Наукова бібліотека України


Loading
Із глибини віків
Краєзнавство - Старий Лсець - Івано-Франківська область

Ще кілька століть тому там, де сьогодні розміщене село, були ліси. У цьому благодатному місці оселились люди. Виникненню поселення сприяла наявність річки, низовинні родючі ґрунти та природна захищеність горбами. Уперше в письмових джерелах село Старий Лисець згадується 1416 року. Первинна його назва — Лисець. З 1658 р. після того, коли на правому березі р. Бистриці Солотвинської виникло нове поселення (сучасний Лисець — 1628 p.), за населеним пунктом закріпилась назва Лисець Старий [1, 170]. Назва села "Лисець Старий" зберігалась до приходу в наш край совітів, які змінили її на "Старий Лисець". За твердженням дослідників, "...першофіксація назви населеного пункту на 100 — 200, а то й більше років молодша від часу заснування відповідного поселення” [2, 12]. Отже, поселення тут існувало значно раніше. 1973 р. у Старому Лисці знайдено крем'яний наконечний спис [3, 27]. Подібні знахідки відносять до доби неоліту — нового кам'яного віку (6 —4 тис. років тому).

Учені-лінгвісти пояснюють походження назви "Лисець" від однойменного лісу біля поселення ("місце, в якому водилося багато лисів") [4, 85]. Д. Бучко вказує, що "до непродуктивних новотворів з посесивним значенням у XV ст. належать деривати на -ець (-овець): Лисець" [5, 23]. У пізніших назвах вони фіксуються рідко. В. Грабовецький пояснює, що назва села є краєзнавчою. Вона свідчить про ієрархічне становище оселі [6, 173].

З давніх-давен жителі села цікавились походженням його назви. Із покоління в покоління передавались перекази про це. Найпоширенішою є версія, що село називається так через ліс, у якому було багато лисиць. Інша думка свідчить про походження назви від пагорбів, якими оточене село. Улітку на них трава вигоряє, і вони стають голими (лисими). До цього часу окремі околиці називаються "лисці", "підлисецьке".

Є ще одне трактування назви Старий Лисець. Кажуть, що колись давно на березі Бистриці Солотвинської поселився старий лисий дід із своєю родиною. За такою ознакою першого поселенця й одержало назву село [7].

Місцевими жителями складена легенда про заснування населеного пункту. У ній розповідається про те, що Бог, створюючи Землю, прагнув зробити її красивою й різноманітною. В одному місці Він створив родючу, засаджену екзотичними рослинами землю. Друга земля була опоясана пасмом синюватих гір із безліччю цілющих джерел. Третьою появилась безводна пустеля, зовсім не придатна до життя, але по-своєму красива.

На величезному просторі Всесвіту Бог вибрав одне місце й наділив його всім найчудовішим: родючою землею і соковитими садами, мальовничою долиною, швидкоплинною річкою і насиченими духмяними пахощами різноманітних трав лісами. А в тих лісах поселив багато всілякої звірини, особливо лисиць. І саме це благодатне місце було визначене Всевишнім для того, щоб стати нашою маленькою Батьківщиною.

Навколо села знаходилось багато оброблюваних земель. За кожною з них утвердилась певна назва, що частково збереглось до нашого часу [8].

Царина — родюче поле, царська земля.

Мазурське поле — тут колись проживали мазури (переселенці з Польщі, яких місцеві жителі називали мішаними поляками, бо вони одружувались з українками. Це були Плашевський, Рушіль, Коздемба).

Монастир — за народними переказами, колись на цьому полі був монастир. Але підтверджень цього в літературі та архівних документах поки-що не знайдено.

Жолоби — під час Першої світової війни тут було місце розташування австрійських військ. Для ведення бою в землі робили окопи — жолоби (шанці). Збереглась ще давня назва цього урочища — Січина. За переказами, тут відбулась велика битва козаків із турками. Козаки виграли бій, посікли багато ворогів. Звідси назва "Січина". Після січі козаки зійшли вниз і лягли відпочити. Місце відпочинку козаків отримало назву "Ліжники".

Малинищі — у давнину на цьому полі був малиновий зруб.

Гора Копана (Кохана) — збереглась подвійна її назва. Перша свідчить, що колись гора була дуже високою. Пройти в Чорний ліс було найзручніше дорогою, яка вела саме через цю гору. Її копали, а глину звозили вниз. Звідси назва "Копана".

Інша назва "Кохана" пояснюється тим, що гора була красивою. Нею милувались (кохались). Вона служила також улюбленим місцем зустрічі закоханих. Саме з вершини цієї гори відкривається найкращий краєвид села.

Парищі — облоги, парна земля.

Грабники — у цьому місці і нині росте багато грабів.

Балки — необроблювана земля, поле під сінокос.

Межирудами — земля в цьому місці мокра. Жителями села вручну був викопаний канал (рів), куди стікала брудна вода. Вона мала сірувато-рудий колір. Тому весь канал почали називати "Руда", а поле — "Межирудами".

Під Олєсьовим — поле біля маєтку польського поміщика Олександра Левицького.

Запуст — запущений, захаращений ліс.

Гай — затишне місце для відпочинку.

Сем'ятин — колись на цьому місці жив добрий господар на ім'я Семен.

Кірнички — тут і тепер є дві кринички (природні джерела) з дуже ладною водою.

