Наукова бібліотека України


Loading
З ВІКІВ КАМ’ЯНОЇ ДОБИ
Краєзнавство - Марківці - Івано-Франківська область

Приблизно від VI до IV ст. до Христа арійську мову і культуру наслідували в цілій Европі і південній Індії.

ЗIV ст. до Христа народи Евразії, Европи і Індії почали творити свої окремі мови і культури.

Три з половиною тисячоліття до Христа на Придністрянщині починається — Залізна доба.

У XIV ст. до Христа, на Близькому Сході, де сьогодні Туреччина, почалися величезні зміни, які поширилися також на Україну.

МІНОАНИ

На півдні Егейського моря, на північ від острова Кріт, існував острів Санторіні. На цьому острові від приблизно IV ст. до Христа жили люди, які називалися міноани або міноси. Назва їх походить від їх володарів Мінос (син Зевса і Европи).

Міноани вже віддавна мали високу культуру, вміли писати і читати. Крім налагодженої рільничої системи вміли розводити гарні сади і виноградники, виробляти добре вино та олію, будувати з тесаного каменю будівлі та закладати водопроводи.

Займалися різними видами спорту та вміли вже зручно плавати по морю. Навіть єгиптяни, свого часу, брали приклад і вчилися від міноанів.

Але, тисячу чотириста років до Христа, на цьому острові вибухнув величезний вулкан, внаслідок якого майже цілий острів затопило водою. Вся міноанська цивілізація загинула. Ті що врятувалися, переплили до Мисенаї, на побережжі сьогоднішньої Греції. Тут жили гелладські племена предки греків.

Нові міноанські іммігранти в Месенаї навчили гелладські племена писати і читати, залучили до спорту. І в такий спосіб у пізнішій Греції розвинулась висока наука, культура, техніка та спорт.

КІМЕРІЙЦІ

Кімерійці, про яких згадує грецький письменник Гомер у своїй поемі «Одісея» написаній коло вісімсот р. до Христа, були арійського походження.

Від приблизно II ст. до Христа жили вони на південному побережжі Чорного моря в околиці Босфорської протоки.

Після міноанської стихійної катастрофи кімерійці перейшли і поселилися на західному Причорноморському побережжі Тракії, Моезії і Дакії, а згодом перейшли ріку Дунай (Істер) і Дністер (Тирас) і поселилися на північних Причорноморських степах України аж до Озівського моря.

КЕЛЬТИ

Кельти колись були частиною арійської спільноти і жили на Близькому Сході. Подібно як і кімерійці, можливо що десь приблизно і в той час, вийшли з Близького Сходу. Перейшли вздовж ріки Дунай і зупинилися аж коло озера Галлстаттер де сьогодні центрально-західна Австрія. Тут кельти побудували собі оселю Галлстатт або Гальштат. По латинськи називали їх тут Gallic (галійці) або Gallician (галіціяни).

Гальштатські галійці виплавляли залізо, виробляли різне залізне знаряддя. Коло І тис. р. до Христа гальштатські галійці перші нав’язали торговельний договір з дністрянцями (тиверцями). Центром такої торгівлі була оселя коло Дністра, яку мабуть по галійськи називали Галіц. Галійці перевозили свої залізні вироби — сокири, лопати, мечі, списи та стріли та деяке кухонне знаряддя і вимінювали за найкращу того часу річну рибу, мед, віск і хутра. Таким чином, на Придніпрянщині почалася «Залізна доба».

Така тогівля між дністрянцями і гал ійцями тривала майже 200 років і стала головною причиною високого розвитку сільського і домашнього господарства та високого стандарту життя на Придні-стрянщині. За ці роки в Україні люди навчилися виплавляти залізо та інші метали, виробляти різне знаряддя і то навіть дещо краще відгалійців.

Галійці тоді покинули Гальштат і поселилися на побережжі Атлантийського океану.

Дещо пізніше одна частина галійців змішалася з германськими племенами франків де сьогодні є Франція, а друга частина поселилася у північній Гіспанії, де залишили свою назву Галація. А пізніше, третя частина перепливши протоку Ла-Манш, осіли на бритийських островах, а саме в Шкоції, Валії і Ірландії.

У Галіцу, коло Дністра, торгівля і надалі відбувалася довгими сторіччями, але вже між поселенцями України.

Значно пізніше, десь коло III ст., на місці оселі Галіц, дністрянці заклали укріплене місто, який назвали Галич. А вже на початку XII ст., докладніше 1124 року Галич став княжою столицею. Звідси і назва Галичина та галичани.

Цікаво що західні і південні народи Европи і сьогодні галичан називають «галіціянами».

Отже Галич, без сумніву, є одним з найстарших міст України, божого початкисягають-І етгдо Христа, початків «Залізної доби».

