Наукова бібліотека України


Loading
ВОЯКИ ОУН-УПА, ЯКІ ЗАГИНАЛИ В БОрОТЬБІ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ
Краєзнавство - Ямничани - Івано-Франківська область

БИБИК Василь Семенович (Кривий) — пс.

“Богданко” —(1922—1944) — член ОУН, вояк УПА. Закінчивши початкову школу в селі, поступив у “Рідну школу” ім. Шашкевича в Станиславові. Після її закінчення працював у магазині (склепі) свого батька продавцем. За перших більшовиків працював телеграфістом на Станиславівському телеграфі. В 1941 році активний учасник табору юнацтва у Ямниці, який був організований ОУН з метою військової та ідеологічної підготовки молоді. Після арешту Тараса Дейчаківського і Ярослава Долчука перейшов на нелегальне становище. В підпіллі відповідав за пропагандистську роботу. Вночі на друкарській машинці друкував і передруковував різні документи та летючки ОУН, а його брат Іван з Миколою Бибиком вночі їх розвозили по довколишніх селах. В підпіллі Б. В. С. близько співпрацював з Василем Савчаком — пс. “Сталь”, а також, до їхної загибелі, з Тарасом Дейчаківським та Ярославом Дол-чуком. Під час однієї гестапівської облави разом з братами Іваном та Антоном спійманий і примушений разом з багатьма іншими українцями працювати на аеродромі в Станиславові. З допомогою членів ОУН зумів втекти з німецької неволі і продовжив роботу в підпіллі. В травні 1944 року перед самим приходом більшовиків пішов в УПА. Більше достовірної інформації про нього з того часу родина не мала. Правда, в 1945 році один з підпільників, Микола Катамай—Гурашів

переказував, що Б. В. С. вбили в селі Протеси. Він (Катамай М.) обіцяв зібрати більше інформації про його загибель, але сам був вбитий більшовиками.

Спогад: Бибик Дмитро Семенович, 1928р. н.

БИБИК Іван Семенович (Кривий) — (1924—1945) — член ОУН. Закінчив початкову школу, потім допомагав батькові вести господарку. За німців активно допомагав братові Василеві у підпільній роботі. Часто здійснював поїздки на підводі до Клузова на конспіративну квартиру організації, яка належала Маланюку Сильвестру — пс. ”Дуб”. Разом з братом був спійманий німцями під час облави і примушений працювати на станиславівському аеродромі. Зумів втекти. В 1944 році після повернення в село більшовиків був ними мобілізований до армії. На калуській дорозі колона призовників була атакована відділом УПА, після чого Б. І. С. перейшов до УПА. Воював під командою “Різуна—Грегота”. Через два тижні “Різун” відпустив його додому допомагати батькові в господарстві, дізнавшись про загибель його брата Василя. Дома Б. І. С. переховувався, аби знову не попастися більшовикам. Під час однієї з облав весною1945 року енкаве-дисти оточили стодолу, в якій переховувався Б. І. С., і зажадали, аби він добровільно здався. Але він відмовився. Тоді вони почали стріляти, в той час як Іван зброї не мав. В результаті дві кулі попали Бибику в ногу і його, пораненого, облавники відвезли в тюрму на Софіївку. Там він опинився в камері з підпільниками із Ямниці. Зокрема, за ним доглядала Ірина Бужанко, в той час, як більшовики ігнорували потребу його в лікуванні. Внаслідок злочинного зволікання з лікуванням у Б. І. С. почалася гангрена. Три рази він піддавався ампутації ноги, але врятувати його лікарі так і не змогли.

Спогад: Бибик Дмитро Семенович, 1928р. н.

БИБИК Микола Захарович (Козаків) — (1924—1943) — член ОУН. Навчався в ям-ницькій початковій школі. Активний член ОУН. В роки німецької окупації разом з братом Бибиком Іваном Семеновичем (Кривим) розвозили підпільну літературу з Ямниці, де в той час був обласний провід ОУН, по навколишніх селах. Фактично перебував за німців у підпіллі. За дозволом свого сусіда і родича Антона Бибика ночував і переховувався у нього на гориші. Там він влаштував схованку підпільної літератури — летючок: “Хай живе ОУН”, “Хай живе Самостійна Україна” та інших документів анти-німецького спрямування. Це дуже налякало Антона Бибика, який опасався за безпеку своїх родичів. Микола був змушений змінити місце схованки. За свідченням родичів, перед самим арештом, за своєю брамою, вони знайшли записку Миколі: “Стережися, брате, за тобою шукають”. Зимою 1943 року гестапо арештувало Б. М. 3. і ув’язнило в тюрмі. Після війни якийсь хлопець з Єзуполя розшукував родичів Миколи з Ямниці, щоб розказати, що сидів з ним водній камері. “Вночі Миколу водили на допит, —розказував він. — 3 допиту він повернувся весь синій від звірячого побиття. Потім заснув і спав у камері дві доби...” Потім єзупільчанина перевели в іншу камеру і він більше з Б. М. 3. не бачився. Існує здогад, що Бибика було розстріляно в числі інших заручників, гестапівцями, в якості відплатної акції за вбивство когось із німців У Станиславівщині...

Спогад: Грицак Анастасія Григорівна, 1926р.н.

БУЖАНКО Володимир Антонович (Дзюньо) — пс. “Трясило” - (1925—1945) — підпільник ОУН. В часи німецької окупації вчився в гімназії. Товаришував з Миколою Бибиком і Тарасом Дейчаківським, страченими німецькими окупантами. Активний учасник підпілля ОУН. Брав участь у багатьох її акціях, зокрема і в ліквідації заколоту калмиків у Блюдниках в 1944 році. Потім був

направлений проводом ОУН на Волинь. Повернувся до Ямниці уже за більшовиків. Був надзвичайно сміливим і винахідливим підпільником. Часто з метою конспірації переодягався на дівчину, що допомагало йому уникати облав. Б. В. А. героїчно загинув 27 травня 1945 року. Напередодні Якимечко (Майкутишин) приніс повідомлення про конспіративну зустріч з кимось з приводу, яка мала відбутися в його хаті. Перед ранком хату оточили більшовики. Хазяйка хати при спробі повідомити про небезпеку Б. В. А., була вбита окупантами. Зрозумівши, шо він у пастці, підпільник вискочив на горище і відкрив шалений вогонь по ворогах. Багато з них тут же впали під градом його куль. Бій тривав досить довго. Більшовики не ризикували близько наближатися до хати, яка стала для них неприступною фортецею. Підпільник, зробивши пролом в стрісі, вибрався з горища на дах, посунувся з нього і скочив на землю. Потім зробив спробу втекти, але розривна більшовицька куля вразила його, вибивши майже всі груди. Сестра Б. В. А. Анна, яку покликали на опізнання тіла, побачила, шо він був весь в крові, зуби були повибивані окупантами, а пальці на руках поламані. Вражений подвигом хлопця, керівник відділу чекістів Куций дозволив поховати його на сільському цвинтарі, що категорично не допускалося. А в приватній розмові з батьком героя Антоном він дивувався героїзму і мужності “Трясила”. Через декілька днів на могилі героя рідні та інші ямничани побачили і прочитали листівку, в якій розповідалося про подвиг Б. В. А.

Спогади: Анна Антонівна Дмитрашко—Бужанко, 1921р. н., Ірина Антонівна Бужанко, 1925р. н.

ВАЛЬКО Дмитро Онуфрійович (Ригушів) - пс. “Дик” і “Забіяка” - (1909-1946) - бойовик СБ. Закінчив початкову школу в Ямниці. Спочатку був невизначених політичних поглядів, але потім під впливом братів Дейчаківських—Дякових став переконаним патріотом, прихильником ОУН. В 1934 році арештований польською поліцією і відправ

лений в концентраційний табір “Береза Картузька”. Після повернення брав участь у багатьох підпільних, антипольських акціях. Таємно переходив польсько-більшовицький кордон по р. Збруч з метою переконатися про дійсний стан життя українських селян у більшовицькій неволі. В 1939 році разом з Володимиром Дейчаківським — пс. “Сич” (Дяковим) перейшов до німців, рятуючись перед можливими репресіями більшовиків. З 1941 року в німецькій армії. В 1943 році приїхав до Ямниці у відпустку і прийняв рішення перейти в підпілля. З того часу він у боївці СБ на Коломийщині. Воював спочатку з німецькими, потім з більшовицькими окупантами. Був разом з Галіпчаком Іваном Йосиповичем (Семочком), пс. “Довбня”. Обставини загибелі і місце захоронення невідомі.

Спогад: Оксана Дмитрівна Михальська, Яросте Миколайович Долчук, 1922р. н.

ГАВАТ Василь Йосипович (Біличин) — пс.

“Рись”, “Орлик” (1924—1946) — політвиховник УПА. Закінчив початкову школу у Ямниці. Потім поступив до української гімназії у Станиславові. Вчився і товаришував з Ярославом Долчуком, Тарасом Дейчаківським, Миколою Бибиком. За перших більшовиків навчався у одній із міських шкіл, а потім перейшов до торговельної школи, де навчався чотири роки і яку закінчив уже в роки німецької окупації. Після втечі більшовиків з Станиславова у червні 1941 року був серед активістів, які розслідували енкаведистські злочини і охороняли залишки жертв більшовицького терору на території міської тюрми. До ОУН вступив, навчаючись в гімназії. В 1942 році був відправлений у Брюховичі на вишкіл. Умови навчань були надзвичайно жорстокими: курсантів часто піднімали по тривозі, моделювали їм екстремальні умови, заставляли постійно фізично загартовуватись. Після повернення активно включився у підпільну діяльність. Вдома практично не ночував, віддаючи весь свій час організаційній роботі. Десь ще на початку німецької окупації з Василем стався випадок, який ледве не коштував йому життя. Перебуваючи у справах організації біля

Викторіва, він несподівано для себе попав на засідку мадярів. Кинувши у ворогів гранату, зумів втекти і заночував в селі Викторові. Тим часом окупанти організовували того ж вечора облаву, прийшли з перевіркою до хати, де ночував Василь, зробили обшук, і, виявивши у нього гранату, арештували. Під вартою чотирьох облавників —мадярів Василя повели у Лази з метою ліквідації. При обшуку у Г. В. Й. так і не знайшли пістолет, який він ховав за халяву невисоких черевиків. Василь зумів зімітувати спіткання, вихопити пістолет, застрелити двох охоронців, які були позаду нього, і в такий спосіб врятувати собі життя (два охоронці, які йшли попереду, після пострілів Василя втекли). В УПА Г. В. Й. пішов у 1943 році. Був політвиховником в сотні “Різуна”. Потім відбув вишкіл на Магурі. Дальша його доля достеменно не відома. Є інформація, що після вишколу він очолив одну з сотень УПА на Львівщині. Доходили відомості, що Василь десь за Стриєм зустрічався із своїм родичем, а перед тим сільським старостою в Ямниці за німців, Антоном Мицьком. Точна дата, обставини, місце загибелі і поховання невідомі.