Трупарня. Під трупарнею — 1922— 1923 pp. в селі була епідемія тифу, яка забрала життя багатьох людей. Тих, що помирали від тифу, не ховали на сільському цвинтарі, а під лісом, саме в цьому місці.

Ділочки (біля Сем'ятина) — гарне, рівне, врожайне поле.

Підділочки — поле під Ділочками.

Мочари — мокра земля.

Скіглищі — поле, розміщене під горою. Через нього стягали з гори дерево, сіно. По-місцевому стягати — "скіга-ти".

Обучі — тут росло багато ліщини, з якої робили обручі. Звідси ж брали дуби на спорудження церкви.

Цирнів. Підцирнів — поле, де був наглядацький пункт австрійської армії під час Першої світової війни.

Лисці — неродючі землі. Збита, надута, жовта земля. Пагорби, на яких влітку вигоряє трава, і місцеві жителі називають їх лисими.

Залисецьке — поле, розміщене за лисими пагорбами — лисцями. Тут було також багато лисячих нір.

Городищі — є припущення, що тут існувало старослов'янське укріплення "град", що відноситься до IV — V ст. Очевидно, дане місце чекає свого дослідження археологами.

Місцеві жителі розповідають також, що польський магнат Павлюк купив на околиці села багато землі й обгородив поле. Звідси назва "Городищі".

Існують перекази про те, що на Городищах існував "Золотий тік". Золотий тік — це давньослов'янське святилище, де знаходилось багато ідолів, яким поклонялись у дохристиянські часи. Це було місце зібрань волхвів, знахарів, відьом. З року в рік передаються перекази ніби в давнину тут хрестили людей.

Із Золотим током пов'язана ще одна цікава легенда. Вона розповідає про те, що в цьому місці пішло під землю 300 жовнірів (солдат). Вони сплять. Але настане такий час, що земля відкриється і солдати будуть битися між собою. Але буде це аж наприкінці світу.

Ще за одним припущенням Золотий тік — місце, де під землею є велика кількість золота. Це золото повільно піднімається до поверхні, а саме на 7 метрів кожного року.

І хоч всі ці оповіді є тільки легендами, вони свідчать про великий інтерес наших односельчан до своєї минувшини.

На основі пошуку архівних даних щодо відомостей про село вдалось встановити, кому належало воно у XV ст. У Книзі запису актів земських і гродських від 26 жовтня 1439 року читаємо наступне:

'Судове засідання відбулось 26 жовтня 1439 року. Шляхтичі Клементій і Іван — два рідні брати, сини знатного Кола, каштеляна Галицького, зобов'язались і записують в присутності (панів) знатному Альбертові Жолендзьові з Држьшчова десять і вісім по шести грошей Пражських монет і три марки середніх грошей — в чотирьох тижнях після найближчого свята Святої Тройці. Якщо вони цього не сплатять, негайно в результаті наступного судового засідання Альберт Жолендзь надасть собі право увійти в їхній фільварок Лисец (Лисєч) і належне до цього фільварку майно з повним правом користування цього фільварку з року в рік так довго, поки визначить (скаже) пан воєвода. В цьому він свідчить і зобов'язується сплатити великими і середніми грішми" [9, Т. 12; 21].

Очевидно шляхтичі сплатили борг, тому що 1442 р. вони продали фільварок своєму братові панові Іванові Колюш-кові.

"7 травня 1442 року.

Іван Кола з Клементом, своїм братом від другої матері.

Іван і Клемент, рідні брати з Дамов (Деліїва), своєму братові панові Іванові Колюшкові з Мартінова продали свій фільварок (маєток) Ліссиеч (Лисець), забраний із всього поділу братів і з цим полем Гріновече (Гринівці), що межує з Ліссиеч (Лисцем) і з рибними водоймами і з Ріно-вече і повинні йому допомагати із сторони молодих братів, а особливо від короля; продали теж млин в середньому за п'ятсот марок дрібними грішми.

Ця справа не списана" [10, Т. 12; 201].

У кінці XV ст. село належало тій же знатній родині Колів — Павлу (галицькому підскарбію) і Петру.

"27. 07. 1491 р.

Шляхтичі Павло галицький підскарбій і Петро Колі з Далієва, двоюрідні брати, признали, що зробили невідклич-ну заміну села Лисець в Галицькій землі за цю частку, яка в Жовтанцях у Львівській землі" [11, Т. 19; 44].

На підставі записів Владислава Лозінського дізнаємось, що "в Кракові 20 червня 1591 року король Зигмунт III віддає Лисець, Пажиків (тепер — Пациків) і Поволче (пізніше — Павелче), села в подільських областях Барто-ломійові Брутусові і його спадкоємцям...". Історик Богдан Гаврилів стверджує, що тут мова йде не про смт. Лисець, яке спочатку мало назву Мочар-місто (з 1652 р. — Лисець), а тільки про село Старий Лисець [12, 4].

Жителі села Старий Лисець брали участь у визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Виступи селян на Прикарпатті очолив Семен Височан. Неодноразово селяни нападали на панські маєтки, знищуючи їх. Шляхта нещадно розправлялася з повстанцями. У судах краю розглядалися справи непокірних селян, які насмілились бунтувати проти своїх панів.

10 грудня 1649 р. Войцех Домбровський подав скаргу на селян із Лисця, Стебника, Пацикова, Драгомирчан та міщан Мочар-міста за напад на панський двір у Крихів-цях. У нападі на маєток брало участь понад 100 повсталих. До них приєдналося 58 жителів Старого Лисця [13, 88— 90].