РІД БУРТИКІВ

До Другої світової війни майже половина населення Марківців були споріднені з родиною Буртиків, але звідки ж походить прізвище Буртик, про це ніхто не говорив.

Роман Є. Гробелько з Австралії, у своїх спогадах про Марківці, здогадується, що прізвище Буртик правдоподібно походить від стародавного «бортняк», що означає — пасічник.

1949 р. у містечку Гадінгтон у Шкоції мені довелося перший раз зустріти жінку, шкотку, з прізвищем «Burthik» (Буртик) з Валії, галійського (Gallic) походження.

1976 р. вже у місті Вінніпег у Канаді, зовсім несподівано, ми отримали листа в англійській мові від Товариства дослідників рідкісних прізвищ з Монреалю. В цьому листі зауважуємо що назва «Burtyk» є стародавна назва володарів, що походять з Близького Сходу і має те саме значення що і староєгипетський «Pharaoh» — фараон, або старогебрейський «Pahor»—пахор, або вже в новійших часах «Duke», «Knez» — князь.

Існує марковецький переказ-здогад що перший Буртик, уникаючи мадярського нашестя, поселився на Лугах зі Східної Моравії приблизно 849 p., вже за часів християнства.

У листі також прислали фото (Burtyk coat of arms) — герб Буртиків.

Kelts-Gallician Burtyk coat arms.

Кельтско-галицький герб Буртиків(репрод. П. Б.)

1990 р. на телевізійній програмі був висвітлений фільм «Історія кельтів-галійців». Версія цієї історії цілком відповідає історіїУкраїни в якій згадується про гальштатців, які торгували з дністрянцями ще від 1 000 до 800 років до Христа.

Яким чином і коли Буртики опинилися в Марківцях чи може ще на Лугах покищо не відомо. Але певним вже є те що це прізвище походить від кельтсько-галицьких Буртиків.

СКИТИ

Ще за часів Евразії скити вийшли зі східньої Медіянської імперії персів поселившись коло Каспійського моря і Аральського озера.

У VI ст. до Христа вони вирушили на захід в Україну. Кімерійців витіснили до Лідії, а згодом перейшли через Лідію і 612 року до Христа напали на Ассирію та зруйнували столицю Ніневію. Пізніше вдарили на Сирію, що на південь і на Персію на схід від Ассирії.

Але 512-13 pp. до Христа перський король Дарій розгромив скитів вигнавши їх із Сирії і Персії. Тоді скити осілися на Причорноморських степах від Дону до Дністра і перебували тут до II ст. до Христа.

САРМАТИ

До II ст. до Христа сармати жили між нижньою Волгою і рікою Урал, а мовою були споріднені зі скитами.

УII ст. до Христа сармати із своїми племенами роксолянів і аланів вирушили на Причорноморські степи. Скитів вони витіснили в околиці Криму та поза Дністер і Дунай заснувавши тут сарматську державу.

А вже в II ст. по Христі сармати завоювали територію від Волги до Висли. В той час і ціла Придністрянщина входила до складу Союзу племен на чолі із сарматським племенем аланів.

ҐОТИ

Уп ст. у Прибалтійській країні нижньої Висли жили германські племена-ґоти.

Десь при кінці II ст. ґоти вирушили у похід на «Інландію» — (Inland), «Іп» = У, «land» = країна. Отже, вирушили в похід на Україну, яку ґоти уважали центральною країною що дала початок і стала колискою першої цивілізації культури і мови в Европі.

Українців готи називали германами (German). «Ger» = рідна, «man» = людина. Отже українців уважали собі рідними. (Цікаво, що й інші тепер уважають українців, собі рідними, а то й кровними братами).

УIII ст. ґоти заволоділи просторами від Дніпра до нижнього Дунаю і східних Карпат. Тут вони поділилися на дві частини східних і західних ґотів. Східні ґоти коло Дніпра створили свою державну організацію із столицею Данпарштат (Дніпровий город), де пізніше постав Київ. А західні ґоти зайняли територію біля нижнього Дунаю (території тодішньої Римської імперії).

Ґоти здобули Дакію, що була Римською провінцією і звідси влаштовували походи аж на Ватіканський півострів і на Малу Азію.

Вже в той час вони мали своє письмо і перекладали біблію з грецької мови на ґотську.

В англомовній літературі згадується про тиверців, як про військових рекрутів. Можна тільки догадуватися що ґоти брали в рекрути до ґотської армії і українців-тиверців.

Відповідно що ґоти мали сильний вплив на місцеве населення, а ті що служили в готській армії отримали нагоду навчитися орудувати новою зброєю, навчитись воєнної техніки, дисципліни та організованості.

А вже десь у другій половині VI ст. українці зорганізували свою армію під проводом князя Божана (Боза чи Божа).

