Наукова бібліотека України


Loading
ВІРА І РЕЛІГІЯ
Краєзнавство - Марківці - Івано-Франківська область

Віра і релігія, не одно і то саме. Віра, це природно розвинена здібність, властива кожній людині.

Інстинкт, це також природна, підсвідома здібність для людей і несвідома здібність для тварин. Наприклад, птахи і звірята, природно інстинктово відчувають коли зближається якась зміна чи небезпека і реагують відповідно для свого захисту.

Слово «інстинкт», походить з латинської мови (instinctus) і означає—спонука. Інстинкт чи спонука, є також визнані в біології, тобто в науці про життя.

Наприклад жінка мати, підсвідомо, інстинктово відчуває, коли якась небезпека зближається до її дитини і также інстинктово (нехотячи), моментально реаґує для її захисту.

Мужчини також, інстинктово відчувають прихід якоїсь зміни чи небезпеки. Деякі вояки на фронті відчували, що їм тут кінець. Так і було. Вояки, які відчували, що якась сила охороняє їх, залишилися живими.

Свідомо чи несвідомо, деякі люди мають також здібність відчитувати думки другої людини. Цю ділянку інстинкту називають «телепатія». Телепатії вживають також ясновидці і ворожбити.

Але Вірою, людина відрізняється від усіх інших сотворінь на землі. Без різниці яка в неї віра. Без віри, людина не відрізнялася б від худобини.

Початки віри, мабуть сягають початків людства на землі. Тяжко сьогодні збагнути тої першої віри, але можемо тільки догадуватися, що першою вірою людства на землі, це була материнська любов. Навіть по смерті матері, її любов це була її душа, в яку вірили діти, що мамина душа, мамина любов, з ними і помагає їм.

НАРОДНА ВІРА

Народну віру у нас називали «поганська віра».

Слово «поганська», по латинськи (pagan), що й означає — народна. Тому краще говорити «Народна віра», замість «поганська віра». Бо поганська, звучить, гейби, — погана віра. А в дійсності,

наша стародавна народна віра, зовсім не була поганою в тих часах.

Римляни, у дохристиянських часах, за своїх богів визнавали «Бахус і Венеру», як богів плоду, а дещо пізніше, як богів любови і краси.

Греки, в тих часах, від еґейських міноанів, приняли за своїх богів «Зевса і Европу». У Зевса і Европи був син — Мінос, який був королем міноанів, на островах Егейського моря.

Українці, в тих дохристиянських часах, богом визнавали — Сонце, яке було богом життя. І називали його «Бог Ладо». Тобто, бог ладу. А звідси походить і слово «ладний», тобто гарний. Його жінка називалася Лада богиня краси. У них була донечка Лелья або Лелія.

У деяких народів, ще й сьогодні Лелія — Різдвяний Дух, а в інших, біла Лелія — Великодна Лелія, і ця Лелія донечка нашої богині краси—Лади.

Новий рік в Україні, в тих дохристиянських часах починався приблизно 21 або 22 грудня, тоді коли день починав більшати. Тоді ж справляли пир на честь Сонця, бога Лада. Звідси і назва «Коляда». Ко-Лада, означало, —до Бога. Бог, бож чи боз, означало те саме що Ладо, ладика чи владика.

Весною справляли пир Весни на честь богині краси Лади і її донечки Лелії. А звідси походять і гаївки, бо пир справляли вже у гаю.

Літом справляли пир Купала. Вірили, що хто скупається в цей день в ріці, той очистить своє тіло і душу від усякої нечистоти і хвороби. І тут саме, у народному переказі про Купала, знаходимо досконале поняття про віру. Тут вона зображена у символі квітки папороті. Народний переказ ось так говорить про неї:

— Цеж бо не абияка квітка. Виглядає вона як зірка ясна, блискуча. А хто вірить в її чудесну силу, того вона освітить, а в її сяйві, здійсняться їх мрії і бажання.

Отже віра, як зірка ясна і блискуча. Тому день Купала, можна також назвати днем Віри. Осінню справляли пир Збору, пізніше пир Обжинків, як день вдячности, за всі блага.

Ось так, приблизно, виглядала віра наших гірапредків і то була Народна віра.

У дещо пізніших віках до Народної віри, якимось чином, замішалося багато інших божків, як Дажбог, Перун, Волос та навіть грецький Зевс. Був і бог грому, бог пастухів, бог страху, бог мисливців та багато інших. Таку віру називають політеїзм, що грецькою означає — багатобожжя. Здається, що той політеїзм попсував Народну віру, до тої міри, що вона в народних переказах залишилася тільки, як легендарне оповідання.

РЕЛІГІЯ

Слово релігія латинською (religio), від «ге + ligare» = зв’язок. Тобто, віра і наука про Бога і надприродні сили.

Це вже не «паганська віра», а писана чи друкована наука про Бога і віру.

Десь від початку IV ст. коли в Римській імперії християнська віра вже не була заборонена, почалися видавати писані чи друковані книги Старого і Нового Завіту, Євангелія, Літургія, Молитовники та цілий ряд церковних законів (це можна а то не можна). А коли пояснення ставало не можливим, то записали, як — Святі Тайни.

Перші такі книги, видавалися тільки в гебрейській, грецькій і латинській мовах. Аж у IX ст. Кирило і Методій, переклали ці книги з грецької на тракійсько-болгарську мову.

А у 870-их pp., ще за життя Кирила і Методія, з Великої Моравії, християнство поширилося у Придністрянщині та по всій Галичині, З християнством прийшли до нас і церковні книги, писані гракій-сько-болгарською, яку також називали старослов’янською або просто церковною мовою.

Для звичайного населення України, така мова була чужою, не рідною і не зрозумілою як слід.

В той час, перекладачі, хоч би і в Товмачі, які могли перекласти Святе Письмо на українську мову. Ґоти, наприклад, переклали Біблію, з грецької мови на готську, ще в IV ст. Але тодішні християни уважали, що тодішна українська мова чи вже за княжої династії, так звана руська мова, була не освіченою та не достойною Святого Письма. Тому, в наших церквах залишилася, так звана, церковна мова. Отже з тої та інших причин, християнство у нас розвивалося дуже поволі і хоч церквою встановилися вже майже всі християнські церковні свята, населення України і дальше святкувало празники старої Народної віри.

Наприклад, у день Рожденства Христового, ще й сьогодні святкуємо Коляду, яка немає нічого спільного з Рожденством Христовим.

