Наукова бібліотека України


Loading
Назва МАРКІВЦІ
Краєзнавство - Марківці - Івано-Франківська область

У першій половині XV ст. на Лугах уже було кілька досвідчених ремісників (фахівців), а саме: трачі, токарі, стельмахи, теслярі, столярі, боднарі та інші.

Того часу в поселенні Луги жив молодий хлопчина на ім’я Марко, який, за стародавнім літочисленням, народився — 15.VII.6930 p., а за новим григоріанським календарем 28 липня 1422 р. у родині, що мешкала коло річки Стримби недалеко тодішньої перехресної дороги.

Ще замолоду Марко допомагав батькові в господарстві. Виростав він хлопцем енергійним, зацікавлено спостерігав за роботою різних майстрів-фахівців. Часто коли потрапляв до них залюбки допомагав у роботі.

Коли Марко виріс то задумав вивчитись на майстра-фахівця. 1443 р. він добрався у Тисменицю і вступив до роботи у знаного коваля челядника. Працював кілька років і не тільки вивчився на доброго коваля, але й одержав титул майстра.

У 1449 р. на підставі Магдебурського права тисменицьких фахівців (ремісників) звільнено від обов’язків панщини. Марко повертається у село Луги і збудовує свою кузню коло тодішньої перехресної дороги, але, щоб швидко та добре виконувати роботу він задумав зорганізувати спілку лужанських майстрів-фахівців. Ремісники радо вислухали доброї пропозиції Марка і погодилися об’єднатися. Можливо дійшли згоди через те, щоб звільнитись від обов’язків панщини. Отже, спілку назвали МАРКОВІ ФАХІВЦІ або в скороченні — МАРК-ІВЦІ.

З початку, фахівці виготовляли нові фіри (вози). Були це мабуть, перші фіри з розворою по якій можна було їх розтягати на довші, наприклад д ля возіння дерева з лісу, скорочувати для возіння снопів з поля або робити зовсім короткими для поїздки у місто чи на ярмарок. Потім виготовляли нові плуги з колісницями і борони, джогани, сокири, клевці (молотки) та інше знаряддя, яке потрібне на господарці.

Добра слава про МАРК-ІВЦІ скоро розійшлася по цілій околиці і люди приїздили звідусіль. Купували, або замовляли різне знаряддя яке було їм потрібне. Місцевим господарям знаряддя давались на сплату або на відробіток.

До спілки МАРК-ІВЦІ тоді пристали щей інші фахівці. І так із спілки МАРК-ІВЦІ, постала нова назва села МАРКІВЦІ, яка й залишилася офіційною назвою села до сьогодні.

Перша письмова згадка про Марківці, датована 1461р. Землевласницею в той час, була, якась Ядвиґа. Нажаль, про неї мало що знаємо.

події XV — XVI ст.

У другій половині XV ст. жиди прибрали торгівлю до своїх рук і тоді польська валюта впала була значно на долину. А з цього приводу потерпіли і Марківці. Але до 1490 р. тут був ще спокій і Марківці знову піднеслись на високий рівень.

1490    р. Петро Муха з Волощини підняв повстання проти поляків. Але його зрадила коханка, а сам він опинився у тюрмі де і загинув.

1491    р. знову якийсь Андрій Барула, пробував визволити Покуття від поляків. Але поляки утихомирили його, ще перед повстанням.

10 серпня 1497 р. у Марківцях помер Марко Коваль, засновник назви — МАРКІВЦІ, проживши 75 років життя.

Марка поховали на цвинтарі десь тут де тепер стоїть церква св. Дмитрія. А Маркові спільники поставили на могилі хрест і таблицю з написом:

МАРКО * 15-VII-6930 p. ** 28-VII-7005 р.

Ось такий, приблизно, зміст напису таблиці зберігся в пам’яті декотрих старших марківчан, але ті дати і спеціально роки, вже ніхто не знав пояснити. Казали тільки, що дати подані за стародавнім літочисленням. А коли святкували день Володимира Великого, 28 липня, то в Марківцях згадували також і Марка Коваля.

Отже, стародавнє літочислення було на 5508 років старше від римського-християнського літочислення, тобто від народження Ісуса Христа. День і місяць, на цій таблиці, подані за старим юліян-ським календарем. Тому дати за новим григорійським календарем, є такі:

Народився — 28 липня 1422 р.

Помер — 10 серпня 1497 р.

Після 1500 р. на Покутті спокою вже не було. То татари часто нападали, то турки, то волохи, то знову турки з татарами. Майже кожного року, або що через пару років переходили різні наїзники і нищили, грабували і крали все, що тільки попало їм під руки.

У 1586 році, навіть козаки, що йшли у похід на Волощину, зупинилися були на Покутті. А після них татари знову не давали нікому спокою.

А на початку XVII ст. відбулись дуже часті напади турків, аж 1624 р. поляки розгромили білгородську орду Мірзи Кантеміра під Мартиновом коло Галича і тоді, якийсь час, десь біля 24 років був спокій.

Проте польські можновладці домоглися збільшення панщини, бо казали, що вони мусять боронити населення від татар і турків. А панщина і цим разом не обминула села Марківці.

ЦВИНТАРІ В МАРКІВЦЯХ

У стародавніх, ще дохристиянських часах, мерців у нас спалювали, бо вірили що треба звільнити душу людини від тіла. Таке спалювання «кремація» померлих, відбувалася десь в лісі, де було багато дров. А після кремації попіл збирали у так звані «урни», тобто посудини, які закопували у землю, переважно з якимись дарунками д ля покійного.

Один з таких цвинтарів тілопальних могил у Марківцях відкрито на горі коло Глинищів.

З приходом християнства мерців уже ховали у труні під землею.

Першим таким християнським цвинтарем, ще на Лугах, а опісля і в Марківцях, і аж десь до XVII ст. був цвинтар коло тодішньої перехресної дороги, десь приблизно тут, де побудована церква Св. Димитрія. Тільки що цей цвинтар займав більше місця, як теперішне подвір’я коло церкви.

У першій половині XVII ст. Марківці вирішили побудувати на цьому цвинтарі першу церкву, а цвинтар перенесли на Нивки під Ропчі.

Десь, правдоподібно, при кінці XVIII ст., коли цвинтар на Нивках був 'заповнений, перенесли цвинтар на гору по правій стороні дорога, що вела до Коломиї.

А вже десь у 1922 p., коли цей цвинтар був заповнений, тоді почали ховати на новому цвинтарі, на горі по лівій стороні дороги.

ПЕРША ЦЕРКВА В МАРКІВЦЯХ

У першій половині XVII ст. землевласником тут був краківський каштелян Никола Потоцький. 1634 р. він видав дозвіл Марківцям збудувати першу греко-католицьку церкву, але за те Марківці мали сплатити податок монастиреві оо. Василіан у Погоні.

Отже, першу греко-католицьку церкву збудовано 1635-1641 pp. А на богослужіння доїздили на переміну священики з монастиря оо. Василіан.

Богослужіння відправлялися у так званій, старослов’янській церковній мові за східним обрядом. Святкували всі церковні свята за юліанським календарем, тобто, латинських свят ніхто не святкував. На римо-католиків дивилися з погордою, але казали, що і з ними треба жити в згоді, а не ворогувати.

Церковні, метричні книги також велися за юліанським календарем аж до Першої світової війни.

ПІД ЧАС ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

Богдан Хмельницький 1648 р. розпочав повстання проти польського панування.

На Покутті, в той час, Семен Височан з осідком в Отинії зорганізував близько 15 тис. українського війська, зайнявши ціле Покуття.

Але Богдан Хмельницький тоді відступив з Галичини, а поляки скерували всі сили на загони Семена Височана, тоді він змушений був відступити з Покуття, а нападники так мстилися над селянами, що їм вже й визволення не хотілося. А що гірше, селяни тоді втратили надію на визволення і довір’я до Хмельницького, називаючи його зрадником.

А коли Богдан Хмельницький підписував союзний договір з московським царем Алексієм Міхайловічем у Переяславі і Москві, на Покутті тоді прямо роїлися різні війська: польські, татарські, військо семигородського князя Юрія Ракочія.

1655 р. Богдан Хмельницький з допомогою московських військ вирушив знову до Галичини, але татари напали на його військо і примусили визнати зверхність польського короля.

1657 р. семигородський князь Ракочій вирушив війною на Польщу, а гетьман Хмельницький вислав йому допомогу—ЗО тисяч козаків, але Ракочій скапітулював перед поляками.

Того ж року помер Богдан Хмельницький.

ВОЄННІ ПРИГОДИ В МАРЦІВЦЯХ У XVII ст.

Коли Богдан Хмельницький вирушив 1655 р. знову до Галичини, на нього напали татари, які також переходили через село Марківці. Тут вони розбили двері до церкви і закрали Євангелию, золоту чашу, сріблі свічники та іншу церковну утвар.

Десь рік або два пізніше хтось знайшов Євангелию коло Тернополя та повернув її до церкви в Марківцях.

Цю Євангелию видав Київський митрополит Петро Могила. А друкована вона у Львові на початку XVII ст. Три рази під час руйнівних подій Євангелия поверталась до церкви у Марківцях.

Перше — 1655 р. коли татари вкрали її, Євангелия повернулась до церкви аж з Тернополя.

Вдруге—1676 р. ця Євангелия залишилась непошкодженою тоді коли турки під час нападу на село, заганяли коні до церкви.

Втретє — 1890 р. коли церква згоріла, а Євангелия збереглася.

Тепер Євангелия зберігається в церкві Св. Димитрія в Марківцях.

Марковецька ЕвАнгелия (Євангелія) XVII ст.

Фотосвітлина М. Буртик, 1990 р.

Ще така воєнна пригода сталася в Марківцях 1676 р.

Отже, коли гетьман Петро Дорошенко уклав союз з Туреччиною, тоді 1672 р. турецький султан вислав своє військо проти Польщі. А 1676 p., у місяці вересні, турецький воєначальник Ібрагім Баша напав на Станиславів але військо польського короля Яна Собеського розігнало турків.

У марковецькому переказі говориться, що у грудні 1676 р. до села вдерся невеликий загін турецької кінноти. Вони загнали свої коні до церкви, а самі пішли селом грабувати та знущатися над дівчатами.

Через кілька днів почав падати сніг. Турки вирушили в дорогу до Тисмениці. А вже пізніше прийшла вістка з Хом’яківки із Тисмениці, що там турків не було. За той час сніги випали досить великі і сліди по турках накрили.

А ж весною 1677 p., коли сніги розтопилися, люди почули запах, щось вуняє (ісмердить). Тоді пішли попри річку дальше в ліс і там знайшли всіх турків побитих. Від того часу цю річку назвали «Вунява» і назва її збереглася до сьогодні.

Хто побив там турків у переказі не сказано виразно. Говорили тільки, що їх побили галицькі лицарі, які переховуються в лісі і стережуть село.

Старші люди розказували, що від того часу у марковецькій церкві під трираменним хрестом поставлено і півмісяць на знак перемоги над бісурманами. Так у нас тоді називали турків.

Після цих воєнних пригод у Марківцях створився гарна легенда-переказ, який передавали з покоління в покоління.

ЛЕҐЕНДА-ПЕРЕКАЗ

Бувало, коли ми ще були дітьми, а наші батьки брали нас із собою в поле, раненько, коли ще всюди роса, нам показували пальцем на ліси, які починалися при кінці ниви і казали: «Бачиш ті постаті у сріблих шатах? Це наші галицькі лицарі, ті, що побили татар, турків і ляхів та інших наїздників і грабіжників. Вони там переховуються, ще від княжих часів і одного дня вийдуть з ліса і визволять нас з неволі».

Були це—дуби, вільхи і осики, які у ранній росі до сонця стоячи блищали, справді виглядали, як посгатібезстрашних лицарів. А коли щей вітрець подував, то постаті немов би руками махали до нас вітаючись і немов би хотіли, справді нам щось сказати.

ПОДІЇ В МАРКІВЦЯХ XVIII — XX ст.

Десь на початку XVIII ст., правдоподібно, хтось з польської родини Потоцьких, коло Марківців з північної сторони, біля річки Стримби, побудував перший двір (фільварок). Згодом тут було збудовано на р. Стримбі перший водно-турбіновий млин. До того часу селяни возили молоти зерно або розмелювали (жорнували) на жорнах до млина в Городищах.

У другій половині цього сторіччя довбушівці мали спалити і знищити цей двір і млин. Сам Олекса Довбуш загинув у 1745 p., але його опришки чи може інші, ще під його ідеєю орудували тут майже до приходу Австро-Угорщини. Можна припускати, що довбушівці зруйнували цей двір і млин десь у 1760 р.

Руїни з цього млина залишилися на річці Стримбі по сьогоднішній день. А довколишнє поле, ще й сьогодні, називають Млинищі.

АВСТРО-УГОРЩИНА

Мздяри вже від давна намагалися захопити Галичину. Тепер Угорщина входила до складу австоро-угорської імперії. А коли Реч Посполита розпалася, тоді 1772 р. Австрія забрала Галичину і Буковину і прилучила їх до Австро-Угорщини.

На початку, крім адміністративної зміни, полегші для селян не було. Залишилися ті самі великі землевласники, воєводи, магнати і шляхта, що були і за Польщі. Та сама панщина і дальше існувала.

Землевласниками, в той час, була родина Свєнціцьких. ІІІойла (жид) винаймив хату і ділянку поля на Вуняві, заложив там корчму. Шинкар ІІІойла уклав договір із Свєнціцьким, щоби селяни, замість відробляти панщину, йшли до його корчми пити і один день у корчмі, буде числитись їм, як один день на панщині, а Шойла вже платив Свєнціцькому.

Старші селяни не раз розказували про шинкаря Шойлу і про ту нову панщину, за Австрії, коли вони воліли йти до корчми, чим до тяжкої роботи на панщині. У корчмі, бувало, візьмуть собі по гальбі пива тай пересидять цілий день. На полуднє, жінки приносили їм полуденок, а вечером вже йшли додому ніби співаючи.

По якомусь часі деякі селяни почали дозволяти собі і на килішок горілки, а то щей із закускою із свіжої ковбаси чи шинки. І таким чином, вже охоче, привикали до нової панщини.

ВЕСНА НАРОДІВ

Після Віденьської революції 1848 р. в австро-угорській імперії проголошено знесення панщини. Від того часу вже ніхто не був зобов’язаний, ані примушений відробляти панщини. Зате кожного мужчину від 24 років життя зобов’язувала військова служба і воєнна поготівля.

Знесення панщини в Галичині називали Весною Народів. Після довгого і холодного кріпатцтва у людей, нарешті, збурилося почуття довгожданої весняної волі.

У Марківцях, того пам’ятного 1848 p., на байдаку, коло дороги під горою, поставлено високий дубовий хрест з вижолобаною датою «1848», на пам’ятку знесення панщини.

Незабаром у Марківцях почали будувати нові дороги, гак звані «цісарські гостинці». Перший від Марковець до Тисмениці. Спростовано і побудовано дорогу на Нивках аж до Ляцького Шляхетського і шлях від перехрестя доріг аж на Одаї. Збудовано мости на обох руслах річки Стримби та рутці Раковець.

У1860 pp. прокладено колійову дорогу з Хриплина до Отинії, а далі до Коломиї.

У 1870 р. побудовано колійову станцію МАРКІВЦІ. Старші селяни не раз розказували, що в тих часах був голод але в Марківцях мужчини працюючи на будові доріг і колії добре заробляли, а за гроші вже мали з достатком харчові продукти.

БУРТИК (РЕКРУТ)

Після скасування панщини 1848 р. мужчини від 24 років життя зобов’язані були служити від 2 до 3 років у австрійській армії.

З Марковець тоді першого призвали (асинтерували) в рекрути до війська австрійського — Гната Буртика. Від того часу в селі його прозвали «Рекрутом».

А коли Гнат Буртик (Рекрут) повернувся з війська, то довгі роки був у церкві старшим братом. Помер він 1892 р. Але його дітей та внуків у Марківцях називали рекрутовими, ще за нашої пам’яті.

Гнатова дочка Анна вийшла замуж за Матія Буртика Івановою, вони мали двох синів Михайла і Василя. Михайло оженився з Маланкою, також з роду Буртиків. А Василь, батько автора цих рядків, оженився з Настею Стефурак, але Настина мати Марія також походила з роду Буртиків.

СТАРОСТА, ВІЙТ, СОЛТИС

Староста — це титул голови міської чи сільської управи, ще від княжих часів. На старосту, звичайно, вибирали заслуженого, чесного і довіреного, старшого віком мужчину. Від «старшого» пішла назва — староста.

Під час панщини селяни не мали права вибирати свого старосту, їхню функцію займали магнати-землевласники. Вони також мали право призначати такого старосту, який би служив їхнім інтересам.

Від того часу в селі старостою почали називати старшого мужчину, якого жених посилав до батьків дівчини, з якою думав женитися, щоби її засватати.

— Посилав я старости у неділю,

Думав, погуляємо на весіллю.

На весіллю, звичайно, старосту перев’язували рушником через плече, і він провадив весілля.

При кінці XVIII ст. з приходом Австрії голову сільської управи вже називали війтом. Хоча селяни тоді не покидали назви староста.

Але після скасування панщини жителі села вже мали право вибирати свого війта, від тоді голову сільської управи вже називали війтом.

Солтисом почали називати голову сільської управи вже після Першої світової війни, за Польщі, десь від 1930 р. Тоді в Марківцях зробили так звану «Збюрову гміну», до якої належали довколишні села. Війтом, від того часу, називали голову Збюрної гміни. А старостою тоді називали голову повітової управи.

Отже, назва «солтис» у нас була видумкою виключно польської адміністарції від 1930 р. до 1939 р.

Хто був першим вибраним війтом в Марківцях одразу після знесення панщини 1848 р. і чи хтось взагалі був, то того нажаль, напевне не знаємо.

МАРКОВЕЦЬКИЙ ВІЙТ — ІВАН КОСТЮК

У1880 р. на війта в Марківцях вибрали Івана Костюка. В селі його чогось називали Пахнєк. Від 1864 р. до 1867 р. він служив у австрійській армії. А опісля, до 1880 p., служив у землевласника Свєнціцького, побережником. Умів добре стріляти і польський шляхтич брав його із собою на лови.

А коли 1880 р. землеволодіння від Свєнціцького перебрав Константан Ладомірский, то І. Костюк перестав бути лісничим.

Старші, які ще пам’ятали І. Костюка, розказували, що він був чесною і побожною людиною. А що служив при війську, то й добре знав дисципліну і тому у Марківцях вибрали його на війта.

Він був також досить грамотний, любив співати, тому після смерти Гната Буртика його вибрали також на старшого брата у церкві. Якийсь час він був також дяком. Правдоподібно, що трохи і учителював, ще в старій школі.

За його урядування побудовано нові церкви у Марківцях і на Одаях. У Марківцях побудовано також резиденцію для священника і нову муровану школу.

Треба відзначити, що Іван Костюк був війтом у Марківцях найдовше —29 років, від 1880 р. до 1909 p., старшим братом у церкві — 33 роки, від 1892 р. до кінця свого життя 1925 р.

Іван Костюк народився в селі Марківцях. Коли повернувся з війська 1867 p., оженився з Магдалиною з роду Костишиних. Мешкав по лівій стороні річки Стримби, навпроти Гранасюкових.

В Івана і Магдалини народилося 16 дітей, але 14 з них померло ще дітьми. Живими залишилося дві дочки Марія і Афія (Війтова).

Марія вийшла замуж за Івана Ґулія родом з Тарновиці. Афія, вже вдовицею, вийшла замуж за Федя Куліковського.

В Івана і Марії Гулій було троє дітей: дочка Гануся і двоє синів Андрій і Петро. Гануся вийшла замуж за Петра Куриляка (Качура), Андрій оженився з дочкою Симаня Пастернака, а Петро оженився з дочкою Віцька Гацковського (такожродом з Тарновиці).

У Федьи і Афії Куліковських 1907 р. народилася дочка Анна. Вона вийшла замуж за Василя Сем’янчука.

Анна зі своїм батьком були довголітніми членами театрально-аматорського драматичного гуртка, грала ролі в багатьох виставах.

Вона також подала нам багато відомостей про свого діда Івана Костюка.

КОРЧМИ XIX — XX ст.

У другій половині XIX ст., коли в Марківцях відкрилося багато робіт на будові нових доріг, колійової дороги та колійової станції, люди добре заробляли, почали краще жити.

Але цю золоту нагоду вміли використати жиди. Вони побудували в Марківцях аж три додаткові корчми. У Царині, коло колійової дороги—збудував хату, корчму і пивницю корчмар Копел. В селі, коло нової перехресної дороги—корчму побудував Аба. А на горі, між Марківцями і Одаями — корчму мав Лейба.

Правда, розказували, що десь в тих часах з якоїсь стихійної причини у Марківцях був голод. А ці шинкарі, корчмарі доставляли хліб, ковбасу, шинку та інші харчові продукти і навіть приготовляли гарячий гуляш і це була велика допомога селянам. Але попри харчові продукти в необмеженій кількості завжди були алкогольні напитки: горілка, вино і пиво.

Правда, що не всі селяни працювали на будові нових доріг і колії, але ті, що працювали, добре заробляли і могли дозволити собі певні розкоші до якогось часу.

Проте робота закінчилася десь на початку 1880-х pp., скінчився і заробіток. Але корчми і надалі були переповнені пияками і картограями.

Було так, що деякі селяни пропивали все, що заробляли. А коли й того не ставало, то продавали може й останній кусок землі, залишаючи жінку і дітей у крайній нужді, без куска хліба. В таких родинах часто повставала ворожнеча, сварка, а той бійка.

Дійшло вже й до того, що, як то казали, що в тверезого на думці те в п’яного на язиці і між односельчанами постала ворожнеча, ненависть. Деякі розказували, що, навіть за панщини такого не було, бо тоді ненавиділи «панів», а тепер ненавидять одні других.

ТОВАРИСТВО «ВІДРОДЖЕННЯ»

Понад 30 років вже минуло після скасування панщини, але серед таких великих раптових і несподіваних змін, як військова служба, будова доріг, колії, заведення корчмів і через це нові клопоти з пияками, селяни аж тепер, після 1880 p., почали відчувати наслідки вікової рабської неволі.

Поляки і австрійці ще називалм нас русинами. Деякі селяни вже знали, що вони ніякі не «русини», а споконвіку—українці. Інші погоджувалися з назвою русини, бо казали, що наші князі були руські і навіть назва була «Червона Русь». Ще інші казали, що вони галичани або галіціяни, бо й австрійці часто називали їх галіціянами. Але були такі, що казали, що вони австрійські горожани, і цісаря Франца Иосифа уважали за «божка»-визволителя, а його портрет вішали на стіні, поруч образів зі святими до яких молилися.

Отже, тепер якраз зайшла потреба не тільки направляти пияків на добру дорогу, а й усвідомлювати населення в національному дусі. З такою ціллю у Марківцях зорганізувалося Товариство «Відродження». Правдоподібно, ініціятором цього товариства був хтось з родини Горішних, але це тільки здогад.

У Львові вже існувало Товариство «Просвіта», а його завданням була якраз просвітительська робота. Хто був ініціятором цієї назви, то треба шукати в історії. Але хто б це не був, треба сказати, що він був натхненний самим Богом, ставши,можна так сказати, другим Іваном Христителем, адже назва Христос — означає ПРОСВІТИТЕЛЬ.

Отже «Просвіта» вступила на правдивий християнський шлях просвіти українського народу, якої так бракувало для повного національного відродження.

З Львівської «Просвіти» до Товариства «Відродження» почали тоді присилати українські книжки, журнали, часописи та діточу літературу.

Неділями, по полудні, селяни сходилися до школи і хтось один читав, а всі слухали з великим захопленням.

Про радіо селяни тоді ще не знали, не було кінотеатрів, ані навіть театральних вистав ніхто не грав, тому читання книжок і часописів тоді було єдиною розвагою для селян.

Бувало не раз, вже після читання, всі хотіли розказувати щось подібне до прочитаного. Виглядало, що кожний тепер пригадував собі дуже подібне оповідання, яке бувало, ще його дідо розказував. Все таке рідне, все таке знайоме.

Дещо пізніше хтось звідкись приніс невелику книжку «Нарис історії України» не більшу, як на 200 сторінок. І здається, що ця книжечка найбільше всіх зацікавила. Вона передавалася з одної хати до другої, аж поки не обійшла ціле село.

Для селян ця Книга про історію України була другою Євангелиєю, написаною українською мовою, яку всі розуміли.

Здавалося, що Україна тепер знову постала, як той фенікс з руїни і попелу і знову освітила віками затемнену свідомість народу.

Навіть деякі піяки тепер, гейби, схаменулися і тільки проклинали корчми, називаючи їх кровопивцями. А деякі піяки залишились були п’яницями вже до кінця свого життя, але й вони вже погоджувалися з людьми, тільки не мали вже сили перестати пити.

Отже, Товариством «Відродження» в Марківцях відкрито Читальню «Просвіти», а вже на початку XX ст. засновано молодече Товариство Січ.

Дещо пізніше, вже в XX ст. Товариство «Відродження» було переіменовано на Товариство «Просвіти». А за Польщі мусіли переіменувати як «Рідна школа».

ІНШІ ПОДІЇ 1880 pp.

У Марківцях 1880 р. було багато різних подій, які мали вплив на дальший розвиток села.

Десь весною того року з Польщі до Марковець переїхав Константан Ладомірский із сином Станіславом і родиною.

Як уже попередно було сказано, він від старого Свєнціцького перебрав землевласність і коло нової дороги між Марківцями та Хом’яківкою коло річки Стримба побудував собі новий двір (іфільварок). Згодом на річці збудував також невеликий водно-турбіновий млин.

Константан Ладомірский був дідом Діслава Ладомірского, якого вже й ми пам’ятали після Першої світової війни, за польського панування.

Десь того самого 1880 р. до Марковець приїхав Іван Гробелько, правдоподібно зі Скали Продільської і винаймився у Контантина Ладомірского за коваля. Дещо пізніше він оженився з Марією Зубачевською з роду польських вірменів і побудував собі хату в Марківцях, коло головної дороги, недалеко від церкви. А опісля побудував і свою кузню, ставши одиноким ковалем в Марківцях.

В тих же 80 pp. у Івана і Марії Гробелько народилося двоє синів — Йосиф і Євстахій.

Одного разу коли Іван ходив на полювання якось, не хотячи, прострілив собі ногу і до двох тижнів помер, залишаючи горем прибитих дружину і двох синів.

Кузню тоді перебрав старший син Йосиф, а молодшому Євстахієві Марія запропонувала вчитися на священика.

Таким чином в Марківцях опинилися Ладомірскі і Гробельки, які пізніше відограли свою ролю в історії Марківців.

В той час, а може і дещо скоріше, у селі на куті Млиниських, правдоподібно, хтось з родини Млиниських побудував невеликий водно-турбіновий млин. Воду до млина каналом пустив зі Стримби, а від млина вода відходила каналом попід міст, коло Смука, доокола байдака і вливалася до правого русла Стримби. Але цей млин зруйнувала велика повінь, яка заливала село що кільканадцять років.

