Наукова бібліотека України


Loading
Післямова
Краєзнавство - Ямничани - Івано-Франківська область

На завершення першої частини книги “Ямничани...” хотілося б в черговий раз звернутися до своїх земляків-ям-ничан і всіх, кого цікавить наша батьківська історія: кожна прожита нами мить віддаляє нас від подій, які, вишикувані в ряд, складають наше минуле. Минуле, що було і славним, і трагічним, і веселим, і сумним. Минуле, в якому жили, працювали і боролися наші батьки і діди, близькі і далекі родичі, наші односельчани. Пам’ять про них можемо зберегти тільки ми з вами і тільки ми з вами можемо навчити цьому наших дітей. Тепер для цього ми з вами маємо всі можливості. Ми з вами письменні, у нас своя держава, і нас не переслідує влада за цікавість до минулого. Потрібно тільки перебороти в собі рабську лінь і виховати потребу у знаннях про минуле. 1 не про якесь абстрактне далеке і чуже, а власне і собі близьке...

Чимдалі по часу від нас та чи інша подія, тим менше її живих свідків, і тим менше шансів для майбутніх поколінь про ту подію дізнатися. Бо, на жаль, і офіційні документи не завжди можуть зберегтися і не завжди можуть бути об’єктивними. Але кожна велика цивілізована світова нація, дбаючи про своє майбутнє, навчилася оберігати і плекати свою минувшину. Відомо ж, що майбутнього не буває без минулого. Кожна сім’я в будь-якій європейській державі свято оберігає і поповнює свої сімейні реліквії: старі документи, світлини, різні родинні речі та перекази. Практично в кожній європейській країні заведено складати генеологічні дерева, писати спогади, досліджувати літописи маленьких і великих сіл та містечок. Але найголовніше навіть не це... Наші європейські сусіди до своєї давнини ставляться бережно, з повагою і серйозно. 1 високий матеріальний рівень там не тільки тому, що знаючи своє минуле, вони робили з нього правильні висновки... А ще там розуміли-і розуміють абсурдність нашої теперішньої владно-програмної сентенції: “Спочатку відбудуємо економіку, а потім настане час і для духовного життя”. Не хочуть “наші” з “колишніх” розуміти того, що там, де живуть люди, культурний процес не зупиняється ніколи, але він може бути або свій природній, або чужий, накинутий кимось зі сторони, чи зверху. І якщо не створити сприятливих умов для свого, буйним цвітом зійде бур’ян чужого. Сьогодні, як ніколи, нам потрібно дбати про своє у всьому. А найбільше в історії. Бо за нас, без нас, але про нас “літописи” уже написані. Про нас, і як це не парадоксально, і тепер у нас, “літописи”, де ми з вами нижчовартісні, продовжують писатися. І вони, ці “літописи”, сьогодні називаються українськими. Ми з вами просто не маємо права загубити наші духовні скарби. Не донісши їх до наступних поколінь, ми тим самим позбавляємо своїх нащадків власної гідності, а себе - майбутнього. Щоб цього не сталося, ми повинні в першу чергу знищити в собі схильність до духовної інерції і національного лінтяйства. Ми повинні нести в собі ту суму знань, яка стане частинкою нашої великої Української історії. І робити це постійно, без пауз на “відбудову економіки” та на ще якісь “важливі” причини. Тим більше, ми ямничани, ті українці, які знали і я вірю - знають, ціну національної гордості і власного державного розвитку. Ті ямничани - предки яких заради цих понять клали своє життя...

І коли кожна родина буде мати свій літопис, і коли життя кожної людини не залишиться поза увагою нащадків, ми зможемо з гордо піднятою головою увійти у світове співтовариство цивілізованих народів, зайнявши там високе належне нам місце...

* * *

Було б несправедливо в кінці не подякувати всім ямничанам, хто приклався до написання і видання цієї книжки. Десятки, якщо не сотні ямничан, стали джерелом інформації для автора у його роботі, чим прислужилися важливій і, сподіваюсь, потрібній справі. Але особливо хотів би подякувати Василю Деркачу та Ярославу Долчуку, які витратили багато часу і зусиль для підготовки і систематизації матеріалів до книги. Висловлюю вдячність і ямницькому сільському голові Василю Ребрику за сприяння і допомогу автору в справі виходу у світ книги “Ямничани...”

Автор.