Наукова бібліотека України


Loading
ПІД ЧАС ДРУГОЇ СОВЄТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ
Краєзнавство - Марківці - Івано-Франківська область

Десь при кінці 1944 p., совєтська армія знову зайняла Галичину.

Для нас, що в той час вже були у так званому Вільному світі, тяжко, або й не можливо навіть уявити собі, що в той час діялося в Марківцях. Коло 12 років ми не мали ніякої звістки. Тільки час від часу доходили до нас деякі загальні відомості з України.

Совєтський Союз, в той час, заслонився від Західного вільного світа, так званою Залізною куртиною (занавісою). Тодішні правителі СССР дуже добре знали про свою нелюдську брутальність і злочинства над підлеглим народом, тому й закривалися від Західного світа, щоби уникнути осудження та звинувачення.

Десь коло 12 років пізніше, ми вже почали отримувати деякі листи з Марковець, з них тільки довідалися:

— Ми живі і трохи здорові, а про більше не питайте.

Наступні 30 років можна було отримувати письмові вісті з батьківського дому. Деякі листи, що приходили до Англії, Америки, Канади та Австралії читали, як то кажуть, «між лінійками», здогадуючись що там діялося.

А вже в 1987 p., коли ми починали писати історію про Марківці, у Совєтському Союзі, в тому числі в Україні почалася так звана «перестройка».

Від того часу, з України, а саме з Марковець почали приходити відкриті, більш обширні вістки. А вже десь два роки пізніше і марковецькі почали приїздити відвідувати своїх рідних в діяспорі. Аж тоді ми і довідалися про дійсний терор і злочини, від початку другої совєтської окупації 1944 р.

СОВЄТСЬКИЙ ТЕРОР І ВБИВСТВА

Десь при кінці 1944-го та 1945-го років, багато марковецьких були змушені переховуватися в лісі, бо й не знали хто, коли і звідки знову нападе на них.

З приходом совєтів, ті що не ховалися, силою були забрані до совєтської армії і без ніякого вишколу під наганом вислані на німецький фронт. Там, багато з них загинули, а багато ранені.

Військові дії велися вже далеко, аж під Берліном. Але совєтські спеціяльні відділи, часто ночами нападали на село і тоді загинуло багато мирних жителів: хлопців, мужчин і жінок.

Марковецьких жителів тероризували та вбивали і поляки, і німці і мадяри, але москалі перевершили всіх. Під час так званої «совєць-кої демократії» вони застрілили багато більше населення, ніж окупанти всі інші разом взяті в продовж цілої історії Марківців.

МАРКОВЕЦЬКІ ЖЕРТВИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1.    Адамович Василь (Рибак)

2.    Андрійчук Василь (Дідик)

3.    Балаш Василь Г.

4.    Баран Федь (Мов’як)

5.    Барасюк Василь (Равлюк)

6.    Барасюк Василь

7.    Барасюк Михайло В.

8.    Безанюк Павло

9.    Безанюк Кароля

10.    Буртик (?) (Солоденький)

11.    Буртик Никола Пав.

12.    БурТИК Петро М. (Василинчин)

13.    Буртик Петро В. (Гириіків)

14.    Буртик Параска

15.    Буртик Симань П.

16.    Буртик Василь П.

17.    Буртик Василь Пав.

18.    Буртик Василь (Балаш)

19.    Буртик Стефан С.

20.    Буртик Анна (Мотайко)

21.    Буртик Дмитер (Ганчин)

22.    Буртик Іван (Черпак)

23.    Варещук Василь (Кутка)

24.    Василюк Андрій С.

40.    Казибродюк Василь Ів.

41.    Костюк Андрій М.

42.    Костюк Никола (Шкарпій)

43.    Кучар Стефан

44.    Кучер Анна В.

45.    Кучер Михайло

46.    Куриляк Прокіп (Олекс.)

47.    Куриляк Дмитер П.

48.    Куриляк Іван Пил.

49.    Куліковська Катерина

50.    Куліковський Петро

(Тюмик)

51.    Михайлюк Олекса

(Прок.)

52.    Михайлюк Василь

(Маслюк)

53.    Михайлюк Никола

( Колісиичка)

54.    Мелінишин Матій М.

55.    Млиниський Іван Іл.

56.    Млиниський Василь Іл.

57.    Млиниський Іван Ф.

58.    Малик Юзик

59.    Малик Марія

60.    Мостовик Федь Д.

61.    Мостовик Іван

62.    Мочарський Йосип П.

63.    Наворот Іван І.

25.    Василюк Федь В.

26.    Василюк Йосип

27.    Василюк Іван

28.    Вовчук Мирон

29.    Вовчук Петро В.

30.    Вінярський Федь Гр.

31.    Гробелько Володимир Йос.

32.    Гуцуляк Михайло Гр.

33.    Дмитрів Йосип Ів.

34.    Дмитрук Антон

35.    Дмитрук Никола Т.

36.    Дунда Михайло Пил.

37.    Заґурский Владзьо

38.    Заґурский Роман

39.    Заґурский Янко

64.    Наворот Йосип І.

