Наукова бібліотека України


Loading
Спогади ЯМНИЧАН
Краєзнавство - Ямничани - Івано-Франківська область

БЕДЕЙЧУК (Бегей) Микола Васильович, (1921р. н.)— вояк УПА, пс. “Помста”. В1946році арештований. Відбував покарання у більшовицьких таборах до 1955року.

"Школу я закінчив у 1933році. Вчили мене такі вчителі, як Ластівна, Роговська, Руба-шевська, Ткачук. Потім допомагав вдома господарювати. Вчився столярувати в майстерні поляка Роиікевича, по вул. Сніжній в Станиславові. В1939році по 1941 рік працював робітником на меблевій фабриці. З приходом німців, пішов в українську міську поліцію Станиславова. Разом зі мною тут служили і ямничани Степан Галярник (Десятників), Іван Ковальчук (Луців) та Дмитро Галіпчак. Був тут на службі і Володимир Чав ‘як — майбутній знаменитий партизанський командир “Чорнота ”. Дехто з ямничан служив в обласній українській поліції. Зокрема, пам 'ятаю Дмитра Кушніренка. Весною 1943року мене послали на навчання в школу української поліції до Львова. Там навчалися дві сотні українських поліцейських з Галичини, Волині, Закарпаття. Вчиїшся ми шість місяців. Вивчали математику, фізику, криміналістику і т. д. Проходили також муштру. Вийшов з курсів я у званні вістуна, мав дві відзнаки. Комендантом міської поліції в Станиславові був професор гімназії Гева. Пізніше німці його розстріляли. Ще задовго до приходу більшовиків багато наших хлопців з поліції перейши в УПА, але мені було наказано бути в поліції до самого кінця німецької окупації. В підпшя я перейшов у 1944 році, перед самим приходом більшовиків. Був у боївці провідника ОУН “Нестеренка ”, який організував свій відділ у Сільці. Потім перейшов в УПА і був у “Чорноти ”. Служив у підрозділі, який виконував функції польової жандармерії. Мене визначили у цей відділ у зв 'язку з тим, що я мав досвід служби в поліції. Приходилося

забирати з хатів тих хлопців, які з різних причин ухилялися від служби. Серед моїх безпосередніх начальників був “Потап ”з Єзуполя. Зямницькихя часто контактував з братами Семочками: з Михасем, Лесем. Через хворобу на час лікування мене відпустили додому. Переховувався в бункері, який був у мене на подвір 7. 6 лютого 1946року арештували. Хтось мене видав, розказавши, що я вдома. Спочатку арештували мого брата Славка і сестру Євдокію, яка була зв ’язковою ОУН у станичного Парипи (вона носила “штафети ”, харчі), а потім вже і мене. Після арешту мене відправили спочатку на Софіївку, а потім у тюрму на теперішній вулиці Сахарова. Десь в кінці вересня — на початку жовтня поїздом мене перевезли до Львова, а далі — аж у Красноярський край... Довезли до станції Решоти, а да,іі — табір... Вжев 1947році через важку працю і хронічне недоїдання я важив 48 кг. Через дистрофію мене відправили на станцію Інгаш, де був лікувальний табірний пункт. Працював я на кухні. Коли чистив картоплю, то ніколи її не їв, як інші в ’язні. Тому один хлопець з Волині попросив лікаря, грека Кісініді, щоб той залишив мене на кухні, ще один місяць. Таким чином, за два місяці я трохи зумів поправити своє здоров ’я. В1948році наші хлопці виступили проти “битовиків ” — кримінальних злочинців, за те, що ті вели себе нахабно, били нас, обдирали, відбирали їжу. Одного разу ми збунтувалися і так їх лупцювали, що нарешті “відреагувала ’’адміністрація. До цього випадку вона не “помічала ’’того, що твориться на зоні. Весною 1949року нас перевели у Карагандинську область, в селище Чумбайгура, на будівельний майданчик №5.3 Красноярського краю нас сюди прибуло чоловік 150. Потім відправили в селище Дубовку, а звідти в Екібастуз. Зі мною були ямничани Ярослав Шпільчак (Клапатого), Антон Сміжак, Лесь Шпільчак. Тримали нас спочатку окремо від інших в ’язнів, бо вважали нас особливо небезпечними через виступи за права в ’язнів. Але пізніше з ’єднаїїи з усіма. На новому місці ми знову зіткнулися з “битовиками ” і сексотами. Там був один такий в ’язень — “уголовник ”, який брався усіма командувати. Спочатку не виступали, а тільки намагалися освоїтися на новому місці. Пізніше розквиталися... Зарізаній і того злодія, і ще декількох, які не давали в ’я зням життя. Добре палі ’ятаю знамените повстання в Кінгірі: у червні —липні 1953року. Керував виступом підполковник Кузнєцов. Перед самим повстанням життя наше трохи покращилося. З нас зняли номери (вони були перед ти*1

на штанях, грудях), відкрили ларки, почали платити гроші. Ми будували хлібозавод і збагачувальну фабрику. Після оголошення повстання ми забарикадувалися в зоні і початій вимагати зустрічі з представниками уряду, щоб пояснити наші вимоги і розказати про нестерпні умови життя в таборі. Але адміністрація прислала якихось генералів, серед яких, пам ’ятаю, був генерал Вавілов, з якими наші не хотіли говорити. Не зважаючи на те, що наша бунтівна зона була в оточенні, всі служби працювали досить чітко і не було ніяких безпорядків. За дотриманням порядку слідкували чергові. Наші намагалися зв ’язатися з навколишнім світом і зробити так, щоб усі дізналися про повстанців в нашому таборі. Пусками повітряних зміїв і навіть надувну повітряну кулю, яка була збита чекістами з кулемета. Летючки, які падали з повітряних зміїв, вони швидко визбирували, аби ніхто з місцевих їх не прочитав. Як чекісти безшумно зуміли підігнати танки до табору, — невідомо. Каш танки опинилися в самому таборі, то почали чавити все підряд і всіх підряд. Повстанці втікали і ховалися, хто де міг. Я також втікав і ледь не був розчавлений біля самих дверей бараку—вчасно відскочив у сторону. Після розгрому повстання нас повідправляли кого куди. Мене — до бухти Ваніно, а звідти пароходом “Луначарський ”на Колиму. Там я перебував аж до свого звільнення навесні 1955року. Піаія відправили на Чукотку, на спецпоселення. Це було селище Марково, бшя річки Анадир. Там, у місцевому колгоспі, сплавляв ліс. В1956році я переїхав у Караганду, зустрівся із своєю сім ’єю. Тут одружився і жив аж до 1966 року. Тут народилися мої діти. З ямницьких там жив Семен Бибик (Кривого) і його родина. З 1966року — яз сім ’єю у Ямниці. П’ять років працював у іиляхбуді. З 1972 по 1980 роки — на цементному заводі, аз 1980року у радгоспі”.

Б’ЯЛЮК Володимир Агіастасович (1923) — вояк УПА. Пс.

“Ручай”. В 1946році арештований і засуджений на 15 років. В1956році — реабілітований.

"Я закінчив три класи ямницької школи. Па-м ’ятаю, як о. Гірняк заохочував нас, підлітків, будувати церкву. Коли копали фундамент для церкви, то ми вибирали кістки померлих із ям і складали у спеціальний ящик. (На місці теперішньої церкви було поховання людей. — І. Д.). Потім перезахоронили на

цвинтарі. Після школи я служив у Симанє П’ясти. З 1939році, за перших більшовиків, працював робітником на дорозі (на відрізку із залізничної станції до гостинця), яка йшла через Ребриччин Лан. За німців був працівником депо на Паровозоремонтному заводі. Працював кочегаром. Там же робив зі мною ямничанин Славко Мицько-Бсиїанів. В1943році німці почали акції проти хлопців, які навчалися у “Вершкулі”—механічній школі. Ми з Славком також були тісно пов ’язані з підпіллям і тому, коли почалися арешти, зрозуміли, що небезпека чатує і на нас. Ми втекли з роботи. Весною 1943 року я напівлегально перебував вдома, а в червні разом з Штефаном Васильовичем П’ястою, Ярославом Антоновичем Мицьком, Антоном Михайловичем Гулаґою добровольцем пішов до Чорного лісу в УПА. Попали ми в чету “Хмари ” до сотенного “Різуна ”. Німці в ті часи у ліси практично не ходили і ми жили нормальним, розміреним похідним життям. Зранку— зоря, милися в річці, молилися, робшіи зарядку, потім витирали зброю, стріляли. Я мав “Дегтяр Знав його напам ’ять. Потім воював — “мадярем ” — так ми називали мадярський кулемет. Як я уже згадував, з німцями сутичок в 1943році ми мали небагато, але зате мани декілька боїв з більшовиками-парашутистами, які діяли тоді невеликими загонами в наших лісах. Вони часто заходили в Гринівку, Лисівку, Глибоке, Завій, Мислів за продуктами. Ми захищали наших селян від їхніх грабунків. Парашутисти мали з собою радіо і викликали своїх. Часто над лісом “журчав "літак, скоріше всього, більшовицький. Потім нараз парашутисти десь зникали. Цікаво, що у ве/іикі сутички з нами вони старалися не вступати. їх було мало і тому вони зразу відходили.

Літом 1944року, перед самим приходом більшовиків, “Різун” повів сотню у рейд на Львівщину, до Лавочного на Сколє. Вже коли ми прийшли назад у Чорний ліс, то нас догнав фронт. Наша мета “Хмари ’’була відрізана фронтом від інших підрозділів “Різуна ”іми були змушені цілий тиждень чекати в лісі, коли якась із сторін — німецька або більшовицька — посуне супротивника. В результаті, ми вийшли на німців (а в той час УПА мала вже з німцями імирення) і ті нас добре прийняли. Даіи на наших 55 чоловік більшовицьку зброю, німецькі мундири. А потім — знову в ліс. В той час в тих місцях на Львівщині якраз формувалася сотня “Вікторія ”. У них було три чети, а ми стали четвертою. Довго ми у них не були, бо “Хмара ”

якось нас зібрав і каже: "Чого ми маємо бути тут? Йдемо в Чорний ліс до своїх Фронт на той час уже перейшов і на наших територіях закріпилися більшовики. Коли в серпні прийиши у Чорний ліс, то "Різун ”, який нас досить радо зустрів, вже знав по лінії зв ’язку ОУН, що ми без дозволу пішли від “Вікторії”. “Ви молодці, —почав він з нами розмову,— але я маю наказ вас здесяткувати, бо ви не відчиняєтесь командам. Ви самовільно піиии від “Вікторії”. “Хмара” ще перед розмовою з “Різуном ’’нас попередив, аби ми не дали себе роззброїти, а то нас дійсно можуть серйозно покарати. “Різун ’’нашу твердість відчув зразу і свідомо не вживав якихось гострих заходів. Через декілька днів він знову зібрав чету і оголосив, що нас простили, але надалі ми будемо штрафною четою, і як тільки буде тривога, то зразу першими будуть відправляти нас. Наша чета “Хмари "стала крайньою. Як тільки москалі йшли в облаву або їхали колоною по дорозі, нас зразу посилали їх зустрічати. Як правило, ми мало що з них залишали: атакували зненацька, знищуючи і розсіюючи противника. Робили засідки, а потім стріляли з усього, що мали на озброєнні. Кому з бііьіиовиків щастило втекти, той спасався. Бо в полон не брали нікого. Зброю забирали, а машини спалювали. Я був кулеметником і давав ворога,м доброї “прикурки ”. Найчастіше подібні акції ми здійснювали на дорогах Рожнятівщини. 7 січня 1945 року ми пришили з Грабівки до Рибного на відпочинок. Там люди зібраній для нас продукти та різну їжу. “Різун ’’знав, що в Рибному уже наші, тому йшов спокійно, лише з охороною. Перша чета тим часом входила в Рибне зі сторони Павельча. Раптом зчинилася стрЬіянина. “Різуна ’’легко поранило в руку, він був в доброму білому кожусі і потім говорили, що це його частково врятувало. Більшовицька провокація розлютила “Різуна ” і він дав наказ “всю сволоту вигнати з Павельча та з Рибного, щоб їх духу не було ”. Москалів повиганяли і ми три дні святкували Різдво у Рибному. Зрозумію, що всіх заходів безпеки на цей раз вжили.

Добре пам ’ятаю бої за Космач. В тому напрямі вели наступ багато наших сотень. Була і гірська сотня “Скуби ”. Ми вибили звідти москалів і три місяці там була Самостійна Україна.

У “Різуна ”я був до серпня 1945року, а потім у Рибному мене звалив тиф. Наш лікар визнав, що дальше брати участь у бойових операціях я не можу. Мене залишили у с. Блюдники у одного газди. Командир “Прут ’’.мене пожалів і не обіїв, як безнадійно хворого.

На той нас я вже був старий вояка і вважався заслуженою людиною. На те, що виживу, не надіявся ніхто. В мене забрали кулемет, а залишили карабін, аби я міг застрелитися, коли прийдеться. Перші дві неділі я був без пам 'яті. Волосся з голови вилізло чисто, рук і ніг майже не відчував. Лежав практично нерухомо. Потім почав приходити до себе. Коли трохи оклигав, то почав завідувати в Блюдниках переправкою продуктів до лісу. Був ніби харчовим чи станичним. Донька газди, Маруся, одногоразу повідомшіа, що тато їде на базар до Станиславова через Ямницю. Я попросив газду, аби він заїхав до Бужанків, і щоб переказали моїй мамі, що я, тобто Владзьо Вірний, у Блюдниках. Мама зразу ж приїхала. Всього був у Блюдниках 3 місяці. Потім через Блюдники проходив ’’Чорнота ” і я з його хлопцями перейшов до Ямниці. Разом з "Чорнотою ’’тоді був Василь Копачук. Пізніше він загинув. Тато його зголосив і хотів легалізуватися, сиіе СБ його знищило.

Коли ми підходили до Ямниці (зі сторони Стінки), то добре пам ’ятаю, що Маруся Сьовкова пасла корову. Два місяці я переховувався вдома у бункері. Восени 1945року до своєї боївки почав збирати людей “Павло Якось прийшов до мене і каже: ’’Пора братися за справжню роботу Дав мені “Дегтяр У боївці було чоловік дванадцять. Серед них і Богдан Валько — Котчій, а також один хлопець з Кутця, прізвище його не пам 'ятаю. До квітня 1946 року ми регулярно здійснювали антибільшовицькі акції:робили засідки на дорогах і знищували техніку та живу силу противника. Після операції кулемет відносив до свого родича, аби вдома в мене не було ніякої зброї. Під час бойових операцій тратіялися і курйози. Одного разу ми відбили у більшовиків цілу машину цукру.