Деякі мовознавці пояснюють що ім’я Бож в тих часах означало —володар. Інші кажуть що то був Божан, і це ім’я означало Божа людина. Можна догадуватися що одно і друге є правильне. В новійших часах це ім’я порівнюють з ім’ям Богдан, що означає Богом даний. Цікаво однак, що в югославських народів, особливо серед сербів ім’я Божан, Божана є популярним щей нині.

АНТИ

Назва «анти» — без сумніву готського походження і означає-противники. Значить вони не такі германи як то ґоти про них думали.

У другій половині VI ст. гуни зі сходу вирушили у похід на ґотів. 375 р. східньо-ґотський король Германаріх покінчив своє життя самогубством. А його наслідник Віннітар, щоби придобритись гунам, назвав українське військо «антами», тобто противниками і навіть розгромив їх головну частину, а князя Божана і його 40 військових старшин звелів розп’ята на пострах всім антам.

І таким чином в Україні постала назва «анти».

ГУНИ

Гуни, монгольського походження, жили між південними Уральськими і Алтайськими горами.

У другій половині VI ст. прикочували до нижньої Волги, а звідси напали на аланів, які жили в той час коло Озівського моря, на схід від ріки Дон.

Багато аланів тоді гуни вирізали, а решту погнали із собою в похід на готів.

Не придобрився гунам готський володар Віннітар, який розгро-мив українське військо бо гуни всеодно не змилувалися, а розгромили східно-ґотську армію і сам Віннітар загинув. Так розпалася готська держава на Придніпрянщині.

Якась частина східних ґотів перейшли у Крим і там якийсь час мали своє князівство.

395 р. коли Римська імперія поділилася на Східну і Західну, гуни перейшли на південну Придунайщину до Паннонії і заснували гунську державу.

Анти в той час переорганізували свою армію та зайняли землі до Чорного і Азовського морів.

Вже до 450 р. за часів гунського короля Аттіли гуни підкорили величезні простори від Каспійського моря на сході до ріки Рейн і гір Альпів на заході.

Але 453 р. помер їхній король Аттіла і після його смерті перестала існувати гунська держава.

Західні готи перейшли за Дунай, а згодом через Італію до Іспанії.

Східні готи одразу посунулися до Паннонії, а в 488-493 pp. здобули Італію.

Анти ще існували в Україні під цією назвою десь до VI ст. Часто воювали з Візантією, а часами ставали їхніми союзниками і боролися разом проти спільних ворогів.

ГРЕКИ ВІЗАНТІЇ

Десь приблизно тисячу років до Христа греки мали своє письмо, вміли будувати величаві кам’яні будівлі та мури, різьбити скульптури та малювати.

Приблизно VII до VI ст. до Христа греки поселилися колоніями-оселями довколо Чорного моря. Звідси торгували з українцями та їхніми різними нападниками (скитами, сарматами, готами та гунами). Грецький історик Геродот у V ст. до Христа описав про племена які жили в Україні.

Від початку І ст. до Христа греки увійшли в склад великої Римської імперії, яка займала територію на захід від ріки Елба і на південь від ріки Дунай аж до Чорного моря, майже цілу Малу Азію, Палестину та Середземноморське побережжя північної Африки.

395 р. Римська імперія поділялася на дві частини Східну і Західну Римську імперію.

У 490 роках Західна Римська імперія перестала існувати, а залишилася тільки Східна Римська імперія. Греки тоді цілковито перебрали владу в свої руки і переіменували Східну Римську імперію на Візантію. Назва «Візантія» — стародавна назва міста Константинополь.

Звідси родом походила і царівна Анна, яка вийшла заміж за київського князя Володимира Великого і стала поважною причиною хрещення Київської Русі.

Отже Візантія проіснувала ще коло тисячу років аж до XV ст., а ж поки 1453 р. її завоювали турки.

Сусідня до Київської Русі християнська Візантія, з грецькою культурою мала сильний вплив на українську культуру та суспільство.

СЛОВ’ЯНИ

Назва «слов’яни» походить з латинської мови «slave» і означає —невільники, раби.

Під час Римської імперії всіх тих що не були ані римлянами, ані греками називали — «slavus» або по грецьки «славени». Ця назва починається у північній частині Бал канського півострова Салоніка, коло Егейського моря де жили раби-невільники Римської імперії.

При кінці V ст. коли розпадалася Західна Римська імперія, «slave» — «славени» в Салоніці створили «Визвольний Рух Славенів».

На північ від ріки Дунай і на схід від ріки Елба аж до ріки Волга на сході жили племена нащадки давніх арійців, яких римляни і греки називали не тільки славенами, але й варварами тобто—простими, неграмотними і некультурними.

Українські племена довгими віками були рабами скитів, сарматів, аланів, готів і гунів. А в очах римлян і греків вони були—славени та варвари.