65.    Наворот Василь Я.

66.    Пастернак Максим С.

67.    Палюґа Іван (Волощук)

68.    Підгірний Василь

( Євдошии )

69.    Підгірний Никола

( Кирилиіиип )

70.    Прокопчук Василь

71.    Симанюк Василь

72.    Симанюк Симань

(Рузин)

73.    Слободян Іван (Глух.)

74.    Стефанюк Йосип

75.    Тарнавський Петро

76.    Тарнавський Василь

77.    Харевич Михайло (Адамко)

78.    Шак Василь

79. Якимчук Василь (Рикало)

Крім названих, ще багато марковецьких загинули пізніше на засланні в Сибіру.

АМНІСТІЯ

Коли в Европі закінчилася Друга світова війна, то совєтській вождь-диктатор Сталін оголосив амністію для всіх тих хто ще перебував у лісових загонах УПА з умовою, якщо повстанці добровільно вийдуть з ліса, зголосяться до НКВД то кара їм буде прощена.

Тоді кілька чоловік піддались на ту пропаганду і вийшли з ліса, зголосилися до НКВД. Але у совєтській термінології слово «прощення», має зовсім інше значення. Воно подібне до принад-ливої пастки, в яку коли раз попадеш, то з неї вже не вирвешся. А якщо й спробуєш, то вже будеш не прощеним злочинцем до кінця свого життя.

Отже, з цих кількох довірливих НКВД-исти створили спеціяль-ний відділ, який зобов’язали ходити, з так званими «облавниками» по лісі, викривати тих, що не повірили брехливій пропаганді і продовжували боротьбу за визволення України, від тепер уже комуно-совєтського панування.

По якомусь часі, деякі не маючи вже більше змоги далі витримувати тотальне переслідування, зради та провокації почали шука-ти якогось рятунку, щоби кінець-кінців, вийти з ліса і легалізуватися. По знайомости шукали продажних НКВД-истів чи МҐБ-істів. Недаром у Марківцях говорили, що «освободітєлі» з’їли не одну свиню, випили ие одну літру горілки і не один з хлопців позавушників та копняків таки добрих дістав поки вийшов з ліса. Інші з тих повстанців переїхали де-інде, решта ж загинули у нерівній, правда часом геройській боротьбі.

ТЕМНІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ

Так любо і мило описувати про ясні сторінки історичних подій. Про взаємну любов і згоду, про успішні, культурні й мистецькі досягнення, про загальний добробут життя. Аж душа радіє.

Проте в історії Марківців не мало і темних сторінок, але всі вони на щастя були короткотривалі. Подібно, як після темної ночі, завжди приходив ясний день, а після зими приходило літо, так і після темних приходили ясні сторінки історичних подій.

У наслідок Другої світової (не нашої, або як то ще іменують великої вітчизняної) війни, десь вже від 1945 і до 1953 pp. у Марківцях відбувалися такі історії. Описувати їх дуже тяжко, або й майже не можливо. Це ж були найтемніші сторінки, не тільки в історії Марківців, але в історії людства загалом. До таких жорстоких подій марківчани взагалі не були приготовані.

Сьогодні вже цілий світ знає, що то було за тої комуністичної партиї, з її отарою нападників та вислужників. Всі вже знають про сталінський терор. Але в той час, коли село особисто переживало той сталінський терор, його беззаконну сваволю, світ нічого не знав, ані про Україну, ані тим більше про Марківці.

Сьогодні можна тільки уявити собі той крик, плач і зойк зовсім не винних селян, на яких часто нападали ночами, тероризували, безпощадно били совєтсько-сталінські опричники. Не було ні одної живої душі, яка б не зазнала приниження. Одних вивозили одразу на Сибір цілими сім’ями, іншими заповнили в’язниці, щоби і їх вивезти, як казали на білі ведмеді. І все це робилося, щоби виконати безмежну волю одного чоловіка-узурпатора Сталіна.

Повстанські загони УПА, на жаль, не змогли оборонити українське населення від сваволі завойовників-окупантів. Не вдалося і сформувати широкий, могутний, чисельний народний спротив безличній совєтській владі.

ДЕЯКІ ФРАГМЕНТИ СОВЄТСЬКОГО ДЕСПОТИЗМУ

ВасиляГорішного ІЗжовтня 1944р.енкаведисгиарештували, мабуть тільки за те, що був свідомий українець.

5 днів пізніше, 18 жовтня т. p., енкаведисти арештували Івана Млиниського. Його прискаржив поляк Дилєвский, що жив у колі-йовому домі на Вуняві, а опісля втік до Польщі.

Іван працював на колійовій дорозі коло Хриплина, коли п’ять енкаведистів зі скорострілом на возі, приїхали арештувати його, як організатора-повсганця під псевдонімом «Хмара». Посадили на віз і повезли до Тисмениці. По дорозі так били, що вже й болю не чув, а тільки траскання, як по дошці.