9 квітня 1946року командир більшовицького гарнЬону Куций і клузівський керівник “стрибків ” із своїми людьми оточили мою криївку. З двору я почув голос Фрея: “Вилазь, Володю... ” Коли вийшов, мене почали страшенно бити “стрибки ”. В такий спосіб вони мені мстили за своїх родичів, вбитих в час партизанки. Аж тут Куций їх зупинив криком: “Хватить!”, — і дав команду, аби мене поюіали на машину. Свідком цього побиття на Казунчиковому подвір 7 була Доня П’ястова, яка досі живе і все, мною сказане, може підтвердити. Спочатку мене привезли на Софіївку і після двох днів допитів відвезли до тюрми по вулиці Ак. Сахарова. Під час допитів я казав, що в партизанці не був, і вони, напевно, зразу ніяких доказів не мали. Але незважаючи на це, били мене здорово. Я так і літав з кута в кут кімнати, де мене допиту ваш. На всі питання відповідь у мене була одна: “Нічого не знаю, а ховався тому, що не хотів йти до армії”. Потім якось прийшов слідчий і каже: “Хватить, є вже докази”. Свідчила проти мене Доня Катамай (Маринева). Судила мене “тройка суд з трьох осіб, дві жінки і один чоловік. Засудшіи на 15 років і на 5 “пораження ’’вправах. Мені інкримінувався “український націоналізм ”. Перед відправкою в табір я ще бачився з мамою. Вона зуміла за хабар домовитися з охоронцями про зустріч. Коли вже їхав у столипінському вагоні стрийською колією на Львів, то побачивши Ямницю, сказав собі: “Прощай, Ямнице, навіки”. Навіть думки собі не допускав, що прийдеться повернутися додому. Нас довезли до Львова, а потім аж у Воркуту. Десять років і 4місяція відпрацював у тамтешніх вугільних шахтах. Спочатку, ще до смерті Сталіна, умови роботи і життя були жахіиві. Люди мерли, як мухи. Тримали нас, мов худобу. Коли я прийшов, то була вже друга азбука, перша партія в ’язнів — вимерла. У мене був номер 2В532. Потім і моя “азбука "вимерла і я дістав номер 3820. Після смерті Стачіна стало легше, давали їсти, одяг. Зі мною зі Львова їхав, а потім був у Воркуті ямничанин Іван Катамай (Грищуків). Він не хотів робити на москалів і все робив собі якесь ушкодження, а потім його забирані у лазарет. Він був зі мною 6 років, а потій десь в 1952році помер. Його вже не хотіли в лазареті лікувати. В липні 1956 року мене звільнили. Дехто переконував залишитися у Воркуті, заробити для себе гроші. Але один старий литовець-вчитель якось сказав мені: “Б ’ялюк, у Воркуту приїхати ти завжди встигнеш, але якщо не маєш ніяких гріхів у Ямниці, то обов ’язково повертайся додому ”. Це мене переконало і я поїхав. У серпні 1956року вже був у Ямниці. Спочатку влаштувався на роботу на сирбазу, де пропрацював 6 років. Потім працював на будовах, а пізніше — на ТОСі. На закінчення хотів би поділитися деякими міркуваннями про тепер уже далекі і непрості часи. Я переконаний, що рух ОУН—УПА вписав яскраву сторінку до історії визвольного руху в Україні. Але були, на мою думку, деякі помилки, які, в першу чергу, пов ’язані з д 'шьністю СБ. Не завжди там були люди, варті того, аби виконувати вироки над іншими. Крім того, були випадки, що лише за те, що людина піша до міста, влаштувалась на роботу, її знищували. Знищували Цій сім 7, дітей... Це неправильно. Думаю, що таких поминок можна було уникнути...

По різному складаються долі людей. Багато моїх знайомих, побратимів померло, багато загинули. Але один такий, скажімо, як я, мусив залишитися, аби всім розказати, як то було. Так само, як на кораблі, який тоне і всі гинуть, все ж знайдеться один, який виживе... ”

ГАЛІПЧАК Михайло Гаврилович (1918) — вояк Червоної армії. Призваний в 1940 році. Учасник боїв з німецькими і японськими військами. В1946році повернувся до Ямниці.

“Закінчив я чотирикласну початкову школу у рідному селі. Вчшіи мене польки Єрна Ластівна, Аделя Рубашевська, Польна. Після школи працював у власному господарстві. Після приходу перших руских пішов працювати до міста на колію. Зі мною працювали Богдан Дорошенко, Ніадзьо Мицько, Антось Галярник, Василь Галінчак. Восени 1940року мене мобілізували до Червоної армії. Попав у Московський військовий округ. Спочатку зі мною аіужшш Славко Бужанко, Михайло Галіпчак (Довбанюк), Богдан Смицнюк та Іван Кузик. Пізніше, коли я був уже у Волоколамську, ямничан зі мною не було нікого. Служив я у частині зв’язку. Зразу після початку війни, десь приблизно в серпні 1941 року, сталася подія, яка ледве не коштувала мені життя. Мене поставили на вишку для спостереження і оперативного повідомлення про наближення німецької авіації. Я мав пістолет — ракетницю і повинен був зеленою ракетою сигналаувати про небезпеку у випадку, якщо телефонний зв ’язок буде перерваний. Одного разу трактори, які тягнули зенітні гармати, пошкодили дроти зв ’язку, що були закопані неглибоко. А тут, як на зло, в небі показалися німецькі літаки. Телефон не працює, я ракетницю в руку і стріляю зеленою ракетою. Почалася жахлива паніка. Наші літаки — хто злетів, хто один в одного врізався, хто ще кудись залетів... Після німецької авіаційної атаки домене прийшли мій безпосередній командир старший летейнант Морський (він був жид) і командир частини. Останній приставив до мене маузер і хотів тут же вбити, але Морський відтіснив його. Мене арештували і посадили під варту. Потій виясншіи, що в тій ситуації я діяв

правильно і знову повернули мене на попереднє місце чергування. Пізніше я зголосився на фронт і воював у роті автоматників під Володимиром-Волинським. Воювали в болотах Полісся. Потім нас перекинули на перепідготовку у Балагоє (між Москвою і Ленінградом). Там я перебував десь до півроку. В 1942році нас направили на Моздок у складі трьох ешелонів. Десь під Воронежем попали під наліт німецької авіації. Німці розбили перший ешелон і останній, аби ніхто не зумів відійти. Три доби ми провели біля розбитих ешелонів. їли, що пришилося — овочі, фрукти, гарбузи. Пізніше нас направили на Сталінградський напрямок. Там в той час були великі бої. ЗО серпня 1942 року мене поранило. Коли ми пішли в перший наступ, то з 250чоловік живих залишилося — 19, а під час другого наступу —лиш я один. Поранило мене осколком мінометного снаряда. Одна міна розірвалася позаду мене, (я ще встиг накрити голову саперною лопаткою), друга спереду, а третя— з правого боку. Мене поранило в праву руку і ногу. Я залишився на полі бою, бо рухатись практично не міг. Навкруги були купи трупів, німців та наших. Мене перев ’язав санітар Максімов і пообіцяв, що потім перекаже, аби мене підібрали, або сам підбере. Але він так і не повернувся. Я так і не знаю його подальшу долю. На полі я перележав усю ніч. Ранком прийшли якихось троє наших військових, побачили мене і питають: “Чого лежиш? Поранений?” Потім дали, кому треба, знати. Приїхала полуторка. Мене взяїи за руки, за ноги і кинули в машину. Тут ще і німці почали обстріл. Ледве на полуторці втекли. Перш ніж лікувати, всіх поранених брали на комісію з метою вияснити, чи хтось, бува, не організував собі самостріл. А такі випадки були. Мене поранило осколком так, що претензій не було. Відправили в Камишин, потім пароходом по Волзі до Ульяновська. Добиралися нічною порою, аби не стати мішенню для ворожої авіації. Десять днів я був там в лікарні. Потім нас розмістили на санітарному поїзді і відправній в Читу. Це було у вересні 1942року і ми їхали в одязі не розрахованому на холодну пору року, а в Читі в цей час був страшенний холод — 18* С. Там в лікарні я був до березня 1945року. Потім там же служив у 89-у стрілковому полку біія кордону з Манчжурією, яку тоді контролювали японці. У вересні 1945року почався наступ на японців. Я брав участь у переході через Великий і Маїшй Хінган, але до Харбіну наша частина не дійшла. Японці капітулювали. Правда, не всі японці зробили це після оголошення капітуляції. Частина ще десь до трьох недіїь продовжувала спротив. Загалом, японці були непоганими солдатами і чинили нам гідний опір. В союзі з ними проти нас воювали “сємьоновці білогвардійські підрозділи отамана Сємьонова.

На Петра, в липні 1946року, я вже був в Ямниці. Трохи працював після демобілізації в школі, — вчив військової підготовки старшокласників, а пізніше влаштувався в охорону на поштампті в Станиславі. Правда, згодом був змушений покинути цю робшпу... ”

ДЕЙЧАКІВСЬКА (з дому Самолюк) Ольга Василівна (1925) - учасниця боївки ОУН.

“Народишся я в cejii Козак Корецького району Рівненської області. Одержала початкову освіту, потім працювала в господарстві свого батька. В сім 7 було 5 сестер і троє братів. Після приходу бьхьіио-. виків допомагала партизанам: перевозила їх на санях, передавала пакети і записки. 14 грудня 1946 року мене було арештовано. Слідство було у місті Корець. Били страшенно. Вимагали, щоб я видала наших хлопців. Ще перед арештом тато мені пояснював, що нікого видавати неможна, аби не наробити людям біди. Я не видала нікого, хоча проти мене свідчила одна жінка Савета, з нашого села. Пізніше вона була ліквідована боївкою. 14лютого 1947 року мене було засуджено Воєнним Трибуналом військ МВД Рівненської області. До суду я сиділа в слідчій камері 8 місяців. Знущалися і били. Засудили на 10років. Тато відвідував мене в тюрмі і говорив, що на 10років мене не засудять, але він помилився. Мій тато був головою колгоспу і допомагав партизанам. За цю діяііьність більшовики його арештували і замучили в тюрмі міста Рівного. Він нікого не видав і за це чекісти його вбили. Його могили ми так і не знайшли. Скоріше всього, його закопали десь на території тюрми. Мене засудили по ст. 54-1 “а”, УК УРСРдо 10років “УТЛ” “с пораженієм в правах на 5лєт і конфіскацієї імущества ”. Відбуваю я покарання у місті Інта, в Комі АРСР. Там познайомишся з Михайлом Дейчаківським. Одружилися ми 12 травня 1955року, а 24 травня 1956року мене звільнили. Всього під вартою знаходилась 9років, 5місяців і 10 днів. В тюрмі міста Інта ми були з багатьма ямничанами. Зокрема, з нами був Мирослав Кущніренко, Ярослав Смицнюк та інші

КАТАМАЙ Олексій Семенович (1917-1997) - вояк Червоної армії. Призваний в 1940 році. Учасник боїв з німецькими військами. Три рази був поранений. Демобілізований в 1945році.

“В ямницькій школі мене вчини Кирило Ткачук, Ластівна та багато інших вчителів. Тут я здобував початкову освіту. Потій вчився у майстра Масляка, який мав свою майстерню в Станиславові по вулиці Трюнвальдській, ремеслу кравця. Паралельно продовжував освіту у вечірній школі ім. Шашкевича, де директором бувінж. Пристай. Загалом провчився я в “Шаиікевичівці "Зроки. Вчився до 1938року, а після працював в того ж майстра, Масляка. За перших руских пішов працювати на колію. В спортзалі “Сокола ” займався гімнастикою. В 1940році мене мобілізували до Червоної армії. Разом зі мною пішли Іван Кузів, Богдан Смицнюк, Славко Бужанко, Галіпчак Михайло (Довбанюк) і Антон Мицько (Мисів). До речі, ще в 1938році, коли на Закарпатті постала Карпатська Україна, я з Стеком Бужанком і Василем Дейчаківським (Дяковим), намагався туди пробитися. Добратися до Закарпаття так і не змогли через те, що поляки перекрійи всі можливі дороги і ми змушені були повернутися.

Після мобілізації мене направили у м. Торжок Новгородської області, в авіаційний полк, а потім перевели в м. К/іин, де і заста. іа війна. Я був у розташуванні Центрального фронту, 214-ї авіабази. В тилу, де фактично знаходився, нас годували не дуже. Тим бііьше, що по наївності я хотів "повоювати ”, і тому написав заяву, аби мене направшій на фронт добровольцем. Після того, як наших німці вибили з Кіина, мене направили у Москву вчитися у школі зв ’язківців. Звідти доля закинула на Північно-Західний фронт, де під Старою Русою, у серпні 1942року, мене поранило осколком снаряда в руку. В госпіта;іілежав місяць, а потім був направлений у школу молодших командирів, звідки вийшов старшиною. У жовтні 1942 року вже був на Другому Прибалтійському фронті. 15 січня 1943 року під містом Невелем мене поранив у живіт німецький снайпер. А було це так. О 4-й ранку наші почали наступ. Я був командиром і повідомив, Що немає зв 'язку: “Шуруй і швидко полагодь зв ’язок!”, — пролунав наказ. Я пішов по дроту, аби зрозуміти, де він обірваний і полагодити. Місцевість в районі обриву створювала ідеальні умови для “роботи ”

снайпера. Коли я підійшов до обриву дроту, то застав там декількох чоловік вбитих і одного пораненого. Останній почав просити забрати його. Рядом лежала “качалка ”, на якій носили поранених. Я поклав пораненого на неї і почав повзком тягнути, аби снайпер не зачепив. Але в такий спосіб тягнути було дуже важко і я вирішив підвестися і пару кроків протягнути в повен ріст, аби було скоріше. І саме в цей час снайпер попав у мене. Так само, як і в того, якого я тягнув, куля пройиііа ладу через бедро і вилетиш через кишки. Добре, що я майже добу нічого не їв, а то була б біда. Мене підібрали і за півгодини я вже був на операції. Частину кишки мені викинули, зашили і відправили санпоїздом у Горьковську область, місто Шар ’я. Там зробили ще раз операцію, бо рана погано заживала, а кістка на бедрі загноювалась. В квітні 1943року виписали і направили в запасний полк, який дислокувався в Горькому. В якійсь газеті я вичитав, що формується українська армія і попросив свого командира, аби він мене туди відпустив. А то, виявляється, був просто Український фронт, а не армія. Мене відправили в Котовськ, у четвертий мехкорпус II Українського фронту, де командиром був генерал Свірідов.

Десь восени 1944року нас відправили в рейд по тилах німців. Ми пройшли Трансільванію і вийшли аж під Будапешт. Там, пригадую, стався дуже цікавий і майже неімовірний випадок, про який хотілося б згадати. Як я вже говорив, з боями ми проходшіи фактично у німецькому тилу. І ось одного разу наша колона проходила по шоссе. Деякі частини одна від одної повідставали і мене залишили на дорозі для того, щоб я вказував тим, хто відстав, напрямок їхнього руху. Чекаю я на нашу колону, аж бачу наближається... Я, як було домовлено, показую дорогу. Аж тут із машини до мене виходить німець, підходить і каже: ”Рус, я знаю дорогу ”. А потім знову заліз в машину, в якій, я вже потім запримітив, було багато німецьких солдатів, і поїхав. Я похолов від жаху, шапка, здається, піднялася на голові разом із волоссям. Коли потім про це розказував, всі сміяііися, бо в це неможливо було повірити.