Спогад: Гават Іван Йосипович, 1929р. н.

ГАВАТ Василь Іванович (Біличин) — (1921 — 1945) — стрілець УПА. Навчався в початковій школі в Ямниці, а потім в школі ім. Шашкевича в місті Станиславові. За перших більшовиків вчився на машиніста-залізничника в Ростові-на-Дону. За німців працював машиністом на паровозі в Станиславові. В УПА пішов, скоріше всього, ще за німців. До нього прийшов Василь Парипа, пс. “Лісовик”, і вони вирішили, що Г. В. І. повинен піти в УПА. Загинув 7 січня на Різдво в селі Майдан Середній біля Надвірної. Про обставини його загибелі відомо таке: в одній із бойових операцій Г. В. І. та Зуб’як Антон Васильович, пс.”Граніт”, захопили двох поляків, які працювали на більшовиків, і закрили їх в стайні. Самі пішли святкувати, бо в той час було Різдво. Поляки тим часом втекли, покликали чекістів, а ті організували облаву, в результаті якої Г. В. І. був вбитий.

Спогад: Ярослав Васильович Мудрий, 1933р. н.

ГАЛІПЧАК Семен Йосипович (Семочків) — пс. “Довбня” —(1921 — 1946) — підпільник ОУН. Закінчив початкову школу в Ямниці. Весною 1943 року під час облави був арештований і відправлений поїздом на роботу до Німеччини. У Львові зумів втекти з поїзда. Повернувшись додому, переходить на нелегальне становище. Учасник багатьох акцій ОУН: нападу на контрольоване німцями господарство в Павельчу, конфіскації друкарської машинки в Станиславові для нужд організації та інших. В березні 1944 року разом з “Трясилом” — Бужанком Володимиром (Дзюньом), “Махном” - Савчаком Василем (Богом) та “Нечуєм” (Долчуком Ярославом), ліквідували відділ Коломийського гестапо, який, відступаючи, випадково опинився в Ямниці. До загибелі "Махна”, який був військовим районним референтом ОУН, брав участь у заготівлі зброї для організації. Опісля попав на Коломийщину, де воював з більшовиками в боївці з ямничанином Дмитром Вальком “Диком” (1906—1946). Там і загинув.

Спогад: Ярослав Михайлович Долчук, 1922р. н.

ГАЛЯРНИК Семен Степанович — пс. “Гора” (1910—1944) —стрілець УПА. Закінчив початкову школу в Ямниці. За Польщі був господарем. За німців - спочатку в українській поліції, а потім - в УПА. Загинув десь 13—14 грудня 1944 року, в районі сіл Виноград і Гаврилівка. Спочатку його поранили в голову, і тому хлопці змушені були його залишити на лікування в одному із сіл. Пізніше він був вбитий.

Спогад: Ірина Антонівна Бужанко, 1925р. н.

ГРИЦЮК Онуфрій Григорович (Курчий) — (1912—1941) — член ОУН. Після закінчення школи в рідному селі вивчився швецькому ремеслу і виготовляв на замовлення взуття. Оженившись в Пасічній на Будзенко Анні, відкриває там свою шевську майстерню, де навчає ремеслу учнів. Був відомим спортсменом. Переможець і призер багатьох змагань велосипедистів на Станиславівшині. Вночі 24 січня 1941 року

арештований станиславівським НКВД. Покликав його ад’ютант офіцера Хмари. Разом з багатьма іншими в’язнями вивезений в Дем’янів Лаз, де його розстріляли.

Спогад: Анастасія Василівна Грицюк.

ГУЛАГА Антон Васильович (Хахулів ) — (1920—1943) — член ОУН. Після закінчення школи в рідному селі вчився на шевця у Фрея Грицюка (Крокового). За перших більшовиків пішов працювати до Станиславова на Паровозоремонтний завод. Після приходу німців, місце роботи не змінив. Тісно співпрацював з підпіллям ОУН. Разом з ямничанами, які вчилися у механічній школі “Веркшулі”, Г. А. В. виготовляв зброю. Поляки, які вчилися у “Веркшулі” з ямничанами, донесли в гестапо, що підпільники ОУН виготовляють там зброю. Гестапо арештувало Брикалюка Михайла (Блищу-кового) і знайшли у нього список з семи ямничан, серед яких був і Г. А. В. Почалися арешти. Учнів з “Веркшулі” там же і арештували. До Антона прийшли на роботу, але за робочим місцем його не застали. Почали шукати на території заводу. Товариші Антона по роботі також його шукали, аби попередити про небезпеку. Швидше відшукали його гестапівці і там же арештували. Десь наприкінці вересня, на початку жовтня, коли відбувалися ці події, у Станиславові по радіо можна було почути оголошення німецької адміністрації про арешт закладників і попередження, що якщо через 24 години не буде вбитий ні один німець, то хлопців відпустять. Але саме в той час у Ценжеві вбили якогось німця. Подальша доля Г. А. В. невідома. За деякими даними, його, як й інших ямничан, розстріляли як закладників, але місце розстрілу і поховання — невідомі.

Спогад: Зуб’як Анна Василівна (з дому Гулага), 1924р. н.

ДЕЙЧАКІВСЬКИЙ Антон Дмитрович (Дяків або Пузіїв) — пс. “Онька” — (1919— 1945) — член надрайонного проводу ОУН. Виховувався у патріотичній сім’ї. Батько в часи ЗУНР був війтом в селі. Брат Володимир був провідним діячем ОУН. Д. А. Д. був активістом у громадському житті, добрим спортсменом, гравцем футбольної команди

“Вихор”. 6 березня 1945 року загинув геройською смертю в Тязеві, в складі боївки районного провідника “Нестеренка”. Як і його товариші, Д. А. Д. застрелився, щоб не датися живим в руки більшовиків.

Спогад: Дмитро Ткачук — пс. “Нестеренко ” (1914—1991).

ДЕЙЧАКІВСЬКИЙ Антон Васильович (Кравців) пс. “Сич” — (1922—1945) — чотовий УПА. Навчався в ямницькій школі. В роки німецької окупації працював зварником на вокзалі в Станиславові. В 1943 році в час арештів фашистами українських підпільників у Станиславові переходить на нелегальне становище. (Його повинні були арештувати і прийшли за ним на роботу, але він втік, ховаючись поміж вагонами). Одним з перших у Ямниці пішов в УПА (в Чорний ліс). 16 червня 1945 року разом з іншими ямничанами-бійцями УПА прийшов до Ямниці на відпочинок. 17 червня в сутичці біля річки Бистриці з окупантами був поранений і взятий в полон. Вороги притягли його в центр села, біля сільради, для показового знущання і опізнання. Д. А. В. прийняв героїчну смерть, не скорившись волі чужинців.

Спогад: Дольчук Марія Василівна, 1920р. н.

ДЕЙЧАКІВСЬКИЙ Василь Дмитрович (Кравців) — пс. “Орест” — (1924—1945) — над-районний провідник ОУН Станиславівшини. Початкову школу закінчив у Ямниці. Потім вчився в Станиславівській гімназії. Якийсь час працював вчителем у Рожнятівському районі. Був спеціалістом по виготовленню потрібних для організації документів, німецьких і більшовицьких. Героїчно загинув в бою з московськими окупантами в Тязеві 6 березня 1945 року. Щоб не попасти живим в руки ворога, боївка районного провідника “Нестеренка”, в якій був Д. В. Д., після того, як закінчилися набої, прийняла рішення покінчити життя самогубством.

Спогади: Дмитро Ткачук — пс. “Нестеренко ’’ (1914—1991); Дейчаківський Василь Михайлович (Кравців), 1957 р. н.

ДЕЙЧАКІВСЬКИЙ Василь Дмитрович (Дяків —Пузіїв) — пс. “Мирон” — (1916—1944) — окружний провідник ОУН Станиславів-щини. Народився у великій патріотичній родині Дмитра Дейчаківського, який в роки ЗУНР був вибраний війтом в селі. Закінчив початкову школу. З юнацьких років стає активним учасником боротьби з польськими, московськими, а потім з німецькими окупантами. Організатор та активний учасник багатьох бойових операцій ОУН проти чужоземців. Один із організаторів перших відділів УПА в Станиславівщині. Загинув 7 квітня 1944 року під час ліквідації заколоту калмиків. Про обставини загибелі відомо, шо один із калмицьких підрозділів у складі німецької армії спочатку налагодив союзні взаємини з УПА в Чорному лісі, але з наближенням більшовицьких військ вирішив перейти на сторону Москви. Таким чином, цей підрозділ ставав небезпечним не тільки для німецьких окупантів, але й для УПА, як можлива “п’ята” колона в її тилу. Під керівництвом Д. В. Д. в Медині (чи Блюдниках), де калмики охороняли міст, цей підрозділ було ліквідовано. Але одному калмику вдалося втекти і сховатися в будці для охорони. Там він заховався під

столом. Коли Д. В. Д. з ліхтариком на грудях зайшов до будки ( а це було в ночі) то зразу ж був убитий окупантом. Правда, того все ж вдалося знищити ямничанові “Трясилові” —Володимиру Бужанку. Він різко заскочив у будку. Кинув у калмика гранату, а потім це зробили й інші хлопці. В результаті калмик був вбитий, а тіло Д. В. Д., а також ше одного ямни-чанина, Антона Шпільчака, на фірі привіз до Ямниці учасник тієї операції Микола Обух — “Кузька” — пс. ”Бей”. В Ямниці героїв поховали...