На другий день, Івана Млиниського і Василя Горішного, з Тисмениці перевезли до тюрми в Станиславові, де вони перебували 6 місяців. Кожного дня їх викликали по кілька разів на допити і тортури. У тюремній кімнаті напхано 87 в’язнів, не було де голці впасти. Кинувся тиф. Іван Млиниський попав у лікарню, тут він 5 травня 1945 р. зустрічається з Лесем Шаком, якого енкаведисти арештували в Марківцях на початку року за те, що під час німецької окупації був заступником коменданта сільської поліції.

По якомусь часі Івана Млиниського засудили на 10 років і вивезли до Львова, а звідти на Сибір, а Василя Горішного на 15 років тюрми. Про дальп іу долю В. Горішного і Л. Шака існує тільки здогад, що В. Горішного також вивезли на Сибір, де він по якомусь часі помер, а Лесь Шак правдоподібно помер таки в лікарні, або в станиславівській тюрмі.

Хату Івана Млиниського, що була під лісом енкаведисти спалили, щоби повстанці-партизани там не ховалися.

ДЕЩО З РОЗПОВІДІ МАРІЇ ВАСИЛЮК

ІУІаріїн дідо, Федь Василюк (Тріщук), ще за Австрії був сільським війтом. Енкаведисти тепер і його сина Василя Василюка та його родину об’явили «ворогами народу», а у березні 1945 р. вночі напали на хату. Вдома тоді застали тільки Василя з дочкою Марією. Дружина, з двома молодшими дітьми, була десь у сусідів і там переховалася. Марія також пробувала втікати, але її зловили, привели під хату і допитували, де брат Михась. В хаті зчинився крик і зойки. Енкаведисти тортурували, били

Василя Василюка, по кілька разів випитували одне і те саме. А тоді сказали їм:

— Собірайтєсь! Ми вивозім вас на Сібірь.

На Сибір тоді вивезли В. Василюка і його донечку Марію. Цілий місяць ешелоном везли до ляґру. По дорозі Василь захворів. А коли привезли їх до того сибірского ляґру, то цілковито тяжко захворів і його забрали до шпиталю. Це в останній раз донька Марія бачила свого тата.

По якомусь часі, комендант ляґру повідомив Марію, що її батько помер у шпиталі. Марія тоді, з тої розпачі, і сама перехворіла. А коли прийшла до себе, то вже 4 роки тяжко працювала в ляґрі варила, чистила і опалювала бараки.

Після 4-х років комендант ляґру забрав її до себе, доглядати його діти і господарку. Там вона відпрацювала 12 років.

От такі то довгі роки каторги перенесла ця сім’я.

1946 рік

н е можна ніколи забути, що ще підчас Першої світової війни, москалі і православні русофіли, всіма силами, намагалися зліквідувати українську греко-католицьку церкву в Галичині. Окупанти-москалі виарештували майже всіх греко-католицьких священиків включно з митрополитом Андреєм Шептицьким, а між ними і марковецького священика о. Іллю Кливака.

Аж після Другої світової війни, підчас отих темних сторінок людської історії, 1946 р. советському атеїстичному режиму вдало-ся зліквідувати в Галичині українську греко-католицьку церкву і долучили її до Російської православної церкви.

Деякі священики погодилися перейти на російське православ’я, під протекторатом Московського патріярха, який співпрацював з енкаведистами. А з тих, що не хотіли перейти на російське православ’я, виарештували і вивезли на Сибір. Частина греко-католиць-кого духовенства перебувала в підпіллі де у приватних хатах або по лісах потайки відправляли Службу Божу.

Марковецький священик о. Ігнатій Величко не захотів підкоритись совєтській деспотії і перейти у російське православіє, покинув Марківці і кудись виїхав. Від тоді Російська православна церква перебрала марковецьку церкву.

В СССР православна церква не мала жадного впливу на моральне лице тої влади. Совєтський-сталінський деспотизм і дальше провадив свою політику без ніякої зміни чи перешкоди.

Від 1947 року

У місяці жовтні 1947 p., досвіта, енкаведисти напали на хату Николи Кухарського. Якась енкаведистка, без жодного слідства чи суду, таки на порозі, прочитала вирок, мовляв:

— Ваш сін Васілій Кухарській бил сотніком УПА, за ето ми вивозім вас на Сібірь, откуда ви уже нікогда не вєрньотєсь.

Отже, в той час енкаведисги забрали Николу Кухарського, його дружину Афію, двох дітей Михайла і Ганусю і вивезли ешелоном на Сибір. їхню хату, господарку зліквідували. Житлове приміщення віддали новим учителям, які приїхалили до села з інших областей.

Через деякий час Василь Тимчук, Афіш брат, цю хату відкупив від учителів і там замешкав.

Того самого дня разом з Кухарськими енкаведисти депортували на Сибір і дружину Івана Млиниського Афію, з двома малими дітьми двох і чотирьох річними. їх разом з родиною Кухарських вивезли до Караганди, у далекий Казахстан майже під саму Монголію.