Після розгрому українського народу у визвольній війні панування шляхти в краї було відновлено.

У кінці XVII століття село Лисець Старий стає власністю родини Потоцьких. У першій половині XVIII ст. воно належало відомому польському магнатові Йосифу Потоцькому- У травні 1751 р. він помер, і маєтності перейшли до сина Станіслава, познанського воєводи. 1760 р. село стало власністю вдови Станіслава Потоцького — Олени Замойсь-ких, а ще далі, з 1761 p., — її двох синів Вікентія і Фран-циска. Перед 1764 р. Катерина (з Потоцьких Коссаковсь-ка) взяла від них в оренду цілий Станіслеьський ключ посілостей, а з 1771 р. він перейшов у її влагтість [14, 55].

З 1772 року внаслідок першого поділу Польщі Старий Лисець потрапив під владу Австрії [15, 57]. Нові іноземні визискувачі жорстоко експлуатували наш народ. Документів, які проливали б світло на історію села, у даний період майже немає. Відомо тільки, що більша майнова власність належала Стадіону Рудольфу. 1858 р. с. Лисець Старий відносилось до Богородчанського повіту Станіс-лавського округу. Проживало в селі 1 831 особа. Медичну допомогу надавала одна акушерка [16, 114].

Нещадний гніт чужоземців привів до нової хвилі повстань. У цей час на Прикарпатті появилось опришків-ство. Найбільші його виступи зафіксовані XVIII ст., але й на початку XIX ст. ця боротьба не припиняється. Неодноразово опришки нападають на маєток Лисець (1817, 1818, 1820 pp.) [17, 7]. Відомостей про напади опришків на Старий Лисець нині немає. Тільки існує народний переказ про те, що Олекса Довбуш приходив зі своїм загоном на хутір Городище. Саме в цьому місці він нібито кидав до неба свій топірець.

Побоюючись подальшого розгортання народного руху, уряд Австро-Угорщини змушений був скасувати панщину (17 квітня 1848 p.). Отримавши волю, селяни ще протягом 49 років сплачували викупні платежі. До того ж вони майже не отримали землі. Реформа відбулась на користь поміщиків. У їх власності залишились раніше захоплені селянські землі, ліси, сінокоси, пасовища. Усе ж селяни вітали ліквідацію панщинної системи. На полях встановлювались хрести на честь її відміни. Такі хрести височіли і у Старому Лисці. З цієї нагоди у нашому селі було збудовано каплицю (у горішньому кінці).

1852 р. у Лисці Старому проживало 1 826 греко-католиків, 25 — римо-католиків, 75 — жидів. Староство й податковий уряд знаходились у Богородчанах, почта — У Лисці [18, 123].

За даними географічного словника Королівства

Польського, дізнаємось, що 1880 р. в Лисці Старому (Lysiec Stary) проживало 1 932 жителі. На Городищах було кілька будинків і фільварок пана Дубницького. Діяла парова пилорама (тартак) потужністю у 20 кінських сил. На ній переробляли 2 050 м3 дубових колод, а виготовляли 1 220 м3 брусів, дощок, паркету і риґлів. Бруси й дошки відправляли до Німеччини та Англії, а паркет і риґлі збували в краї. Пилорама вважалась власністю спілки "Steinfeld et Comp." [19, 860].

1880 р. село належало до Лисецької домінії Станіс-лавського циркулу [20, 174].

Через наше село проходив битий шлях до с. Росільна (Богородчанський район). Це була найкоротша дорога із Станіслава. Нею їздили по сировицю — солону ропу. Далі шлях проходив аж на Закарпаття.

1890 року в Лисці Старому проживало 1 779 осіб; 1893 — 1 836 греко-католиків, 32 — римо-католики, 60 — жидів; 1897 — 1 826 греко-католиків, 25 — римо-католиків, 75 — жидів (за Шематизмами греко-католицької єпархії Станіс-лавівської. 1880, 1890, 1893, 1897 pp.).

1902 р. в селі налічувалось 2 132 жителі. Більша частина землі належала Олексію Левицькому (230 моргів). Бондарем у селі був С. Бабінчук, столярем — К. Бабін-чук, шевці — І. Білічак (Biliczak І.) та І. Шеремета (Szeremeta І.), коваль — "Rada Е.". Існувала кооперати-ва "Nadzeia" ("Надія"), роздрібні магазини. Тютюнові вироби продавав жид С. Мерфельд [21, 1798].

Оскільки навколо села було багато лісів, то розвивався лісовий промисел. Інтенсивно відбувалось їх вирубування. Частина наших односельчан займались переправлянням колод по Бистриці, на той час (у XIX ст.) глибоководної річки. Звідси дерево надходило аж до Мар'ямполя. Потім люди вертались додому пішки.

Медичну допомогу селянам надавала одна акушерка (за даними 1858 p.). На початку XX ст. відомою повитухою була баба Шереметиха (Марія Шеремета), котра добре зналася в акушерській справі. Це вона першою брала діточок до своїх рук. Готувала першу купіль для немовлятка. У руках цієї славної жінки не померла ні одна дитинка.

У роки Першої світової війни (1914—1918 pp.) через село проходила лінія фронту. 1916 року всіх жителів Старого Лисця виселили. Частина їх перебувала в Радчі, а решту переселили до м. Морштрібов (Австрія). Зараз це Чешсько-Чшебова у Чехії. Люди проживали в казармах.