Спогад: Зуб ’як Михайло Васильович (1924—1993).

ДЕЙЧАКІВСЬКИЙ Тарас Васильович (Стефанишин) — (1923—1943) — член ОУН. Після 4-класної початкової школи поступив до української гімназії в Станиславові. В гімназії відзначився добрим навчанням і громадською активністю. Тут же прилучився до підпільної роботи ОУН. Учасник юнацького табору в Ямниці в серпні 1941 року. Після арештів членів ОУН у вересні 1941 року перейшов на нелегальне становище. Разом зі своїм товаришем Іваночком (Цєпкаловим) на друкарській машинці передруковував підпільні відозви, летючки і т. ін. Вдома у Д. Т. В. переховувався підпільник з Саджави Микола. Ввечері 9 жовтня 1943 року в зв’язку з хворобою Тарас вирішив заночувати вдома, хоча, перейшовши на нелегальне становище, робив це не часто. Вночі його розбудив Микола і повідомив, що на подвір’ї у Іваночків гестапівці (за деякими даними то були польські фольксдойчери). Д. Т. В. миттю підвівся і, одягнувши безрукавку з вовни, побіг до свого товариша. Причиною цього скоріше всього були якісь важливі документи, залишені ним там напередодні. Катерина Іваночко почула такі слова від когось з гестапівців: “А ми за тобою шукаємо, а ти сам прийшов!”. Тарас намагався щось говорити з ними на німецькій мові, але марно. Його арештували і разом з Долчуком Ярославом і згадуваним вище Іваночком посадили у машину, яка стояла біля Бугів, відвезли до станиславівської тюрми. Од

ному підпільнику, який в той час ночував в хаті Іваночків, вдалося втекти. Про подальшу долю Тараса єдиної точки зору не існує. Через декілька днів після арешту родина отримала повідомлення від одного з ямничан про те, що 14 жовтня німці Тараса розстріляли. Правда, вже в пізніші часи в 1978 році прийшла вістка, що трьох ямничан бачили в німецькому концентраційному таборі. І, зокрема, переказували, що стан здоров’я Тараса там був критичний (вага тіла становила десь до 40 кг). На підтвердження цієї версії говорить, здається, і той факт, що родині переказували передати йому теплий одяг. Визволити Тараса з неволі намагалися його друзі підпільники. Вони звернулися до охоронця станиславівської тюрми, родом з Клузова, з пропозицією допомогти їм звільнити з в’язниці ямничанина за 500 тис. марок. Крім того, обіцяли переправити його (охоронця) після цього у глибоке підпілля. Але той боявся і не зміг піти на цей крок.

Спогад: Ярослава Василівна Ткач, 1933р. н.

ДЕРКАЧ Василь Семенович (Мартинишин) (1929—1945)

— зв’язковий ОУН. Навчався у ямницькій школі. В часи німецької окупації добував зброю для нужд організації та УПА. Носив “штафети” за німців і після приходу більшовиків. Весною 1945 року під час облави був спійманий окупантами (у нього на городах). Два місяці його тримали в залізничному відділі НКВД. Били дошкою з цвяхом і шкіряним портфелем. Завдяки сміливості і спритності Д. В. С. вдалося здійснити втечу з в’язниці і перейти на нелегальне становище. Переховувався на Горішньому Угринові. Восени 1945 року “стрибки” під керівництвом лейтенанта Соколова оточили хату, де переховувався Д. В. С., і зажадали, щоб він здався. Д. В. С. вискочив у вікно, де його наздогнала ворожа куля. Тіло фірою вивезли на Софіївку, де і закопали в загальній могилі. Чекісти перетворили це поховання на смітник.

Спогад: Маланюк Михайло Васильович, 1926р. н.

ДЕРКАЧ Богдан Федорович (Шпільків)

пс “Карпо”—(1925—1945) — стрілець УПА. Після закінчення початкової школи господарював вдома в зв’язку із тим, що рано помер батько. Був переконаним українським патріотом. Добровольцем пішов в УПА. Був стрільцем куреня “Чорноти”. Потім кулеметником. Воював проти більшовиків разом з ямничанами: Маликом Дмитром Федоровичем і Дейчаківським Михайлом Дмитровичем. За час перебування в УПА два рази навідувався таємно додому на відпочинок. Про загибель відомо дві версії: за першою Д. Б. Ф. загинув у бою з більшовиками в 1945 році під селом Яргорів Тернопільської області. За іншою — під час сутички з ворогом в лісі під Крилосом був поранений і вимушено покинутий через переслідування більшовиків. Перед цим побратими намагалися зробити йому операцію в похідних умовах, яку він мужньо витерпів. Де могила і чи є вона взагалі, досі невідомо.

Спогад: Дейчаківська (з дому Деркач) Марія Федорівна, 1922 р. н.

ДЕРКАЧ Петро Федорович (Шпільків)

— (1912—1944) — український патріот. Початкову освіту здобув у родинному селі. Служив у польській армії, а після одруження господарював. В 1944 році після повернення більшовиків насильно мобілізований до Червоної армії. Колону насильно мобілізованих в районі села Боднарів атакував відділ УПА і вона була розсіяна. Під погрозами більшовиків змушений був продовжувати шлях до фронту, але під Стриєм разом з іншими ямничанами зумів втекти і перейти у відділ УПА до командира “Різуна”. На початку вересня 1944 року разом з іншими ямничанами тимчасово прибув до Ямниці і зразу попав під першу в селі більшовицьку облаву. Під час облави був поранений в Горішньому кінці (у Камишиних) і арештований більшовиками. Спочатку Д. П. Ф. привели до школи, відомо, що це було 7 вересня 1944 року, а потім разом

з ямничанином Сусиком повели по Міцьковій вулиці. Сусик по дорозі зумів втекти, а Д. П. Ф. — при спробі втечі вбили. Тіло вночі забрали з дороги родичі і таємно захоронили на ямницькому цвинтарі.

Спогад: Дейчаківська (з дому Деркач) Марія Федорівна, 1922 р. н.

ДЕРКАЧ Василь Онуфрійович ( Гнатушків) — (1904—1939) — член ОУН. Закінчивши 7 класів ямницької школи, поступив у Перемишлян-ську торгівельну школу. Закінчивши її, працював держагентом в Станиславові. В 1929 році одружився з Навроцькою Стефанією Анато-лівною. Був активістом громадського життя в селі, членом легальних патріотичних товариств, а також членом ОУН. 17 вересня 1939 року під час втечі поляків і наступу більшовиків поїхав до Станиславова з метою дізнатися про долю арештованих поляками молодих ямничан. На ділянці дороги між селом Угринів і Станиславів вбитий відступаючими польськими солдатами.

Спогад: Навроцька Стефанія Анатолівна (1899—1991).

ДЕРКАЧ Василь Іванович (Музичка) — (1919—1943) — член ОУН. Після закінчення початкової школи вступає до української чоловічої гімназії у Станиславові, яку закінчив в 1939 році. В цьому ж році поступає у Львівський університет на філологічний факультет. В 1940 році його забирають у Червону армію в летунську частину, яка дислокувалася в м. Курську. В 1941 році в ході радянсько-німецької війни попадає в полон до німців і стає перекладачем в німецькій армії. Разом з німцями відступає до м. Ржева. Тут отримує дозвіл приїхати додому у відпустку. Восени 1943 року приїжджає до Ямниці. Зв’язується з ОУН і вирішує не повертатися у німецьку армію, а перейти в підпілля. Після двотижневої відпустки реєструється в комендатурі, шо виїжджає у свою частину. На вокзалі його проводжають рідні. Тут же чекав на нього

і повітовий провідник ОУН “Доктор”. Після прибуття поїзда Д. В. І. сів в один вагон, “Доктор” - в другий. В Дубівцях вони разом зійшли. У підпіллі Д. В. І. був недовго. Він раптово захворів, діставши гостре двохстороннє запапення легень. Привезли його до лікарні під чужим прізвищем — Ковальчука Василя Івановича з Тязева. В лікарні він помирає. Звідси його тіло таємно перевозять до Ямниці, де і ховають. На сільському цвинтарі збереглася могила.

Спогад: Марія Антонівна Шпііьчак (з дому Мицько), 1920р. н.

ДЕРКАЧ Іван Якимович (Рубриків) — пс. “Швейк” — (1920—1946) — стрілець відділу УПА. Початкову школу закінчив у Ямниці. Вивчившись шевському ремеслу у Ілька Деруна, працював шевцем. В УПА пішов разом з іншими ямничанами у травні 1944 року. Був кулеметником у сотні “Різуна—Грегота”. Мав ручний кулемет “Дегтяр”, яким знищував ворогів — німців і москалів. Брав участь у всіх рейдах і бойових операціях сотні, в тому числі і рейду аж до Перемишлянщини. Загинув десь на Закарпатті. Обставини загибелі та місце поховання невідомі.

Спогад: Мицько Василь Юркович, 1925р. н.

ДМИТРАШ Антін Васильович — (1924— 1944) — стрілець УПА. Спочатку навчався в ямницькій школі, а потім в школі ім. Маркіяна Шашкевича в Станиславові. Був активним організатором і учасником молодіжного вишкі-льного табору, який діяв у Ямниці в серпні 1941 року. В роки німецької окупації працював на складі по отоваренню селян товарами за здану продукцію. Після початку репресій з боку німецької влади перейшов у підпілля, а потім - у лави УПА. Був вояком боївки СБ. У березні 1944 року при наступі на німецьку поліцію в селі Бабин Косівського району був важко поранений у ліву ногу, від чого дістав гангрену і через декілька днів помер. Спочатку був похований в селі Мединя, а в серпні 1944 року при підході більшовиків родичі перевезли останки героя до Ямниці, де при великому здвизі народу і поховали на місце

вому цвинтарі. Невдовзі на могилі воїна появився березовий хрест, який пізніше був знишений більшовиками і їхніми поплічниками. Родичі на місці березового хреста поставили новий пам’ятник, який зберігся до нашого часу.

