Наукова бібліотека України


Loading
Ямницькі портрети
Краєзнавство - Ямничани - Івано-Франківська область

Богдан Катамай - відомий журналіст і громадський діяч Богдан Катамай народився 10 серпня 1911 року в Ямниці, в сім’ї Василя й Анни (з сім’ї Савчаків - Дякових) Катамаїв. Батько брав участь в Першій світовій війні. Повернувся додому аж в 1921 році. Це пояснюється тим, що Василю Катамаю довелося брати участь не тільки у військових операціях світової війни у складі австрійських військ, але і в пізніших подіях визвольних змагань. Він служив у військах Петлюри, а пізніше навіть у відділах “батька Махна“ і отамана Сокола. Слава про інтенданта Катамая була настільки поширена, що кожен “отаман” старався будь-яким чином “придбати” цього спеціаліста для своєї інтендантури (кухні). Повернувшись додому, він працював на залізниці. Крім щоденної важкої праці, Василь Катамай був і активістом громадського життя в Ямниці. Свого сина Богдана він сам вчив освіти, пишучи букви патиком по глині. В початкову народну сільську школу Богдан пішов в 1922 році зразу в четвертий клас, маючи вже досить непогану підготовку. Після закінчення навчання в Ямниці поступив до станиславівської гімназії. Там вчився шість літ, після чого відгукнувся на пропозицію свого стрийка Теодора Катамая, який ще з 1911 року проживав в США, в місті Чікаго. Стрий запропонував йому

переїхати до Америки на навчання. В 1929 році Богдан Катамай переїжджає до Канади, тому шо туди було легще потрапити, ніж в США. В емігрантів, шо переїздили до Канади просили показати лиш мозолясті руки, шоб впевнитися, він прибув в пошуках праці. Для сільського хлопця цей критерій був підходящий.

Він оселився в Вінніпезі, в родичів жінки Теодора Катамая. Там же пішов у восьмий клас загальноосвітньої школи. Англійську мову самостійно вивчив ще вдома. Приїхавши до Канади, активно удосконалював свої знання. В 1930 році Катамай вже студент університету в Чікаго, куди він переїхав з Канади. При вступі подав свої свідоцтва за період навчання в Станиславові. Богдан поступив на факультет журналістики і тому зразу ж почав співробітничати з редакціями українських газет. Спочатку тісні зв’язки пов’язали його з тижневиком “Україна", а пізніше він сам став ініціатором видання щомісячного журналу “Голос мазепинця”. Назва видання була позв’язана з створенням в 1931 році за ініціативою того ж таки Богдана Катамая “Товариства мазепинців”, до якого ввійшли молоді хлопці-українці з Чікаго. Товариство стояло осторонь партійної боротьби в середовищі української еміграції, але ставило собі чіткі програмні завдання національно-визвольного характеру. Орган “Товариства” журнал “Голос мазепинця” друкувався латинкою - українські слова латинською мовою. Причиною цього було те, що українські емігранти не мали змоги навчатися в українських школах і здебільшого були звичні до латинського шрифту. Крім того, друкар Йосип Саєк не мав українських шрифтів. Разом з багатьма українськими студентами Чікаго Катамай входив і до Української Національної Гвардії, організатором якої став широковідомий серед українців лікар Іван Смук. Останній відібрав 100 студентів, які щоп’ятниці відвідували лекції по програмі військової підготовки. Літом вони мали і практичні заняття в одній з військових частин. Вся ця робота і навчання забирали в Богдана багато часу.

В 1933 році в Чікаго проходила світова виставка, де всі держави світу показували свої досягнення у різних галузях. Разом з молодими українськими патріотами Богдан хотів, щоб була представлена на цьому світовому форумі й Україна. Для цього було вирішено створити організацію, яка би об’єднала широкі верстви української молоді в Америці. Тому-то рік всесвітньої виставки в Чікаґо став і роком І з’їзду української католицької молоді Америки, на якому було створено Лігу української католицької молоді. Організатором Ліги і першим її президентом став Богдан Катамай. Він бере активну участь у виданні друкованого органу цієї організації “Української молоді”, яка друкувалася англійською мовою. Ліга займалася збором коштів та різних матеріалів, засобів для допомоги католицькій молоді. Були налагоджені добрі зв’язки з католицькими студентськими організаціями Європи, а також з організацією “Карітас”. Богдан був змушений припинити свою діяльність у “Товаристві мазепинців” і повністю віддати себе роботі в Лізі. Він об’їздив багато українських католицьких приходів, повсюдно організовуючи відділи Ліги. Під кінець свого президенства Катамай добився того, що майже в кожній парафії було представництво організації, яку він репрезентував. Не полишав Богдан і співробітництва з українськими газетами. Зокрема, тісні контакти єднали його з газетою гетьманського напрямку “Січ”, яка виходила в Чікаґо і яку редагував д-р. Осип Назарук.

В 1935 році Богдан Катамай закінчив чікаґський університет і перед ним стала проблема: повертатися до Канади чи в Галичину, додому (залишитися в Америці він не мав права, бо міг проживати там лише під час навчання). Дуже хотілося побачити, що діється в краї, провідати родину, і Богдан вирушає додому. Зразу після повернення деякий час він перебував вдома в Ямниці, підшукуючи собі роботу. Єпископ Григорій Хомишин намагався залучити молодого журналіста і політика до роботи в українських католицьких читальнях “Скала”, опираючись на посередництво ямницького священика о. Юстина Гірняка. І навіть тоді, коли Катамай досить несхвально відгукнувся про ідею поширення читалень “Скала”, єпископ в приватній розмові з о. Гірняком підкреслював: “Такого чоловіка я потребую!”

Доля розпорядилася по-своєму: Богдан Катамай, переїхавши до Львова, почав співробітничати в щоденній газеті “Українські вісті”. Редактор газети Дмитро Паліїв, добре знана в Галичині особа, в минулому редактор “Нового часу”, зразу прийняв до себе на роботу Катамая. Можливо, це пояснюється тим, що обидва однаково негативно ставились до партійної боротьби і були прихильниками надпартійництва, тяжіючи до ідеї консолідації всіх українськиї сил за відродження державності. Паліїв почав видавати “Українські вісті” в 1936 році і до 1939 року ця газета була однією з найпопу-лярніших в Галичині. Катамай готував матеріали на різноманітну тематику: від політичних оглядів і репортажів до хронік культурно-мистецького життя. Був на процесі Степана Бандери у Львові, готуючи для своєї газети репортажі із зали судових засідань. Хоча офіційно Богдан Катамай був прийнятий на посаду технічного редактора “Українських вістей”, на практиці йому доводилось займатися в редакції різноманітними дорученнями.