Після занепаду гунської держави коли розпадалася Римська імперія, народи Европи почали будувати свої окремі держави.

У VI ст. серби, які під час Римської імперії, поселилися між нижнім Дунаєм і Дністром здобули — Дакію, Моезію, Тракію і Салоніку і залучилися з місцевими «славенами», а вже VII ст. здобувають землі коло Адріягичного моря і творять там нову державу — Славінія в склад якої входять македонці, серби і далматинці-хорвати. До так званих — східних слов’ян того часу історія вичислює такі племена: коло Києва — поляни, коло ріки Прип’ять—деревляни, коло Десни—сіверяни, коло Буга—дуліби, коло Бога — уличі, в західних Карпатах — білі хорвати, а коло Дністра—тиверці або дністрянці.

Але від VII ст. на східних слов’ян почалася нова навала азійців: аварів, болгарів, хозарів, мадярів, печенігів та половців, які плюндрували землі України залишаючи по собі часто цілковиту РУЇНУ-

АВАРИ

Авари, або обри, монгольського походження. Десь у половині

VI ст. перейшли Причорноморські степи і 568 р. здобувають Гепідське королівство, на північ від Дунаю, коло ріки Тиса. Заснували тут Аварське королівство. Звідси, понад 200 років нападали на сусідів. Аж до 797 р. франкський (французький) король Карло Великий знищив Аварію.

БОЛГАРИ (БУЛГАРИ)

Болгари, тюркського походження. Вже десь у V ст. заснували свою державу між ріками Дон і Волга. У половині VII ст. частина болгарів перейшли Причорноморськими степами аж за Дунай до Тракії, змішалися з місцевими тракійцями, прийняли їхню мову і культуру, збудували болгарську державу, яка існує до сьогодні.

ХОЗАРИ

Хозари, тюркського походження. Приблизно 650 р. перемогли болгар, що залишилися коло нижньої Волги і заснували свою державу зі столицею Ітіль. Згодом хозари підкорили собі і східньо-слов’янські племена: полян, а також сіверян і радимичів, і примушували їх платити данину хозарам. Хозарська держава існувала коло триста років.

ВАРЯГИ (НОРМАНИ)

На півночі, за Балтійським морем у Скандинавії жили племена варягів-норманів. Деякі історики тільки догадуються, що вони були нащадками Европейських нордійців. Самі варяги, часто з великою пошаною і признанням говорили про арійців як про своїх давніх побратимів.

Суворе і тяжке життя варягів у холодній Скандинавії, примушувало їх шукати легшого і кращого життя.

При кінці VIII ст. вони вирушили похідом на Данію, Англію, Францію та Іспанію, а Середземним морем аж до Малої Азії, також переплили Балтійське море на сході та опанували фінськими племенами які жили на морському побережжі. Згодом завоювали північні племена славенів і заснували своє князівство зі столицею Новгород. У другій половині IX ст. норманський князь Рюрик стає князем Новгородським.

За князя Рюрика новгородські вяряги-нормани почали пробивати собі дорогу на південь. Зразу зайшли до города Смоленська коло горішнього Дніпра, а далі вже плили на південь аж до Чорного моря.

Норманів манила краса і добро України. їм виглядало, що українці аж просяться, щоб над ними панували. Ніби, мовляв, у нас добро велике, але спокою не маємо, прийдіть і пануйте над нами.

Україна вже від давна перейшла на патріархальний устрій. Кожне плем’я мало свого патріарха або князя. Але якоїсь всеукраїнської державної організації і єдности між племенами ще не було. Дбали тільки про себе і тільки часами вразі конечної потреби, спільно боролися проти наїздників.

КИЇВСЬКІ КНЯЗІ — АСКОЛЬД І ДИР

Аскольд і Дир не були з роду Рюриковичів. Новгородський князь Рюрик дозволив їм і їхньому родові піти на Царгород.

Але коли вони припливли до Києва, то зорганізували варязько-норманське військо і почали самі княжити в Києві.

Насамперед звільнили полян від хозарської залежності, а вже 860-866 pp. ідуть походом на Царгород. Дорогою розбивши першу орду печенігів, яка появилася в степах України. Аскольд і Дир були першими християнами, які княжили в Києві до 882 року.

МАДЯРИ (МАҐЯРИ) АБО УГРИ

Мадяри, фінського походження з Уралу, у 870-80 pp. продерлися через Хозарію і причорноморськими степами зайшли аж до Дунаю. 894-896 pp. поселилися в колишному королівстві аварів. Заснували свою державу—Угорщину, яка існує по сьогоднішній день.

КИЇВСЬКА РУСЬ

Історик Михайло Грушевський дослідив, що оригінальна назва «Русь», походить від ріки Рось. У трикутнику між ріками Рось, Ірпінь та Дніпро розташований стольний-град Київ. А звідси і назва «Київська Русь».

