Наукова бібліотека України


Loading
АРІЙЦІ
Краєзнавство - Марківці - Івано-Франківська область

Назва «арієць», «арійка», «арійці» походить від слова «арія», що в тих давних часах означало територія, край. Звідси і оригінальна назва «Україна». Арійці-українці походять з одного стародавного кореня «Арія-край».

У старій санскритській мові Індії назву «арієць» чи «арійці» звеличино до гідности вищої кляси людини чи людей, подібних до титулу шведського Нобеля або латинських Нобілів. Виглядає однак, що і шведський інженер Нобель і латинські Нобелі (вельможі), гордилися б титулом Арійця.

Приблизно між VI і V тисячоліттями до Христа арійці жили на північ від ріки Дунай і десь на захід від центральної Европи, до нижньої Волги і Каспійського моря на сході.

Англійський дослідник історії сер Г.Г. Джонсон (Sir Н.Н. Johnson), чомусь назвав їх арійськими русинами, хоч в дійсності русинів ще й на світі не було, аж десь до IX сторіччя.

Арійці вже обминули палеолітну добу і були на переломі мезолітної та неолітної доби. Знаряддя виробляли вже з тесаного каменю або й з кременю. Вміли також палити вогонь. Жили переважно по печерах або в землянках. Одяг робили зі шкіри звірят, але вміли також плести одежу з волокна чи лика. Голки виробляли з риб’ячих кісток або з вепрової щетини. Живилися переважно зубровим, вепровим м’ясом, рибою, дикими ягодами, овочами та медом. А коли вже навчилися присвоювати воли і корови, то вже споживали і коров’яче молоко.

Дещо пізніше навчилися збирати також зерно жита, пшениці, ячменю та проса, які самостійно росли то тут, то там на прогалинах і долинах. А опісля навчились самі копати чи порати землю дерев’яними чи кістяними мотиками, сіяти зерно, з початку на невеликих грядках, а опісля — на ланах. Це принесло не тільки велику користь але й велику радість. Тож-бо були початки рільництва, початки агрокультури.

Про вино арійці не знали, бо виноград тут не ріс, але з меду навчились робити кисле пиво і то таке, що нехай сховається і вино.

Про якусь там державу чи імперію, про якихось там царів чи королів, ніхто і не думав. На це не було ніякої потреби. Україну з тих часів називали країною меду і молока.

Всього тут було достатком для всіх, і навіть для подорожуючих, які часто переходили через У країну. Бувало тільки підуть у ліс, а тут, як у великому магазині всього повно, — що тільки душа забажає. Але хто там міг подумати, що цей запах меду і молока, десь в недалекій майбутності зможе принадити непрошених і небажаних гостей.

Англійський історик Ввелс (Wells) описує що арійці любили багато говорити і багато хвалитись, але вміли й розказувати прямо неймовірні фантазії-оповідання.

В тих давних часах вони жили племенами. Родинний устій ще дальше був матріярхальний, але племінний—поступово переходив на патріярхал ьний. Головою племени вже переважно був найстарший, найбільш досвідчений мужчина, якого титулували тато або дідо і всі його слухали. А всякою здобиччю та збором всі ділилися. У вільний час сходилися разом та гостил ися всім добром розказуючи про свої щоденні пригоди.

Кожного сезону всі сусідні племена сходилися десь на призначене місце і справляли пир (празник). Десь при кінці місяця грудня, коли день починав більшати, святкували День Сонця (Ко-Ладо), як день надії. Весною святкували День Весни, день життя і радости. В літі, коли день починав меншати, святкували День Купала. А восени справляли пир в честь Збору-Обжинків.

На такий сезоновий, міжплемінний пир приготовляли не тільки найкращі харчі і напитки, а звичайно відбувались змагання співу, танців і різних гумористичних і фантастичних оповідань. Одні славилися комедіями чи жартами, від яких всі сміялися. А інші — оповіданнями про неймовірні чудовища, про звірів величезних, про смоків, чи двадцятиголових зміїв, що пожирали людей та про лихе, яке не раз заводило людей по лісах чи десь коло ріки.

