Наукова бібліотека України


Loading
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939 р.
Краєзнавство - Марківці - Івано-Франківська область

На початку місяця вересня 1939 р. вибухла Друга світова війна, між Німеччиною і Польщею. Приблизно тоді Гітлєр подружився зі Сталіном і той послав совєтську червону армію проти Польщі, помагати гітлерівській армії, ніби визволяючи українців Галичини з польської неволі.

За пару днів кілька марковецьких ентузіястів насамперед вирішили розброїти польську поліцію в селі. Правда, що поліція піддалася їм без жодного спротиву і віддала всю поліційну зброю.

Десь день або два пізніше, через Марківці до Румунії, втікала частина польської армії, яку тут спинили та розброїли. Крім зброї забрали і всі військові запаси, а польським жовнірам наказали повертатись додому. На перехресній дорозі, під лісом, тоді стояла велика купа різної зброї, та всілякої військової амуніциї. Селяни розбирали, що кому подобалося: військові коци, мантлі, уніформи, папіроси, коні й упряж, а деякі брали також і різну зброю.

Пару днів пізніше, до села заїхало польське панцирне авто, з якого почали стріляти скорострілом по всіх хто був на дорозі. З цієї панцерки тоді забили, здається, трьох марковецьких чоловіків, а далі роз’їжджаючи вулицями села, стріляли скорострілом куди попало на пострах, майже до рана.

Можливо, що в той час не всі й знали, що тут діється. Дехто тільки догадувався, що то польська помста за те, що в Марківцях розброїли частину польської армії.

Роман Гробелько, вже живучи в Австралії, у своїх спогадах про Марківці згадує, що тої ночі, зі суботи па неділю, у дворі Ладомірского ночував польський маршалок Ридз Сміґлий зі своєю охороною, який тоді намірився втікати до Румунії.

І коли заїхав на ніч до Ладомірского, то частина його охорони розложила кілька гармат під Хом’яківкою, дулами скерованими на Марківці, а панцеркатим часом вганяла вулицями села, щоби часами хтось з марковецьких не відважився напасти на маршалка.

В неділю досвіта, ще до сходу сонця Ридз Сміґлий та його охорона безперешкодно переїхали через Марківці в сторону Ляцкого Шляхетського. А у вівторок з Одай до Марковець заїхали перші совєтські танки.

Хтось там під горою з тої радости, зняв з жінки червону запаску, прив’язав на довгу жертку і застромив у пліт, щоби тим привітати «визволителів» червоноармійців.

А коли зблизилася колона совєтських танків коло тої запаски, то стали, вийшов танкіст і запитав того господаря:

—    Что ето значіт?

—    Товаришу, — каже господар. — Ми хотіли привітати вас, але ми ще не маємо червоного прапора...

—    А какой я тєбє, в чьорта, таваріщ? — перебив йому танкіст.

— Снімай ето і больше так не дєлай.

Сам сів знов у танок і колона погнала до перехресної дороги. Тут скрутила на право, в сторону Тисмениці залишаючи за собою гусеницями зорану дорогу так, що можна було би тут і бараболю садити.

Від того часу, в Марківцях, зверталися до совєтських урядовців та червоноармійців через «пане-товаришу».

День або два пізніше, кілька озброєних марковецьких, зайшли до двора Ладомірского і наказали втікати туди звідки приїхали його батьки, до Польщі.

Отже, до трьох тижнів Польща, як держава перестала існувати.

Здійснилося наше закляття, вороги України згинули, але щоб здійснилося і наше—хай живе Україна!, то треба було ще чекати понад 50 довгих років.

ПЕРША СОВЄТСЬКА ОКУПАЦІЯ 1939 — 1941 pp.

Головою сільради тоді був Дмитир Куриляк П.

Того ж 1939 р. директор школи Володимир Іванець виїхав з Марковець, правдоподібно до своєї дружини в Сокальїцину. Функцію директора школи перебрав Лев Швак. Учителькою ще була Євгенія Базюк, а до помочі прийшло двоє молодих учителів Аделя Генддер (жидівка) і молодий учитель Зубер з Ляцкого Шляхецкого.