Спогад: Олекса Васильович Дмитраш (Кошовий), 1929р.н.

ДОРОШЕНКО Василь Антонович (Дороженько) — (1924— 1943) — член ОУН. Закінчив початкову школу в Ямниці. Опісля вчився шевському ремеслу у Михайла Галіпчака. В часи німецької окупації член ОУН і активний підпільник. Близько співпрацював з ямницькими підпільниками Василем Дейчаківським (Кравцевим), Василем Долчуком (Віцько-вим), Михайлом Брикалюком (Блищуковим), Володимиром Долчуком (тепер прізвище Ковтун). Часто з товаришами закривалися в хаті, заслонювали вікна і друкували на машинці летючки, відозви і повідомлення ОУН. Бувало, що цілі ночі не спав, виконуючи різні завдання організації. Разом з іншими ямничанами, вчився за німців у механічній школі “Веркшулі” у Станиславові. Підпільно хлопці виготовляли там деталі до зброї. Поляки, які там також навчалися, повідомили про це гестапо і влітку 1943 року Д. В. А. арештували. Разом з ним були арештовані ще декілька ямницьких хлопців з “Веркшулі” і паровозоремонтного заводу. За офіційною версією, хлопців розстріляли як закладників. Більше відомостей про Василя родина не мала. Місце загибелі і захоронення невідомі. Правда, за інформацією від Галярника Стефана (Десятиикового), яку сьогодні важко спростувати чи довести, він (тобто, Г. С.) бачив Василя і Михайла Брикалюка в Італії. Переказували також, що хлопців бачили в інших місцях за кордоном.

Спогад: Дорошенко Богдан Антонович, 1922р. н.

ДОРОШЕНКО Антон Дмитрович (Ґаровніків) — пс.

“Залізняк” - (1924—1949) — стрілець УПА. Вчився у початковій школі в Ямниці. Потім допомагав батькам по господарству. Був членом ОУН. Після повернення більшовицьких окупантів пішов в УПА. Через хворобу був відпущений додому на лікування. Після одужання посланий більшовиками в Городенку на курси трактористів. В 1949 році женився. Вночі 29 грудня 1949 року застрелений невідомим у власній хаті.

Спогад: Дорошенко Богдан Антонович, 1922р. н.

ЗУБ’ЯК Василь Антонович (Байдаків) — пс. “Байда” (1923—1946) — стрілець УПА. Вчився в початковій школі у Ямниці. Потім працював у батьковому господарстві. В часи першої більшовицької окупації пішов працювати до Станиславова на залізницю. Відповідав за відправлення поїздів зі станції. На цю роботу допоміг йому влаштуватися тато, який працював залізничним майстром. За німців продовжував працювати на колії, одночасно співпрацюючи з підпіллям ОУН. Після повернення більшовиків, у липні 1944 року переходить до Чорного лісу, у сотню “Різуна”. В 1.945 році під час переходу відділів УПА через Ямницю (говорили, що в той день в Ямниці постала Самостійна Україна), змушений був за дозволом командирів залишитися на лікуванні в рідному селі через захворювання на коросту. На Різдво 7 січня 1946 року загін енкаведистів на чолі з Антіпцовим зумів арештувати 3. В. А. в бункері його стрия Василя Байдакового. Арештованого привели до сільської ради і почали бити. Більшовики вимагали, щоб він показав місця перебування інших підпільників. Судячи зі всього 3. В. А., не хотів скоритися і почав обмірковувати план втечі. Він вказав Антіпцову на Колодіївку і більшовики повели його через Бистрицю і Стінку туди. Там люди почали його впізнавати і питали, чому він такий побитий (вони більшовиків прийняли за перебраних партизанів). Вибравши вдалий, на його думку, момент, 3. В. А. вирвався і почав тікати від катів, але ворожа куля його скосила, забравши ще одне молоде українське життя... На другий день колодіївські люди переказали про трагедію до Ямниці і родичі повстанця забрали звідти тіло і таємно поховали на місцевому цвинтарі.

Спогад: Зуб’як Микола Антонович, 1926р. н.

ЗУБ’ЯК Антон Васильович (Гурманів) — пс. “Граніт” (1921 — 1947) — підпільник ОУН. Добре вчився в сільській початковій школі, де закінчив 7 класів. Потім в “Рідній школі” ім. Шашкевича і вечірній фахово доповнюючій школі у Станиславові. Вчився також на кравця в станіславського майстра Миколи Долішнього. Батько за місяць навчання платив по 20 злотих. За німців поступив на курси шоферів у Львові. Коли вони поїхали до Кракова одержувати машини, то їх, курсантів, переправили до Німеччини на роботу. У місті Фінстервальд були такі тяжкі умови життя, шо він ледь не помер з голоду. Звідти 3. А. В. втікає до Берліна, де влаштувався на паперову фабрику. На початку 1943 року приїхав додому у відпустку і більше до Німеччини не повертався. Перейшов у підпілля. Вчився на курсах зв’язківців у Чорному лісі. Опісля працював у терені по господарській частині. Після повернення більшовиків Антон - активний учасник антикомуністичних акцій. Після невдалої бойової операції в Майдані переховувався в криївці у Мудрих. Незважаючи на своє нелегальне становище, допомагав їм у будівництві хати. За деякими даними, вбитий більшовиками поблизу Бистриці, десь коло Сенькового Плеса.

Спогади: Зуб’як Михайло Васильович (1924—1993), Мудрий Ярослав Васильович, 1933р. н.

ЗУБ’ЯК Василь Тимкович (Смушів) — пс. “Максим” (1925—1947) — господарчий боївки ОУН. Початкову школу закінчив в Ямниці. Потім, в роки німецької окупації, вчився на слюсара у “Веркшулі” — механічній школі. Активно співробітничав з підпіллям ОУН. Разом з своїми товаришами виготовляв у школі зброю дтя нужд організації. Брав участь у будівництві криївок у Стінці, десь в районі Монастиря. Після повернення більшовиків у 1944 році 3. В. Т. переходить у антибільшовицьке оунівське підпілля. Додому приходив тільки таємно і завжди мав з собою напоготові карабін і гранату. Говорив, що ніколи живим в руки ворога не здасться. Під час однієї більшовицької облави вороги застали

його вдома, і він змушений був ховатися в криївці, але як тільки вони пішли, 3. В. Т. вибрався із схованки і почав готуватися до сутички з облавниками. Цим він страшенно налякав свою маму. 6 січня 1947 року 3. В. Т. прийшов додому на Святий Вечір, повечеряв і пішов. Зразу ж за ним прийшли енкаведисти, переодягнуті у мазепинки, і почали вимагати сказати їм, де Максим. Мама зразу ж зрозуміла, що тут щось негаразд і відповіла, що ніякого Максима вона не знає. Між тим, в районі річки Бистриці почалася стрілянина і вдома зрозуміли, шо з Василем сталася біда. Остаточно про його смерть рідні упевнились аж весною, коли тато Василя, Тимко, знайшов його тіло аж у Стінці, у рові. Судячи з вигляду, можна було зрозуміти, що у ту пам’ятну Різдвяну ніч в перестрілці з енкаведистами він був поранений і встиг перев’язати рану на животі сорочкою, кусок якої віддер, і шарфом. В руках у нього знайшли кільце від гранати, поряд саму гранату. Обличчя практично впізнати було вже неможливо... Тато перевіз його тіло додому, а потім поховав на цвинтарі. Але скоро березовий хрест на його могилі, як і багато інших, комуністи знищили... Після загибелі Василя у нього вдома залишилася ко-бівка, в якій були гроші, бефони і карикатури на окупантів. Пізніше кобівку забрали підпільники.

Спогад: Зуб’як Федір Тимкович, 1923р. н.

ІВАНЦІВ Микола Дмитрович ( Іванців) — пс. “Мурин” — “Циган” (1923—1945) — стрілець УПА. Вчився в ямницькій школі. Після приходу більшовиків працював на по-рохівні —військових складах біля Ямниці. В 1942 році, в часи німецької окупації, відправлений на роботу до Німеччини. В 1943 році приїхав у відпустку і більше туди не повернувся (В Німеччині працював у місті Ессені). Був змушений перейти на нелегальне становище. Під час облави був спійманий у себе вдома, але зумів втекти. В травні 1944 року вступив до УПА, перейшов у Чорний ліс до командира

“Різуна”. Брав участь у багатьох військових операціях проти німецьких і більшовицьких окупантів. 13 жовтня 1944 року у складі відділу УПА брав участь у нападі на Лисецьке районне відділення НКВД, в ході якого було знишено декількох його співробітників, розгромлено приміщення, а також спалено декілька інших будівель. В тому ж місяці брав участь в антибільшовицькій акції в Драгомирчанах, під час якої було вбито декількох окупантів та їх пособників, а також знищено майно, яке було на утриманні більшовицьких органів. 21 листопада 1944 року перебував в Ямниці на відпочинку, був арештований чекістами. Днем перед тим він прийшов до рідного села і переховувався по сусідству від своєї хати в помешканні Тодося (Глухого), де був бункер. Арештований був двома цивільними, як підозрюють, “стрибками”-поляками. Після арешту був відправлений в тюрму у Пасічній (в районі теперішньої автостоянки біля самої р. Бистриці). Спочатку батько Миколи мав надію його звідти викупити, видаючи свого сина за простого дезертира з війська. Але йому це з невідомих причин так і не вдалося зробити. По ходу слідства І. М. Д. винним себе в зраді батьківщини не визнав, сказавши, шо з травня 1944    року знаходився у відділі УПА, мав гвинтівку та боєприпаси і боровся за визволення України. Вироком виїзної сесії військової колегії Верховного Суду СРСР від 12 січня 1945    року він був засуджений за ст. 54— 1 “а”, 54— 11 К. К. УРСР до смертної кари через повішання з конфіскацією майна. Вирок виконано десь навесні в містечку Лисці. Повішено, крім І. М. Д., ще одного повстанця. Перед смертю ямничанин крикнув: “Слава Україні”. Тіло героя місцеві жителі закопали десь біля цвинтаря, але пізніше за наказом представників влади те місце зрівняли із землею і зараз місце поховання невідоме.