Подорожні, які в той час переходили Україну чудувалися звідки той нарід набирає так багато різних неймовірних оповідань. Любувалися багатством і красою природи та милозвучною арійською мовою і культурою.

Згодом, ця арійська мова і культура, неначе морем, розіллялася по цілій Европі і ген—далеко до південної Азії, аж до Індії.

Десь приблизно між чотири, три з половиною тисяч років до Христа тут повстає вже не арійська, а Індо-Европейська культура. А згодом і кілька цілком окремих культур. На південному Сході

—    Геліолітська культура. Коло Середземного моря — Іберійсько-Медитерянська культура. А в західній і північній Европі — Нордійсько-Тевтонська культура. На території Західної України— Дністрянсько-Бужанська культура.

Отже в наслідок цієї, так званої, Індо-Европейської культури з колишної арійської мови вироджується кільканадцять окремих мов:

1.    Група кельтсько-галицьких мов.

2.    Група латинських мов: французька, іспанська, італійська і інші.

3.    Група грецької і албанської мов.

4.    Група тевтонських: германська, голландська, бельгійсько-

флемінгська, англійська і ряд скандинавських мов.

5.    Литовська, вірменська і перська мови.

6.    Група санскритських мов Індії.

7.    Група так званих слов’янських мов: болгарська, сербська, хорватська, словацька, словенська і польська.

8.    Українська мова є нащадком старої арійської мови, а білоруська і російська мови розвинулися вже з руського діалекту, староукраїнської мови.

Так звана «слов’янська мова» взагалі не існувала. «Слов’яни»

—    це римська і грецька назва «рабів».

Назва «Арія», ще до недавна залишилась була коло м. Герат в Афганістані, і то тільки як почесна історична назва старої Арії.

ДНІСТРЯНЦІ-ТИВЕРЦІ

Арійці це предки всіх українців.

Дністрянці чи тиверці, це тільки частина арійців-українців, які жили в Західній Україні коло ріки Дністер.

Назва «тиверці» походить від старої назви Дністра-Тирас {Tyras).

Але вдійсності, коли арійці зайняли майже цілу територію України, приблизно VI тисячоліть до Христа то дністрянці вже жили коло Дністра, щонайменше VIII тисяч років до Христа. Дністрянці були тими першими піонерами, які поселювалися коло великої ріки ще тоді коли центральні і північні землі України були під морем води, яка спливала з відступаючого льодовика.

Отже дністрянці перші яких назвали степовиками, а опісля і лісовиками, тобто предками арійців-українців. Вони і стали одними з творців арійської культури.

Приблизно трьох з половиною тисяч років до Христа, підчас названої Івдо-Европейської культури, коли народи південної і західної Европи почали творити свої окремі культури, на Придніпрянщині перше повстає так звана Дністрянсько-Бужанська культура.

Згодом ця культура поширилась аж до Дніпра і приблизно три тисячоліття до Хрисга досягла своїх вершин. Цю культуру називають «Трипільською», там, коло села Трипілля, на Київщині, археологи відкопали найбільші залишки цієї культури.

За часів Трипіл ьської культури люди почали вже будувати дерев’яні хати. Навчились також присвоювати звірят, запрягати воли і корови в ярмо до тяжкої праці. Але про коней ще не знали довгі сторіччя.

Дністрянці першими з українців почали вживати різне залізячне знаряддя, як у рільництві так і на домашній господарці, десь близько тисячу років до Христа. І таким чином сільське рільниче і домашнє господарство тут було на багато вищому рівні ніж в інших частинах України. А це мабуть завдяки гальштатським галійцям із Заходу.

ЛУЖАНИ

Назва «лужани» походить від назви поселення Луги, що походить від назви поля Луги коло річки Стримба.