Українці перебрали управу також колишньої польської школи, що коло перехресної дороги. Того самого року, дві групи хлопців з Марковець, вписалися до школи в Станиславові. Одна група до десятилітки, яка відкрилася у монастирі Сестер Василіянок на вулиці Петра Скарги. А друга група до технічної школи, на Майзлях.

Парохом марковецької парафії і далі ще був о. Т. Базюк. Він обслуговував марковецьку і одайську церкви. А коли хом’яківські комуністи змусили о. Демчина відректися духовенства, то о. Теодор Базюк перебрав на себе і хом’яківську парафію, обслуговуючи всі три церкви аж до 1941 року.

Роман Гробелько, у своїх спогадах, пише:

З приходом большевиків 1939 p., на свято Димитрія 8 листопада, мого батька і Андрія Ґулія заарештували та посадили до тюрми в Товмачі. Після кількох днів Андрія Ґулія звільнили, а мого батька далі туртурували. Мені порадили написати прохання до слідчого та зібрати підписи від мешканців села, які б ручилися про невин-ність мого батька. Я зібрав тоді понад 400 підписів і 10 січня 1940 року разом з моєю матір’ю відвезли їх до Товмача на міліцію. Десь приблизно за два тижні після того, мого батька звільнили.

Дещо пізніше, мого батька заарештували другий раз, за агітацію проти колгоспу.

* * *

Зимою 1940 р. всіх маздурів-колоністів з присілка Осада, а також родини польських поліцистів і службовців вивезли на Сибір.

Того ж року, совєтські агітатори-пропагандисти, почали скликати селян на мітинги, щоби навчити селян, нового совєтського сільського господарства, тобто колективного господарства (колгосп). При цьому страхали селян, що тих які будуть виступати проти колгоспу, чекає те саме що і польських мадзурів.

Переважаюча більшість селян були проти колгоспу. Дехто сподівався, що так звані, панські землі тепер будуть розділені між селян. Це ж їхні землі, силою забрані поляками. Але скоро переконалися що сподівання їх марні. Совєти і не думали роздавати селянам панську землю. Вони заложили тут «совгоспи», чи «радгоспи», а в колишному панському дворі організували МТС, змушуючи людей працювати за півдармо, так само як і в дворі Ладомірского. Тому більшість селян перестали ходити на мітинги. А з тих кількох, що ще приходили на мітинг, більшість голосувала за колгосп і таким чином у Марківцях в кінці 1940 р. його зорганізували. Для агітаторів це означало, що їх обов’язок перед СССР увінчався успіхом.

До колгоспу, без згоди багатьох селян, забрали найкращі землі — Царину. Це велике поле, де садили переважно всякого роду ярину.

Весною 1941 р. колгоспники зорали Царину та засадили тут помідори, цукрові буряки, ріпак і бараболю (картоплю).

Для селян, які не хотіли належати до колгоспу, залишили ще пущі (малопродуктивні) землі, а саме Раковець, Ропчі, Вуняву і Рокитну, але за забране від них поле в Царині, нікому нічого не повертали. Забрали за дармо, називаючи селян «кулаками» та страхаючи Сибіром, Соловками і білими медведями.

НІМЕЦЬКО-СОВЄТСЬКА ВІЙНА

У червні 1941 р. вибухла війна між Німеччиною і СССР. Насамперед німецькі літаки збомбардували летовище в Станиславові. Тоді побили і ранили багато людей, які там працювали в той час.

ЗІ СПОГАДІВ др. ВОЛОДИМИРА БАЗІОКА

Три дні перед відступом червоних, мого батька враз із трьома іншими газдами (прізвищ не пригадую), арештували і тримали у почекальні колійової стації.

НКВД провели в нашій хаті обшук, шукаючи за мною. Вони підкинули в шафу мого батька книжку «Декалог Націоналіста» і обвинуватили нас у шпигунстві на корість Німеччини. Про це все я довідався вертаючи додому зі Сганиславова. Батьки моїх шкільних товаришів у Станиславові, до яких я прийшов спершу, шукаючи допомоги, з переляку порадили мені негайно покинути їхню хату.

Вночі я подався назад до Марковець, де і найшов притулок в одної благородної родини. За це я залишуся їй вдячний на все життя. Не знаю чи ще живуть вони сьогодні.