Третій раз мене поранило осколком від мінометного снаряда в листопаді 1944року в передмісті Будапешта. Осколки попали у руку, ногу, живіт і в голову. Я втратив свідомість, але потім прийшов до себе і пам 'ятаю, що ми ледь не попа,іи в руки до німців. Це сталося тому, що той стратегічний коридор, в якому ми діяли в тилу, був дуже вузький і кругом були німці. Наша машина, вщерть набита пораненими, заскочила в якесь подвір 'я, де були німці. Нас врятувало те, що їхній вартовий не зрозумів, хто ми такі, а наш водій швидко розвернувся і втік. Німець почав стріляти, коли ми вже були далеко. Лікували мене в госпіталі у місті Сегеті. Потім відправили в глибокий тил аж у Тбілісі. Там я доліковувався. В той час в Грузії, як і в Західній Україні, було неспокійно. Грузини руских недолюблювали. Ходили слухи, що вони були лояльні до німців і чекали їх приходу. До Ямниці я повернувся 28 квітня 1945року інвалідом

КОЗУНЬ Ярослав Васильович (1921) — вояк УПА, пс. “Сгавко”. Арештований в 1947році. Покарання відбував до 1957року.

“В 1933році я пішов у перший клас ямницької школи, а в 1937році поступив до “Рідної Школи” в Станиславові. В 1939році перейшов у третій к/іас української станиславівської гімназії, яку після  приходу більшовиків закрили і я повернувся до ямницької школи. Після втечі більшовиків в 1941 році і відновлення функціонування гімназії, продовжив у ній навчання. В серпні 1944 року, після другого приходу руских, мене забрали в Червону армію. Гнали до фронту зі збірного пункту в Пасічній, через Павельче і Боднарів. Багато нас, молодих хлопців, вирішили не йти до більшовицької армії. За домовленістю з хлопцями з УПА, в Боднарові за переїздом наша невелика група втекла від колони новобранців і лісом вийшла на Посіч, у розташування сотенного “Гамалії”. Сотня “Гамалії” на той час вже була укомплектована, але почала формуватися нова, так звана “станиславівська сотня "підкомандою молодого сотенного “Шума Ми вступили до цієї сотні і пройшли тут вишкіл. В той час потрібно було зміцнити наш тил по селах, тому що без харчів, без зв ’язку наші віддіїи існувати не могли. Десь приблизно у жовтні 1944року нас відправляють для роботи в терен. Тут мене визначили в охорону статичного “Лісовика ”. Під пседонімом “Лісовика "бувнашямничанин, дуже ідейний, культурний та освічений хлопець Парипа Васшіь. Незважаючи на те, що він був з бідної родини, Васшіь один з перших вступив у ряди борців за волю України. За панування Польщі він поступив до станиславівської Гімназії, але оскільки батько не мав змоги платити за навчання, був рушений залишити гімназію і заробляти приватними лекціями.

Після “Лісовика ” я був направлений в охорону підрайонного ОУН “Орла ”, а десь при кінці 1945року перейшов в охорону підрайонного господарчого “Павленка ”.

Підпільна робота проходила в надзвичайно важких умовах. Доводилося вдень переховуватися в криївках, а тічьки вночі здійснювати антибільшовицькі акції. Але і вночі, за кожним корчем, за кожною хатою будь-кого з нас могла чекати смерть. Підрозділи НКВДразом з деякими нашими запроданцями часто робили засідки і багато побратимів гинуло. Десь навесні 1945 року в Ямниці відпочивав сотенний “Чорнота ”зі своєю охороною. В одну із ночей я прийшов додому. Надворі йшов дощ і було страшенне болото. Я скинув чоботи і поставив в кухні під лавою, а сам пішов до схованки. Ранком треба було перевести наших хлопців через Бистрицю до лісу. Надворі було ще темно і ніхто не знав, що над річкою за селом чекісти зробили засідку. Перевозити взяли молодшого брата Антона і ще одного хлопця. Вони на конях їхали горою — дорогою, а вояки з охорони сотенного ішли попід берегом. Раптом облавники відкрили вогонь. У мого брата був кінь і на тлі нічного неба він був дуже помітний. Ворожа куля пройшла братові через ногу вище коліна, а коневі через горло. Згарячу кінь ще забіг з Антоном на подвір ’я і впав. Хлопці тим часом без втрат повернулися в село. Ранком по сліду крові до нас прийшли облавники і застали брата на ліжку, з перев ’язаною ногою. Оскільки брат був малолітній, то вони початій бити батька. Довго копали його ногами на підлозі. Найбільше їх цікавило, чиї чоботи, з свіжим болотом, під лавою. Ні на брата, ні на батька чоботи не підходи*їй. Нічого не добившись від тата, енкаведисти пограбували хату, взявши все, що можна було взяти, забрали й ті чоботи, посадили побитого батька і повегіи в Станиславів. Пізніше батька із Софіївки, де знаходилось районне НКВД, відпустили. Але після того страшного побиття він уже довго не жив. Того ж 1945року у свої 43роки, помер... Тим часом вдень, після від їзду більшовиків, мені принесли німецькі чоботи, a te тому, що вони були дуже великі, а вночі мені треба було іти, то німецькі чоботи потрібно було терміново переробити. Пам ’ятаю, що Антін Мусялович переробив один чобіт, а другий — Василь Дерун.

В1947році по доносу одного запроданця мене арештували. Маму мою, Анну Козунь, сестру Стефанію і брата Антона вивезли в 1949 році. Впосьолку Кус’я Чусовського району Молотовської області вони прожили до 1957року.

Мене після арешту протримали з травня по листопад у підвалі. Незважаючи на те, що всі камери були битком набиті в ’язнями, першого тижня після арешту мене тримали в камері одного. На другий підкинули в камеру сексота, якого я зразу “розкусив ”. Він мене все намагався випитати, але я на теми, які стосувалися боротьби і підпілля, розмови не підтримував. Через три дні його від мене забраш і більше я з ним не зустрічався. Потім мене перевели в загальну камеру. Як я вже згадував, вони були переповнені, в одній по 25—30 чоловік. Покриття на підлогах цементне. Ми лежали на тому цементі так тісно, що неможна було ходити. Якщо вже встав, то міг тільки стояти. Якщо лежали, то один в один бік, а другий — в протилежний. Ті, яких привозили останніми, мусили займати місця біля “параші ”, яка була тут же у камері. Так я провів шість місяців. Камера, в якій сидів, виходила вікном на подвір’я, і я бачив практично кожної ночі, як привозили до тюрми наших хлопців і дівчат. Найбільше “краснопогонники ”знущалися над дівчатами. Щоб не було чути криків на подвір 7 і по камерах, чекісти на всю ніч включали якийсь мотор, який по гулу нагадував трактор. На допит водили тільки вночі. Вздовж коридору, підстінками слідчих кімнат стояли шафи. Якщо слідчий був зайнятий, то нас закривали в шафу. В ній деколи треба було дуже довго чекати своєї черги на допит. А з кабінетів лунали дівочі крики і чоловічі стогони. І так до самого суду. Судили мене, як вони формулювали, “за груповую ізмєну родіне ” по статті 54, —І і 54, — II. Після слідства мою справу відправи,™ в Москву, де засідало так зване “Особоє совещаніє ”— “трійка ”. Засудили на вісім років позбавлення волі. Але цей строк не був останнім, тому що “трійка ’’засуджувала на безстроковий термін. Це означало, що якщо відсидів свій строк, то на волю не відпускався, а додавали ще пару років. Так міг сидіти і до смерті... Зі мною були в ’язні, які були суджені “трійкою "в 1937 — 1939роках, і їм постійно “додавали ”.

9листопада 1947року вночі мене разом з іншими вивезли на залізничну станцію. В кузові на чотирьох кутах машини стояли “краснопогонники ’’ з автоматами і попередили, що якщо хтось рушиться, то вони будуть стрияти без попередження. На станції посадиш в “столипінський "вагон і на другий день ми вже були у Львові. На тамтешній станції нас оточив “конвой ”з собаками і в такий спосіб ми були перегнані на пересильний пункт. А там вже “сортували ”, кого куди направити. Пересильний був переповнений. Всі бараки були набиті битком. Не було навіть куди пройти — переступали один через одного. Нас залишили на подвір ї, яке також було повністю заповнене жінками, дівчатами та чоловіками. Кругом пересильного — колючий дріт і вишки з кулеметами, собаки ходили на дроті від кута до кута. Той місяць листопад був холодний, — з дощем, снігом і приморозками. В таких умовах я перебув дві неділі. 25листопада мене з групою арештованих знову привезли на станцію і відправили до Харкова. До 19 грудня я перебував у тюрмі на “Холодній Горі”. Умови перебування там були дуже важкі: на прогулянки не водили, а блошиці нас доїда,іи. Нас, політичних, аби принизити, тримали разом з кримінальними злочинцями. З Харкова мене в числі інших в 'язнів відправили до Кірова. По дорозі сталася неприємна пригода, яка, правда, підвищила мій авторитет в середовищі карних злочинців. Везли нас в “столипінському” вагоні разом політичних і кримінальних. В купе були трійні нари, а вздовж коридору — залізна решітка. Я сидів на долині, біля самої решітки. Всі ж кримінальні розмістишся на нарах і гра,ги в карти. Як злочинці, так і “конвой ”, нас, політичних, зневажали. Черговий охоронець, який постійно ходив у коридорі, запримітив, що у нашому купе грають в карти. Він підійшов і наказав, аби кримінальні припиниш гру. У відповідь котрийсь із хлопців на його адресу нецензурно вшіаявся. Тоді викликали начальника охорони, відкриєш купе і наказали мені вийти в коридор. Коли я вийшов, мені сказали вказати на того, хто вжив нецензурщину. Я зрозумів, що якщо назву того, хто говорив — то мені не жити. Тому я відмовився. “Ти, сволота бандерівська, зараз скажеш!”— крикнув начальник і дав команду меніроздітись і залишитись тільки в кальсонах і босому. Поті» сказав закласти назад руки, і мені наклали наручники. Мене завели в туалет і запевнили, що я “скоро скажу ”. Надворі було —ЗО’С, а в туалеті на ходу аж снігом маю. Свідком цієї сцени став весь вагон, і жінки, і мужчини. На цементній мокрій підлозі в туалеті я простояв десь годину. Прийшов конвоїр і питає, скажу я чи ні. Я відповів, що не знаю, хто сказав. Він десь знайшов тупу сокиру, сказав покласти мені руки на умивальник і вдарив по наручниках. Наручники ще більше стиснули мені руки. Він знову закрив мене в туалеті і пішов. Через деякий час знову зайшов і побачив, що я весь посинів и говорити не можу. Руки так попухли, що вже і наручників не було видно. Мене привели в купе начальника конвою і там заледве зняли ті злощасні наручники. Коли повернувся в купе, злодії зустріли мене дуже співчутливо і солідарно. Вони були вдячні, що я їх не продав. Мене нагодуваїи і більше не дивилися вороже. Цікаво, що вони не розуміли, чому нас називають бандерівцями. Коли я пояснив за що ми боремось, то вони стали всіх наших по-іншому сприймати.

З кіровської пересилки мене одного із Західної України відправиш у Воркуту. Привезли нас туди 3 січня 1948року. Коли виводиш з вагонів, було 55а морозу. Без звички не було чим дихати. Ми були босі, голі і голодні. На Різдво я вже працював у депо: чистив канави під паровозами від мазуту. Мені пояснили, що кращої роботи суджені по такій статті, як у мене, не заслуговують. Після сімох місяців роботи в депо мене в складі групи в ’язнів пішки через тундру відправиш далі на північ в інший табір. Там я застав ще одного хлопця із наших країв — Карабіна Євгена з Львівської області. Жиіи ми в землянках. Приходили з роботи і лягали на голі нари в тому, в чому і працювали. Часто лягали повністю мокрими. Копали ми виїмку під залізницю. Продукти завозиіи зимою оленями з розрахунком, аби вистачию наліто. В цих нестерпних умовах люди мерли, як мухи. Я важив 40 кілограмів і вже не думав вижити.

В 1949 році мене повернули до Воркути і послали на будову школи. Наприкінці 1949року знову забрали з Воркути і тепер вже відправили до Інти. На шахтах нас працювало кілька тисяч. Тут я зустрів своїх односельчан Михайла Дейчаківського, Богдана Сенька та інших. Правда, працювали ми в різних шахтах і жили в різних бараках. Режим на шахтах був дуже строгий. Працювали в три зміни. На роботу зміну виводили і барак закривали на замок. Так само після сніданку, обіду і вечері. Ходити неможна було нікуди — в бараках нас також закривали. Барак був подіїений на дві половини і у кожній була своя “параша ”. Кожен в ’язень мав свій номер, який був пришитий на одежі зі спини. Номери були великими, щоб добре здалека було видно. Кожен арештований повинен був реагувати не на своє прізвище, а на номер. У мене був “Б—345 ”. В залежності від роботи, такий видавали і пайок. Так ми взаперті просиділи і пропрацювали аж до 1953року, до смерті Сталіна. Потім на шахту приїхала комісія і режим дещо пом ’якшився: номери залишились, але бараки відкрили так, щоб ми з нашими хлопцями з інших бараків дістали змогу зустрічатися.

На шахті в Інті я пропрацював аж до кінця строку, до 1955 року. Коли мене звільнили, то зовсім на волю не випустили, а під охороною в столипінському вагоні привезли в Молотовську тюрму, де я просидів ще два тижні. Потім мене відправиш в посьолок Кус 'я Чусовськогорайону, де відбувши заслання родичі. В1957році нарешті звільнили із спецпоселення і я повернувся до Ямниці. П 'ять місяців не хотіли приписувати і не давши можливості влаштуватися на роботу. Не приписували і говорили, що мені тут не місце і щоб я виїздив туди, звідки приїхав. Пізніше через прокуратуру, але все ж приписши... ”

СИГИДИН (з дому Ганущак) Ольга Михайлівна (1926) — підпільниця ОУН, пс. “Іванка”. В ОУН з 1942 року. В 1956 році повернулася додому, ше остаточно перебралася в рідний край аж в 1969році.

“Я народилась в Єзуполі. Закінчиш там 7 класів школи. З 1942 року — в юнацтві ОУН. За німців я вчилася на виховательку дошкільнят. Починаючи з 1942року і навіть швидше, виконувша різні доручення Організації: ми збирши харчі і відправляли їх в ліс, передавши штафети. Після приходу більшовиків, у 1944році, почалися арешти. Мене видав фірман, який віз із нами харчі в ліс. Десь у вересні, між двома Матками, до нас додому прийшли енкаведисти, щоб мене арештувати. Почши обшук. Я встигла "штафету ”викинути в городець. Моя мама це побачиш, але я їй показала, аби вона нічого не говори ш. Поки більшовики шукши, я перебігла через дорогу на подвір ’я Регея, а потім дшьше по сусідах і аж до Бистриці. Через якийсь час перейшла до Тязева і так опинилась в підпіллі, на нелегшьному становищі. Жила в різних селах, але найбільше в Ямниці у Макси-мовички. Три роки проводиш роботу у підпіллі, постійно переховуючись.