Сьогодні тут село Марківці.

При копанні ставів у селі Марківці, десь у половині 1930-х років, знайдено кілька кремінних наконечників до списа з приблизно IV тис. р. до Христа. Підчас археологічних розкопів, так званих «тілопальних могил» у Марківцях у 1937 і 1940 роках знайдено багато експонатів від III тис. р. до Христа, до 1-го сторіччя по Христі. У 1960-х роках на ставах знайдено камінну сокиру з приблизно V до IV тис. р. до Христа.

Ці знахідки вказують на те, що безпосередні предки марківчан звані лужанами вже постійно жили тут, ще десь приблизно від V тис. років до Христа.

ПОВІСТЬ ПРО ПЕРШИХ ЛУЖАН

Старші дністрянці-арійці, дуже часто і залюбки проповідували, що їхні давні предки зайшли сюди десь з південного сходу.

А там, мовляв, ще й гори є високі, а дальше за горами, ще й море широке. І все це, як оком глянеш навкруги арійська земля. А там дальше, де земля вже закінчується, там синє небо починається, а в небі і Сонце ясне, і блідий Місяць, і зорі небесні.

Для молодих, що вже тут родилися і росли такі оповідання старших були цікавими, але й не меншими фантазіями, як оповідання про смоків, чи дванадцятиголових зміїв. їх манив світ якого вони ще зроду не бачили.

Аж ось одного погідного літнього ранку зібралися вдвох брати, Яр і Мир, і

—Давай, — кажуть. — Підемо шукати кращої долі. А може... може колись і ми будемо розказувати про свої пригоди.

У шкіряні торби поживи набрали і риби сушеної, і м’яса вепрового вудженого, і горіхів ліскових та сушениць всіляких. Повні торби набрали, бо казали: «як маєш у торбі, то сідай хоч на горбі» Взяли із собою кам’яну сокиру і списи та й вирушили в незнану дорогу на полуднє. Недалеко вже й ліс починався, а дальше за обріями і гори чорніли.

У лісі і стежка витоптана крута, не проста, але вела кудись у глибину старовинного ліса. Якось так дивно, тихо в лісі, тільки вершки дерев про щось шептали між собою, а мандрівники заходили чимраз дальше і дальше в глибину ліса.

Пригадали собі тепер, як то старші нераз розказували їм про тих страшних звірів і аж лячно стало. А ну ж якесь лихо загородить дорогу і що тоді? І справді, десь не далеко в лісі, якась звірюка так сильно заревіла, що аж лісом потрясло. Це напевно олень, або зубр так сильно заревів на пересторогу всім звірятам. Ще дальше в лісі перекликалися вовки. Через стежку, таки перед їхніми очима, раптом гейби перескочили дві сарни і тільки білими хвостиками помахали зникаючи в глибині лісу. Мандрівники зрозуміли, що вовки десь недалеко.

—    Мудрі ті звірята, — відзначив Яр.

—    А вовки? — запитав якось непевно Мир.

—Літом вовки не страшні, вони бояться людей, — пояснив Яр. І так потішили один другого, мовляв, нема нічого страшного і покрокували дальше лісом, незнаною їм стежкою.

Мандрували цілих два дні від рана до вечора. А на третий день рано зупинились коло ріки, що плила зі сходу на захід. Тут і стежка була між лісом і рікою, а по другій стороні ріки якась велика прогалина, із то тут, то там невеликими деревами, корчами та високими травами. Дальше на полуднє чорніли гори.

—    Куди ж тепер підемо?—запитав Мир. —Я ще ніколи зроду не бачив так багато ягід-суниць.

Мандрівники тепер припали до ягід з таким захопленням, що й забули куди їм іти дальше.

Раптово якась криклива ворона перелетіла коло них і крячучи полетіла попри ріку кудись на захід.

—    О ні, — сказав Яр. — Не підемо ми за вороною.