На Богоявлення, святкуємо Щедрий вечір.

На Воскресення Христове співаємо гаївки і робимо писанки чи галунки, які також не мають нічого спільного з Воскресенням Христовим.

З Св. Юрія-Великомученика зробили (божка) покровителя, скотарства і хліборобства.

Навіть з Івана Христителя зробили Івана Купала.

А день апостола Андрея, зустрічали зі стародавними Народними звичаями, гейби Андрей справді був тим першим основником християнства в Україні. Ніби вчора, ми ще були поганами і виробляли різні збитки, але підчас подорожі Андрея по Україні, вже стали християнами, хоч дійсно християнство започаткувалося в Києві, офіційно аж у X ст.

(див. про християнство иідзаг. «Християнська релігія в Україні»)

Князь Данило Галицький 1253 р. визнав зверхність пани Римського і в Дорогочині коронований на короля Гапицького.

1453 р. Візантію завоювали турки-мусульмани.

1596 р. в Галичині, в час польської окупації, українські владики прийняли Берестейську Унію з Ватиканом і від того часу церква в Галичині вже називалася Греко-Католицька Візантійського обряду.

1685 р. у східних областях України під російською окупацією, Українську Церкву прилучено до Російської Православної Церкви і від того часу, українське духовенство тут вже визнавало зверхність Московського Православного Патріярха і російського царя.

Між українцями званими православними і греко-католиками зародилася ненависть та ворожнеча.

Підчас Першої світової війни російські православні окупаційні власті спробували знищити греко-католицьку церкву в Галичині, виарештовуючи духовенство та владик і здійнявши крик, що греко-католики їх б’ють.

Після Першої світової війни у східних областях У країни, підчас, так званої совєтської чи радянської України, із тих православних виродилися перші атеїсти, які заперечували існування Бога та нищили своє таки православне духовенство і руйнували свої таки православні храми.

У Галичині вже підчас другої польської окупації, українська греко-католицька церква, хоч і зазнала переслідування польськими властями, проте залишилася вільною, аж до Другої світової війни.

Але вже в час другої совєтської окупації, ці православні атеїсти і в Галичині зробили з української греко-католицької церкви те саме, що зробили зі своєї православної церкви на східних областях України, ще до війни.

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ

Сьогодні кажемо:

—    За старим українським звичаєм, вітаємо вас хлібом і сіллю. Або:

—    За українським звичаєм, вітаємо вас отцим святим хлібом.

Це тільки один з українських народних звичаїв, який добре

знаний всій Україні. А від українців за кордоном про такий звичай знає багато чужинців. Знають та визнають, що це український народний звичай.

Слово «звичай», означає те саме, що звичка чи привичка. Народні звичаї, це величезний комплекс, не писаних ще Народних законів. Такі звичаї-закони у нас творилися довгими тисячами років на підставі Народної Віри, ще давно-предавно перед християнством.

Отже не диво, що народи Европи визнавали арійців-українців, як творців першої цивілізації, культури і мови, якої наслідували народи Европи, ще приблизно V тисяч років до Христа.

Основу Народних звичаїв, можна поділити на три частини:

І — архаїчні, II — політеїстичні, III — християнські народні звичаї.

АРХАЇЧНІ НАРОДНІ ЗВИЧАЇ

Коли саме почалися архаїчні (стародавні) народні звичаї сьогодні вже важко збагнути. Можемо тільки догадуватися, що мусіло то бути ще за часів, так званого,—матріярхального устрою, коли мати була головою своєї родини. В той час народилися родинні і народні звичаї—Пошана до Матері.

Архаїчні Народні звичаї засновані на Народній вірі і закріплені в народній свідомості, можна поділити на чотири частини: І — Коляда, II — Веснянка, III — Купала, IV — Збір-Обжинки.

У тих стародавних віках рік поділений на чотири частини:

I    від 22 грудня до 21 березня,

II    від 22 березня, до 21 червня,

III    від 22 червня, до 21 вересня,

IV    від 22 вересня, до 21 грудня.

22 грудня, коли день починав більшати, люди вірили, що народився новий Ладо, який з кожним днем росте в силу, і незабаром поборе зиму і тоді знов на землю прийде весна-красна та літо.

Отже, так люди вірили. А що їхня віра ніколи не підвела їх, і то все здійснювалось, то люди з тої радості справляли пир-фестини кожного року, таким чином фестини увійшли до Народних звичаїв.

І першим таким святом у році, ще підчас архаїчних Народних звичаїв, це був пир-фестини в честь Сонця, бога Лада, який називали — Ко-Лада.

Тоді десь приблизно коло 22 березня, на початку II частини року, коли весна починалася, святкували свято Весни та справляли пир-фестини в честь Лади, богині краси і її донечки Лелії.

У народних переказах говориться також, що люди з північних теренів України, завели такий звичай, що кілька днів перед весною, ішли на полуднє стрічати — Весну і з нею верталися додому.

Підчас фестин, у гаю розпалювали вогонь, хлопці перескакували через той вогонь, щоби ніяка нечиста сила до них не чіпалася, а дівчат поливали водою, щоб росли здорові та були красуні як Лелія, донечка Лади.

Десь приблизно коло 22 червня, на початку III частини року, коли літо починалося і день ставав меншати, тоді святкували — Купала.

Про Купала, ми вже описали досить багато, на попередніх сторінках цієї книги.

З початком IV частини року, приблизно 22 вересня, починалася осінь і в той час святкували свято — Збору. Тоді докінчували збирати різну поживу на зиму і з цієї нагоди справляли пир-фестини, з подякою за всі земні блага.

У пізніших віках на закінчення жнив, приблизно в другій половині серпня, святкували вже на славу — Обжинків.

Народні перекази говорять, що в сгародавких віках, люди сходилися при всякій нагоді, не тільки з нагоди великих свят. Часто запрошували до себе гоститися всім добром і величатися своїми життєвими пригодами та легендами-оповіданнями про звірів страшних, смоків чи дванадцяти голових зміїв. Інші розказували якісь жарти, від яких сміялися та реготалися і так забавлялися та веселилися.

Часто, як гостей приймали і тих, що подорожували по Україні, щиро гостили їх. А подорожуючі чудувалися, звідки цей нарід набирає так багато цікавих легенд-оповідань.

Мабуть, ще перед політеїзмом, у нас був також «тілопальний», народний звичай, який був аж до приходу християнства.