В кінці 30-х років великою популярністю користувався польський фільм “Трендовата”. Головну роль в ньому зіграла акторка українського походження Острозька, 17-річна дівчина, блискуча гра якої принесла фільму всесвітню славу. Інтерв’ю Катамая з популярною актрисою в “Українських вістях” стало досить значною подією культурного життя Львова.

В 1937 році за ініціативою Дмитра Палієва і за участю Богдана Катамая був створений Фронт Національної Єдності, який поставив собі за мету об’єднання зусиль всіх українських політичних сил в боротьбі з окупацією як Західної, так і Східної частини України. Довго організація не проіснувала. Вже у вересні 1939 року після приходу більшовиків вона припинила своє існування.

В день приходу більшовиків до Львова Катамай зумів покинути місто. Перед цим зайшов до митрополита Шеп-тицького, який дуже просив виконати його приватне доручення. До речі, з митрополитом Богдан знався дуже добре. Ще тоді, коли він тільки переїхав з Ямниці до Львова і не мав житла, Кир Андрей запропонував йому кімнату для життя в Богословській Академії. Кожна зустріч з найвищою духовною особою українських католиків була для Богдана моментом просвітлення і очищення. В пам’яті навічно закарбувався образ людини з чистим і ясним обличчям, синіми і глибокими очима, з сивиною, людини, яка маючи високу культуру і дар любові до ближнього, навіть своїм виглядом, інтонацією виховувала і вчила кожну спраглу українську душу...

Разом з одним львівським студентом Катамай рушив з міста, майже перед самим в’їздом більшовицьких танків до Львова. Вони добралися до Яворівських лісів, де і вирішили заночувати. Розбудив їх гуркіт колони німецьких танків. Так вони опинилися в німецькій зоні окупації. їм допомогли добратися до Ярослава, потім до Перемишля, а звідти до Кракова. Саме в Кракові в той час був створений Український допомоговий комітет, при керівництві якого були: д-р В. Кубійович, д-р Осип Назарук та п. Голубець. Деякий період часу Катамай перебував у Кракові, беручи участь в роботі Комітету, але десь в кінці жовтня - на початку листопада 1939 року виїхав до Берліна, щоб одержати дозвіл на еміграцію до Америки. В Берліні в цей час за участю Допомогового Комітету був створений табір для біженців від більшовицького режиму. Головою табору була пані Браухіч, дружина фельдмаршала німецького вермахту Браухіча. Разом з пані Браухіч ямничанин об’їздив весь Берлін, вишукуючи і допомагаючи українським біженцям. Дружина фельдмаршала пропонувала йому залишитись в Німеччині, пообіцявши оформити громадянство, але ця перспектива Богдана не приваблювала і він далі добивався виїзду.

В Берліні Катамай мав ще одну незабутню зустріч: деякий час він гостював у гетьмана Скоропадського, який дуже радо прийняв молодого галицького журналіста. Поважність і розсудливість гетьмана дуже контрастувала з галасливістю українських партійних вождів Галичини. І це зразу кинулося в очі гостю. Такий образ гетьмана зберігся в пам’яті Богдана на довгі роки.

Після шестимісячного перебування в Німеччині весною 1940 року Богдан отримує дозвіл на виїзд в Італію. І тут з ним трапляється курйоз. Щоб одержати дозвіл на в’їзд в Італію (бо тільки звідти Богдан міг вибратися до Америки), треба було назвати ім’я знайомої людини, яка там проживає. Катамай назвав архімандрита о. Михайла Галущинського, хоча особисто його не знав. Архімандрит не заперечував, бо думав, що Богдан Катамай - це син його друга Дмитра Катамая -одного з членів Бойової Управи УСС, також родом з Ямниці. Зустрівшись з Катамаєм в Римі, о. Михайло Галущинський жартома дорікнув Богдану в тому, що він його обманув, а потім організував для свого гостя подорож по Вічному місту, а Катамай йому розповідав про стан справ у краї. В Римі Богдан пробув півроку. Тут також існував Допомоговий комітет жертвам більшовицьких репресій, який очолював кардинал Боргонджіно Дука. З ним Катамай постійно тримав контакт з метою найскорішого вирішення питання свого виїзду в Америку. Кожного дня тисячі біженців з різних країн Європи прибували до Риму з надією знайти захист від беззаконь за допомогою Святого престолу. Пощастило бачити в Римі Богдану і папу - Пія XI.

В кінці 1940 року через Іспанію і Португалію мандрівний журналіст добирається в США. Спочатку він заїхав в Чікаґо, а в лютому 1941 року прибуває в Філадельфію, де був прийнятий на роботу в часопис “Америка”. Часопис редагувався Антоном Цурковським і був одним з найавторитетніших україномовних видань Америки. Слід зауважити, що заснована в 1912 році газета “Америка” спочатку була щоденною, але в зв’язку із зменшенням кількості українських емігрантів, почала виходити тільки два рази в тиждень. І тільки після Другої світової війни вона знову стає щоденною. Після Цурковського редактором “Америки” стає Антон Лотоцький, а потім вже в 1945 році - Богдан Катамай.

Після війни Катамай як редактор прийняв на роботу в газету Богдана Кравціва та д-ра Григорія Лужицького. В редакції працювало ще ряд досить цікавих осіб: наприклад, друкарі НТШ у Львові Микитка і Швед. В кінці 40-х років Катамай відходить від журналістської роботи, перейшовши до найбільшої в Америці Асекураційної Кампанії. Тут він працював до виходу на пенсію в 1965 році. Редактором “Америки” після нього залишився Богдан Кравців.