Ареіитувши мене у вересні 1947року. По відношенню до нас (зі мною була ще одна дівчина) застосуєши провокацію. Спочатку по конспіративному зв ’язкуя опинилась у Княгинині у одного чоловіка, (він, напевно, був провокатор). Ми там спали на горищі, а вночі до

нас прийшли, ніби на перевірку, якісь хлопці з тризубами на шапках. Говорили по-українськи і складалося враження, що це якась наша боївка. Нам дали завдання піти в Забережжя. В Лисці нас двох арештувати, а третю дівчину, яка нас вела, відпустили. Коли нас привели до якоїсь хати, то ми посилалися на ті дані, які нам дали. Ми казали, що знаємо голову сільради. Нас привели до якоїсь хати, де сидів чоловік, який себе називав головою. Він казав, що знає тільки ту дівчину, яка нас привела. Тоді нас двох і арештували, відвезли до тюрми в Станиславові. Допитував мене чекіст Мещеряков. Він все про мене знав і говорив, що інформацію про мене дала моя подружка. Він говорив, щоб я розказувала про неї. Ми навіть пізніше, вже в камері, сварилися з нею через це. Потім, коли зі мною сиділа сестра “Роберта ” — Оксана Мельник, вона мені, почувши мою історію, говорила: ”Оля — це провокація!Не слухай їх!”. Мещеряков влаштував мені очну ставку з якимось Вляхом Яросіавом з Єзуполя, який мене впізнав, а я його — ні. Я просто всіх не знала в Єзуполі, а, крім того, обрала тактику на допитах нічого не говорити. Після цього Мещеряков вдарив мене по голові так, що я аж до стіни відлетиш.

Я думаю, що “боївка ”, яка тоді була в Княгинині, могла бути більшовицькою. Можливо, це був навіть “Піддубний ”з своїми, про якого казали, що він, будучи енкаведистом, працював під маркою партизанів.

26 листопада 1947року “трійка” засудила мене до десяти років тюрми і п ’яти років “пораження в правах Спочатку нас відправиш до Львова у пересильний табір. Потім — в місто Ухту (республіка Комі) на лісоповал. Прибули ми туди на Різдво 1948року. В жовтні цього ж року мене перевезли аж до озера Банхаш, на будівництво міста під такою ж назвою. Там я п ’ять років працюваш будівельником. В 1955році відправили в Караганду, де в січні 1956 року вийшла заміж за Сигидина Васшія Герасимовича, в минулому вояка УПА, родом з Тумира. Пісія весілля ми зразу приїхали до Єзуполя, але там нас з чоловіком представники влади почали переслідувати. Одна жінка мене приписала, але за це її звільнили з роботи, а потім звільнили з роботи мого чоловіка. Фактично вимусшіи виїхати в Донбас. Спочатку ми приїхали в Миколаїв, а зимою 1957 року в Єнакієво, а потім у Новодонєцк. Додому повернулися тільки в 1969році

СЕМОЧКО Богдан Михайлович (1925)-вояк УПА, пс. “Нечай”. Вивезений і родиною у вересні 1948року. В1958році повернулися до Ямниці.

“Після закінчення чотирьох класів ямницької школи я вчився шевському ремеслу у майстра Фрея Грицюка у Пасічній. За перших руских працював на паровозоремонтному заводі. В часи німецької окупації Микола Загоровський організував шевську майстерню в оуоинку по вулиці Грюнвальдській і я перейшов на роботу до нього. Загоровський був досить авторитетним чоловіком — в минулому офіцер австрійської армії, він добре говорив німецькою мовою. Ми шили все, що було потрібно німецьким офіцерам, чиновникам і їхнім жінкам. В1943році, ще до репресій проти наших хлопців у механічній школі “Веркшулі ”, мене арештува/Ю гестапо. Взяли просто з роботи. В нас тоді був, пам 'ятаю, обід і оголошення про це висіло на дверях. Гестапівці прямо вломилися в двері, ледь їх не розтрощили, а потім один запитав: “Хто Семочко ? ”— “Я ”. — “Руки вверх! Де сумка? Збирайся!". Привели мене в тюрму гестапо, яка знаходилася в приміщенні по теперішній вулиці Сахарова, де сьогодні управління внутрішніх справ та СБУ. У камері нас було 28 чоловік. Серед ув ’язненихбув і комендант української поліції, людина старшого віку. Коли водили вночі на допит по коридорі, то часто ставили нас на коліна чолом до стіни, а самі гестапівці з псами ходили попри нас. Під час допиту було троє чоловік: той, що допитував, був у цивільному одязі, а в руках тримав гумову па/іицю, якою мене час від часу бив — починав знизу, з ніг, і так до верху. Бив по чому видів, але голову не чіпав —голова повинна була відповідати на його питання. Другим в кімнаті був присутній перекладач, а третім — секретар, який все записував на друкарській машинці. Мене допитували у справі пограбування Юскевича з Ямниці, звинувачували у співучасті. Після кожної моєї відмови визнати себе винним, бо дійсно був “богу душу винен ", мене ставили на спеціальне ліжко і підключали струм, попередньо під’єднавши контакти. Один контакт встановлювали на плечі, а другий на сідниці. Я лежав, а мене після включення току кидало в різні сторони. Потім відводили. Через три дні взяли “на протокол на допит вдень. Організували очну ставку зі свідком Юскевичем. Його запита/іи: “Пізнав?”Авін каже: ” Так!”. Я ледь не зомлів і питаю його, що він зі мною робить.

Юскевич розказав, що грабіжник був у німецькій формі, у плащі, в одній тримав батарейку—ліхтарик, а в другій — пістолет. “Нанашку, берете душу мою ”, — тільки сказав я йому. Коли після другого допиту електрошоком привели до камери, всі кинулися мені допомагати, бо ніхто не знав, що чекає його. Всі, як один, молилися в камері і чекали найгіршого. Для себе я вже нічого доброго, крім смерті, і не чекав. Але мене врятували. Діло в тому, що у ямничанина Петра Наконечного син Славко працював в Перемишлі в гестапо. Славкові дали знати, що я попав у гестапо в Станиславові. Він зрозумів, що це дуже серйозно і зразу приїхав. Не знаю, що він там говорив їм в гестапо, але на третьому допиті мене вже не били, а тільки питали, звідки я знаю Наконечного. Два дні по тому мене судили. Суд був о 12 годині — опівночі, там же, в тюрмі. Всього підсудних було десь чоловік двадцять. Нас вивели з камер і поставили так, як я вже згадував вище, — на колінах чолом до стінки. Але одна частина в ’язнів стояла на колінах з однієї сторони, вздовж стіни, а друга—навпроти. Між нами ходили гестапівці з псами і лупцювали тих в ’язнів, що були навпроти нас. Я думав, що будуть бити і нас, але, на щастя, помилився. Тих бідолах навпроти дуже сильно катували, і хтось з нас, хто був на колінах поруч зі мною, почав навіть за них вступатися. По годині цього жахливого чекання нас підняли і повели до другої кімнати, де високий красивий гестапівець у формі українською мовою оголосив нам приблизно таке (дослівно не пам ’ятаю): “Іменем німецької республіки вам присуджується вища кара смерти — ви вільні”. І коли він то сказав, ми зрозуміли, що вільні, то почали плакати від радості, цілувати того гестапівця, цілувати його чоботи, кричати: “Хай, Птлер!”. Нас відвели вже в другу камеру, протримали ще два дні. Нас ні на хвилину не покидала думка, чи не передумали німці. Ми переживали, аби щось не ста,юся й щоб вони нас не розстріляли, як заложників. На третій день нас відпустили, попередньо заставивши дати підписку, що ми ніколи не розкажемо, що з нами було і що ми бачили в тюрмі. Випустиш нас уже вночі. Я пішки пішов додому, дякуючи Богу, що живий. Два місяці у мене сходили струпи з лиця, але пам ’ять про той жах, який я пережив у гестапо, по нинішній день зі мною....

В тюрмі були такі в ’язні, яких німці знищували практично без причини. Вбили бабу і діда з Рибного за те, що у них на подвір 1 знайшли німецьку каску. їх звинуватиш в тому, що вони вбиіи німця.

Німці розстріляли і двох дівчат, які працювали в Українському Комітеті і допомогли нашим хлопцям дістати документи. А одного разу я став свідком просто-таки трагічної сцени на дорозі біля Угринова. Це було в грудні 1943 року, коли вже випав сніг. Я з Грицюком їхав з Пасічної на ровері за машиною з в 'язнями, яких везли на розстріл. Розстрілювали в У грибові, біія школи. Нараз один із в ’язнів скочив з машини і почав втікати. Німці його догнали і застрелили...

В кінці липня 1944 року повернулися москалі. Почалася мобіл ізація до радянської армії. Загоровський, в якого я продовжував працювати, якось каже: “Хлопці, змоскаііями нема ради ”. Вечорами ми збиралися з хлопцями і думали, що робити. Одні казаііи, що підуть в армію, інші не хотіли. Я боявся іти на фронт, але всіх забирали, взяли і мене. У нас (де тепер магазин Степана Тимкова) квартирували дві руські дівки. Вони допомагали Олені збиратися у військо. Зі мною пішли Васиїь Дуткевич, Богдан Якимечко і багато пасіч-нянських хлопців. Пішли ми колоною до Пасічної, потім на Кабанку, спустишся до Павельча і сіли відпочити. Най вдалося впоїти якогось старшого лейтенанта, який нас вів. Скориставшись цим, я непомітно вийшов з колони, сів на фіру якогось чоловіка—газди, який їхав ремонтувати міст в Павелчі. Потім я зліз із фіри і пішов пішки. Надибав при дорозі на жінку з донькою, які жаііи в полі і дав дівчині записку для Дуткевича. В записці я просив його втікати і повідомляв, що я його чекаю. Дуткевич відповів, що не може, бо старший лейтенант дуже лютий з моєї втечі. Дуткевич після війни опинився в Америці, там і помер. Дезертирувавши з Червоної армії, я пішов в УПА. В Рибному, куди я прийшов з Павелча, була наша сотня “Шума “ і він почав собі знову набирати людей. Нам, новобранцям, дали охорону з дванадцяти людей і почали вчити будову зброї—гранат, автоматів. Я отримав псевдо “Нечай ”. Одного разу до нас прийшов “Різун ”, вишикував нас і запропонував тим, хто не хоче воювати, вийти з шеренги і йти додому. Вийшли і деякі ямничани. Тим часом я попав до “Чорноти ”. Політвиховником у нас був “Бей ”, родом з Ланів, а ройовим — “Вихор ”з Павелча. Раніше “Чорнота ” часто бував у Ямниці, і я його добре знав. Він вчився в Станиславові в гімназії і товаришував з ямницькими гімназистами. Ми разом грали у футбол, разом ходили через Бистрицю в Стінку.

З Ямниці зі мною було багато хлопців — Володимир Сьовко, Михась Дейчаківський—Кравців та багато інших. Михась був добрим кулеметником — стріїяв, бив ворогів “дегтярем ”. Я добре пам ’ятаю бій за Рибне, на Різдво 1945року. Ми підійшли до села, бо домовишся наперед, що там будемо святкувати. Вийшли з лісу і лише наша розвідка перелізла загороди, як більшовики відкрили вогонь. Першими йшли наші ямничани Василь Ва іько, який був особистим ад ’ютантом “Різуна ”, і Фуфалько— ”Заєць ”, а також хлопець, якого я не знав. Вони загинули зразу. За ни,ми йшов “Різун Коли почалися постріли, він зрозумів, що рускі зробиш засідку і почав відходити назад в ліс. Біг він по-воєнному, маневруючи зі сторони в сторону, і тому його зачепило тільки в руку. Коли “Різун ’’забіг в ліс, там його, пораненого, підібрали наші розвідники. Серед них був ямничанин Танась Шпільчак, який взяв командира на плече і відвів до саней. “Різун ” дав наказ вибити руских з села, а його самого на санях десь відвезли. Коли ми ввійшли в село, то москалі вже кудись повтікали. Скоріше всього, їх було декілька чоловік і вони побоялися залишитися в селі. Не встигли розміститися, як почали під ’їжджати машини з більшовиками. “Чорнота "поставив на в їзді в село кулемети (там був і Михась Дейчаківський), а ми тим часом залягли і спостерігали за машинами, з яких вискакували москалі і почали рух в нашу сторону. Ми були трохи зверху і тому все прекрасно бачиш. “Вже-м поїв ”, — мелькнула в мене сумна думка в голові. Ми дуже нaдiяJШCя в Рибному посвяткувати і поїсти. Коли рускі підійшли ближче, “Чорнота ” крикнув: “Огонь! ”, і ми почали лупити по ворогам. Але вони не втікаїи. Почали кричати: "Ура!”, “За Родіну!”ідалі йшли на нас. У нас закінчувались набої і поступив наказ відходити. Москалі запальними кулями запалили перші хати. Почалося пекло — худоба реве, люди втікають, хто куди, кулі свиїцуть. Ми відійши в ліс і опинишся в безпеці, а потім рушили в рейд в гори.

В УПА я був півтора року, а потім прийшов наказ йти в села

і створювати окремі групи — боївки з тим, щоб продовжувати боротьбу. Влітку 1948року був змушений зголоситися. Коли я дізнався, що мене збираються вивозити, то дітей віддав родичам, а жінка заховалася. Сам залишився вдома. Восени 1948року мене прийшли забирати на вивіз. Якийсь старший лейтенант дуже розлютився, Що нікого, крім мене, вдома не було. Взявши в руки тачівку, почав мене лупити, по чому видів. Ще раніше я казав Ільїну, що якщо я чимось завинив, аби мене забирав, але не чіпав жінку і дітей. Вивезли мою сім ’ю (мене з жінкою) в кінці вересня 1948року, десь по Матці. Поїздом перевезеш до Коломиї, потім до Львова, а відтак до Свердловська. Прибули туди вже в грудні. Там стояли добрі сніги та морози. Десять років ми відбули в Молотовській області (потім Пермська) в Свердловському районі, посьолку Кус 'я. Працював там спочатку на заготівлі лісу, а потім ветеринаром. В 1958 році повернувся до Ямниці. Тут мене рік нехотіїи приписувати. Потім самі покликали до сільради і приписали. Коли я ще був на засланні, то мені пощастило приїжджати додому у відпустку до дітей, а родичі приїжджали домене. Після того, як мене приписали, влаштувався на роботу. В 1976році пішов на пенсію

СЕНЬКО Богдан Юркович (1923) — вояк УПА. Пс. “Крилатий”. В травні 1945 року арештований. Відбував покарання до 1953року.