БУДОВА НОВИХ ЦЕРКОВНИХ ХРАМІВ

Назва «ЦЕРКВА» у старій грецькій мові «кугіакоп» означає Господній і походить від слова «kyrios»—«кир», як «кир Андрей», що означає Господь, Владика. У християнській науці «катехизм» пояснюється, що церква це «Тіло Христове». Але саме слово «тіло» тут взагалі не означає людську статуру (голова, руки і ноги) як ми звикли, а означає Христова Установа.

Церква — це вірні, духовенство, монаший чин, єпископи і митрополити під проводом голови (патріарха) даної церкви. Тобто, «Церква в народі». Християнська Церква — просвітительська християнська установа, тому що і слово ХРИСТОС у перекладі українською мовою означає ПРОСВІТИТЕЛЬ.

Церковний ХРАМ чи СВЯТИНЯ —це мистецько оздоблений дім, призначений для молитви, богослужінь та християнської просвіти. У нас з причини недокладного зрозуміння слів, переведених з інших мов, на храм чи святиню казали також церква.

Часто говорили про церкву і часто самі дивувалися, про яку церкву говорили. Чи про Христову установу, чи про церковний храм святиню. Треба твердо вірити, що українська мова вийде на широкий шлях спілкування зі світом, бо без неї неможлива, ані церква, ані просвіта. Але поки це станеться, то ми в цій книзі вживаємо слово церква, в розумінні храм-святиня.

* * *

Дерев’яна, понад 250-річна, старенька церковця у Марківцях може й перша, ще стояла. Деякі підвалини здривніли, підлога місцями запалася. Потребувало багато відремонтовувати.

Але одного дня, 1890 р. звіялася буря, вдарив грім і церква згоріла. У вогні збереглася тільки Євангелія, яку ще 1655 р. татари вкрали. І ось так, раптово і несподівано, селяни залишилися без церкви. Вогненного забезпечення, асекурації, на церкву не було ніякого. Згоріла і все! Тому селяни почали радитися над можливістю побудови нової церкви. Із церковного братства, вибрано церковний комітет, який мав зайнятися збіркою грошей на будівництво церкви.

Головою церковного братства був Гнат Буртик, а війтом сільської управи Іван Костюк. Вони оба домоглися від сільського і повітового урядів уповноваження для церковного комітету збирати гроші, не тільки в Марківцях, але і по всіх довколишніх селах і містах, на будову нової церкви в Марківцях.

В селі люди жертвували, що могли. Одні більше другі менше, відповідно до можливостей. Одні платили готівку згори, а інші підписували заяву, що будуть сплачувати певну суму грошей частинами, що пару років.

Церковний комітет не минув і старого Константна Ладомірского. Казали, що він часто любив заходити до старої церковці зі своєю родиною, то чого ж би його тепер обминати. На привелике диво, старий К. Ладомірский поставився досить прихильно і погодився дати невелику фінансову допомогу на будову церкви, але під умовою, що коли він і його родина помре, то марківчани мають поховати їх у мурованих гробівцях коло церкви. Не було ради, погодилися і на це, щоби тільки збудувати нову церкву.

Отже, замовили майстрів-гуцулів, які представили план будови церкви у формі хреста. Під час копання ровів на фундамент, відкопували багато тлінних остатків, свідків старовинного цвинтаря.

1892 р. помер голова церковного братства Гнат Буртик. А на його місце вибрали довголітного війта сільської управи, Івана Костюка і вже 1893 р. майстри докінчували зовнішню добудову церкви. Отож збудували високу п’ятибанну, дерев’яну церкву гуцульського стилю.

Старші селяни нераз розказували, що головний майстер будови був також великим чародійником. Коли докінчували зовнішну добудову церкви і вставляли головну баню та хрест на верху, одна жінка переходила попри церкву, зупинилася і з цікавосги дивилася, дивуючись, як то ті майстри можуть щось там так високо робити. Головний майстер тоді накричав на жінку, кажучи:

—    Чогось витріщила очі на церкву, дивися під ноги, вода підходить, втопишся жінко! — І їй здалося, що вода в той час почала підходити чимраз вище, і вище. Вона перестрашилася і піднесла спідницю до гори та почала кричати.

Тоді майстер сказав:

—    Іди жінко додому і не витріщуй очі Н4 церкву. — І в той час полуда з неї зійшла, тож і уявна вода зникла.

А коли побудували дзвіницю, головний майстер наказав всім що без него ніхто не сміє вішати дзвонів, бо буде дзвонити ногами. Сказав, що сам повісить дзвони і за роботу йому мусять заплатити, якусь там суму грошей.

Паламарем в селі тоді був Андрій Василюк (Вандера). Він не погоджувався платити майстрові так багато грошей і казав що ми самі повішаємо дзвони. Так і зробив. Коли почали дзвонити, то майстер запитав хто повішав дзвони. Селяни відвели його до хати Андрія Василюка, який лежав на ліжку, встати не міг і тільки махав ногами. Тоді заплатили майстрові скільки він хотів і аж тоді паламар встав з ліжка. Старші селяни нераз розказували ще більше подібних чародійств того майстра.

За той час, сільські майстри вже будували резиденцію для священика, який мав би мешкати в Марківцях, замість доїздити з інших сіл чи міста.

Невеличке, сусіднє село Одаї, ще від 1865 р. належало до марковецької парафії, люди з цего села кожної неділі і в свята приходили до церкви в Маркіцях. Але тепер коли в Марківцях будувалася нова церква, одайці захотіли і собі збудувати церкву в своєму селі. 1893 р. в селі Радча закуплено готову церкву «Рожденія Присвятої Діви Марії», її перевезли та збудували в Одаях.

В Марківцях, того часу, до церковного братства і до комітету вписалися кілька місцевих поляків, а між ними і старий шляхтич Загурський. Які були у них власні мотиви до цього, то ще й сьогодні тяжко розібрати.

В архівах церковного братства збереглися деякі документи церковного комітету, з часів будови церков у Марківцях і в Одаях. Один з таких документів, це Сертифікат, датований 20 квітня 1895 року виданий львівськими цісарськими властями, як дозвіл на збірку грошей на будову церкви в селі Одаї. Цей дозвіл був важний на 9 повітів. З другої сторони цього Сертифікату, переклад в польській мові, а на долині підпис:

Одаї, 13 мая 1895 р.

Тимко Федорчук, секретар комітету.

Михайло Вальницький, предсідиик комітету.

Одним зі збірщиків, був Стефан Василюк (Мацьків) з Марківців.

В середині новозбудованої церкви в Марківцях, майстри і різьбарі ще працювали над будовою престола, іконостасу, образів, казальниці і сповідальниці та інших орнаментальних прикрас церкви. А десь при кінці 1895 р. і внутрішня частина церкви була майже докінчена.

Тим часом, 5 грудня 1895 р. на 64-му році життя помер старий Константан Ладомірский. А 1896 р. помер 29-ти річний його син Станіслав Ладомірский, залишаючи дружину і малолітного сина Діслава або (Дзеслава) Ладомірского, котрого вже ми пам’ятали як дідича Ладомірского.

Марківчани дотрималися слова і поховали обох Ладомірских у мурованих гробах, коло церкви. Дальша історія за 1895-1897 pp. дуже не ясна і не достовірна. Існує тільки пару неймовірних здогадів. Дехто, ніби здогадується тільки, що в селі вже був, якийсь короткий час священик чи ксьондз, ще до 1897 p., але його ім’я чи прізвища ніхто не знає. Дехто пригадує тільки переказ старших, що немовби то в цього священика було двоє синів і один з них був дуже збиточним. Інші розказували, що старий Стефурак Василь (Купка), який мешкав коло священика по другій стороні вулиці, нераз нарікав, що ксьондзів панич застрілив його кота. Ще інші пригадували собі оповідання що цей збиточник мав також якусь конфронтацію зі старим сільським жандармом на прізвище Плентовський. Виглядає однак, що тут криється якась конспірація.

Бо вже 1897 р. коли до Марковець переселився український греко-католицький священик о. Володимир Кархут, то він сам перебрав позицію пересідника комітету, тоді на Сертифікаті з 1895 року перекреслено «Михайло Вальницький» і записано «о. Володимир Кархуть».

З приходом до Марковець о. В. Кархута, всі поляки, один по одному відскочили від української греко-католицької церкви і від церковного братства та комітету. Така поведінка для деяких селян була дещо загадковою, на що деякі поляки відкрито почали говорити, що їм потрібно власний польський римо-католицький костьол. Але чи була то якась конспірація, як дехто здогадувався, про це міг знати хіба що старий польський шляхтич Заґурський.

ПРО О. КРИЛОШАНИНА ВОЛОДИМИРА КАРХУТА

Володимир Кархут народився 1863-го року. В 1884 -1888 pp. студіював у Львівській греко-католицькій духовній семінарії.

Після закінчення семінарії, якийсь короткий час жив у монастирі св. Івана Христителя в Улашківцях. А коли вийшов з монастиря то оженився з Наталею з роду Монастирських.

На священика був висвячений 1889 р.

У1890 р. служив при церкві Рождества Пречистої Діви Марії, в селі Іванівка, Теребовлянського повіту.

1891    р. завідатель церкви Воведенія Пречистої Діви Марії в селі Гадинківці, Гусятинського повіту.

1892    р. завідатель церкви Св. Николая в селі Циганах, Борщівсь-кого повіту.

В 1895 р. сотрудник при церкві Вознесення Христового в селі Березів Вижний, Коломийський повіт.

1897 р. о. В. Кархут з дружиною Наталею будучи парохом марковецької парафії при церкві Св. Димитрія, переїхав на помешкання до села Марківці і тут жив до 1913 p., виконуючи обов’язки дорадника Єпископської консисторії і одержав відзначення крилоша.

А в березні 1913р. вибрався на парафію до села Ясенів Пільний, Городенківського повіту, там він і помер на тифус 1919 р. і його тут поховали.

Отже це тільки коротенький нарис з життя о. крилошанина Володимира Кархута, який був парохом у Марківцях протягом 16 років.

Марковецькі селяни довго пам’ятали його, але воєнні хуртовини Першої та Другої світових воєн затерли спогади його перебування.

ПОСВЯЧЕННЯ ЦЕРКОВНОГО ХРАМУ

Новозбудована церква в Марківцях стояла готова ще від 1896 року, але ще не була посвячена. Навіть після приходу до Марковець о. В. Кархута посвячення церкви якось ще не складалося.

1899 р. Станиславівським єпископом стає Андрей Шептицький. З цієї нагоди, о. В. Кархут, як дорадник Єпископської консисторії, запрошує Владику Андрея Шептицького, щоби приїхав посвятити новозбудовану церкву в Марківцях.

В тім часі, о. В. Кархут, звідкись пристарався віднайти навіть мощі Св. мученика Димитрія, щоби вмонтувати їх у новій церкві.

Було замовлено ще й майстра, щоби змалював у церкві спеціально збудовану велику ікону Св. Димитрія.

5 травня 1900 р. у Марківцях відбулося торжественне свято посвячення новозбудованої церкви.

До села приїхав єпископ Андрей Шептицький у супроводі двох молодих священиків. На порозі церкви о. Володимир Кархут від імені марковецької громади щиро привітав Владику Андрея Шептицького за старим українським звичаєм хлібом і сіллю на вишиваному рушникові. А марковецькі співаки під проводом дяка Івана Костюка голосно заспівали «Многая літа Владико».

У церкві єпископ Андрей Шептицький в асистенті о. Володимира Кархута та священиків відправив торжественну Святу Літургію, під час якої посвятив ікону та мощі Св. Димитрія, а опісля і церкву в середині та назовні.

Церква була переповнена людьми, не всі могли поміститися в ній. Але бічні та задні двері залишили відкриті, то половина людей

Зліва до права сидять: Софія Кархут-Харківська, от. кр. Володимир Кархут, Сестри Наталія Монастирська-Кархут, Євгенія Монастирська-Шарко, Емілія Кархут-Михайлівська. Стоять зліва до права: др. адвокат Осип Харківський, др. адвокат Теодор Михайлівський, от. Любомир Шарко. На переді сидить: Василь (Адьо) Кархут.

слухали св. Літургію з надвору. Деякі жінки, мужчини плакали з радости бо це справді був Великий День, подібного якому ніхто у селі не пам’ятав.

20 листопада 1900 р. Андрей Шептицький вже як Митрополит відвідав знову Марківці і написав тут послання: «Правдива Віра» (Пастирський лист до вірних на Буковині, Станиславівської єпархії писаний у Марківцях, під Станиславовом, даний у навечір’я Св. Миха'іла 1900 р.)

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ

Станиславівський єпископ Андрей Шептицький

Фотокопія світлини із фонду сестер-служебниць

Андрей Шептицький народився Правничі студії завершив На священика висвячений Єпископом Станиславівським став Митрополитом Галицьким став Був арештований росіянами Помер у Львові 1 листопада

1865 р.

1888 р.

1892 р.

1899    р.

1900    р.

1914-1917рр. 1944 р.

ЖИТТЯ І СМЕРТЬ СВ. ДИМИТРІЯ

Книга СВЯТИХ на сторінках 164-165 досить обширно описує про життя і смерть Св. Димитрія.

Отже, Св. Димитрій народився (приблизно 270 p., прим. П. Б) у м. Солуні (Салоніки) в тодішній Македонії, яка тоді належала до Римської імперії.

У роках 245 до 313 римським імператором був Діоклетіян (Galius Aurelius Valerius Diocletianus).

У Македонії Діоклетіяна заступав намісник Максиміян.

Християнська реліг ія в Римській імперії була в той час строго заборонена і переслідувана.

Батько Св. Димитрія був військовим начальником м. Солуня. Але він та багато інших урядовців і вояків вже таємно були християнами.

Батьки з дитинства виховували сина в християнських чеснотах, а коли він підріс, охристили та запровадили до християнської громади м. Солуня. Згодом юнак вступив до війська, був добрим вояком, а рівночасно і добрим християнином.

По смерті батька, імператор Максиміян настановив Димитрія військовим начальником м. Солунь, на місце, яке до нього займав його батько.

303    року римський імператор Діоклетіян вирішив знищити християнство в Римській імперії, для цього видав аж три (едикти) —накази проти християн.

304    року імператор Максиміян видав четвертий едикт про переслідування християн. На підставі цих едиктів руйнували християнські церкви, палили святії книги, примушували людей відректися від християнської віри. Християн, які обіймали посади в уряді чи у війську виганяли і саджали до в’язниці.

Димитрій, як військовий начальник м. Солуня, в той час, замість переслідувати християн, почав ще більше проповідувати віру Христову і тоді ще більше людей стали християнами.

Імператор Максиміян коли довідався про те, дуже розгнівився і вирішив сам особисто це перевірити. Повертаючись з військового походу Максиміян заїхав до м. Солуня і звелів покликати до себе Димитрія. У розмові Максиміян одразу пробував навернути його до поганства обіцяючи йому великі нагороди, але Св. Димитрій сміло заявив тоді що він є християнином і твердо тримається віри в Христа. Тоді розлючений Максиміян наказав замкнути Св. Димитрія у в’язниці.

Тимчасом, Максиміян, перебуваючи у м. Солунь зі своїм улюбленим силачем Лієм почав розвеселятися. Серед площі зроблено підвищення, доокола якого були вставлені списи, вістрям догори. На двобій з Лієм висилали християн з в’язниці, а він скидав їх з підвищення на списи, де вони конали у страшних муках, а Лій щей висміював християн та їх Бога.

У місті тоді жив молодий юнак Нестор, який був учнем Св. Димитрія та добрим християном. Він бачив ті страшні муки вірних християн і рішив відвідати Св. Димитрія у в’язниці та просити його благословення на боротьбу з Лієм. Св. Димитрій поблагословив Нестора і сказав йому: «Ти Несторе, переможеш і подолаєш Лія, але й ти умреш мученичою смертю».

Нестор тоді вийшов і пішов у двобій з Лієм. Цю битву споглядав імператор Максиміян і побачив як Нестор переміг Лія і скинув

його з підвищення на вістря списів, де він і сконав. А коли Максиміян довідався що Нестор є християнин, то наказав воякам відрубати Несторові голову. А коли довідався що Св. Димитрій благословив Нестора у той двобій, то наказав щоб і Св. Димитрія було страчено. Тоді 8 листопада 306 р. римські вояки виконали наказ Максиміяна, увійшли до в’язниці де був Св. Димитрій і коли він молився вояки закидали його багатьма списами і Св. Димитрій упав на землю неживий. Християни взяли тіло св. Димитрія і поховали у місті Солунь.

Сім років пізніше 313 р., помер римський імператор Діоклетіян, а після його смерті у цілій Римській імперії було визнано християнство. На могилі Св. Димитрія побудовано невеличку церковцю, а в цій церковці сталося безліч чуд зцілення, які притягали тисячі християн до цього храму. Багато з них, після молитви, видужували від різних хворіб. Так видужав один багатий чоловік, який з вдячності вирішив побудувати новий мурований храм на місці старого.

Коли копали рови для мурування нового храму, було відкрито гріб Св. Димитрія. Знайдено що його тіло неначе лиш поховане, а з нього текло пахуче миро.

У V ст. у цьому самому містечку Солунь та його околиці, повстає спротив рабів, які були християнами та задумали звільнитися від рабської неволі і тим приспішили розпад Західної Римської імперії. А від цих же солунських рабів постала і нова назва «СЛОВ’ЯНИ».

У цьому ж самому містечку Солунь, вже в IX ст. народилися два брати, добре вже нам відомі, Кирило і Методій. Обидва були монахами, знали добре грецьку і так звану слов’янську мови, займалися місіонерською роботою.

863 р. моравський князь Ростислав запросив Кирила і Методія до Моравії проповідувати християнство слов’янською мовою, бо моравці не розуміли ані латинської ані грецької мови. Кирило тоді написав нову азбуку, на взірець грецької азбуки, яку сьогодні називаємо кирилицею. Тоді ж Кирило і Методій переклали Святе Письмо з грецької мови на старослов’янську та болгарську мови і з цими книгами поїхали до Моравії проповідувати віру Христову.

Пізніше Кирило вступив до монастиря у Римі і там 869 р. помер. А Методій був підвищений до стану архиєпископа, перебував у Моравії, де 885 р. помер. Але ще за його життя у 870-х pp. християнство з Моравії поширилося і в Галичині.

Отже, християнство в Галичині поширилося з Моравії від Кирила і Методія, а перші церковні книги прийшли до нас у болгарській мові, написані Кирилом і Методієм, що були родом, як уже було сказано з містечка Солунь, де також родився і загинув мучинецькою смертю Св. Димитрій.

Після посвячення нової церкви в Марківцях кожного року в день Святого Димитрія, 8 листопада, відбувався празник.

Підчас Служби Божої, читали «ТРОПАР»:

«Великого, в напастях, оборонця придбав увесь світ у Тобі, що ворогів перемагаєш. Отже, як Лієву пиху зневажив Ти і до подвигу нахилив сміливість Нестора, так Святий Димитріє, Христу Богові молися, щоби Він дав нам велику милість».

ПЕРШІ МАРКОВЕЦЬКІ ЕМІГРАНТИ

Ще десь перед кінцем XIX ст. коли в Марківцях закінчилася робота на будові доріг і колійової дороги, та колійової стації і заробітку вже не було ніякого, тоді деякі марківчани їздили на заробітки до Австрії, Німеччини і навіть до Франції. Правда, що це була в більшости, праця сезонова, на сільському господарстві. Після сезону заробітчани верталися додому з невеликим дорібком, але зате мали нагоду бачити як виглядає сільське господарство в тих країнах.

Після повороту, з такого короткотривалого, сезонового заробітку у західних країнах, їхні мізерні хатини і господарства виглядали ще більш примітивними і на десятки років відсталими, їхнім єдиним бажанням тоді було побудувати нові хати та подбати про кращі сільські господарства, які бачили у західних країнах. Але на все це потрібно було багато грошей, а без грошей, як то у нас казали, ані в кут, ані в двері. Навіть мрії, як здавалося, ставали невилічимим болем.

Тоді, на переломі XIX і XX ст., відкрилася така можливість заробітку в заокеанських країнах Америки, Канади і Бразилії. В той час з Марковець виемігрувало понад 40 осіб. Більшість з них виїхали до С. Ш. Америки і тільки одиниці переїхали до Канади та Бразилії

Одинока жінка з Марковець, на ім’я Катерина Буртик, як нам відомо, якимось чином виїхала до Канади, але тут для неї було зазимно і вона в короткому часі виїхала до Бразилії.

Ще в 50-их pp. я отримав її адресу в Бразилії та написав до неї листа, але відповіді не було вже ніякої.

Більшість з тих що виїхали до С. Ш. Америки працювали в копальнях, в околиці Індіяна в Пенсильванії, заробляючи добрі гроші. На початку було трохи тяжко, бо не знали англійської мови, але скоро навчилися та почувалися вже як вдома. Компанія навіть побудувала для них спеціальні окремі мешкальні доми, де вони проживали не тільки самі але й з родинами.

По якомусь часі, отримали американське громадянство і стали правдивими повноправними американами, маючи право стягати до Америки своїх рідних.

Однак, помимо того що їм в Америці жилося безмірно краще, то все ж таки, більшість з них мріяли заробити тільки грошей і повернутися на свою рідну землю, до Марківців, і там будувати свою «Америку».

Не забували вони також про церкву в Марківцях і одного разу зробили поважну збірку грошей та вислали до Марковець на сплату боргу за новозбудовану церкву. Цими грошима заплачено роботу за ікону Св. Димитрія і кілька інших ікон, на пам’ятку від марко-вецьких американців.

Перші марковецькі емігранти в Америці, на переломі XIX — XX ст. Братство Св. Петра і Павла, Відділ 229 У. Н. Союзу в околиці Індіяна.

Фотосвітлшш із збірки Петра Підгірного

Десь у 1906-1908 pp. більша половина з тих перших емігрантів вернулися з Америки до Марківців з гарним заробітком і тут у селі побудували собі нові хати та гарні господарства.

Старші люди нераз розказували, що тих «гамериканів», як у селі їх тоді називали, пізнати можна з далека, як у селі, так і в церкві по їх убранню.

Правда, що не всі повернулися з Америки. Деякі стягнули своїх жінок до Америки, інші поженилися там і залишилися до кінця свого життя.

Підчас комуністичної революції в Росії 1917 р. кілька чоловік з цих марковецьких емігрантів, якимось чином замішалися до нелегальної тоді в Америці комуністичної організації.

Пару років пізніше, американська поліція викрила тоту нелегальну комуністичну організацію. Тоді від кількох марковецьких американців відібрали американське громадянство, а їх вигнали до Росії.

1961р. Петро Підгірний з Вінніпегу, їздив до Америки відвідати свого стрия Івана Підгірного і там мав нагоду зустріти кількох старих марковецьких американів. Тоді його стрий Іван подарував йому фотознимку на якій 29 марковецьких мужчин, які були в околиці Індіяна на початку XX ст.

На жаль, сьогодні вже нема кому розказати нам всіх імен та прізвищ тих перших марковецьких емігрантів до С. Ш. Америки.

НАША НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ

Українська національна свідомість ще за княжих часів була занедбана, нерозвинена. І тому підчас довголітньої рабської неволі, майже цілковито знехтована, уневажнена, зрусифікована, а малограмотність населення навіть у другій половині XIX ст. не сприяла розвиткові національної свідомості.

З лона церкви, ще в тих часах, випливало джерело єдиної релігійної свідомості. Священика, чи як у нас популярно називали

— «ксьондза», уважали за найбільш учену, достойну та інте-легентну людину. Він знав все. Умів читати і розумів Святе Старо-словянське Письмо, знав про старий і новий Єрусалим, про всіх апостолів, та про всіх грецьких, македонських чи римських святих, знав про «Одно стадо і один пастир». Селяни, коли мали переходити попри «ксьонжза», то вже здалека, і «со страхом Божим» приготовлялися поздоровити його:

—«Славайсу»,—низенько вклонитися йому, ще й обов’язково, поцілувати в руку. Отже, пошана до священика була велика. Але української національної свідомості в той час, з лона церкви, не було ніякої.

Майже при кінці, так званої «Весни народів», вже при кінці XIX ст., коли вже й українське друковане слово було досить поширине, коли появилися твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Костомарова та інших наших письменників, почала оживати від давна приспана українська національна свідомість.

Тоді почали говорити, з початку, про якусь автономію Галичини і Буковини, а тоді переходили в розмову таки вже про самостійність України.

В той час, Україна перебувала під окупацією двох світових потуг. Східна Україна—під окупацією царської Росії, а Західна Україна — під окупацією цісарської Австро-Угорщини. Під російською окупацією після скасування царицею Катериною II Запорозької Січі в 1775 р. українці не мали ніякого права. Росія переслідувала їх навіть за українську мову, а про якісь українські організації чи установи не було й мови. Тоді коли під авсгро-угорською окупацією одразу після скасування панщини 1848 р. українці мали повне громадянське законне право, не тільки говорити українською мовою, але й друкувати різні українські книжки, часописи, журнали, шкільні підручники, співанники, календарі та багато іншого. Мали також право організувати українські школи, підприємства, установи та різні Товариства, які дозволяв австрійський закон.

Тому аж ніяк не дивно, що галичанам випала роль піонерів, самостійносте України.

Поважною однак проблемою для галичан було те, що від 1772 року Галичина перебувала під авсгро-угорською окупацією, а від 1387 до 1772 р. під польською окупацією. До 1387 р. тут було Галицьке князівство, яке носило, самими князями, поширену назву «Русь». Від Галицького князівства минуло вже понад 500 років і більшість галичан вже ніяк не хотіли вертатися до княжої доби. Не хотіли більше ані князів ані королів, не хотіли більше й чути про якусь там Русь.

По містах Галичини була ще поважна кількість української, зглядно руської, інтелігенції, яка притримувалася традиційного консерватизму, який перебував під впливом церковного духовенства. Вони навіть зорганізували молодече товариство Сокіл, за зразком польських і чеських товариств Соколів. Але до таких організацій могла належати тільки молодь консервативних поглядів.

Про селян Покуття, нераз говорили, що то «нарід забутий Богом і людьми». А про Покуття, казали що то «покута», наче хтось прогрішився то ішов там покутувати. Селяни Покутгя відчували себе пониженими і вимагали «радикальної», тобто докорінної зміни.

ПРО РАДИКАЛІВ

Отже 1890 р. галицьке українське населення, під проводом Михайла Драгоманова, зорганізувало першу Радикальну партію. Її завданням було — збудити українське населення Галичини, привести його до повної української національної свідомості та помогти народу думати власним розумом. А цього не могли їм дати в той час, ані консерватори, ані священики.

Ким, власне, були ті «радикали», то ще й сьогодні чіткого визначення нема. Знаємо що, дещо пізніше, частина засновників Радикальної партії, створили Українську націонал-демократичну партію, деякі попали під вплив марксизму і створили Соціал-демократичну партію. Говорили, що ідея Михайла Драгоманова, пізніше, між іншим, лягла в основу Організації Українських Націоналістів. Інакше кажучи Радикальна партія була доводі ліберальною, тому й по різному її інтерпретували.