Перебрили через ріку на другу сторону і помандрували дальше на полуднє, де чорніли гори.

Десь перед полуднем, коли і Сонце було вже високо, побачили вони ще одну річку, яка плила з полудня на північ і пішли за нею. Це вже була річка Стримба, з двома її руслами, недалеко одне від другого. На схід тут ніби й гора, і не гора, а тільки на пару кроків вищий терен. На горі—дубовий ліс із вікових величезних дерев. На захід, за другим руслом річки, вже мішаний старовинний, а між лісами розкішні розлогі луги. Тут така краса, таке добро всіляке, що ніхто і не оповідав про таке. І яблуні, і груші, і сливи, і черешні. А там ліщина і калина. Багато різноманітних квітів всюди. В річках всілякої риби повно: щупаків, плотиць, в’юхів. І раків повно. А в лісах довкола звірят всіляких і птиці, аж кишить.

Подивились на це все молоді мандрівники і аж душі зраділи, бо тут як рай на землі.

—    Ну, — каже Яр. — Багато ми чули від старших людей про звірів страшних і про дванадцятиголових зміїв, але про таку красу і про таке добро, ще ніхто і ніколи нам і не приповів.

Сонце вже хилилося до заходу, ховаючись десь таки недалеко за лісом і тільки гейби заглядало ясно-червонявими проміннями, то тут, то там, з поміж дерев. На лугах, запанував якийсь неймовірний спокій і тишина, гейби ціла природа приготовлялася до відпочинку.

Оба мандрівники також відчули втому після довгої подорожі і захотілося їм десь присісти, відпочити та переспати, бо завтра день великий і дальша дорога незнана. Посідали собі на березі річки і тепер пригадався їм дім, хлопці, дівчата що в цей час сходилися, співали й жартували, а то й романсували. А тут ні душі живої не побачиш. Нема кому навіть розказати про свою подорож і пригоди. Тут, перший раз, вони відчули те безлюддя і ту самітність і аж жаль їм стало.

На небі вже й зорі засіяли, а в повітрі таки довкола них, якісь маленькі, гейби зірки, літали тільки блимали зоряним світлом. На другім боці, за рікою, з корча показалося ясно-біле світло, ніби вогник.

Не стерпів Мир і якось несміливо запитав:

—    Ей Яре чи і ти також бачиш те світло?

—Так, — відповів тихо Яр.

—    І ті зірки, що блимають довкола нас?

—    Так, так, — сказав дещо відважніше Яр. — А я думав що то тільки я такий змучений і що то тільки мені так привиджається.

Незабаром зійшов місяць і освітив Луги так ясно як у день. Недалеко річки було якесь досить велике і крислате дерево, а в місячному сяйві виглядало гейби якась казкова палата.

—    Ходім там, під ту палату,—запропонував Яр. — Може там хоч троха заснемо.

Поставали хлопці над берегом річки і на предивне диво, побачили як місяць і зорі купалися в річці, аж вода хвилювалася. Зачаровані красою місячного вечора мандрівники примістились під гілястим деревом, полягали на траві і заснули твердим сном.

Мирови приснилося що він десь встав і якось знісся понад лугами, над річкою, понад лісами і літає як птах. Сам собі дивується яку то він силу має і крил не має, а так літає. Десь і люди дивляться на нього, а він і ще вище підноситься, літає, щоб їм показати яку то він силу має. І гордим став, що мабуть ніхто на світі так не може літати як він.

На другий день рано, коли мандрівники пробудилися, то вже й сонце зійшло, а від соняшних променів роса блищала на траві, на корчах, на деревах, мовби після дощу, хоч не було дощу, і ані хмарочки на небі не було.

—    Знаєш Яре, я відчуваю, що тут десь недалеко живуть якісь люди.

—Можливо, звечора ми бачили вогник, на другій стороні річки. Хтось мусив його там запалити. Ходімо на ту сторону, може там знайдемо якусь стежку, а може й хату де ті люди живуть.

