Наукова бібліотека України


Loading
Ямничани УЧАСНИКИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ 1917-1920 р. р.
Краєзнавство - Ямничани - Івано-Франківська область

БЕГЕЙ Василь Михайлович (1896—1949) — вояк УГА. До Першої світової війни допомагав вдома по господарству. Учасник світової війни у складі австрійської армії. Воював на італійському фронті. Був поранений, внаслідок чого рука залишилася сухою. Хворів на тиф. Воював разом з Іваночком-Козієвим з Маличанки. З 1918 року в УГА, служив у жандармерії. Ходив за тими, хто не хотів воювати або дезертирував. За Польщі — господарював. Брав участь у громадських роботах-шарварках. В 1949 році, в часи колективізації в Ямниці, вивезений в Карагандинську область. Спочатку перебував у селищі Старий Майкодук, а потім жив і працював в колгоспі селища Карамінська. Там він помер і похований. Коли ховали, то був такий мороз, що яму викопати було неможливо, тому був похований фактично у снігу, а пізніше перезахоронений.

Спогад: Бедейчук Микола Васильович, 1921р. н.

БИБИК Семен Іванович (Кривий) —вояк УГА . До війни газдував. Учасник бойових дій Першої світової війни у складі австрійської армії. Був санітаром у відділі медобслуговування у званні унтер-офіцера. Після розвалу Авст-ро-Угорської імперії опинився у Відні, де мав зустріч з ямничанином Дмитром Катамаєм— членом Бойової Управи УСС. Після поїхав до

Львова. Тут несподівано був роззброєний відділом українського війська, яке поставило Львів під контроль після проголошення ЗУНР. По виясненню всіх обставин йому було повернено шаблю і вогнепальну зброю й відпущено до Станиславова. Там він вступив до УГА. Служив разом з Антоном Бужанком та Дмитром Кушніренком. Відповідав за охорону важливих об’єктів у Станиславові, розводив караульні відділи. Пізніше жалівся на те, шо українські вояки не мали ніякого патріотизму, бо часто тікали прямо з постів, дезертирували додому. З приходом польської влади господарював у своєму селі. Потім купив магазин—склеп у Долішньому кінці і торгував різними продуктами. Продукти завозив сам. В 1939 році більшовики конфіскували в нього магазин і він продовжив працю у власному господарстві. В 1947 році разом із сім’єю вивезений у Карагандинську область, Карагандинський район. В 1950 році син Дмитро допоміг йому переїхати до Караганди. В 1957 році — повернувся до Ямниці, де і помер. Похований на сільському цвинтарі.

Спогад: Бибик Дмитро Семенович, 1928р. н.

БУЖАНКО Семен Михайлович (? - 1962)

— вояк УСС та УГА. Навчався у Віденському університеті. Добровольцем пішов в УСС. Разом з Олексою Катамаєм організував відділ УГА в Ямниці. Розказували, що він збирав хлопців у Морозовім Лузі,і вчив їх військовій справі. Потім воював в УГА на Великій Україні. Після повернення з війни до Ямниці, польська окупаційна влада пред’явила йому ультиматум — за 24 години покинути Галичину. Змушений був виїхати на радянську Україну. За зв’язки з петлюрівським підпіллям був арештований і засуджений на 10 років. Пізніше він визнавав, що йому дуже щастило на слідчих, бо за те, що його судили, майже всіх розстрілювали. Був засуджений тільки до тюремного ув’язнення. Покарання відбував разом зі своїм земляком з Павельча Заславським у Алма-Аті, звідки в 1939 році писав родині у Ямницю. Але перед тим сидів в Магадані, де працював на золотих копальнях і на Соловках. Всюди у засланні

за ним слідувала його дружина Віра Григорівна, з якою він одружився ще у Відні. В Алма-Аті вона спеціально влаштувалася на роботу, щоб бути поближче до чоловіка. Після закінчення Другої світової війни і утвердження влади більшовиків у Західній Україні Б. С. М. повернувся в Україну. Працював керівником одного з промислових підприємств у Коломиї.