“Я закінчив 4 класи початкової школи у Ямниці. Мій брат наполіг, аби я далі продовжував освіту. Я пішов до української школи ім. Шашкевича в Станиславові, де вчився ще три роки. За німців вчився рік у школі — “Веркшулі”. Ямницькі хлопці—підпільники в часи німецької окупації збиралися у Соснині (це в Стінці) на свої сходини. Брав участь у цих сходинах і я. Мене, як надійного підпільника, рекомендував проводу Ярослав Долчук—Вусиків (син солтиса). З липня 1944року я пішов до Чорного лісу, в УПА. Проходив вишкіл на Магурі. Зі мною були Мирослав Кушніренко і Микола Катамай (пс. “Причепа ”). Правда, вони пішій Іпуш скоріше за мене.

2    серпня 1944року вже був на Магурі. Після трьох неділь вишколу попав у сотню “Чорноти ”. Арештували мене 9 травня 1945року, біля с. Викторова. Про обставини арешту хотів би розповісти детальніше. Сотня “Чорноти "підійшла до Викторова і мене разом з  “Явором Стефаном П’ястою і “Круком Михасем Дейча-ківським послаш в розвідку. Ми не знали, що село оточене більшовиками, і разом з “Явором "проникіїи туди. Нас більшовики пропус-тши у крайню хату. Ми тільки в неї зайшли, а жінка, господиня, якав той час доїла корову, зразу в крик “Облава!”. А потім: “Втікайте!”. Ми почали відходити, але попаїи під перехресний більшовицький вогонь. Почали відстроюватися. Мене поранило у дві ноги,

але кісток не зачепило. П ясті просіюю кулями живіт. За нами бігли “стрибки ”з Галича. Коли нас догнали, то мені зразу дали прикладом по голові, але коли хотіли добивати, то старший, можливо, офіцер, крикнув: “Отставіть!”... Мене більше не били, але зате добшіи Стефана. Михася Дейчаківського я побачив уже біія сиьської читальні, коли його ваш більїиовики. На грудях у нього був “дехтяр ” без затвору. Потім уже біля машини, на яку нас мали посадити, рускі солдати почали Михася страшенно бити. Спочатку нас привезли до Галича, де я перебував два місяці. Допитували. Одного разу привели Юстину Готикову (вона тепер живе у Єзуполі) і питають: “Хто це ?”Вона відповіла: “Сенько Богдан ”, але на інші питання не віповідала, бо нічого про мене не знала. За це слідчий вдарив її так, що вона відлетиш до стінки і впала вся в крові. Мене допитував полковник Шарієв. Він навіть представлявся. Під час допитів мені також добре “влетіло ”...

З Галича до Станиславова мене перевезли на фірі. Михася Дейчаківського прив ’язали за руки до фіри ззаду і він майже всю дорогу змушений був бігти за фірою. Коли мене везли через Ямницю, то хтось з жінок впізнав. У Станиславові у камері №100 я перебув півтора місяця. Потім, хоча ще формально тривало слідство, мене відправили у Комі АРСР. 4листопада 1945року я вже був в Інті. З ямничан зі мною був Михась Дейчаківський і Мирослав Кушнірєнко. Ще під час слідства я собі зменшив кількість років і вважався неповнолітнім. Тому мене пустили найшвидше. Зразу після смерті Сталіна, в 1953 році, я повернувся. До Ямниці, із засуджених, я приїхав першим. Отець Нижникевич навіть не брав у мене гроші за шлюб, коли надумав женитися. Після мого повернення в селі був голосний резонанс. Деякий час я працював у ямницькому радіовузлі, який знаходився у приміщенні, в якому пізніше була “Чайна”. Потім працював на фермі слюсарем. Я добре майстрував і хотів віїаіитуватися на фермі слюсарем. Але мене через судимість не хоті їи брати. Був випадок, коли мене викликаєш у КГБ. Це сталося після того, як я на весіллі у Дмитра Вусюка заспівав: “ Триста літ минає ”. Були в мене й інші непорозуміння з компартійною владою...

ШПІЛЬ ЧАК Іван Степанович (1922) — вояк УПА, пс. “Мурза”. Арештований 1947року. В 1956 році звільнений і на другий рік повернувся до Ямниці.

“В ямницькіїг школі вчився чотири класи. З п ’ятого по ряду причин змушений був піти. З дитинства я багато читав. До нас за Польщі приходило багато часописів: “Наш прапор ”, “Батьківщина ”, “Народна справа” і для мене “Дзвіночок”. Любив і вмів я все робити своїми руками, майструвати. Працювати почав за німців у 1944 році. Спочатку пару днів був у “Веркшулі”— механічній школі, але потім перейшов на паровозоремонтний завод, бо вже вмів те робити, чому вчили у “Веркшулі ”. 29 травня 1944 року разом з багатьма ямничанами пішов добровольцем в УПА. Зі мною пішо з Ямниці 49 хлопців. Зокрема, Михась Дейчаківський, Микола П’яста та багато інших. Перейши в Чорний ліс в сотню “Різуна”, у чету “Чорноти”. Там я прибрав псевдо “Мурза”. Нашим ройовим був Ярослав Мицько, — пс. “Шугай ”з Ямниці. У рою, крім мене, ще були такі ямничани, як Іван Деркач (Рубриків)— пс. ’’Швейк ”, який був добрим кулеметником, Антон Кічак, пс. “Вихор ”та хлопець на пс. “Покотило імені його та прізвища не пам ’ятаю. Спочатку нас у лісі навчали всім військовим знанням: марширувати, стріляти, тактики. Ще до війни я навчився ремонтувати радіо. У нас .у хаті була велика карта і сусіди сходилися слухати радіо та дивилися на карту. За німців я був “добрим розбишакою ”. Часто обкрадав німців, які жили по сусідству з нами. Вони мене до себе підпускали, бо я був добрим майстром. Маючи багато деталей і запчастин, я удосконалював свої навики майстра. Тому “Різун "взяв мене до себе радистом. “Різун’’був людиною дуже простою. Його всі поважали і люби.ш. Радистом я став після того, як зумів налагодити радіо за завданням “Різуна”. Він мене викликав до себе і ми разом поїхали на конях до Завою. Я не вмів добре сидіти в сідлі і дуже притискав коня ногами, а він всю дорогу ставав на диби. В Завої на той час зібралося все командування УПА, можливо, був і Лебідь або Шухевич. Мені виділили окрему кімнату, дали інструменти і я приступив до роботи. На щастя, мені вдалося все як слід відремонтувати, за що я отримав подяку. Це було у червні 1944 року. 22 грудня цього ж року в бою біля села Виноград мене легко поранило. Мене залишиш в якомусь сусідньому від Винограда

селі, у польській сім 7. Потім я був відправлений додому на лікування. Від холоду і внаслідок якоїсь хвороби у мене всі ноги були усіяні струпами. Всього було 80ран. Десь 9лютого в Ямниці почалися облави. Районовий військовик “Махно”— Савчак—(Бог) у січні 1945року дав у моє розпорядження ]0 хлопців з Ямниці. На Великдень 1945 року більшовики спіймали Василя Кічака. Я втік через річку і бачив, як з Ямниці виїхали два танки Т—34 і два рази вистрігили по Стінці. В селі я ходив у формі офіцера радянської армії, мав медалі і часто спілкувався з москалями. Начальник гарнізону в Ямниці Куций через старого Духовича передав мені записку, аби я прийшов на розмову, можливо, хотів мене завербувати. Але я не пішов. В моїй групі, яка здійснювачі а диверсії та акції проти окупантів, були ямничани Василь Іваночко, Василь Зуб’як—Байдаків, пс. “Байда ”, Васиїь Якімечко та Василь Кічак. В підпіллі я перебував до 1947року. 7лютого 1947 року мене арештували в бункері, вдома. Бункер був добре замаскований і без сторонньої “допомоги ” більшовики би ніколи його не знайшли. 7червня 1947року мене судили і приговорили до смертного покарання, правда, 4 червня вийшов указ, за яким “вишку” мінят на 25років. 17 днів я просидів у камері смертників №59. Одна дівчина передала мені туди вишитий образ Матки Божої, який я беріг у шапці. Потім мене відправили до Львова у тюрму по вулиці Пелтеній, де я провів три дні. Опісля поїздом — до Воркути. Там тримали окремо тих, хто був засуджений до 25років, і окремо тих, що мали 10років. Я працював токарем на мехзаводі. Хотів би ще згадати, що судили мене по статті 54— 1а,— “ізмєна Родінє ”, 58— 8—“терор”, і 54—11— “націоналізм”. З 1949 до 1952року я три роки працював у Москві. Потім мене вернули до Воркути. Працював на шахті. У1956 році мене звільниш, а в 1957 році я приїхав до Ямниці. Назовсім же повернувся додому тільки в 1967році. По приїзді влаштувався і працював спочатку на залізобетонному заводі, а потім — в мостобуді ”.

ШПІЛЬЧАК Стефанія Іванівна (1924-1999) - учасниця визвольної боротьби проти більшовиків, підпільниця ОУН.

“Після приходу більшовиків літом 1944року я включилася в боротьбу проти окупантів. Була станичною в Ямниці. Після розгрому боївок наших хлопців ми виконуваній всю роботу. Потім мене призначиш районовою організаційною. Арештували 7 грудня 1944 року і засудили по статті 54-1а, і 54-11, у Станиславові, на 15 років. Перше мене відправили до Львова на пересилку. Звідти у Кемеровську область у місто Таишет. Там я перебула рік. Потім відправили у порт Дудінку Красноярського краю. До навігації ми переїхали до Нориьська, де будували аеродром. Нам говориш, що коли перший літак сяде, то відпустять. Але, звичайно, не пустиш. Відбула я там 10років. 5серпня 1954року — звйьнили. В Ямниці мене приписали завдяки допомозі Юрка П ’ясти. Він мені дуже допоміг... ”

ШПІЛЬЧАК (з дому Мицько) Марія Антонівна (1920) - надрайонна провідниця ОУН (пс. “Оришка”, “Дарина”. ) До 1955 року в підпіллі.

“Я народиіася в Ямниці в робітничо-селянській сім 7. Мій батько Антон Семенович працював залізничним сторожем на переїзді. Початкову школу закінчила в Ямниці. Директором школи був Ткачук Кирило зі Станиславова. Закінчивши чотири класи, продовжувана навчання у “Рідній школі ”ім. Маркіяна Шаіикевича у Станиславові. Директором школи тоді був Пєліх. Українську мову вчив мене Дмитро Макогон, батько видатної писменниці Ірини Віїьде. Він зумів прищепити нам, малим дітям, любов до рідного народу, до його культури, до Батьківщини. Піаія закінчення “Рідної школи ” я і Дейчаківська Марія Антонівна, перші з ямничанок поступаємо в українську жіночу гімназію, де директором був полковник Української Галицької Армії Степан Глушко. Він вчив німецьку і латинську мови. Українську мову і літературу вчив нас дуже авторитетний і любимий учитель Павлусевич. Ми, старші Гімназисти, постійно опікувались могилами Січових Стрільців, на

станиславівському цвинтарі. У гімназії ми здобули, крім середньої освіти, і політичну. Історію України було заборонено вчити, але Павлусевич, викладаючи літературу, все пов ’язував з історією України і більше вимагав знати історію, ніж літературу. Дія кожного з нас був один девіз: “Бог і Батьківщина понад усе!”.

В 1939 році прийшли більшовики. Вони арештували нашого Гімназійного священика Горняткевича, а за деякий час учителя української мови Пашницького. Обох їх розстріляли. Гімназії розпустили, а на їх місці появилися десятирічки. Всіх нас перевели на два роки назад. Я вже була в ліцею, а опинилася в 9 класі СШ№1. До школи ходили разом з хлопцями. Хоча довкола шаленів комуністичний терор, у наших класах ще витав дух націоналізму і патріотизму. Ми, дівчата, ще деякий час ходили доглядати стрілецькі могили, поки нас не почали переаіідувати. Якісь невідомі нас фотографували під час наших відвідин цвинтаря. Були випадки, що ми пробуваній не ходити до школи в наші свята. Директорами десятирічок в Станиславові були східняки, так само, до речі, як і вчителями української і російської мов. Пригадую собі такий випадок. Російську мову нас вчила Ася Наумовна Дівшіц. Вона була дуже розмальована (а ми не привикли до таких вчителів), неестетично вбрана і до того ж була дружиною якогось високопоставленого чиновника НКВД. Ми її зразу не полюбили і тому не давали проводити уроки. Хлопці, для сміху, писали їй “любовнілисти Після кількох інцидентів нелюбиму вчительку перевели в іншу школу. На її місце прийшла українська східнячка Марія Коваль, яку ми дуже поважали і любили. Навчання в школі в порівнянні з гімназійним сильно програвало. Якщо в гімназії ми вчили, наприклад, німецьку мову, виписуючи незнайомі слова, читаючи і переказуючи по-німецьки прочитані оповідання, то за більшовиків робили на уроках дуже примітивні переклади. Пам’ятаю, що нас навчили добре по-німецьки тїіьки одну фразу: "Genosse Stalin ”. Випускний вечір провели в суботу ввечері, а в недіїю ранком 22 червня 1941 року почалася радянсько-німецька війна.

Після закінчення школи я пішла вчителювати у село Підпечари. Разом зі мною вчителюваїїа моя однокласниця Волощук Ярослава — пс. “Анничка ”зі Станиславова. Пізніше вона загинула в підпіллі від більшовицької кулі. Ми з нею жили на одній квартирі. Спочатку у Сірка Миколи, а потім у Бобика Ярослава. В 1941 році я стаю членом ОУН і провідник "Стаїь ” Савчак Василь, який був обласним керівником юнацтва, віддав мені наказ організувати жіночі ланки в Станиславівському районі. Мені вдалося організувати ланку в Ямниці, Тязеві та Єзуполі. В Єзуполі за допомогою продавщиці в сільському магазині Марії Березовськоі, яка пізніше загинула в підпіллі. В Мики-тинцяхя налагодиш контакт із своєю гімназійною товаришкою Да-риною Вовчук, а у Підпечарах організувала ланку, до якої ввійшли Марія Йосипівна Бойчук (пізніше відсидиш в тюрмі 10років), Ольга Василівна Логаза (зараз з чоловіком проживає у Хабаровському) і Ганна Винничук. Спочатку я роздаю всім "Декалогукраїнського націоналіста ”, а потім ми вивчали рідну підпільну літературу.