Одним з найбільш пам’ятних вражень, яке довелося пережити Богдану у післявоєнні роки, була його участь в Установчій сесії Організації Об’єднаних Націй, яка відбулася в Сан-Франциско. Співпрацюючи тоді з Українським Конгресовим Комітетом, Катамай дістав змогу побувати на цьому форумі разом з редактором газети “Свобода” (англійсько-мовне видання) Степаном Шумейком. Сталін добився того, що від “совітів” було три делегації: перша - від СРСР, друга -від УРСР, третя - від БРСР. Всі американські газети говорили, що Америка пішла на це під тиском Москви, і зрозуміло ж, що Україну ніхто серйозно, як окрему державу, не сприймав. Богдан Катамай разом з Степаном Шумейком розгорнули кампанію серед делегацій конференції, метою якої було доказати, що делегація, яка прибула з СРСР, немає права виступати від імені українців. Вони писали статті і відозви, в яких закликали американську громадськість не вірити сталінським делегатам. Богдан Катамай, який був акредитований і мав доступ на всі засідання сесії, а також до всіх делегацій, де тільки міг пропонував ідею необхідності визволення України з-під сталінського ярма. Мав він зустріч із керівником української радянської делегації товаришем Сеником. Ця подія відбувалася в одному з готелів Сан-Франциско. В кімнаті, де відбувалася зустріч, стояли чекісти, а один з них навіть тримав на прив’язі собаку. Сеник говорив з Катамаєм дуже спокійно і ввічливо, намагаючись переконати його, що ситуація на Україні докорінно покращилася і тепер вона процвітає. Коли ж Богдан в черговий раз піддав сумніву цю його тезу, Сеника це помітно роздратувало. Не домовившись, сторони розійшлися, залишаючись на своїх позиціях. Разом з офіційними особами до Америки у складі української радянської делегації приїхали і представники інтелігенції. Це трохи додало оптимізму Катамаю і він вирішив зустрітись з якимось поважним професором з Києва. Але той вперто відстоював сталінські позиції, твердячи про процвітання України. Сварячись з ним по кожному пункту дискусії, Богдан зрозумів, що це марна трата часу. Його співбесідники просто були людьми невільними і не могли відкрито виголошувати власну позицію.

В Сан-Франциско Катамай познайомився з Індірою Ганді, яка очолювала тут індійську делегацію, що, в свою чергу, вимагала повного звільнення її країни від англійського панування. Становище індійців і українців на цьому форумі було чимось подібне і не дивно, що це дало поштовх до ведення взаємних переговорів. Богдан став свідком і офіційної процедури підписання домовленості про створення ООН, а також виступів Молотова, радянського міністра, Трумена, американського президента, і Єттлі - англійського прем’єра.

Повернувшись в Чікаго, Катамай почав організовувати віча, ставлячи українців до відома про подію, що мала місце в Сан-Франциско і про те, чим це може бути корисним для українців. Самі віча не так легко було організувати. Іноді вони закінчувалися провокаціями прокомуністично настроєних елементів, які несли потенційну загрозу для життя людей.

Вийшовши на пенсію, Богдан Катамай продовжував свою громадську діяльність: разом з Комітетом Станисла-вівців він взяв активну участь у випуску історичного збірника “Альманах Станиславівської землі”. Працював у злученому Українському Допомоговому Комітеті.

Роки проходять... Але вони не в силі стерти пам’ять про пройдені дороги і пережиті враження. Вони безсилі перед вірою в майбутнє свого народу людини з великої літери, яка, вийшовши у світ ямницькими стежками, назавжди зберегла в своєму серці любов до рідного порога і своєї малої батьківщини....

Григорій Якимет - український громадський Діяч у Канаді Про Григорія Якимечка, як одного з відомих жителів села, уже згадувалося вище. Він був відомим в середовищі української діаспори і як громадський діяч, і просто як порядна, небайдУжа людина і патріот. Тому хотілось би детальніше ознайомити читачів з віхами його життєвого шляху.

Народився в Ямниці 23 січня 1915 року в родині Миколи і Катерини (з Катамаїв) Яки-мечко. З родинного дому виніс глибоке релігійне виховання, що стало головною прикметою його характеру на ціле життя. Початкову школу закінчив У рідному селі, а коли батьки побачили в хлопця талант і бажання вчитися далі, послали його до української гімназії в Станиславові. Тут він вступив до поширеної тоді серед молоді Організації Українських Націоналістів. За приналежність до ОУН і його культурно-освітню працю у рідному селі попадає у конфлікт з польськими органами безпеки. Після закінчення сьомого класу був змушений покинути станиславівську гімназію і переїхати до Львова, де закінчив середню освіту в Малій Духовній Семінарії. Далі вступає на студії До Богословської Академії, які перериває уже в кінцевій фазі навчання через вибух війни 1939 року. Під час першої більшовицької окупації продовжує навчання у Львівському Педагогічному інституті, а по зміні окупанта в 1941 році Митрополичий Ординар.ат довіряє йому відповідальне та нелегке завдання адмін.стратора митрополичих дібр. Незважаючи на репресії, які загрожували йому з боку німецьких властей, він знаходив можливість, щоб забезпечити харчами митрополичий двір і різні харитативн. установи у зголоднілому тоді Львові. В 1944 році, коли Західну Україну знову окупувала Червона армія, Якимечко залишив

рідні землі і змушений був емігрувати - спочатку до Кракова і Відня, а потім у Травштайн, шо в Німеччині. Там включається в українське еміграційне життя, виконуючи функції секретаря Українського Допомогового Комітету. В цьому ж місті він зустрів близьку йому ше зі Львова студентку медицини Марію Сушко і там в 1945 році вони одружилися.

Вже з донькою Христиною молода сім’я переїжджає на постійний побут до Канади. По короткому перебуванні в Саскачевані Якимечки переїжджають до Едмонтону. Подолавши перші матеріальні труднощі і заощадивши трохи грошей, Марійка повертається на короткий час до Німеччини, де закінчує медичні студії, а Григорій закінчує школу для суспільних працівників у Вінніпезі. В результаті обоє отримали працю за професією - д-р Марія Якимечко в Альберта госпіталі, а її чоловік - в управі міста Едмонтона, де працював до емеритури (пенсії).

Крім професійної праці він знаходив час, силу і бажання працювати ще й в українських громадських установах. Григорій став активним членом Українського Народного Дому, що в свій час був осередком релігійного та культурного життя українців Едмонтону. Протягом двох років виконував функції культурного референта, секретаря і голови. Багато праці віддав для парафії Пресв. Євхристії і роками був головою Старечого Дому при тій же парафії. Належав до Ліги Визволення України, де працював як референт суспільної опіки і заступник голови. В Союзі української молоді був виховником у літніх таборах. Протягом 8 років очолював Відділ Української Харитативної Служби, а останніх 6 років був головою Товариства за Патріархат. Входив також у склад Братства українців-католиків, Товариства за збереження української культури, Комітету Українців Канади і в склад дирекції Дому опіки св. Михайла та Українсько-канадського архіву-музею.

Григорій Якимечко брав також активну участь у роботі канадських харитативних установ. Усім цим організаціям служив не тільки своєю працею, але й допомагав матеріально. Немає, здається, жодної української установи, де серед жертводавців не було б Якимечків. Загалом життя Григорія Яки-мечка може слугувати взірцем служіння громадським інтересам, патріотизму і шанобливого ставлення до родини. Разом з своєю дружиною вони здобули високий авторитет в середовищі канадського українства.