Ще перед Другою світовою війною, археологи розкопали коло Марківців цілий ряд тілопальних могил. Отже і в нас спалювали померлих бо вірили, що треба звільнити душу померлого, щоби вона з димом пішла просто до неба. А попіл цей збирали у так звані урни та закопували у могилах.

Так ось коротко, приблизно виглядали архаїчні Народні звичаї.

ПОЛІТЕЇСТИЧНІ НАРОДНІ ЗВИЧАЇ

Приблизно від 2 000 до 1 500 років до Христа, матріярхальний устрій поступово переходив на патріярхальний. Тобто батько став г оловним доставником поживи та одягу для цілої родини. Він був відповідальним головою сім’ї. Старші досвідчені чоловіки стали головами племен.

Минулися тоді стародавні спокійні і безжурні часи. Через Україну почали переходити різні народи, переважно з Азії, а також і з Греції, яких принаджували добро та достатки цієї благодатної землі і від того часу змінилися наші старі Народні звичаї.

Архаїчного бога Сонця—Лада, тепер замінив—Даж-бог, бог Сонця, а йому на допомогу прийшов — Перун, бог громів, і — Волос, бог скотарства. Прийшов до нас і грецький — Пан, бог отар і мисливців. А крім них з’явилося немало різних божків, таких як бог лісів, бог страху, бог ріків та багато інших.

Поки що, можна тільки догадуватися, як зародився політеїзм у нас адже і в багатьох інших народів Европи був політеїзм не тільки в Україні. Це була нова віра (оригінал не знаний), яка могла бути тим зародком нової ідеї, на підставі якої, виродилася система організації держав та імперій.

Доказом цьому є світова історія, яка вказує якраз на те, що в дохристиянських часах, підчас політеїзму постали різні уклади національних держав та багатонаціональних імперій.

Так виглядає, що в той час, бог Ладо і богиня Лада та їх донечка Лелія, опинилися на скитальщині. В Англії і Шкоції збереглася назва — лад (хлопець-юнак), і — ладі (лейді) означає почесний титул жінок (пані). А Лелію адаптували багато народів, як красуню Різдвяних чи Великодних свят.

Отже, з приходом нових божків виродилася Нова Віра. І напевно забулися нові Народні звичаї, але стародавних Народних звичаїв тепер ніхто ніколи не покидав. Згодом старі і нові Народні звичаї змішалися із християнськими Народними звичаями.

ХРИСТИЯНСЬКІ НАРОДНІ ЗВИЧАЇ

Вже дві тисячі років від народження Ісуса Христа основника християнської віри. Можна подумати, що за цей період могли вже виродитися і християнські Народні звичаї «як та зірка ясна, блискуча». Тут бо Віра Христова «ясна і блискуча як зірка»:

— Майте Віру Божу, — каже Христос. — І не сумнівайтеся, а все станеться вам, як скажете — чи як забажаєте.

Отже, Ісус — Богом даний Христос (Просвітитель), учитель. Він не тільки вчив, що таке Віра, але й ділами доказував, на що син чоловічий має право.

Ісус Христос народився на землі юдейській у Вифлиємі, що у той час належав до Римської імперії. Римляни свою могутність визначали у паґанській вірі. Тому, про якусь іншу віру, не хотіли навіть і чути. Всіма силами боронили та обстоювали свою віру і нищили всіх хто тільки спробував завести якесь інше вірування.

Ця боротьба тривала понад 300 років і забрала тисячі людських жертв, поки християнство було дозволене у Римській імперії. І, якщо то правда, що римляни дозволили християнство, щоби зберегти Римську імперію, то це означає, що вони в той час, щойно почали розуміти силу християнської віри.

(див. про головні християнські народні звичаї під загол. «Життя у селі», про розвиток християнської віри і релігії під загол. «Релігія»)

Отже, переважаюча більшість християнських народних звичаїв, у нас часто змішані з архаїчними і політеїстичними народними звичаями.

Дехто вірив у забобони, вроки. Тобто, що одна людина, тільки (поганим) поглядом, може вректи другу і ця друга може раптово захворіти, але коли поплювати на цю людину та сказати:

—Тьфу, тьфу нівроку, то вроки вже не вчіпляться.

Вірили, що перестрашена людина може захворіти, тоді над ії головою у миску з водою зливали розтоплене олово або віск, а у воді сформувався предмет страху, тоді давалося з миски три рази надпити і аж тоді хвороба страху мала відійти.

У селі говорили, про якусь там відьму, яка забирала ворожінням молоко від корови, щоб не давала придоїнні. Говорили також, що відьма знала причарувати хлопця або чоловіка, а часом і дівчину. Нераз казали:

—Тота стара відьма щось наворожила і хлоп здурів.

Але вірили також, що якщо перехреститися і сказати:

—    Щезни бідо!,

то відьма не буде мати сили чарувати. Її уявляли як стару, суху і з довгим носом жінку, яка на мітлі у чорному вбраню літала місячним небом.

Багато вірили також ворожбитству жінок, яких у селі було дві або й три, що вміли кидати на карти та відгадувати людську долю.

Через село часто переїздили цигани, що були ворожбитами з роду в рід. Бувало циганка йде до хати ворожити, а циган тим часом, біжить кури красти до курника.

Якийсь такий звичай завівся, що багато вірили в прокляття. (Такий звичай, напевно прийшов до нас з Риму або Візантії). Нераз можна було почути такі проклони як:

—    Шляґ би го трафив!, (schlag нім. — грім).

—    А Бог би го скарав!

—    А бодай би він здох!

—    А чорт би го взєв!

—    Кольки би го скололи!, та багато інших.

Був також поширений звичай божитися:

—    Бігме, що означало Бог мені (свідок).

Нераз, бувало почуєш:

—    А бігме, правду кажу.

—    А бігме, що бачила на свої очі.

Дехто казав:

—    Ей кумо, та не божіться, бо то гріх.

—    Направду гріх?

—    А бігме що гріх.

Але то були тільки забобони, майже ніхто не звертав на це серйозної уваги.

Був у нас також звичай — пошани святощів.

Переходячи попри хрест, коло дороги чи капличку або церкву, обов’язково хрестилися і кланялися.

Також дуже поширений був звичай—поздоровляти, спеціяльно старших. Ніхто з молодих не смів перейти попри старшого, щоби не поздоровити:

—    Слава Ісусу Христу!, чи

—    Слава Йсу! Так поздоровлялися між собою і всі старші.