Однак австрійський закон того часу, не дозволяв якісь окремі українські політичні партії, як окрему українську військову організацію. Це стає добре зрозумілим, коли приглянемося як організувалися перші Товариства «Січ».

Отже, якщо Радикальна партія мала на меті політичну ціль, а Товариства «Січ» — військові організації, то одні і другі перед законом тодішньої Австрії мусіли законспіруватися. Поляки, які займали в тодішньому австрійському уряді високі посади, постійно переслідували українців і за навіть найменшу підозру доносили до австрійського уряду. А цісарський намісник граф Андрій Потоцький {поляк), всіма силами старався знищити українську національну зорганізованісгь.

Пізніше вже, 12 квітня 1908 р. студент Львівського університету Мирослав Січинський за заподіяні кривди українцям убив Андрія Потоцького.

ЗАСНОВНИК («БАТЬКО») ТОВАРИСТВА «СІЧ»

(др. Кирило Трильовський)

Кирило Трильовський син греко-католицького священика Йосифа Трильовського, народився 6 травня 1864 р. в селі Богутин, повіт Золочів.

1901 р. у Львові набув докторат прав, відкрив адвокатську канцелярію в Коломиї.

Будучи студентом у Львові під впливом літературних творів Тараса. Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, та інших стає прихильником ідеї Михайла Драгоманова, вступає в члени української Радикальної партії. Згодом став головним провідником радикальної партії на Покутті.

5 травня 1900 р. в селі Завалля (Завале) повіт Снятин, Трильовський організує Перше Товариство «Січ», а далі звідси, Товариства «Січей» поширилися на Покуття, Гуцульщину, Буковину, а пізніше по цілій Галичині.

1907 і 1911 pp. обраний послом від Радикальної партії у Відні.

У1914 р.—голова «Боєвої Управи Легіону Українських Січових Стрільців».

1919 р. стає членом УНРади, Західно-Української Народної Республіки в місті Станиславові.

Помер у Коломиї 19 жовтня 1941 року.

Отже, історія життя др. Кирила Трильовського досить багата подіями і цікава ще й тим що саме спонукало його організувати Товариства «Січей», які вже в Першу світову війну відіграли величезну історичну роль в боротьбі за самостійність України.

ТОВАРИСТВА «СІЧ»

Перше студентське Товариство «Січ» зорганізоване українськими студентами, у Відні, ще 1868 року.

Назва «Січ» походить від назви «Запорозька Січ». Слово «січ» походить від січеного дерев’яного частоколу, яким обгороджували Запорозьку фортецю острими кінцями до гори, щоби ворог не міг доступитися. Могли назвати це «Запорозька фортеця або твердиня», але козаки, по своєму, назвали — «Запорозька Січ».

І хоч, а може й тому, що росіяни зруйнували Запорозьку Січ 1775 р. слава про козацькі подвиги у боротьбі за самостійну Україну, у різних оповіданнях, поемах і піснях мала величезний вплив у піднесенні національної свідомості всього українського народу в тому числі українців Галичини.

Мали вони великий вплив і на Кирила Трильовського. Він вирішив оживити козацьку славу Запорозької Січі. І в 125-ту річницю зруйнування Січі, 5 травня 1900 р. в селі Завалля, повіт Снятин, організує Перше руханкове (гімнастичне) і протипожежне Товариство, яке прикрасив назвою «СІЧ».

Розуміється, що в той час під австрійською окупацією не могло бути й мови про відновлення явних славних козацьких полків Запорозької Січі на галицьких землях. Але вже й сама назва «СІЧ», підбадьорювала кожного січовика до козацьких подвигів, до боротьби за самостійну Україну.

Др. Кирило Трильовський тоді навіть запровадив малиновий прапор для Товариства «Січ», і написав піснославець:

Гей, там на горі «Січ» іде!

Гей, малиновий стяг несе,

Гей, малиновий, наше славне Товариство Гей, машерує — раз, два, три.

Гей, на переді кошовий,

Гей, як той орел степовий,

Гей, як той орел — наше славне Товариство Гей, машерує — раз, два, три.

Отже, цей славець довжезний, щось на десять або одинадцять стрічок. Але згадаємо тут хоч перших два куплети, які збереглися в пам’яті людей в Марківцях ще з тих часів.

ТОВАРИСТВО «СІЧ» У МАРКІВЦЯХ

Того самого дня 5 травня 1900 р. коли в селі Завалля Кирило Трильовський організував перше Товариство «Січ», у Марківцях Владика Андрей Шептицький посвячував новозбудовану церкву.

Десь, приблизно, в тих роках, понад 40 марковецьких хлопців та молодих мужчин виїхали до Америки на заробітки. І хоч Товариства «Січ», після 1900 р., на Покутті, Гуцульщині виростали, як то кажуть, як гриби, у Марківцях через кілька років Товариства «Січ» ще не організували.

Котрого саме року, в Марківцях було засновано Товариство «Січ», ще не вдалося докладно встановити. В одному переказі говорилося що 1905 р. Товариство «Січ» у Марківцях вже існувало.

Жителі старшого покоління розказували що 1905 р. січовики робили вправи на байдаку коло Голинського і тоді почала горіти стара дерев’яна школа, що була побудована на цьому самому місці де опісля вибудували муровану школу. Січовики побачивши пожежу, всі злетілися і вогонь загасили. Люди в селі тоді довго говорили, як то ті січовики зорганізовано та скоро загасили вогонь.

Організатором і довголітнім кошовим Товариства «Січ» у Марківцях був Петро Млиниський. Тільки в Марківцях чомусь його називали гетьманом Січі, а не кошовим. Мабуть тому, що на малиновому прапорі марковецького Товариства «Січ» з одного боку був напис: «ГЕТЬМАН Іван Мазепа».

У Марківцях були дві невеличкі чети Товариства «Січ». Одна десь близько 20 хлопців та друга, десь так само дівчат. Крім кошового, була ще й управа — секретар, писар і скарбник та щонайменше два четарі, але їх імен і прізвищ не встановлено.

Для строїв марковецького Товариства «Січ», було обрано марковецькі народні строї. Хлопці у вишиваних сорочках, чорні блузи, темно-бронзові штани-райтки, чорні боксові чоботи, а на головах сиві капелюхи. Для паради зимою вбирали ще бронзові петеки. Дівчата у вишиваних сорочках, чорні довгі спідниці, шалінові запаски і червоні боксові чоботи. Для паради вбирали пацьорками вишиті корсети та червоні коралі, а на головах віночки з барвінку прикрашені квітами і кольоровими стончками. Зимою вбирали червоні кожушки.

Хлопці робили вправи: фізкультурні, акробатичні, протипожежні і мистецькі. Дівчата робили тільки фізкультурні і мистецькі вправи.

Разом виступали на дефіляді підчас фестивалю, який відбувався в маю (травні) кожного року. Починався він молебнем коло хреста-пам’ятника скасування панщини, на байдаку під горою. Звідси січовики і січовички машерували парами на призначене місце для фестивалю. Йдучи по дорозі з музикою, співали обов’язково пісню-славець «Гей, там на горі Січ іде», а також інші маршові пісні.

Фестивалі зазвичай відбувалися на байдаку під горою, або на байдаку коло Голинського, або на Нивках коло рутки Раковець. Розпочиналося дійство короткою інсценізацією, після якої слідували декламації, спів, танці, музика та різні штуки акробатів.

Десь збоку розкладали столи з цукорками, медяниками та льодами (морозивом) для дітвори, а на других столах пиво і легка смачна перекуска для старших. Часом з міста привозили і розкладали на столі образи, кераміку, брошки та інші мистецькі вироби. Фестиваль тривав майже цілий день і то було велике св’ято для цілого села.

НЕЗАВИДНА ДОЛЯ ДР. ВАСИЛЯ КАРХУТА

(Скорочений життєпис)

Василь Кархут, син о. Володимира і Наталії Кархут, народився в селі Марківці 1 липня 1905 р.

З дитинства виростав і любувався красою чудової марковецької природи. А коли підріс батьки віддали його в науку до новозбудованої школи в Марківцях. Ще від дитинства, батьки називали його — малий Адьо. Після навчання в школі хлопець любив ходити в лісі і любуватися зеленою красою дерев та квітів, слухати пташине різноголосся. Без сумніву, ця чудова краса марковецької природи залишилалася в його серці та душі. Безмежну любов до рідного краю він зберігав протягом цілого життя.

1913 р. з батьками виїзджає з Марковець до села Ясенів Пільний коло Городенки. Там докінчує початкову школу і вступає до гімназії в Городенці. У читальні Просвіти залюблюється в українську літературу і в нього зроджується нахил до письменства. Від того часу і в продовж цілого життя, він написав: «Перша, друга і третя проба пластуна», Пластовий журнал «ВОГНІ», «На мандрівці», «Поліські мандри», «Гомін з-поза нас», «Полум’яний вихор», «Поклик вольних», «У мить вирішну», «Вістря в темряві», «Пшенишні нетрі», «Буйні дні», «Ліки навколо нас», «Цупке життя», «Аптека живої природи».

1919 р. В. Кархут вступає до української гімназії в Коломиї. Але того року вмирає його батько і він з родиною переїжджає жити до м. Жовква і там поступив навчатися у гімназію м. Львова, яку закінчує 1924 р.

В цьому ж році, вступив на медичний факультет Львівського університету, який закінчив 1932 р. одержавши диплом лікаря.

1934 р. В. Кархут закінчив лікарську практику. Одружився з пластункою Теодозією з роду Кіжик і з нею виїхав працювати лікарем, до м. Кременець що на Тернопільщині.

У травні 1935 р. поляки звинувачують його у антипольській агітації і саджають до тюрми в Березі Картузькій. Але в червні цього року в Кархутів народилася донечка Хрисгина. На домагання місцевого населення його звільнюють і до 1939 р. він працює лікарем у Кременці.

1939-1941 pp. В. Кархут виїздить до Кракова на курси підвищення медичних кваліфікацій і там працює лікарем.

Від 1941 до 1945 р. В. Кархут лікар Львівської лікарні ім. Андрея Шептицького.

Голодного 1942 р. поїхав він до села Луб’янки і звідти від батьків його дружини віз додому трохи харчових продуктів. У Львові німця-гестаповця який відібрав у нього харчі В. Кархут назвав свинею, за що був заарештований і сидів кілька місяців у львівській в’язниці.

У 1945 р. вже совєтські КҐБ-істи заарештували його за те що лікував ранених вояків УПА і присудили йому 15 років суворого режиму на засланні. А в 1957 р. за якийсь там антисовєтський жарт додали ще 8 років ув’язнення.

1963 р. В. Кархута звільнили. Він приїхав до Коломиї, де в той час жила його родина. Проте йому не дали ані праці, ані дозволу там мешкати, через що був змушений залишити дружину і донечку та виїхати на приватну квартиру до села Кулачки коло Снятина. Там отримав посаду лікаря.

По якомусь часі його переводять на працю в амбулаторії села Залуччя коло Снятина. Але і тут йому не дали можливості працювати, розрахували залишивши людину з докрайно зруйнованим на засланні здоров’ям без заробітної платні, без пенсії, без жодних засобів до життя.

В. Кархут тяжко захворів і хоч його перевезли до Львівського шпиталю, але рятунку для нього вже не було і 9 жовтня 1980 р. він помер, віддавши Богові свою душу.

На його передсмертне бажання, тіло перевезли до Коломиї де жила родина і там поховали на коломийському цвинтарі.

Багато кривди і невдячності зазнав В. Кархут у своєму житті, як від чужих, так і від своїх, але не скорився ні перед поляками, ні перед німцями, ні перед москалями, зберігаючи у своєму серці чисту любов до рідного краю до кінця свого життя.

ШКОЛА В МАРКІВЦЯХ

Ще за часів так званої панщини, тільки одиниці мали привілеї і змогу набути необхідне знання — навчитися читати, писати та основне правил арифметики. Таких осіб зачислювали до грамотних людей.

Після знесення панщини 1848 р. під час так званої «Весни народів», коли почало вже появлятися українське друковане слово, чимраз більше і більше людей почали вчитися, бодай хоч читати друковані твори. У той час, оці, так звані—грамотні люди одночасно були і учителями. Звичайно, таке перше навчання відбувалося ще по приватних хатах.

Десь, приблизно, вже в 1870-х pp., коли в Марківцях було багато роботи на дорогах і на колії, заробіток був добрий, то марківчани тоді вирішили побудувати школу в Марківцях, щоби люди, а головно діти, мали змогу навчитися не тільки читати, але й писати та рахувати. Правда, що неграмотність, серед селян в тих часах була і в більш розвинених країнах Західної Европи.

Новозбудована цегляна початкова школа на місці де стояла дерев’яна, що згоріла 1905 р.

Фотосвітлипа Р. і М. Буртик

Отже, десь таки в тих часах у Марківцях збудували першу школу. Це була дерев’яна, триклясова школа, побудована на цьому самому місці де вже в XX ст. звели муровану школу. Цю першу школу чомусь називали — «Довга школа».

Зі спів Івана Бургика, Петро Іванюк народжений 1903 р. розказував йому що він ще пам’ятав ту стару дерев’яну «Довгу» школу. Розказував також, що його старший брат Никола Іванюк ходив до тої старої школи, а він часто бігав за ним і запам’ятав її вигляд. Сам же, Петро Іванюк вже ходив до нової школи.

Хто, властиво, учителював у старій школі, то вже мабуть ніхто не пригадає. Зберігся тільки переказ, що в тих давних часах паперу і олівців чи чорнила, ще не було під достатком, були дуже дорогі, тому школярі ходили до школи з дерев’яними табличками, на яких вчилися писати крейдою.

Зберігся ще один переказ, що десь восени 1905 р. стара дерев’яна школа, якимось чином зайнялася і почала горіти. Січовики вправ-лялися на байдаку коло Голинського, злетілися на ту пожежу, вогонь погасили, але одна кімната і частина даху вогнем вже були пошкоджені.

Війтом села тоді ще був Іван Костюк. Марківчани вирішили не направляти стару дерев’яну школу, а побудувати нову муровану, яка могла б встоятися і проти вогню. Івана Костюка уповноважено тоді збирати гроші від селян, на будову нової школи.

А вже десь пізною весною 1907 р. стару дерев’яну школу розібрали, а на тому місці побудували нову цегляну школу, дах вкрили черепицею. Вікна вставили великі, подвійні, щоби в школі було досить світла, та щоби було легше огрівати зимою. Для огрівання, в кімнатах вимурували тафльові печі.

В одному кінці школи приготовили двокімнатне помешкання для учителя, чи директора школи. Шкільне подвіря довкола обгородили дротяною сіткою, а від школи до дороги навіть відгородили кавалок землі на город для учителя.

Про учителів того часу, на жаль, немає ніяких відомостей. Знаємо тільки що то була триклясова початкова школа. А хто хотів набути середню освіту і мав на це змогу, то мусів іти вже до школи в Станиславові чи інших сусідніх міст.

Окремого громадського будинку для культосвітньої праці, в тих часах, у Марківцях ще не було. Тому селяни часто використовували школу для культосвітньої праці, академій, сходин чи зборів.

Школа була, як дім просвіти для молодих і для дорослих.

ПОДІЇ В МАРКІВЦЯХ 1908 — 1913 pp.

Деякі марковецькі американи 1908 р. вже повертались з Америки і будували собі нові господарства.

Григорій Торб’як, сам родом з Хриплина, також їздив до Америки на заробітки, а коли вернувся, десь 1908 p., то поселився в Марківцях. Він мав чудовий голос, тенор, вмів читати ноти, був дяком, коли перебував ще в Америці. Коли поселився в Марківцях, то перебрав функцію дяка від Івана Костюка і був вже дяком до кінця свого життя, десь перед вибухом Другої світової війни.

Виглядає, що марковецькі американи, коли ще були в Америці, запізналися там з багатьма українцями з інших околиць Галичини. А вже 1909 р. з Америки приїхали та поселилися в Марківцях і Сушириба родом з Лемківщини, і Дмитир Твердохліб родом десь із-за Тлумачі.

Десь того року марковецькі і одайські поляки почали робити старання для побудови в Марківцях їхнього власного окремого, польського, римо-католицького костьола. Хто, властиво, дав їм дозвіл будувати тут польський костьол, того напевно не знаємо.

Того ж 1909 р. на загальних зборах у Марківцях, на війта вибрали Федя Василюка (Тріщука), а Іван Костюк від того часу, був тільки старшим братом у церкві до кінця свого життя 1925 р.

А вже 1910 р. деякі воркітливі марківчани почали докоряти ДмитровиТвердохлібови, мовляв:

— Ми складалися і збирали гроші, на будову нової церкви і школи, а ти чоловіче приїхав з Америки і поселився в Марківцях вже на готове.

Тоді Дмитир Твердохліб придбав за 360 американських дол ярів великий на 30 свічок павук, який вмонтували в центрі церкви.

Іван В. Буртик розказував що він кілька разів розбирав і чистив цей павук, і там знайшов напис «Цей павук жертвують Дмитро і Марта Твердохліб 1910 р.». Тепер цей павук-свічник освічує вже електричними жарівками.

У тому ж 1910 р. марковецькі і одайські поляки з допомогою Д. Ладомірского побудували в Марківцях свій польський, римо-католицький костьол. Вимурували його з цегли, у готичному стилі, на краю села коло дороги що веде до Тисмениці. Коло костьола побудували і резиденцію для польського ксьондза.

Першим польським ксьондзом, який правив у костьолі був о. домінікан Свентковский. Марковецькі поляки від XVII ст. належали до монастиря домінікан в Тисмениці.

Д. Ладомірский, в той час, ще заходив до української церкви, можливо тому що його батько і дідо поховані на церковному подвір’ї. Але після Першої світової війни перейшов до польського костьола і вже до української церкви більше не заходив.

1913 р. з Марковець, з родиною, виїхав довголітній парох о. Володимир Кархут, поселився на парафії в селі Ясенів Пільний коло Городенки. Там і по/иер на тиф 1919 р.

До Марковець тоді переселився о. Ілля Кливак з дружиною і двома малими дітьми, хлопцем і дівчинкою.

О. Ілля Кливак народився 1880 р. На священика вчився в духовній греко-католицькій семінарії у Львові. Висвячений 1906 р. До 1912 р. сотрудником при церкві Св. Николая в Тисмениці, а від 1912 р. завідатель парафіяльної церкви Св. Николая в селі Ясенів Пільний. У1913 р. коли о. В. Кархут переїхав на парафію до села Ясенів Пільний, о. І. Кливак, тоді переїхав до Марковець і був тут парохом при церкві Св. Димитрія.

Доклад ний опис про о. Володимира Кархута, о. Іллю Кливака, дещо про о. Николая Череватого та о. Николая Корбутяка завдячуємо Романові М. Буртикові, який навчаючись на факультеті журналістики Львівського університету зробив витяг з шематизму Станисла-вівської греко-католицької єпархії за 1882-1914 pp.

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА

Перша світова війна вибухла 1914р.

Всіх мужчин військового віку змобілізували до австрійського війська. Одних вислали на російський фронт, других на італійський фронт, а частина, як резерв залишена в Австрії. У Марківцях зосталися тільки старші віком мужчини, діти і жінки.

Тоді перестало існувати Товариство «Січ». Припинилося навчання в школі. Тут австрійці заложили воєнний шпиталь під Червоним хрестом.

Одного дня надлетів російський літак і скинув дві бомби коло школи не зважаючи навіть на червоний хрест, що був на обох сторонах шкільного даху.

Війтом у селі, ще від 1909 р. був Федь Василюк. Священик о. Ілля Кливак вислав свою дружину з дітьми до Чехо-Словаччини, а сам залишився на парафії в Марківцях.

На російському фронті загинуло багато марковецьких хлопців, а деякі попали в полон і були заслані на Сибір, в околиці Омська.

Незабаром до Марковець заїхало російське царське військо. Називали їх «москалями». У марковецькій школі розмістили військовий штаб, а на подвір’ю школи військові кухні і магазини.

Москалі, насамперед спалили і знищили всі чотири жидівські корчми в Марківцях.

Того ж таки 1914р. виарештували майже всіх греко-католицьких священиків, включно з митрополитом Андреєм Шептицьким, в тому числі марковецького священика о. Іллю Кливака вивезли на заслання. Але цим не задовільнилися, а спалили та знищили резиденцію священика, бо то, як казали католицьке барахло.

Польського, римо-католицького ксьондза москалі не рухали. З римо-католиками вони числилися, але українське греко-католицьке духовенство для них було, як сіль в оці. Тому церкву в Марківцях замкнули зробивши її нечинною. Таке у москалів було трактування українського греко-католицького священства.

Вже від 1915 до 1917 р. на Великодні Свята селяни носили святити паску до польського ксьондза о. Свєнтковского. Хоч москалі святкували Великдень в той саме час, що й українці, але селяни не хотіли щоби московський православний батюшка посвячував паски.

Деякі жителі, що мешкали поблизу школи, пізніше розказували, що за москалів добре жилося. їм віддавали все те, що залишалося на кухні, а саме—черствий хліб і цукор, так що селяни самі мали що їсти та ще й свині годували.

Але багато жінок проклинали окупантів. Молодих мужчин у селі тоді не було, а москалі заставляли жінок до тяжкої праці на дорогах і на колії, а також копати шанси. Як літом так і зимою, гонили їх, як полонених, під московським караулом, а після роботи, ще й змушували спати з ними. Більшість жінок від тої тяжкої праці та збиткування стратили своє здоров’я вже назавжди.

Десь у жовтні 1917р. вибухнула большевицька революція в Росії. В короткому часі після тої події, москалі виїхали з Марковець.

Того ж 1917 р. на війта у Марківцях вибрали Симанє Пастернака, який урядував до 1919 р.

ПІД ЧАС САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ 1918 — 1921 pp.

У Києві 22 січня 1918 р. проголошено Українську Народну Республіку (У HP).

Того року під тиском західних альянтів скапітулювала і Австро-Угорщина.

Марковецькі мужчини, які служили в австрійській армії на італійському фронті були інтерновані та перебували в Боснії, що в Югославії, околиця Баня Лука і Прнявор. Працювали там в українських господарів, які поселилися тут ще у XIX ст.

У Марківцях того року відкрито школу, а учителем був Свстахій Гробелько.

Він закінчив початкову школу в Марківцях, ще 1899 р. та навчався в гімназії м. Станиславова. Після закінчення вступив до духовної семінарії монастиря ЧСВВ у Жовкві, де вчився на священика. Але після трьох років, захворів на сухоти, тому був змушений залишити семінарію. По якомусь часі, йому вдалося вилічити легені і його взяли до австрійського війська, де він служив при канцелярії полку «Лянґверів» в Станиславові.

Коли вибухла Перша світова війна, Є. Гробелько перебував в австрійському містечку Брук, а 1918 р. повернувся до Станиславова, а коли у Марківцях відкрилася школа, він отримав ваканцію учителя.

Є. Гробелько, в той час, був нежонатий, ті що ходили до нього на науку розказували, що особливо любив вчити молодих дівчат. Нераз так натер їм лиця своєю острою бородою, що аж пашіли. А всеж таки, учні любили його і добре вчилися, а опісля довгі роки споминали його.

Після листопадового зриву і проголошення у Львові Західноукраїнської Народної Республіки 1918р., кільканадцять марковець-ких хлопців, що служили у війську в Австрії, яке перебувало у резерві, повернувшись у повному військовому обмундирувані, ходили селом озброєні як місцева охорона.

Розказували, що Василь Василишин (Ходак) як австрійський військовий підстаршина, коли повернувся додому, то завжди ходив при шаблі. Був також добрим організатором на різні заходи.

Актом 22 січня 1919 р. злучено Східні і Західні землі України в одну Самостійну Соборну Українську Державу.

На війта в Марківцях вибрали Петра Андрійчука, який недавно повернувся з австрійської армії.

Одної неділі, ранньою весною 1919 р. після Служби Божої, під церквою були заповіджені ширші сходини селян на байдаку під горою. На цих сходинах, селянам представлено ситуацію Самостійної СоборноїУкраїни і конечну потребу добровольців до українського війська Січових Стрільців, щоби оборонити Самостійність України.

Того самого дня, до Січових Стрільців, добровільно зголосилися всі ті що недавно повернулися живими з австрійської армії у повному військовому виряді. Зголосився також і нововибраний війт Петро Андрійчук і в коротці всі виїхали до Товмача, де організовувалися легіони українських Січових Стрільців.

З-під Товмача, двох добровольців Петра Андрійчука і Василя Вовчука повернули додому, бо були ранеї іі в ноги. Петро Андрійчук помер до двох тижнів, а Василь Вовчук лишився калікою до кінця життя. Пізніше дехто в селі говорив що вони обидва, ніби змовилися і прострілили один другому ногу, щоби не йти на фронт.

На нового війта в Марківцях, того ж 1919 р. вибрали Івана Мочарського, який вже був війтом до 1921 р.

При кінці 1919 р. і десь до половини 1920 р. в селі та в околицях настав великий голод. Люди збирали лободу, кропиву, варили і іли, бо не було більше нічого. З голоду кинулася пошесть тифу. Багато людей повмирали. Лікаря не було, шпиталю також не було, а народна медицина, а саме — часник, полин і центорія не всім і не завжди помагала.

1920 р. на тиф помер і священик о. Николай Череватий, який був тут парохом від кінця 1917 р. Його поховали ще на старому цвинтарі.

Того року, до Марковецької парафії, приїхав новий священик, о. Микитин. Його ім’я не пригадують. Тільки деякі старші селяни розказували, що о. Микитин був не тільки добрий священик, але й, передусім, великий патріот-українець, політик і організатор. Цікавився також школою і культурно-освітною працею, а часто сам приймав участь у культурно-освітніх заходах сельчан.

При кінці 1920 р. з української армії Січових Стрільців живими повернулися тільки п’ять хлопців, решта загинули в боях за Самостійну Україну.

За словами Івана В. Буртика, про тих Січових Стрільців йому розказувала Гануся Верна, що родилася в селі Марківці 1900 р. і була живим свідком подій, як Першої так і Другої світових воєн.

СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ ЯКІ ЗАГИНУЛИ ЗА УКРАЇНУ

Володимир Адамчук    Василь Василюк

Прокіп Адамчук    Дмитер Казибродюк

Василь Буртик    Василь Куліковський

Никола Буртик    Іван Куліковський

* * *

При кінці 1920 р. з української армії Січових Стрільців додому повернулися:

Никола Адамович    Василь Василишин

Іван Андрійчук    Юзик Масевич

Петро Буртик

Василь Василишин (Ходак) на фронті був ранений. Юзик Масевич, з роду поляк, але з українцями служив у війську Січових Стрільців і воював за Самостійну Україну.

ПІД ПОЛЬЩЕЮ 1921 — 1939 pp.

Перша світова війна в Европі закінчилася ще 1918 р. Але в Україні, війна на два фронти — проти поляків і проти російських большевиків тягнулася до 1921 p. Того року росіяни і поляки в Ризі ухвалили договір та поділили Україну в своїх інтересах. Східні області нашої української держави зайняли російські большевики, а Західні області по ріку Збруч забрали поляки.