Спогад: Анна Антонівна Дмитрашко (1921 — 1998), Ірина Анотонівна Бужанко, 1925р. н.

БУЖАНКО Антон Михайлович (1891 — 1948)—вояк УСС та УГА. Добровольцем пішов в УСС. 1 червня 1916 року був зачислений в технічну сотню першого полку УСС. По воєнних дорогах боротьби за Українську державу пройшов разом з ямничанами Антоном Ка-равановичем, Дмитром Кушніренком, Гринем Б’ялюком, Олексою Катамаєм. Після війни, уже за Польщі, бойові побратими часто збиралися в Б. А. М. Олекса Катамай розказував, що Б. А. М. був дуже відважним. Служив у розвідці, не зважаючи на розсічену губу (він не боявся, що по цій прикметі його зможуть опізнати). Розказували, що, будучи вояком УГА, він знищив якогось червоного комісара. Сам Б. А. М. розказував про своє перебування у Відні, участь в боях на Маківці і в районі Потутор. Після війни, не зважаючи на те, що був практично неграмотний, був дуже активний у громадському житті села. Будував церкву, читальню та інші громадські споруди. За німців спочатку був в українській поліції. Допомагав українським патріотам, членам ОУН. Василь Бандера подарував Б. А. М. тризуб з написом: “На пам’ять Бужанку Антону від Василя і Марійки”. В такий спосіб Бандера хотів віддячити йому за те, що Антон допомагав під час ув’язнення подружжя Бан-Дерів в станиславській тюрмі, після їх арешту гестапо. Після приходу більшовиків був змушений переховуватися. Якийсь час жив і працював в Коломиї, куди його влаштував на роботу брат Семен. Там же і трагічно загинув, попавши під завал старого будинку. Жінка Б. А. М. Марія Іванівна з дому Михайлович була родом з Журавно. Пізніше розказувала, що Б. А.

М. приїздив до неї свататися на коні і в формі Січового Стрільця. Рідний брат Марії Олекса Михайлович (1901 — 1961) проживав у Бужанків і був активістом громадського життя в Ямниці. Керував сільським хором. Другий брат Дмитро був вояком УСС, а потім —УГА. В час війни з ворогами України захворів на тиф, попав у лікарню десь під Вінницею, де був пізніше розстріляний більшовиками. В українській армії (УСС, а потім УГА) був третій брат Марії Володимир. Його життя обірвалося також в часи національно-визвольних змагань. Володимир загинув, перепливаючи річку десь в районі міста Проскурова.

Спогад: Анна Антонівна Дмитрашко (1921 — 1998), Ірина Антонівна Бужанко, 1925р.н.

ГАЛІПЧАК Антін Юркович — вояк УСС. Добровольцем пішов в УСС. Був на вишколі у Пісочному. Попав у російський полон, а в роки української революції воював у корпусі Січових Стрільців Євгена Коновальця, який дислокувався спочатку в Києві. Після війни попав у польській табір для інтернованих в Ланцуті (Польща). В таборі мав нагоду зустрітися і бачити батька Махна, який в той час прибув до Польщі з Румунії. Також бачив генерала армії УНР Всеволода Петріва (той мав за 2 метри росту, і в свій час зумів українізувати полк у Білорусі і привести його на поміч Центральній Раді). Г. А. Ю. був жонатий і практично все своє життя прожив у Тязеві, де помер і похований. За життя господарював і тому особливої активності в громадському житті не проявляв.

Спогад: Дорошенко Богдан Антонович, 1922р. н.

ГАЛІПЧАК Антон Федорович—вояк української армії ЗУНР. Служив в австрійському війську ше до Першої світової війни. Загинув у Львові або біля Львова в час українсько-польської війни в 1918 році. За переказами, поляки оточили український відділ і вимагали здатися. Там Г. А. Ф. вбили. За твердженням Гаврила Федоровича Галіпчака, його брата, поховали Антона у Львові на Личаківському цвинтарі.

Спогад: Михайло Гаврилович Галіпчак, 1918р.н.