У результаті бойових дій в селі виіліло всього 9 будинків. Згоріла тоді і церква Святого Миколая. Відомо, що на місці теперішнього пам'ятника воїнам-визволителям був російський дзот — бетонне укріплення для ведення бою. До австрійської армії мобілізували наших односельців. Та їхні імена на сьогоднішній день ще не відомі. Маємо надію, що ця сторінка в історії села зацікавить молодих істориків.

Імена наших земляків, які боролись у лавах січового стрілецтва, навіки закарбовані на меморіальній дошці, встановленій на символічній могилі усусусам (УСС) у рідному селі.

Учасниками легіону УСС були: Іван Лесюк, Осип Лу-щак, Василій Фуштей, Іван Дмитрів, Онуфрій Білогубка, Степан Волосянко, Іван Юрчишин, Семен Лущак, Іван Скорий, Степан Говзан, Михайло Ткачук, Онуфрій Гуменяк.

Іван Лесюк помер у польських таборах 1919— 1920 років. Осип Лущак був стрільцем УГА, Володимир Феданків — чотарем УГА [21, 267]. А наш односельчанин Бойко Йосип Миколайович 1918 року — командир бронепотяга “Вінниця—Київ".

Після Першої світової війни село знову попало під владу Польщі. 1926— 1927 pp. Лисець Старий належав до Бс-городчанського повіту. Повітовий суд знаходився в Бого-родчанах, окружний — у Станіславі. Кількість населення становила 2 132 особи. Більша майнова власність належала Олексі Левицькому [23, 1798].

7 січня 1932 року с. Лисець Старий Богородчанського повіту прилучено до Станіславського повіту [24, 77]. Загальна площа села 1921 р. — 27,18 км2, земельних ужитків ~ 19,70, орної землі — 15,21, будинків — 480, жителів — 2 132. 1931 року — 642 будинки, де мешкало 2 867 жителів [25, 8]. Вони сплачували 440 злотих земельного податку [29, 109].

З 8 вересня 1934 року Лисецька ґміна Станіславського повіту поділена на десять громад: Драгомирчани, Іваників-Ка> Крихівці, Лисець, Лисець Старий, Олесів, Посіч, Рад-Ча' Стебник, Забереже [27, 245]. Такий устрій зберігся і На 1 квітня 1938 року.

1937 року 2 740 жителів Лисця Старого проживали у 590 будинках. Нараховувався 451 господарський будинок, 415 господарств. За національним складом населення поділялось так: 2 550 — українці, 150 — поляки, 40 осіб — жиди [28, 5].

У селі знаходилось 400 господарств, власники яких мали до 5 морґів землі, 10 господарств — до 10 морґів поля, 2 — до 20 морґів, 1 — до ЗО, 1 — до 50, 1 — понад 50 морґів. Вартість усієї землі становила 56,500 злотих. Фактична вартість землі — 52 злотих за морґ [29, 112].

Господарства селян мали на утриманні 210 коней, 634 голови рогатої худоби, 367 свиней.

Податки на землю становили 530 злотих на рік.

Загалом у Лисецькій ґміні станом на 29 січня 1937 р. було 12 великих поміщицьких господарств. У тому числі землеробсько-лісниче господарство Олександра Левиць-кого. Обсяг його володінь становив: орна земля — 100 га, невжиткова земля — 25 га, лісові угіддя — ЗО га.

Господарство О. Левицького посідало друге місце у ґміні. Після господарства Zarzad Dobr — фільварку у Крихівцях, у власності якого було 150 га поля та 20 га лісів [ЗО, 8].

У Лисці Старому було лісове господарство Кароля Галь-перна, який мав у власності 50 га лісу [31, 8].

У різних місцях О. Левицький мав 921,01 га лісу. 1928 року ним затверджений план розробки лісу на 1928/29 — 1931/32 роки. Проводилось рубання лісу, роботи з посад-ження й очищення. Тут росли такі дерева: граб, береза, осика, смерека, ялиця, ялина, липа, клен, дуб і бук [32, 1 —10].

Найбільшими серед місцевих жителів вважались господарства Прокопа Волосянка, Івана Волосянка, Антона Волосянка, Миколи Волосянка та його братів — Дмитра і Федора, Петра Бабінчука, Олексія Бабінчука, Пилипа Петру-ка, Дмитра Даниліва та інших. Слід зазначити, що земля на той час мала велику цінність. Кожний господар прагнув придбати її якомога більше. Праця в полі була дуже виснажливою. Багаті господарі, щоб обробити поле, наймали слуг. У приватній власності селян перебувала і частина лісів. Ґазди охоче набували ліси у приватну власність. Мали декілька гектарів лісових угідь. Кожний власник слідкував за порядком на своїй ділянці: прочищав, насаджував дерева. У той час у лісах росло дуже багато грибів та ягід.

На початку 30-х років чи не найбагатшою людиною був Данилів Дмитро Михайлович. Родом походив із с Глибівки. Разом із батьком завербувався на роботу в Америку, де тяжко працював. З іншими емігрантами гарував на лісоповалах, корчував пні. Такий важкий труд добре оплачували. Тож, заробивши грошей, молодий хлопець повернувся в Україну. Одружився із Парасковісю —    донькою нашого односельчанина Івана Волосянка. 1933 року збудував нову хату, купив поле. Був доброю, щирою людиною. Багато допомагав у будівництві хати-чи-тальні. У селі люди називали його "американом" (через те, що був на заробітках в Америці). З приходом червоних окупантів Дмитра Михайловича ув'язнили. Там і помер. Нажите чесною працею майно було конфісковано. Тільки 90-х років родині повернули батьківський будинок.