В ранніх годинах неділі 18 грудня 1988 року розійшлася по Едмонтону сумна звістка, що в шпиталі Роял Алекс помер Григорій Якимечко. Похоронні Богослуження відбулися в катедрі св. Йосафата 21 і 22 грудня.

Джерела:

1)    часопис “Свобода”, 15квітня 1989року;

2)журнал    “Українськівісті”,лютий 1989року.

Василь Парипа - “Лісовик” -провідник ОУН в Ямниці Однією з найяскравіших постатей українського підпілля в селі 40-х років був Василь Парипа. Він народився в Ямниці в 1915 році. Вчився спочатку в селі, а потім в Станиславові. Ще в часи панування Польщі був зв’язковим ОУН. Одружився в Ямниці з Софією Харун, наймичкою з Викто-рова. Був людиною освіченою і цікавився історією свого села. Написав книжку про сільську давнину, яку за Польщі не друкували за антипольську спрямованість, а за перших більшовиків Василь віддав рукопис представникам компартійної влади для опублікування, але ті її фактично конфіскували. В часи польської окупації десь на Гуцульщині мав свій склеп (магазин). Правда, з якихось причин, можливо і політичних, втратив його і повернувся додому. Дружина Василя згадувала, що прийшовши одного разу додому, він повідомив її: “Зосю, нічого я вже не маю...” Та заспокоїла чоловіка: “Ну то й добре. Добре, що ти живий, а все решта буде...”

Опісля Парипа влаштувався на роботу в Клузові, до мельника Гаврила Мороза, який був за походженням ямни-чанином. В голодні часи 1941 року жінка Василя, хоча й була вагітною, змушена була ходити за збіжжям аж на Поділля, міняючи на одяг або якійсь речі. Це тривало доти, поки Василь не приніс для неї достатню кількість муки і не заборонив ті вимушені далекі мандри.

Після приходу німців сім’я Парипів була змушена переселитися на горище (на “під”), бо в хаті заквартирували німці. Якось влітку серед ночі хтось вибрався на горище і почав питати, де господар. Василь відчув небезпеку і зумів без шуму вибратися з хати й втекти до Стінки. З того часу вдома не жив, а постійно переховувався, перебуваючи на нелегальному становищі. Дружині при зустрічі давав вказівки, аби та нічого не говорила і мовчала: “Кажи всім, що ти нічого не знаєш, бо сидиш вдома...”

З ямницьких хлопців в підпіллі був тоді з ним Іван Духович. Німецькі солдати приходили до Парипів, аби дізнатися, де Василь, але жінка відповідала так, як говорив чоловік “Ти так мусиш казати, - переказували вони, - але ми знаємо, що він...” і говорили якесь слово, що означало, що він великий начальник серед наших партизанів. При тому солдати промовисто вказували на погони. Софія постійно носила їсти Василеві і хлопцям у Стінку. За річкою біля гори у Парипів було поле. Використовуючи це, вона брала коня, вантажила на нього їжу і переходила вбрід річку для того, щоб поратися на полі. їжу залишала біля узлісся і прикривала сіном. Приносила харчі чоловікові Софія і в Чорний ліс, коли той був у “Різуна”. Пригадує вона, що командир УПА з Чорного лісу побував і в них вдома. Після повторного приходу більшовиків до Парипів почали навідуватися більшовицькі солдати. Зверталися, в основному, до Романа, батька Василя: “Дєд, ми знаємо про твого сина, - казали, - ви з бідного роду, скажіть, щоб Василь зголосився і будете спокійно жити”. Батько відповідав: “Кому я перекажу, коли вже не пам’ятаю, коли його бачив!”.

Ці розмови доходили до Василя. Одного разу при зустрічі із жінкою він сказав їй: “Я сі не зголошу, як вже раз вибрав си, то вже сі не лишу”. Коли і де загинув Василь Парипа, точно сьогодні сказати важко. Вже коли дружина Василя сиділа в тюрмі в Казахстані, то отримала від нього послання: “Ще трохи тримайся, сестричко” (листи перевірялися і тому доводилося також маскуватися, тому Василь звертався до жінки саме так). Вже пізніше брат Софії повідомив її про смерть чоловіка: “Вже твій братчик небіжчик...”

Тільки повернувшись з тюрми, вона дізналась, що він так і не здався живим, а загинув, покінчивши життя разом з іншими повстанцями в оточенні біля Викторова, по іншій версії - коло Кернички в районі Павельча. А ще говорили, що Парипа був вбитий десь в Чорному лісі.

Пані Софія Парипа, дружина Василя, згадувала про пережите в ті часи: “Не знаю, чому Василя, а, вірніше, “Лісовика” так вперто розшукували рускі. Через нього вони “трясли” всю Ямницю і багатьох вивезли. Зокрема, його двоюрідного брата.

Коли Василя вбили, то привезли до Ямниці, аби опізнали. Але ніхто не хотів признаватися, що його знає. Навіть найближча родина. Всі боялися репресій. Тіло Василя опісля вивезли на Софіївку і десь там закопали в ямі. На місці того поховання тепер будинок. Розказували мені потім, що разом з Василем загинув чоловік з Викторова по фамілії Глум...”