ГАЛІПЧАК Петро Юркович (Француз)—вояк УГА. Чотири роки до Першої світової війни працював у Німеччині, куди виїхав на заробітки. З початком війни повернувся додому і після мобілізації опинився в австрійській армії. Дуже хотів воювати на передовій. Три рази давав начальству рапорт з таким проханням. Прохання його задовольнили. В одній з сутичок з росіянами попав в полон. Був відправлений аж у Новосибірськ, де був перекладачем при австрійських офіцерах. Після початку російської революції в 1917 році його разом з австрійськими офіцерами обміняли на росіян, які були в австрійському полоні. Після повернення попадає у спеціальний фільтраційний табір. Там йому допоміг його старшина чех, якого він знав ще з часів служби в армії на передовій. Після щасливого звільнення з табору приїхав у відпустку до Ямниці. В цей час було проголошено ЗУНР і Г. П. Ю. вступає до УГА. Попав зразу у діючу армію і брав участь в боях. Але потім захворів на тиф (впав від хвороби, будучи на варті). Лежав у госпіталі в якійсь школі, поки не прийшли поляки (наші, відступаючи, його з собою не взяли, бо був дуже хворий). В госпіталь зайшло двоє поляків: один хотів зразу його добити, а другий першого зупинив. Г. П. Ю. ледве випросився у поляків. Але потім повернулися українські війська. Після війни попав у табір для українських військових полонених. Звідти повернувся до Ямниці. Одружившись вдома з вдовицею, від’їжджає на заробітки до Франції (1923). Працював вантажником. За намагання таємно виїхати до США був спійманий поліцією і посаджений на 1 рік в тюрму. Покарання відбував у Алжірі. В 1929 році повернувся до Ямниці. В роки німецької окупації був відправлений на примусові роботи в Німеччину. Через Український комітет у Відні домігся повернення додому (там йому допоміг якийсь Голота).

Спогад: Дорошенко Богдан Антонович, 1922.

ДЕРКАЧ Василь Онуфрійович (Бережницький) — вояк УГА. Учасник Першої світової війни. В австрійській армії був цургфірером (старшиною). Учасник українсько-польської війни 1919—1920 років. В УГА був кулеметником. Особливо відзначився в боях з поляками на р. Дністрі, знищивши велику кількість живої сили противника. Після перемоги поляків два місяці переховувався. Пізніше легалізувався. В 1920 році вояки армії Петлюри хотіли забрати його у військо силою. Він відмовився. Тоді його намагалися розстріляти. Врятувала від смерті вдовиця з двома дітьми, викупивши з неволі. Пізніше він змушений був з нею одружитися.

Спогад: Катамай Антон Петрович (1949—1998).

ДМИТРАШ Василь Олексійович (Приймаків) (1901-1986) — вояк УГА. В 1912 році закінчив 4-класну початкову школу. Працював у власному господарстві. Після створення ЗУНР У 1918 році — в УГА. В 1919 році захворів на тиф і був відправлений додому на лікування. В 1944 році більшовики мобілізували його до Радянської армії. Три місяці в м. Бобруйську проходив військову підготовку, після чого був відправлений на фронт. Воював наводчиком міномета. З боями пройшов від Будапешта до Берліна. Був два рази поранений. З осколками в грудях і плечах так і повернувся додому. Демобілізований в 1946 році. Після повернення працював на залізниці. Нагороджений медалями “За відвагу”, “За перемогу над Німеччиною”, “За взяття Будапешта”, “За взяття Берліна”.

Джерело: анкета учасника Другої світової війни. Фонд Тисменицької районної ради.

ДОЛЧУК Микола Гаврилович (1888-1979)- вояк УГА. В роки Першої світової війни у складі австрійської армії воював у Сербії, пізніше демобілізувався і повернувся додому. З 1918 року в УГА, в Залізній Бригаді. Брав участь у військових операціях на Галицькому Поділлі. Після повернення з війни господарював дома. Закінчив курси килимарів. Мав свій власний верстат. Пізніше працював крамарем у сільській кооперативі. Разом з Юрком Зуб’яком був у ревізійній комісії кооперативу. За перших більшовиків - у колгоспі, а за німців працював сторожем. Після повернення більшовиків Д. М. Г. і його дружину за те, що син був в УПА, вивезли на заслання. Покарання відбував у Сиктивкарі. Працював вахтером, у

цегальні. Робив спробу втекти додому, але вона закінчилася невдало. В 1960 році повернувся до Ямниці.