Станом на 1 січня 1939 року в селі проживало 3 060 жителів. Етнічна структура населення виглядала так:

українці — 2 250, поляки — 720, латинники — 50, євреї -    40 осіб [33, 202].

Спостерігаємо, що на 1939 рік у селі зростає кількість поляків. Це сталось тому, що з глибини Польщі уряд посилав на Україну "осаднікув" — ветеранів польського війська, яким забезпечували переваги при купівлі землі. Місцеві жителі називали їх мазурами. У селі проживало кілька таких родин: Рушіль, А. Криса, С. Котопка, Коздемба, Вла-дислав Плашевський, Тоньо Рудницький та інші. їхні маєтки знаходились на початку села. Тут була найкраща земля. Мазури вважались середніми господарями. Більшість із них знищили німці.

На початку XX ст. у селі налічувалось сім родин євреїв: Марфельд, Янкель Наглер, Гольштайн, Барон, Лейзер, Кран-длер, Мерфель. Усі вони вели своє господарство. Деякі мали магазини, преси для биття конопляної олії. У їхніх магазинах селяни могли придбати предмети першої необхідності (нафту, сіль, сірники, муку). Євреї часто давали товари в борг, здійснювали обмін їх на продукти селянських господарств (яйця, молоко). Ейзік Наглер, Лейзер тримали молочарню.

Суперечок на національному ґрунті в селі не виникало. Поважали звичаї однин одного. Так, українці на польські свята не виконували важкої роботи, а поляки так само поважали наші свята.

Лисець Старий був менш розвинутий економічно порівняно із сусіднім Лисцем, де євреї заснували ряд господарських одиниць, зокрема, тут працювали шевський та ткацький цехи.

1908 року була створена позичкова ’'•аса Стефчика. 1923 р. збудовано бойню. 1926 р. в містечку працювала фабрика клею єврея Ціра та дві гарбарні з дублення та обробки шкіри. Власники гарбарень — Осьян Дітома (на місці сучасної хлібопекарні) та Абрігам Пресляр (на місці сучасного будинку побуту). У Лисці діяли також три млини: Барона, Риснюка і Зальгера. Єврей Райхман утримував перукарню, а лазню — Ненер Вольф. Усього в Лисецькій ґміні 1936 р. нараховувалось 10 польських, 15 українських і 34 приватні крамниці та 6 кооперативів [34, 23].

Чесною наполегливою працею людина могла заробити гроші, купити поле та вести господарство. Вона не знала такого "винаходу" комуністичного режиму, як злодійство. Якщо траплялись випадки крадіжок, то винних жорстоко карали. Війт із радними міг провести злодія вулицями села, добряче всипати йому різок.

Село мало багато талановитих майстрів: ткачів, кравців, боднарів, теслярів, столярів тощо. Добрим кравцем був Білогубка Семен Іванович. Люди самі виготовляли полотно. Як справжного майстра-ткача знали Скорого Олексія Івановича. Боднарями працювали Антон Бабінчук, Максим Дмитрів. Вони виготовляли бочки, маслянки, цебри, колеса. Ковальським ремеслом займався Бабінчук Степан Іванович. У нього завжди вчилися молоді хлопці.

Майстром на всі руки був Деренько Олексій Іванович. Народився він 17 березня 1912 року в с. Драгомирчани в родині заможних господарів Івана Деренька та Анни Реб-рик. Коли Олексію виповнилось 3 роки, сім'я осіла у с. Старий Лисець. Своєю чесною працею доробились до великого шматка поля й лісу. Батьки виховували шестеро дітей. Різниця у віці між старшим Олексієм і молодшим Василем становила 20 років. Для праці в полі наймали робітників. Годували щедро. Правда, перед роботою завжди спочатку давали їсти. Якщо людина швидко й акуратно їла, то брали до праці. Якщо ж ні, то дякуючи відмовляли. За таким принципом наймали робітників майже всі ґазди. Анна була прекрасною господинею, сільською кухаркою на весіллях.

Олексій змалку любив майструвати. Якось у 3 класі він пропустив заняття у школі. Учителька вирішила відвідати учня, і була дуже здивована, коли побачила його на стодолі. Він допомагав зводити дах. Маючи вроджені здібності, юнака направили на навчання до терміну у м. Станіславі. Всі речі домашнього вжитку хлопець виготовляв для близької і далекої родини (веретена, колеса, ткацькі станочки і верстати, копета для ремонту взуття, точила, гиблі, ступи, мас-лозбивалки тощо). Олексій сам зробив скрипку, навчився грати на ній, бо мав добрий слух і голос. Співав у церковному хорі. Та найцікавішим у його біографії є те, що змайстрував дерев'яний велосипед. Такий велосипед сьогодні можна побачити у м. Яремче біля водоспаду. Олексій виготовив аж три таких велосипеди. На такому ровері він їздив аж у Львівську область. Привозив церковну літературу і роздавав людям у селі. Деренько О. І. першим мав радіоприймач. До нього приходили сусіди погомоніти, послухати новини. До того ж він славився як добрий перукар.