Не менш трагічно складалася доля і самої Софії Парипи. Не раз дивилася вона смерті у вічі, але їй судилося пройти довгу хресну дорогу сталінських тюрем, щоб залишитися живим свідком, тепер уже для нас далеких подій... “Мене арештували, - розповідала Софія Юріївна, - біля Колодіївки. Там, за Стінкою, зразу на полі, не доходячи да самого села, була хата Купчаків. То була сім’я каліків - чоловік і жінка без одної ноги. Мене покликав чоловік Василь через “штафету” прийти до тої хати. Я прийшла сама. Лиш підійшла до хати, а кругом уже рускі, оточили мене з усіх сторін. Я ще намагалася заховатися в хаті за двері, але марно. Мене звідти витягли і наказали вести до бункера або схрона. Я вирішила за будь-яку ціну втекти. Попереду йшов один солдат, а ззаду - ще четверо. Не знаю, як називалася та скала або те місце, можливо, і Монастир, але я пам’ятала, що там був схрон. Ми підійшли туди. Там в скалі була печера. Місце дуже глубоке. Я стала на край і подумала: “Будь-що буде!” і скочила вниз. Зрозуміло, що я скакала не на життя, а на смерть, але сталося так, що залишилася жива. Пам’ятаю, що падала досить довго (мені так здавалося). Для руских це була повна несподіванка і вони не встигла мене перехопити. Там всередині була велика печера, але було дуже темно. Наші хлопці, напевне, собі там стелили, бо було багато сіна. їсти я не знайшла нічого, лиш одну цибулину. Скільки там перебувала, не знаю, бо було темно і я не орієнтувалась, чи то день, чи ніч. На раз чула зверху, щось гримить. Я подумала, що, може, то Василь взяв хлопців і прийшов мене визволяти. Але зверху показався якийсь військовий з рускими погонами. Мого крику із звертанням до Василя він, напевне, не почув, бо було дуже високо. На шнурах до мене спустили якогось чоловіка з Колодівки. Той мене побачив і каже : “Як вже скільки протрималася, то тримайся ще трохи, то, може, вони і вступляться” (він мав на увазі руских). Через деякий час спустили до мене вже іншого чоловіка. Він був ямницький, називався Симань. Чи від здивування, чи ще з якоїсь причини, він почав кричати, що я ще жива. За ним спустилися солдати, арештували мене і підняли наверх. Привели мене до хати Кімака. Надворі був березень і хоча я мала теплу хустку, але була дуже змерзла. Ті солдати, що мене вели, почали казати, що і “бандеровка” змерзла. Я страшенно хотіла їсти і Симань дав мені кусок хліба, який я тут же разом з снігом з’їла. Після цього стало дуже недобре. Солдати попередили хазяїв, що мені багато їсти давати не можна “бо може здохнути”. Дали тільки півсклянки молока і ще трохи чогось. Потім мене привели до сільської ради і тут зразу прийшло багато військових, щоб побачити “бандеровку”, яка більше тижня переховувалась від них у печері без води і їжі. Вони всі мене обдивилися, кожен пройшов мимо, щоб розгледіти. Від голоду і холоду я знесиліла і лежала в сільській раді прямо на підлозі. Пізніше мене відправили в лікарню до Станиславова. Там біля дверей моєї палати було двоє вартових, аби я не втекла.

В лікарні перебувала дві неділі, а потім мене взяли на провокацію. Спочатку я не знала, що це таке. Мене привезли аж до Крилоса, до хатів, де практично нікого не було. Тільки ми приїхали (я в оточенні руских), аж тут мене “звільняють наші”. Був шум, стрілянина і я вже “на волі”. Привели мене на допит до “наших” і заявляють, що я і Василь працюємо “на дві руки” - на партизанів і на москалів. Я зразу в крик і кажу, що Василь не виноватий: “Мене вбивайте, а його нема за що, він не зраджував!”. Тоді “партизани” зразу ’’виявилися” рускими. Відвезли мене до Станиславова, і я з того часу зрозуміла, що таке “провокація”. Дев’ять місяців я була в тюрмі. До мене зверталися на “Ви”, але били немилосердно. Одного разу дуже побили руку. Я прийшла в камеру і мені жінки, які сиділи зі мною, трохи її підв’язали. Нараз знову приводять на допит. Побачив мене солдат і питає: “ Що у тебе з рукою? Хто тебе побив?” Але я не відповіла на ці питання, ні на інші. Потім щось відповіла, але йому не сподобалося і він з криком: “Брешеш!” знизу вдарив мене в підборіддя. Прийшовши до себе, я подумала про людську підступність - спочатку із “співчуттям” питає, хто мене бив, а потім сам б’є. Вирок мені прочитали прямо в “дежурці”, засудивши на 10 років.

Відсиділа я дев’ять з половиною. Відбувши покарання, я повернулася, але не до Ямниці, а до Викторова, бо там у сестри жила моя донька...

Згадуючи Василя, хочу підкреслити, що він був людиною дуже порядною, освіченою і мудрою. Він навіть вчив тих з Ямниці, хто виїздив до Америки. Я йому дорікала, чому він взяв заміж мене, наймичку, а не якусь вчену. На це він дуже сварився і всіляко мене заспокоював: “Що ти хочеш? Ти букви знаєш, ну і добре!”. До партизанки Василь не курив, а потім без курива вже не міг жити. Бувало, зустрічав мене словами, коли я приносила йому до Чорного лісу їсти: “А ти курити принесла? Якщо ні, то можеш йти, бо я без курива не можу!”.

Люди старшого покоління ще і сьогодні пам’ятають сім’ю Парипів, незаможну сім’ю українських патріотів. Але найбільше згадують Василя, людину, яка не уявляла собі життя під владою окупантів і яка робила все, щоб народ мав власну долю і власну державу.

Джерело: спогади СофіїЮріївноїХарун-Парипи, 1920р. н.

Кирило Ткачук - довголітній директор ямницької школи За словами Кирила Ткачука, він 28 років віддав педагогічній праці в Ямниці і тому серцем прикипів до села. Хоча йому пропонували місце роботи в Станиславові, він відмовлявся, увірувавши, що саме в Ямниці принесе користь людям... і Ткачуки - давня княгининська родина.

Яків Ткачук, батько Кирила, був дяком у І церкві св. Покрови в Княгинині і користувався загальною повагою. Кирило народився в 1888 році: Закінчив початкову школу, а потім Учительську Семінарію. З дитинства виростав і виховувався в патріотичній атмосфері національно свідомого родинного оточення. Розказували, що саме Кирило на фірі вивіз з Станиславова втікача з станиславівської тюрми, українського месника Мирослава Січинського в час, коли того повсюдно розшукувала австрійська поліція. Вивіз за межі міста в якесь із недалеких сіл біля Станиславова. З початком Першої світової війни Кирило Ткачук на фронті в складі австрійської армії. Після проголошення Західно-Української Народної Республіки присягає на вірність своїй державі і продовжує учительську працю. Але пізніша польська окупація стала на перешкоді його планам. Правда, утвердження польської влади в Східній Галичині частково стабілізувало ситуацію в краї, повернуло надію молодому вчителю на роботу для просвіти свого народу. Зв’язав свою долю з Ямницею. На бричці, а пізніше, за німців і за більшовиків, на велосипеді, іноді на поїзді, кожного дня директор школи Ткачук добирався з Станиславова до Ямниці.

В селі користувався пошаною і любов’ю за чесну працю і патріотизм, навіть в умовах тиску з боку різних окупантів. Правда, гострі на язик ямничани, бувало, іронізували з того,

що директор під тиском більшовиків (за першої комуністичної окупанії, 1939 - 1941 p.p. ) виступав, як атеїст, а після приходу німців відмовлявся від своїх слів, вибачаючись за сказане. Сьогодні, з висоти пройденого часу і пройдених подій, рельєфно відчуваємо трагізм ситуації, в якій знаходилося українське вчительство в ті жорстокі часи, коли будь-яке слово, сказане педагогом без санкції влади, могло коштувати йому життя.