На третій день, із моєї криївки-стодоли, я став свідком втечі наших місцевих комуністів, що на колгоспних підводах подалися в сторону Тисмениці. Я бачив знайомі обличчя. Мене опанували почуття жалю, докору і полегші.

День перед тим, як я довідався пізніше, моя сестра Ірина, що з маленькою дитиною не покидала залізничної стації, вимолила у совєтського вартового (мабуть грузина) волю для батька і всіх трьох інших в’язнів. Вартовий відкрив двері від почекальні, тай наказав в’язням тікати в ліс біля стації.

День пізніше, появилися нагло частини совєтських прикордонників.

Побачивши багадо людей, що виносили всячину із залізничних вагонів, відкрили кулеметний вогонь і було чимало вбитих і ранених, по обох боках марковецької штрики. Між ними був підстрілений в ногу німий Йосиф Підгірний.

Кілька місяців по відступі червоних, мої батьки вирішили покинути Марківці і виїхали до Тисмениці.

{США, 1990 р.)

ЧЛЕНИ ВІДДІЛУ ТОВАРИСТВА УПА

Базюк д-р Володимир - «Бодрий» — народився 9 квітня 1922 року в Тисьмениці коло Станіславова. Батько о. Теодор, мати Євгенія з Дубиків. В році 1942 студіює медицину в Львові, яку закінчив доперва після війни в Гайдельберґському університеті. В 1943-му році на наказ ОУН відходить на старшинський вишкіл УПА на Волинь в Костопільщину до школи «Дружинників», командантом якої був полк. Сгупницький - «Гончаренко». 4 листопада 1943 року під натиском німецьких відступаючих частин, переправляючись у вилках річок Гориня і Стиру, їх Відділ УПА нопав у засідку совєтських партизанів. В цьому бою Базюк був поранений розривною кулею в ліве рам’я. Після частинного вилікування в санітарних пунктах УЧХ, в липні Д-р В. Базюк 1944 р. задержується коло Львова, ще перед захопленням його Червоною армією. Слава Хабурська-«Матла» допомагає нав’язати зв’язок, виробити потрібні документи, звідкіля через Словаччину добивається до Австрії. З Австрії переїжджає до ЗСА. В році 1958 повертається в Західну Німеччину щоби в Гайдельберзі закінчити медичні студії. В Америці складає стейтові іспити і відкриває приватну лікарську практику в місті Виппані, стейту Н. Дж. 1987 року виходить на пенсію. В ЗСА включається в громадсько-політичну працю, очолюючи у свойому місті впродовж багатьох років Відділ УККА.

Альманах Товариства вояків УПА ім. генерал-хорунжого Тараса Чупринки,

CU1A, 1950-2000

ЗІ СПОГАДІВ РОМАНА ГРОБЕЛЬКА

Про ці воєнні події, зовсім подібно, між іншим описує і Роман Гробелько з Австралії.

У червні 1941 р. при хаотичній втечі кілька комсомольців-активістів та тих, що служили при міліції в Станиславові, втікли на схід. Між ними і наш шкільний товариш Никола Дмитрук зі своїм батьком.

Тут треба також згадати, що ще не гак давно, навіть не цілих два роки тому, так само від німців втікали поляки-гнобителі. І зі скоростріла несамовито стріляли по селі і навіть забили трьох марковецьких. А тепер, не давно ще названі «совєтскіє освободітєлі», також втікали від німців. Але ці накоїли багато більше лиха і по дорозі, побили значно більше мирного сільського населення.

(А встралія, 1991)

ПІД НІМЕЦЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ

Поле в Царині, яке колгоспники весною засадили, тепер заросло бурянами так, що й не видно було де що посаджене. Селяни тоді розібрали свої ниви, в тих межах, що були до війни і на скору руку пололи бур’яни, сапали і підгортали, щоби врятувати бодай хоч те, що посаджене.

На радгоспному полі, німці заложили рільниче господарство. Тепер вже німецькі окупанти змушують знову селян йти працювати за иівдармо, точнісінько так же само як і в радгоспі, чи в дворі Ладомірского. Отже німці навіть і не думали віддавати землі населеню села.