Так звана «Рада амбасадорів» Англії, Франції, Італії і Америки, 15 жовтня 1923 р. офіційно згодилась на приєднання Галичини до Польщі. Хоча поляки тут вже господарили ще від 1921 р. після ризького договору.

Того таки року поляки зліквідували назву Україна, Галичина і переіменували на «Малопольска Всходня». Українців вже називали «русінами», а українську мову «русінскі єнзик».

На війта в Марківцях, якось обов’язково чи примусово вибрали Альбіна Заґурского, який був з роду польської шляхти і напевно того віддавна хотів, хоч сам був неграмотний.

Він, зокрема, почав примільдовувати (доносити) польській урядовій владі на українців, які брали активну участь в часи розбудови самостійної української влади у навколишніх селах.

Польська поліція тоді, насамперед, заарештувала сільського учителя Євстахія Гробелька, через те, що 1918р. він сам ходив у с. Одаї і виказав полякам ультиматум, вибиратися до Польщі. Тепер же А. Заґурский та інші його співвітчизники дістали нагоду помститися, тому прискаржили Є. Гробелька до польської поліції. Його заарештували і вивезли до в’язниці в Бригідках на допити та тортури. З допомогою адвоката, після шістьох місяців насильства, Є. Гробелька звільнили з тюрми.

Коли він повернувся додому, то розказував людям, що його провідували, які то знущання поляки робили з ним у тюрмі.

— Та що робили, — каже Гробелько. — Знаєте, поки били в с....ку то били, а дальше били таки, вибачте, в голову.

Розказували, що Є. Гробелько, в той час, виглядав дуже прибитий і понижений. А опісля виїхав кудись із села і не було його кілька років.

У той час, до Марковець приїхало кільканадцять родин мадзурів з Польщі. Д. Ладомірський розпарцелював (виділив) частину поля Копані і там мадзури створили свою кольонію Осаду.

Польська поліція тоді приміщувалася в сусідньому селі Ляцке Шляхецке, але до Марковець часто заїздили на перешуки та чистки. Шукали за Василем Василишиним (Ходаком) і Юзиком Масєвичем, бо вони служили у війську українських Січових Стрільців, а Юзик Масєвич щей з роду поляк, та потрафив воювати проти поляків, знеславлюючи польську державу. Шукали також за священиком о. Микитиним, бо то був щирий український патріот та організатор різних заходів у селі.

Роман Гробелько, живучи в Австралії, у своїх спогадах про Марківці описує, що одного разу надійшла польська поліція, а Петро Куриляк (Качур), на скору руку заховав о. Микитина у порожний, подвійний вулик від бджіл, і так врятував його від арешту.

Тогож 1921 р. додому поверталися ті, що перебували в російському полоні на Сибіру, ті що були інтерновані та були в Боснії, що в Югославії.

Польська поліція і їм не давала спокою, а видала розпорядження, щоби всі колишні вояки австрійської армії, здавали на поліцію свої військові уніформи. А хто не хотів, то поліція насильно здирала з них військові штани, блюзи та мантлі.

В той час у Марківцях виникла така поговірка:

— Як були австріякі, то були і сякі і такі.

Як були москалі, то був хліб на столі.

Як була Україна, то була біда по коліна.

А як прийшли поляк і, то обдерли до голої с.....кі.

Поляки подалі, вперто шукали за Василем Василишиним, Юзиком Масевичем і о. Микитиним. Вони троє змушені переховуватися в лісі. Перебуваючи в лісі зимою, перемерзли та навесні 1922 року повмирали від запалення. Того ж року відкрили новий цвинтар, по лівій стороні дороги, там їх і поховали.

Після смерти о. Микитина 1922 р. до Марковець на священика приїхав о. Николай Корбутяк, який був парохом до 1924 р. З його приходом до села, марківчани постаралися і побудували нову, дерев’яну резиденцію для священика. Так що о. Н. Корбутяк вже мешкав у новій резиденції.

Петро Підгірний, живучи в Канаді, розказував, що коли йому було 13 років, то він добре пам’ятає, як мій батько Василь М. Буртик 1921 р. повернувся із Сибіру. Тої зими в селі відбувалися вечорниці, де сходилися хлопці та дівчата, а часами заходив і Василь Буртик та розказував про свої сибірські пригоди.

В 1914 р. він служив санітаром Червоного Хреста австрійської армії. Коли вибухла Перша світова війна, то попав з багатьма іншими у російський полон і завезли їх на Сибір, в околиці Омська. Перших два роки було дуже тяжко привикнути до сибірської зими. Росіяни сміялися з них і казали, що тут не так погано, зима тут тільки 9 місяців, а решта літо й літо. До большевицької революції 1917 р.їх чотири полонених та господар-росіянин, успішно обробляли цілу господарку. Але після революції, на цій господарці працювало 300 робітників і не могли дати собі раду з обробітком.

Розказував, що мужик-росіянин, одного разу, йшов стежкою і знайшов кишеньковий закритий годинник, а коли підняв та почув, що там щось чік-чікає, то зі страху кинув його назад у траву і побіг до батюшки, сказати що він знайшов чортика. Батюшка, тоді, пішов з мужиком на то місце, посвятив чортика свяченою водою і сховав його до кишені, а мужика запевнив, що там чорта вже більше не буде.

НАВЧАННЯ В ШКОЛІ

(На початках польської окупації-)

Нову школу в Марківцях збудовано ще за Австрії. Підчас Самостійної України 1918-1920 pp. навчання в школі провадилось виключно українською мовою.

Тепер, на початках польської окупації, від 1921 р. школу перебрали поляки. Українського учителя Євстахія Гробелька арештували, а на учительку спровадили польку п. Стогову.

Стогова була не тільки дуже суворою для дітей, але щей запеклою шовіністкою. Учила дітей польську мову, польську історію і географію та обов’язково польські пісні, а саме «Сще Польска не зґінєвла» та «Імяніни дзісяй папа президента». Після навчання в школі діти вулицями села співали «Сще Польска нє зґінєвла, але зґінонць мусі, єще поляк русінові чисціць бути мусі». Ось такий настрій української дітвори, в той час, був до польського навчання в школі.

— «Який дуб, такий клин, який батько такий син». — Нераз місцеві поляки саме так і казали, знаючи, що гака поведінка дітвори, це наслідки невдоволення їхніх батьків.

Десь від 1924 р. ситуація в школі була дещо інша, а вже від

1935 р.цілковито змінилася.

(див. далі під заг. «Зміна вчителів, зміни в школі»)

* * *

Поблизу колійової стації Марківці та перехрестя головної дороги Марківці — Надвірна, і колійової дороги Хриплин — Коломия, в Царині, ще десь при кінці XIX ст. корчмар Копел, побудував корчму і півницю. Тут був і невеличкий садок з кількома яблунями. По правій стороні корчми, межувала нива Василя Буртика, яка тягнулася від колійової дороги аж до річки Стримби.

Корчмарська півниця в Царині.

Фопюсвіптша МЛ. Мовчин. 1990 р.

Люди, що працювали на стації і на колійовій дорозі, а також ті що подорожували поїздом і зупинялися в Марківцях, часто заходили до корчми Копела на гальбу пива, чи келішок горілки та смачну перекуску.

Заробіток Копел мав тут добрий. Але підчас Першої світової війни, москалі спалили всі корчми в Марківцях в тому числі і корчму Копела в Царині. Залишилася тільки півниця.

Роман Гробелько описує, що після Першої світової війни, за польської займанщини, син корчмара Копела звідкись повернувся до Марковець, зайшов до півниці, розбив цементовану підлогу і звідти витягнув та забрав скрині срібних грошей.

Коршмарська півниця з розбитою підлогою залишилася до наших часів.

КООПЕРАТИВА «ЗОРЯ»

ТА ПРИВАТНІ СКЛЕПИ (МАГАЗИНИ)

В зорганізованій кооперативній спілці, що називалася «Зоря», селяни продавали різне збіжжя: жито, пшеницю, кукурудзу, фасолю та інше, а також яйця. За отримані гроші купували все, що потрібно для господарки: цвіки, шмір і нафту, голоки до шиття та кухонний посуд, а також різні харчові продукти: муку, хліб, сіль, цукор, булки, м’ясні вироби та напитки, горілку, лемонади і папіроси, тютюн, папірки та сірники.

Купити, всього було в достатку як в кооперативі, так і в приватних склепах. Однак, не всі і не все могли позволити собі купувати що хотіли.

Ще за австрійського панування приватних магазинів (склепів) мішаних товарів у Марківцях було кілька, а саме крамниці: М. Косгюка, Малиновичаі Мокловича.

Після Першої світової війни, на початку польської окупації, Малинович кудись виїхав з Марковець, а 1922 р. у Мокловича крамницю закупила кооператива. Ця крамниця, що була в центрі села, біля головної дороги, що напроти сільської ґміни найкраще надавалася для кооперативної торгівлі.

Приблизно в той час побільшало приватних магазинів-склепів, а саме: А. Ґулій, О. Андрійчук і Прокопчук. Проте, кооператива «Зоря», до 1932 р. мала найкращу репутацію у селян та успішно торгувала сюїми товарами. Головами кооперативи в різні роки були: Н. Михайлюк, М. Настюк і П. Куриляк та інші.

Дещо пізніше, при кооперативі облаштували молочарню, де центрифугою відділювали сметану та відвозили до молочарні в Тисмениці.

Після 1932 р. Є. Гробелько збудував хату та приватний склеп, а після нього і Никола Василюк також спорудив свій магазин та хату.

ПОЛЬСЬКА АКЦІЯ ПРОТИ УКРАЇНЦІВ

Від 1921 р. поляки скуповували землі в Галичині і вже тоді не вживали назви Україна і Галичина натомість офіційно говорили «Малопольска Всходня». 1923 p., коли і так звана «Рада Амбасадорів», визнала протекторат Польщі на Галичину тому поляки тепер, ніби з повним правом (Міжнародноїугоди?), розпочали акцію відвертої полонізації українського населення.

Запроваджений перепис (реєстрацію) населення робили тільки польською мовою. При цьому, багато прізвищ які закінчувалися на -ський, чи -цький, переписували по польськи, на -скі, чи -цкі. Наприклад: Березовський, Вінярський, Г олиньський, переписували на Березовскі, Вінярскі, Г олинскі, а Дрогомирецький, Стрілецький, Підлуцький, переписували на Дрогомирецкі, Стрілецкі, Підлуцкі.

Та не зупинилися вони і на цьому. Імена українців також змінювали, наприклад Петро на Пйотр, Андрій на Анджей, Іван на Ян і т. ін.

Шкільні свідоцтва, почали видавати дітям тільки в польській мові, зі спольщеними іменами і прізвищами, а українську мову називали «рускі єнзик».

ПОДІЇ 1923 року

Бібліотека Читальні Просвіти, віддавна розміщалася в школі. Але від початку польської окупації, поляки перебрали школу в своє провадження. А коли 1922 р. українці заснували свою кооперативу, то в 1923 р. перенесли бібліотеку до одної кімнати кооперативи.

Таке рішення, виявилось підозрілим і одного дня, з поліцейського відділку (постерунку) села Ляцкого Шляхетського, зайшли поліціянти і перетрясли цілу бібліотеку. Правда, що українці гейби відчували або й сподівалися такого рейду поляків та передчасно сховали кращі українські книжки, такі як Історія України, історичні оповідання та інші. Залишили тільки драматичні підручники, діточі журнали, байки і казки. Так що польська поліція не знайшла тоді нічого підозрілого для себе і залишила бібліотеку в спокою.

У тому ж році надійшла звістка, що кількох марковецьких іммігрантів, американці вигнали з Америки до СССР, за те що замішалися до нелегальної в той час в Америці, комуністичної організації. Вони тим часом писали листи до своїх рідних в селі, кажучи що їм там добре і навіть намовляли декого, щоби їхали до СССР.

Проте зі Східних областей, так званої Радянської України із достовірних джерел надходили звістки, що там тоді, большевики розстрілювали тисячі колишніх старшин і вояків УНАрмії, а також священиків, українську інтелігенцію та інших громадян, а сотні тисяч українців вивезли на Сибір.

Правда, що їх було тільки кількох, але в селі, в той час, з причини таких протилежних вісток, між деякими селянами, вперше зродилося недовіря одних до других, а в пізніших роках, головно підчас і після Другої світової війни, отеє недовір’я і незгода, часом доводили до цілковитого непорозуміння та ворожнечі між своїми.

ПОДІЇ І ЗМІНИ В СЕЛІ 1924 — 1927 pp.

Священиком на Марковецькій парохії від 1922 р. був о. Николай Корбутяк, але десь на початку 1924 р. він виїхав з села. Службу Божу якийсь короткий час відправляв о. Димчина, який поселився з родиною в Хом’яківці.

У другій половині 1924 р. на Марковецьку парафію із Тисмениці приїхав молодий священик о. Теодор Базюк з дружиною п. Євгенією і двома дітьми: старшою донькою Іриною та сином Володимиром.

Ірина Базюк-Волосенко у доброму настрої біля батьківського ставу.

От. Теодор Базюк із дружиною Євгенією та маленьким онуком Юрком Волосенком у садку перед приходсгвом.

Літо, 1941 р.

їмость п. Євгенія отримала посаду другої вчительки в марковець-кій школі. Першою, вже два роки була п. Стогова (полька), яка як справжня шовіністка, примільдовувала поліції найменше підозріння в нелояльності до влади.

У школі два рази на тиждень по одній годині розпочав навчати релігії і катехизму о. Т. Базюк і це стало певною перевагою українського життя в школі.

Парафіяльне поле, будинки резиденції, стайні, стодола і комора називалися «приходством». Це майно забезпечувало священикові та його родині прихід на прожиток.

Найбільшим доходом родини Базюків була місячна платня учительки п. Євгенії. Але окрім цього селяни давали добровільні пожертви за обслуги шлюбу, христин а також за покроплення свяченою водою хатів на Йорданські свята. Деякі парафіяни замість грошей приносили курку чи кугута або помагали в обробітку парафіяльного поля. Священик о. Т. Базюк найдовше від усіх попередніх мешкав з родиною у Марківцях і як правдивий господар утримував корови, коні, кури і свині а дещо пізніше викопав коло ріки невеличкий рибний ставок, що став приносити більший дохід ніж урожай з городу. У саді між резиденцією і головною дорогою розвів також бджолину пасіку з кількох подвійних вуликів.

Дах церкви і дзвіниці в той час ще був ґонтовий покритий ще гуцульськими майстрами при кінці XIX ст. Довкола церкви стояв дерев’яний паркан накритий ґонтою з доземних стовпів закиданих поземним дилинням. Зі сходу і заходу побудовано дві брами також накриті ґонтами.

В середині церква не була ще вимальована і немала ще різьбленого іконостасу з райськими дверима.

У дещо пізніших роках Никола Михайлюк (Коліспичксі) десь недорого закупив цинкову бляху і тоді дах церкви та дзвіниці вже перекрили. Тоді ж заложили громозвід, не забули бо марківчани що в XIX ст. грім вдарив і спалив стару церкву.

1924 р. до Марковець повернувся Євстахій Гробелько, який тут народився, ходив до школи і до церкви, тут учителював за часів Самостійної України 1918-1924 pp., зрештою це його рідне село де він усіх знав, знали у селі і його.

Після звільнення з польської в’язниці 1921 р. Євстахій виїхав до Сколе Подільської звідки походив його тато Іван і там оженився з Докією Романюк, вступив до театральної групи Когутяка. Тут у Гробельків 1922 року народився син Роман.

Отже коли Є. Гробелько з сім’єю повернувся до Марковець на мешкання то отримав посаду воєвідського урядника в Станиславові, куди кожного дня доїздив поїздом.

У вільний час Є. Гробелько цікавився культосвітньою роботою в с. Марківцях. Маючи трьохрічний практичний досвід театральної штуки розпочав організовувати аматорський драматичний кружок (гурток).

Окремої театральної салі (залу) в той час ще не було. Перше представлення (виставу) «Сватання на Гончарівці» відограли весною 1926 р. у стодолі Симанюка (Рибака), пізніше другу виставу «Пошився в дурні» в стодолі Леся Млиниського.

У Марківцях, як і по багатьох інших селах Галичини якраз такі вистави дуже популяризувалися. Тому що ці початкові постановки були тільки комедійними, то польські власті не могли їх заборонити, та ще й самі, залюбки приходили на такі вистави. І хоч, а може й тому що ці перші дві комедії відограли у стодолі то успіх цих вистав нагадує ту чарівну ніч на «Купала», коли то наші предки лужани, в сяйві квітки папороті мріяли про «хати як палати», тому і тепер мріяли як би такі вистави грати в театральній салі (залі), замість стодоли. Такі мрії селян таки здійснилися пару років пізніше, як не дивно це тоді було.

(див. під заг. «Заходи та будова читальні «Просвіти»)

ЦЕРКОВНИЙ ХОР

Xоді коли Є. Гробелько організовував, вчив та готував акторів аматорського кружка (гуртка) до вистав, Емільян М. Буртик навчав церковний хор. В дійсності, то не був якийсь професійний хор, бо Службу Божу співали самі без диригента. Але марківчани з роду в рід — чудові співаки. Тут не бракувало ні сопрано, ні альтів жіночих, а також тенорів і басів чоловічих. А ще коли Е. М. Буртик вивчив хористів нотної грамоти, то Службу Божу вони співали як правдивий професійний хор.

Священик о. Т. Базюк співав тенором. А дяк Г. Торбяк, то вже таки як професійний виконавець, співав чудовим тенором. Дякови дуже часто допомагали П. Куриляк, С. Пастернак і Є. Гробелько. Пастернак же, співав потрясаючим баритоном і за ним тяжко було співати.

аматорський ДРАМАТИЧНИЙ ГУРТОК

н а знимці, з лівої сторони в горі, у вікні бібліотеки, яка в той час розміщувалася в одній кімнаті Кооперативи «ЗОРЯ» стоїть Симань Vорішний.

Організатором, головою і режисером цього аматорського драмгуртка був Євстахій Гробелько.

На пер£ді стоїть: Марія Млиниська (Цуцкова).

У першому ряді, зліва до права, сидять: Василь Горішний, Василь Буртик, сї>едь Куліковський, Євстахій Гробелько, Емільян Мирон Буртик і Школа М ихайлюк (Колісничка).

Дівчаггга в середині, зліва до права: Анна Млиниська, Юстина Іванюк, Гануся Буртик, Настя Бучуляк, Параска Михайлюк, Анна Куліковська, Марія Бучуляк, Афія Андрійчук і Гануся Буртик.

Хлопці по заді, зліва до права: Іван Буртик, Федь Симянчук, Никола Адамової, Василь Балаш, Гнат Буртик, Петро Іванюк, Іван Баран, Василь СтефанюК, Василь Буртик, Йосип Андрійчук, Федь Млиниський і Василь Стрілецький.

Фотосвітпипа зі збірки Івана В. Буртика

До гуртка від самого початку належав Іван Млиниський, але від 1926 fxo 1928 р. служив у польському війську і тому не грав у виставах., нема його і на знимці.

Після будови Читальні драмгурток значно збагатився новими акторам^-

ЗА ЗБРУЧЕМ

У Марківцях ніхто не радів з польської окупації. Майже всі організовано перешкоджали реалізації шовіністичних планів тодіш-ної влади.

Однак, у той час, кілька молодиків які не хотіли, ані терпіти, так званим польським панам, але й не погоджувалися з думкою своїх односельчан. І от одного дня, на початку 1927 p., три молоді хлопці вирішили нелегально перейти до СССР, омтивуючи що там совєтська чи радянська, не велика різниця, але Україна а не Малопольська, як тут. І українців там не називають русинами, а в додатку, ті, що їх вигнали з Америки, писали що там добре жити.

Якось вони перейшли ріку Збруч, а там совєтські пограничники спинили їх та випитували куди вони хотять іти. Між цими трьома втікачами був Іван Куліковський. Він сказав, що хоче поїхати до брата Петра Куліковського, який живе в Україні і подав їм його адрес. Пограничники перевірили те все і дозволили йому поїхати до брата Петра. А інших двох завернули назад до Галичини і сказали їм творити таке життя в Галичині.

Десь рік пізніше, КГБісти заарештували обох Івана і Петра Куліковського і слід по них пропав. Дехто тільки догадується що їх там обох знищили як безнадійних «западняків».

У той час в СССР пропали без вістей Кость Ф. Василюк і Никола Г. Торбяк, яких вигнали з Америки. Можливо що їх там знищили як ворогів народу СССР.

Троха дивним і загадковим все це виглядає. Наприклад, Федь Василюк (Тріщук), батько Костя Василюка, ще від 1909 кілька років був війтом у Марківцях. А Григорій Торбяк, батько Николи Торбяка від 1908 р. все своє життя прослужив дяком у марковецькій греко-католицькій церкві.

ПОДІЇ 1928 — 1931 pp. ТОВАРИСТВО «ЛУГ»

Асекураційнийуряд 1928 р. поставив вимоги—зорганізувати у селі Протипожежну Сторожу.

Ще за Австрії функцію Протипожежної Сторожі виконувало Товариство Січ. Але на документах з печаткми польської окупаційної влади, Товариство Січ значилось зліквідованим і забороненим. Тепер марківчани скористали з таких вимог асекураційного уряду та відновили колишнє Товариство Січ, тільки переіменували його на Товариство Луг.

Головою Товариства Луг став Іван Млиниський. Його ж батько Петро Млиниський, ще за Австрії був організатором і кошовим Товариства Січ. Тепер його синови Іванови припав обов’язок бути головою Т овариства Луг.

Головним виховником і організаційним референтом зобов’язали бути Михайла Михайлюка. Ще 30-х pp. будучи студентом Станис-лавівської гімназії змушений був залишити навчання, бо його мати і брат повмирали на сухоти (туберкульоз).

Для Товариства Луг звідкись придбали ручну водяну помпу на двох колесах і луговики вже мали з чим вправлятиз гасінням пожежі. Але крім протипожежних вправ, луговики кожного року, як колись Товариство Січ, виступали на фестивалях. Тільки тепер, з Тисмениці замовляли дуту орхестру (духовий оркестр), щоби музику чуло ціле село. Як і колись, заходи та виступи проходили на байдаку коло Голинського або на Нивках коло рутки Раковець.

ЗАХОДИ ТА БУДОВА ЧИТАЛЬНІ «ПРОСВІТИ»

Бібліотека і Читальня «Просвіти», ще з XIX ст. за Австрії та часів Товариства Відродження, знаходилася здебільшого в школі та приватних хатах. Як вже було сказано бібліотеку Читальні «Просвіти» перенесли до однієї кімнати кооперативи, але це не було краще а ніж у школі, тому з 1928 р. почалися заходи зі збирання коштів на будову Читальні.

Зима 1928-1929 pp. була тяжка і холодна. Сніги випали майже на метр, а вітри з морозами дошкуляли таки немилосердно. Але Є. Гробелька не залякала тяжка, люта зима. На Різдвяні свята він зорганізував вертеп молодих хлопців і пішов селом заколядувати на будову Читальні.

Петро Підгірний і ті що ходили з Є. Гробельком розказували, що він не мав тоді зимових чобіт, а тільки літні мешти і тому хлопці переносили його на руках там, де був великий сніг.

Колядували вони три дні, від рана до пізної ночі, не обминули ні одної хати у селі. Правда, що й заколядували досить багато грошей, бо люди, на таку ціль, давали щедро, що могли. Але на будову Читальні «Просвіти» всього цього було замало.

Вже весною 1929 р. інші ентузіясти разом Є. Гробелько пішли знову селом до тих трохи заможніших і стали просили щоби кожний жертвував щедро на будову Читальні. Селяни і цим разом не відмовили. Жертвували справді хто що міг. Заможніші дали по пару

міхів збіжжя щоби продати за гроші, інші по пару дубів зі свого лісу, ще інші зобов’язувалися пару днів робити з кіньми і возити що треба. Зголосилися також сільські майстри будівничі та цілий ряд помічників.

Ззаду Кооперативи була невеличка площа, колись городець і там випланували побудову Читальні,

1930 р. тут стояла вже гарна і досить велика саля (зала) зі сценою для вистав і концертів. Знайшлися також місцеві майстри, які безплатно наробили лавок, щоби люди могли сидіти, а сільські малярі чудово розмалювали декорацію на сцені.

Селяни аж тепер побачили яку велику користь і вигоду для села принесла новозбудована Читальня. Крім вистав і концертів, тут можна було робили забави, сільські або кооперативні збори чи сходини. Можливостям тоді майже не було кінця.

Головами Читальні «Просвіти» від цього часу і по черзі були: Є. Гробелько, Є. М. Буртик, Олекса Андрійчук і Никола Михайлюк. Реквізиційним референтом драматичного гуртка Никола Адамович, що був столяром, в селі його називали (Никулка). А організаційним референтом — Павло Харевич (Ґулька).

СІЛЬСЬКІ ВИБОРИ

На початку польської окупації, на війта якимось чином вибрали А. Заґурского поляка, хоч переважна більшість населення села українці. Можна тільки догадуватися що багато українців тоді участи у виборах не брали, або навмисне вибрали не зовсім грамотного поляка щоби втихомирив тих же поляків.

Алев наступних виборах, українці дізналися що підчас голосування допускалися махінації і шахрайства щоби тільки поляк вийшов на війта. А коли щей довідалися, що дехто з українців голосував за поляка, або помагав полякам, то жінки по цілому селі кричали йому:

— Хрунь, за кавалок ковбаси віддав полякам голоси.

Тоді, на наступних виборах вже домоглися повної контролі над перечисленням голосів, тоді війтом обрано українця Е. М. Буртика.

Мирона Буртика в селі поважали як чесну, побожну і національно свідому людину.

ЗМІНА АДМІНІСТРАТИВНОЇ СТРУКТУРИ

У 1930 р. польська влада реорганізувала адміністративну структуру. Із сусідного села Ляцкого Шляхецкого, до Марковець перенесено постерунок (відділок) польської поліції та пошту. Тоді у Марківцях зорганізовано так звану «Волость» або Збірну ґміну, до якої належало десять дооколішних сіл. Волость належала до Товмацького повіту, Станиславівського воєвідства.

Голову сільської управи (ґміни), від тоді називали — солтис, голову волосної управи—війт, а голови управ повіту і воєвідства — староста.

У Марківцях, того часу, солтисом по черзі були Е. М. Буртик і Іван Голиньський.

ДРУГА КАМПАНІЯ ПОЛОНІЗАЦІЇ

Після зміни адміністративної структури, польська влада задумала ще далі полонізувати населення. Цим разом усіх хто працював на якій небуть державній роботі чи при уряді, чи на колійовій дорозі змушували переписуватися на поляків і на римо-католиків по віросповіданню, а хто не хотів переписатися, того виганяли з роботи.

Видається що тоді двоє марковецьких працювали на колійовій дорозі. А щоб не втратити праці та єдиного заробітку на прожиток для родини, вони обидваа, про людське око, переписалися на поляків.