Своїм двом донькам Кирило після приходу більшовиків признався, шо він у них на “чорному списку” і вони його можуть арештувати і вивезти до Сибіру в будь-який час. За Польщі, правда, було трохи спокійніше, хоча поляки заставляли директора проводити урочистості з приводу ненависних українцям польських свят, забороняючи відзначення українських. Кожного четверга подвір’я Кирила в Княгинині заповнювали вщент фіри ямницьких селян, які приїжджали до міста на базар. Добрий характером Ткачук не міг відмовити нікому. Іноді, дивлячись з дому в сторону Ямниці, Кирило говорив до своїх рідних, що в Ямниці знову “хтось горить”. І дійсно, звідти було видно стовпи диму і заграви. Хитрі ямницькі селяни підпалювали свої хати, щоб отримати від влади страхівку і побудувати нові.

Супутницею життя і помічницею у всіх справах Кирила була його дружина Софія. Софія Йосипівна з дому Но-водворських народилася в 1891 році і була племінницею відомого письменника Леся Мартовича. (Її мати Вікторія була рідною сестрою письменника). Дитячі роки Софія провела в селах Красноставці (Коломийського повіту) і Чернятин (Городенківського повіту). Закінчивши в Чернівцях Учительську Семінарію, коротко вчителювала в селах Рибному і Добровлянах. Пізніше отримала роботу в польській школі в Княгинині (там навчалися жиди, поляки і українці). Софія була закохана в свою професію, дуже любила дітей. Після уроків брала додому тих, хто слабо засвоїв програму, і вчила додатково безкоштовно. Директором школи був поляк, який до підлеглих-українців ставився дуже необ'єктивно. Він не дозволяв Софії працювати в старших класах. Вона працювала тільки в перших, зазнаючи в такий спосіб дискримінації. В княгининській церкві Софія провадила дитячий хор. Сама не тільки керувала ним, але і грала на цитрі. У Софії було ще п’ять сестер і всі були вчительками. Брат Іван був адвокатом у Коломиї. Він був радикалом, як і Лесь Мартович, який пізніше взяв його до себе до Львова. Жив він дуже бідно. Доля Івана склалася трагічно. В 1939 році його арештували більшовики і засудили на 6 років. Покарання відбував у Комі, звідки і прийшла сумна звістка про його смерть від якоїсь інфекційної хвороби (але це вже було після закінчення війни).

До Ткачуків часто заїжджав Лесь Мартович, який був дуже веселим і багатим на різні смішні витівки чоловіком. Одного разу він з гумором проголосив: “Як Зоня стала радикалкою...” (маючи на увазі випадок, коли Софія в якомусь селі мала сутичку з місцевим парохом за те, що той ґанив Мартовича). Мартович “вважав”, що Софія після того стала радикалкою.

В домі Ткачуків бувало багато вчителів з Станиславова, та й взагалі відомих людей. Часто заходив Дмитро Макогон - письменник і директор української школи ім. Маркіяна Шашкевича. Бувала і його донька письменниця Ірина Вільде. Кирило Ткачук був у добрих взаєминах з викладачами української Гімназії в Станиславові. Зокрема, з професорами Данишем, Левицьким, Голембійовським та іншими. Будучи людиною авторитетною як в Княгинині, так і в Ямниці, Ткачук за Польщі був висунутий кандидатом на посла до польського сейму, але програв отцю-мітрату Роману Лободичу. Більшовики, зважаючи на його вплив в Ямниці, пропонували йому посаду голови сільради, але Кирило передбачливо відмовлявся.

Ткачуки виховували двох доньок-близнюків Марту і Лесю, які народилися в 1925 році. Марта, закінчивши дівочу українську гімназію (десь в 1943 році за німців), вчилася в фармацевтичній школі. Пізніше працювала аптекарем. Леся закінчила гімназію Сестер Василіянок в 1944 році і поступила у Львівську зуботехнічну школу. З 1957 року навчалася в медичному інституті, а потім працювала лікарем в Тисмениці.

Сповнене численними турботами і тривогами життя Кирила Ткачука обірвалося трагічно...

23 листопада 1945 року на відрізку дороги між Угриновом і Ямницею в районі залізничного переїзду він був збитий вантажним автомобілем і загинув. Очевидці розповідали, що Ткачука, який їхав велосипедом до Ямниці, військовий “студебеккер” зачепив за комір і так волік за собою по дорозі, поки шофер якоїсь військової легкової машини, що їхала ззаду, обігнав вантажівку і зупинив її. Лікарі визначили, що директор школи помер від шоку і перелому гомілки. Нагла смерть Ткачука породила в Ямниці чутки, що його вбили за антибільшовицькі переконання. Правда, рідні схиляються до думки, що все ж таки мала місце трагічна випадковість...

Дружина Кирила Ткачука Софія померла 13 березня 1976 року. За життя до неї часто навідувалися науковці, які збирали інформацію про радикальний рух, Леся Мартовича та інше. Побував у неї і відомий вчений Федір Погребенник. А в Ямниці практично всі жителі старшого покоління ще й сьогодні теплим словом згадують свого директора, вчителя і добру людину Кирила Ткачука.

Джерело: спогади Лесі Кирилівної Ткачук, 1925р. н.

Михайло Зуб’як - ветеран УПА і громадський діяч Сумним видався для багатьох ямничан літній день 22 липня 1993 року. Рідні і близькі, активісти місцевого осередку Руху та численні знайомі, незважаючи на дощову погоду, прийшли віддати останню шану вірному патріоту України - Михайлу Васильовичу Зуб’яку.

Це була людина, про яку говорили -йому не байдужа доля України. Колишній в’язень, репресований більшовицьким режимом за участь в національно-визвольній боротьбі, Михайло Зуб’як пройшов важку і тернисту життєву дорогу. Він працював, боровся і свято вірив у щасливу долю для свого народу. Вихований в національно свідомій сім’ї, Михайло близько до серця сприймав всі нещастя й незгоди поневоленої російськими комуністами України, переживав і радів разом з нею кожному її поступу до незалежності.