Перебрили вони на другий бік річки та даремно. Там де звечора бачили вогник, тепер не було ні сліду ніякого з вогнища. На березі лежала стара здривніла колода вільхи, а її з кореня тут виріс молодий корч і то все. Ні стежки, ані слідів не було. Ніяково стало молодим мандрівникам, але нема кому розказати що бачили і нікого й запитати. Зібрали своє знаряддя і помандрували попри річку дальше в полуденному напрямку. Хотіли було вже й вертатися назад додому, але нетерпілося також бачити, що там далі.

—Ей-ей, чекай,—ледве прошепотів Мир, застовпівши на місці як закопаний.

—Дивися, там хтосьє, — і показав рукою до переду.

І справді, на березі ріки, не далеко від них стояли дві людські постаті у довгих білих одежах.

—Дівчата?—якось недовірливо пробурмотів Яр. — Невже ж це ще один привид, як той вогник в ночі?

Якось страшно було їм підходити ближче. Ану ж зникнуть, як той вогник.

Дівчата гейби відчули що хтось там недалеко, а може й побачили їх, обернулися та почали кликати ще когось. Раптом, до дівчат прийшли ще дві особи, а дівчата показали рукою в сторону де стояли Яр і Мир. Тоді вже всі четверо пустилися йти Ярови і Мирови на зустріч.

—    Ходім і ми їм на зустріч, — сказав Яр до Мира. — Це вже не мара, не привид, а дійсні люди, як і ми.

—Здорові були, добрі люди!—якось зніяковіло вимовив Мир.

—    Мир вам! — відповів мужнім голосом мужчина, станувши перед жінками.

—    А хто ви такі? — відважився запитати Яр.

—    Я Яхим, це моя господя Маланя, а це її сестра Слава, а то моя сестра Зоряна.

—    А я ...

—    Ми знаємо хто ви, — перебила Ярови Слава.—Ти Яр, а ти Мир. Сини славнозвісного оратора Зова.

—    Минулої осені ми приходили до вашої оселі на пир Збору, — відзначила господя Маланя. — А цеї осені вже ми приготовляємо пир Збору. І тому ми прийшли сюди щоби назбирати всього добра на пир.

—    Не зашкодив би малий празник, хоч би для нашої зустрічі, таки сьогодня,—напівжартом, запропонував Яхим.

Яр і Мир пробували щось сказати, чи може щось запитати, але їм все хтось перебивав, як не дівчата то Яхим. А господя Маланя тільки обдивляла то одних то других.

—    Ходім десь посідаємо трохи в холод, — порадив Яр.

Сонце вже було високо і вказувало що час полудня. Мандрівники

разом з цілою групою радо посідали в холоді під дерево і аж відрадніше стало.

Яр і Мир повитягали з торбів всяку поживу, яку мали і почали частувати своїх нових знайомих, а при тій нагоді вже й почали розказувати їм про свої нові пригоди. Цим разом всі слухали і ніхто їх не перебивав.

По якомусь короткому часі в гуртку новознайомих запанувала якась майже неймовірна тишина. В той Час відчулась між ними якась близькість і родинна теплота ніби сам Бог зійшов між них і

благословив їх згодою і любов’ю. В той час сиділи всі як зачаровані, ніхто з них не смів сказати ані слова.

Від того часу вже всі вважали себе як одна нерозривна велика родина.

ПИР КУПАЛА

Назва «Купало» означає те саме, що купіль, чи купання.

Десь коло 24-го червня, коли день починав бути коротший, Дністрянці святкували день Купала. Після свята Сонця-Колада і свята Весни, свято Купала було третє по черзі велике урочисте свято.

По місяці відзначали, що наближається свято і празник Купала. Всі вірили, що день Купала — велике свято, бо в цей день здійснювалися мрії кожного молодої особи. Вірили також, що опівночі перед Купалом цвіте папороть, а хто знайде цю квітку або хоч побачить її, тому здійсняться всі його мрії.