Рідко хто казав:

—Добрий ранок, чи

—    Добрий вечір, хоч і це вже було приняте. Але, якщо хтось

забувся, і вже по модерному, сказав:

—Добрийдень, то йому часто відповідали:

—    Ей, у нас тільки жиди так кажуть.

А коли хтось починав якусь роботу, то обов’язково казав:

—    Боже поможи.

На полі, робітників поздоровляли:

—    Боже вам помагай!

А ті відповідали:

—Дєкуємо, за слово Боже, дай вам Боже здоровлє.

Навіть коли хтось гонив корову до бика, то ті що бачили, казали:

—Дай Боже щистє.

В товаристві, коло килішка горілки, один до другого казав:

—    Дай Боже!,

а другий відповідав:

—    На здоровлє!

І так, Бога взивали на кожному кроці щоденного життя.

З народних звичаїв виродилася також назва «культура». Слово «культура» латинською означає—обробіток. Можливо, що мало кому і на думку приходило, що культура почалася у селі. Її початки сягають стародавних, ще дохристиянських віків, коли на світі не було ані малих, ані великих міст. Тому початки агрокультури та духової культури належать саме селам.

Сьогодні культурі приписують майже безграничне значення. Все, що було здобуте розумом людини, чого не дала в готовому вигляді природа, називають — культура. Це здобутки людства у науці, мистецтві, побуті та звичаях. Це плекання духової культури та доброї поведінки. Це досягненя знань та діяльності у плекання мови, пізнанні рослинного та тваринного світу, розвитку всього живого і не живого від найдрібніших бактерій до макрокосмосу всесвіту.

У Марківцях від незапам’ятних віків, існувала своя рідна культура, а саме мова, сільський побут, звичаї, агрокультура, наука, мистецтво та виховання доброї поведінки.

Церкву збудували у формі хреста, престіл та іконостас розмістили у східній частині церкви, а хори у західній.

Хати будували передними вікнами і входовими дверима, на полуднє. Зі сходу і заходу вікна були дещо менші, а з півночі тільки маленьке віконце.

Помітним у нас було і те, що наприклад, поховання померших у гробі розміщували головою на захід, а зі сторони голови закопували хрест.

З мистецької культури, найбільш виразним було ріжне вишиття сорочок, рушників та настільників. Популярним було виробляти різні вироби з пацьорків і коралів. У меншій мірі було розвинене різьбарство і малярство.

Але поетів і поетес, у нас було майже в кожній хаті та не гірших від славнозвісних поезій і самого Тараса Шевченка.

З причини довголітної рабської неволі, цілковитого пониження різними окупантами, культура поведінки у нас дещо розгублена. Через збідніння населення часто зростало недовіря поміж своїми, а то й ненависть, яка дуже шкодила селянам.

За те не бракувало у нас сильних духом, культурних людей, які завжди знаходили розвязку проблем. Приклад організація різних гуртків та товариств тому під твердження і «Товариство відродження», і «Читальня Просвіти», і «Товариство Січ», і «Драматичний Гурток» та інші, помагали в загальному розвитку нашої культури.

* * *

Отже, віра це природна здібність людини і тому вона не належить до культури.

Релігія, це здобутки людського розуму, релігія це вже культура. В цьому полягає різниця між вірою і релігією.

ВЕСІЛЬНИЙ ЗВИЧАЙ

Про стародавні дохристиянські весільні звичаї, в народному переказі, є тільки короткі здогади. Оповідання про одне таке весілля під заголовком «Перші подружжя на Лугах» є на попередних сторінках цієї книги. Можна припускати, що подібні весільні звичаї, у нас були і дохристиянських віків, а ті про які вже знаємо більше, це вже звичаї з XIX і XX ст.

Люди старшого віку нераз розказували, що за панщини, якщо хтось хотів женитися, то мусів мати дозвіл від пана землевласника і від ксьондза (священика), від родичів молодого і молодої.

Навіть народна пісня збереглася з тих часів:

Коби пани позволили,

Ксьондзи шлюби дали,

То би ми сі молоденькі Обоє побрали.

Після панщини і майже до Другої світової війни, дехто придержувався звичаю, що молодий тільки з тою дівчиною міг

оженитися, з якою родичі йому дозволяли. Особливо, якщо невістка мала пристати до їхньої родини.

Зазвичай коли хлопець хотів женитися, то посилав старости до дівчини, на договори з її родичами. І якщо старости погодилися з родичами дівчини то казали, що засватав. А якщо і іе погодилися, то казали, що старости дістали гарбуза.

Отже, коли погодилися, це означало, що молоді вже заручені. Тоді, молоді йшли до священика на заповіди, які він виголошував у церкві після Служби Божої три рази. І якщо за той час ніхто не зголосив ніякої перешкоди, то приготовлялися до весілля.

Весілля переважно призначали на осінь, яке відбувалося ще до свята Св. Димитрія, бо після Дмитрі заходив піст. І тут знову збереглася приповідка:

—До Дмитра дівка хитра, а по Дмитри комин витре.

Весілля у нас тривало три дні. Першого дня, у так званий, Дівочий вечір або Вінко-плети, свахи сходилися до молодої плести вінки до шлюбу і латкали (співали) різних весільних пісень:

—    Кого м любив, Бог мені й судив і Пречиста Мати.

Спочатку латкали напівпобожних пісень, але коли розспівалися, а ще й випили по келішкови горілки, то часами вже й латкали таких пісень, що аж вуха тріщали.

На другий день, починався вже основний обряд правдивого весілля. Запрошені гості сходилися від рана. Тут вже і музики заграли на Добридень, та маршові мелодїї-привітання усім гостям.

Молоді, за той час приготовлялися до шлюбу і коли вже були готові йти до церкви, то кланялися три рази перед родичами молодої і молодого, і три рази просили у них їхнього благословенства, а родичі кожним разом відповідали їм:

—    Хай вас Бог благословить, і ми вас благословимо.

Тоді, молоді з дружками і дружбами, з боярами та всіма гостями йшли до церкви, як казали, брати шлюб.

Після шлюбу, з церкви всі запрошені йшли на гостину. Тут музиканти знову витали весільних гостей, а староста запрошував сідати за столи. За столом, по середині сідали молодий з молодою, коло них дружка і дружба, далі родичі молодого і молодої, а за ними сідали всі гості.

