станіславської. — Станіславів, 1890. - С. 224.

2.    Шематизм греко-католицької єпархії Станіславської. — Станіславів, 1907. - С. 180.

3.    Шематизм греко-католицької єпархії Станіславської. — Станіславів, 1925. - С. 203-204.

4.    Книга записів Церкви Святого Миколая. — 1925. — С. 47.

5.    ОДА- - Ф- 504, оп.1, спр. 330 "д". - С. 102.

6.    О. Микола Волосянко. Із щоденника Редемпториста. Милосердний самарянин // Християнський журнал отців-редемптористів. — 1997. — Січень-березень. — С. 37.

7.    Там само. — С. 37 — 38.

8.    Протоколи сесій Старолисецької сільської ради депутатів трудящих. Протокол від 6 квітня 1957 року. — С. 14.