КНЯЖА ДИНАСТІЯ

Новгородський князь Рюрик помер 879 р. залишивши по собі малолітнього сина Ігоря. Новгородське князівство перебрав князь Олег, який опікувався сином Рюрика — Ігорем.

У 882 р. новгородський князь Олег зі своїм варязьким військом здобуває Київ, вбиває Аскольда і Дира, бо, мовляв, вони не є з княжого роду. Опісля стає князем Київської Русі, називаючи Київ матір’ю руських городів.

Правив Олег у Києві до 912 р. і загинув від укусу змії.

913 р. у Києві князем стає Ігор, син Рюрика. У Києві починається княжа династія Рюриковічів.

Князь Олег, ще за свого життя, нераз заохочував тиверців до торгівлі з Київським князівством, а князь Ігор кілька разів приїздив до Товмача, коло Дністра, на переговори з болгарами і греками.

Назва Товмач походить від того, що тут жили товмачі—перекладачі з багатьох мов. Сюди приїздили не тільки купці з різних країн, а й представники країн чи держав на міжнародні переговори чи договори.

В Україні було багато племен із своїми князями на чолі. 1 неохоче вони піддавалися під зверхність київських князів—Рюриковичів. Деревляни, наприклад, затято боролися проти них і 946 р. забили київського князя Ігоря. Тоді княгиня Ольга, дружина Ігоря, ніби підступом знищила спротив деревлян. Аж по якомусь часі і інші племена України по волі чи по неволі підкорилися князям Київської Руси.

Поважною причиною такого з’єднання племен з Київським князівством могло бути і те, що з Азії часто нападали печеніги і половці, які грабували та нищили добро Київської Руси-України.

На Західну Україну зазіхають з півдня — новопоселені мадяри, а із заходу — новостворене польське королівство. Тоді 993 р. за київського князя Володимира Великого Галичина, Волинь і Закарпаття приєднались до Київської Руси, щоби спільними силами оборонитись від вородої навали як зі сходу і заходу так і з півдня князівської держави.

СУЗДАЛЬЩИНА (МОСКОВІЯ)

На північний схід від Кавказу між Волгою та рікою Ока було невеличке містечко — Суздаль, а від нього і околицю назвали — Суздальщина.

З давен-давна тут жили фінські племена азійського походження. А вже від приблизно 882 р. Новгородські і Суздальські землі входили до складу Київської Русі. Князі Олег, Ігор, Святослав, Володимир Великий, Ярослав Мудрий та його внук Володимир Мономах до 1125 р. володіли цими землями понад 240 років.

Після смерті Володимира Мономаха, його син Мстислав стає київським князем, а другий Юрій стає суздальським князем. І від того часу починається затята боротьба за київський престіл.

А вже 1169 р. син Юрія Андрій званий Боголюбський зі своїм суздальським військом напав на Київ і пограбував княжий двір, міщанські доми, церкви і монастирі. Повбивав багато киян, попалив і знищив місто і возами вивіз все майно з Києва до Суздальщини.

Так, від того часу, починається історія окремого Московського князівства а згодом Московського царства вподальшому часі перейменованого у Російську імперію.

ЗАНЕПАД КИЇВСЬКОЇ РУСИ

Понад сто років з Азії на Україну часто нападали печеніги, а також половці, нищачи та грабуючи населення Київської Руси-України. Братовбивчі війни княжих синів аж ніяк не сприяли розвиткові могутности княжої держави.

Саме пограбування і понищення Києва суздальским князем Андрієм Боголюбським 1169 р. послабило Київську Русь до тої міри, що коли 1224 р. напали татари то сили оборонити українські земелі вже не було.

ТАТАРИ

Десь до початку XIII ст. татари жили в степах центральної Азії. 1223 р. вони вперше наблизиль до степів Київської Руси-України.

1224 р. коло річки Калки, що біля Озівського моря, татари цілковито розбили військо князів Київської Руси-України.

1238 р. татари знищили також Москву і Суздаль та зайшли аж до Новгорода.

1240 р. зруйнували Київ та інші міста.

Від того часу персі ала існувати князівська держава Київська Русь, на східних землях України.

Подалі татари нападають на Галицько-Волинські князівста.

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКІ КНЯЗІВСТВА

Київське князівство остаточно знищили татари, але на заході у Галичині і на Волині княжа династія існувала опісля ще сто років.

Подібно як на Київщині так і в Галичині і на Волині, домінувала княжа династія з роду—Рюриковичів. Така система була заведена на той час, що домінуючими могли бути тільки князі з роду норманського князя Рюрика. Інші українського, слов’янського чи германського походження мусіли підлягати домінуючій верстві князів.