Никола Кухарський ще дома слабував на ногу. А там на заслан-ні, його забрали до шпиталю і ногу відрубали, а коли й те не помогло, то відтинали ще по кавалкови кілька разів, аж кінець-кінців Никола віддав Богу душу. Його дружина Афія залишилася сама на заслан-ні з двома малими дітьми.

Аж 1953 р. Василь Кухарський, брат Николи, віднайшов підтвердження, що енкаведисти 1947 р. сфальшували вирок і незаконно, безпідставно засудили Николу Кухарського з дружиною Афією і дітьми.

А того року і деспот Сталін помер, тоді совстська влада ніби звільнила Афію Кухарську та її дітей від кари заслання. Проте вони ще були змушені працювати там три роки, щоби заробити грошей на подорож додому.

До рідного села Марковець повернулися аж 1956 р.

ДЕЩО ЗІ СПОГАДІВ ДІТЕЙ ІВАНА ВЕРНОГО

Про Івана Верного, ми вже описали дещо на попередніх сторінках, під заголовком — МАРКОВЕЦЬКІ ФАХІВЦІ.

Іванові діти, Маруся і Константина (Ту ся, Туська) у спогадах про свого батька пишуть, що 1944 р. після другого приходу совєтів їхнього батька Івана Верного, на фронт не забрали. Дали йому

бронь, тобто карту ідентичносте по ковальському фаху і він працював ковалем у колійовій кузні в Отишї.

1951 р. енкаведисти його арештували, звинувачуючи, що він робив якусь ковальську роботу для німців підчас німецької окупації.

В хаті зробили обшук. Все і всюди перетрясли, нічого не знайшли. Але в стайні, під курячим гніздом знайшли старий, заіржавілий мадярський пістоль і шість куль, за це й присудили йому 25 років тюрми і заслання.

У Львові, на слідстві він був 9 місяців. А опісля його вивезли на Сибір. Вдома, залишилася його дружина Ганя і дві донечки, старша Марія 14 років і молодша Константина (Туся) 5 років. Кузню і майже все з хати забрали до колгоспу, а Ганю з дітьми залишили без жадного засобу до життя.

У той тяжкий час, здається, одинокий Ганин брат, Василь Вінгоняк, що працював в Станиславові допомагав їм чим міг, хоч і сам не мав багато.

Діти Марія і Константина пишуть, що вони ніколи не забудуть тих днів, тої нужди та злиднів.

Івана вивезли аж під Льодовитий океан до м. Совєтська Гавань, що коло Хабаровска, там він працював ковалем. Роком пізніше, на власне прохання та клопотання родини йому зменшено кару з 25 до 10 років заслання. На початку листопада 1955 р. Івана звільнено від заслання. Повернувшись до Марковець він кілька років працював ковалем у Станиславові. Кузню і сконфісковане майно йому вже ніхто не повернув. За тяжкі репресії, конфіскації совєтська влада навіть не перепросила людей, не кажучи вже про повернення майна чи компенсацію. Ще на засланні Іван Верний через тяжку працю та різкий клімат пщорвав здоров’я і 9 грудня 1967 р. віддав Богу душу.

ЗАГИНУЛИ ВІД АВТОМОБІЛЬНОГО ВИПАДКУ

У роки советської окупації від автомобільного випадку загинули:

Федь Млиниський, столяр і стельмах.

Михайло Настюк, колишний довголітній голова кооперативи в Марківцях.

ЗАСЛАНІ НА СИБІР

Андрійчук Йосип Андрійчук Ганя Андрійчук Федь

Барасюк Никола Барасюк Магдалина Буртик Василь Буртик Гнат

Із дружиною і дітьми/

Василюк Василь Василюк Марія Василюк Михайло Василюк Магдалина Василюк Настуня Голютяк Федь

Заник Василь Заник Ганя Іваніцький Іван

ЮіИМ ВаСИЛЬ /забили на Сибіру/

Клим Марія Клим Доня Клим Ганя Казимірчук Василь Костюк Іван Костюк Михайло Куліковський Василь Мельник Никола Мельник Катерина Мельник Маруся Михайлюк Никола Михайлюк Марія Михайлюк Михайло Михайлюк Кость Млиниський Іван /з дружиною/ Настюк Петро Настюк Василь Підгірний Дмитер Сікорська Анна Терновецький Петро Із родиною/ Харліковський Лук’ян Харліковська Афія

/померла на Сибіру/

Шак Лесь /помер в тюрмі/

Андрійчук Гануся Андрійчук Василь Андрійчук Мирон

Буртик Никола Буртик Марія Буртик Богдан Буртик Ганя

Василюк Федь Василюк Петро Василюк Параня Верний Іван Вінярська Ганя Горішний Василь

/помер на засланні/

Заник Петро

Іваніцька Настуня Куліковський Михайло

Із родиною/

Куриляк Василь Кухарський Никола

/помер на Сибіру/

Кухарська Афія

Із дітьми/

Млиниський Кость Мостовик Василь Мостовик Ганя Мостовик Дмитер Із родиною/ Мостовик Катерина Мостовик Ольга Мостовик Йосип

Настюк Марія /з дітьми/

Підгірна Ганя

Терновецький Василь

Харліковський Петро

Харліковська Афія з дитиною /дитина померла на Сибіру/

ПРОПАЛИ БЕЗ ВІСТЕЙ

Мочарський Михайло (Сапчєк) Мочарський Василь (Мицик) Михайлюк Василь Д.