В 1942 році я подала документи у Львівський медичний інститут. По конкурсу мене зачислюють у студенти, аіе Провід ОУН не дав згоди на мій виїзд до Львова і я залишилась у Підпечарах. В листопаді 1943 року після розстрілу українських патріотів під божницею, я і Славка Волощук — пс. “Анничка ", дістаємо наказ переходити в підпілля. В той часу школі, ми вчителі, разом з німцями, виписували людям кенкарти. Щоб не підставляти своїх батьків і родини під німецькі репресії, ми попросились допрацювати до зимових канікул, а потім виконати наказ. В перших днях січня 1944 року, мене і Волощук Ярославу саньми привезли до Вігьшаниці. Тут до нас прийшла обласна провідниця ОУН “Мотря ’’(родом з Буковини) і пояснила мені, як потрібно проводити організаційну роботу в терен і. Вона ж призначиш мене надрайонною провідницею ОУН Ста-ниаіавівщини. Моя робота почалася з того, що я поїхала в Тисмени-чани до моєї гімназійної товаришки Марії Ільби з Станиславова, яка там вчителювала і встановила з нею організаційний контакт. Пізніше Марія була арештована більшовиками. З Тисменичан поїхала до Саджави Богородчанського району, до Ярослави Решетило, теж моєї гімназійної товаришки, і призначиш її районною ОУН. В Саджаві я відвідаю і священикову доньку Анну Микитин, також мою шкільну подругу. По дорозі додому звернула до Радчі, де мала розмову з донькою їхнього священика Орисею Киси їівською, а потім в Криловці зконтактувалася з Ольгою Стефанишин, моєю доброю товаришкою, яка пізніше загинула у більшовицькій тюрмі. Всі ці дівчата добре знані ще з гімназійних часів, погодилися співпрацювати зі мною. На Станиславівщині мене знали під псевдом “Оришка”.

З січня до липня 1944року я побуваю в кожному селі Станиславівщини. З дівчатами проводила збори, контролювала і перевіряла їхню роботу. В кожному селі повинен був бути зв ’язок, на якому були харчі і зв ’язкова, яка переводила гінців з поштою на інший зв ’язок. В цей час по селах були не лише ланки ОУН, але на боротьбу проти окупантів піднялося все населення. В Ямниці спецкур 'єркою була Стефанія Юліанівна Фригович, 1927р.н. , яка з Ямниці по зв ’язках ходила аж у Білі Ослави. Під час цих переходів вдома її не було по 3-4 дні. Коли вона вперше здійсниш такий перехід і пришила додому, то її батько вимагав у доньки пояснень. Але, незважаючи на татові побої, вона, сіідуючи “Декалогу... ”, так і не признаюсь. Ще пригадую собі, що коли я приходиш додому, до мене навідуваїися чотирнадцятшіітні дівчата і просиш, щоб я прийняла їх в організацію, бо вони також хочуть носити “штафети ”. Я спочатку казала, що такої організації не знаю. Правда , одного разу згодишся післати їх із запискою у Крихівці. Ранком Фригович Марія Юліанівна (Кирилюк) з 1929 р.н. і Катамай Анна (Хрущичка) з 1929 р.н. прийшли до мене. Я дала їм записку і вони пішки пішли у Крихівці. Вже смеркалося, як дівчата прийшли додому, вимучені, аіе щасливі.

В липні 1944року мене призначиш надрайонною Надвірнян-щини, де я працювала під псевдом “Дарина ”. Тут пробула до липня 1947року. Жиіа в хаті з добрими людьми. В криївку не заходила. На зиму хлопці копаїи криївки у стодолах, стайнях і навіть в хатах під печами. Піч в хаті була оббита цинковою бляхою. Одна тафля бляхи підтягувалась вище кухонної плити, а в долині піч була замурована і тут був вхід до криївки. А безпосередньо сама криївка була під піччю. Підпільна сітка ОУН Надвірнянщини була дуже добре зорганізована. Моєю попередницею була дуже енергійна і відважна надрайонна “Смерека ”, яка загинула від більшовицької кулі весною 1944року. Вона вчителювала в селі Фитьків. В перших днях липня 1947 року я дістала наказ переходити на Буковину. Там була постановлена секретною машиністкою при Окружному Проводі ОУН. Працювала під номером 33. Провід ОУН Буковини очолював “Сталь ” — Савчак Василь з Ямниці, мій двоюрідний брат. Коли я прийшла до нього, то він мені сказав, що маю бути глуха, сліпа і німа, бо як менше буду знати, то краще для мене. Я так стараюся і робити. На постою у “Сталя ’’були “Невидний ”, “Меч ”, “Коля ”і Фрозина. “Невидний ” — буковинець зі Сторожинецького району. Жінка його з дит иною -хлоп чиком переховувалась в Гатчині. Одного дня вона повернулася додому. Тут її арештували більшовики, а “Невидного вбили. Яка подальша доля дитини — невідомо. “Меч ”

—    Іван Гулеи з села Вижанки Вижницького району, був прекрасним стрільцем. Як тільки більшовики прийшли на Буковину, то одразу ж вивезли його родину на Сибір — жінку, двоє дітей, маму і двох сестер. “Меч ” твердо собі постановив вбити голову і секретаря сільської ради— винуватців вивозу його сім 7... Спочатку він вистежив, коли і куди вони ходять на роботу. Дізнався, коли ходять у Вижницю. Коли одного разу голова прийшов на роботу, “Меч” з сусідньої гори через далековид побачив його в приміщенні сільради. Він вистрілив з кріса. Куля пройиїла через вікно і влучила зрадникові у голову і той мертвий звалився з крісла. Секретар сільради, знаючи, що на нього “полюють ”, старався йти до райцентру з кимось у товаристві. Вислідивши того, “Меч ”зробив засідку на дорозі, якою ходив ворог. Секретар йшов посередині, а по боках два його супутники

—    охоронці. Коли пролунав постріл і секретар впав на зєміію, ті, хто його супроводжували, лише встигли “розскочитися ”в сторони. Жінка і двоє дітей “Меча ” померли на Сибіру, а мама і сестри повернулися. Правда, ненадовго. Скоро їх знову, повторно, вивозять. “Меча "вбив зрадник з його села літом 1949року, на прізвище Гордей. “Коля ”— Корженівський Микола Григорович з села Огіївки Ружин-ського району Житомирської області походив з української патріотичної родини. Його батько був засуджений на 10років із наступною забороною проживати на Житомирщині за участь у бойових діях в рядах петлюрівської армії. Мати, Анна Тихонівна, була вивезена на Сибір, а їхні діти, Микола, Надя і Славко, залишились у бабусі по материнській лінії. Коли почався голод в Україні, мати втекла з Сибіру, щоб врятувати дітей від голодної смерті. Вона часто їздила до Москви, привозячи дітям хліба та всякої крупи. Поки вона поверталася додому з їжею, то діти вже і листя на деревах з їдали, тамуючи голод. Батько, відбувши тюрму, зaJluшuвcя у Макіївці, де проживав до приходу німців. Повернувся в Огіївку аж в 1942році. Коля вже тоді закінчив індустріальний технікум у Житомирі. З поверненням Червоної армії на Житомирщину, Микола переходить на Тернопільщину, зв ’язується з українським підпіллям і стає зв ’яз-ковим на Буковині. В1946році, “Сталь ”призначає його пропагандистом при Окружному Проводі. 20 травня 1950 року “Коля " переходить на Гатчину, де стає пропагандистом Коломийщини, а 2 вересня 1952році в сутичці з більшовиками в селі Рунгури Коломийського району, оточений ворогами, застрелився.

Загул Фрозина (приблизно з 1924.р.н), була родом з села Банилів Вашківського району Чернівецької області. Разом із своїм чоловіком Юрком була в похідній групі ОУН на Східній Україні під проводом Войновського. Коли німці відступили, то вони отримали наказ відходити з ними. Фрозина з чоловіком опинилася в Німеччині. Там німці формувати антибільшовицькі диверсійні групи і закидали їх в тил більшовикам. Після недовгого вишколу їх в групі з шести чоловік вночі скидають на парашутах на територію Румунії. Зібравшись разом, вони переходять на Буковину, де вливаються в ряди ОУН-УПА. На початку 1947року чоловіка Фрозини вбивають більшовики. Після його смерті вона народила сина Юрка, якого дала на виховання родині Олексюка в селі Розтоки Путивльського району. У червні 1948 року Фрозина загинула, а їїсина з родиною Олексюків вивозять на Сибір. Зараз Юрій Олексюк, син Фрозини, живе у Розтоках і при моїй помочі розшукує свою родину у селі Банилові.

Зима 1947—1948року на Буковину прийшла дуже швидко. Вже 15 жовтня 1947року випав двометровий сніг. Чотири доби падав лапатий густий сніг. Наші хлопці, “Меч ”, “Невидний ” і “Коля ” копали криївку, а провідник “Сталь”, Фрозина і я залишились на постою. В той вечір, коли почав падати сніг, прийшов “Меч ” по їжу. Наші продукти вичерпувались. Хлопці, які копали криївку, мали харчі, та не мали посуду, а ми навпаки — мали посуд, аіе практично не мали харчів. Колими з їли останню кулешу, то вибралися в дорогу до хлопців, які копали криївку. Копали вони криївку на південній стороні гори, де сніг місцями вже почав танути. Ми забрали з собою всі наші речі, друкарську машинку, кальки, папір, книжки, нотатки, коци, баняки і рушили в далеку дорогу. Щоб не залишати за собою слідів, ми весь час йшли водою. Йшло нас четверо — “Сталь ”, “Меч ”, Фрозина і я . Водою йшли від першої години до шостої вечора. Доводилося і дряпатися по скалах. Ми були по пояс мокрі і вкрай вимучені. Вже сутеніло, коли добралися до криївки. Там переодяглися в сухий одяг, випиіи по півлітри кип ’яченої води і полягали спати. Ранком всі встали здорові і бадьорі. Перед тим я говориш, що якщо це перебуду, то проживу ще сто років. Назагал моє здоров ’я на той час було дуже кволе.

Прихід швидкої зими не дав нам змоги заготувати продукти на зиму. “Сталь ” наказав розділити харчі так, щоб вистачило до кінця квітня 1948року. Цілу зиму ми їли тільки один раз на день. В криївці була лежанка з кругляків, на якій спаїи один попри одного, була криниця і невелика кухня. Дим йшов трохи під землею, а потім виходив вгору через стовбур сухого дерева, всередині вимащеного глиною. їсти варили тільки вночі. Зимою провідник читав Леніна... Він це мотивував тим, що ворога треба добре знати, аби вести з ним успішну боротьбу. Крім того, писав новели... Назовні ми практично не показувались і коли пришилося це зробити, то ми один одного просто не впізнали. Були дуже страшні. В травні 1948 року ми з “Колею "одружишся. Тим часом “Сталь”пішов в Гатчину на зустріч з Проводом. Ми перейшли на літній постій. Продуктів не було ніяких, крім кукурудзяної муки, солі і води. Зразу кілька днів ми їли пісну кулешу, а коли вона набридла, то парили муку і їли чир. Це вже був інший смак. Але пізніше приїлося і це. Тоді в попелі почаїи пекти коржі.

Якось “Коля ” і “Невидний ” пішли в село і привели барана. Досвітком “Невидний ’’встав, щоб упорядкувати барана. Лише він почав поратися, як почув тріск гілок під чиїмись ногами. Він повідомив нас, а ми тільки наділи чоботи на ноги, як почули постріли, спрямовані в нашу сторону. Ми з Фрозиною втікали перші, а х,юпці відстрілювались. Поранена під коліно, Фрозина, впала. “Невидний”, який також був поранений в ноги, підповз до неї і застрелив її і себе... “Коля "був поранений у сідницю. Я залишилась сама в глибокому лісі і, щонайгірше, в незнайомому терені. Зразу майнула думка знайти і розпитати пастухів. Мені було відомо, що десь близько мають бути наші хлопці, які прийшли на зустріч. Але я їх нікого не знаю. Коли шила, то постійковий мене запримітив і повідомив хлопцям, що йде якась людина — “ні хлоп, ні баба ”, Я була без хустини і без сведра. Х>юпці робиш в цей час “Колі “ перев ’язку. Він їм сказав, що це, напевне, я і послав, щоб “Меч ’’мене зустрів. Я шила посеред гори і все вдивляюся вниз, чи не йде хтось дорогою. Нараз чую голос: “Марійка!”. Я глянула туди, звідки долинав крик, і побачила “Меча Побачиш і гірко заридаю...

Захопивши, після нападу, наш табір, більшовики забрали мої фотографії, де я була разом з “Сталем ”. Вони розклеїли їх біля сільради і, вказуючи місцевим селянам на них, говориш: “Ось як ви відгодуваш того бандита і його коханку!”. Справді, “Сталь ’’був дуже товстий, маючи невиліковну хворобу серця, але їв він дуже мало... Тим більше, я була його двоюрідною сестрою, тому про якісь наші зв ’язки говорити просто не доводилося. Більшовики, скоріше за все, про це все знали, але використовували фотографії в провокаційних цілях. На нашому постої вони знайшли і мою записку, де було вказано: “Ружин-Андрійчук Килина Тихонівна(цебулатета “Колі”з Огіїв-ки). По цій записці вони віднайшли і тету, і “Колі ’’родину. Чекісти привезли у Вижницький район сестру “Колі ” Надю. Разом з якимось чоловіком у цивільному вона ходила по селах, залишаючи на наших зв 'язках, листи до “Колі ”. В тих листах просила, або її до цього примушували, “Колю ” “зголоситися Там також йшлося про те, що більшовики все про нас знають і єдиним виходом для нас має бути добровільна здача карателям. “Коля ’’переживав за долю Наді. Після цього ми з нш перейшли в село Розтоки Путилівського району до дуже відважних і бойових хлопців Ткачуків, з якими жили рік.

Більшовики знайиїли ще у “Невидного’’записку, в якій шилося про те, що зустріч з Провідником парного числа коло криниці, а не парного — на Золотім Току... Дощі падали без перерви, а більшовики кожного вечора машинами розвозили солдатів і залишали під кожною криницею. А криниця, де мала бути зустріч, була в лісі викопана стрільцями.

Через дуже великі дощі “Сталь” не міг перебратися через Черемош на Буковину. Прийшов він до нас аж у липні 1948року. Зимували ми 1948 — 1949років в лісах біля села Розтоки. Тут були Ткачук Іван Савович, 1913 р.н., Ткачук Юрко Савович, 1915 р. н., його дружина Сільвія — “Аня ”, Ткачук Василь Савович, 1919р.н.. Ткачук Єлена Савівна 1924 р.н., Нічай Михайло — пс. “Дорошенко”, “Нуцько”, “Зоря”, “Сталь”, “Коля “і я. Всіх нас було 11 чоловік. З них живими залишилося тільки двоє — Ткачук Юрко, який відсидів десять років у тюрмі, і я. Криївка була дуже велика, маю два виходи. Від криївки був викопаний тунель на ЗО метрів, в кінці якого був вихід. Другий отвір був прямо в самій криївці. Харчами забезпечені ми були добре. На одну особу припадав один мішок кукурудзяної муки. Тут ми вже їли три рази в день. Зимою в криївці мали радіоприймач. Передачі “Бі-бі-сі” російською і українською мовами більшовики глушили, тому я кожен день слухала передачі польською мовою. Всі повідомлення писала на машинці, а весною роздавала людям, які дуже охоче їх читали. На Буковині ми мали дуже гарну друкарню, якою завідував і друкував “Коля ”. Він відбивав багато листівок і карикатур на Сталіна. Пам 'ятаю, на одній була намальована товста свиня з чубом і вусами Сталіна, а на кінці закрученого хвостика була п шпикутна зірка. Під малюнком був вірш, з якого пам 'ятаю початок: “Риє Сталін кулю земну Своїм довгими рилом.... ”

А в кінці вірша такі рядки:

“ І дориється до того Що зметуть його з лиця землі Всі народи світу ”.