Староста тепер проводив молитву разом із всіма присутніми, а після підносив чарку за здоров’я молодої пари на многая літ. Всі сггіваюли:

—    Многая літа, многая літа!, а закінчивши, п’ють за здоров’я молодої подружної пари.

Підчас застілля, ще співають:

—    Многая літа, многая літа! і для родичів молодого і молодої, для старости, а на прикінці і для всіх гостей.

Після гостини, починалася забава з музикою, танцями та співами. Але старші, за столом, ще дальше чаркували:

—    Дай Боже!

—    На здоров’я!

І так їли, пили, співали і танцювали до пізного вечора.

Підчас перепою-даровання, по черзі підходили до молодої пари, бажали їм щастя, здоров’я, згоди, л юбови та всього добра, а при цьому знову пили на здоров’я молодих і дарували їм, хто що міг. Гроші, полотно, рушники, простирала, а то і шалінову хустку для молодої. А свахи підчас перепою, приспівували різних весільних пісень. На прикінці перепою, приходила черга і на старосту. І одного разу, староста каже:

—    Хай вас Бог благословить діти, любіться діти, робіть діти і будете мати.

А в той час, хтось там з кута зареготався, тай каже:

—    Так так, робіть діти і будете мати діти.

Після даровання, молода сідала на стільчик, серед хати, а молодий зав’язував її голову в хустину. І від того часу, молода вже була молодиця і мала ходити в хустині ціле своє життя.

Після такої церемонії, всі знова сідали за столи та гостилися, їли, пили, танцювали і співали майже до самого рана.

На третий день всі весільні гості йшли до хати родичів молодого, на поправшій і тут знову їли й пили, танцювали і співали та забавлялися до пізної ночі.

А після весілля, часто говорили:

—їли й пили, аж по бороді текло, а в роті сухо було.

МАРКОВЕЦЬКА ВЕСІЛЬНА ФАНТАЗІЯ

Багато марковецьких людей любили розказувати різні фантазії. Хтось одного разу розказував таке, ніби про свою весільну пригоду:

—    Колись давно, як я ще каваліром був, одного разу запросили мене на весілє. А на весілю, знаєте як то є.

—Дай Боже, тай на здоровлє, тай знов,

—Дай Боже, тай знов, — на здоровлє і я си нівроку так взол ив, що аж ми сі не добре зробило.

Війшов я си на двір, а тут пітьма хоч очі вібери. Якось я зайшов до брами, і став си коло слупка, аби троха подихати свіжого повітрі.

Чую, десь дзвіночки дзвонєт. Дивлю сі, а то якийсь пан фіякром їде. Коні як вихор, чорні аж блищут сі. А пан у високому циліндрі

на голові і в чорному фраку, сидит собі у фіякрі як у колисці.

—    Пррррр..., і коні стали якраз коло мене.

—Сідай чоловіче, поїдемо до мого двора, — каже пан. Ну тай я знаєте, сів собі у фіякер, а тут сиджені як перина. А пан як свисне, а коні як сі вірвут, як полетєт, що аж колеса землі не торкали.

Приїзджаємо. Дивлю сі, а тут палати, що я в своїм життю ще ніколи не видів. Всюди світла ясні і з надвору, і в середині хоч гли збирай.

Приходимо ми до хати, а тут, стіни мальовані, меблі лякеровані, крісла фотельовані, а на підлозі килим від стіни до стіни. Кажу вам, як у казці.

—    Сідай чоловіче, — каже мені пан, а сам плеснув у долоні і в світлици з’явилосі кількох молодих дівчєт, як принцеси. У довгих, але тонесеньких, шовкових сукнях. Одна несе на сріблій таці у кришталевих чашах, якісь французькі лікерові напитки, а друга, на золотій таці несе печеню і колачі, на закуску.

—їж і пий чоловіче, скілько хочеш,—каже пан. І ми так сидимо собі оба, у фотельованих кріслах, коло лякерованого стола, попиваємо французький лікер, тай поїдаємо смачну печеню і білий колач. А дівчєта-принцеси щей на скрипках грають нам романтичну музику.

Я тільки подумав собі, що то мусить бути якийсь дуже добрий пан. А він гейби відгадав мої думки, тай каже:

—    Якщо тобі чоловіче так подобалосі, то будеш у нас ще й ночувати.

Завели мене до спальні, а тут диван-ліжко, як перина, великі подушки, ще й шовкове накривало. Ліг я си і на то ліжко, тай дивлюсі що тут місце досить на двоє і або й троє. Але дивлюсі, одна принцеса розібраласі і тільки в коротенькій нічній сороччині, лєгла собі коло мене.

Ну, а я, знаєте, хлопець молодий, тай подумав си, — ага, зараз щось буде. І я тільки протягнув руку, щоби пригорнути її до себе, а тут, в той момент, щось так сильно гримнуло, що я аж пробудивсі.

На дворі вже розвиднслосі. Дивлюсі, а я лежу у рові, коло дороги в калабани, і обтрісканий болотом, і мокрий з ніг до голови. Тоді два моїх колєґі піднесли мене і завели додому.

ПРО ЛИХЕ

Василь Буртик, якого в селі називали Гиршко, часто любив розказувати про свої пригоди з лихим.

—    Знаєте, одного разу і я видів лихе. Правду вам кажу. Я ще був хлопцем і ходив до Олени Купкової. І одного разу, ми обоє стояли собі коло плота, до пізної ночі. Ґаду-ґаду, то про це, то про те і час скоро перелетів.

Але десь по опівночі йду вже додому. Приходжу коло Бадєнчиної лавки і тут мені треба перейти лавков на другий бік ріки. Я тільки пустивсі йти на лавку, дивлюсі, якесь лихе, з другої сторони собі лізе на лавку.

Ей, — думаю собі, — треба вступитисі біді з дороги, хай перейде. Я тільки вернувсі з лавки, дивлюсі, а лихе собі вернулосі назад на той бік. Ага,—думаю, — то напевно, якесь чемне лихе, бо хоче щоби я перший перейшов на той бік. Ну йду я знов скоренько на лавку, але дивлюсі, а біда собі скоренько з другої сторони біжить на лавку і не дає мені перейти на той бік. Я вертаюсі, лихе вертаєсі, я на лавку, лихе на лавку. І аж Бадєнчин когут запіяв, а лихе, як зареготалосі, як скочило з лавки у воду, аж вода розхлюпаласі по берегах і тоді десь щезло.

Аж тоді я перейшов спокійно через лавку на другий бік і пішов додому.