Підчас німецької окупації, в Марківцях відкрито сільську і волосну управи. Війтами села були: Стефан Швак, Мирон Буртик і Олекса Куриляк. Війтами волосної управи: Василь Петришин і Василь Тимчук. Волосним секретарем був Євстахій Гробелько, що знав добре німецьку мову і виписував селянам карти ідентич-ности,так звані «кенкарти».

Комендантом сільської поліції був Никола Михайлюк.

30 червня 1941 р. зі Львова прийшла вістка, що Організація Українських Націоналісгів (ОУН) у Львові проголосила відновлення Самостійносте України. Німцям таке проголошення не подобалося і вони арештували весь тимчасово-створений український уряд і вивезли до концентраційного табору в Німеччині.

ПОВІНЬ 1941 року

При кінці липня, на початку серпня постійно падали дощі. Спричинилася велика злива так, що води з річки Стримби залляли всі долини і нижчі поля. Понад два тижні стояли води, все що було посаджено зогнило, в тому числі вся бараболя в Царині. Вся робота селян пропала без корисги. Хоч на інших полях збіжжя зросло на полі, проте врятувати вдалося не багато.

НОВИЙ СВЯЩЕНИК У МАРКІВЦЯХ

Десь в корогці після тої великої повені о. Т. Базюк з дружиною та родиною виїхав з Марковець до Тисмениці. На його місце з села Глинки до Марковець приїхав о. Ігнатій Величко, що був целибатом, тобто нежонатим священиком. На самому початку, він зорганізував дівочий хор, який сам учив

співати таки в церкві. Нераз двері від церкви були відкриті, а перехожі ставали та слухали тих чудово зіграних дівочих голосів, які співали на тільки церковні пісні, але й світські.

Аж до 1946 р. о. 1. Величко був парохом марковецької парафії.

ГОЛОД 1942 року

Старші жителі, наші родичі не раз розповідали про голод, ще в XIX ст., а опісля і підчас Першої світової війни. Розказували також і про різні хвороби, які кидалися підчас голоду. Але для нас молодих, це виглядало тільки як якась фантазія. Ми не могли уявити собі, щоби люди їли кропиву. Але того 1942 р. і на нас прийшла черга, на власній шкірі пережити голод.

Повінь минулого року, знищила більшу половину і збіжжя і ярини. Але осінню треба ще було посіяти озиме жито, а весною посіяти ярину, посадити бараболі та іншу городні іу. Д ля поживи залишилося дуже мало. Правда, що заможніші тоді помагали скілько могли. Але вже десь від травня, поживи майже не було ніякої.

Отже тоді і нам молодим прийшлося скуштувати лободи і кропиви звареної на воді. Більшість селян були змушені іти на Поділля, 100 км за ріку Дністер або й дальше і міняли все що мали, військові коци, мантлі, полотно, всяке вишиття за жменю якого-небуть збіжжя чи зерна.

Бувало і таке, що по дорозі фольксдойчерська поліція відбирала від них навіть останню жменю зерна, та й наганяла додому без нічого. Правда, що з голоду тоді ніхто не помер, хоч може й не багато бракувало.

Вже десь в другій половині липня, селяни жали по кілька снопів недостиглого ще жита, сушили, молотили і мололи на жорнах. В той час вже можна було також вкопати ранньої бараболі і таким чином врятувалися від голоду.

УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА)

Десь підчас того голоду, 1942 р. до села прийшла вістка, що на Волині зорганізувалася УПА, яка бореться проти німців. З вісткою прийшла і пісня:

Гей там далеко на Волині,

Там вже зродилася УПА,

Там вже воскресла Україна І залунала свобода.

Після того, і в Галичині почали організуватися відділи УПА, а головно в Карпатах. Вони боролися проти німців і проти мадярів. А коли в нашому краї з’явилася совєтська підпільна партизанка Колпака, що силою забирала українську молодь до своїх загонів то УПА тоді вже розпочала боротьбу і проти колпаківців.

СЛУЖБА БАТКІВЩИНІ (БАВДІНСТ)

Групу хлопців двадцятидвохрічників 1942 р. німці забрали з Марковець на службу батківщині, так звана «Бавдінст». Перша група працювала в Чорнолізцях. Дисципліна там була дуже строга, а умовини життя і праці майже нелюдські. За найменшу провину чи навіть підозру били по голові, чи як то казали, по морді, а за більшу провину навіть розстрілювали.