Джерела:

1)    спогади Іванціва Ігоря Дмитровича, 1932р. н.

2)    Постанова № 52н95 Пленуму Верховного Суду України від 21 квітня 1945 року.

КАРАВАНОВИЧ Володимир Семенович (Миханів) (1910—1941) — провідник ОУН Ста-ниславівського повіту. Початкову школу закінчив у польській армії, службу в якій відбував з 1932 по 1933-й рік. 23 листопада 1937 року закінчив Львівську гімназію. Через рік, 9 листопада, зарахований студентом І курсу правничого факультету Львівського університету. З ним на одному курсі навчалися крайовий провідник ОУН — Володимир Тимчій та його заступник Володимир Гасин. Після приходу в Галичину більшовиків у вересні 1939 року К. В. С. повертається до Ямниці, де працює вчителем математики в місцевій школі. Відомо, шо на червень 1940 року він був уже повітовим провідником ОУН Станиславівщини. Брав участь у підготовці антибільшовицького повстання, яке планувалося ОУН. Арештований органами НКВД, скоріше всього у вересні 1940 року тому, шо крайового провідника юнацтва ОУН Івана Максиміва арештували 3 вересня 1940 року. А перед тим, влітку цього ж року, останній приїжджав до К. В. С. додому в Ямницю, для передачі секретної інформації. Арештували ямничанина вночі. До нього прийшов більшовицький солдат і розпорядився негайно з’явитися до сільської ради, мотивуючи це тим, шо його викликають керівники районного чи то обласного відділу освіти. З того часу ніколи ніхто живим його не бачив... За деякими даними, його замордували у Станиславівській в’язниці...

Джерело: інформація, зібрана стараннями Львівського історика Володимира Мороза. ДАЛО. Ф— 26, Оп—15. Спр. 299. 4 арк. 262.

КАТАМАЙ Микола Семенович (Гураигів)— пс. “Ворон” — (1921 — 1944). Підпільник ОУН. Вчився спочатку в початковій школі в Ямниці, а потім в промисловій школі в Станиславові. В промисловій школі навчання розпочав ше в часи польської займаншини. Пізніше працював вчителем у селі Вікторів. За німців — у підпіллі. Де і при яких обставинах загинув, точно невідомо.

Спогад: Олексій Семенович Катамай (Гура-иіів) (1918- 1997).

КАТАМАЙ Микола Васильович — пс.’’Причепа” (1925— 1947) —сотенний УПА. Навчався в народній школі в рідному селі. Після в “Рідній школі” ім. Шашкевича в Станиславові. З приходом німецької влади вступив до Ремісничої школи, яку так і не закінчив. Після розкриття гестапо підпільної спілки юнацтва ОУН, до якої належав і К.М.В. був змушений піти в підпілля. Один із перших вступив у лави УПА. Воював проти німецьких окупантів у відділі сотника Шрама. В сутичках з ворогом виявив відвагу і завзяття, тому командування посилає його до старшинської школи. По її закінченні повертається до свого відділу зі ступенем булавного. Перекидуваний з відділу у відділ, остаточно затримується у відділі Хмари, заступником сотенного Явора. Після смерті Явора командує сотнею. 21 січня 1947 року на чолі відділу з п’яти повстанців прийняв останній бій з більшовиками в селі Угринів. В цьому бою ворог поніс величезні втрати, так і не здолавши героїв. Після того, як закінчились набої, шість героїв, щоб не здатися окупантам, пішли з життя...

Джерело: “Літопис УПА

КАТАМАЙ Василь Дмитрович (Ґоджишин) — (1924— 1944) — член ОУН. Вчився у початковій школі в Ямниці. За німців продовжив навчання в торговельній школі в Станиславові, а по її закінченні — на підприємстві Пеленського. Разом з ним вчилися і працювали ямничанин Богдан Ткач і Ярослав Погрібний (з Станиславова). За завданням організації К. В. Д. разом з Погрібним викрали з підприємства друкарську машинку. Поляки, які працювали на тому ж підприємстві донесли німцям і хлопці змушені були переходити на нелегальне становище. ЗО березня 1944 року після прощання з рідними вони на фірі рушили в сторону Сільця. В районі залізничного переїзду зробили невдалу спробу перевантажити на свою підводу зброю з німецької вантажівки, яка стояла на дорозі. В результаті сутички з німецькими солдатами К. В. Д. і його товариш Погрібний загинули. Щоб не потрапити в руки ворогам, вони підірвались на гранаті... 1 квітня 1944 року двох патріотів поховали в Ямниці в одній могилі. Про смерть хлопців пізніше оповідав Василь Деркач (Рубриків), який працював у будці на колії і на той час чергував на переїзді.

Спогад: Катамай Ганна Дмитрівна.

КАТАМАЙ Іван Семенович (Грищуків) — пс.’’Веселий” —    (1919—1952) — бойовик СБ. Закінчив ямницьку початкову школу. Потім приватно вчився на шевця (в часи польської окупації). Після другого приходу більшовиків - К. 1. С. в боївці СБ, яка діяла під орудою провідника СБ “Остапа” — Івана Олексійовича Бідочка — уродженця села Лани. На Миколая, 19 грудня 1945 року під час більшовицької облави арештований в криївці на подвір’ї Лесевих. Був засуджений і відправлений відбувати покарання до м. Воркути. Був у штрафному таборі. Там він трагічно загинув...

Спогад: Ірина Тачинська (з дому Катамай-Грищукова).

КАТАМАЙ Ярослав Васильович (Джіркунів) — пс. “Денис” (1924—1947) — бойовик СБ. Після закінчення початкової школи в Ямниці, вчився у “Рідній школі” ім. Шашкевича в Станиславові. Потім три класи провчився в Гімназії. Дальшому навчанню на заваді стала війна. За німців якийсь час був учнем механічної школи “Вершкулі”. Один з перших в 1943 році перейшов до УПА. Пройшов підстаршинський вишкіл на горі Магурі. Був у боївці СБ в Товмацькому районі. 7 листопада 1947 році брав участь у нападі на тюрму в Галичі. При відступі був вбитий в селі Поплавники.

Спогад: Зуб’як Михайло Васильович (1929—1993).

КАТАМАЙ Володимир Васильович (Козіїв) — (1929—1953) —    підпільник ОУН. Закінчив початкову школу у рідному селі. В роки німецької окупації, в 1943—1944, - в юнацтві ОУН. Отримав наказ перейти до глибокого підпілля, не беручи активної участі у національному русі. Але незважаючи на це, він активно допомагав підпільникам. Співпрацював з провідником “Всеволодом” і “Яром”, які часто переховувалися в криївці у Козіїв. Арештований більшовиками 29 березня 1946 року у Морозів. 6 червня 1946 року засуджений за статтею 54-ІА, 54-11 до 10 років виправно-трудових таборів. Відправлений для відбування покарання до Воркути. Загинув 5 серпня 1953 році під час страйку в’язнів у таборі. Розказували, щ0 після смерті Сталіна в’язні відмовилися йти на роботу. їх вишикували і три рази питали, але вони мовчали і не піддавалися тиску. Зрозумівши, що в’язні непохитні в своєму рішенні, більшовики відкрили вогонь по в’язнях. Володимир, який стояв у першому ряді, був важко поранений в шию і живіт. В лікарні ще жив дві години, а потім помер. З ним разом в таборі був Михайло Долчук (Пшоніїв).

Спогад: Зуб’як Михайло Васильович (1924—1993).

КАТАМАЙ Ірина Василівна (Козієва) — (1926—1953) — підпільниця ОУН. Початкову школу закінчила в рідному селі. Після повернення більшовицьких окупантів - активна учасниця підпілля ОУН. Арештована в 1945 році, після того, як облавники знайшли в неї гранати, була засуджена на 10 років виправно-трудових таборів. Відправлена для відбування покарання у Красноярський край. Працювала на вирубці лісу. Там жінки-в’язні носили дерева. К. І. В. привалило деревом і вона загинула. В листі до рідних перед смертю писала, що хоче померти і просила, щоб “Славко узяв її за собою” (її брат Ярослав Катамай — пс.”Марко” загинув в боротьбі з більшовиками).

Спогад: Зуб’як Михайло Васильович (1924—1993).

КАТАМАЙ Ярослав Васильович (Козіїв) — пс. “Марко” (1924—1948) — підпільник ОУН. Закінчив початкову школу в своєму селі. В 1944 році, в роки німецької окупації, закінчив підстаршинську школу на горі Магурі і направлений в терен. Загинув у Чернієві. Там він переховувався у ямничанки за походженням Свірщакової Маруні. Переховувався в стодолі. Був кінець літа 1948 року. Ярослав сидів на снопах, а тим часом хтось повідомив більшовиків про повстанця. Енкаведисти оточили стодолу, але К. Я. В. помітив їх і приготувався до відсічі. Коли один чекіст зайшов всередину, то Ярослав пострілом зверху вбив ворога, а другим пострілом поклав ще одного, який опинився біля дверей. Потім

£ $ В. скочив із стодоли і почав втікати. За стодолою була узня, де енкаведисти зробили засідку. Коли Ярослав біг, то черга з кулемета прошила йому ноги і він впав. Щоб не попасти живим у руки ворога, Ярослав застрелився. Його тіло кинули під паркан гарнізону більшовицьких сил у Чернієві. На тіло прийшли дивитися дівчата з села. Серед них і дівчина Ярослава. Вона сказала, шо вбитий - це Славко з Ямниці і шо він до неї ходив. На другий день її арештували і засудили на 15 років тюрми. К. Я. В. поховали в Лисці, але хрест не поставили. Там було дев’ять таких могил. Потім наказом влади бульдозером розрівняли усі ті могили і тепер місце поховання невідоме.