Народився Михайло 17 жовтня 1924 року в сім’ї сільського господаря Василя Юрковича Зуб’яка. Мати Ганна походила з родини Кушніренків. Дитинство майбутнього повстанця проходило у важкі післявоєнні (в час Першої світової війни Ямниця, як відомо, було повністю знищена) роки. Ріс і виховувався разом з старшим братом Антоном, який багато в чому допомагав Михайлу. Тодішнє його життя було сповнене численних труднощів. В ранньому віці померла мати. Діти залишалися напівсиротами. В цю важку хвилину надійною опорою сім’ї стала Ганна Гават, яка виявилася доброю і люблячою матір’ю для хлопців і помічницею в господарстві для батька. З усією теплотою материнського серця прищеплювала дітям любов до рідного краю, вчила порядності. Закладене з дитячих років добре християнське виховання стало основою життєвих переконань Михайла. Ще будучи підлітком, він виділявся серед ровесників своєю

активністю і потягом до книжок.

В п’ятнадцятирічному віці закінчив сім класів сільської школи і був направлений батьками до Милування, де тоді була господарська школа. Але вчився там тільки рік. На перешкоді стала війна. Саме в цей час формується національно свідомий світогляд юнака. Великий вплив на нього справляв брат Антон, на той час член ОУН. З 1942 по 1944 рік Михайло -член молодіжної організації юнацтва. Одночасно його як чесну, працьовиту і освічену людину було рекомендовано на роботу в Станиславівську волосну управу писарем. Весною 1944 року вся Західна Україна піднімається на боротьбу з німецькими і більшовицькими окупантами. Михайло добровольцем вступає в УПА. Воює в курені “Чорноти”, сотні “Сапера”. Бере участь в боях з більшовиками в Рибному, Космачі, Велесниці. З гіркотою в серці пережив втрату рідного брата Антона, який загинув від ворожої кулі. Мужньо переносить всі небезпеки й незгоди повстанського життя, голод, холод, облави, важкі переходи, біль втрати побратимів. Ям-ничанин пізніше не раз пригадував, що в той час їм, бійцям УПА, для підтримки бойового духу командири часто повторювали: “Недовго залишилось більшовицьким окупантам топтати нашу землю. Вони будуть розбиті, а ви - переможці, будете урочисто крокувати вулицею Сапіжинського в Станиславові...”. Але бойовий шлях воїна УПА “Рена”, а саме таким було військове псевдо Михайла Зуб’яка, тривав недовго.

Третього березня 1946 року його було арештовано. Двадцять років каторги і п’ять років позбавлення громадянських прав - таким був вирок сталінського режиму українському воїнові за те, шо став в обороні честі своєї Батьківщини.

І знову випробування. Тепер уже каторжанські. Покарання відбував у Норильську, тому самому Норильську, де доведені до відчаю політичні в’язні піднімалися на повстання за свої права, проти злочинного комуністичного режиму. Після придушення повстання у табір прибула комісія з Москви, яка почала перегляд справ декого з в’язнів. Можливо, результатом роботи саме цієї комісії стало рішення про дострокове звільнення Зуб’яка з ув’язнення і відновлення його в громадянських правах.

Але, скоріше за все, на такий розв’язок справи вплинули політичні зміни в СРСР. Надворі стояла “хрущовська відлига”. Михайлу пропонували залишитися в Росії. Обіцяли добру роботу, непоганий заробіток. Але він без України себе не уявляв, так само, як без Ямниці. Повернувшись додому, одружився, виховував двох дітей - Антона і Марію. Дочекався онуків, яким прищеплював любов до всього національного. Будучи за професією електромонтером, сорок років пропрацював в Івано-Франківській сітці електромереж. Звідти пішов на пенсію. Ніколи не відмовляв, коли потрібна була допомога в ремонті електромережі.

В кінці 80-х на Україні повіяло змінами. Починається національно-демократичне піднесення. Михайло Зуб’як один з перших, хто намагався спрямувати національний рух в русло боротьби за незалежність. Він - один із ініціаторів створення осередку культурно-наукового товариства “Рух”. А потім всього себе віддає громадській роботі, роботі від якої не чекав ні слави, ні матеріальної вигоди, а лише можливих репресій з боку всесильної тоді ще компартійної влади і втрати здоров’я від щоденного нервового напруження. З допомогою Зуб’яка була відновлена символічна могила Січовим Стрільцям в селі, організовано Станичне братство УПА, в якому він став першим головою. Приймав активну участь в зборі допомоги страйкуючим шахтарям Донбасу, бував на зустрічах з школярами, мріяв взяти участь у будівництві пам’ятника героям -односельчанам, воїнам УПА, які полягли в боротьбі за незалежність України.

Пригадуються довгі і виснажливі дискусії на зборах “Руху”, де вирішувалися питання з пам’ятником. Михайло Зуб’як завжди незаспокоєний, гарячий, небайдужий. Переконав присутніх у правоті своєї точки зору із запалом 17-літнього юнака. Бійцем він залишався до останніх хвилин свого життя. В пам’яті зринає і серпневий день 19-го... Хто сьогодні може похвалитися своєю твердістю в той день, день гекачепістського демаршу?.. В Івано-Франківську - мітинг проти комуністичного реваншу. Серед учасників - Михайло

Зуб’як з тривогою на обличчі за майбутнє України. Хто-хто, а він міг уявити, що сталося б, якби вони пройшли. Він собі в той день і свою можливу участь уявляв...

І знову мітинг на Вічевому майдані - тепер уже 24 серпня - Незалежність. Усміхнене обличчя ветерана УПА Михайла Зуб’яка, по якому течуть сльози...

Щоб зрозуміти людину до кінця, іноді не вистачає і всього життя, прожитого з нею поряд. І тільки один поетичний рядок, загублений десь у старому зошиті спогадів про пережите, може яскравим струменем безвиході перетворити душу простого селянського хлопця у вічний подих поета: Вже гасне мій погляд,

Вже тихне мій голос,

І скиби зорали чоло.

Поволі в неволі сивіє мій волос І в серці вже терно вросло...

Джерело: написано на основі матеріалів, підготовлених Володимиром Ярославовичем Грицаком, 1962р.н.

Ярема Б’ялюк -український вчений-винахідник

Сьогодні Ярема Б’ялюк живе в Ямниці. Життя склалося так, що його великий талант і жага до науково-дослідницької діяльності, будемо надіятись поки-що, молода Українська держава використати невзмозі. Причини цьому різні. Не хотілося б про них говорити, бо всі ми є свідками тих непростих процесів, які проходять нині в промисловості й науці. Тих процесів, які не завжди приносять користь не тільки окремим талановитим інженерам і науковцям, але й самій державі. Але позаду у Яреми Б’ялюка велике життя, життя відомого вченого-винахідника, життя, яким не можна не гордитися.