Олексій був грамотною людиною. Учив грамоти односельців, розповідав про Бога, віру Христову. Троюрідний його брат — отець-монах Микола Волосянко — завдячував йому тим, що перша книга, яку він мав, — молитвеник, подарований О. Дереньком.

Як і більшість однолітків, Олексій служив у польській армії. Був вуланом. Мав міцну статуру. Ріст його становив 1 м 86 см. Та у війську хлопця спіткало нещастя, сівши на норовистого коня, він впав й отримав важку травму. Став інвалідом армії І групи.

Деренько О. І. одружився з дочкою славного сина українського народу Дмитра Загайкевича Софією-Іоанною. Загайкевич походив із с. Крихівці. Став професором, членом сейму. Працював начальником станції в Снятині, потім — у дирекції колійовій м. Станіслава. Обіймав посаду старшого асесора VI рангу (старший суддя). Дирекцію 1933 р. ліквідували, Дмитра перевели на роботу в Польщу (м. Радом).

На похороні М. С. Грушевського він перестудився, захворів на запалення легень, і в січні 1935 помер у 52-річному віці. У Станіславі був оголошений траур з приводу його смерті та вивішено українські прапори з чорними стрічками.

Входження в таку освічену родину збагатило талановитого Олексія.

У роки війни як інвалід армії служив у військовій частині у с. Крихівцях. Пізніше перебрався до Станіслава. Чудом вдалося врятуватися від вивезення в Сибір.

Своїми силами збудував хату в місті. Практично ніколи не відпочивав. Повоєнні роки були дуже важкі. Не було що їсти. Деренько О. І. майстрував шафи, ліжка, тумбочки. Продавав їх і за вилучені гроші купував матеріал на хату.

Олексій залишався віруючою людиною. До кінця життя зберіг вірність УГКЦ. Часто у нього вдома відбувались підпільні Богослужіння. Службу Божу відправляв о. Йо-сиф Гірняк. На відправу часто приходила монахиня чину Мироносиць Олена Ребрик (двоюрідна сестра Олексія).

Для церков Станіслава О. Деренько виготовив багато речей. Для Катедрального Собору зробив Престіл, комод для Плащаниці та інші речі. За цю працю один із священиків подарував йому старовинну плащаницю. Художник Лукашевич подарував майстрові ікону Ісуса Христа з терновим вінком на голові. Після смерті батька донька Анна передала ці речі монастирю у м. Станіславі (на Майзлях).

Деренько О. І. був працелюбною людиною, часто любив повторювати фразу: "Сім днів не їж, зате весело дивись". Де він не працював би, всюди вирізнявся як кращий. Був відзначений грамотами. Фотографію Деренька вивісили на дошці пошани Алеї слави у міському парку Івано-Франківська. Не маючи спеціальної освіти, він добре розбирався в кресленнях. Знав польську і частково німецьку мови. Любив життя. Мав прекрасне почуття гумору.

У покорі та любові до Господа Олексій і Софія виховали двох дітей — доньку Анну і сина Романа. Анна закінчила Івано-Франківський інститут нафти і газу. Працювала інженером-конструктором, керівником групи конструкторів арматурного заводу м. Івано-Франківська. Вона є кращим раціоналізатором, має авторські свідоцтва. Деренько (Грещишин) А. О. була першою головою профкому арматурного заводу за роки незалежності (1989—1994). 1990 року стала депутатом міської ради І демократичного скликання (в/о № 114). Не раз подавала цікаві пропозиції щодо демократизації життя в області. Була членом облпрофра-ди І демократичного скликання (посвідчення № 23, видане 1990 p.), Конгресу Федерації профспілок України західного регіону І демократичного скликання. Секретарювала в міській виборчій комісії по виборах голови міста та депутатів міської ради 1994 року. 1999 р. на виборах Президента України виконувала обов'язки секретаря окружної виборчої комісії (округ № 84). А. Деренько — ветеран праці.

Донька Анна гордиться своїм батьком, йому завдячує своїми досягненнями. Ревно виконує заповіти татуся. Не забуває про рідне село, батька, родичів.

Деренько Олексій Іванович помер 1991 року. Бажав знайти вічний спочинок у Старому Лисці, де діти й поховали його.

За селом, на місці сучасного полігону, був маєток польського шляхтича Олександра Левицького. Це володіння придбане предками Олександра 1829 року. На той час воно займало невелику площу — 23,52 морґи поля [35, 3].

Пан Левицький мав земельні володіння на староли-сецькій і підліській території. Працювали в маєтку в основному жителі Старого Лисця. Вирощував жито, пшеницю, інші культури. Розводив багато худоби. У маєтку був парк, звіринець. Кожної неділі пан безплатно влаштовував для робітників фестини (танці, забави). Була кав'ярня. Один бокал пива коштував 20 грош (копійок). За один рік фірман заробляв: 12 дір дров, 12 ц пшениці, костюм. Випасав влітку свою худобу на панському полі і одержував на зиму сіно для тварин.

1931 — 1932 років Олексій Левицький побудував у Па-цикові порцеляновий завод [36, 5], Олесеві — ціле курортне містечко приблизно на 60 одно-, двоповехових будиночків (див. план маєтку Олесів) [37, 5]. У їх спорудженні брав участь наш односельчанин Петро Марчишин, який, будучи неграмотним, умів добре спланувати будівлю.