Був у селі один чоловік, що звався Никола Рузин. Працював він на колійовій стації замітайлом. І від нього вимагали, щоби переписався на поляка. Та він не захотів, тому його звільнили з праці. Правда, що поляки самі не дуже спішили на його посаду замітайла, то десь за пару тижнів Николу знову покликали до роботи.

Е. Гробелько працював воєвідським урядником у Станиславові. Коли ж він не захотів переписатися на поляка, то був звільнений з праці.

Іван Голиньський з роду українець, але коли його перша жінка українка, померла то він оженився вдруге, з полькою роду Заґурских. Та й тоді після 30-х pp. і він переписався. От тепер він вже став поляк—Ян Голинскі, а в селі називали його перекінчиком.

ВАРТА (іСТОРОЖА) В СЕЛІ

Після 30-х pp. польська поліція домоглася, щоби ночами, жителі села самі тримали варту. На початок оприділено кожної ночі двох вартівників. Один мав бути коло церкви і вразі пожежі в селі дзвонив на сполох в одну крису великого дзвона, щоби пожарна сторож і селяни збігалися гасити вогонь. Другий вартівник ходив вулицями села, щоби злодії часом не закрадалися до когось.

Бувало, однак так, що злодії стерегли вартового, а не вартовий злодіїв.

У пізніших роках потребу другого сторожа зліквідували і від тоді, кожного вечора, тільки коло церкви був один вартівник.

В паркані коло церкви, побудували невеличку будку д ля сгорожа-вартівника, де він міг заховатися від дощу чи снігової завірюхи.

На другий день рано, треба було передавати призначеному сусідови спеціяльну карточку, запхану в розколений патичок і тим давалося знати, що тепер його черга ставати на варту.

Польська поліція перевіряла вартових щовечора, а якщо хтось не прийшов на варту, того карали грошовими штрафами.

Тоді, і аж десь до Другої світової війни, ночами хлопці бувало виспівували по селі, як соловейки. І то не яких небуть, а українських патріотичних пісень. Польській поліції не подобались такі пісні, тому поліціянти часто розганяли хлопців. Але, колись вже й хлопцям урвався терпець, то коли побачили що зближається поліцай, ховалися за плотом і лупили поліцая камінням. Дещо пізнине, хлопці набралися ще й такого способу. Розходилися селом розділившись на дві або й три групи і в одному куті села починають співати, а коли побачуть, що зближається поліцай з батерійкою-люстрівкою та блискучими ґудзиками на блюзі, раптово припиняють спів, тоді друга група на іншому боці села розпочинає голосно співати і дуже часто ту саму пісню. В такий спосіб польську поліцію збаламучували тому поліціянти не раз проклинали хлопців, викрикуючи:

— Пся креф, русінє!

ПЕРША ВИСТАВА В ЧИТАЛЬНІ «ПРОСВІТИ»

Ще 1926 р. аматорський гурток під орудою Є. Гробелька дав дві вистави, які відбувалися в стодолі.

Тепер, коли побудували нову Читальню «Просвіти» з відповідною салею (залою) і сценою, хотілося поставити виставу, вже як у правдивому театрі.

1930 р. коли Є. Гробелька звільнили з праці за небажання переписатися на поляка, він залишився без заробітку. Можливо що тепер було й не до вистави і все ж таки він зобов’язався підготувати першу виставу вже у новозбудованій Читальні «Просвіти».

Аматорський гурток до цього часу збагатився кількома новими акторами, такими як Марія Павлюк, Афія Тарновецька, Петро Підгірний, Г нат Куліковський і Стефан Кучер.

Отже, вирішили повторити, дуже популярну в той час комедію «Сватання на Гончарівці», яку перший раз відограли в стодолі у 1926 р. Цю виставу приготовили на місяць листопад 1931 р.

Нарешті, посходилися люди на так довго очікувану виставу. Прийшов волосний війт з дружиною, сільський солтис, місцевий парох, вчительки, управа місцевих установ, постерункові зі своїм сержантом та всі запрошені, зайнявши місця в передній лавці. Салю (залу) скоро заповнили, бо білети розпродали всі. Не було більше сидячих місць, а людей на дворі ще дуже багато. Тоді впустили стоячих попід стінами. Не стало більше і стоячих місць. Тоді розтворили вікна і двері, щоби ті, які не вмістилися всередині, могли бачити виставу, бодай через вікна чи двері.

Мені тоді минуло шість років, коли я був на цій виставі з мамою. Пригадую що злився, чому і мене не посадили спереду, бо мусів часто ставати на лавку щоби бачити виставу.

Нарешті відкрилася куртина (завіса) і почалася перша дія. Присутні привітали акторів гучними оплесками, а серед глядачів відразу почувся щирий сміх. Згодом цей сміх перетворився-таки в сильний регіт. Коли закінчилася перша дія, зала гуділа від оплесків і вигуків. Хтось за вікном навіть дозволив собі так по сільському, голосно свиснути у два пальці:

— Фвіть-фвіііів. — Але поки закінчилася третя дія, то вже і постерункові, які до тепер тільки спокійно сиділи і обсервували (іспостерігали), тепер вже так реготали, що аж за животи бралися.

Після цієї вистави-комедії селяни, а переважно молодь і дітвора, ще довгих кілька місяців пробували імітувати акторів і ще довго сміялися.

Дещо пізніше повторили другу комедію «Пошився в дурні». А в подальших роках відограли нові вистави, такі як «Свекруха», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Поки сонце зійде, роса очі виїсть» та багато інших. Величезний вплив мали ці вистави на молодь, яка виховувалася на своєму національному театрі.

Від того часу марковецький аматорський гурток часто розгїзджав з виставами по сусудніх селах.

До Марковець також часто заїздили невеличкі театральні групи, такі як «Веселка» Тимченка, театральна група Каноніна та багато циркових груп з каруселями. Навіть славний мішаний хор Дмитра Котка зі Львова співав два рази у селі.

ПОЛЬСЬКА ЦЕНЗУРА

Від 1931 р. польська влада задумала цензурувати всі українські часописи, журнали, навіть діточі журнали та нові видання книжок і тим заборонити свободу українського друкованого слова. Не одноразово до села надходили українські часописи і журнали з нанівпорожними сторінками.

Можливо, що там нічого такого противного для Польщі, на тих сторінках, і не було, але сама цензура заставляла селян уявляти собі, що там мусіло щось таке бути, що владі не подобається і тим самим в українців зростала недовіра та ненавість до поляків. Отже, польські урядовці тим самим законом про цензуру, умовно кажучи, копали собі могилу.

Дальше більше, запровадили такий порядок, щоби українці вносили просьбу до повітового старости і місцевої поліції на дозвіл вистави, концерту, фестивалю чи навіть забави. Часто урядовці-поляки взагалі не давали дозволу на проведення заходів. У кращому випадку, цензурували зміст вистави, чи програму концерту до непізнання. Перекреслювали слова, речення, а то й цілі параграфи так, що організатори мусіли все переписувати, щоби отримати дозвіл. А все ж таки вистави, концерти і фестивалі відбувалися майже кожного року.

ДЕЩО ЗІ СПОГАДІВ др. ВОЛОДИМИРА БАЗЮКА

Мені було два з половиною, а моїй сестрі Ірині чотири роки, коли ми з Тисмениці переїхали до Марковець.

На Марковецьку парафію з Тисмениці, мого покійного батька, призначив єпископ Хомишин, видається тому, що в час короткого існування української влади він був членом міської ради. Польська адміністрація, що прийшла на зміну, наказала єпископові забрати батька з містечка. Про це я довідався пізніше від тисменицьких людей, що нас часто відвідували.

Дитячі і юні роки ми провели з сестрою в Марківцях і хоч багато часу проводили у Стаииславові, у школі, але Марківці залишаться моїм улюбленим селом на ціле наше життя.

Тепер покійний, Петро Підгірний, тоді був нашим сусідом через дорогу. Як один із найбільш активних марковецьких молодих людей, чудово виконував парубком головні ролі на сцені нашої скромної, але так важної, місцевої читальні «Просвіти».

В час літних вакацій у нас проживав мій кузен Дмитро Базюк, студент теології у Львові, який по війні помер у Канаді. Щороку вони з Петром Підгірним приготовляли нову п’єсу на марковецькій сцені.

З початку треба було отримати дозвіл від польської повітової влади і місцевої поліції. Оригінальні тексти п’єси посилалося враз із грошовим податком до Староства в Товмачі. Часто дозволу не давали, польська цензура редукувала (редагувала) тексти до непізнання.

В між часі, чекаючи на дозвіл, Петро Підгірний і Дмитро Базюк приготовлялися до вистави. Пам’ятаю, як літними вечорами проводили проби, шили костюми, малювали куліси та декорації на полотнищах з кропив’яних мішків на стінах нашої стайні. І ми, молоді хлопці і дівчата, старалися наслідувати наших старших сільських провідників, теж ставили діточі п’єси і вистави, а режисерами звичайно були наші батьки, технічними виконавцями тіж самі Петро і Дмитро. Проби проводилися зазвичай у нашій або у Кирилишеній стодолах.

Згадуючи ці та іншіі веселі епізоди з побуту марковецьких жителів, треба також відзначити, що повсякденне життя наших селян було дуже важке. Думаю, що Марківці тоді нічим не відрізнялися від інших сіл та були одним із найбідніших у повіті. Причина проста, а саме—малоземельність. Велика частина орної землі перебувала в руках місцевого землевласника Ладомірского. До того ж, підкарпатська земля, як ґрунт, є убога і вимагає постійного добрива і модерної агрономічної техніки.

Коли немає власної держави, проблеми збіднілого села розв’язати нелегко. Тож не диво, що в Марківцях велися гарячі, ато й запеклі дискусії між прихильниками двох протилежних концепцій. Одні бачили вихід з важкої ситуації, будуючи власну державу у визвольному протипольському русі, другі покладали одиноку надію на Сході.

Між тим, надходили денно, жахливі вістки про голод на Східній Україні. Деякі в Марківцях в це не вірили, читаючи більшовицьку пресу «Сельроб» чи «Сила». Пригадую собі, як одного ранку на дерев’яному церковному паркані, на якому ми клепали перед Великоднем, появився біцьшовицький лозунг «Хай живе радянська Україна».

Я радше впевнений, що крайна біда і безвихідне становище села спонукали людей повірити в ідею комунізму. Ніколи не забуду, як моя покійна мама, після школи, приводила до нашої хати голодних дітей, щоб їх хоч троха нагодувати.

(Про інші спогади др. В. Базюка, див. під заг. «Друга світова війна»)

НОВИЙ ІКОНОСТАС У ЦЕРКВІ

Десь до 1930 p., церква Св. Димитрія всередині була ще не мальована і не мала різбленого іконостасу з райськими дверима.

Після 1930 р. парох о. Т. Базюк домігся, нарешті, щоби в церкві побудували новий іконостас, та щоби церкву зсередини помалювати.

Зібрали гроші і лінне {лляне) полотно на ту ціль. Але до роботи, чомусь, наймили якихось мандрівних фахівців-поляків. Отсі фахівці зразу ніби взялися до роботи, вимантили всі гроші наперед, а згодом і полотно продали, а самі втекли.

Отже, різьбарську роботу і будову іконостасу погодився докінчити місцевий столяр Федь Вінярський, який вивчився у свого стрия в Тисмениці. Федь в Марківцях був одним з найкращих столярів, а коли зайшла потреба докінчувати іконостас то він добре виконав і пов’язану з цим різьбарську роботу.

В селі тоді говорили, що повинні були наймити Федє Вінярського спочатку, замість якихось незнаних мандрівних фахівців-злодіїв.

МАРКОВЕЦЬКІ СТУДЕНТИ

Давніше, ще за панщини, селяни не мали ніяких привілеїв до вищої освіти. Тільки дехто дістав нагоду і змогу навчитися читати і писати. Переважна більшість селян була неграмотна.

У другій половині XIX ст. за Австрії, після скасування панщини, основне навчання читання, писання і арифметики стали доступними для всіх, хоч, можливо, не всі уважали конечним використовувати такі привілеї. Приступною для селян була і вища школа, але тільки для тих, хто міг собі це позволити фінансово. Але й ті, що набували вищу освіту в селі, не знаходили місця для своїх професій, через те, після закінчення навчання, поселювалися в міста.

Те саме було і в XX ст. поміж тими, що були рождені в Марківцях, а після закінчення вищих студій стали до праці по містах, зокрема др. В. Кархут і др. філософії В. Пашницький.

Десь на початку 1930 pp. до гімназії почали ходити Ірина Базюк і Михась Михайлюк.

В 1932 р. з Марковець до народної школи, а опісля і до гімназії в Станиславові, вступили: В. Базюк, Р. Гробелько, Н. Дмитрук, І. Ґулій і А. Василюк. Це була, мабуть, перша і найбільша однорічна група студентів з Марковець на той час.

У вільний час декотрі з цих студентів цікавилися або й брали активну участь в організації молодіжного аматорського драматичного гуртка. Інші організовували спортові дружини—футбол і відбиванку та вправляли на байдаку, коло дороги під горою.

Інші, навіть дещо заможніші селяни, вважали, що гімназії є під польським впливом, і не хотіли посилати своїх дітей до вищої школи. Часто говорили:

—    Аг, що там гімназія, заматимачилися, замутиличилися і не знають, де їх хвіст, а де голова.

—    А зрештою, мій син і так не буде ані ксьондзом, ані адвокатом, а розкидати гній на полі буде і без «гімназії».

НОВІ СКЛЕПИ (МАҐАЗИНИ) В МАРКІВЦЯХ

Коли Є. Гробелька польські урядовці вигнали з праці і він залишився без заробітної плати, але проте за заощаджені гроші 1932 р. побудував собі хату, при вулиці Вербовій, десь півкілометра на південь від церкви, де в одній кімнаті заложив невеличкий, приватний склепок мішаних товарів.

Надії на якийсь дорібок (прибуток) з цього склепка тоді майже не було. Того року навіть кооператива приспала (занепала) на торгівлі. Але Гробелько якось-то так уміло попровадив, що не тільки зміг дати прожиток своїй родині, але й навіть вислати свого сина Ромка до школи, а подалі і гімназії в Станиславові.

Пару років пізніше і Никола Василюк побудував собі нову хату, також при вулиці Вербовій, недалеко від Гробелька, та в одній з кімнат також заложив склеп мішаних товарів.

На жаль, Н. Василюкови не пощастило втримати довше цю справу, бо він збанкрутував.

ТРИВОЖНІ ВІСТКИ ПРО ГОЛОД У СХІДНІЙ УКРАЇНІ

При кінці 1932 р. селом кружляла вістка про голод у Східній Україні, що в той час вже входила в склад так званого СРСР чи СССР (в москальському варіянті).

У1933 р. звістки про цей голод вже були на щоденному порядку. Говорили про це в читальні і в кооперативі, під церквою, на вулиці, де тільки стрічалася група людей.

Знали селяни, що означає голод, бо й самі не раз його пережили, але про такий страшний голод, як тепер говорили, ще ніхто не чув. Зразу говорили, що вже понад 40 тисяч українців загинуло з голоду. Вже й того було досить селянам, і з дива нікому не сходило:

— Як? Чому? Чого?

Згодом надійшли новини, що вже понад мільйон українців загинуло. Здавалося, що зближається кінець світа, але про якусь допомогу, було зайве і думати, не то що говорити. Легальних звязків між українцями Сходу і Заходу не було ніяких.

Аж підчас Другої світової війни ми довідалися про дійсний розмір цієї ґеноцидії та про її причину. Люди зі Східної України, яким пощастило якось врятуватися від голодної смерти в 1932-1933-их роках, будучи живими свідками й очевидцями тих подій, розказували нам, що в тих роках у Східній Україні голодом виморено коло сім мільйонів українців та, що цей геноцид був запланований комуністами, щоби змусити населення відректися приватної власности і вступати в колгоспи чи радгоспи. А виконавцями масової страти людей були так звані червоногвардійці, які пограбували населення від усяких запасів прожитку.

Про цей голодомор знали й кореспонденти-новинкарі західних держав. Знали про це у Великій Британії, але бритийський (іанглійський) уряд в той час забороняв помішувати такі вістки в англійських часописах, щоби не образити Москви. Про це ми також довідалися вже після Другої світової війни.

ФАХІВЦІ У МАРКІВЦЯХ

Сама назва села—Марківці, ще від XV ст., походить від назви майстрів-фахівців—«Маркові фахівці», «Марківці». Отже жителі села крім рільництва, впродовж довгих віків, обов’язково займалися і багатьма іншими фахами, які здавен-давна були обов’язковим знанням кожного селянина.

У дещо пізніших роках, по менших і більших містах, організувалася вже індустрія, фабрики, варстатні цехи як шевські і кравецькі, де кваліфіковані фахівці могли постійно працювати тільки за своїм фахом, в такий спосіб розвиваючи й удосконалюючи його.

По селах індустрії (фабрик чи цехових варстатів) не було. Тому, майже кожен, або принайменше, кожен другий чи третій господар, крім рільництва, спеціяльно взимі, коли на полі не було роботи, займався додатковим фахом або й кількома. Отже, багато ґаздів у селі мали і різні варстати: теслярські, столярські, токарські, шевські, кравецькі, ткацькі та інші.

Така система була заведена здавен-давна, що кожний господар на селі мусів уміти не тільки орати, сіяти і збирати з поля, але також направити чи й зробити деяке нове сільськогосподарське знаряддя.Уміли також будувати хати, стайні, стодоли чи обороги, мурувати з цегли кухні і печі в хатах, вміли навіть з Гіпсу виробляти гарні ґзимси (карнізи) коло печі і грубки. Робили деякі меблі до хати, як-от: ліжка, столи, креденци (серванти), бамбетлі, лави та лавки, шафи і полиці, а також бочки, цебри і коновки на воду. Багато селян ткали різне полотно на сорочки і білизну, верети, простирила (простирадла) і рушники. А деякі самі робили і ткацькі варстати, і снувалки. Додатковим фахам майже не було кінця. Все вміли зробити в селі, що тільки потрібне в родині чи на господарці. Нераз можна було почути приповідку «Усе добре знати, але нічого не робити». Майже всі старалися, або й змушені обставинами, бути цілковито самостійними і незалежними, бо виходу іншого тоді ще незнали.

У XX ст., а тим більше після Першої світової війни у Марківцях вже було кілька кваліфікованих майстрів, які працювали переважно тільки за своїм фахом, таким чином заробляючи на прожиток.

До них належали:

Столярі: Федь Вінярський,

Никола Адамович (Никулка)

Федь Млиниський (ще й добрий стельмах) Шевці: Стефан Млиниський (Штіф),

Роман Іванюк (Шпичка)

Слюсар: JI. Пасєтний (сам зробив собі триколесовий ровер (велосипед) на якому їздив по селі де йому тільки було потрібно)

Ковалі у Марківцях, а може ще й на Лугах, були головними фахівцями впродовж довгих сторіч.

У XV ст. головним фахівцем-ковалем був МАРКО, якого і прозвали ковалем, а від нього, переіменували село Луги на Марківці.

1880 р. у Марківцях поселився кваліфікований коваль Іван Гробелько, котрий побудував собі хату і кузню коло головної дороги, недалеко від церкви. Після його смерти ковальську роботу і кузню перебрав його старший син Йосип Гробелько і був ковалем довгі роки.

Дещо пізніше, другим ковалем, став Кукудяк, з-під гори, де мав невеличку кузню.

Ковальської роботи пробував також Никола Михайлюк (Коліс-ничка). Він мешкав коло моста, недалеко від перехресної дороги. Никола був великим комбінатором. Він всього пробував, і генд-лярки, і ковальської роботи, пробував також виробляти жіночі кульчики. До 1935 p., був також головою Читальні Просвіти. В вже підчас Другої Світової війни за німецько-мадярської окупації, був комендантом поліції. Але, одного вечора, йшов із села додому п’яний, мадяр пробував його спинити, а коли він не став, мадяр вистрілив і забив його, вже таки на мості, коло його хати.

Десь при кінці 1933 p., Марківці збагатіли на ще одного кваліфікованого коваля і слюсаря.

Того року, Іван Верний закінчив технічну школу в Станиславові і одержав дві грамоти, ковальську і слюсарську.

Іванів батько, Юрко Верний, ще за Австрії, їздив до Америки на заробітки. Але коли повернувся додому, то за зароблені гроші побудував собі порядне обійстя.

Тепер, коли Іван закінчив технічну школу, то його батько поміг йому побудувати хату і кузню, коло дороги, на Нивках, між його обійстям і старим цвинтарем, і тут Іван розпочав ковальську і слюсарську роботу.

В той самий час, Василь Буртик щойно докінчив новозбудовану ним фіру (віз), і віддав її Іванови Верному, щоби він зробив усі залізні окови. Іван тоді постарався виконати цю роботу, справді по професійному. Ця фіра стояла коло кузні якийсь час на виставі, разом з іншими експонатами його ковальської і слюсарської роботи, а люди приходили і оглядали це все.

Іван Верний спеціялізувався в гартуванні сталі та зварюванні заліза, бронзи, міді, що не всім і не все вдавалося.

Мав так багато роботи, що не давав собі ради. Часто працював днями і ночами, аж захворів з перемучення.

Лікаря в селі тоді не було, але сільські жінки, знахарки, тоді приходили і не давали йому спокою, поки не видужав. Тоді вже приняв і челядника собі до помочі, а добрі люди не переставали дораджувати йому. Дехто навіть радив йому організувати Спілку Фахівців, як колись, ще в XIII ст., Марко Коваль був зорганізував. І хто його знає, чим це все було би закінчилося, якби не вибухла Друга світова війна.

КРУЖОК (ГУРТОК) РІДНА ШКОЛА

До 1935 р. головою Читальні Просвіти в Марківцях був Никола Михайлюк. Але того року до Читальні почали приїздити з інших сіл комуністичні аґенти і почали поширювати комуністичну пропаганду. Говорили, що в Східній Україні не було ніякого голодомору, що це все тільки польська пропаганда. Деякі марковецькі селяни почали було вірити, що ці комуністи говорять правду. Але польська поліція скоро викрила цю комуністичну активність і заарештувала двох марковецьких—Михайла Дмитрука і другого Дмитрука (Дзюника) за те, що мали зв’язки з комуністами по інших селах. Поліція замкнула тоді також Читальню Просвіти.

Тоді, щоб рятувати майно Читальні Просвіти, у Марківцях зорганізовано «Кружок Рідна Школа». На голову цего гуртка тоді вибрали Олексу Куриляка, а в члени приймали тільки довірених людей.

Польська поліція тоді відкрила Читальню, яка від того часу вже не називали Читальня Просвіти, а тільки Рідна Школа і культосвітна праця йшла дальше нормально. Але сторонських, від тоді, на забаву приймали тільки запрошених, інших на забаву не пускали. А якщо хтось з них домагався вперто, то щей набили і вигнали із села.

Від того часу, марковецька молодь кожног о року, на Різдвяні Свята, ходила колядуючи вже на Рідну Школу, а не на Читальню Просвіти.

ЗМІНА ВЧИТЕЛІВ, ЗМІНИ В ШКОЛІ

Польська учителька п. Стогова 1935 р. відійшла на емеритуру (пенсію). А позицію директорки школи, тимчасово, перебрала добродійка п. Євгенія Базюк.

В той час, школа була тільки чотири-клясова, але і це для одної учительки, було забагато. Пошукували нового учителя, а тимчасом у пригоді стала п. Ірина Базюк, старша дочка о. Т. Базюка, яка присвятила багато часу для шкільної дітвори.

Нераз, бувало, збере шкільну дітвору парами і поведе їх ген за село у ліс, на прогульку та одночасно на лекцію природознавства.

Одного разу, на колійовій сгації в Марківцях, у колійовому вагоні, висвітлювався кінофільм «Суезький канал». Не забула і тоді п. Ірина про школярів і повела всіх на сгацію, щоб побачили цей фільм. Був це, мабуть, перший беззвучний, чорно-білий фільм, на якому зображували будову Суезького каналу. Ці бурі і гураґани, підчас будови каналу, мабуть, залишилися в пам’яті дітвори на ціле життя.

Іншим разом, п. Ірина зібрала дітвору 3-ої і 4-ої кляси і повезла поїздом до Станиславова, щоби показати дітям, як люди живуть у місті. Насамперед, завела їх до української катедри, де місцевий священик відправив для дітей спеціяльний молебень.

З катедри, парами, повела школярів вулицями міста, показувала вулиці-площі, будинки-доми, склепи-магазини, людей та ношу (одяг) міщан. Повернула з дітьми до знайомого, що мав свою фабрику лемонади і содової води.

Тут вже власник сам повів дітвору по своїй фабриці, пояснював як робиться лемонаду і содову воду. А коли зайшли до канцелярії, то тут, найбільш цікавим було побачити, може й перший раз в житті, українську друкарську машинку. То була, справді, як видавалось, чудернацька машинка. Подумай собі, і тільки вдариш пальцем в ґудзик, а на папері в горі на рольці відбиваються букви: б, р, л та інші. Це гак зацікавило всіх, що кожний по черзі хотів щось набирати на цій машинці.

За той час, п. Ірина пішла в місто і звідтам принесла повний кошик булок з ковбасою, шинкою і м’ясом для дітей, а власник поставив ще й кілька скрипок лемонади і содової води, щоби діти їли і пили хто кілько хоче.

Того ж 1935 р. місцеві поляки і мазури з Осади, з допомогою Д. Ладомірского, побудували собі окрему польську школу, коло перехресної дороги, напроти поліційного дому і пошти. Сюди мали ходити тільки діти поляків і тих що переписалися на поляків. їх учителькою, від того часу, була полька п. Налодкувна Черска.

Стара марковецька школа тепер залишилася в цілости тільки для українських дітей, піддоглядом управительки п. Євгенії Базюк.

1936 р. зі Сокальщини до Марковець приїхав новий учитель, Володимир Іванець. У Сокальщині він залишив дружину, щоби не втратила учительської позиції {посади), а сам замешкав у шкільному приміщенні в Марківцях. Того ж таки року В. Іванець перебрав позицію директора школи і насамперед зорганізував семикпясову школу.

В той час йшлося також про будову нової школи і про більше затруднення (навантаження) для учителів. Але тимчасово для 5-ої, 6-ої і 7-ої кляси винаймлено приміщення у домі Петра Стрілецького, при вул. Вербовій, поблизу церкви. 5-у, 6-у і 7-у перебрав на себе В. Іванець, а з 1-ої до 4-ої кляси залишилися дальше для п. Євгенії Базюк.

Володимир Іванець був добрим учителем. Всі предмети викладав тільки українською мовою. Шкільних підручників історії і географії України, в той час, ще не було, але директор викладав ці предмети зі своїх власних підручників. Зник тоді, так званий «рускі єнзик». На уроці української літератури В. Іванець користувався «Кобзарем» Тараса Шевченка, творами Івана Франка та книжками інших письменників України.

Одного разу, для іспиту, учні вивчили вірш Тараса Шевченка «Гамалія» і кожний по черзі, деклямував якийсь короткий уривок, з цієї поеми. Пригадую, надійшла черга Петра Гаймуса. Саме було «Зареготався дід дужий, аж піна з вуса потекла». А він продекламував це як,—«аж піна з носа потекла». В той момент і директор В. Іванець зареготався на повний голос, а за ним і всі в клясі щиро реготалися з такої веселої помилки.