Ці листівки ми давали вчителькам-східнячкам, які їх розповсюджували на сході України. Через листівки не одна з них була арештована. Авторитет “Сталя ”з кожним днем зростав, з чим окупанти ніяк не могли змиритися. Большевики поставили собі за мету посіяти розкол між буковинцями і галичанами, мовляв, галичани — всі провідники, а буковинці — лише міхоноші. Вони поширювали провокаційні чутки, що буковинців використовують тільки для важкої фізичної праці. Тоді “Сталь ” дав наказ всім галичанам і східнякам покинути Буковину. 20травня 1950року ми всі перейшли на Коломийщину. На Буковині залишилися лише буковинці. В Галичину з нами йшли “Сталь”, “Макар”— Окружний СБ, “Коля ”, “Недобитий ” і я. “Недобитий ” — Матвіїв ІОліан з Бродів, літом 1952 року попав у руки МГБ. Видав його зрадник “Кіров 21 січня 1953року в Києві Воєнна Колегія Верховного Суду засудила його на розстріл. Ще з нами шили охоронці, яких я не знала. В Гтичині дислокувавшися в селі Бабин Косівського району. Тут повстанець “Бомба ”зробив дуже оригінальну криївку. Хребтом гори йішіа невелика пішохідна доріжка. Від доріжки по обі сторони гори був ліс, власниками якого були односе/іьці “Бомби ”. Кожний господар свою діїянку відмежував колючим дротом. На одній такій межі ріс величезний бук, який всередині був порохнявий. “Бомба ’’придумав під тим буком викопати криївку. На день місце роботи розмасковуваїи, і я цілий день сидша у гущавині і спостерігала, аби хтось випадково не набрів на те місце. Криївку викопаєш досить швидко, гарно замаскували і почсиїи готувати вхід. Дупло скоро розчистили, але найгірше було з корінням. Воно виявилося дуже міцне і здорове. “Бомба "запропонував знайти довге свердло, просвердлити в стовбурі отвір, а потім ще долотом обрубати коріння. Так і зроби. їй.

Води у криївці не було. На межі старий дріт замінили новим і він став підвісною дорогою, якою зимою ми ходили по воду. Три ряди дроту були міцно прибиті до слупків. Спідним дротом ходили, а за верхній тримались. На цій межі на верху дороги була дерев ’яна загорода, яка теж ставала нам у нагоді. Воду носили каністрами у наплечниках. До криївки діставались драбиною, яка на кінцях мала зачізні іитири, щоб не лишати на снігу великих слідів. Драбина весь час стояла всередині бука. У криївці зимували п ’ять чоловік. “Бомба ” з жінкою Василиною, “Коля”, я і Дмитро з Бабина. “Сталя”знами вже не було. На той час він уже загинув у шешорських лісах. Це ста/іося 20 жовтня 1950року.

Згодом, хоч нас, мене і “Колі”, вже не було у Бабині, “Бомба” ще кілька зим зимував у криївці. Одну зиму з ним був Паєвський Юрій, який у 1953 році був засуджений на двадцять п 'ять років тюрми. На час суду Юрію виповнилось 17років. Паєвський у листі домене писав: “Бомба ’’був дуже високої думки про ідейність Вашого покійного чоловіка (“Колі ”), завжди казав, що тому чоловікові я вірю більше, ніж сам собі”. Криївка “Бомби ’’простояла 50років і тільки 2000року завалилася, а бук упав.

Для того, щоб зламати опір народу і повністю поставити під свій контроль всі сторони життя населення, большевики почаїїи кампанію масових репресій не тільки проти підпільників, але і проти населення. Часті арешти, провокації, масові вивози повністю затерирозували, залякали людей. Нам, підпільникам, ставало все важче і важче утримуватися у терені. З Бабина я і “Коля ’’преходимо у Печеніжинськийрайон в село Ново-Марківку (тепер с. Рунгури). В цей час тут активно діяв зрадник “Кіров Тучак Роман. Він проводив свою провокаційну роботу, незважаючи на те, що з ним ходили два наші хлопці-підп 'їльники. В лісі переховуватись стало неможливо. Кожної ночі ліс блокували большевики і дістатись з лісу в село було дуже важко. Ми здебільшого жи/іи по селах, переховуючись по стодолах, стайнях, на стрихах. Практично ОУН припинила свою активну діяльність. Люди були розсіяні по селах, зв ’язку не було і кожен намагався дбати про власну безпеку. У Ново-Марківцях ми зимували у Михайла Боднаренка. Криївка була під сіньми. А вхід зі стайні під передніми кінськими ногами. З нами зимував “Вишня”— Григорецький Іван з Ново-Марківки, а потім ми взяли до себе “Сергія ”, в якого стріляв “Кіров ”.

Вже в половині лютого 1952року большевики почали застосовувати іншу тактику. Вечором в кожну хату приходили по двоє солдатів на нічліг. В такий спосіб вони викрили криївку в Печеніжині, де загинули троє наших хлопців. З Печеніжина окупанти перейшли у Ново-Марківку. Вечором два солдати прийшли до Михайла Боднаренка, в якого ми переховувались. Михайло зразу підійшов до креденса, взяв таран і почав пити. Коли його спитали, що він п ’є, то Михайло відповів, що у нього туберкульоз і він повинен пити таран. Солдати зразу покинули хату. На другий день ми були змушені покинути криївку. Постаїїо питання: куди йти ?. “Сергій ” знав криївку у Вербіжжі і ми вирішили йти туди. Надворі було 10 градусів морозу. Чоботи позамерзали і були як дерев ’яні. Я ледве дійшла до Вербіжа. Прийшли до криївки. Вона була на грядках коло хати, а вхід на стежці, де скидали сміття. Ми там перебули два тижні. Від господині дізнались, що в тій криївці ховався один хлопець, який живим попав в руки більшовиків. В той же вечір, коли ми про це дізналися, вибралися з Вербіжа. Повернулися знову у Ново-Марківку, але тепер уже вирішили переховуватися у лісі. Цілий березень були 10-градусні морози. Ще 2 квітня випав свіжий сніг. З лісу перейшли в села — Молодятин, Ново-Марківку, Малий Кіючів. Ajie довго старалися там не бути, щоб не підставити людей на небезпеку. Переховувалися ми по перелісках, по корчах, по полю та й взагалі, де прийдеться. По харчі ходила я. Ранком приходжу до якої-небудь хати і прошу господиню, щоб вона дала їсти. А вона в крик: “Я дам їсти, тебе спіймають більшовики і ти приведеш їх до мене!”. А пізніше каже: ’’ їжа на кухні ”. Я йду, беру з баняка, зав ’язую все в хустину, беру на плече сапу, або серп і йду в поле. Під вечір приношу жінці посуду.

2 вересня 1952року ми з “Колею ”прийшли до Стефака Дмитра Васильовича, щоб домовитись з ним про криївку. Дмитро розібрав свою хату на присілку і перевіз у центр села. Він погодився побудувати нам криївку між стінами у коморі. Ми всі разом повечеряли і з ним пішли спати на старій стайні. Ранком Дмитро з жінкою понесли в село вікна і двері. Ми вже не спали, а спала тільки їхня дванадцятирічна донька Пазуня. Нараз вилазить на стрих сусідній хлопець. Ми збудили дівчинку. “Коля "з хлопцем поговорив і відпустив його. Хлопець стрінувся з сексотом Ткачуком, який вдома на стріху мав радіо, і про все йому розказав. Пазуня пішла на город вкопати картоплі. Через півгодини вона прибігла і каже: “Большевики йдуть!”. Я глянула і побачиш, що большевики йдуть городами прямо на хату. “Коля ’’кукурудзами подався до лісу, а я хапнула сніп фасолі і вже поміж більшовиків пішла в сторону Печеніжина. Вийшовши на гостинець, перейшла на дорогу, що веде на Малий Ключів. Тим часом “Коля ” на хребті гори вийшов на більшовицьку засідку. Почалася перестрілка. Знаходячись в безвихідному становищі, він застрелився. В той момент я була біля “Колі ”, тільки з другої сторони хребта. Разом з худобою і пастухами я перейшла у Маючий Ключів. “Колю ” забраш в Печеніжин, де його тіло під стінками МГБ пролежало два дні. Дмитра і Василину зразу забрали у Печеніжин. Заставили Василину обмити “Колю ”, а потім заставили цілувати “свого бандита Нещасні арештовані, як тільки могли, відмовлялися від вбитого, та большевики привезли малу Пазуню і та все точно розповіла, як було. Дмитра і Василину звільнили, аби вони закінчили будувати хату. Як тільки вони це зробили, Дмитра арештували і засудили на десять років. Відсидів він у тюрмі п ’ять років.

Після загибелі “Колі ’’нашіхлопці прийшли до сексота Ткачука, розбили його радіостанцію, хату спалили, а його розстріляти. Втративши всі зв ’язки з підпіллям, я вирішила таємно повернутися до Ямниці. 9 вересня 1952року, в базарний день, жінки з Ключева перевозять мене до Коломиї, а звідти вантажною машиною я доїхала до Пасічної. Був ще день і я вирішила до сумерку відсидітися в колгоспних кукурудзах. Вечором прийшла до Ямниці і нелегально поселилася у своїх бездітних родичів Павла і Параски Катамаїв. Там жила, закрита у великій хаті. Одного разу дядько пішов на панахиду до Петриній Доні. Тут він розговорився з моєю товаришкою дитячих літ Настею П ’ястою і розказав їй, що я переховуюсь в нього. Коли мені дядько про це сказав, то я просто остовпіла. Як можна було таке робити?

На похороні до Насті підійшла моя двоюрідна сестра Сме-ричанська Марія і переказата їй, що я прошу прийти, коли добре стемніє. Вечором пришила Настя. Я застелила вікна коцами, лампу поклала під лаву. Ми лягли на підлогу і говорили цйіу ніч. Дядько прийняв до себе Смеричанського Ярослава і Марію. Ярослав служив у Червоній армії і в листопаді 1954року повинен був демобійзуватися. Тому я була змушена переходити на іншу квартиру. Настя погодшіась мене прийняти. В перших днях листопада 1954року.мій двоюрідний брат Деркач Василь перевіз мене до Насті. Настя жила в Станиславові по тодішній Жовтневій вулиці, а в Ямниці жила її 70-річна свекруха і її 12-річна донька Мирося. Вкінці травня 1955року Настя прийшла домене і розказала, що її забрали з філармонії (вона була артисткою хору) в МГБ і сказали, що вона повинна допомогти їм знайти мене. Через тиждень вона повинна була принести їм на означене місце зустрічі список всієї своєїродини і адресу моїх батьків, що жили на Уралі. Мене зразу почало трясти, а в голові все перемішалось. Що далі робити ? Я послала малу Миросю по дядька. Хотіла з ним порадитися. Дядько переконав мене піти зголоситися в МГБ. Він обіцяв піти разом зі мною. Це був найстрашніший день у моєму житті. Настя приїхала до Ямниці машиною і забрала мене до себе у Станиславів.

В той день, колими мали йти зголоситись, до Насті прийшов мій дядько. Вона піша на зустріч з капітаном МГБ Герасименком. Там йому повідомила, що я у неї і готова прийти зголоситися. Капітан сказав, що він машиною приїде по мене. Машина приїхала за дуже короткий час. В хату зайшов капітан і зразу запитав дядька, хто він такий. Дядько розказав, що він Павло Катамай, який переховував мене у себе три роки і що прийшов разом зі мною зголоситися в МГБ. Капітан Герасименко дозволив дядькові їхати додому, а мені наказав збиратися. Я хотіла брати з собою мішок з речами, які собі приготувала в тюрму. Він дав мені слово, що сьогодні привезе мене до Насті.

В МГБ на нас чекав полковник Костенко і ще один грузин, який, як потім виявилося, прекрасно знав Коломийщину і наших підпільників. За стіл сів і Герасименко. Всі зі мною поводшіись дуже ввічливо і культурно. Ніхто нічого не записував. Я здогадалась, що розмова записувалась на плівку. Костенко запропонував мені розказати про своє життя. Він часто мене перебивав і давав додаткові запитання. Коли він почав розпитувати, з кіш я зимувала, то я не хотіла називати ні прізвищ, ні псевдо. Сказала йому дослівно так: “Ви, напевно, мені не повірите, але прошило багато часу і псевдо я просто забула, а прізвищ взагалі не знаю Грузин сказав мені, щоб я описала зовнішній вигляд. Я дійсно описала так, як і було насправді. Тоді грузин сказав про одного, що це “Вишня ” — Григорецький Іван з Рунгур. Вкінці Костенко сказав, щоб все те, що я говорила, написаіа йому на папері, а Герасименко прийде і забере. Мене, як і обіцяли.

відвезли до Насті. Через деякий час Герасименко забрав протокол із моїм зізнанням і сказав, що мені треба ще почекати, бо Костенко поїхав у відрядження. В перших днях липня Герасименко прийшов до Насті і повідомив мені, що я вільна. Потім наказав піти на Софіївку в МГБ. Коли я прийшла на Софіївку, мене вже там чекали. Всі емгебісти йіиіи на мене дивитися, як на диво. Черніков сказав: “То це та Марійка, яку ми так довго шукали. Ми всі думали, що ти вже стара, сива, а ти ще гарно виглядаєш ”. Коли всі розійшлися, в кабінеті залишилися Черніков і Денисенко, який тоді був начальником, останній почав кричати і розкидати моїм протоколом, який обласні передали на Софіївку. Він кричав, що люди, які приходили з повинною, давали “показанія ”, а я не назвала жодного прізвища. Дорікав, що я “своїх бандитів "величаю провідниками, а його солдатів большевиками. На це я йому відповіла, що в нинішній час бути більшовиком це дуже ве,іика честь. Начальник дав мені багато запитань, на які я даваїа письмові відповіді.

Я досить довго ходила на Софіївку, поки, як вони говорили, оформиш мій протокол. Тутнаменекричаїи, обзивали бандиткою, але вульгарних слів не вживали. їм дуже було цікаво, як я вирвалася з оточення в Ново-Марківці, в той час, коли вони жодну людину не пропустили на Малий Ключів. Також показували мені різні фотографії, випитували про різних людей, аіе я в теренах, зображених на фотографіях, не працювала і нікого не знала. Коли мене виклика їи в МГБ, то я постійно підозрювала, що мене арештують. З собою завжди браіа рушник і білизну, мию, гребінець, зубну щітку і пасту. Я навіть в думках не допускала, що залишуся на свободі. Зовсім мене залишили в спокої аж в 1959році.