Хлопці нераз співали:

Кави не дістав, по морді набрав,

Так ся бідний хлопець в Батківщині мав.

У травні 1943 р. з Марковець забрали другу групу хлопців 23-х, 24-х і 25-ти річних до «Бавдінсту» в Надвірній. Комендантом тут був якийсь австріяка. Він навчив хлопців австрійську військову команду, а при маршеруванні до роботи і з роботи заставляв співати українські маршові пісні на повний голос.

Працювали у тартаку, будували військові дерев’яні бараки. Робота не така аж тяжка, але норму всі мусіли виконати. Харчі бідненькі: 250 ґр чорного, житного хліба і ложка мармелади на один день, два рази на день давали чорну гірку каву. А на вечерю давали по порції зупи з ленчі, де-не-де у ній пливав листочок зеленої капусти або кусочок бараболі.

Багатьом хлопцям харчі привозили з дому, то вони вже часто ділилися зі своїми приятелями. По якомусь часі цей «Бавдінст» переведено в глибину Карпат, до Рафайлова. Умовини життя там були багато гірші, а праця тяжча. Там будували нову колійову дорогу.

А вже на початку 1944 p., коли до Рафайлова зближалася російська партизанка Колпака, хлопці повтікали з «Бавдінсту» і таким чином він припинив своє існування.

НА РОБОТІ

Ще в 1942 р. під час голоду, кілька марковецьких мужчин виїхали до Німеччини на роботу, щоби таким чином, хоч троха помогти своїм родинам.

Але вже від 1943-го року німці примусово забирали хлопців і дівчат до Німеччини на роботу. В більшості! хлопців забирали до «Бавдінсту», а дівчат до Німеччини помагати баворам-фармерам на господарці.

Того ж 1943 р. група марковецьких хлопців, щоб не попасти ані до «Бавдінсту», ані до Німеччини на роботу виїхали до Львова. Там знайшли квартири для мешкання і працювали у колійовому варстаті.

Вже на початку 1944 р. кількох марковецьких, яких примусово везли до Німеччини на роботу, вночі втікали з переходового табору у Львові, ночували на квартирі марковецьких хлопців, а рано вже поїздом добиралися додому.

ДИВІЗІЯ «ГАЛИЧИНА»

У 1943 році почали організовувати добровольців до дивізії «Галичина». Частина українського проводу в Галичині, виступала проти організації такої дивізії, яка ніби то мала бути на стороні німців, тоді коли УПА боролася проти німецької окупації.

Виникло, однак невелике, проте важливого значення непорозуміння. Дивізія «Галичина» організовувалась, як колишні Українські Січові Стрільці (УСС). Однак ті, що противилися організації такої дивізії, перекрутили українське СС, на німецьке «SS» і зовсім неправильно, назвали її—дивізія «SS» замість СС.

Отже, вояки дивізії «Галичина» не носили ніякої ані назви, ані відзнаки «SS». Одинока відзнака—галицький лев, а назва—дивізія «Галичина» і воювати зобов’язалися тільки проти совєтської окупаціїУкраїни.

До німецьких «SS-ів» приймали тільки вибраних молодих німців. Ніяких чужинців (авслепдерів) не приймали.

З цього непорозуміння, серед деяких галичан зародилась навіть свого роду деяка ненависть до дивізийників особливо після закінчення Другої світової війни.

Отже, в липні 1943 p., у Станиславові відбувалася величезна дефіляда добровольців до дивізії «Галичина». Пригадую, я

служив у «Бавдінсті» м. Надвірної, але на ту параду до Сганиславова позвозили всіх бавдінстців зі всіх околиць. Центральні вулиці заповнили маршеруючі колони добровольців і бавдінстців.

З тої нагоди ми отримали пару днів вільного від праці. Я поїхав додому, до Марковець, на мій перший, як то казали, урльогі.