Поза тим, дисципліна в клясі В. Іванця, була дуже строга. Під час лекцій, у кімнаті можна було чути муху, як що десь залетіла. Горе було тому, хто без потреби порушив спокій. Горе було й тому, хто не виробив задачі або не вмів правильно відповісти на питання. Таких учнів викликав перед себе і прутом лупив по долонях, без милосердя. А коли хтось не прийшов до школи, то мусів розвідати через що не був у школі. Правда, що якщо хтось з учнів був хворий, то він зараз посилав других учнів, щоби відвідали його чи її. На вулиці, ніякий учень не смів перейти попри старшу людину, щоби не поздоровити (привітати) її:

— Слава Ісусу Христу.

Мав директор-учитель і деякі хиби, які впливали негативно на учнів. Підчас лекцій курив, майже безперервно дзиґар (сигарета) за дзиґаром, а часами приходив на лекції таки добре підхмелений.

В загальному мав сильний вплив на сільську молодь. 1937 р. за його порадою, двох хлопців і двох дівчат записали до гімназії в Станиславові.

Володимир Іванець учителював у М арківцях до вибуху Другої світової війни 1939 р.

МАРКОВЕЦЬКА ШКОЛА ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

При кінці 1944 р. під час другої советської окупації марковецька школа продовжувала семирічне навчання у трьох приміщеннях: будинку старої школи, будівлі колишньої церковної резиденції та приміщенні колишньої польської школи на Нивках.

Учителі направлені владою були переважно зі східних областей України.

Першою директоркою від вересня 1944 до 1946 pp. була Ганна Панасівна Самань.

1944 -1950 pp. учителями були:

Мирослава Степанівна Зінковська,

Іван А. Ґулій (.марковецький),

Антоніна Григорівна Луковенко,

Марія Якимівна Цимбал,

Поліна Андріївна Гунько,

Михайло Миколайович Михайгіюк,

Ганна Степанівна Кравченко,

Марія Іванівна Плішова.

Від 1946 до 1949 pp. директором школи призначено Гладкова.

Від 1949 до 1951 pp. директоркою була Марія Якимівна Цимбал.

Нові вчителі від 1950 p.:

0.    М. Кондрат,

1.    М. Завгородько,

Г. Г. Гаврилюк,

В. В. Басьва.

Від 1951 до 1952 pp. директоркою була Євгенія Степанівна Григораш.

1951 -1960 учителями були:

Марія Юхимівна Свириденко,

Ала Павлівна Курзіна,

Марія Андріївна Туреньська,

Надія Іванівна Конасевич,

Лукія Григорівна Дутчак,

Ольга Андріївна Ґулій,

Теодозія Василівна Тимків,

Ярослав Йосипович Яворський,

Ганна Андріївна Медведєва,

Надія Іванівна Ніколаєва,

Богдан Григорович JI ешега,

Михайло Васильович Кучер.

Від 1952 до 1954 рр. директоркою призначено Октябрину Григорівну Журавльову.

Від 1954 до 1961 pp. директором школи був Вініамін Андрійович Сташенко.

1960    року марковецька школа отримала статус восьмирічної.

Від 1961 до 1967 pp. марковецьку школу очолив директор Іван Михайлович Кавака.

1961    - 1970 рр. учителями були:

Бела Єфремівна Петигорська,

Ганна Іванівна Кавака,

Ганна Дмитрівна Бойчук,

Ганна Степанівна Захарчук,

Ганна Михайлівна Стародуб,

Василь Петрович Буртик,

Дмитро Петрович Максимів,

Василь Васильович Бігун.

1961 - 1970 рр. восьмирічну школу закінчили 521 учнів.

Від 1967 до 1996 pp. директором марковецької школи працював Василь Федорович Захарчук.

До марковецької школи 1974 -1980 pp. прибули нові вчителі: Богдан Васильович Галущак,

Євген Гнатович Курочкін,

Сергій Леонідович Шерешетенко.

1974 -1980 pp. восьмирічну школу закінчили 473 учні.

1989 р. школа в Марківцях стала дев’ятирічною.

Навчається 168 учнів.

Учителі від 1989 р.:

Марія Іванівна Білінська,

Людмила Василівна Бородіна,

Ганна Василівна Захарчук,

Марія Василівна Баран,

Оксана Юріївна Андрусяк,

Катерина Йосипівна Нестерук,

Світлана Іванівна Шарабуряк,

Світлана Іванівна Вітенко,

Лариса Василівна Гавадзин,

Оксана Миколаївна Федунків,

Петро Семенович Русиняк,

Олег Ярославович Гречаник,

Надія Володимирівна Сапа,

Марія Петрівна Лесик,

Орися Михайлівна Гураль,

Анастасія Петрівна Г алуга,

Володимир Григорович Леїцишин,

Василь Федорович Захарчук.

У1990 році докінчено і відкрито нову школу, яку побудовано на місці колишнього церковного приходсгва. Від цього часу дев’ятирічна школа розміщується в просторих, світлих приміщеннях однієї капітальної споруди.

Від 1996 р. до сьогодні директором працює Петро Семенович Русиняк.

1981 - 1990 рр. восьмирічну школу закінчили 314 учнів.

1944- 1950 рр. марковецьку семирічну школу закінчили 96 учнів. 1951-1960 pp. семирічну школу закінчили 511 учнів (276учнів марковецьких, 235 учнів із сусідніх сіл Одаї та Хом ’яківка).

Відомості про школу

від 1944 -1990pp. подав В. Ф. Захарчук

МЛИН У ДУБИНІ

Дубиною називали південно-східню частину села тому, що там від давна ріс старий дубовий ліс.

Попри цей ліс протікало праве русло річки Стримби.

Ще десь за Австрії хтось побудував там невеличкий водно-турбінний млин, але воду на колесо пускав прямо з річки. Підчас посушливого літа, води було замало і млин стояв недіючим. Таке ж було і взимі коли річка замерзала.

Вже підчас польської окупації в Дубині побудував собі хату і обістя Владислав Ладомірский, син Д. Ладомірского. Одразу він розбудував собі там рибні стави, а воду до них спровадив каналом з річки Стримби, з під Залужжя, де там заставою (шлюзами) контролював приплив води.

1936 р. В. Ладомірский побудував тут досить великий водно-турбінний млин, який урухомив водою з каналу.

Постійним мельником у цьому млині від того часу був Іван Буртик (Чорненький).

Підчас СССР, якусь частину річки Стримби від Царини до села, спростовано. Тоді, з млина викинено турбіну, а млин урухомлено електричними моторами.

Невеличкий, водно-турбінний млин мав також Д. Ладомірский, у дворі, але цей млин був тільки на один камімь та використовувався для двірського вжитку. Розказували, що в цьому млині була якась стара груба (товста) мельничиха, яка нюхала табак (тютюн).

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

(до Другої світової війни)

Про культуру обробітку землі, впродовж майже сім тисяч років, марківчан та їх попередників лужан, можна сьогодні написати велику окрему історію. Описуючи її в найкоротшому змісті, треба відзначити, що селяни завжди пробували нівідкого незалежати, хоч світові події часто це не дозволяли.

Щоби бути незалежними, що являлося єдиною запорукою успіху сільського господарства, селяни крім хліборобства займалися також, у пропорційній мірі всяким іншим ремеслом, яке було необхідне в їхньому господарстві.

Починаючи ще від, так званої Кам’яної доби, приблизно V тис. років до Христа, приходимо до висновку, що вже віддавен-давна наші предки займалися не тільки здобуванням поживи, як полюванням, риболовством, пасічництвом і збиранням диких ягід і овочів, але також і виробництвом різного знаряддя для улегшення здобування щоденної поживи і побудови житлових приміщень.

У пізнійших часах, коли поселенці навчилися присвоювати деякі дикі звірята та птиці, займалися вже й скотарством, а згодом і рільництвом та хліборобством, то й тоді, тим більше, не покидали різного ремесла, а удосконалювали його. Тоді ж почали займатися також торгівлею-обміном.

А коли гальштатці — галійці Заходу, почали привозити сюди свої різні залізні вироби, в заміну продуктів сільського господарства, ще тисячу р. до Христа, то тоді сільське господарство та рівень життя селян піднісся до найвищого рівня.

Але не довго втішалися селяни добробутом. Почали наїздити не втікачі, які тут знаходили спокій і прожиток, а завойовники, наїздники, грабівники, які не тільки грабували і забирали від селян все що їм подобалося, але дуже часто нищили, палили за собою все що попадало їм на дорозі.

Лужани, передосновники Марківців, що поселилися саме на головному перехресті Покутських суходільних шляхів, завжди терпіли від того найбільше, бо зі всіх сторін, сходу, півночі, заходу і півдня, через це перехрестя переходили хмари різних наїздників, які дуже часто воювали одні проти других, залишаючи за собою цілковиту руїну.

Деякі оселі, того часу, цілковито зникли з лиця землі. Алелужани Марківців з великим подивом, вперто відбудовували свої оселі, продовжуючи трудитися у своєму сільському господарстві.

У половині XIII ст. ситуацію в селі направив Марко Коваль, який зорганізував спілку «Маркові-фахівці», від чого і залишилася нова назва села — Марківці. Саме ці фахівці (ремісники) знову підняли добробут села на високий рівень. Значно піднеслася тоді і сільсько-господарська діяльність у селі.

Але в XVI і XVII ст. над селом знову повисли чорні хмари. Цим разом вже турки й татари, поляки й мадяри, а потім і московити, та різні повстання до краю нищили розвиток господарства, чим далі унеможливлюючи його існування. А панщина, кріпатство, цілковито припинили поступовий розвиток сільського господарства на довгі сторіччя.

У XIX ст. коли сільське господарство країн Західної, а навіть Південної Европи розвинулося до високого рівня, де рільники користувалися новим, прогресивнішим сільськогосподарським знаряддям, їздили, орали порядкуючи кіньми, у нас ще вживали старі плуги і вози, їздили і орали, часто сухобокими волами, аж до кінця XIX ст.

Вже у XX ст., за австрійського панування селяни трохи віджили після тої проклятої панщини з її довголітніми наслідками, більшість якось спромоглися на певну модернізацію ведення сільського господарства. Набули собі в користування змодернізоване сільськогосподарське знаряд дя, дехто навіть спромігся і на пару добрих коней, а інші по одному коневи, спрягаючи двох до спілки і таким чином не відставали від перших. А ті, що мали менше землі, пробували займатися якимось ремеслом чи торгівлею.

Тимчасом, населення села почало значно зростати. Але з цим, почала рік за роком чим раз більше, дошкулювати проблема, якої чомусь ніхто не передбачив, не запобіг. Отже, така система була заведена, що кожній господар ділив своє поле на скілько частин, скілько мав дітей. По одному куску землі для кожного, і то в більшости в кількох різних місцях, щоби нікому не було кривди, що тут земля краща і ближче до села, а там гірша тому, що далеко за селом. Ставало не можливо всіх поділити ліпшою, не гіршою землею і лісом, щоби діти не ворогували між собою. Полишалися загони, дуже часто не ширші як 3-4 метри. Межі і борозди забирали майже одну четверту поля, ділити вже не було що. У той час, коли сільські господарства Західної Европи переважно, хвалилися скілько пшениці, жита чи кукурудзи вони зібрали з одного гектара землі, в Марківцях дуже часто можна було почути, скілько снопів або й полукіпків пшениці чи жита хтось закрав, або скілько там чиїсь корови спасли пшениці чи кукурудзи, або скілько повінь знищила збіжжя і всякої ярини на полях.

Такі непривітні обставини змушували селян призадумуватися над переорганізацією ведення свого сільського господарства. Але що тут зробиш? Переважаюча більшість земель була в посілостях польського дідича Ладомірского, а про яке-небудь позбутгя його, не могло бути й мови, хоч ці поля могли стати розв’язкою вирішення земельної проблеми.

Радилися та дораджували по різному. Хтось навіть висунув був пропозицію щоби в селі по обох боках вулиців вирубати верби, а натомість насадити плодових дерев, що можуть принести велику користь для цілого села. Інші радили розвести ягоди-трускавки (суниці), які легко виростити та можна за добрі гроші продавати в Станиславові чи Тисмениці. Ще інші дораджували вживати штучний погній (мотку) на полях, щоб збільшити урожай.

Було багато інших дорадників, які цікавилися розв’язкою проблеми. Деякі, на свою руку почали організовувати торгівлю під кличем «Свій до свого по своє». Почали закуповувати садовину: яблука, грушки, сливки, черешні, а також яйця і перепродували їх по містах. Але тоді і жиди заворушилися, почали кричати на цілий світ, що галичани їх б’ють і відбирають від них хліб.

Не був це ще ніякий плян реформи сільського господарства, а тільки спроба полегшити сільське життя. Селяни були змушені обставинами шукати заробітного хліба будь-де. Дехто, з бідніших, мусів іти до Ладомірского жати пшеницю чи жито за сніп, косити сіно за четверту копицю, різати дрова у панськім лісі за четвертий метер.

У панському дворі за день праці, від сходу до заходу сонця, платили 60 грошів, а двокілевий разовий хліб коштував 63 гроші, кілограм ковбаси 2 злотих.

Ще від 1930-го року польські урядовці не дозволяли селянам-українцям, що не переписалися на поляків римо-католиків, працювати на державній, колійовій чи фабричній роботі.

Дальше, до Другої світової війни забороняли навіть сільським фахівцям виробляти всяке знаряддя, яке вважали польською монополією. Забороняли селянам робити горілку (самогонку) і вирощувати тютюн, що також було монополією. Польська поліція часами лазила по городах шукати тютюну, але, дуже часто, не розбирали, чи то тютюн, капуста, лопухи чи шпінат. Забороняли також селянам-українцям не тільки ходити на лови, але й мати у соєму користуванні ловецьку зброю, рушницю чи кріса. Ловецькі привілеї належали тільки польській шляхті.

У селі було кілька троха багатших господарів, які мали по кільканадцять моргів поля. Але, майже ніхто з них не мав поля в одному місці, а тілько по кускови в різних місцях.

Приблизно 1930 р. зі села Радча до Марківців, переселився інженер-агроном Іван (Ясько) Остап’юк. Він відкупив кільканадцять моргів поля в одному куску, на Вуняві, від Заґурского і побудував собі модерне, експерементальне рільниче господарство. Насамперед, здринував все поле, щоби у слотаве літо не стояли на ньому води. На полі вживав багато штучного погною і в него все добре родило. Найбільше садив всяку ярину і овочі. Тримав також коні, корови, свині і кури. Ярину, овочі, молоко і яйця продавав у Станиславові, і таким чином мав добрий прихід з свого господарства. Інженер Остап’юк часто заїздив до села і радив газдів, як і що робити, щоби мати кращий урожай на полі свого господарства.

1930-го року до Марковець з Америки також повернувся Петро Арабчук з дружиною. Колись давніше, він був наймитом у марковецьких господарів. В Америці доробився статків і до села повернувся з американськими долярами. Тоді то і він закупив кільканадцять моргів поля в одному куску під Одаями від Д. Ладомірского і там побудував собі також модерне, взірцеве господарство.

На такий гарний успіх у господарстві інженера Івана Остап’юка, і Петра Арабчука, звернули увагу багато господарів, які переконалися, що найкращий успіх у сільському господарстві може бути тільки тоді коли вони будуть мати все поле в одному місци. Це заставляло багатьох думати про реформування свого сільського господарства.

ЖИТТЯ У СЕЛІ

(До Другої світової війни)

Киїтя на селі благословилося, ще тоді, коли на світі ще ані городів ані міст не було.

До Другої світової війни, життя селян на селі дуже відрізнялося від житгя міщан по містах. Різниця була не тільки в домах і вулицях міста і села, не тільки в ноші (одягу) і поведінці, з чого найлегше можна розпізнати міщан від селян, велика різниця була таки в самому способі життя. З міщан мало хто мріяв переселитися до села, на сільське господарство, хоч і любувалися красою природи. Селяни, зате прагнули помінятися з міщанами на їх спосіб життя. У місті бачили те, чого в селі бракувало, а саме брукованих чи асфальтових вулиці в, багатства вітрин різних принадливих крамниць, ресторанів, пекарнів та багато іншого. Селяни в дечому завидували міщанам, але своє село таки любили понад усе. Тут бо чудова природа, чисте повітря, чисті води і ясні зорі. Тут їхня земля, їхні поля, ліси і сіножаті. Тут вічний спокій і тишина. Тут могили їхніх предків, дідів і батьків. Тут вони родилися, тут перший раз пішли до школи, до церкви, тут і мріяли, і господарювали. Вони ж бо сини та дочки цієї Матері Землі.

ВЕСНОЮ У СЕЛІ

Місяці березинь, квітинь і травинь—благодатна весняна пора року. Вже з початком березня, бувало ще сніг де-не-де стояв, а на небесах вже віщувалася весна. Журавлі ключами верталися з теплих країв кличучи кру-кру, віщуючи селянам весну. А далі вже й бузьки прилетіли на свої старі гнізда на стодолах, і своїм клек-клекотом гейби віталися з господарями. А від половини березня, коли й сніги стопилися і зачорніло поле, то й жайворонок по своєму почав Бога вихваляти, — Я до Бога з куштуром — з куштуром, підлітаючи все вище і вище, а там нарешті — дзиньк і з висот немов неживий, стрілою летів до землі та десь зникав, щоб за хвилину, знов починати повторну хвалу Богу.

Для жителів села то був непомильний знак, що весна прийшла. Тепер пора скидати зимові чоботи, підкочувати штанки і босаком братися до весняної роботи.

Бувало, на дворі тільки ще починало світати, спати так хочеться, але треба вставати, бо казали:

—    Хто рано встає, тому Бог дає.

Ще вчора звечора ґазда приготовив віз, плуг, колісницю і борони, а тепер ще вкинув на віз і обрік для коней на полуденок. Посгавив роскаль, щоби часом не застрягнути з возом на полі.

Помив лице та руки, повтирав рушником. Жінка за той час поставила на столі гарячу 'іду. Сів на лавку коло стола, глянув на образ Пречистої, перехрестився тричі і прошепотів:

—    Боже благослови! — Досягнув ложку та почав їсти.

Діти ще спали. А жінка за той час, ще й кавалок хліба і фляшку молока зав’язала в платину на полуденок. Тоді вже обоє вийшли з хати. Господар запряг коні до воза, а сам сів на дошці, що поперек бічниць на возі, взяв ліци (віжки) і батіг в руки.

—    Нехай тобі Бог помагає! — прощебетала жінка.

—Дякую! Будь здорова! — відповів з усмішкою.

Вдарив коні злегка ліцами і в’йо! Коні зразу, подивилися один на другого, пофоркали собі та в парі рушили в дорогу.

Тут за селом нива за нивою, а за полем і ліс чорніє. Ось тут його нива:

—    Пррр! — Притягнув ліцами, і коні стали. Зліз з воза, пішов оглянути ниву. Далі, зняв з воза плуг і колісницю, поскладав як треба, відчепив коні від воза, причепив до плуга. Взяв батіг і ліци в руки, підняв голову в гору та й проказав:

—    Боже поможи!

Рушив ліцами, коні рушили вперед. За плугом почала перевертатися скиба чорної землі, чимраз далі і далі. Позаді вже й ворони звідкись взялися, та щось видзьобували зі свіжозораної скиби.

Нараз почувся сильний голос:

—    Боже помагай!

Спинив коні, оглянувся, скинув капелюх і собі на повний голос:

—    Дякую за слово Боже! Дай вам Боже здоров’я! Боже й вам помагай!

То був господар з другого кінця села, нива якого межувала з його нивою, він також приїхав орати.

Оре він, оре, а сонце підноситься все вище і вище, нарешті, впинилося серед неба. Глянув на тінь свою від сонця та побачив, що вже полуднє. Час полуднувати і йому і коням. Доорав ще до кінця ниви, обернув плугом, щоб орати в другий кінець, спинив коні. Відчепив посторонки від орчиків, закинув їх коням через хребти та повів їх до воза. Тут зняв індзідпа (вузди) коням із зубей і поставив перед ними обрік. Сам сів на дошку, розв’язав платину з хлібом і молоком та почав полуднувати.

Коням потрібно з дві години щоб наїлися і відпочили, то і йому треба за той час лягти та відпочити.

Після полудня, сонце ще досить довго тримається високо. От і докінчив тут орати та волочити, але їхати на другу ниву нині вже запізно. Може завтра. А тепер поїде додому бо і вдома багато роботи. Треба город скопати, росаду капусти посіяти та й загату коло хати вже треба розбирати, бо вже тепло, одне слово — весна.

І так селяни орали, сіяли, волочили, садили і в полі, і в городі, десь до половини травня. А коли вже докінчили, то казали:

—    Богу дякувати! Хай Бог і земля родить і для нас, і для тих що ходять попід плоти.

На початку травні вже зеленіли на полях озиме жито і пшениця. У день Св. Юрія, на 6 травня, говорили:

—    На Юрі, вже би сі в житі сховало курі.

Таке бо вже жито було завелике.

У маю часто перепадав дощик і селяни тоді казали:

—Дощ на май, буде пшениця як Дунай.

Ще в місяці квітни кругом ліси зазеленіли, а по долинах вже й сирітки (біленькі квіточки) цвіли. В селі зацвіли сади, каштани коло церкви засвітилися білими свічками. Всюди зеленіла трава «веснянка», а в ній пахучі фіялки аж п’янили-чарували своїм запахом. То вже був правдивий «май-розмай». І соловейко щебетав, і горлиці буркотіли то тут то там, і зозуля кувала, і пугачі перекликалися на зміну. В селі настав чистий рай, аж душа раділа.

Давніше, ще до християнських часів, з початком травня, селяни

відзначали свято Весни, справляючи «пир». Пізніше, вже за християнства, замість цього свята, празднували Великдень Воскресення Христового, але назви зі стародавних народних звичаїв, а саме такі, як пироги від слова «пир», писанки, галунки і гаївки залишилися майже без змін, аж до наших часів.

Великдень Воскресення Христового, за церковним календарем, припадає одної неділі, від останнього тижня в березни до першого тижнявтравни.

Великодного посту марковецькі селяни притримувалися з великою побожністю. До ранішної і вечірної молитви клякали на коліна, тричі хрестилися і тричі били поклони перед і після молитви. В дійсності, вони часто постили майже цілий рік, але підчас Великого посту, не їли ще й через те, щоб заощадити сира, масла, яєць і м’яса на Великдень. Можливо, що якраз тому Великодні страви були такі смачні, тому то так і дочікували цього празника-свята Воскресіння Г осподнього.

Бувало, вже на Великдень рано всі спішили до церкви. У кошиках несли паски з галунками, писанки та яйця, сир, масло, шинку, ковбасу і обов’язково хрінь, щоби після Богослуження священик під церквою посвятив свяченою водою. Щойно тоді починалося дійсне відчуття Великодних свят.

Дзвони на дзвіниці всілякими голосами дзвонили майже без перерви, цілий Великдень, гейби сповіщали всім, що Христос Воскрес. Одні других радісно вітали:

—    Христос Воскрес!

—    Воістину Воскрес!

Після смачного обіду майже всі, а переважно молодь у вишиваних сорочках, зйов спішили під церкву, на гаївку.

Тут, під церквою, дівчата, старші і молодші, більші і менші, гуртувалися групами, бралися за руки в коло і до темпу кроків, співали різних пісень-гаївок. Деякі хлопці-акробати будували вежі, а інші збиточники, досить голосно вистрілювали зі спеціяльних коркових пістолів або з мужджірів (мужчір абомущир). Старші розказували, що колись давніше, за австрійського панування, коло церкви стояла мортира (стародавня гармата), яку набивали порохом від куль та запалювали розпеченим на вогні дротом, салютуючи на Великдень. У 30-х pp. такої мортири коло церкви вже не було, але деякі селяни використовували нагоду Великодного свята і часто у селі вистрілювали в гору зі схованих рушниць чи старих австрійських ґверів (крісів).

Друг ий день Великоднихсвят—поливаний понеділок. Це знову стародавний до християнський народний звичай, коли підчас свята Весни у гаю, а з відси назва «гаївка», справляли пир, підчас якого, хлопці поливали водою дівчат, щоби вони були чисті, як вода, а здорові і гарні як весна.

Такий звичай зберігся у нас аж до початків 30-х pp. У поливаний понеділок, хлопці набирали повні ведра води та бігали за дівчатами, щоби їх полляти. Але у передвоєнних роках, такий звичай заникувався, поливали одні других водою з малої флящини, а деколи тільки пахучими парфумами.

Місяць травень за християнства, був присвячений для Марії, Матері Божої. У церкві, кожного вечора у маю відправлявся молебень до Марії, Матері Божої. Такий молебень називали «Маївка», молячись:

—    О, Маріє, Мати Божа, молися за нас.

На маївку, кожного вечора, спішила майже вся сільська молодь, хлопці та дівчата. Збиралися вони, мабуть, ще й тому, що після маївки хлопці відводили дівчат додому, щоб не боялися бо то вже був вечір.

Тепер і хрущі над вербами гуділи, свіршки (цвіркуни), по городах, вицвірінькували, жаби по долинах викумкували:

—    Кум-кума! А кум де? Нема!

Не треба було ані музики ані співу, тільки сідай собі бувало, тай слухай. А запах від розцвілих квітів був такий, що хоч груди розкривай. А ще як хтось, бувало, сопілку викрутить з вербової кори та заграє, то вже ціле село зачаровується.

Для старших селян, майже ніколи, не було всього під достатком. На господарці, в родині, турбот було майже завжди, як то казали по шию. Проте молодь, ще того не розуміла. Для них, і море було по коліна. Часто співали, жартували і сміялися, а часами і старших тим розвеселювали.

У місяці травни, виганяли вже і худобу (товар) на пасовисько, на зелену пашу (траву). Одні винаймали пастухів, хлопців чи дівчат, які збирали корови кількох господарів і випасали їх за селом на спільному пасовиську Копані, а інші заставляли своїх дітей пасти корови на своїх нивах чи межах, долинах чи в корчах.

Для молодих пастухів і за коровами було весело. Переважно дівчата, бувало, цілими годинами, майже без перерви виспівували різних пісень, як соловейки.

Шуваром, иіуваром,

Тілько й мої веселости,

Як піду з товаром.

А я люблю товар пасти,

Люблю й заганяти,

Лиш не люблю коло хлопців Близенько сідати.

Бувало нераз чудуєшся, звідки ті дівчата набирали так багато різних пісень.

На день св. Юрія всі пастухи плели вінки з жовтих юрчиків і головачів (квітів), які росли в мокряках і долинах і перед тим поки гонили корови додому, то кожній на голову до рогів, прив’язували такий вінок. Господарі платили пастухам по 10 грошів за кожний вінок.

Старші люди розказували також, що 25-го дня по Великодні, припадає Рахманський Великдень. Казали, що десь під землею живуть люди, «рахмани», які святкують Рахманський Великдень. А якщо хочеш знати точно коли, то притули вухо до землі і як почуєш Великодні дзвони, то знай, що то Рахманський Великдень.