Це ж бо неабияка квітка. Появлялась вона тільки опівночі, між заходом і сходом сонця і тільки на одній гілці папороті. Виглядала як зірка ясна, блискуча і кого вона освітила в ту мить, тому здійснювалися мрії на многії літа. Але побачити квітку міг лише той хто вірив у неї і в її чудесну силу.

Отже на пир Купала всі приготовлялись з найбільшими урочистостями, взаємною згодою і любов’ю, бо в цей день вирішувалася доля кожного.

Виглядало, що навіть вся природа довкруги втихла чекаючи на той великий день Купала.

— Завтра свято і празник Купала, — каже Яхим.—Я піду і ще сьогодні наловлю свіжої риби, щоб зготовити на завтра. Кажуть що на Купала не годиться ловити рибу бо в цей день русалки купаються, то щоб і їх не кривдити, кажуть що вони ніби з низу до половини як риби, а тільки від половини до голови як дівиці.

Усіх обгорнув якийсь дух урочистості і всі рушилися до роботи, знаючи вже на пам’ять що кому треба робити.

Яр і Мир нанесли купу сухих дров, щоб було чим палити. Яхим наловив і почистив цілий кіш риби і раків. А господя Маланя в кожну рибу наложила щей якихось корінців і листочів, а тоді кожну рибу зокрема досить грубо обліпила глиною. Яр і Мир з цікавістю приглядалися і чудувалися нащо та господя обліплює рибу глиною. Такого вони ще не бачили й не чули, але й поспитати якось не сміли. Дівчата Слава і Зоряна за той час назбирали аж два повні кошики черешень та малинів. Виглядало що на пир Купала вже все приготоване. Щось тут ще бракувало, але якось ніхто не міг вже додуматись. Може само прийде у свій час.

Вже й сонце сховалось десь за обрієм, настав вечір. На небі зірки заблистали і так багато їх і такі ясні, веселі. Здавалося що й до них всміхалися, мовби хотіли сповістити їм добру долю.

Все затихло, ані листок на дереві не шебернув. Ніхто не обізвався ані словом. Всі, немов зачаровані, гляділи десь в глибину природи і можливо, що кожному на думку тепер прийшов той чудесний цвіт папороті, щоб знайти кращу долю, щоб здіснити мрії. Дехто з них навіть почав уявляти, як то виглядає та чудесна квітка, що ясна і блискуча як зірка. Уявили собі, що вона вже появилась і освітила їх ясним промінням. А в цьому світлі побачили величаві палати, а в палатах всього, що тільки душа забажає.

Серед такої уяви вони потонули десь в глибині мрій аж сон обгорнув їх і вони заснули спокійним сном.

Рано-раненько коли тільки сонце почало сходити, ще всі спали, тільки дівчата тихесенько встали, щоби нікого не збудити і поспішили лугом, щоби назбирати зілля. Нераз вони чули від старших що зілля на Купала це чародійна сила, яка в усьому помагає, в недузі, чи страху, хоронить від грому і тучі, та від всякої нечистої сили. А коли вже зілля назбирали, знайшли барвінку, і віночки сплели, і щей замаїлися. Думали несподіванку зробити. Віночки з квітками, собі на голови поклали, усміхнулись щиро одна другій і вже пустились йти назат, там де всі ще мабуть спали. Але напревилике їхнє диво, побачили вони як хмара диму почала підноситися і то просто до гори, десь аж під небо.

Яр і Мир, коли пробудилися, побачили що дівчат тут вже не було і якось шкода їм стало. Куди ж вони, так зрана, та й то самі помандрували? Ану ж заблудяться десь на лугах. І перше прийшло їм на думку щоби розпалити вогонь. По диму пізнають куди вертатися, а то щей прийдеться йти шукати їх.