Але, тоді коли у Києві, верства князів вела криваві, братовбивчі війни за київський престіл, галицькі і волинські князі вели криваві війни з поляками і мадярами, за свої землі. Часом виступали також проти київських князів, коли ті запрошували собі поляків чи мадярів на допомогу у братовбивчій війні.

Бояри в Галичині і на Волині мали велике право, а деколи навіть виступали проти князя, якщо той не йшов їм на уступки.

Місто Галич, стародавній Галіц—став столицею Галичини.

Першим Галицьким князем 1124 р. став князь Володимирко, з роду Ярослава Мудрого, який князював до 1153 р. А після смерти Володимирка, престіл успадкоємив його син Ярослав Осмомисл, який княжив до 1187 року.

Після смерти Ярослава, його два сини Олег і Володимир не могли дійти згоди хто має правити. Бояри тоді отруїли Олега, а Володимира прогнали з Галича.

1199 р. Галичина перейшла під владу волинського князя Романа, внука Володимира Мономаха, який загинув у боротьбі з поляками над Вислою 1205 р. залишаючи двох синів Данила і Василька.

Данило від самого початку мав багато клопоту з боярам. Бояри не хотіли визнати Данила за свого князя, а хотіли взяти владу в свої руки. Данило тоді зорганізував своє військо із селян, яке вірно служило йому. В той час татари напали на Волинь і Галичину, руйнували та знищували все де тільки зайшли. Данило ще зразу обороняв і Київ перед татарами, але тепер вже не мав сили боронити навіть Галичини і Волині. Шукав князь союзників у Західній Европі, але дарма. Погодився навіть визнати зверхність папи Римського, а 1253 р. навіть прийняв титул і корону короля від папи Римського, але допомоги проти татар не отримав. І серед боротьби з татарами помер 1264 року.

Після смерти короля Данила, Галицько-Волинське королівство поділилося на дві частини. Король Лев, син Данила володів у Галичині від 1264 до 1301 р. приєднуючи до свого володіння Люблінщину і Закарпаття. На Волині в той час княжив Володимир син Данилового брата Василька.

Король Юрій, син Лева, знову злучив Галичину і Волинь в одно королівство від 1301 до 1308 pp.

Останнім Галицько-Волинським князем був Юрій II від 1323 до 1340 pp. Князь Тройдин (поляк), батько Юрія — був князем Мазов’ецьким, а мати Марія дочка галицького короля Юрія. Бояри самі запросили Юрія II на галицько-волинського князя. Бояри правдоподібно отруїли його 1340 р. і від того часу перестає існувати Галицько-Волинське князівство.

Отже, княжа династія існувала в Київській Русі-Україні понад 450 років. Князі цієї династії, вперше зуміли об’єднати старі українські племена в одну державу, яку назвали «Русь». Хоч в дійсності Русь була тільки одною з багатьох частин України такою самою як і Галичина, Волинь чи інші. Назвою «Русь» вони також зуміли заморочити голови не тільки українцям, а й багатьом іншим народам південної і західної Европи на довгі сторіччя. Але не вміли вони самі жити в згоді, ані не залишити українцям прикладу як жити в мирі та згоді. Не вміли і втримати величної державносте Київської Руси-України.

Про українську літературну мову в тих часах ще також ніхто не дбав, хоч вже була азбука і латинка, і кирилка. У вищих школах учили грецькою, латинською або германською мовами, а в богословії вчили так званою старо-слов’янською чи церковною мовою, хоч по правді сказати цієї мови і так мало хто розумів.

Отже, «україніка» за княжих часів була цілком занедбана, знехтувана, зневажена. Мабуть, уважалася вже перестарілим «язичеством». Назва «Україна» і українська мова в тих часах зберігалася тільки завдяки селянам в усних переказах, у староданіх фантазія та піснях і в щоденній розмові.

Після занепаду княжої династії, хоча галичани й волиняни ще оборонялися, українські землі почали роздирати мадяри, поляки, литовці та інші.

Далеко, на північному сході існувало Московське князівство, а на південному сході і на Чорноморських степах розгулювала татарська орда.

ПІД ЛИТВОЮ І ПОЛЬЩЕЮ

У 1387 р. Польща остаточно завоювала Галичину, а Литва забрала Волинь і Київщину.

Тоді в половині XV ст., коло 1435 р. король Ягайло переселив багато поляків на Україну і приділив їм великі землевласності як великих магнатів так і польської шляхти, а також для колишних княжих бояр, які одержали права польської шляхти.

Під час цієї польсько-литовської окупації України тільки магнати і шляхта мали привілеї владарювати. А решту населення України називали хлопами або холопами, інакше кажучи рабами.

Магнати і шляхта зобов’язувались нести військову службу і воєнну заготівлю, а тому що хлопів не зобов’зували до військової служби ані заготівлі, то шляхта і магнати домоглися в польського короля, щоби українське населення задармо обробляло їхні землі бо вони, ніби, мали тримати оборону від татарських нападів. Тому в Україні почалася так звана панщина.