За християнським календарем, у 50-й день по Великодні, припадає свято Зіслання Святого Духа. По староцерковному Сшестє Св. Духа. Але найбільш популярною і найбільш знаною назвою є—Зелені Свята. Були ще й інші назви, такі як «поминки» та інші. Всі ці стародавні назви походять з дохристиянських часів і належать до народних звичаїв.

Сама назва Зелені Свята, походить від того що в цей день маїли хати зеленню. У стріху хати, чи може іншої будови на господарці, запихали зелені гілки з листям липи, а в середині хати, образи маїли зеленими гілками, а то й квітами, а долівки чи підлогу вкривали пахучою осокою і леліями.

У давнину люди вірили, що в цей день, русалки виходили з води, ходили поміж людей і ховалися в зелені. У дещо новіших часах, вірили, що душі мерців в цей день, приходили до своїх рідних і ховалися в зелені. Вірили також, що в цей день, конечно потрібно споминати душі померлих, щоб вони помагали селянам мати добрий урожай і бути здоровими.

В останніх кількох сторіччях до народного звичаю, пристало молитися і споминати душі всіх тих, знайомих і не знайомих, які віддали життя своє у боротьбі за волю У країни.

Зеленими святами закінчувалася весна і починалося літо.

ЛІТОМ У СЕЛІ

Місяці червень, липень і серпень — життєдайна літна пора року. Сонце припікало чимраз більше і більше, а часами могла бути і посуха десь зо пару тижнів.

Вже від кінця травня, на полях починалася тяжка праця — сапання. Буряни і пирий, майже на всіх марковецьких полях буйно поростали, але селяни нераз казали:

—Де пирий, там за хлібом рий. Отже, дійсно рили тай рили за тим хлібом. Найперше сапали і пололи бур’яни, а коли вони зів’яли на сонці, другий раз сапали і підгортали мандибурку-бараболю (ікартоплю), кукурудзу, капусту та всяку іншу ярину на полі і в городі. Після навчання в школі, вже й молоді помагали сапати. А коли вони нарікали, що крижі болять, то старші сміялися, і казали:

—    Ви молоді, ще не маєте крижів.

Таких жартів Старших не розуміли, але крижі чи спина, все таки боліли. Боліли і руки, і ноги, боліло все, а на долонях, аж червоніли мозолі. Сапання і підгортання, докінчували у другій половині червня. Тоді вже всі раділи та дякували Богу, що нарешті, докінчили тоту тяжку роботу. В той же час і крижі, і руки, і ноги раптом, перест авали боліти. З поля додому йшли вже всі жартуючи, а то й співаючи.

А коли, після сапання, ще й дощик поросів і троха похолодніло, то всі знов відживали, за біль забували і раділи, що все на полі буде рости, як на дріжджах.

Так раділи, бо то вже була надія на новий хліб, але то була тіл ькі і надія. Багатьом селянам, тоді не ставало минулорічного хліба, а до жнив ще, ой як далеко. Той час, перед жнивами, називали — переднівок. У селі кілька троха багатших господарів, яким вистачало власного хліба до нового, давали чи й продавали другим у кого не було. Були й такі, що час від часу, могли позволити собі купити хліба, або муки в склепі-магазині. Але більшість якось тягнули до жнив і живучи чим мали. Ніхто, правда, не голодував. Якщо мали досить бараболі, то на переднівок, часто приповідали:

—    Бульба суха, бульба з юшков, бульба колочена, а то ще й печена.

З тертої бараболі дуже часто пекли пляцки (терчапики, деруни). Ще з терчінки варили або пекли пироги, книґлі (вареники). Отже самі їли варені, печені страви з бараболі, а вареним лупинням з бульби та помиями відгодовували свині,

Перед жнивами, збирали хто що мав: гуси, кури, молоді когутики, яйця, мід, пацєта (поросята), стару корову чи ялівку, телєта

(телята) і везли чи гонили все до міста на продаж. На господарстві потребувалося грошей завжди. А з міста вже накупують та привезуть, бувало, всякого добра. Білого хліба, колачів, ковбаси, шинки, цукру, білої муки і рижу (рису), а то і горілки фляшку, а для дітей медяників та цукерків.

Для селян, це була єдина нагода скуштувати делікатесів, якими на їх думку, міщани ласували кожного дня, хоч самі не орали, не сіяли і не збирали, а жили, як то казали:

—    З кошика і ґрошика.

За новим, церковним християнським календарем, на день 7 липня, припадає церковне свято — Різдво Івана Христителя. Але деякі українці, прихильники народних звичаїв, іменували це свято, як День Івана Купала. Тобто злучили Різдво Івана Христителя і Празник Купала в одно народне християнське свято.

Іван Христитель у ріці Йордані христив тих, що приходили до него і казав їм:

—Я хрищу вас водою, а той, що прийде після мене, христитиме вас Духом Святим.

Христив він людей з Юдеї та з Єрусалиму. І тоді христив Ісуса, у ріці Йордані, щоб сповнилися пророцтва Ісаї.

Наші предки, лужани, ще кілька тисяч років перед Іваном Христителем, самі, так би мовити очищувалися і просвічувалися (христипися) в день Купала водою у річці Стримбі. Вірили бо, що хто вмиється, скупається в цей день, то очистить своє тіло і душу, тоді здійсняться їх мрії та бажання. Тому то, мабуть, день Івана Христителя, ще називають також днем Івана Купала за стародавніми звичаями.

За народним звичаєм в цей день притримувалися звичаю, як колись давно, так і тепер, що дівчата вставали раненько і ходили в ліс чи в поле збирати зілля. Навіть приповідка збереглася:

—    На Івана зілля рвала, на Петра сі мила, а по Петрі дві неділі, в рантух (весільний головний убір) сі завила.

Отже, як колись давно, наші предки вірили, що цвіт папороті принесе їм щастя і добру долю, так само і тепер вірили, що зілля, назбиране на Івана, не тільки принесе щастя і добру долю, але й охоронить від громів і тучі (бурі). Нераз палили це зілля на подвір’ю, щоб розігнати бурю і громи які насувалися на село.

Але в день Івана Хрестителя заведено віншували Іванів, у день їхнього патрона чи ангела.

Старші розказували, що одного разу, старий Ладомірский підійшов до Івана, тай каже:

—    Іванечку, нині твого патрона, віншуємо тобі я і моя жона.

-— Дєкую пане, за повіншованє..., — відповів Іван.

Хотів ще щось, може й по панськи, сказати, але відійшов троха від Ладомірского, і тільки пробурмотів:

—    Я в... .сі вам і вашій пані.

Звичайно, на свято літного Івана вже можна вкопати і зварити молодої бульби. У городі підросла також молоденька, зелена цибуля до закришки (закришування) у різні страви. Достигли черешні та ранні яблука — паперівки (місцева назва сорту).

У косовицю, мужчини, переважно самі косили конюшину, траву по долинах, на сіно і пильнували щоби воно добре висохло. А тоді звозили і складали в стодолах чи оборогах, щоби було чим годувати худобу цілу зиму.

На полі вже й жито достигало. Зерно, правда, ще не тверде, але деякі селяни, вже жали по кільканадцять снопів, висушували на сонці, молотили на зерно, яке досушували на кухні чи в печі і перемелювали його в жорнах. З тої муки варили житну кулешу (лемішку) і пекли пляцки (коржі), а також вживали до запражки (підливи) у страви.

На празник Івана, ходили до церкви на храм Івана Христителя села Ляцкого Шляхетського, запрошені у гості до родини та знайомих.

Ще одною, ніколи не забутньою чарівною красою Марківців у місяці липні, було цвітіння липів і неймовірно приємний запах, який аж дурманив, особливо в парку теплу пору. Бувало нераз липи вкриються біляво-кремовим цвітом, що й зеленого листя мало що видно. А бджоли, здавалося, цілими роями гуділи на благодатному дереві, збираючи мід і пергу.

Не дармували і селяни. Обривали цвіт липів, сушили його на гербату (чайок). В цю пору збирали і сушили також цвіт дикої і чайної рожі (троянди).

Нераз ми чули романтичну пісню:

—    І на чайочок прийди ти до мене, і на чайку буде весело нам.

Але на правдивий чай, мало хто міг собі позволити. Тому гарячу гербату з цукром чи з медом, часто називали чайочком.

На полях збирали й сушили ще й інше зілля, таке як цинторія, полин, рум’янок. Але з цього вже варили гербату на ліки. Коли хтось перестудився, чи мав якусь проблему жолудка, то лічився запарюючи цего зілля та вживаючи при потребі більше або менше.

На 12 липня припадає церковне свято двох апостолів ГІетра і Павла. Правда, що в цей день ніхто не працював, але й ніхто не справляв фестин. Звичайно віншували Петрам і Павлам, вдень їхнього патрона чи ангела, бажали кріпкого (міцного) здоров’я та многих літ життя.

28 липня, це вже ніби і церковне, але більше народне свято Володимира Великого, князя України. Одног о року, перед Другою світового війною, хтось роздобув образки Володимира Великого і майже всі поналіплювали ці образки в передних вікнах. При цьому на день Володимира у Марківцях, кожного року, згадували і про Марка Коваля, який народився 28 липня 1422 р. в знак того, що залишилася від нього назва села — Марківці.

У місяці серпні, починалися золота пора -— жнива. Щодень сонце все припікало немилосердно, тому до роботи в жнива селяни спішили зраненька майже всі і старші і молоді, щоби якнайскоріше вижати, бо ближче до полудня жито і пшениця кришилися, колосся облітало. Жали серпами, відразу в’язали снопи і складали в полукіпки. В дійсности, то ще не полукіпки, бо полукіпок це ЗО снопів, а в купки складали тільки по 15 снопів, називаючи полукіпки.

За народним звичаєм на закінчення жнив основного збіжжя, женці приносили господареві сніп пшениці, на знак закінчення жнив. Господар, для женців тоді справляв гостину, пир, який називали «Обжинки».

Бувало, що в час обжинків, дівчата приносили сніп пшениці, замість золота у дарунок навіть для якогось славного володаря. Таку бо вартість мав сніп пшениці у народі.

За наших часів, деякі троха заможніші господарі, на жнива скликали женців на, так звану, толоку. А коли жнива докінчили, то, подібно як і колись, женці приносили господареві сніп пшениці на знак закінчення жнив. А господар за це, давав женцям гостину, а часами і забаву.

За християнських часів на дні фестин «Обжинки», припадає два церковні свята. 19 серпня, свято Преображеііня Господнє або Спаса, а 28 серпня Успення Пресвятої Богородиці, яке також називали Першої Матки.

У день Спаса при церкві святили деякі овочі, яблука, грушки, сливи дехто приносив святити в’язку колосків пшениці.

А вже на Першої Матки, казали, що літо закінчиться.

У деяких західних народів, замість свята Обжинків, встановили свято День Вдячности.

Овес, ячмінь, просо, а дещо пізніше і гречку скошували косою з каблуком. Косили до покоса, а потім відвертали косою від покоса, і лишали в рядах, щоби висохло. Тоді в’язали в снопи, і складали в полукіпки так само як і жито та пшеницю, далі звозили і складали в стодолі чи оборозі.

На стернях тепер зеленіла буйна паша, а пастухи виганяли сюди пасти худобу. На інших нивах, в той час, достигла молода кукурудза. Бувало, одні пастухи стерегли корови, щоби не робили шкоди, а другі приносили сухарнику (сухегілля) з ліса, розпалювали вог онь. 'Годі, наломлять і начистять молодої кукурудзи, на вогни напечуть, а тоді вже празник для всіх хоч розперізуйся. Не дивно, що вдома ніхто з них не хотів вечеряти.

Тим часом коли ще й дощик перепадав у лісах росли білі гриби-боровики, червоняки, козарі, яєшники, масляки, лисички, голубінки та підпеньки (опеньки). Росли також і трійливі (отруйні) маримухи та інші неспоживні гриби. Отже, треба було знати, що збирати та добре вважати, що і до чого. Тоді, хто раненько встав і пішов у ліс, то бувало назбирає повний кошик, а часом і два-гри кошики грибів. Звичайно, насамперед, вдома насмажили грибів на полуденок чи на вечерю, а решта грибів сушили в печах, на зиму.

В той час надходила пора збирати з поля лен (льон) і коноплі, а згодом біб, фасолю, г орох. Все звозилось до стодоли господаря.

А ще ж достигала кукурудза, капуста, бараболя, коловатниці та гарбузи. В городах також дозрів мак, цибуля, часник, огірки і помідори та тична фасоля.

Десь при кіпці серпня, вже день став, майже, на годину коротший, а ніч довша. Нераз проповідували:

— Тільки, до Петра вода тепла, — але, бувало в ріках ще купалися, майже до кінця серпня, хоч часами вже пахло осінню.

ОСІННЮ У СЕЛІ

Місяці, вересень, жовтень і листопад — це вже багата осіння пора року.

Ось так описували про осінь, для дітей, у шкільних підручниках:

Осінь, осінь, лист жовтіє,

Часто дрібний дощик сіє,

Несе осінь сині хмари,

Але зате дає дари.

Грушок, сливок, повні міхи,

Повно гамору і втіхи,

Діти бігають по полі,

Печуть собі бараболі.

Та ця радість тільки для дітей. Для дорослих, осінь це ще одна пора року різної тяжкої праці перед зимою.

У місяці вересні, треба вже ломити і возити додому кукурудзу. Вдома, відразу чистити від шумилиня, щоб не спарилася і сплітати у вінки та розвішувати в кошницях, або на поді, на бантах під стріхою, щоби добре висушити. Якою то гарною несподіванкою нераз було, коли хтось, підчас чищення, знайшов один або й кілька качанів червоної кукурудзи.

Кукурудзянку на полі жали серпами, в’язали в снопи і звозили до стодолів. Пізніше, кукурудзянку різали січкарнями на січку, якою годували корову, бо від кукурудзянки було густе молоко та багато сметани.

21 вересня, за новим календарем, припадає свято Різдва Пречистої Діви Марії, або Різдво Пречистої Богородиці. Церковне християнське свято нічим не пов’язане з стародавними народними звичаями. В селі називали це свято—Другої Матки Божої.

27 вересня, за новим календарем, припадає свято Воздвиження Чесного Хреста, яке називали зазвичай — Чесного Хреста. Після цього свята казали, що то вже йде до зими. Навіть птахи збиралися, і відлітали в теплі краї, у вирій.

З цього приводу і пісню придумано:

Видиш брате мій.

Товаришу мій,

Відлітають сірим шнуром,

Журавлі у вирій.

Кличуть кру, кру, кру,

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилонька зітру.

Цю пісню часто співали, коли хтось з рідні чи друзів, згинув у боях або помер десь на чужині не маючи ані змоги, ані нагоди живим повернутися на свою рідну землю. І це мало означати, що ця людина чесно несла свій життєвий хрест.

Багато селяни святкували. Багато й молилися, а ще більше, тяжко працювали. Можна сказати, що для них, це був чесно воздвижений їхній хрест.

Отже, свята святами, але на полі роботи ще залишалося багато. Треба було збирати капусту, гарбузи, коловатниці і все звозити додому.

Мабуть останньою, по черзі, тяжкою працею на полі, це копання бараболі. Дехто виорював її плугом, а тоді збирали. Інші, по рядкови чи два, вигортали бульби сапами, збирали в кошики і возили додому.

Вдома насипали бараболі в одній кімнаті чи коморі, а то й під постіль (ліжко), щоби вистачило на цілу зиму. А решта бульби, прикопували на городі вкриваючи соломою, а на верха ще й землею на штих, щоби зимою не змерзла.

14 жовтня, за новим календарем, припадає свято Покрови Пресвятої Діви Марії, або Покров Пресвятої Богородиці. Це свято виключно християнське і нічим не пов’язане зі стародавними народними звичаями. В селі, називали його звичайно—Покрови.

Між українськими народними піснями, ще з часів турецьких нападів, збереглася легендарна пісня про Почаївську Божу Матір.

Ой зійшла зоря, вечеровая,

Над Почаєвом стала,

Виступало турецькеє військо,

Як та чорная хмара.

Ой зійшла, зійшла Божая Мати,

На хресті Вона стала,

Кулі вертала, турків вбивала,

Монастир врятувала.

На Запорожжі, козаки збудували церкву Святої Покрови, а Матір Божу вважали своєю Покровителькою.

1775 р. з наказу цариці Катерини, московські війська зруйнували Запорозьку Січ, а козаки змушені тоді, виеміґрувати за Дунай. У переказі говориться, що вони з Запорозької Січі тоді нічого з собою не взяли, тільки образ Пресвятої Покрови.

Від 1942 р. Українська Повстанська Армія (УПА), яка боролася проти гітлерівської і большевицької окупації, день Святої Покрови визнавала, як день Української Збройних Сил, а Матір Божу, як Покровительку України.

Від того часу, свято Покрови вже не тільки церковне, але й загальноукраїнське національне свято.

У жовтні, вже й листя на деревах починало жовкнути гейби благословилося вже під зиму. Тепер починалося, так зваї іе, «бабине літо».

Жінки на селі, завжди тяжко працювали, від сходу сонця і до пізньої ночі, круглий рік, але тепер якраз, підчас бабиного літа, для них починалася щей додаткова тяжка праця.

Лен і коноплі, а також коловатниці треба обмолотити і насіння зібрати, а бадилля пов’язане в мандлях намочити на кілька днів у річці, щоби лико відстало. А пізніше, ще й висушити добре, щоби вже на терлицях і витирачках можна добре витерти терміття і вичесати на дротяних щітках на повісмо і клочі (клоччя).

З лінного повісма пряли тонкі рівні і іитки, з яких виробляли тонке полотно на сорочки, а то й на убрання. З конопельного повісма пряли дещо грубші нитки, з яких виробляли полотно на верети і рушники. А з клочі пряли нитки, як вдавалося, а з них робили полотно на міхи.

В останніх кількох роках, перед Другою світовою війною вже не пряли так багато. Повісмо і клочі продавали текстильній фабриці в Станиславові, а за гроші купували готову матерію: котонову, вовняну чи оксамитову і то вже була велика полегша селянам.

Але, з лика коловатниців, ще й тоді, на спеціяльних вертлюхах, плели цілий звій тонких шнурків, з яких пізніше плели ліци (віжки), посторонки до упряжі та вожиська, якими звязували снопи, сіно, чи конюшину коли возили з поля до стодоли. З цих шнурків плели також батоги, пута для коней і воловоди. Ними також зв’язували мішки збіжжя.

Жінки, в цей час, скубали качки і гуси, бо пір’я потрібно па подушки і перини.

Мужчини в стодолі на тоці, ціпами молотили жито, пшеницю, овес, ячмінь, просо і гречку. Полову вивіювали від зерна на млинках, а чисте зерно збирали в міхи, складали в коморі.

В останніх кількох роках до Другої світової війни, у селі була кіратова молотарка, урухомлювана двома парами коней. Селяни мали змогу за невелику винагороду звозити і молотити всяке збіжжя машиною. Але жито, всеодно, ще молотили ціпами, бо з житних околотів робили сніпки, якими пошивали хати, стайні, стодоли і обороги.

Тепер, коли вже комори були повні, і всього добра доволі, наставав час весілля. Приготовлялися до весілля, звичайно, довший час, може півроку, або й довше. Насамперед відбувалося сватання, а потім дату весілля заповідали в церкві, а далі за день до весілля

молодий з дружбою, а молода з дружкою ходили по селі і просили фамілію, родину та близьких односельчан на весілля.

(докладніші1 див. під заг. «Народні звичаї»)

За новим календарем, 8 листопада припадає церковне свято, Великомученика Димитрія. Тому що церкву в Марківцях охристили іменем Св. Димитрія.

Від Святого Димитрія заходив піст—Пилипівка, а тому й весілля мусіли відбуватися до названого свята.

(відомості про Св. Димитрія під заг. «Життя і смерть Св. Димитрія»)

З цього приводу на день Св. Димитрія у Марківцях кожного року відбувався празник, який селяни називали просто—Дмитра або Дмитрі.

На свято приходили люди з інших сусідних сіл. Після св. літургії в церкві селяни іменовані, як Дмитри, запрошували людей до себе в гостину. Тут Дмитрам віншували в день їхнього патрона, ангела. Часами під церквою, вздовж паркану, торгівці розкладали столи з різними образками, продавали смачну перекуску і напитки, але без народних звичаїв.

Листопад—останній місяць осені. Пожовкле листя вже облітає з дерев, а ліси знову починають чорніти.

Мужчини, тоді, ще раз виїзджали в поле з плугами і підкидували (мілко приорювали) стерні, щоби до весни перегнили. А в інших місцях, орали і сіяли озиму пшеницю і жито.

За новим календарем 21 листопада, припадає церковне свято Архангела Архістратига Михаїла. В селі свято називали Михаїла або Михайла.

Давніше, у Києві, кияни признали Архістратига Михаїла своїм патроном, на київському міському гербі Архістратиг Михаїл зображений з мечем в руках.

У нас, крім віншовань Михайлів, у день їхнього патрона, ангела говорили, що на день Михайла, це вже пізна осінь.

В цей час, збирали решту ярини з городів. Квасили капусту і огірки на зиму. Розбивали гарбузи, а зерніта вибирали і сушили, лущили фасолю, горох і біб.

Старші люди розказували, що ще до Першої світової війни, за австрійських часів, в ту пору ловили багато риби. В обох руслах річки Стримби водилися зграї щупаків і плотиць, а в потічках

Вунява, Рокитна та у рутці Раковець маса в’юхів і раків, люди ловили хто кілько хотів і що хотів. Чищену рибу варили та смажили, сушили на зиму в печах.

Після Першої світової війни, підчас польської окупації, риби вже було дуже мало. Часто і ловити не було що.

Родина Ладомірских коло двора і в Дубині розвели собі великі рибні стави, де плекали коропи, в них завжди було доволі риби, як для себе так і на продаж. Місцевий парох о. Т. Базюк у своєму городі також розвів невеличкий рибний ставок.

Проте селянам бракувало землі на стави. Тому й обходилися вже без риби. Нераз тільки приповідавали:

—    Без риби, не згиб би.

Або казали також:

—    Риба то розплюй хліб, тому що в рибі багато дрібних кісток. Казали також:

—    Нема риби без кости, а людини без злости.

При кінці листопада день вже короткий, а ранками і вечорами стає досить холодно. Часто і чоботи вже треба взувати та вбирати теплу загортку (одяг).

Тоді вже, звично, старші і молодші йшли в ліс громадити листя на загати (утеплення), рубати палі, щоби укріпити загату доокола хати. Листям також, додатково вкривали купи бараболі прикопані нагороді.

ЗИМОЮ У СЕЛІ

Місяці: грудень, січень і лютий — холодна зимова пора року.

Переважно від половини грудня, вже падав сніг. Але в перших двох тижнях, селяни старалися ще нарізати і навезти дров на довгу зиму. Але хто не встиг навезти дров, ще до снігу, той їхав у ліс саньми, бо без дров зимою прожити неможливо. Розпалювати можна скрутлями соломи, терміттям і сухим бадиллям, але щоб загріти в хаті та приготувати їсти, то треба було таки дров.

Крім того, попіл з дров спеціяльно з осикових чи трепетових ніколи не викидали, а пересівали та зсипали в бочку, а з цього попелу робили луг. В ньому золили мітки, а часом вживали лугу, замість мила, до прання шмаття.

За церковним календарем 13 грудня, припадає перше зимове, церковне свято Апостола Андрея, в народі просто — Андрея.

Старші селяни, нераз переказували легенду-оповідання про апостола Андрея.

—    Апостол Андрей проповідував віру Христову у Царгороді. Звідти, перейшов до гирла Дніпра і пішов на північ. Одного вечора, ночував він на горі, коло Дніпра. А коли встав рано, то сказав до своїх учнів:

—    Чи бачите ці гори? На цих горах засяє ласка Божа і тут буде великий город і з Божої волі збудується тут багато церков.

Андрей тоді помолився та поблагословив ці гори, а сам пішов дальше на північ. І зайшов аж до норманів, а звідтам пішов до Риму і розказував там все що бачив. З Риму Апостол Андрей мав повернутися знову до Царгороду. А на горах, коло Дніпра, які поблагословив апостол Андрей, пізніше постав великий город— місто Київ. От таке, як би сказати, релігійне переказове оповідання про апостола Андрея.

Ал е вечір, перед святом Андрея у нашому селі тісно пов’язаний ізстародавним, ще дохристиянським народним звичаєм ворожби.

У вечір, перед святом Андрея, дівчата починали, так звані, вечорниці. В цей час, вже зайшов піст Пилипівки, але не для дівчат і парубків. Тому спочатку, дівчата сходилися до одної хати і тут, по різному ворожили-відгадували, котра з них вийде замуж перша, котра друга, а котра запишеться не відданою. Вірили в цю ворожбу чи не вірили, але робили провадження народного звичаю так, як це робили їх предки.

Кожна дівчина пекла якийсь пляцок (коржик) з муки і при цьому щось там ворожили. Опісля, всі ці пляцки клали на землю чи підлогу, і до хати пускали пса (собаку), якій не давали їсти цілий день. Отже, котрий пляцок собака вхопила перший, то ця дівчина перша вийде замуж. І так друга, третя і так інші. А котрий пляцок пес обминув, то та дівчина не вийде замуж. Бувало і таке, що прикінці пса вібили та й вигнали з хати.

Знали дівчата, що хлопці прийдуть пізніше і для них приготовляли напитки і перекуску. Парубки, за той час, волочилися по селі і дивилися, кому би то наробити збитків.

Петро Підгірний, вже покійний, нераз розказував, як то парубки, його ровесники, мали якесь не ласкаве око на старого Захарія і одного разу в ніч на Андрея, зайшли та скидали його гарбузи в кирницю (колодязь), плуг висадили на грушку, а колісницю на вершок стодоли. Комусь там заслонили околотами і кукурудзянкою

всі вікна доокола хати. То ці газди спали майже до полудня, бо в хаті темно. Коли ж господар встав і вийшовши надвір побачив, що сонце вже майже на полуднє, то тут же нагадав собі, що в стайни корова недоєна. Повернувся швидко до хати, тай каже:

— Вставай жінко! Сонце в стайни, корова в полуднє, а ти спиш недоєна!

Ось таких то збитків знали парубки наробити в ніч на Андрея. А опісля йшли, ще й на вечорниці, до дівчат. Тутїх гостили, а десь перед ранком, хлопці відводили дівчат додому.

Після свята Андрея, дівчата сходилися на вечорниці до якоїсь хати, майже кожного вечора, де пряли, вишивали або й плели все що потрібно. На вечорниці приходили й парубки і як звичайно, своїми жартами, часто розвеселювали дівчат. Часом співали з дівчатами, часом тільки заважали їньому заняттю, а часом робили і збитки дівчатам. Було весело. Нераз старші долучалися до молодих і разом з ними співали й жартували. Часом розповідали про свої життєві пригоди, як то колись вони були молодими, або розказували про якісь фантазії, про яких молоді ще ніколи не чули.