В Олесеві діяв римо-католицький костел. Нове приміщення храму було освячене 1933 р. [38, 8]. Для організації життя поселенців обиралась громадська рада в кількості 11 осіб [39]. 1931 p., на прохання Якова Левицького (1875 р. н.), у маєтку було створено постерунок польської поліції. Рішення про заснування цього поліцейського поста підписав комендант поліції зі Львова Юліан Антонович [40, 10].

До Олесева приїжджали відпочивати пани з Польщі, Львова, Станіслава. Біля маєтку було джерело з лікувальною водою. Це особливо приваблювало багатих людей. 1932 р. Олесів уведений у перелік курортів та дач. Розглядалось питання необхідності прокладання до Олесіва залізниці. Підставою для цього Міністерство народної опіки Польщі вважало те, що на основі розпорядження пана Воєводи Станіславського, Олесів був утворений як самостійна, окрема громада, що відносилась до ґміни зборів

містечка Лисець. У цьому ж році посвячено нововибуду-ваний римо-католицький музей — костьол, виникла сучасна польська школа, що знаходилась в Олешові. Існував постерунок польської поліції.

У громаді розгорнувся польський стрілецький рух "Нова осада". Тут були розміщені редакція та адміністрація "Оле-шовської газети", телефон та поштова скринька. Також знаходились кладовище та родинний склеп. А ще — готель, пансіонат, сільський оркестр, курорт із йодо-бромо-вими соляними ваннами.

В Олешеві добре організовували літній та зимовий відпо-чинковий сезони. Узимку — умови для лижного спорту, катання на санках та ін. Для тих, хто хотів навчитись їздити на лижах, працювали курси з гірськолижного спорту.

У постанові Міністерства народної опіки зазначалось, що поблизу Станіслава нараховувалося понад 70 тисяч мешканців. Це підносило розвиток курорту Олешів тому, що мешканці Станіслава як улітку, так і взимку користувалися послугами Олешівського курортного містечка. І навпаки, мешканці Олешева відвідували у м. Станіславі лікарні, аптеки. Відомим та популярним лікарем у самому курорті був доктор Давид Гаукер.

Улітку приїжджав професор доктор Ґроєр, а все літо приймав доктор Стефан Мазановський (асистент доктора Ґроєра) зі Львова. Професор Ґроєр розпочав в Олешові будівництво санаторію свого імені для дітей. Олешівське відомство з м. Станіславом підтримувало зв'язок за допомогою автобусів, таксі та екіпажів.

"Олешів — це мікрорайон чисто польського характеру, звідси виходить, що він, у першу чергу, заслуговує на підтримку. 5. 12. 1934 р." [41, 2].

Збереглася переписка о. Левицького з Богородчансь-ким повітовим дорожним управлінням про побудову дороги Лисець Старий — Олешів для з'єднання зі шляхом, що вів до ґміни (у Лисці). Кошторис для цього складав 5 700 злотих. Проект затверджений 25 червня 1930 року [42, 2].

Курорт користувався популярністю серед поляків через те, що тут були цілющі мінеральні джерела. Вода мала великі лікувальні властивості. Це підтверджували хімічні аналізи лікувального джерела, які проводились у Львові, Станіславі, Варшаві. Джерело носило назву "Здруй Яку-ба" ("Zdroj Jakoba").

31 травня 1932 р. хімічний аналіз води зроблений у Варшаві.

"Державний урядовий аналіз.

Опис джерела. Олешів розташований на височині і знаходиться на відстані 7 км від Станіславова. З височини відкривається прекрасний вид на Станіславів і карпатські щити.

Найближче відоме мінеральне джерело знаходиться на відстані ЗО км від Олесьова в Делятині, де розташовані солоні джерела. Доведено, що в деяких навколишніх глибоководних криницях також солона вода. В самому Оле-сьові знайдено джерело з сірчаною водою. Це джерело зараз засипане. Джерело Якова знаходиться біля підніжжя з боку Станіславова на відстані близько 800 м від річки Посічанки, притоки річки Бистриці, і біля 20 м від криниці глибиною близько 4 м.

Глибина отвору дорівнює 82 м, внаслідок зсуву труб глибина сягає 86 м. В отвір закладено залізні труби глибиною 29 м; через них на повну глибину отвору проходять цинкові залізні труби. Вода утримується за допомогою звичайної помпи, встановленої у відкритій з боків альтанці з дашком. Водоносне родовище становить зелена глинка.

Аналіз води:

В розрахунку на 1 л води знайдено: загальна кількість складників, висушених при t — 180є С, 6 249 г.

аніонів в г: хлору (СІ) — 8,2164; брому (Вг) — 0,0165; йоду (J) — 0,0200; сірчаної кислоти (SO) — 0,0009; фосфорної кислоти (HPOJ — 0,0028. катіонів: калію (К) — 0,0726; натрію (Na) — 4,8028; літію (Li) — 0,0018; амонію (NHJ — 0,0305; кальцію (Са) — 0,2795; гідрокарбонату (НС03) — 0,3438; стронцію (Sr) — 0,00364 кремнієвої кислоти (H2Si03) — 0,0084; магнію (Mg) - 0,1311; вуглекислого газу (С02) — 0,1340; заліза (Fe) — 0,0009; мангану (Мп) — 0,0087" [43, арк. 4].