Спогад: Ярослав Михайлович Долчук, 1922р.н.

ЗУБ’ЯК Тимко Дмитрович (Смушів)—

вояк української армії ЗУНР. Незважаючи на те, що був без освіти, самостійно зумів оволодіти читанням і письмом. В 1914 році призваний до австрійської армії. Брав участь у військових діях під Перемишлем та в Боснії і Герцеговині. Часто розповідав про доблесть своїх однополчан під час штурму гори, на якій оборонявся ворог. Дослужився до чину штабс-фельдфебеля. Був нагороджений бойовими орденами і відзначений начальством під час військового параду. Під час одного з боїв поранений в ногу і був змушений ходити на милицях. В час проголошення ЗУНР був у Львові. Брав участь в організації військових частин УГА. Учасник боїв з поляками у Клепарові, Янові. Воював там разом з ямничанином, німцем за походженням, Мерком, який був безкомпромісний до поляків (знищував всіх тих, хто виступав проти української влади без різниці віку, статі, т. д.). Розказував, що його у Львові часто земляки українці відмовляли від участі у бойових діях, не вірячи в українську владу. На що він їх встидав і запевняв, шо Україна все одно буде мати свою державу. Після війни і утвердження польської влади господарює у рідному селі. Спочатку отримував досить солідну пенсію — 75 злотих у місяць, але потім після того, як його сусід переказав полякам, шо 3. Т. Д. воював проти них, окупанти зменшили його пенсію до 45 злотих. Галіпчака Семена (Ріканця), який постійно чекав визволителів “із-за Стінки”, переконував, що більшовицька пропаганда облудна, але той переконався в цьому тільки після 1939 року (Галіпчак говорив, шо із приходом “червоних” буде, “мід і молоко”. Саме це за перших більшовиків 3. Т. Д. йому і згадав).

Спогад: Зуб’як Федір Тимкович, 1923р. н.

КАЛЯНДРУК Лесь (? - 1969 )-вояк армії УНР. Воював в армії Петлюри. В 1920 році Петлюра був у Ямниці і був на подвір’ї К. Л. З війни прийшов в 1922 році. Був в УВО, створеній Коновальцем. За німців служив в українській поліції, в 1948 році арештований більшовиками і засуджений на 25 років за службу в українській поліції. Потім строк зменшили до 10 років. В 1949 році відправлений відбувати покарання в Мордовію. В 1955 році після перегляду його справи відпущений додому. Приїхав до Ямниці, але зразу ж виїхав в Решоти Красноярського краю, де відбували покарання його жінка Анна (з дому Салій з села Павельче) та син Богдан. Помер і похований в Красноармійську. В 1991 році перезахоронений сином в селі Ямниці.

Спогад: Богдан Олексійович Каляндрук, 1936р. н.

КАТАМАЙ Антін Іванович — офіцер армії УНР. Навчався в гімназії. Був полковником української армії, Симона Петлюри. Додому, судячи з розповідей, приїжджав тоді, коли Петлюра з військами був у Станиславові. Приїжджав додому на бричці і роздавав родині подарунки. З ним була охорона. Про нього багато розказував Семен Савко, який воював в корпусі УСС. Зокрема про те, шо К. А. І. допомагав йому, коли той знаходився в російському полоні (дав команду, аби Сьовкові видали шинелю і їсти). Яка подальша доля К. А. 1., невідомо. Довший час його розшукувала лікарка — чешка з тієї військової частини, в якій вони воювали за Україну. Вона писала багато листів до родини К. А. І., в яких сповіщала про свої пошуки і просила їй в цьому допомогти. Пізніше говорили, що він нібито з ямницькими хлопцями мав йти воювати на Велику Україну і казав їм: ”Ви йдіть сьогодні, а я завтра там буду....” Виглядав він дуже поважно, був високим, в окулярах.