Вогонь розгорівся вже таки добре і диму вже десь не стало, тільки полумінь зносилась вогнистими язиками повиїце корчів. Яхим з дружиною Мал анею повставали ще напівсплячі, ніби й уваги не звертали, що дівчат тут не було.

— Сегодня свято Купала. Сонце і русали купаються в річці, — запримітила господя Маланя, дивлячись на свого Яхима. З цікавосте обернулася вона до хлопців, може їм хотіла щось сказати.

але хлопців тут вже не було.

Дівчата стояли на березі річки, у довгих білих одежах, а на головах віночки з барвінку квітами закосичені. В руках тримали по в’язці зілля пахучого і на повний голос співали:

—    Ой плинь, плинь віночку,

Гарний з барвіночку,

За миленьким, за миленьким

Всі знали народні звичаї на празник Купала. Знали і хлопці, тому ніби заховалися трохи нижче коло річки, чекали вже неминучого.

Коли дівчата докінчували співати:

—    Ой плинь, плинь віночку, —

поскидали віночки і пустили їх на річку щоби плили з водою, за миленькими.

Віночки поплили річкою в долину, а коли хлопці побачили, підняли їх з води і вже хотіли нести їх до дівчат, але щось зупинилися.

—    Чекай Яре, — застиг на мить Мир. — Але котрий віночок, котрої?

—    Гмм, — зостановився на хвилину і Яр, подумав трохи, тай каже. — Ходім, а там вже якось побачимо.

Тут, де дівчата стояли, на березі лежав тільки їх одяг, а дівчата зайшли у річку де була глибока вода аж попід пахи, і гейби вже чекали на когось. Яр простягнув руку з віночком до дівчат, а Зоряна в ту мить простягла обі руки щоб досягнути віночок. Яр ще більше нагнувся, ніби нехотячи поховзнувся і скочив у воду коло Зоряни. За ним Мир скочив і вже опинився коло Слави. Віддали дівчатам віночки і обняли їх, але якось так сильно, що здавалося вже ніяка сила їх не розлучить. В той час і сонце обняло їх гарячим промінням з гори, а десь з глибини річки ніби друге сонце вигойдувалося і обливало їх золотистими проміннями. Занурилися вони тепер під водою, щоби здорові були як вода. А коли вийшли з води, то дівчата зодягнулися у свою одежу і вже парами співаючи помандрували до вогню.

Яхим з дружиною, тим часом, ще поралися коло вогню. Розгортали грань, а зверху накладали раків і обліплену глиною рибу. Наверху ще накладали сухих дров, щоби риби і раки пеклися.

За той час хлопці з дівчатами парами зблизилися до вогню. Тримаючися за руки, частенько поглядали і ввічливо всміхалися одні до других і стали коло вогню, гейби безрадними, незнаючи ані що казати ані що робити.

Яхим з Маланею, тепер пригадали собі, що і вони тільки минулого літа на празнику Купала, саме отак запізналися і в короткому часі після того одружилися. І в той час їм хотілося піти до річки скупатися, та пригадати собі як то бувало колись. А коли покупалися той вони взялися за руки і парою прийшли долучитися до новозако-ханих. За той час риби і раки спеклися. Яхим повитягав раки і поскладав у кошик, а рибу поскладав на землю коло вогню. Маланя тоді до каменя порозбивала запечену глину, а чисту печену рибу поскладала на широкі зелені листки, подала всім до обіду.

Яр і Мир аж тепер зрозуміли нащо та господя обліплювала рибу глиною і переконалися що такої смачної риби вони ще ніколи не їли.

Всі смачно споживали рибу і раки. А опісля того дівчата подали черешні і малини. Наїлися до схочу і багато всього ще залишилося, але гостити вже не було кого.

Після обіду співали купальських пісень. Дівчата та хлопці танцювали довкола вогню, перескакували через нього щоби ніяка нечиста сила їх не чіплялася.