На господарці і тепер було багато роботи. Худобу нагодувати й напоїти три рази денно, корови подоїти та настелити в стайні сухої соломи. В сей час вже й кукурудзи лущили. Зерно збирали в мішки, а качанами палили в кухні.

Тепер чоловіки набирали по мішкови жита, пшениці, кукурудзів та везли до млина. З жита і пшениці мололи разову і петльовану муку, а кукурудзи мололи грубше, щоби була і мілка мука, і крупи.

Ячмінь, просо і гречку, везли до млина в Городищах, коло Тисмениці, бо тільки там можна було «жубрувати», тобто робити пенцак з ячменю, пшоно з проса а крупи з гречки.

За новим календарем, в Марківцях 19 грудня, як і по всій Україні святкували день Св. Николая-Чудотворця.

Николая уважали опікуном всіх дітей, тому старалися придбати якісь подарунки для своїх ді тей, які вночі перед святом, ховали під подушку, а вже рано, як діти вставали та брали ті подарунки, казали:

—То Світий Николай приніс вам ці дарунки за то, що булисти чемними (слухняними, добрими).

На свято Николая, у читальні Просвіти робили інсценізацію Св. Николая-Чудотворця для більшості дітвори. Відкривається куртина (зансівіса), а з поза куліс на сцену виходять прибрані ангели і співають пісню, яку підхоплюють присутні та разом співають:

A хто-хто, Николая любить,

А хто-хто, Николаю служить,

Тому Святий Николай На всякий час помагай,

Николай.

Тоді, з поза куліс, на сцену виходить Св. Николай прибраний, як єпископ з мітрою на голові та довгою сивою бородою і вусами, довгою палицею в одній руці та з великим міхом дарунків на плечах. Після на сцену вбігає і чортеня з рогами та вилами в руці, в’язкою різок під пахою для нечемних дітей.

Діти по черзі підходили до Св. Николая, а він їх питає:

—    А ти був чемний?

—    А ти була чемна?

А діти відповідали:

—    Так святий отче Николаю!

Тоді Св. Николай роздавав їм дарунки, ангели помагали йому. В той час чортик заскакував, кривився дітям, пробував впхати їм різку, але ангели хоронили дітей та не допускали чортика.

Було і таке, що хтось приносив анонімні дарунки адресовані спеціяльно для бідних родин, але від Св. Николая. Були і Николи, які хотіли з нагоди їхнього патрона, ангела принести подарунок від Св. Николая для своєї жінки, за то що була чемна.

В цей день, бувало, всі залишались задоволені! Діти тішилися (раділи) дарунками, а старші коли бачили як очка їхніх дітей що блищали від радости також чудувалися.

В цьому і полягає культ Св. Николая-Чудотворця.

Николай, ще в IV ст. жив в околиці Ліція (Lycia), у південно-західній Малій Азії, яка в той час, належала до Римської імперії.

Батько Николая був великий багатир. А що він вже був християнином, то вислав Николая до школи, щоби вивчився на священика. По якомусь часі Николай став єпископом. А коли помер його батько, то успадкоємив усе його майно. Однак, будучи ревним християнином, а ще й єпископом і заслуженим прелатом, Николай вирішив роздати своє майно поміж бідних. І ось тут саме, починається те (чудотворепня), після якого Николая назвали — Чудотворцем. Він сам, потайки і ночами, щоб ніхто не бачив, розносив і роздавав бідним, своє успадковане майно. Цей його почин дарунків, люди так сподобали собі, що ще й сьогодні всі стараються дарувати, ніби від Св. Николая подарунки, спеціяльно для дітей.

По якомусь часі, після смерти Николая, почала розпадатися Західно-Римська імперія. А ще пізніше, мощі Николая перевезено з Ліції до містечка Барі на побережжі південно-східної Італії.

Аж вже 1088-1099 pp. Папа Римський Урбан II проголосив Николая Святим. Але потому ще 1054 р. постала схизма-роздор між Ватиканом і Візантією, бо греки не хотіли визнати Николая Святим.

Зате українська церква того часу пішла на стороні Ватикану і визнала Николая Святим. Було це при кінці другого сторіччя за часів переяславського митрополита Єфрема. І таким чином від того часу в Україні святкували два дні Св. Миколая. 22 травня, перенесення мощів Св. Николая з Ліції до Барі та 19 грудня Св. Николая-Чудотворця.

У Марківцях, часом казали, що то літний Николай, а то зимовий Николай. Проте літного Николая у нас не святкували.

До Другої світової війни грекокатолики Галичини і також в Марківцях 19 грудня святкували день Св. Николая-Чудотворця. Тоді коли на Східній Україні, православні переіменували його на Миколая. А після Другої світової війни за часів, так званої (совєтської) окупації, зроблено те саме і в Галичині.

Навіть більше, ім’я Никола переіменували на Микола, тоді коли християнські народи Західної Европи, по сьогодні зберегли оригінальне ім’я Никола (Nikolas).

Були та і є ще й інші церковні свята. Але свято Андрея і Николая, були мабуть, найбільше улюблені та як найбільш активні свята у місяці грудні.

Зате по святах завжди тяжко взятися до роботи.

Старші не раз розказували, що ще за Австрії, в сей час, селяни ходили на лови. Кожний господар мав право тримати рушницю і флоберт, а то й кріса (ґвера).

Ріжної звірини тоді розвелося по лісах багато. Були тут олені, серни, заяці {зайці). Дикі кабани часто робили шкоду людям на полях. Багато лисів, часто заходили до села і крали кури. Були великі зґраї вовків, які дуже дошкуляли особливо зимою. Вовча тічня почала рідшати після побудови колійової дороги в кінці XIX ст., але не бракувало їх ще й на початку XX ст.

Старші часто розказували, що коли їм треба було їхати в ліс, та ще й зимою, то мусіло їхати кілька чоловік та брати з собою в’язки околотів чи соломи і обов’язково рушниці. Коні, бувало, занюхаюгь вовків здалека, стануть і за ніщо в світі, не підуть допереду. Будуть форкати і копитами топтати на місці та далі не рушать. Це був виразний знак, що вовки недалеко. Фірмани тоді скоро робили скрутлі соломи, запалювали і з наладованими рушницями йшли на зустріч вовкам, які боялися вогню і лиш тільки побачили, що вогонь зближається до них, зривалися та втікали. Чоловіки у той час, стріляли з рушниці, забиваючи вовків скілько вдалося. А коли їх вже не стало, то і коні спокійно рушали в дальшу дорогу.

Розказували і таке, що одного разу, якийсь жовняр (вояк) ішов з війська додому на урльоп (відпуск) на Різдвяні свята. Десь на Рокитні, під лісом, на нього напала велика тічня (зграя) вовків. Він оборонявся шаблею і навіть вже забив коло 20 вовків та шабля зломилася а решта вовків напали на нього і роздерли на куски. Пізніше люди на цьому місці знайшли побитих вовків і зломану шаблю, а від вояка залишилися тільки ноги в чоботах.

Тодішний австрійський уряд, не тільки дозволяв селянам тримати зброю і амуніцію, але ще й заохочував до мисливства на шкідливих диких звірів. А в деяких випадках винагороджував за вдале полювання.

По лісах, годі, не бракувало ні фазанів, ні куропатви у яких легко було поцілити з флоберта (кріса малого калібру).

Але після Першої світової війни по лісах майже цілковито зникли вовки і лиси, дикі кабани, значно зрідли стада оленів і сернів.

Польська влада заборонила селянам, не тільки ходити на лови, але й мати в посілостях яку-небуть зброю. Можливо, що боялися народного повстання.

Правда й те, що селяни, потайки тримали старі австрійські гвери і російські гвінтовки до яких мали і досить амуніції, але налови ходили дуже скрито.

Зимою дошкуляли зайці, що заходили до села і обгризали кору з молодих щепів, то їх вже ловили сельцями чи залізками у своєму сад і.

Дозвіл на полювання мав тільки дідич Ладомірский та лісничий, який служив у нього.

Десь у тридцятих роках, аж до Другої світової війни по лісах, коло села, намножилося дуже багато яструбів, круків і воронів. їх не раз пробували нищити, бо яструби і ворони часто крали малі курята і каченята, та стріляти їх не мали чим. А чим більше скидали гнізда з дерев, тим здавалося, ще більше того птаства множилося. Дехто навіть казав, що ті яструби, круки і ворони, щось недоброго ворожать.

Перед Різдвяними Святами, під час посту Пилипівки, селяни збивали багато олію, бо і вживали його багато замість смальцю чи солонини. Село мало дві, або й три олійні. Але, мабуть, найбільш популярною за всі, була олійня в Прокопчука (Дзюіія). Мав він і млинок до меленя олійного зерна, мав і кухню з великими бляшаними пательнями, де смажили мелене зерно, мав здається, найбільший прес в якому витискали олій. Найбільше в тих часах били олію з сім’я конопель і коловатниців. У меншій мірі з гарбузових зернят і соняшників. Здається, шо такого запашного і смачного олію ніхто в світі не робить до сьогодні. Нехай сховається олій з ріпаку чи навіть з оливок. Нехай взагалі, сховається всякий олій, який сьогодні виробляють у фабриці.

Десь вже перед самими Різдвяними Святами, газди різали свині на зиму. В селі було багато різників, якщо господар сам не вмів чи не хотів різати. Вміли вони зарізати, обсмалити, почистити і розібрати, окремо на солонину (бувало на три пальці грубу), окремо на шинки, окремо на м’ясо до смаження. Вміли також маринувати та вудити (коптити), на поді коло комина. Робили сальцісон і гижки (холодець). А кишки полокали і начиняли гречаною або кукурудзяною кашою. Грудку сала (називали негашене сало) відривали від кишок і зав’язували в лінну шмату, щоб весною мастити ноги, коли посідалися (потріскали) від роси чи спеки.

Але добрих ковбасів мало хто вмів зробити. В селі здається, один Яким Гаймус вмів зробити добрі ковбаси. Його часто запрошувала родина Ладомірских, щоби наробив добрих і смачних ковбасів з часником. Запрошували його і деякі сільські газди, які також хотіли доброї ковбаси. Сьогодні, аж дивно, чому Яким Гаймус не відкрив свою м’ясарню в Марківцях. Він напевно міг мати кращий дохід з м’ясарні, як з рільництва.

25 грудня, за новим календарем, припадають латинські Різдвяні свята, а 1 січня латинський Новий рік. Але українці в Марківцях ніколи не святкували, ані латинського Різдва, ані латинського Нового року, хоч щоденні дати числили вже за новим латинським календарем. На латинське Різдво і Новий рік казали, що то польські свята.

Українці чекали, як то казали, українських свят з 6 на 7 січня Різдва Христового і українського 14 січня Нового Року. Але часами, дехто казав, що не знати котрі свята старші українські чи польські.

СТАРИЙ І НОВИЙ КАЛЕНДАР

За стародавним літочисленням 5462 р. тобто 46 р. до Христа, за часів римського цезаря Юліяна (Gaius Julius Caesar) у Римі запроваджено новий календар цілого року. Рік поділено на 12 місяців, 365 днів, а кожного четвертого, так званого, переступного року — 366 днів. Місяці мали по 31 і 30 днів, а місяць лютий мав 28 днів, а кожного переступного року 29 днів, але літочислення, в той час, було ще стародавнє (Оригінал не знаний).

Не відомо докладно, коли почалося нове літочислення від народження Ісуса Христа. Воно мусіло початися між християнами, також в Римі, але мабуть, не скоріше як в IV ст., бо до того часу християнство в Римській імперії було заборонене. Аж 1582 р. римський папа Григорій XIII офіційно приняв новий виправлений календар з літочисленням від народження Ісуса Христа. Старий Юліянський календар був тепер виправлений ще й тому, що дати перенесено на 13 днів допереду, тому що тодішні астрономи обчислили, що рік є пару хвилин коротший як 365 днів і 6 годин і до того часу різниця вже складала цілих 13 днів. Але греки такої зміни, ніяк не могли зрозуміти.

Між Візантією і Римом згоди не було ще від II ст. Тепер же Візантія була під Туреччиною, але згоди з Римом і тепер не мала. Тому у Візантії залишився ще старий Юліянський календар.

Велика Британія, з її колоніями приняла новий Григорійський календар 1752 р.

Україна, в тих часах, вела завзяту боротьбу проти наїздників-окупангів татар, турків, ляхів і москалів, а якийсь там новий календар, нікому і на думку не приходив. Українська територія була під впливом старих сусідів — візантійців і тому в нас також залишився стародавний Юліянський календар.

Отже, тепер стає ясним, чому в Марківцях на могилі Марка Коваля дати були подані за стародавним Юліянським літочисленням, бо нового літочислення тоді у нас, ще не було.

Навіть сьогодні, коли світський календар у нас вже Григорійський, то наш церковний календар ще й нині, напівюліянський.

РІЗДВЯНІ СВЯТА

Різдво Христове встановлено церквою на день 25 грудня.

Отже 7 січня, за Григорійським календарем, коли припадає українське Різдво Христове, то це також 25 грудня за Юліянським календарем.

Святий Вечір, перед Різдвом Христовим у нас святкували, майже за старим, ще дохристиянським українським народним звичаєм, дещо вже змішаним з християнським обрядом.

(діів. підзаг. «Народні звичаї»)

Християнською символікою на Святий Вечір було те, що стіл під обрусом застелювали сіном, яке символізувало сіно в стайні, де народився Ісус Христос, а солома під столом, символізувала постіль для худоби. А три васильники на столі, символізували трьох царів, що прийшли поклонитися Ісусови Христови. До вже суто християнського обряду належить те, що на Святий Вечір приготовляють усіх 12 страв, які мали бути пісні без м’яса і без молочних виробів, як 12 Апостолів Христових. Всі страви, що готували на Святий Вечір, а також той неповторний святочний настрій і поведінка кожного в родині, мали символізувати пошану, любов і багатство, як щирий дар Ісусови Христови, замість срібла і золота.

12 страв на Святий Вечір

1.    Кутя

2.    Борщ із запрашкою

3.    Пироги з капустою

4.    Пироги з бараболею

5.    Вушка з мармеладою

6.    Голубці з рижом (рисом)

7.    Голубці з гречаною кашою

8.    Гриби або підпеньки

9.    Печена риба, або оселедці

10.    Пампушки прості

11.    Пампушки з маком або повидлами

12.    Кава, або вар.

На стіл ще клали горілку або вино і кошичок горіхів та яблук.

У деяких околицях України, де найкраще родилася пшениця, на Святий Вечір робили дідуха зі снопа пшениці. В інших місцях, робили дідуха зі снопа жита. Але у наших довколишніх селах, а саме в Марківцях дідуха, на Святий Вечір, робили зі снопа вівса. Тому виходить, що овес родив у нас найкраще.

Ялинки на Різдвяні свята у нас майже ніхто не вбирав, бо не було їх у наших лісах. Зате із стеблів житної соломи виробляли чудесні павуки, які вбирали різнокольоровими паперами і вішали насволку.

Образи, також прибирали різнокольоровими квітами майстерно зробленими з крепового паперу.

На дворі зима. Немов білосніжними шатами довкруги одягнулася вся природа. Снігом вкрилася земля, дерева, дахи хатів та господарських будівель і тільки дим з коминів снується вгору, ген аж десь під небеса. Зі стріх звисають довгі кришталеві сомплі (бурульки) а на вікнах мороз малює якісь чудесні, казкові кришталеві квіти. Вже й сонце заходить, а вечір такий тихий, спокійний, гейби сам Господь вітає з небес.

А поки вже всі страви приготували та стіл застелелили, то вже всі добре зголодніли і тепер скоро вмивалися, чесалися, вбиралися у святочне убрання та вишивані сорочки, і зі святковим настроєм все складали на стіл наче, ще очікували щось, або когось.

Газда, ще й худобу свою нагодує, напоїть, соломи свіжої настелить, щоби і скотина в цей вечір була задоволена і не голодна.

Нарешті, до хати входить господар з дідухом, а за ним крізь двері, снується сивий, як хмара мороз. Господар скидає шапку, тай каже:

—    Добрий вечір! Віншую вас з цими святами... Христос раждається!

—    Славім Його! — Відповідає господиня.

—    Просимо до Святої Вечері.

Тепер всі стають доокола стола. Господар кладе дідуха в куті за столом, засвічує воскову свічку і проводить молитву. Після молитви, ложкою на куті робить знак хреста, і каже:

—    Хай Бог благословить Святу Вечерю, дай Боже дочикати відсегодня за рік.

Тоді вже всі сідають і починають вечеряти, пробуючи найперше звичайно кутю.

Якіцо хтось з родини помер того року, то за столом залишають місце для душі покійного.

Після вечері, всі колядують, як уміють, бодай хоч одну або дві колядки. Тепер пора заглянути до дідуха. Бувало і він приносив дарунки ддя дітей. Цукорки і медяники, а дітям від радости аж очі блищали. На кінець, малі діти лізуть під стіл у солому і там імітують всіх звірят і птахів, яких тільки знають. І му-у-кають, і гав-гав-кають, і бе-е-кають, і няв-няв-кають та ку-ку-рікають. А старші, бувало, ще й горіхів ліскових, а часом і волоских накидають їм в солому, щоб вони ще ґе-е-ґали, ква-ква-кали і куд-куд-дакали.

На Різдво, після служби Божої в церкві, селом вже ходили колядники. Церковне братство колядувало на церкву. Старші хлопці організувували вертеп і колядували зразу на Читальню Просвіти, а пізніше на Рідну школу. Але як була потреба, то колядували також на церкву. Дітвора збиралася групами і колядували по сусідах, на рідну-власну кишеню. Колядували в кожній хаті, нікого не обминали, чи то були українці чи поляки, багаті чи бідні. На коляду всі давали, хто кілько міг. Деякі заможніші господарі, запрошували колядників, спеціяльно вертеп до себе на закінчення коляди і справляли для них гостину.

МАЛАНКА І НОВИЙ РІК

За новим календарем на 13 січня припадає церковне свято преподобної Миланії, а на 14 січня свято Василія Великого. За старим Юліянським календарем, Миланії припадає на 31 грудня, а Василія на 1 січня на Новий рік. Тому українці тепер святкують Новий рік.

У народній уяві Миланія це Маланка, дуже вродлива молода дівиця. Але одного разу, якась потвора-звірюка схопила Маланку і занесла її до своєї печери, в горах і там любувалася нею.

Василь—молодий царевич, коли довідався, що потвора вкрала Маланку, то пішов на двобій із звірюкою та побив її. Визволив Маланку і взяв собі за жінку.

У деяких східних областях України у вечір на Маланки, перед Новим роком, справляють Щедрий вечір. В Марківцях та по всій Галичині святкували Щедрий вечір, на другий Святий Вечір, перед Богоявленням Г осподнім (Йорданом).

На Маланки ввечір у нас, звичайно, робили забаву з танцями у Читальні Просвіти. Співали різних колядок і дочікували Нового року. А коли вже вибила 12 година опівночі, то вже всі всім бажали — Щасливого Нового Року.

На Новий рік, у нас було троха забобонів. Вставали раненько, щоби цілий рік вставати рано. Наливали води в милницю, а до води кидали кілька срібляків і в цій воді всі вмивалися, щоби цілий рік були багаті.

Тоді молодих хлопців, яких називали «полазниками» посилали засівати до сусідів і до родини. Засівати ходили тільки хлопці, бо вірили, що хлопці приносять добре щастя. Дівчата не ходили засівати на Новий рік, бо вірили, що дівчата приносять погане щастя. Отже, всі вірили, що якщо на Новий рік, першим полазником буде хлопець, чи мужчина, то добре щастя. А коли першим полазником буде жіночий рід, то погане щастя.

Тому хлопці, засівальники, вже зранку ходили засівати, щоби бути першим полазником. Набирали в торбу всякого насіння жита, пшениці і всякої пашниці, а прийшовши до хати жменею засівали цим насінням по землі чи підлозі, при цьому віншували:

Сійся, родися, жито, пшениця і всяка пашниця,

На щастя, на здоровля, на Новий рік,

Щоб краще вродилось, як торік.

Коноплі під стелю, а лен по коліна,

Щоб вас хрищених, голова не боліла.

Христос Родився!

Ранніх засівальників-полазників, всі щиро приймали, ще й платили по пару грошів, а дехто і гостив їх. А після полазника до хати вже могли приходити і жінки і дівчата, не тільки мужчини.

На Новий рік, вже здоймали павук зі сволка і молотили дідуха. А Василів віншували, в день їхнього патрона, ангела — Василя.

На новий рік, також бувало, спеціяльно після келішка горілки, деякі старші чоловіки розговорювалися про політику. А коли і політика вже не велась, то співали:

— Пиймо браття, аж до дна.

ЙОРДАНСЬКІ СВЯТА

За новим календарем на 19 січня, припадає церковне свято — Богоявлення Господнє. В селі звичайно називали — Йорданські свята або Водосвяття.

18 січня у вечір перед Богоявленням святкували другий Святий Вечір — Щедрий вечір.

В селі казали, що другий Святий Вечір як друга жінка або мачуха. А на східних областях України, цей вечір називали — Голодна кутя.

У Марківцях, на цей Святий Вечір приготовляли майже такі самі страви пісні, на олію, як і на перший Святий Вечір, але вже без васильників і без дідуха.

Цей Святий Вечір, у нас святкували в більшості за старим народним звичаєм тільки вже переплетеним тут то там новішим християнським обрядом. Селяни любили християнський обряд, але за ніщо в світі не покидали старого, своєрідного народного звичаю.

Десь у фляшці тримали свячену воду, ще з Водосвяття минулого року. Тепер з цієї свяченої води і муки, робили рідке тісто, а решту свяченої води виливали до відра чи коновки з водою, щоби вся вода була свяченою. Тоді з цього тіста робили хрестики на всі двері кожної кімнати в хаті, в стайні і в стодолі, при цьому кропили свяченою водою, щоби ніяка нечиста сила не мала доступу. Свяченою водою також кропили сіно і січку для худоби, щоби і до худоби нечиста сила не доступила.

А ще люди вірили, що хто скоріше повечеряє, той скоріше обробить своє поле і коли вечеря вже була готова, то тільки чекали, щоби побачити на небі першу зірку.

А так скоро, як тільки побачили на небі першу зірку, всі спішили до стола. Господар, як звичайно, засвічував свічку, далі проводив молитву. Після молитви, ложкою на куті робив знак хреста і казав:

— Хай Бог благословить вечерю, дай Боже дочикати від сегодня за рік.

Тоді брав у ложку куті і кидав її до стелі. Вірили, якщо кутя вчіпиться до стелі, то буде добрий урожай.

Тепер всі куштували свяченої води, сідали та вечеряли.

Після вечері, господар гасив свічку і дивився, якщо дим з погашеної свічки йде просто до гори, аж під стелю то вірили, що того року буде добрий урожай.

Дівчата, якщо були в родині, збирали ложки, виходили на двір і тарабанили ложками. І якщо, в той час, дівчина почула, що десь пес гавкає, то вірила, що там вийде замуж.

По вечері, попід вікна вже ходили щедрівники. Щедрівки у нас були троякі. Якщо в хаті була вже доросла дівчина, то хлопці, під вікном щедрували щедрівку в роді серенади. Наприклад, якщо дівчина називалася Анна, то щедрували:

Аннушко, душко,

Здержи яблучко.

Зелена, зелена яблінь,

Червоні ябка зродила.

Якщо дівчина інакше називалася, то підбирали її ім’я, замість Аннушка. Інші щедрівки, також дещо споріднені зі серенадою, вже були дещо мішані з народним звичаєм і християнським обрядом.

Подібно як і перша щедрівка, якщо в хаті була доросла дівчина, і називалася Гануся, то щедрували:

Ой на річці, на Йордані,

Там Ганусі біль білила.

Біль білила, личко мила,

До татуся говорила.

Ой татусю ласкавенькі,

Прийміть мене під водою,

Йордан вода студененька.

А дальше щедрували: До мамусі, До братчика, а то й

До сестрички говорила.

Ой сестричко ласкавенька,

Прийми мене під водою.

і так далі.

Ім’я дівчини тут також підбирали, так як вона називалася. Таких щедрівників, звичайно після щедрування запрошували до хати і гостили. Ще інші щедрівки були вже чисто християнського змісту, які щедрували вже попід кожну хату, зазвичай молодші щедрівники.

В одній з таких щедрівок, щедрують про те, як то Мати Божа втікала з Ісум Христом, від Ірода:

Пречиста Діва,

Десь Христа діла?

Йордан вода студененька,

Йордан вода студененька.

А дальше:

Пішли жидови,

Христа не знайшли.

Йордан вода студененька,

Йордан вода студененька.

Таких щедрівників нагороджували вже пампушками, горіхами і яблуками.

Не * *

День або два, перед святами, сільські майстри на річці Стримбі, напроти Голинського байдака, вирізували з леду великий хрест, а часами і плиту на престіл і приготовляли місце для Водосвяття.

Тоді, на Богоявлення Господнє, після Служби Божої в церкві, священик з дяком і люди з церковними хоругвами, всі йшли до ріки, де був хрест з леду та прибраний престіл. Тут же відправлявся молебень Водосвячення. А коли вже священик взяв свій хрест, який держав у руці та занурив його під воду у річці, тоді вже всі йшли і набирали свяченої води в збанки та розходилися додому.

Вдома, всі куштували свяченої води, ще заки обідали.

Тоді наливали свяченої води у фляшки і ховали на полицю, щоби свячена вода в хаті була цілий рік.

Після Йорданських свят за християнським обрядом, священик з дяком, ходив по хатах і кропив свяченою водою. За те селяни, пхали священикові в кишеню якусь нагороду грішми.

* * *

Міщани нераз казали, що селяни тяжко працюють вліті, але зате святкують цілу зиму.

В місті, люди працювали по фабриках чи установах, переважно від 8 години рано, до 5 години пополудні, і літом, і зимою. Зате вечером в неділю чи свято, могли іти до театру на концерт симфонічної оркестри, до кіна чи навіть до парку пройтися.

У селі така розрада була дуже рідкісна, не більше, як два або три рази на рік. В дійсності, тут працювали від сходу сонця до пізної ночі, як вліті, так і взимі. Єдиною розрадою ставали церковні свята, яких найбільше було зимою і часами якась імпреза в Читальні.

Зима, десь від половини січня, вже була тяжка і холодна. Сніги по коліна, а мороз часами досягав - 30° С. А ще як вітер був, то у старших чоловіків, нераз на вусах і сомплі намерзали.

Правда, що для дітвори тепер море було по коліна. У хаті, бувало, їх не втримаєш. На санках або й на лижвах по снігу, на лещатах по леді, бувало ховзаються від рана до вечора. Бувало, зі снігу і боввани ліплять, а коли запарі зайдуть, то натирали руки снігом. А нераз грудками снігу, луплять один другого, аж поки вже всім стає досить.

А вже на 15 лютого, припадає ще одно свято — Стрітеня. В цей день говорили, що стрічається зима з літом. Нераз казали таке:

—    Якщо на Стрітеня потепліє, то зима ще буде довга. Але якщо на Стрітеня ще зимно, то весна вже не далеко.

Старші говорили:

—    На небесах вже пахне весною.

Весна починалася в другій половині місяця березня.