Спогад: Катерина Василівна Стефанська.

КЛЮБА Василь Олексійович — пс. “Журба” (1920—1944) — господарчий куреня УПА під керівництвом командира “Грегота— Різуна”.Освіту здобував спочатку в Ямниці , а потім - у “Рідній школі” ім. Шашкевича м. Станиславова. Опісля навчався фаху столяра у промисловій школі. Здобув ступінь челядника. Продовжував удосконалення фаху у Вищій Промисловій школі Львова. Заочно навчався ше й у Відні. В роки першої більшовицької окупації — диспетчер на залізничній станції в Станиславові. Брав участь у проголошенні “Акту Української Державності” в Станиславові літом 1941 року. За німців — головний бухгалтер Окружного Союзу Кооперативів. В 1944 році виробив собі документи на виїзд в емігрцію разом з відступаючими німцями. Доїхав до села Нивочина, де змінив свої плани, і, скинувши з машини чемодани, перейшов в УПА. В Чорному лісі за несправедливою підозрою в шпигунстві на користь ворога був арештований. Ате втручання співробітника Окружного Союзу Кооперативів командира “Грома” (Миколи Твердохліба), врятувало йому життя. Після цього призначений “Різуном” чотовим, а потім стає господарем в Чорному лісі. 1 листопада 1944 року під час великомасштабної більшовицької ліквідаційної операції загинув у бою з окупантами в районі села Грабівка...

Був похований в братській могилі разом з ще 23 бійцями УПА в лісі біля села. Весною 1992 року при сприянні членів товариства “Меморіал'’ урочисто перезахоронений на цвинтарі в селі Грабівка.

Спогад: Левицька (з дому Кіюба) Марія Олексіївна, 1926р. н.

КЛЮБА Михайло Олексійович — пс. “Юрша” (1923—1949) — надрайонний СБ. Вчився в ямницькій школі, а потім в Шаш-кевичівці (“Рідна школа”) в Станиславові. В часи німецької окупації продовжував навчатися спочатку у Торговельній школі, а потім в Стрию на учительських курсах. До приходу більшовиків влітку 1944 року, разом з ямни-чанкою Стефанією Дейчаківською вчителював у селі Яблу-ниці. Був надрайонний СБ Надвірнянщини. В березні 1949 року разом з двома місцевими бійцями був оточений в бункері в селі Дора. В бункері був радіоприймач, через який хлопці тримали зв'язок із закордонним керівництвом ОУН— УПА. Один з бійців — кулеметник зробив спробу пробитися з чекістського оточення, але був вбитий. Двоє інших, в тому числі і “Юрша”, застрелилися... “Мабуть, все...”, — таким було останнє повідомлення командуванню, яке полетіло в ефір. Тіла героїв окупанти спочатку волоком, а потім фірою перевезли до Яремчі, де вони три доби лежали для опізнання на подвір’ї НК.ВД. Потім їх закопали в одну з пивниць. Тільки весною 1992 році їхні тіла знайшли і урочисто перезахоронили біля “Музею УПА” (в минулому “Музей партизанської слави”) в м. Яремчі.

Спогад: Левицька (з дому Клюба) Марія Олексіївна, 1926р. н.

МАЛАНЮК Сильвестр Григорович - пс. “Дуб” — (1911 — 1945) — член ОУН. Родом з с. Клузова. Женився у Ямниці у Хоми. В 1941 році переселився до Станиславова. В цьому ж році прийнятий на службу до української поліції. Одночасно активно співробітничав з ОУН. В його хаті був зв’язок проводу ОУН. В 1943 році був арештований гестапівцями, але зумів втекти. Перейшов у підпілля. Після приходу більшовиків

був арештований і 14 січня 1945 року привселюдно страчений в центрі Станиславова, біля базару. Був повішений в числі інших українських патріотів, які боролися за свободу свого народу.

Спогад: Ярослав Миколайович Долчук, 1922р.н.

МАЛИШКО Галина — пс. “Сагайдачна” — (1921 — 1945) — повітовий лікар ОУН—УПА. Місце народження невідоме. До Ямниці була направлена лікаркою після приходу більшовиків в 1940 році. Жила на квартирі у Клецихи. Проводила курси допризовників. Мала великий авторитет в середовищі ямницької національно свідомої молоді. В червні 1941 року під час евакуації всіх приїжджих з більшовиками спеціалістів та службовців вирішила залишитися в селі. Це важливе для себе рішення прийняла в останню хвилину, коли з чемоданами була в поїзді, який спеціально пригнали для евакуації. В роки німецької окупації працювала в інфекційній лікарні в Станиславові. Тісно співпрацювала з ОУН. В 1944 році на конференції ОУН в с. Посічі була призначена повітовим лікарем. В цьому ж році перейшла на нелегальне становище. За деякими даними, загинула в селі Павельче. Обставини загибелі і місце поховання невідомі.

Спогад: Ярослав Миколайович Долчук, 1922р. н. МИЦЬКО Іван Юркович — пс. “Швейк” (1910—1945) — стрілець боївки СБ. Закінчив ямницьку початкову школу. Опісля допомагав батькам господарювати. З 1929 по 1930 p.p. навчався на курсах телеграфістів у Львові. По закінченні працював телеграфістом на станиславівському телеграфі. В часи німецької окупації працював в комендатурі по охороні залізничних постів, яка знаходилась у Станиславові. В березні 1944 року німці відправили його на роботу до Німеччини, але М. І. Ю. разом з багатьма іншими патріотами вдалося втекти з поїзда, вискочивши в районі Болехова. Перейшовши на нелегальне становище, вступає в боївку СБ під керівництвом “Бурлаки” (прізвище Бойко, родом із Наддніпрянщини). Воював проти більшовиків в цій боївці разом з своїм братом Миколою (пс. “Микула”). 9 січня 1945 року разом з братом та своїми товаришами побував у Ямниці на відпочинку, а вночі боївка рушила до Тисмениці з метою проведення операції по вилученню і знищенню важливих документів в комуністичних установах міста. Вдало провівши операцію, в ту ж ніч есбісти в кількості дев’яти чоловік заночували в двох хатах в селі Колодіївка. Надворі був сильний мороз і стійковий, ямничанин Василь Шпільчак (Панчишин) зайшов до хати. Цим скористались більшовицькі солдати, які в кількості 40 чоловік оточили дві хати. Одна з місцевих жінок ще встигла хлопців повідомити про небезпеку. Але було пізно. Хата, в якій був М. І. Ю., була запалена енкаведистами і всі, хто з неї вискакував, ставали мішенню більшовиків. Іванові кулі прошили груди і він тут же загинув... Тіла вбитих більшовики наказали поховати, шо і було в той же день зроблено. Тільки десь в березні 1945 року тіла трьох ямничан, серед яких був й Іван, на фірах перевезли до річки Бистриці, на човні переправили до Ямниці і тут поховали на місцевому цвинтарі...

Спогад: Мицько Василь Юркович, 1925р.н.

МИЦЬКО Микола Юркович — пс.

“Микула” — (1922—1945) — заступник провідника боївки СБ. Здобувши початкову освіту' в своєму селі, рік працював вдома, допомагаючи вести господарку. Потім закінчив торговельні курси у Станиславові і працював разом з Юрком П’ястою у ямницькій крам-ниці-кооперативі, яка розміщувалася в читальні. Пізніше був продавцем в овочевому магазині по вул. Галицькій (теперішній Чернівецький універсам) в м. Станиславові. За німців перейшов у підпілля, в боївку СБ “Бурлаки”. 9 січня 1945 року, як заступник провідника, в зв’язку з хворобою останнього, очолював боївку під час операції в Тисмениці. В ніч з 9 на 10 січня у Колодіївці з своїми помічниками в кількості дев’яти чоловік розташувалися у двох хатах. Під час більшовицької облави зумів разом з чотирма своїми товаришами втекти з однієї з хат. Побачивши вогонь, зрозумів, шо інші четверо бійців попали в пастку. Дав наказ хлопцям

повернутися назад і визволити своїх друзів. Повернувшись на подвір’я, де точився бій, побачив смертельно пораненого в груди свого брата Івана, в цей час сам був поранений з кулемета більшовицьким облавником. В нього попало чотири кулі, які навскіс прошили йому поперек. Він закляк на місці, потім уже лежачи, витягнув пістолет і три рази вистрілив у більшовиків, які піднялися із засідки й намагатися до нього підійти, аби взяти живим в полон. Один з москалів був убитий. Потім підніс пістолет до скроні і застрелився... Був похований разом з братом у Ямниці.

Спогад: Мицько Василь Юркович, 1925р. н.

ОБУХ Микола Михайлович (Ганзіїв) — пс. “Бей”, “Кузька” (1926-1945)- підпільник ОУН, воїн УПА. Закінчив початкову школу в рідному селі. Потім навчався в “Рідній школі” міста Станиславова. З дитинства виховувався в патріотичному дусі. В підпільній мережі ОУН почав працювати в роки німецької окупації. Одного разу потрапив до рук гестапівців, був жорстоко побитий, але шеф станиславівського гестапо Крігер змушений був відпустити його на волю, бо був попереджений Різуном, що за невиконання його наказу, будуть проведені акції проти німців. Тоді О. М. М. відпустили, привівши в село Суха Ліщина (тепер Нова Гута). Був випадок, що німці приїхали в село і шукали українських повстанців. О. М. М. був вдома. Йому треба було обов’язково вийти з села. Переодягнувшись дівчиною, він вулицею пройшов повз німців із відрами води. Того разу йому вдалося оминути німецького арешту. В УПА воював у боївці “Сірка”, брав участь у ліквідації заколоту калмиків 4 січня 1945 року, повертаючись до Ямниці з Павлі^ки, О. М. М. в районі Жидівки натрапив на засідку більшовиків. В небо полетіли ворожі ракети. Почулися вигуки:’’Здавайся, бандеровець!”. Пролунали автоматні черги. Але О. М. М. і не думав здаватися. Приліг на мить за купою гною і приготував фанату, подаровану перед тим братом Василем. Коли більшовики наблизилися пролунав вибух... Поховано О. М. М. у братській могилі в с. Ямниці.