Ярема народився в Ямниці в 1941 році. Його дід Микола був за Австрії економом у павелецького пана Менцеля. Був чоловіком заможним. Землю, яку придбав важкою працею, розділив між своїми дітьми, а частину продав. Батькові Яреми Онуфрію (1903-1953) також перепала частина, але через свою хворобливість йому було непросто давати собі раду з господаркою і великою сім’єю. Від першої жінки Онуфрій мав трьох дітей: Ганну, Марію і Богдана. А від другої - Анастасії Миколаївни - Ярему і Миколу.

Потяг до математики Ярема відчув у школі завдяки таланту його вчителя Василя Івановича Осипенка. Любив Б’ялюк відвідувати і радіогурток під керівництвом Антона Олександровича Шевчука. Закінчив школу в 1958 році. В атестаті у нього були тільки “четвірки” і “п’ятірки”. В 50-х роках поступити у Львівський політехнічний інститут випускнику сільської школи було проблематично. Але Ярема

один із свого випуску зумів взяти цей Рубікон. Добре вчився він і в інституті. Фактично 75% оцінок, отриманих ним за час навчання, були “відмінні”.

Про його талант винахідника заговорили ще під час навчання у вузі. Якось під час екзамену, будучи в стресовій ситуації, він зумів розв’язати рівняння Ейлера своїм способом, піддавши сумніву незаперечний, здавалося б, авторитет визначного математика. Правда, як згадував пізніше Ярема Онуфрійович, ситуація на екзамені була дійсно стресова: десь п’ятнадцять однокурсників отримали “незадовільні” оцінки, що підігріло напругу на іспиті до драматизму. Серед п’яти випусників інституту, які закінчували вуз разом з ямнича-нином і мали диплом з вільним вибором місця роботи, був і Б’ялюк. Пропонували йому роботу в різних, здавалося б, привабливих місцях. Зокрема, навіть у китобійній флотилії, але Ярема вибрав Академію Наук УРСР, куди також отримав запрошення. Комісія вчених секретарів з Києва, яка в той час працювала у Львівській Політехніці, рекомендувала двох випусників інституту на роботу в Інститут Кібернетики Академії Наук України з гарантією житла в Києві. Серед щасливців був і Б’ялюк.

В 1961 році він вже працівник Інституту. З 1963 року - на посаді інженера. В цей час Інститут Кібернетики першим в Радянському в Союзі створював автоматизовану систему управління підприємством під назвою “Львів”. Ведучим спеціалістом підприємства в цій розробці був Ярема Б‘ялюк. Він розробив і впровадив частину цієї системи під назвою “Побудова збирання і накопичення інформації від ЗО автоматичних і напівавтоматичних датчиків” на своїй елементарній базі. Цій розробці-схемі не було аналогів у світі. Вона була опублікована в журналі “Автоматизація і механізація”.

Першу чергу першої в СРСР автоматизованої системи “Львів” здали в 1967 році. Після цього молодий вчений попадає під безпосереднє керівництво академіка Володимира Ілліча Скуріхіна. Під його керівництвом, а також керівництвом директора і засновника Інституту Кібернетики Віктора Михайловича Глушкова він з того часу працював постійно. В 1968 poui знову вперше в СРСР Інститут взявся за розробку “Автоматизованої системи проектування складних інженерних об’єктів”. Вона була дуже дорогою. Ярема Онуфрійович був серед ведучих розробників системи - він розробляв її головний пульт. Спочатку над цією проблемою, крім нього, працювало 5 спеціалістів, а - потім ЗО. В 1977 році на основі виконаної роботи захистив кандидатську дисертацію на тему: “Питання підвищення ефективності роботи людини -оператора в автоматизованій системі проектування".

Після захисту академік Глушков підключив Б‘ялюка до нової роботи. Справа в тому, що в 1979 році англійський вчений Годфрі Хаунсфілд розробив і впровадив в медичній практиці всім нам тепер відому розробку комп’ютерної томографії. Свій винахід англієць запатентував у різних країнах світу по частинах, щоб його міг використовувати тільки він. А деякі проміжні ланки системи свого винаходу він і не патентував. Тому Глушков запропонував ямничанину взятися за вдосконалення системи Хаунсфілда. Недоліком відкриття англійця було те, що зображення на моніторі у нього чітке було тільки в центрі, по краях воно розпливалося. Сам автор винаходу таке явище пояснював неправильно і тому не міг його усунути. Б’ялюку вдалося це зробити і за це в 1982 році він отримав авторське свідоцтво на удосконалення методу Годфрі Хаунсфілда.

З 1981 року і до кінця 90-х років він займався проблемою обробки рентгенівських зображень на ЕОМ. В 1991 році в журналі “Рентгенологія” він разом з доктором медичних наук, професором, головним рентгенологом України Яковом Степановичем Бабієм опублікував статтю під назвою: “Автоматизована обробка рентгенівських зображень у медицині”. Це був один із результатів багаторічної праці Яреми Б’ялюка з цієї проблематики.

Цікаво, що одна з його статей під назвою “Критерій оцінки ефективності роботи людини - оператора за алфавітно-цифровим дисплеєм автоматизованої системи” була опублікована в 1989 році в американському науковому журналі “Кібернетика”. Наукові роботи кандидата наук Яреми Б’ялюка в різний час отримували визнання на різноманітних конкурсах. Зокрема, в 1973 і 1974 роках на київському обласному конкурсі науково-технічних робіт товариства НТОРЕС ім. О. Попова вони займали III місце.

Вчений часто їздив у відрядження по СРСР. Найчастіше бував у наукових установах Ленінграда, Мінська, Москви. Його наукова праця не могла бути непоміченою і керівництвом Академії Наук. З 1970 року по 1990-й він очолював один із секторів конструкторського бюро Інституту Кібернетики. Потім після скорочення і ліквідації сектора працював старшим науковим співробітником Інституту.

В кінці 90-х років Інститут Кібернетики опинився на межі ліквідації. З трьох тисяч співробітників залишилося не більше 600. Віком молодші вчені виїхали за кордон або перейшли у бізнес, а старші, хто залишився - чекають пенсії. Зарплата практично не виплачується, стимулу до наукової роботи не залишається ніякого. Держава, на жаль, сама розписалася у своєму безсиллі оберігати і примножувати власне наукове майбутнє. Чи довго це ще буде тривати -невідомо. Але хочеться надіятися, що яскравий науковий талант ямничанина Яреми Б’ялюка ще принесе користь і славу народу й державі, яка сьогодні йде міжнародними шляхами визнання у всіх сферах цивілізованого розвитку.