Вдома, батько спробував мені пояснити, що якщо організуються добровольці, то по часі, напевно, буде загальна мобілізація до українського війська. Але ті, що тепер є добровольцями, тоді вже будуть старшинами, а новозмобілізовані тільки простими вояками. Правда, що тих хлопців, які служили в «Бавдінсті», до дивізії не приймали. Також батько запропонував мені писати історію тих воєнних подій.

На другий день я від’їхав до Надвірної, до «Бавдінсту». Черга написати історію, не тільки воєнних подій прийшла пізніше, аж через 50 років.

Добровольців, а з ними і кілька марковецьких хлопців покликано до дивізії та вислано до Німеччини на військовий вишкіл.

ПЕРША УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ УНА

Село Марківці 20 червня 1944 р. німці оточили з усіх боків. Йшли хата від хати і забирали всіх хлопців і молодих мужчин, позвозили коло церкви. Ніхто не знав що діється. Одразу думали, що німці будуть забирати всіх до Німеччини на роботу. Отже ще надіялись, що десь по дорозі вдасться знову втекти, як і багато разів перед цією облавою.

Нас засадили на тягареві військові авта і повезли до Тисмениці. Тут на площі було кілька тисяч хлопців і мужчин, яких позвозили з дооколішних сіл. Ніхто й тут не знав що діється. Аж десь пізніше, після полудня, через голосники, почали пояснювати нам, що ми маємо вибір. Що можемо йти копати шанси (окопи) для німців на фронті, або вступати до німецького вермахту, артилерійські проти-летунські частини. Аж тоді ми зрозуміли в чому справа.

На трибуну вийшов український вояк-дивізійник і сказав до всіх присутних, що найкращий вибір—добровільно зголоситися до української дивізії Г аличина.

— Ви будете вислані до Німеччини, — продовжував представник. — Там дадуть вам військову уніформу і зброю, а з Німеччини приїдете до Галичини на вишкіл.

Здається переважаюча більшість присутних зголосилася вступити до дивізії. Серед них і 25 марковецьких юнаків стали

дивізій-никами. Нас запакували до вагонів тягарового поїзду, який вирушив на захід.

Але поки доїхали до Хриплина, то кілька хлопців з вагонів втекли. До Львова, марковецьких приїхало тільки 20. Тут чотирьох наших молодих юнаків відділено і вислано до юнацького відділу (юнґів) в Чехію і шістнадцятьох повезли до м. Цайзав, що в Німеччині.

В той час вісьмох марковецьких хлопців з ляґру м. Цайзав зачислили до резерву, а у місяці липні того ж року дивізія від’їхала до Галичини на фронт.

Під Бродами, дивізія «Галичина» потрапила в оточення і була розбита совєтськими військами. Повернулася до Німеччини тільки частина вояків.

У місяці вересні т.р. нас перевезли з ляґру м. Цайзав до м. Ной Гамеру. Тут сформувано нову українську дивізію, видано військову уніформу і зброю та в короткому часі всіх перевезено до Чехо-Словаччини на військовий вишкіл.

В січні 1945 р. зі Словаччини нас перевезли до Австрії, а в березні вислали на совєтський фронт, під м. Фел ьдбах, що в Австрії.

Тутдивізіїо названо Першою українською дивізією Української Національної Армії, її очолив генерал Шандрук.

Ціллю дивізії було завдання пробитися через Карпати і об’єднатися з УПА в Галичині. Та ці плани не були здійснені, у травні 1945 р. Друга світова війна в Европі закінчилася.

МАДЯРИ В МАРКІВЦЯХ

Під час німецької окупації від кінця 1942 р. відділ мадярського війська квартирував у Марківцях. Як розказували старші жителі села, мадяри майже не вмішувалися до сільського господарства. Інколи ночами крали дилиня зі стодолів і носили до своєї військової кухні на дрова. Військові мали добрий тютюн листками, добрі папіроси «Лівенти», які обмінювали в селян за молоко і яйця.

Одного вечора із села додому йшов комендант сільської поліції Никола Михайлюк, а постовий вояк-мадяр, що був на сторожі спробував спинити його, а коли Никола не став, то мадяр вистрілив і забив його, таки на мості коло самої Михайлюкової хати.

При втечі, при кінці 1944 p., мадяри мінами знищили обидва мости на р. Стримбі, всі мости на колійовій дорозі та колійову стацію в Марківцях.