Другу подібну пригоду я мав зі світлом, коло ріки, коло Віцькової лавки.

ПРО СВІТЛО

Мені тоді було іцойно 5 або 6 років, але пам’ятаю, я любив слухати як дідо Василь Буртик (Гириіко) розказував про свої фантастичні пригоди.

І одного вечора, а пригадую, що то було у місяці березні, мій дідо знов загостив до нас і почав розказувати про якесь світло, що ходило берегом ріки і заводило, як мала дитина.

В той час, моя мама післала мене до ріки по воду. Я скоренько вхопив коновку і побіг до ріки по воду, щоби скоро вернутися та щоби не втратити фантазію.

Прибігаю я до ріки, дивлюся, а на другій стороні річки, під берегом стоїть світло. Десь може па секунду або дві, я став як закопаний і не знав що робити. Але коли прийшов до себе, то кинув коновку на беріг, а сам побіг до хати і тут вже таки кричав, що я бачив світло:

—    Там на ріці, я видів світло!

Тато тоді взяв мене за руку, тай каже:

— Ходи, покажи мені, де то світло. — Може й не вірив мені. Але коло ріки я показав татови світло, тай був радий, що я не зробився брехуном. Тато тоді перебрив ріку на другу сторону, відлупав кавалок того світла, приніс і показує мені:

—Тут, — каже тато. — Колись росла стара вільха, але ті сусіди зрубали її, а тут залишився тільки пень. Тепер цей пень вже здривнів, а з него світить фосфор і дав мені кавалок того світла.

Ну і якось так, випадково тоді сталося, що і сусідська кітка почала заводити, як мала дитина.

І так, ми оба з татом, розібрали тоді ту фантазію про світло, що заводило як мала дитина. А я вже відважно тоді набрав у коновку води і пішов з татом до хати.

ЛИХЕ КОЛО КОЛІЙОВОЇ СТАДІЇ

Никола Симанюк (Рузин), нераз розказував, що коли він ішов з колійової стації додому, пізно в ночі, то за ним якесь лихе кидало величезними камінюками.

НАРОДНІ ПРИПОВІДКИ

Про народні приповідки чи пословиці або прислів’я кажуть, що то народна мудрість, народна філософія, тобто народна любов до мудрості.

1.    Не чини другому небоже, що тобі не гоже.

2.    Якою міркою міряєш, такою і тобі відміряють.

3.    Чим воюєш, від того і загинеш.

4.    Бога взивай, але рук прикладай.

5.    Без Бога, ані до порога.

6.    Хто рано встає, тому Бог дає.

7.    Хто рано встав, той сі в штани вбрав.

8.    За спаня не купиш коня.

9.    Згода будує, незгода руйнує.

10.    В біді пізнаєш друга.

11.    Свій до свого, по своє.

12.    Громада по нитці, бідному сорочка.

13.    Свій над своїм, як не заплаче, то хоч скривиться.

14.    На кого Бог, на того й люди.

15.    Не дай Боже з хлопа пана.

16.    Ситий голодного не знає.

17.    Пізнати пана по холявах.

18.    Хвали коли дали і хвали аби ще дали.

19.    Хвали м’я роти, бо тя розідру.

20.    Що в тверезого на умі, у п’яного на язиці.

21.    Якбизнатє, що в кумів питє, то би і діти забрав.

22.    Як би так той розум наперед, що в хлопа назад.

23.    Як би знав де впаду, то там би сів.

24.    Варила бим пироженьки, коби сир тай масло, корита бим роздобула, коби мука була.

25.    Мудра кума, як є міх пшона.

26.    Голодній кумі, все хліб на умі.

27.    Що кому, а сліпій курці зерно.

28.    Краще з мудрим загубити, як з дурним знайти.

29.    Мудрого видно, дурного чути.

30.    Порадь мудрого, то він буде ще мудріший.

31.    Чого бідний? Бо дурний. А чого дурний? Бо бідний.

32.    Бідна сиротина, як подрана свитина.

33.    Дране не дране, аби було пране.

34.    Ласкаве теля дві корови сце.

35.    Скупий два рази тратить.

36.    Ані в кут, ані в двері.

37.1 в поле ’го не беріть, і в дома ’го не лишайте.

38.    За ним золоті верби ростуть.

39.    Для них, море по коліна.

40.    Тиха вода, береги мулить.

41.    Ні пришити, ні прилатати.

42.    Урвав козі хвіст і причепив до голови.

43.    Говорили їхали, сіли тай сі везли.

44.    Вже наговорили, щоби сі й пироги зварили.

45.    Таке наговорили, щоби й пси з маслом не з’їли.

46.    Біг пес через овес, тай загубив телембес.

47.    Ні сіло ні впало, давай бабо сало.

48.    Крути верти, а все голим на п’яту.

49.    Як си постелиш, та сі й виспиш.

50.    Чужими руками добре грань загрібати.

51.    Коваль коня кує, а жаба ногу наставляє.

52.    Приший кобилі хвіст.

53.    Баба з воза, коням легше.

54.    Не мій віз не мій кінь, най торкоче куди хоче.

55.    Про вовка помовка, а вовк таки лізе.

56.    На що бик привик.

57.    Його тягне до біса, як вовка до ліса.

58.    Чуже бачить під лісом, свого не бачить під носом.

59.3    великого грому малий дощ.

60. Заки сонце зійде, роса очі виїсть.

61.3    під ринви, тай на дощ.

62.    Надіявся дід на обід, тай без вечері спати ліг.

63.    Просили сердечно, не прийти конечно.

64.    Дай Боже жартувати, а не хорувати.

65.    Здоров’я і слабому не зашкодить.

66.    В огні кується доля.

67.    Хто мастить той і їде.

68.    Люби як душу, але тряси як грушу.

69.    Нагинай дуба поки молодий.

70.    Який дуб такий клин, який тато такий син.

71.    Вуйна, стрийна не родина, зять, невістка не дитина.

72.    Правда часом в очі колить.

73.    Попікся на гарячім, тепер на зимне дує.

74.    Хто потопає, той ся й бритви хапає.

75.    Замкнули стайні, як вже закрали коні.

76.    Яке їхало, таке й здибало.

77.    Не кажи гоп, бо ще не перескочив.

78.    Кінець діло хвалить.

79.    Кожний циган, свої діти хвалить.

80.    У кожній брехні, є трошка правди.