Смук Іван Р.

Вінтоняк Йосип (Смутків) Гаймус Гані Я.

НОВІ ПОСЕЛЕНЦІ В МАРКІВЦЯХ

Після Другої світової війни, з Лемківщини, у Марківцях посели-лися кілька родин, з такими прізвищами:

Войтович Заворотюк Левцун Гузьо Когут    Мелик

Дарнобід Козак    Шелемей

Джуман Кульчицький

Більшість з них, вже залишилися у селі.

З селища Коршів Коломийського району до Марковець поселився Іван П. Вітенко, а з Хмельницької області переїхав також Микола І. Конопелько.

СОВСТСЬКЕ СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

До 1950 р. в Марківцях, ще існували приватні сільські господарства. Того ж таки року вони були цілковито зліквідовані, нато-мість засновано, так званий колгосп.

До того часу доречною були перефразовані слова з пісні «Україно, рідна мати, не вкрадеш, не будеш мати». Селяни не дуже старалися відпрацьовуючи трудодні, чи іншу колгоспну роботу, основне аби щось мож було вкрасти і на то прожити.

Такі тоді панували порядки і так люди пристосувавшись, змушені були жити.

СІЛЬСЬКА УПРАВА

Від 1944 - 1991 pp. головами сільської ради були:

Дмитро П. Куриляк 1944 Володимир Г. Джуман    1954-1956

Петро М.Заник    1944-1945 Микола В. Лесюк    1956-1959

Михайло А. Настюк 1945-1946 Петро М. Єлешок    1959-1960

Лука Джуман    1946-1948 Микола І. Андрейчук    1961-1963

Михайло А. Настюк 1948-1949 Петро М. Єлешок    1964-1979

Іван М. Андрейчук 1949-1952 Михайло Стефамків 1979-1982 Григорій Н. Заворотюк 1952-1953 Дмитро Г. Слободян 1982-1983 Дмитро Ф. Буртик 1953-1954 Микола І. Конопелько 1983-1994

Список подав М. І. Конопелько

(архів м. Івано-Франківська, проток, засід. сільради)

МАРКІВЦІ В ІСТОРІЇ МІСТ І СІЛ УРСР 1971 Р.

Марківці — село, центр сільської Ради. Через село проходить автомагістраль Івано-Франківськ — Коломия. В селі залізнична'станція. Населення — 1 381 чоловік. Сільраді підпорядковане село Одаї.

У Марківцях — бригада колгоспу ім. Кірова. Основний напрям — технічні культури й тваринництво. На фермах відгодовується 350 голів великої рогатої худоби. Є млин, пилорама і кузня.

Тут працюють восьмирічна школа, бібліотека, медичний і ветеринарний пункти, відділення зв’язку. Зведено 400 житлових будинків.

* * *

У 1990 р. у Марківцях побудовано і відкрито нову школу. А в 1991 р. перед школою споруджено пам’ятник Т. Г. Шевченкові.

24 серпня 1991 р. у Києві проголошено незалежність України. А в грудні того року під час референдуму, населення України, переважаючою більшістю голосів проголосували за незалежність України.

Від цього пам’ятного 1991 p., починається нова історія України. І нова історія Марківців.

НА ЧУЖИНІ, В ДІЯСПОРІ

У травні 1945 р. в Европі закінчилася Друга світова війна. Здавалося, що нарешті, прийшов той, так довго очікуваний мир. Перестали гриміти гармати, скоростріли, гудіти танки і літаки, свистіти снаряди та бомби. Але в Україні, спокою ще не було довгих пару років. Велася воєнна боротьба між силами підпільного українського опору та совєтськими «овобо-дітєлями».

У Німеччині і Австрії в той час було багато українців, які працювали тут під час війни і немало українців заарештовані німцями, що перебували у концентраційних таборах. В Австрії залишилася ціла дивізія УНА, яка воювала тут на фронті проти совєтської армії. Також було немало українців у польському корпусі. Проте сотні тисяч українців виїхали з України, а найбільше з Галичини під час другого приходу совєтів при кінці 1944 р. Десь рік або два пізніше через Чехію, Мадярщину до Австрії пробилася якась частина УПА, а разом з ними втекли деякі українці, що служили тоді у советській армії.

Після закінчення війни Німеччина і Австрія були поділені на 4 зони: американська, англійська, французька і совєтська.

Деякі українці, які опинилися у советській зоні Східньої Німеччини поверталися додому, або були забрані до совєтської армії, а рік чи два пізніше, повернулися додому як «салдати красноармєйци».

Сотні тисяч українців, що були в америкацській і англійській зонах Західньої Німеччини і Австрії категорично відмовилися від повороту на так звану «родіну», незважаючи на настирливі зусилля совєтської репатріаційної комісії забрати всіх біженців, яких тут називали «дипістами» (переселенцями) до СССР.