Спогад: Табачин (з дому Іваночко) Марія Несторівна, 1933р. н.

КАТАМАЙ Ярослав Семенович (Масюрняків) — вояк УСС. У 18 років добровольцем пішов у Січові Стрільці. Бачили його у Львові в часи національно-визвольних змагань. Здається, був старшиною. Де загинув і де похований—невідомо.

Спогад: Олексій Семенович Катамай (Гурашовий) (1918— 1997).

МЕРК Михайло — вояк УСС та УГА. Був сином німця, який прожив у Ямниці, і великим українським патріотом. Мав освіту. Коли йому ще не було 18 років, добровольцем пішов в УСС. Брав участь в боях з поляками у Львові. Розказували, що проявив себе в цих сутичках, як сміливий і безжальний до ворогів вояк. Про нього говорили: ’’Підкотив рукави в крові...” Малося на увазі його безкомпромісність і жорстокість до окупантів. Був офіцером української армії. Потім воював під керівництвом генерала Мирона Тарнавського. Помер від тифу. Де невідомо.

Спогад: Богдан Михайлович Семочко, 1915р. н.

МОРОЗ Федь (1901 р. н. - ?) — добровольцем пішов в УГА. Більше відомостей про нього не збереглося.

Спогад: Микола Антонович Мороз (1928р. н.).

СЕНЬКО Юрій Юркович (1869—1952) — вояк УГА. Був членом “Січі” в Ямниці. В роки Першої світової війни у складі австрійської армії воював на італійському фронті. Потім разом з ямничанами Сьовком Симанем, Вальком Василем (Котчієвим), Бужанком Семеном був у Січових Стрільцях. Брав участь у проголошенні незалежності ЗУНР у Львові. Часто говорив, шо “шиби дорожчі, чим Україна...” Діло в тому, шо вони хотіли штурмом оволодіти якимось приміщенням, де засідали поляки, але їм поступила команда від вищого військового начальства не робити цього через можливі матеріальні пошкодження. В часи польської окупації С. Ю. Ю. був активним в громадському житті села. Був головою сиротинського суду при церкві за о. Юстина Гірняка, активістом читальні “Просвіта”.

Спогади: Сенько Богдан Юркович, 1927р. н.

СЕМОЧКО Семен Петрович (1888—1950) — вояк УГА. Працював на колії. В роки української революції — воїн Української Галицької Армії. Воював на бронепоїзді. Був у Білій Церкві, Проскурові, Жмеринці. Військові дороги пройшов разом з братом Михайлом. Після війни поляки не хотіли дати йому роботу за участь в УГА. Був дуже бойовий і активний в громадському житті села. В 1950 році більшовики відправили його разом з жінкою Марією (з Якімечків) і донькою Іриною в Сибір. До місця призначення він так і не прибув. Помер по дорозі. Родина відбувала покарання в Хабаровську, а потім в Караганді.

Спогад: Богдан Семенович Семочко, 1925р. н.

СЕМОЧКО Михайло Петрович (1882—1975) — вояк УГА. Прожив 93 роки. До війни працював на колії. Учасник бойових дій Першої світової війни у складі австрійської армії. Воював з братом Семеном на бронепоїзді. На Великій Україні побував і брав участь у бойових діях в районі Вапнярки, Житомира, Проскурова, Бердичева. Розказував про те, як вони зірвали міст біля Києва, аби не дозволити більшовикам переслідувати українську армію. Це вже було, коли доводилося відступати під тиском російських комуністів. Зустрічався з Петлюрою. З ямницьких хлопців з ним воювали ще Захарій Бибик та Юрко Зуб’як. Після встановлення польської окупаційної влади намагався добитись отримання пенсії, але поляки йому відмовили фразою: “Хтів-с України, то тепер йди геть!” В роботі йому також відмовляли. Про попередню роботу на колії годі було й думати. Тоді С. М. П. звернувся до відомого львівського адвоката жида Дарма, який допоміг йому відсудити у поляків 400 злотих. Сто з них він оплатив жидові за його послуги, а на 300 купив кусок поля на Помірках. С. М. П. був активістом у громадському житті села. Був у “Просвіті”, Касі Стефчика, брав участь у спорудженні церкви (збирав яйця на будівництво). За німців продовжував працювати, а після утвердження більшовицької влади був змушений постійно переховуватися, аби його не вивезли в Сибір за синів, які були в ОУН-УПА.