СКОРОМОВЦІ

Стара Баранка, нераз любила приповідувати, як то деякі жінки любили скоренько говорити.

—    А я прийшла до тої, а моє тото в тої, в тім, догори тим. А я тото за тото, тай туту по тім, а тота через тото, тай догори тим.

Мова мала бути тут про те, що в якоїсь там жінки пропала курка.

—    А я прийшла до сусідки, а моя курка в неї, в баняку, догори ногами. А я курку за ноги, тай сусідку по голові, а сусідка через поріг, тай догори ногами.

Ріжниця між козаками і москалями .Козаки пили горілку з медом, а москалі пили водку с раками.

ВИБРАНІ НАРОДНІ ПІСНІ

* * *

ВЕСІЛЬНІ

Не плач, не плач (Марусенько),

Тай не відцавайсі,

Приїхали два бояри,

До шлюбу збирайсі.

Не плач, не плач (Ганусенько),

Чого будеш плакати,

(Іванина) як дитина,

Буде шанувати.

Заплети м’я моя мамко,

Щеразузрібниці,

Вже не будеш заплітати,

Лише до п’ятниці.

Ой червоний бурячок,

А зелена гичка,

Вчора була дівчинонька, Нині молодичка.

* * * ПАСТУШКИ

Ой як би я була знала, Що не буду в мами, Була би я не садила Рожу під вікнами.

А я рожу посадила, Рожа ся розцвила,

А я своїй матіноньці Жалю наробила.

Ой жалю мій жалю,

Від кого тя маю,

Чи від людей, чи від Бога Я сама не знаю.

Якби м знала, що від Бога, Бога би м просила.

Якби м знала, що від людей, То би м залишила.

Сопівочко вербівочко, Сопівочко злота,

Тось стояла, вигравала, Коло мого плота.

* * * ЖАРТІВЛИВА

Чи я собі не ґаздині,

Най присудєт люди, Штири фіри смітє в хаті, Щей на п’єту буде.

Прийшли жиди з Коломиї, Смітє купувати,

Дают мені сто червоних, Я не хочу брати.

Ідіт жиди біснуваті,

Смітє несогірше,

Прийдут жиди з Станіслава, Дадут мені більше.

ЖУРЛИВА

Ой з-за гори крем’яної, Голуби літають,

Не зазнали розкошоньки, Вже й літа минають.

Запрягайте хлопці коні, Коні воронії,

Тай поїдем доганяти, Літа молодії.

Догошиїи літа свої,

На кленовім мості, Ой верніться літа мої, До мене хоч в гості.

У полі могила,

3 вітром говорила,

Повій вітре буйнесенький, Щоб я не зчорніла.

Щоб я не чорніла,

Щоб я не змарніла,

Щоб на мені трава росла, Тай ся зеленіла.

СТРІЛЕЦЬКА МАРШОВА

Зоріла золота заграва, Здвигнувся світ від звуків сурм, Широко залунала слава,

Що нам воскресла вже держава, Що Україна встала з тюрм.

Чужинче, йди скажи Україні, Що ми готові на приказ, Що ми збудуєм на руїні, Нові твердині і святині,

Як забажають їх від нас.

ЛЮБОВНО-РОМАНТИЧНІ

Ой на горі сніг біленький, Десь поїхав мій миленький, Десь поїхав тай немає, Серце з жалю завмирає.

Приснив ми ся сон дивненький, Що приїхав мій миленький,

А я встала, й засвітила,

Не той, не той щом любила.

Баламути вийди з хати,

Хочеш мене розкохати, Розкохати тай забути,

Всі ви хлопці баламути.

* * *

Ой ти дівчино зарученая,

Чого ж ти ходиш засмученая, Ой як я можу весела бути, /2 Кого м любила, немож забути.

Ой ти дівчино словами блудиш, Сама не знаєш кого ти любиш, Ой знаю, знаю кого кохаю, /2 Тільки не знаю з ким жити маю.

ВИБРАНІ ЦЕРКОВНІ ПІСНІ

БОЖЕ ВЕЛИКИЙ, ЄДИНИЙ

Боже Великий, Єдиний Нам Україну хорони.

Волі і світу промінням Ти її освіти.

Світлом науки і знання Нас дітей просвіти,

В чистій любові до краю Ти нас Боже зрости.

Молимось Боже Єдиний,

Нам Україну хорони.

Всі свої ласки, щедроти,

Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,

Дай доброго світа,

Щастя дай Боже народу,

І многая, многая літа!

БОГ ПРЕДВІЧНИЙ (Колядка)

Бог предвічний, нам народився. Прийшов днесь із небес,

Щоб спасти люд свій весь,

І утішився

В Вифлиємі народився,

Месія, Христос наш,

І пан наш, для всіх нас,

Нам народився.

Слава Богу заспіваймо,

Честь Сину Божому,

І пану нашому,

Поклін віддаймо!

РІЗДВЯНЕ ВІНЧУВАННЯ

Вінчую вас з цими святами,

Щобисьте ці свята пересвяткували,

Нового року дочикали,

Від Нового року до Богоявлення,

Від Богоявлення до Воскресення,

Від Воскресення до Вознесення,

А від Вознесення на много літ.

Христос Рождається!

ОЙ ЛЕЛІЯ, ЛЕЛІЯ (Щедрівка)

Ой лелія, лелія.    / 2

Породила в Вифлиємі Христа Сина, / 2 Діва Марія.    / 2

Ой лелія, лелія.    / 2

Ой є вода у вода у Йордані, добре буде/ 2 Там купання для Сина мого.    /2

Ой лелія, лелія.    /2

Ой не мала пеленочок    / 2

Діва Марія    / 2

Ой лелія, лелія.    / 2

Ой є в церкві фіраночки, добрі будуть / 2 Пеленочки для Сина мого.    / 2

НОВОРІЧНЕ ВІНЧУВА ННЯ

Сійся родися, жито й пшениця і всяка пашниця, На щастя, на здоровля, на Новий рік,

Щоб краще вродилось, як торік,

Коноплі під стелю, а лен по коліна,

Щоб вас хрищених голова не боліла.

Христос Рождається!

ХРИСТОС ВОСКРЕС! РАДІСТЬ З НЕБА

Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Радість з неба ся являє,

Паска красна днесь вітає,

Радуйтеся щиро нині,

Бог дав щастя всій родині,

Бог дав радість нам з набес,

Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Земленька зі сну збудилась,

В трави, цвіти замаїлась,

Звір і птичка веселиться,

Миром Божий світ краситься.