Частина дивізійників з Австрії перейшла на американську зону і дещо пізніше виїхала до Америки, головна більшість дивізії УНА опинилася на англійській зоні і була вивезена до Італії і розміщена в таборі для полонених м. Ріміні, а на початку 1947 р. їх перевезли до Великої Британії.

Того року всіх репатрійовано з Німеччини і Австрії майже по цілому Західньому світі, а саме до Англії, Канади, Америки, Австралії, Нової Зеландії та до інших країн.

Мабуть найбільшим розчаруванням тут на чужині, було те, що про Україну і українців, не знали майже нічого. Росіяни і жиди, які колись жили на нашій землі переконували англійців, що України не було, нема і не буде, що це тільки російська провінція, а українці, частина руського народу.

Тому англійці з початку називали нас рускими або рутинцями. Переконати їх було дуже важко. Це забрало довгі десятки років і сотні фоліантів англомовної літератури, заки англомовний світ усвідомив певні, правдиві відомості про нашу Україну та про український народ і аж тоді почав розуміти, що то є така нація.

А коли почала розпадатися совєтська імперія, Західний світ звернув свої очі і на Україну, з надією на мирну розв’язку тої проблеми. Особливу тривогу, звичайно, викликала аварія на атомній електростанції в Чорнобили.

1991 р. Україна проголосила державну незалежність і весь світ офіцийно визнав наше національне право — мати свою самостійну державу.

Марковецькі хлопці-еміґранти у Великій Британії

Фотосвітлина П. В. Буртика, 1950 р.

З промови Петра Буртика

на урочистому прийнятті у загально-освітній школі,

с. Марківці, Тисменицького району, Івано-Франківської області, Україна. 13 червня 1993 р.

Достойний голово сільради п. Конопелько!

Вельмишановний директоре школи п. Захарчук!

Шановні учителі! Дорога марковецька громадо!

Дорога ближча і далека родино, брати і сестри!

Дорога марковецька молоде!

Перш за все, я від себе і від моєї дружини Софії, щиро дякую Вам усім за таке щире прийняття нас у Марківцях.

Насамперед ми низько склоняємо свої голови перед усіма тими марковецькими, які загинули у Другій світовій війні та перед усіма тими, що загинули на засланні у Сибіру. Нехай буде їм вічна пам’ять!

Кланяюся також перед усіма Вами, що каралися і терпіли довгими роками по совєтських ляґрах на засланні, мабуть тільки за свободу України.

Дорогі діточки! Дорога марковецька молоде!

Ваші батьки, Ваші предки в продовж довгих віків зазнавали смертельних ран, які ще й сьогодні не погоїлися і тільки за те, що би для вас здобути Самостійність України.

Вашим святим обов’язком тепер є шанувати ваших батьків і ваших учителів. Наполегливо вчіться, що би ви могли здобути добробут для себе і для України.

Від сквер}гі умийтеся,

Щоб мати впізнала вас.

Братам і сестрам поклоніться,

Нехай любов цвіте у вас.

Дорогі односельчани!

На закінчення, я хочу сказати:

Радуйся, благодатна Україно!

Благословенна Ти в народів кіл,

Благословен плід землі Твоєї,

Благословен народ цих міст і сіл.

Дякую

НА ЗАКІНЧЕННЯ

Мені випала честь написати цю Книгу Марківців, тому чуюся до милого обов’язку скласти щиру подяку родичам та знайомим з Марковець, з Івано-Франківська, зі Львова, марковецьким в діяспорі Австралії, Америки, Англії і Канади, а також кільком особам не марковецького походження в Канаді, які своїми цінними відомостями допомогли в написанні цієї книги.

Щира подяка Романови Гробелькови, Петрови Верному і д-ви Володимирови Базюкови за їхню дружню позицію і довір’я.

Окрему подяку висловлюю своїй дружині Софії Буртик за велику моральну підтримку і заохочення до написання книги про моє рідне село та за коректу друкарських помилок.

Сподіваюся, що я чесно і докладно виконав обов’язок перед своїми земляками не тільки в Марківцях, але й в Україні та діяспорі.

Надіюсь на гарне прочитання, з повагою Петро Буртик.

15 березня 1993 р.

Вінніпег, Канада

ПОДЯКА

Голові Сільської Ради — М. І. Конопелькові, Директорові Школи—В. Ф. Захарчукові,

Всім Учителям і Учням Школи в Марківцях і всій Марковецькій Громаді,

За Ваше величаве прийняття, концерт, гостину і забаву, яку Ви влаштували в честь наших відвідин села Марківці, 13 червня 1993 р.

Складаємо Вам всім нашу ЩИРУ ПОДЯКУ.

М. і М. Підгірна В. Кухарський П. і С. Буртик

Вінніпег Канада

З ПРОМОВИ-НЕКРОЛОГУ в церкві Св. Володимира і Ольги, м. Вінніпега, Канада.

25.08.1996 р.