Спогад: Обух Ганна Йосипівна, 1931р. н.

ОБУХ Марія Михайлівна (Ковальчукова) — пс. “Ярина” — (1925—1945)— підпільниця ОУН. Закінчила 5 класів сільської школи в роки польської окупації. Після приходу більшовиків проводила навчання в одній з шкіл Станиславова. В період німецької окупації в

1944 році закінчила курси вихователів і працювала в дитячому садочку села Підпечари. Є дані, шо О. М. М. закінчила в Посічі санітарні курси. Була членом юнацтва ОУН, а пізніше -районовою санітаркою Товмацького району. Працювала разом з “Лесею”— Волошин Марією Михайлівною, 1922 р. н. з села Ворона, яка закінчила в часи перших більшовиків 1939—1941 років медичні курси в Станиславові. За завданням організації працювала в селах Буківна, Олеша, Остриня. Загинула геройською смертю в селі Остриня, в криївці господаря Татарчука. За тиждень перед загибеллю, висповідалась, а потім отруїлась в селі Олешові, “Леся”. Разом з О. М. М. в криївці Татарчуків переховувались підпільники Борицький з Палагичів і син господаря. В той час в селі стояв гарнізон і хтось поінформував більшовиків про криївку, яка знаходилась в стодолі. Солдати оточили стодолу і в пошуках бункера стали носити воду і лити на землю, зауважуючи, куди витікає вона. Так їм вдалося виявити схованку. Та герої не захотіли здаватися ворогу і підірвались гранатами. Тато Марії поїхав фірою до Острині і привіз тіло доньки до Ямниці. По розповіді очевидців, живіт у неї був розірваний, а також дуже ушкоджене обличчя. Батько змушений був зашивати живіт нитками. Поховали О. М. М. на сільському цвинтарі біля каплички.

Спогад: Ірина Бужанко, 1925р. н.;

інформація, зібрана Зуб ’яком Михайлом Васшіьвичем (1924— 1993).

П’ЯСТА Володимир Олексійович (Петрусик) —пс. “Орест”(1925—1944) — стрілець УПА. Був членом ОУН (юнацтва). Перебував з відділом УПА в Стінці, біля Ямниці. Загинув від рук більшовицьких окупантів першим з ямничан. Це сталося на початку вересня 1944 року. Вбитий у Стінці,

звідки його пізніше принесли пастухи. Спочатку його біля Стінки і поховали, бо боялися репресій комуністичної влади, але через рік перепоховали на цвинтарі. Про Володимира відомо, що він переносив і перевозив зброю для потреб відділів ОУН і УПА.

Спогад: Микола Олексійович П’яста (1922—1996).

РЕБРИК Василь Антонович — (1919— 1940) — член ОУН. Закінчивши 6 класів школи, поступає до української Станиславівської гімназії. Але закінчити її не зумів через те, шо приходилося допомагати татові по господарству. У батька був магазин в Ямниці, отож роботи було багато. Був активним членом організації “Сокіл—Батько”. Активний член драматичного гуртка, гастролював по сусідніх селах. В січні

1940 року арештований органами НКВД за приналежність до ОУН, а в травні цього ж року засуджений до 10 років ув’язнення. Дальша доля невідома. Існує здогад, що Р. В. А. розстріляли в Дем’яновому Лазі.

Спогад: Ребрик Дмитро Антонович, 1921р. н.

РЕБРИК Богдан Антонович — (1926—1944) — стрілець УПА. Вчився в ямницькій школі, а потім працював на залізниці. Загинув в складі відділу УПА десь в жовтні—листопаді 1944 року при переправі через р. Дністер. Переправа проходила під більшовицьким обстрілом. За деякими даними, ця трагічна подія сталась біля села Олеша.

Спогад: Ребрик Дмитро Антонович, 1921 р.н.

САВЧАК Василь Васильович (Бог) — пс.

“Махно” — (1921 — 1944) — військовий референт Станиславівського надрайонного проводу ОУН. Закінчив початкову школу у Ямниці. Вчився у Цісаря на кравця. За перших більшовиків обраний головою допризовників села Ямниця (цього вимагали більшовики). Був активістом громадського життя: маючи добрий

бас, співав у хорі, брав участь у роботі драмгуртка. Нелегально підтримував контакти з Володимиром Дейчаківським (пс. “Сич”), який на початку 1941 року по завданню ОУН таємно проживав і займався підпільною роботою в Ямниці. В 1943 році вже був на посаді військового районного референта (II район). Під його керівництвом в Ямниці та інших селах шили мундири і готували амуніцію для вояків УПА. В березні 1944 року брав участь у ліквідації співробітників коломийського гестапо, які тікаючи від більшовицьких військ випадково опинилися в Ямниці. В червні 1944 року на повітовій конференції ОУН в с. Посічі був призначений повітовим військовим референтом. 8 листопада 1944 року під час більшовицької облави в Ямниці був убитий. Силами десь 20 солдатів чекісти оточили подвір’я, де С. В. В. переховувався. Останній був змушений відбиватися, відходячи городами. На городі Василя Миколайовича Мицька його наздогнала ворожа куля...

Спогад: Ярослав Миколайович Долчук, 1922 р. н.

САВЧАК Василь Миколайович (Волохів) — пс.”Сталь” — (1922—1950) — провідник ОУН Буковини. Після закінчення початкової школи в Ямниці здобував середню освіту в українській гімназії міста Станиславова. Навчаючись в гімназії, обіймав посаду обласного провідника юнацтва Станиславівщини. Літом 1943 року після закінчення гімназії переходить в підпілля. На початку 1944 року був поранений в бою з німецькими окупантами. З 1944 року працює на керівних постах в ОУН в Коломийщині та Буковині. Організатор і учасник підпілля в Чернівецькій області. Керував організованою боротьбою проти більшовиків до 1950 року. Після загибелі Крайового Провідника ОУН виконував його обов’язки. За свою хоробрість С. В. М. в 1945 році був нагороджений бронзовим Хрестом Заслуги, а в 1948 році —Срібним Хрестом Заслуги. Загинув у жовтні 1950 року в Шешорських лісах, виходячи з ворожого кільця, організованого чекістами при сприянні зрадника. Помер від зупинки серця в момент більшовицького переслідування (довгий час хворів на сердце).

Спогад: Марія Антовнівна Шпільчак (з дому Мицько), 1920р. н.

СЕМОЧКО Василь Михайлович — (1909— 1947) — бойовик СБ. В Ямниці закінчив початкову школу. Потім вчився в промисловій школі в Станиславові. В підпілля перейшов в часи німецької окупації. Працював в боївці СБ, з “Лиманом” і був правою рукою “Остапа”. За німців був арештований українською поліцією і переданий в гестапо. На слідстві не признавався і нікого не видав. Був дуже хоробрим і хвацьким хлопцем і зумів втекти з тюрми. Після втечі знову перейшов в підпілля. Гестапо вийшло на його слід і намагалося арештувати в будинку на вулиці Галицькій (теперішній чернівецький універсам). Але С. В. М. знову зумів втекти. Загинув в 1947 році в Ямниці, десь коло хати Богдана Наконечного, попавши в більшовицьку засідку. Напевне, був поранений і затуляв рану кашкетом... Тіло так і не знайшли. Можливо, більшовики його забрали і десь закопали...

Спогад: Богдан Михайлович Семочко, 1915р. н.

СЕМОЧКО Михайло Михайлович (1922-1947) - бойовик СБ, - пс. “Чорний”. В часи навчання в школі відзначався бойо-витістю і ненавистю до поляків. В час пацифікації разом з іншими підпільниками потерпів від польських окупантів (разом з Василем Савчаком (Волоховим), Ярославом Маликом, Ярославом Долчуком). В розплату за це хлопці знищили в класі портрети Пілсудського і Мосціцького. Після закінчення школи працював продавцем у продуктовому магазині жида по теперішній вулиці Короля Данила, що в Станиславові. За німців С. М. М. робітник—слюсар на П. Р. 3. В лютому 1943 року одружився. В липні 1944 року, після приходу більшовиків перейшов у підпілля. Боровся з окупантами у складі боївки СБ у Галицькому повіті. Був разом з Іваном Бідочком, пс. “Остап”, родом з села Лани. Пізніше, за завданням проводу нелегально повертається до Ямниці. Переховувався в криївці у

своєї жінки. Випадково був розконспірований і переведений керівництвом проводу у с. Саджаву. (Його в хаті жінки побачила сусідка і дала знати проводу. За цю необережність С. М. М. і був покараний переведенням до іншого села). Перед відходом з Ямниці весною 1947 року Михайло попрощався з рідними і чотири рази вистрілив у повітря, сказавши, що більше не повернеться... За деякими даними, загинув С. М. М. у Саджаві разом із ше двома повстанцями через зраду кур’єра — дівчини, яка працювала на більшовиків. Вістку про його трагічну загибель дружина отримала десь перед жнивами, приблизно за 2 місяці після його відходу з Ямниці.

Спогад: Зуб’як Анна Василівна (з дому Гулага), 1924р. н.

СЕМОЧКО Олекса Михайлович — (1911 — 1947) — бойовик СБ. Закінчив народну школу в Ямниці. Був добрим муляром, штукатуром. Загинув десь в районі Колодіївки.

Спогад: Богдан Михайлович Семочко, 1915р. н.