Гарний, веселий і багатий для мандрівників був перший празник Купала на Лугах. Але пригадали вони собі своїх рідних, яких ще недавно залишили в старих, дехто пригадав собі також що тільки минулої ночі в уяві сяйва квітки папороті, бачили хати як палати, а в хатах багатство, що тільки душа забажає, а тут ні хатини і ніде голови притулити, тільки ріки, луги, ліси і поля. Правда природа тут чудова і багата, але хатів їм тут природа не збудує. їх треба самим будувати.

Після празника Купала мужчини взялися до роботи, щоби ще до зими збудувати хоч дах на головою.

Працювали тяжко, від сходу до заходу сонця, але до осені, побудували аж три хати.

Високі стіни довкруги і стеля, плетені з пруття. З обох боків виліплені і вимащені глиною, дах грубо пошитий в’язками довгої сухої трави і соломи. Долівку витовкли і вимастили жовтою глиною, що справді виглядала як килим. Під одною стіною поставили ліжко плетене з пруття, викладене пахучим сіном та соломою. По середині хати, в глибині вимурували відкриту піч, щоб дим мав виходив через отвір у стелі і невеликий отвір у даху.

Коло хати, у піддашшю, вимурували також лазню-зільницю. Яму в землі, десь на три стопи в діаметрі і такої ж десь глибокої, вимастили грубо жовтою глиною та випалювали її так, що це виглядало як великий череп’яний горнець. До нього сипали пересіяний попіл і наливали до верху чистої води. На вогні майже на червоно, розпікали великий камінь і полегко спускали його в воду. Від попелу вода ставала масною і то називали луг. В ньому люди самі купались і також прали свою волокняну одежу, а опісля полокали чистою водою. Вірили, що хто сам скупається та випере свою одежу в такому лузі, того вже не вчіпеться ніяка нечиста сила ані недуга.

ПЕРШІ ПОДРУЖЖЯ НА ЛУГАХ

Яр і Мир після будови хатів договорилися з дівчатами і вирішили попросити Яхима і Маланю, щоб вони заступили їм їхніх батьків та матерів і благословили їхнє подружжя.

Матримоніяльна церимонія цим разом була коротка. За старим народним звичаєм молоді пари зайшли у річку і помилися, щоби чистими приступити до подружнього життя. Потім дівчата вбралися в чисту білу одежу і на голову поклали віночки невинності, а хлопцям причіпили букети до чистої білої одежі. Вони парами, у річці, стали до шлюбу. Яхим з Маланею від імені батьків та матерів молодих благословили подружжя, побажали щастя, взаємної згоди і любови та міцного здоров’я на многії літа. Молоді обнялися і поцілувалися, на знак їхньої подружньої згоди.

Після такої церемонії молоді жінки втрачали назву «діва» їх називали вже «господя» (господиня-пані).

Далі відбулося невелике прийняття — гостина. А після Яр і Мир взяли своїх молодих господинь на руки і занесли до ново-збудованих хатів.

Надворі залишився Яхим з дружиною Маланею.

—    Ей чоловіче!—каже Маланя. — Ми вже рік одружені. Бери чоловіче і мене на руки та занеси до нашої нової хати.

—    Ну що ж, нехай буде так, — сказав Яхим. Підняв жінку на руки та заніс до своєї нової хати.

Саме у своїй хаті рідна мова, культура і віра, народні звичаї та взаємна згода і любов не тільки помагали їм в щоденному житті, а й провадили кожного року до кращого й світлішого майбутнього.

Кільканадцять років пізніше на Лугах і діточок вже було багато. І от ці діти, що вже тут родилися стали першими правдивими лужанами.

Немало часу від тоді промайнуло, багато дечого змінилося. Але річка, луги, поля та ліси до сьогодні залишилися живими свідками давніх віків. А соловейко і сьогодні співає ту саму пісню що й колись. Тільки послухайте його і він напевно розкаже вам ще багато-багато більше.