Після мого повернення до Ямниці велику моральну підтримку надали мені голова сільради Каравановим Михайию і голова колгоспу Долчук Васиїь. За це сьогодні складаю ш щиру подяку і схиляю голову перед їх прахом. Після того, як я стаю вільною, то зразу написала до “Колевих "родичів. Лист повернувся з написом “адресат в селі не проживає”. Я написала другого листа, тепер уже до тітки “Колі”, Андрійчук Кишни Тихонівної. Лист не повернувся. З цього я зробиш висновок, що його отримали і про долю “Колі "родина дізналась.

Вже в березні 1956року поїхаш на У раї до своїх батьків, яких не бачиш більше десяти років. 4 серпня 1955року влаштувалася на роботу вишивальницею художніх виробів на фабрику ім. Рози Люксембург. Вишивальницею на цьому підприємстві я була десять років, а вісімнадцять — швеєю.

У вересні 1963 року я одружилася з Дмитром Петровичем Шпільчаком, який у свій час також був у відділі УПА. Під псевдом “Орлик ”, він спочатку був у “Різуна ”, а потім у “Чорноти ”( в період з 1944 до 1946 року).

Сьогодні я щаслива. Дякую Господу Богу, що дозволив мені дожити до тих святих днів, коли Україна стала Самостійною, Соборною і Незалежною Державою і зайняла гідне місце у колі вільних народів світу.

ЯКИМЕЧКО Василь Онуфрійович (1924) — вояк УПА, пс. “Скала”. В 1949році вивезений. В 1962році намагався повернутися додому, але його не приписували. З 1972 року — житель Івано-Франківська.

“До 1939року я провчився 5 класів у ямницькій школі. З 1940 пішов у загальноосвітню школу в Станиславові, яка розміщувалась там, де за Польщі була гімназія Сестер Василіянок. За німців півтора року навчався у промисловій шкші, а потім вчився і працював у фотографії Угорчака, що знаходилася в центрі міста. Там був до 1944року. Весною 1944 року нічці влаштували у Ямниці облаву. Ловили молодих хлопців для відправки до Німеччини. Спіймали мене, Гіляра Ґавата, Антона Зуб’яка (Гурманового) і Котюкового. Bodwiu на роботу, на аеродром. Пам ’ятаю, що був там і ямничанин Дмитро Ребрик, який працював на роздачі обідів (його також спіймали). З Станиславова нас поїздом відправили до Перемишля. По дорозі нас охороняли власовці і чехи, які недуже старалися у цій справі відзначитися. Це і допомогло мені за Перемишлем втекти. Пізніше дізнався, що і Дмитро Ребрик зумів втекти. Коли я прийшов до Ямниці, то став свідком переходу лінії фронту і повернення до влади більшовиків. Саме в цей час, в липні 1944року, у Козаковій долині, що в Стінці, формувався кущ ОУН. Керував кущем “Нестеренко "родом з Підлужжя, а також “Лісовик ” — Парипа з Ямниці. В другій половині літа 1944року в Козаковій долині у нас відбувся військовий вишкіл. Вчили нас військовій справі — володіти стрілецькою зброєю, гранатами і т. д. З ямницьких на вишколі в Козаковій долині було десь до 20 чоловік.

Серед них, пам ’ятаю, що були Іван Дмитраш (Микита), Василь Зуб ’як (Байдаків), Владзьо П’яста (Петрусик), Симань Якимечко (Бульчишин) та інші. Десь на початку жовтня 1944року більшовики організували облаву у Стінці. Вони зуміли залізним кільцем оточити наших Хіюпців в Козаковій долині. Рускі йіили з усіх сторін. Загинуло багато наших, особливо єзупільських, десь до 15 чоловік. Після тої облави я пішов у боївку “Наливайка ” — Ковальчука Михайла Васильовича (1926) з Тязева. В жовтні — листопаді я був у “Наливайка ”. Ми контролювали га,іицький терен — дороги в районі Галича. Робили засідку на більшовицькі військові машини і знищували їх. В той час у “Наливайка ” було десь приблизно 15 чоловік. На початку грудня 1944року ми перешили до сотенного “Павла”. Наша чота в його сотні називалася “Смертоносці”. На Різдво 1945року сотня “Павла’’ввійшла до куреня “Прута”. В мене таке враження, що саме ми у складі сотні “Павла ’’зробили засідку на більшовицьку автоколону, обстріляли її, в результаті чого загинув, за деякими даними, генерал Москаленко. Це було десь в першій половині грудня. Снігу не було. Спочатку їхали дві вантажні автомашини, які ми обстріляли, а потім зразу за ними вискочили дві “емки Вони також стали нашою мішенню. Можливо, саме тоді і був смертельно поранений більшовицький генерал. В розпал бою я вискочив на шосе і ледве не загинув. Москалі зайняли оборону, а потім, перегрупувавшись, перешили в контратаку, фактично роздігивши нас навпіл. До місця призначення ми змушені були добиратися групами. Курінь “Прута” був досить численним, мені здається, що десь від 800до 1000чоловік.

В кінці лютого 1945року “Різун ” запропонував зголоситися добровольцем на бойову операцію по очищенню лісового масиву биія с. Посіч від більшовицьких лісорубів. Ці лісоруби фактично також були енкаведистами. Я в числі інших дав згоду на участь в цій акції. Операція була здійснена вночі, в період з 23 до 3 години. Ми перебили величезну кількість ворогів. Десь до 300більшовиків. У нас загинув один, “Павло “був поранений у руку. Крім цієї операції, я в складі сотні “Павла’’бравучасть у багатьох інших операціях. Практично кожної ночі, кожного дня ми здійснювали напади на більшовицькі колони, знищуючи живу силу і техніку противника.

Ще перед акцією в січні 1945року біля Посічі ми одержали завдання взяти шкіру для нужд УПА в Станиславові на шкірзаводі. Я був у групі, яку вислали наперед для того, щоб розвідати ситуацію і при необхідності прикрити наших. Ми зайняли позиції в районі теперішньої вулиці Мазепи, бігя Клубу Комунальників. А хлопці взяли на шкірзаводі декілька фір шкіри і ми разом відвезли її до лісу.

Після поранення в Посічі “Павла ” його обов ’язки перебрав на себе “Сокіл Вкінцілютого 1945року більшовики організували велику облаву у Чорному лісі. Опинившись в оточенні, ми поділилися на групи і виходили з ворожого кільця групами. Курінь “Прута ” вийшов з оточення останній. Потім ми рушили рейдом на захід. Пішли через Рибне, Викторів, Блюдники та Даіиаву, Борислав, а потім на Перевал, плануючи через Закарпаття прорватися на Словаччину. Десь в квітні 1945року на Переваїі нас знову оточили більшовики, заставивши наші сили подрібнитися і виходити з кільця ще меншими групами. Пам ’ятаю, що колими прорвалися, то вийшли на велику москачьську засідку і зіткнулися з ними в рукопашному бою. Наших там багато полягло, а я якимось дивом уцілів. Більшовики стріляли по нас прямо впритул, а ми мусили йти вперед, розуміючи, що тільки там наше спасіння. Розірвавши кііьце, ми вирішили повертатися в рідні краї, на Станиславівщину. По дорозі намагалися нападати на москальські гарнізони, ліквідувати окупантів та їх прислужників з числа місцевих комуністів, голів колгоспів і т. п. Знову зібралися в Чорному лісі в травні 1945року. Необхідно було поповнити ряди наших бійців за рахунок добровольців, тих, хто лікувався вдома або десь по інших селах і навіть тих, хто відстав, а, може, й самовільно пішов (про дезертирство навіть і не йшлося, бо це зразу тягнуло за собою смертне покарання). Для того, щоб ці питання розв ’язати, було створено ВПЖ — Військово-Польову Жандармерію. її очолив “Міна ” — ямничанин Василь Антонович Мицько, син ямницького старости за німців. До того він був політвиховником у “Прута ”. До ВПЖ призначили ще з ямничан Антона Дейчаківського (Кравцевого) — пс. “Сич", Антона Зуб’яка (Гурманового) — пс. “Граніт”, Кутюкового і мене. Нашим завданням було приходити в село, збирати добровольців і тих, хто з якоїсь причини пішов з УПА, і пропонувати їм з ’явитися у вказане місце. Але вже коли хто не хотів прийти, приходилося вживати силових заходів. В середині червня 1945року загинули Антон Дейчаківський (Кравців), Микола Дорошенко— Ґаровніків. Ми тоді перебували в Стінці, біля Ямниці. В той час як Дейчаківський, Дорошенко і Іван Дмитраш—Микита піши до Ямниці, ми з “Міною "залишилися біля Монастиря. З нами ще був доброволець з Рошнева. Дізнавшись, що хлопці загинули, ми деякий час змушені були переховуватися у Стінці, їсти нам приносив стрий Антось. Саме в цей період біля річки об 'явився якийсь невідомий, який вдавав з себе рибалку. Декілька днів він провів біля річки, спостерігаючи за тим, хто ходить в Стінку і звідти. Одного разу він перейшов мого стрия і запитав, чи немає той води напитися. Стрий відповів, що має молоко. “Рибалка "почав цікавитися, кому стрий носить молоко і їжу. Стрий відповів, що робітникам, які працюють. Нам стало зрозуміло, що це переодягнений енкаведист. Потрібно було його знищити, аби не спіймали нас і не постраждали наші сім 7. План, який ми розробки, передбачав мій відволікаючий маневр — я повинен був підійти до нього на березі і, прикинувшись підлітком, простим сільським хлопцем, зав 'язати з більшовицьким шпигуном бесіду, а тим часом “Міна "і “Граніт ”, непомітно пробравшись до нього ззаду кукурудзами, повинні були його нейтралізувати. Я боявся страшенно, але свою справу виконав: почав розпитувати його про гачки для рибалки, а потім несподівано скинув з берега. Хлопці тим часом, незважаючи на те, що енкаведист в останню хвилину відчув небезпеку, зуміїи його роззброїти і відконвоювати до Стінки. У шпигуна вилучили гранату і пістолет. Після цього я пішов додому. Про подальшу долю енкаведиста не знаю. Скоріше всього його розстріляли.

25 жовтня 1945року у нас була зустріч у Тязеві з “Наливайком Михайлом Коваїьчуком, який повідомив, щоб ми чекали його в Лозах, куди він прийде пізніше, через заплановану на 8год. зустріч з “Іскрою ” — надрайонним ОУН Галицького району. Ранок 26 жовтня видався дощовим. В 9годині наш дозорний повідомив, що зі сторони Тязева до нас йдуть більшовики. Через деякий час ми зрозуміли, що оточені. Почався бій, а потім ми вирішили прориватися. Відстріїюю-чись, ми почали швидко відходити. Зліва мене був "Граніт ”, а справа — “Міна”. Бітиовицька куля смертельно поранила “Міну”— Василя Мицька. Останніми його словами було звернення до мами... Я на ходу почав стріляти по кулеметнику, який бив по нас і, можливо, влучив, бо той припинив обстріл. З Антоном ми добігли аж до Викторова і забігли до крайнього подвір 'я. Антось зразу по стовпці виліз на верх копиці, потім подав мені автомат, я зачепився і опинився біля нього. Зверху був дах і нас практично не було видно. Незабаром чуємо внизу голоси. Виглянули, а там купа москаїів.

Вийшов газда і показав їм документа, що він фронтовик. Рускі підійшли під саму копицю і Антось підготував гранату. Але, на наше щастя, вони нас так і не побачили і через деякий час пішли. Ми злізли з копиці і пішли до газди. Той жахнувся, а потім проказав: «Ніч — козацька мати!». Потім повідомив нас, що ми в селі Викто-рові. Дав поїсти. Поївши, ми пішли на Крилос і через Сілець у Стінку до Козацької долини. Зв ’язалися з Парипою і переказали, що москалі вбили “Міну 28 жовтня відбувся похорон. Ховав його о. Микитюк. “Міна ’’був лише в кальсонах і сорочці. В животі було 4 кулі. Багнетні рани були на грудях і коло шиї. Ми були присутні на похоронах. Мама Василя рвала на собі волосся і не давала забити віко труни. Будучи в напісвідомому стані, вона кричала, що мала гроші і могла його відкупити (не знати, від чого). Після похорону ми перейшли до боївки Парипи. Тримали зв ’язок на відтинку Буківна—Дорогів.

Умови нашого життя і побуту були жахливі—голод, хвороби, воші. Пам ’ятаю, що ще коли я був у Чорному лісі у відділі УПА, то вилікував менірану, яка вже почала загнивати, наш лікар італієць Маґась (так ми його називали). Він просто випік рану залізом. Пізніше наші відправили його додому, через Угорщину.

Літом 1946року я був в боївці “Мурзи ”. “Мурзу ”ми всі знали як дуже відважного хлопця. Він, майже не криючись, ходив у селі в формі червоного капітана, і ми з ним здійсниш багато антибільшовицьких акцій. До квітня 1947року я переховувався у Стінці з “Кармалюком ” — Христофором Трачем, який був в свій час заступником “Роберта”. Він був членом штабу теренового відтинку “Чорнийліс” В0№4. За німців Христофор був майором української поліції. Зиму 1946—1947років ми перебули дуже тяжко. Весною по лінії зв ’язку Трач отримав подання, в якому говорилося про потребу легалізації і по можливості виїзду за межі області, для збереження сил. Ця інформація його розчарува ла і негативно вплинула на душевний стан. Він навіть хотів застрелитися... Пізніше “Кармелюк” нелегально перейшов до Ямниці і жив у Шуйлика, а згодом сестра взяла його до себе до міста. Десь у 1948році він пішов з дому і не повернувся.

Після важкої зими, проведеної у Стінці, кепсько почувався і я. Одного разу, коли переховувався вдома, прийшов старий Трач, батько Христофора, і сказав, щоб я рятувався, як можу. Я почав легалізо-вуватись. Мій брат женився у місті, а там поряд була фотографія

жида, який знав воєнкома Шевчука. Через нього мені зробили військовий білет. Шевчук при зустрічі тільки запитав мене, чи був я у “банді ”і на тому все ніби скінчилося. Через місяць я ліг у лікарню з метою остаточноїлегал 'їзації. Мені здається, що за мною ще якийсь час слідкували, аби вийти на Парипу. Одного разу домене по лінії зв ’язку прийшла штафета, де говорилося, щоб я знайшов і передав типографську фарбу, а потім просили шрифт (я на той час якраз працював художником оформлювачем). Я нікому не говорив про цю штафету і думаю, що, скоріше всього, то була провокація. Вивезли мене разом з татом у 1949році. На засланні перебував десять років. Перебував у Мухіно. Потім рік прожив ум. Ярославі, а в 1962році приїхав до Станиславова. Але приписати мене не захотіли і тому виїхав до м. Кіріші Ленінградської області. В 1979 році обміняв квартиру і приїхав до Станиславова