ПАНЩИНА

Слово «панщина» походить від слова «пан». У стародавній дохристиянській грецькій міфології «Пан» означало (Бог) володар пастухів і мисливців, володар страху.

У стародавній арійсько-українській мові «господь» — це почесний титул, який надавався старшим, досвідченим і заслуженим тільки мужчинам, що й означало господар, володар.

З приходом християнської релігії в Україні так званого Візантійського обряду «господом» вже титулували тільки Бога-«Господь Бог», а всіх вірних вже називали «рабами Божими» (у латинському обряді називають слуга Божий, а не раб Божий).

Для почесного відзначення людей почали всіх титулувати «пан», «пані», що мало те саме значення що й господь, господар, володар.

Так звана «панщина» в Україні почалася ще за княжої династії Київської Руси-України. Тільки що в той час ще не називали «панщина», а «феодальщина».

«Феод» з латинської мови означає майно, маєток, яким князі наділювали своїх васалів і боярів чи дружинників за те, що вірно служили їм. Власників таких феодів називали феодалами. Але феодалами могли бути тільки ті, котрі вірно служили князеві і були у постійній воєнній готівні. А феодали винаймали до помочі собі робітників чи слуг.

Під час польсько-литовської окупації в Україні княжі феоди і ще багато більше земель приділені польським магнатам і шляхті. Тільки що їх вже не називали феодалами, а поміщиками (панами). А коли польська шляхта ще й домоглася, щоби хлопи і працювали безплатно для них (панів), то з цього вже вийшла назва—панщина. Тобто, убезправлені селяни і робітники були змушені працювати для польських панів.

ТУРКИ

Близько 1389 р. у південно східній Европі, на Балканах, вперше появилися турки з Азії. Насамперед примусили сербів підкорятися їм, а пару років пізніше завоювали і Болгарію.

1453 р. турки завоювали цілу Візантію, а їх столицю Константинополь переіменували на Істамбул та заложили свою столицю Туреччини. В той час у Криму зорганізувалася окрема татарська орда, яка по кілька разів річно, не тільки грабувала і нищила населення України, але й забирала тисячі бранців до Криму і там продавали їх туркам в неволю.

Турки запрягали старших бранців-невільників до тяжкої праці на кораблях, а молодих невількиків виховували на яничарів. Деякі старші переходили на «турецьку віру», щоби тільки не мучитися в турецькій неволі. Таких перекінчиків називали ренегатами.

Згодом турки і татари до спілки нападали на східні і на західні землі України. Грабували все, що попало їм під руки, а людей вбивали або забирали в ясир, а за собою залишали цілковиту руїну.

Поляки і литовці не зуміли оборонити місцевого населення від татар і турків.

Українці з часом вирішили самі зорганізуватися та обороняти свою землю від нападників, утворивши військові формування що отримали назву козаччини.

КОЗАЧЧИНА

Назва «козак»—турецьке слово, яке означає вільна людина. Історики кажуть, що українські козаки — це нащадки давніх «антів». Козаки, як і давні анти, воліли вмирати на волі, а ніж жити в неволі. Козаки також казали, що «в неволі помреш все одно, а на волі можеш жити, як козак».

Отже, десь прикінці XV ст. коли татарсько-турецька неволя вже всім переливалася через верх і виходу не було ніякого, тоді, неначе з попелу і руїни, як той «фенікс», як давні анти, встають козаки беручи зброю в руки та знищують всіх хто тільки на їх землю ступить.

Ці перші українські козаки ще не знали боротися ані за Україну, ані за Русь. Часто згадували віру православну, а перед битвою молилися до Пречистої Діви Марії.

КРІПАЧЧИНА

У країнське населення одразу не хотіло працювати дня польських і литовських поміщиків, що не давали їм ніякого забезпечення, ані оборони від частих татарських, а опісля і турецьких нападів під час яких забирали тисячі бранців у тяжку неволю грабуючи і вбиваючи мирне населення.

Переважна більшість так званої української шляхти також стала на стороні українського люду. Часто організовували погроми польських поміщиків, а самі втікали утворюючи «козаччину». Не раз вони говорили: «Волі не здобудеш, поки сам паном не будеш!».

Польська шляхта тоді завела так звану «кріпаччину». Селянам заборонено покидати пана, переходити з одного села до другого без дозволу. Однак що сильніше селян переслідували, тим більше зростали козацькі сили.

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ

Близько 1550 р. князь Дмитро Вишневецький покинув своє майно на Волині і подався на Запоріжжя. Там, на острові Мала Хортиця, заснував оборонну фортецю, яку козаки назвали — Запорозька Січ.