Спогад: Богдан Михайлович Семочко, 1915 р. н.

СМИЦНЮК Антон Васильович—вояк української армії ЗУНР. Загинув уЛьвові в боротьбі з польськими окупантами.

Спогад: Смицнюк (здому Галіпчак) Доня Дмитрівна, 1927.

СЬОВКО Семен Костянтинович (1898—1984) — вояк УСС. Народився в багатодітній сім’ї. Закінчив початкову школу в Ямниці. Разом з своїми товаришами Антоном Каравановичем та Гринем Б’ялюком добровольцями пішли в УСС. 1 червня 1916 року були зачислені у третю сотню першого полку січовиків. Попав в російський полон. Два роки провів у Катеринославі. Потім у складі вже української армії брав участь у військових операціях в районі Вінниці та Проскурова. В Каменці-Подільському бачив командуючого військами Симона Петлюру. На початку 1920 року повернувся додому. За Польщі працював на залізниці. Після другого приходу більшовиків був висланий в Сибір. Потім повернувся додому.

Спогад: колективна інформація, зібрана родиною Сьовків.

ТКАЧ Михайло Юркович (1894—1962) — вояк армії У HP. В роки Першої світової війни воював на австро-італійському фронті. Наводив понтони під час форсування річок військами. Був важко поранений при форсуванні якоїсь річки і лише випадково його підібрали, тоді коли вже збирали трупи для поховання. Він був ще теплий і тому його відправили в госпіталь. Лікувався у Відні. Йому, напевне, робили трепанацію черепа, бо в голові у нього була золота бляшка. Потім воював в українській армії. Був в охороні Петлюри. Там в охороні були тільки галичани. Розказував епізод, коли за наказом Петлюри їм треба було розстріляти якихось ук-раїнців-східняків за те, що ті пограбували жидів. Але вони (галичани) відмовилися це робити і тих східняків так і не розстріляли. Потім попав у полон до поляків. Був у концтаборі, після чого повернувся до Ямниці. За Польщі був господарем, отримував пенсію за участь у Першій світовій війні. В 1947 році був вивезений за участь сина в боротьбі УПА. Покарання відбував в Карагандинській області, в Карка-лінському районі. Спочатку працював у колгоспі, де обмо

розив ноги. В лікарні міста Каркалінська перебував аж до 1961 року. В цьому ж році повернувся до Ямниці, а в 1962 році — помер. Разом з ним були вивезені жінка Ганна (з Мицьків) і донька Доня. Мав троє синів: Богдана (1925—1944), Володимира і Левка.

Спогад: Ткач Левко Михайлович, 1931 р. н.

ТКАЧ Василь Юркович (1900—1919) — вояк УСС. Вчився в гімназії в Станиславові. Добровольцем пішов в УСС разом з Миколою Мицьком (брат Антона Мицька, який за німців був сільським старостою). За деякими даними, був у Січових Стрільцях Коновальця. Загинув в 1919 році в бою під Білою Церквою.

Спогад: Ткач Левко Михайлович, 1931 р.н.

ЮРЧАК Василь (Олійників) (1895—1919) — вояк УГА. Був добрим учнем в школі. В роки Першої світової війни був сурмачем в австрійській армії. Воював в корпусі УСС разом з Семеном Бужанком. В 1919 році - в УГА. Сурма Ю. В., яка лунала із залізничного моста в Ямниці, кликала добровольців до військових занять перед походом на Велику Україну Загинув у 1919 році в Кам’янець-Подільському.

Спогад: Катамай Антон Петрович (1949—1998).