В четвер 22 серпня в Севен Овк Госпітал, Петро Буртик відійшов від нас у вічність.

Петро народився 25 липня 1925 р. в с. Марківці тоді Станисла-вівського повіту Західної України. Початкову школу закінчив у Марківцях, а пізніше продовжував свою освіту в м. Станиславові.

Понад усе на світі любив Петро свою рідну матір, своє село, але не було нічого світлішого ніж його рідна, цвітуча Україна.

Але так склалося в житті, що в 18 років прийшлось йому покинути ріді іу землю, бо 1944 року вступив до Української Національної Армії, щоб визволити ту дорогу землю від чужинської неволі. Та сталось так, що 1945 р. він попав у полон і був змушений провести в Італії понад 2 роки.

1947 року він був перевезений до Англії, де перебував у м. Гай Викомбі недалеко від Лондону.

Незважаючи на тяжкі поневіряння продовжував працювати над своєю освітою — закінчив студії математики, технічну інженерію, філософію і багато інших наук. Працював учителем понад 10 років, викладав історію України, українську мову, географію і філософію.

Він був управителем школи більше 10 років, активним членом Асоціації вчителів у Лондоні, Союзу Українців у Великій Британії, а також належав до асоціації комбатантів і багато інших.

У1970 р. Петро і його вірна супутниця в житті Софія, переїхали до Канади і поселилися в м. Вінніпегу. Він працював для Флаєр Індастрі понад 18 років на посаді виробничого технолога, ьув членом катедри Св. Володимира і Ольги, Українського центру Культури і Освіти (Осередок) і Інституту Просвіта, де працював вчителем на протязі кількох років.

Він є автором книги «Книга Марківців», в яку вклав гігантську працю і свою величезну любов до України.

Тільки через 49 років йому пощастило повернутись і знову вклонитись до рідної землі. Так ніби відчував, що це буде його остання зустріч з Україною, з рідними і близькими.

Крім його дорогої дружини Софії, з якою прожив 40 щасливих років, він залишив сумувати брата Михайла з його дружиною і родиною в Україні, багато племінників і племінниць, родичів і друзів в Україні, в Канаді, Англії, Америці і дуже близьких друзів Василя і Євгенію Кухарських.

БІОГРАФІЯ ПЕТРА БУРТИКА

Петро Буртик народився в родині Василя Буртика і Анастасії Стефурак, 25 липня 1925 р. в с. Марківці Івано-Франківської області Західної України. Він походив з доброї християнської національно- свідомої української родини. Ходив до початкової школи в Марківцях, а потім в Івано-Франківськ (Станиславів), де закінчив середну освіту.

Петро був доброго і спокійного характеру, мав здібності і охоту до науки. Та несприятливі обставини Другої світової війни перешкодили осягнути мету.

У 1944 році гірка доля примусила його покинути рідне село, рідну землю. Зранку 20 червня 1944 року німецьке військо зробило облаву Марковець і забрали всіх хлопців та молодих мужчин. Так він разом із своїм батьком впинилися в німецьких руках. Захоплених привезли до Тисмениці, посортували та декого пустили додому між ними і Пеірового батька. Решта хлопцям сказали, що можуть або копати шанси (рови) для німецького війська або зголошуватися до української Дивізії.

Петро вступив доДругої Української Дивізії У Н Армії. їх разом з іншими марковецькими хлопцями та околишніх сіл вивезли до Німеччини на вишкіл. Озброїли і замісгь, як обіцяли повернути на Україну, вивезли до Чехо-Словаччини, Австрії та Югославії на фронти. Тут Дивізія з боями прорвалася до англійської зони фронту і так вояки попали в полон.

Англійці тримали дивізію в полоні чотири роки. Два роки в італійському м. Ріміні і два роки у Великій Британії. 1947 року частина дивізійників була вивежена до Англії, а друга до Шкоції. Саме тут Петро перебував ще два роки. Однак в таборі полонених був лиш два тижні, а потім працював у шкоцького Льорда лісничим. Тут мав нагоду продовжувати науку і з полону звільнився 1949 року.

Після звільнення з полону далі працював у того самого Льорда, але вже мав платню. Петро скучав за друзями-односельчанами які були в Англії. Так що вже 1952 р. переїхав до Англії, м. Олдґам. Тут були його друзі Петро Вершій, Василь Кухарський і Петро Підгірний. Проте перебував у цьому місті тільки шість місяців. 1953 обидва з Василем Кухарським переїхали до м. Гай Викомб недалеко від Лондону, де і далі продовжував науку — студіював математику, електрику, інженерію, філософію. В Англії включився в громадську працю. Був членом СУБу коло 20 p., головою місцевого СУБу 7 p., членом ОбВУ та Спілки українських вчителів-виховників, десять років вчив і керував Українознавчою школою в Гай Викомб.

Петро немав наміру женитися з чужинкою, в Англії українських дівчат було дуже мало, а хлопців-дивізійників понад ЗО тис. Тому в 1955 році він познайомився з дівчиною з Югославії Софійов Мельник та переписувався з нею один рік, а вже 20 червня 1956 р. спровадив дівчину до Англії і 29 липня 1956 р. одружився. Далі вже обидвоє працювали в українському суспільстві.