Через 13 років Дмитро Байда-Вишневецький зі своїми козаками не тільки обороняв українські землі від татар, але часто сам нападав на татар і на турків, безпощадно громив їх, але 1563 р. вирушив у похід на Молдавію, попав у турецьку неволю і за наказом султана Селімана II—розстрілений.

Про Байду Вишневецького залишилася тільки пісня. Але Запорозька Січ після його смерти існувала ще коло 212 років.

Впродовж тих 212 років в Україні козацькі сили зросли до кільканадцять тисяч. Мали вони і багато менших і більших гетьманів; згадати б хоч: гетьман Петро Конашевич Сагайдачний (1614-1622 pp.), гетьман Михайло Дорошенко (1623-1625 рр.)та гетьман Богдан Хмельницький (1595-1657 pp.), які боролися вже не тільки проти татар і турків, а й проти поляків.

Богдан Хмельницький тоді навіть підписав «оборонний союз» з московським царем Алексієм Михайловичем, від того часу в Україні почало верховодити московське царське військо.

А вже від 1657 р. почавши від гетьмана Іван Виговського, а дальше Петро Дорошенко та Іван Мазепа, вже вели криваві війни проти царської Московії за самостійність і незалежність України.

Московський цар Петро в 1682-1725 pp. проголосив уже себе царем всієї Росії, а згодом за порадою двох дорадників імператором всієї Росії.

Таке проголошення в Україні прийняли з великим обуренням, бо казали, що Богдан Хмельнийцький підписав тільки «оборонний союз», а не підданість України під Російську імперію. В Україні тоді відреклися від назви «Русь» і приняли стародавну назву «Україна».

1709 р. російський цар Петро вперше зруйнував, а 1775 р. цариця Катерина цілковито знищила Запорозьку Січ.

Від того часу в Україні вже тільки старці-кобзарі жалібно співали про долю України:

О царице, вража мати,

Що ж ти наробила?

Степ широкий, край веселий Тай занапастила.

Починаючи від Катерини II (1762-1796 pp.) аж до Николи II (1894-1917 pp.) всі царі Московії-Росії розголосили по цілому світу, що України не було, нема і не буде, що Україна — «Окраіна» велікай русскай землі», а українці — «часть вєлікаго русскаго народа». Східну Україну росіяни назвали «Малароссія».

В Україні знищили сліди української державності та українські закони, а завели московській порядок, московську мову та культуру. 1876 р. вийшов царський указ, який заборонив друкувати книги українською мовою. А хто не корився, того карали в’язницею і засланням на Сибір.

Московія-Росія зросла у велику імперію аж до Аляски, а сибірські ліси-тайги заповнили мільйонами українців.

Розділ п ’ятий ЛУГИ-МАРКІВЦІ

Уі розділі, подано географічне положення Марківців, історичну адміністративну приналежність.

II розділ присвячено походженню наших прапредків.

У III розділі, подано повість про перших лужан — предків сьогоднішніх марківчан.

Про село Марківці та про його попередню назву Луги, знаємо в більшості з переказів, з легенд і оповідей старших марковецьких жителів і врешті з того що вже й самі бачили і пережили.

Українські народні пісні, приповідки і жарти, які збереглися в пам’яті стали тими перлинами, які свідчать про правдивість історичних подій.

Отже Марківці, ще під попередньою назвою Луги були живими свідками стародавної арійської культури, індо-европейської культури, дністрянсько-бужанської культури та початків «Залізної доби». Свідками різних нападів як готів і гунів так і інших давніх племен. А подалі княжої династії Київських, Галицьких та Галицько-Волинських князів. Пережили татарську і турецьку навали та польську займанщину. Докладніші відомості про цей період подані у IV розділі.

У продовж тих незапам’ятних віків у Прикарпатських пралісах постали, так звані, Покутські суходільні шляхи та їх перехрестя. Один з таких перехресних шляхів якраз і був на Лугах, між двома руслами річки Стримба. Звідси дороги розходилися на північ — до містечка Тисмениця, а дальше на Поділля. На схід та південний схід—до Отинії і Коломиї. На південь—до села Пнів, а звідти у Карпати. На захід та північний захід—лісова дорога вела до ріки Бистриця біля Хриплина.

Коли хтось хотів потрапити до села Заболотє то їхав бродом через ріку Бистрицю і тільки тоді коли вода мала, плитка.

Стара дорога на північ до Тисмениці, і на південь в Карпати, вела майже попри річку Стримбу перетинаючи її то тут, то там, бродами.

Саме поселення в ті давні часи називали — Луги, а південний прилісок — Залужє (Залужжя), тобто — за лугом. Ця назва збереглась до наших часів.

1340 р. перестало існувати Галицько-Волинське князівство. 1387 р. Галичина вже під польським володінням. Настала так звана — панщина.