Люди! Мир дав Бог з небес.

Христос Воскрес! Христос Воскрес!

ВЕЛИКОДНІ ГАЇВКИ

Ой зелені огірочки, а жовтенькі пупліночки,

Розвивайтеся, розвивайтеся.

Ви молоді дівчаточка віддавайтися, віддавайтеся.

* * *

Ой на горі корито, корито,

Повно води наллєто, наллєто.

Дівки ноги вимили, вимили,

Хлопці воду випили, випили.

* * *

Їде-їде Жельман,

Їде-їде його брат,

Жельманова і братова,

І вся його родина.

У Марківцях, знали сотки різних церковних і народних пісень. Веселих і сумних, жартівливих і смішних, любовних і маршових.

Пісні були єдиною щоденною розрадою, як для старших так і для молодших. Часами, хліба щоденного не ставало, але пісень для всякої оказії ніколи не бракувало. Вона і сумного розвеселила, і байдужого підбадьорила, і сплячого збудила. Кожна пісня сумна чи весела, це пожива для душі живого, дорогоцінна перлина нашої бувальщини.

Але всіх пісень у цій книзі не помістити.

ЗАМІСТЬ ПОЛІТИКИ

Політика це наука про державний лад і владу, боротьбу за суспільний устрій усіх галузей державного господарства в середині і на зовні держави.

Підчас різних окупацій України, сгрого заборонялось селянам політикувати, а за всякі подібні прояви політичного обговорення карали арештом та в’язницею.

Отже, якщо у нас і були які-небуть політичні партії чи організації, то мусіли строго законспіруватись. Про них могли описати докладніше тільки ті, що приймали активну участь у їх роботі, а так зазвичай прихильників будь якої політичної партії, ніхто не публікує, тому що сьогодні вони є прихильниками одної ідеї, а завтра —другої.

За останніх п’ятдесят років на скитальщині, як нам пригадується, у Марківцях відомих політиків не було. Були то тільки прихильники, одної чи другої політичної концепції, але і вони строго законспіровані.

Однак, переважаюча більшість селян, з причини багатьох попередніх невдалих спроб визволення, не мали ніякого довір’я ні до одних, ні до других протиборних сторін.

Зате, не бракувало так званих — політиканів (політикантів), як серед мужчин, так і серед жінок, старших і молодших, які часто любили нарікати, як на ріжних чужих окупантів, так і на деяких своїх політикш. І чим більше окупанти забороняли політикувати, тим з більшим іїітузіязмом та захопленням люди потайки політикували.

Не хотіли ніяк вірити, що якісь-там ляхи, мають яке-небуть право заборонити говорити про те, що є в їхньому інтересі. В більшості говорили про сільську біду, малоземелля, безробіття та про нестерпну зневагу окупантів до селян. Часто сипалися прокльони в сторону ляшні, які доводили жителів села до крайної нужди.

Велися розмови і про радикалів, які нібито висловлювались за конечність радикальної зміни, з чим майже всі згоджувалися, але якої саме зміни, то і вони доконечне, ще не знали. Говорили і про демократію, хоч, напевно, мало хто розумів, що це таке.

До Другої світової війни, у селі здається, тільки двоє мали маленькі радія на яких можна було слухати тільки локальні польські передачі. Але одного разу, кілька господарів зложилися та купили велике 16 лямпове радіо, на якому вже могли слухати радіопередачі з цілого світа. Були кілька чоловік, які розуміли англійську мову, німецьку, а то й французьку, а великої проблеми розуміти російську мову тим більше не було.

Але, одного разу, зовсім випадково натрапили на радіопередачу з СССР українською мовою. Сьогодні можна тільки уявити собі, яке то величезне, несподіване враження зробила на слухачів ця радіопередача.

Отже, саме тоді, коли поляки називали українську мову «рускі єнзик» і навіть забороняли співати українські пісні, тут з СССР лине радійова передача українською мовою, співають чудові українські пісні. Правда, що ніхто не завважив, що вони співали:

—    Ой, там їдуть стрільці, червонії стрільці, замість оригінального:

—    Ой, там їдуть стрільці, січовії стрільці.

В той час, дехто навіть перестав вірити, що в 1933 р. в Україні з голоду загинуло коло сім мілійонів українців. А дехто договорився що то була тільки польська пропаганда. Одного разу, хтось навіть відважився і на церковному паркані написав «Хай живе радянська Україна». Однак в селі ще було багато старших віком людей, які добре пам’ятали події Першої світової війни, знущання москалів і над священиками греко-католицької церкви, і над селянами. Пам’ятали також про боротьбу Січових Стрільців за Самостійну Україну. Знали і розуміли, що тих пару молодиків, через радіопропаганду українською мовою з СССР попали під вплив комуністичних ідей. Проте, самі не мішалися до ніякої політичної партії, ніколи нікого не прискаржували польській владі, бо і ця влада для них, такі ж самі вороги як і москалі. Часами тільки потайки говорили між собою, що шкода тих молодиків, які з любови до української мови та до українських пісень, що передавалися радійом з СССР попали під вплив московської комуністичної пропаганди. Знали, що то тільки пастка, наложена на віками поневоленого українця, щоби заохотити його таким чином, у нове московське ярмо. Але то все було дарма й говорити, бо і їм закидували часами, що і вони не зуміли здобути та втримати Самостійної України під час Першої світової війни.

Нарешті, хтось, звідкись роздобув так звані «пророцгва Михальди» і в селі почалася нова розмова {політикування) на підставі цього пророцгва.

З того виходило, що зближається величезна Світова війна, що будуть літати залізні птахи, що Прага буде знищена на порох, що мало хто запишеться живим, а ті що залишуться, будуть шукати одні за другими, на великих, спустошених просторах і тоді царство зі Сходу запанує, а люди будуть щасливо жити і не буде більше ані панів, ані бідних, а всі будуть рівні.

З цього виходить, що інтерпретація пророцтв Михальди, була спеціяльно скерована у корість царства зі Сходу (Кого ж іншого ?). Але це додало переконань, що війна вже таки не далеко і тільки вже тоді чекали, коли вже то станеться.

Отже таке політикансгво старших, мало свій вплив безпосередньо на шкільну молодь, до якої і я в той час належав. Пригадую, нераз ми зривали біленькі, квітки по долині, кидали їх на річку і кричали:

— Смерть ворогам! Хай живе Україна!