СЕНЬКО Михайло Васильович (Захаришин) (1927—1947) — зв’язковий ОУН. Вчився в ямницькій початковій школі. Жив з вітчимом. Дуже бідували. Після приходу більшовиків за завданням організації носив “штафети” у Стінку, де дислокувалися відділи ОУН-УПА та в сусідні села. Мав карабін і тримав його при собі. На Йордан 1947 року десь в районі Стінки був поранений в живіт і спійманий більшовиками. Окупанти затягнули його до хати Коваля і страшенно били. Пхали під нігті голки. В 30-градусний мороз посадили на фіру і заставляли показувати, де ховаються бійці організації. С. М. В. відмовився співробітничати з ворогами. Михайла намагався врятувати Козунь Петро Михайлович (1911— 1994), який був солдатом Червоної Армії, але п’яні чекісти не дозволили йому це зробити. Пораненого, але ше живого хлопця, відвезли до Бистриці і втопили, кинувши під лід. Козунь П. М. витягнув його з ріки і поховав на цвинтарі.

Спогад: Козунь Богдан Петрович, 1935р. н.

СЕНЬКО Дмитро Костянтинович (Маланюк) — (1924 - ?) —    підпільник ОУН. По закінченні початкової школи в Ямниці поступив до гімназії в Станиславові. За німців працював і жив на квартирі у свого вуйка Маланюка Сильвестра, тісно співпрацюючи з підпіллям ОУН. Після повернення більшовицької влади, Дмитро додому вже не повертався. Відомостей про нього родина практично не отримувала. Приходив додому він, здається, після повернення його батьків — хата і мами з тюрми. Посланий був додому, щоб переконатися, шо під чекістськими тортурами батьки нікого не видали. За деякими даними, загинув він у селі Росільна. Обставини загибелі і місце поховання — невідомі.

Спогад: Гаїіпчак (з дому Сенько) Анна Костянтинівна, 1934р. н.

СЕНЬКО Йосип Костянтинович (Маланюк) пс. “Крук” —    (1922—1952) — підпільник ОУН, стрілець УПА. Закінчивши початкову школу, допомагав батькам по господарству. За німців перейшов в підпілля. Але це не заважало йому мати дружні взаємини з німцями, які тоді квартирували у нього вдома. В 1943 році один з перших перейшов у відділ УПА до Чорного лісу, в сотню “Різуна”. Вирізнявся дивовижною сміливістю і високими моральними якостями підпільника. Після поступового розформування відділів УПА перейшов у підпілля. Організовував і брав участь у багатьох бойових акціях проти окупантів. Зокрема, після організації колгоспу (було відновлено в грудні 1949 року) здійснив роззброєння без єдиного пострілу його воєнізованої охорони. Не один раз завдяки сміливості утікав від арешту під час більшовицької облави. Переодягався на дівчину, а одного разу просто сховався за двері стодоли, в той час, як більшовики збилися з ніг, шукаючи на подвір’ї криївку. Загинув С. Й. К. зимою 1952 року в районі села Рибне. За деякими даними, бункер з підпільниками, де був і Йосип, був викритий через дим, який з нього йшов. Після загибелі патріотів, з криївки, яка знаходилася десь за 3 км до Чорного лісу, їх трьох волокли по снігу в напрямку дороги, залишаючи кривавий слід....

Спогад: Гаїїіпчак (з дому Сенько) Анна Костянтинівна, 1934 р. н.

СМИЦНЮК Василь Дмитрович (Швабів) — пс. “Недоля” — (1926—1944) — бойовик ОУН, вояк УПА. Закінчив початкову школу у Ямниці. Потім вчився в школі ім. Шаш-кевича в Станиславові. За перших більшовиків закінчив школу, яку було реорганізовано у торговельну. За німців - спочатку був бухгалтером Маслосоюзу, а після закінчення курсів у Львові працював заступником директора. Активно працював у підпільній сітці ОУН. Керував в Ямниці “Пластом”, який на той час був на нелегальному становищі. Одного разу під час німецької облави був арештований і відправлений за колючий дріт. При допомозі підпільників з ОУН, перебравшись на жінку, зумів втекти з неволі. Потім пішов в УПА, у Чорний ліс. Разом з одним із відділів УПА пробивався на Захід, але цей загін був розбитий мадярами. Повернувшись, організував боївку у Старому Лисці. Був там кущовим. На Введеніє організував збори у Загвізді, на яких виступав і агітував за незалежну від комуністів Україну (такі підпільні збори були тоді часто). 4 грудня 1944 року між Пациковом (тепер Підлісся) і Загвіздям, коло моста, був вбитий чекістами, які організували на нього засідку. З ним ще був один хлопець з Пацикова. Місцеві люди там десь і поховали його. Пізніше перезахоронили.

Спогад: Доня Дмитрівна Га/ііпчак (з дому Смицнюк), 1927р. н.

ТКАЧ Богдан Михайлович — пс. “Ярема” (1925—1944) —вояк УПА. За Польщі вчився у торговельній гімназії, а в часи німецької окупації працював у Маслосоюзі. Був членом ОУН. В 1943 році пішов в УПА до “Різуна”. Був курінним харчовим. Декілька разів бував у Ямниці, коли його сотня переходила через село. Десь в лютому-березні 1944 року з Ямниці не поступали продукти і у Т. Б. М. був з цього приводу конфлікт з тими, хто за це відповідав. Десь в той же час під час німецької облави Т. Б. М. і ще шість повстанців в селі Завій, в бункері, були спіймані окупантами. Під арештом був 3-4 дні, а потім його відпустили (він назвався чужим прізвищем і його не змогли розконспірувати). Два дні був вдома,

ПОТІМ пішов у Стінку і більше не повернувся. Про обставини ЙОГО загибелі нічого не відомо (пішов з дому у Великодну п’ятницю).

Спогад: Левко Михайлович Ткач, 1931р. н.

ФУФАЛЬКО Василь Гнатович — пс. “Заєць” (1924— J945) — стрілець УПА. Закінчив 7 класів ямницької школи. Потім вчився кравецькому ремеслу у Каравановича Петра Гавриловича. За перших більшовиків працював на колії. Весною 1944 року пішов в УПА. Був стрільцем у курені “Рі-зуна”. Загинув 6 січня 1945 року о 9 годині на Святий Вечір. Курінь з Грабівки підійшов до Рибного. Курінний Різун, стрілець “Заєць” (Ф. В. Г.), ад’ютант Різуна “Сверщок”— Василь Валько і чотовий “Бей” із Підпечар, відокремились і раніше розвідки підійшли до крайньої хати села. Несподівано вони потрапили в засідку. Від перших же пострілів загинув Ф. В. Г. та “Сверщок”. Командиру “Різуну” вдалося, хоча і пораненому, але вибратися. Тіла двох ямничан привезено в село, де вночі таємно захоронили, поставивиши березові хрести.

Спогад: Маланюк (з дому Фуфапько) Анна Гнатівна, 1928 р. н.

ЦЮПА Юрій Олексійович — пс.”Арій” (1925—1946) — підпільник боївки ОУН. Народився в селянській сім’ї в Ямниці. За три тижні до його народження помер батько. Коли Юрію було півтора року, батька замінив Савчак Андрій Михайлович. З 1931 року почав навчатися в сільській школі. По закінченні навчався в технічному училищі в Станиславові. Був у юнацтві ОУН. Після встановлення німецької влади продовжував навчання. Коли німці дізналися, що в технічній школі виготовляли зброю, то почали арештовувати хлопців. Ц. Ю. О. перейшов у підпілля. З 1942 року став кур’єром ОУН. їздив з повідомленнями по маршруту Станиславів—Надвірна. Був кур'єром окружного провідника “Всеволода” - М. Хмеля, а згодом - охоронцем члена крайового проводу “Роберта” — Я. Мельника. Загинув у лютому 1946 року в селі Липа Долинського району за таких

обставин: повстанці відступали з села до лісу, їх переслідував загін НКВС. Коли стало ясно, шо їм не втекти, “Арій” запропонував побратимам бігти в одну сторону, а сам побіг в іншу, відволікаючи ворогів. Тут його і наздогнала куля... Тіло вбитого Ц. Ю. О. було привезено до сільради села Липа, де він лежав роздягнутий цілу ніч, поки його не викрав і не поховав невідомий чоловік.

Матеріал підготував Андрій Чемеринський, 1976р.н.

ШПІЛЬЧАК Микола Григорович ( Павлів) (1906—1941)

— член ОУН. Початкову освіту здобув в рідному селі. Опісля навчався ремеслу кравця і працював. В 1940 році арештований органами НКВД за приналежність до ОУН. Засуджений в Станиславові. Подальша доля невідома. За деякими даними, в 1941 році страчений більшовиками.

Спогад: Шпильчак Богдан Васильович.

ШПІЛЬЧАК Євдокія Семенівна (Данилова) — (1928— 1945) — зв’язкова ОУН. Виконувала різні доручення підпілля —носила штафети, продукти харчування і т. д. Арештована більшовиками 8 листопада 1944 року у власній хаті. Більшовики влаштували облаву на її брата Івана (пс. “Мурза”), який в той час сидів у криївці, і все чув, що робилося в хаті. Почув, як вони її питали:”Де Іван!”. Є. С. Ш. не видала брата і була відвезена окупантами в тюрму. Тут після довгих допитів і катувань десь перед Різдвом 1945 року вона була замучена...

Спогад: Іван Степанович Шпільчак, 1922р. н.

ЯКИМЕЧКО Роман Миколайович (Приймаків) — (1913— 1941) — член ОУН. Після закінчення початкової школи в Ямниці поступив у сільськогосподарську школу, яка знаходилась у Милуванні. Отримавши спеціальну освіту, вів курси в товаристві “Сільський господар” у Ямниці. Мав неабиякі організаторські здібності. В шкільні роки прилучився до діяльності ОУН. В 1939 році женився. В 1941 році арештований більшовицькими репресивними органами і відправлений в тюрму міста Станиславова. Подальша доля невідома.

Спогад: Галіпчак Васісіь Романович, 1928р.н.

ЯКИМЕЧКО Богдан Миколайович (Приймаків) — пс. “Чорновус” — (1921 — 1946) — вояк боївки ОУН. Вчився в початковій школі в Ямниці, а потім в Станиславівській гімназії. За німців працював у магазині “Пасаж”, що в центрі Станиславова.Член ОУН. Загинув у сутичці з ворогом в селі Рошнів разом ще з двома повстанцями.

Спогад: Галіпчак Василь Романович, 1928р.н.