Після зведення курорту Олешів пан Левицький мав намір розпочати будівництво нової дачі-курорту "Зосіняк" ("Zosinek"). Для цього йому виділили 2 000 моргів землі. Тут планувалось спорудження льотніска (аеропорту — авт.) Для покращення сполучення із курортами. У постанові Станіславського воєводства від 7. 01. 1932 р. за № LV-I152 читаємо:

"Вияснення у справі ґрунтової ділянки, що знаходиться на дачі "Зосіняк" біля Олешкова під Станіславом на березі річки Бистриці.

Управління в Пацикові, що належить панові Левицько-му (львівському промисловцеві, пл. Мертацька 10). розпочав 4 роки тому за допомогою та при підтримці Земельного Уряду та установив в околиці Станіслава дачу Олешіб. Після закінчення робіт в Олешові приступає до використання близько 2 000 морґів для сусідньої дачі під назвою "Зошінек", віддаленої від Олешова близько 2 км, від Станіслава — 9 км" [44, 5].

За рішенням Лисецької ґміни Володимира Лайтарчука було затверджено начальником дачного відділу льотніска "Зосіняк". Ця дача і льотніско стали частиною маєтності Лисець Старий [45, 52].

З початком Другої світової війни маєток був знищений. Пан Левицький з родиною емігрував за кордон. Частину будматеріалів, інших речей люди розібрали й перевезли в наше село. Пізніше на місці такого прекрасного курорту совіти побудували військовий полігон. Джерела цілющої мінеральної води занедбали. І тільки недавно одне з джерел почали використовувати підприємці з Тисмениці, які у с. Драгомирчани відкрили цех, де розливають мінеральну воду "Джерело Якова".

Для управління селом на виборах обирали раду, яку очолював війт (солтис) і його заступник. До її складу обирали найдосвіченіших, найповажніших людей. Війт вирішував всі найважливіші справи: розглядав конфлікти між жителями, слідкував за дисципліною, упорядкуванням доріг тощо. Авторитет війта був надто великим. Його слухали всі. За Польщі війтами були: Олексій Волосянко, Микола Удуд, Дмитро Гар-гат, Василь Лущак, Ілля Турчин, Юрій Волосянко.

У фондах обласного архіву збереглись особові картки членів Громадської ради від громади Лисець Старий. Там зазначались рік народження, національність, освіта, земельна власність радників [46, 714].

Членами ради 1932 р. були:

Юзеф Домінікович Авакович, 1891 р. н., поляк, 4 кл. освіти, 5 морґів поля.

Бабінчук Степан Максимович, 1900 р. н., українець, З кл. освіти, 2 морґів поля.

Бабінчук Степан Іванович, 1894 р. н., українець, 4 кл. освіти, 1 морґ поля.

Бойко Дмитро Миколайович, 1890 р. н., українець, 4 кл. освіти, 4 морґи поля.

Бойко Йосип Миколайович, 1899 р. н., українець, 1 ‘/ морґи поля.

Бойко Петро Миколайович, 1888 р. н., українець, 3 морґи поля.

Бойко Михайло Іванович, 1895 р. н., українець, 4 морґи поля.

Волосянко Дмитро Іванович, 1896 р. н., українець, 3 кл. освіти, 10 морґів поля.

Волосянко Іван, 1878 р. н., українець, неграмотний, 2 морґи поля.

Волосянко Федір Іванович, 1891 р. н., українець, 3 кл. освіти, 20 морґів поля.

Волосянко Микола Іванович, 1894 р. н., українець, 4 кл. освіти, 8 морґів поля.

Волосянко Михайло Миколайович, 1902 р. н., українець, З кл. освіти, 2 1/2 морґи поля.

Волосянко Микола Микитович, 1895 р. н., українець, 4 морґи поля.

Волосянко Пилип Іванович, 1889 р. н., українець, 3 морґи поля.

Гаргат Михайло Йосипович, 1901 р. н., українець, 3 кл. освіти, 2 морґи поля.

Гаргат Дмитро Васильович, 1902 р. н., українець, 10 морґів поля.

Говзан Василь Антонович, 1892 р. н., українець, 3 морґи поля.

Говзан Микола Миколайович, 1904 р. н., українець, 10 морґів поля.

Гринечко Василь Іванович, 1896 р. н., українець, 2 морґи поля.

Гольштейн Лев Зельманович, 1891 р. н., жид, 4 кл. освіти, 4 морґи поля.

Бабінчук Іван Михайлович, 1894 р. н., українець, 2 морґи поля.

Білогубка Микола, 1903 р. н., українець, 3 кл. освіти, 4 морґи поля.

Дякун Микола Іванович, 1874 р. н., українець, неграмотний,.? морґів поля.

Мартинюк Федір Іванович, 1904 р. н., українець, 2 мо-Рґи поля.

Мартинюк Василь Костянтинович, 1897 р. н., українець, З морґи поля.

Петрук Пилип Іванович, 1883 р. н., українець, 3 кл. освіти, 8 морґів поля.

Пилипів Микола Іванович, 1881 р. н., українець, 3 мо-рґи поля.

Скорий Йосип Миколайович, 1896 р. н., українець, З морґи поля.

Устиянівський Іьан, 1880 р. н., українець, ксьондз.

Турчин Іван, 1882 р. н., українець, 4 кл. освіти, б морґів поля.

Феденько Микола Йосипович, 1902 р. н., українець, 2 морґи поля.

В особових картках у графі "національність" усіх українців записано "русин".