Належав і підтримував українську католицьку катедру в Лондоні.

1970 року разом з дружиною переїхали до Канади і поселилися в м. Вінніпегу. Тут Петро кілька років вчителював в українській школі Інституту «Просвіта» та виконував обов’язки референта в управі Інституту. Також працював 18 р. фабричним інженером на фабриці автобусів, аж до виходу в 1985 році на имитуру (пенсію).

Останніх кілька років Петро займався писанням книги «Книга Марківців».

1993 року разом з дружиною відвідали рідних в Україні. Дуже радів, що дочекався побачити рідну землю вільною. Подарував книгу «Книга Марківців» школі, бібліотеці села, родині, братам Іванові та Михайлові, племінникові Романові Буртику, племінниці Мирославі Мовчан та ще декотрим особам, що допомагали збирати матеріали.

Як повернув зУкраїни додому, почав писати історію Інституту «Просвіта» у Вінніпегу. Написав від 1916 до 1949 року. Та не довелось йому докінчити цю історію.

22 серпня 1996 року невчасна смерть скосила його і Бог забрав його від нас назавжди.

Покійний Петро залишив велику прогалину по собі, як в суспільстві так і в родині.

Софія Буртик, дружина Петра, м. Вінніпеґ, Канада

З ЛИСТА-СПІВЧУТТЯ В далекій Канаді Петро Буртик поклав на себе не легке завдання зібрати і упорядкувати матеріали для накреслення історії улюбленого села Марківці.

Його праця залишиться тривалою пам’яткою усім, що в ньому жили і їхнім нащадкам.

Перевидання його праці у вільній Україні залишиться покійному Петрові і його вірній дружині Софії найкращою подякою від його односельчан.

12 квітня 2004 p., м. Бруксанд, СІЛА, д-р Володимир Базюк

ДЖЕРЕЛА ТА ІНФОРМАЦІЯ Стародавні перекази, оповідання, легенди, фантазії Нарис Світової Історії:

Webster’s New Collegiate Dictionary. —Toronto., 1980.

Wells. The Outline of History. — London., 1956.

World Atlas.—N. Y., 1972.

New Atlas of World Hystory. — London., 1954.

Нарис Історії України:

Альманах Станиславівської Землі. — Н. Й., 1975.

Андрусишин. Українсько-англійський словгпік.—Торонто., 1957. ГолоскевичГ. Правописний словник.—Н. Й., 1955.

Дутка І., Кухарський В. Книги історій.—Вінніпег.

Крип’якевич І. Історія України.—Н. Й., 1966.

Словник української мови. — К., 1970-1976.

Орел А. Словник чужомовних слів—Н. Й., 1963.

Тиктор. Велика Історія України.—Вінніпег., 1948.

Нарис Історії Марківців:

Базюк 3. Спогади про Марківці. — США.

Гробелько Р. Спогади про Марківці.—Австралія.

Марковецькі перекази ХІХ-ХХ ст. / зібрав Іван Буртик /,

Марківці. 1990-1991.

Шематизм Станиславівської греко-католицької єпархії. — Львів. /Відомості подав Роман М. Буртик/

Фотосвітлини з Марковець. /Р. і М. Буртик/, —Івано-Франківськ. Церковні відомості. / о. крилошанин Р. Кисілевський, о. диякон С. Тиравський, сестри служебниці. — Вінніпег.

Інші відомості про с. Марківці надали:

Петро Верний, США Анна Баралецька, США Марія Гуда, США Петро Підгірний, Канада

Іван Харевич, Канада Василь Кухарський, Канада Теодор Костюк, Англія

ПОЖЕРТВА НА ВИДАННЯ КНИГИ

Василь Кухарський і Євгенія Кухарська, м. Вінніпег, Канада — 200 і І $

Іван Харевич і Марія Харевич, м. Едмонтон, США — 100 і І $

Др. Володимир Базюк та Джойс Базюк, США    — 65. 11 062 $

Роман Гробелько і Галина Гробелько, Австралія    — 52. 050 $

Марія Гуда-Костюк, США    — 32. Я 181 $

Петро Верний і Марія Верна, США    — 65. З 062 $

Леонід Мовчан і Мирослава Мовчан, Україна    — 500  грн

Василь Вітенко і Марія Вітенко, Україна    — 500 грн

Ярослав Вітенко і Світлана Вітенко, Україна    — 100 грн

Михайло Василюк і Марія Василюк, Україна    — 100 ргрн

Дмитро Куриляк і Світлана Куриляк, Україна    — 100 грн

Остап Кухарський

Світлана Кухарська, Україна    — 100 ірііцгрн

S Роман Вітенко і Наталія Вітенко, Україна    — 100 іркргрн

Богдан Костюк і Марія Костюк, Україна    — 100 Dif грн

Ігор Лапчак

і Вікторія Лапчак, Україна    — 100 іркргрн