Наукова бібліотека України


Loading
Життя громади в XIX — першій половині XX століть
Краєзнавство - Ямничани - Івано-Франківська область

Ґрунтовне наукове дослідження про боротьбу ямни-цької громади на чолі з Іваном Смицнюком проти польських землевласників і австрійської адміністрації провів і опублікував відомий український історик Володимир Грабовецький. Але і ямничани намагалися досліджувати цю героїчну сторінку в історії свого села.

Василь Парипа, сільський громадський активіст, учень гімназії, описав ці події на підставі спогадів ямницького довгожителя Савчака-Дзядика (він тоді мав 104 роки — І. Д.). На жаль, написане десь в 30-ті роки XX ст. дослідження до нас не дійшло і ми можемо судити про нього тільки на підставі спогадів тих, хто його читав і пам’ятає.

Іван Олексійович П’яста (1921 р.н.) так переказував зміст записів Парипи: “Панський двір в Шишковського був в Угринові в районі теперішнього залізничного вокзалу. Поряд з двором був ставок, а навколо росли верби. Пан Шиш-ковський любив гарних дівчат і забирав їх до себе в покоївки. Одного разу він взяв до себе з Ямниці Катерину Білого дівчину, яка славилася в селі красою. Але до Катерини ходив ямничанин Тимко (а, можливо, Панько —П’яста І. О. не впевнений), який був із Стельмахових. Катерину, як й інших дівчат, Шишковський зробив покоївкою. Тим часом Тимко та його спільники — сільські хлопці — почали переказувати панові, щоб він відпустив Катерину. Коли ж пан зігнорував попередження, ямничани почали влаштовувати йому збитки: палили скирти, ламали загороди та інше. Шишковський дав наказ своїй службі переслідувати хлопців в самій Ямниці. Ті, аби не бути спійманими, втекли у Стінку і почали опришкувато. Хлопців почала шукати поліція, часто навідуючись до них додому. В той же час Іван Смицнюк — найавторитетніша в Ямниці людина — зумів організувати громаду і люди перестали виходити на паншину і платити податки, мотивуючи це зловживаннями з боку поміщика. Депутований громадою, у віці 70 років Смицнюк пішки пішов до Відня шукати захисту для ямничан від свавілля Шишковського у самого цісаря. Йшов від села до села. Мав із собою хліб і сало. Йшов у селянській зрібній сорочині (з конопель — І. Д.), таких же білих штанах, підперезаний шнурком, з солом’яним капелюхом на голові і палицею в руках. Йшов сам. Був на прийомі у самого цісаря. Переказав йому, що люди плачуть через те, що їх ображає і притісняє пан. Цісар дав йому цидулу, в якій, напевно, зобов’язав місцевих чиновників припинити незаконні дії пана щодо жителів Ямниці. В той час люди три дні в тиждень повинні були відробляти на пана. Коли Смицнюк приніс цидули до Шишковського, той прямо на очах у депутата порвав її і, глузуючи, сказав, що він нічого не чув і нічого не знає. Смицнюк знову пішов до Відня і знову приніс документ, але і на цей раз пан не відреагував. Тоді Смицнюк сказав панові, що все одно доб’ється свого. Шишковський наказав

своїм гайдукам слідкувати, коли сільський провідник знову піде до австрійської столиці. Панські слуги вистежили Смицнюка і вбили його в Павелецьких лозах. Тіло замордованого прив’язали до кінського хвоста і приволокли до панського двору...1

На цьому конфлікт поміщика з громадою був далеко не вичерпаний. Про драматизм у стосунках між двома сторонами навіть після скасування кріпацтва у 1848 році свідчить документ, датований 12 квітня 1851 року. Це скарга Міхала Шишковського до окружного управління на ямницьких селян за незаконну, на думку пана, порубку вербових насаджень і самовільне користування його пасовищем. “З незліченних скарг, - пише Шишковський, - розслідувань окружного уряду і винесених внаслідок цього присудів високоповажному ц.-к. окружному управлінню абсолютно точно відомо, що громада Ямниці, не маючи найменшого права чи хоча би най-віддаленіших правових підстав з 1848 року, коли всі основи порядку розпалися, наважується вриватися в двірські вербові насадження вздовж річки Бистриця, вирубує вербове пруття і дерево, і так нищить ці взяті під захист державою, як необхідні для регулювання річки і охорони берегів насадження. Щоб

вийти з цього ненормального становища ц.-к. окружне управління в 1848 році вислало туди дві військові асистенції по 100 і 150 осіб. Найбільш винні були покарані арештом. Але всі ці заходи виявилися недостатніми. Ідентичними рішеннями всіх трьох інстанцій: декретом окружного управління від 10 квітня 1846 року №19484, декретом губернаторства від 30 серпня 1848 року №23459 та декретом міністерства від 6 грудня 1850 року №59859 - за громадою було визнано тільки право користування вербовим пруттям та деревом і то з урахуванням кількості насаджень. Але яка вона (як-то термін і розміри вирубки) технічно неможливо встановити, коли внаслідок насильницьких нападів ці насадження більш як наполовину були знищені. Правом випасу громада ніколи не користувалася, вона ніколи його не мала. З 1848 року за самовільний випас її кожного разу відчутно, хоча й безуспішно, карали. Останнє рішення окружного управління від 18 лютого 1851 р. №2728 знову залишилось без наслідків. Як тільки з’явилась можливість випасу - худобу знову вигнали. Додані протоколи свідчать, що громада силою перешкоджає присяжному Хагеру займати худобу. Тим часом підтвердилося, шо в Бережанському та інших округах шляхом оцінки завданих втрат і примушення громад до відшкодування збитків покладено край подібним втручанням. Прохання покірно підписаного, дуже покривдженого у своїх правах дідича полягає в тому, шоб шановне ц.-к. управління дозволило якнайскорше делегувати комісію, яка б поклала край п’яти й раз повтореному (протокол А. В. С. див. цю ж справу арк. 72-77), оцінила за допомогою компетентних знавців урожай пасовища за минулі роки, а також видатність вербових насаджень та дійовими засобами припинила дальші втручання і допомогла підписаному одержати відшкодування втрат. Враховуючи те, що даний моменте ще слушний для втручання, через кілька тижнів пасовисько буде вже для підпи

саного на цей рік втрачено, прошу наказати якнайскорше надіслати комісію, а тих, хто силою перешкоджали присяжному Хагерові займати худобу (протокол від В.), як Федь Смизак, Петро Смизак та Федь Грицак негайно в дисциплінарному порядку показово покарати”.2

Безумовно, антипоміщицькі акції ямничан носили відплатний характер і були виявом не тільки їх глибокої неприязні до Шишковського, але й намаганням відновити давні права громади на ямницькі пасовища та угіддя, захоплені свого часу панами.

За іронією долі, Шишковського і його родину було поховано в центрі ямницького цвинтаря, на місці теперішньої каплиці, поряд із пам’ятником борцю за інтереси громади Івану Смицнюку.

Після смерті Шишковського більша частина ямни-цьких земель відійшла графу Дунін-Борковському. Граф Борковський успадкував від Шишковського не тільки велику земельну власність, але й невирішені проблеми у взаєминах із громадою села, пов’язані з користуванням пасовищем.

Розуміючи, що мирними заходами вирішити це питання на свою користь неможливо (вся корумпована місцева австрійська влада підтримувала поміщика. — І. Д.), ямничани вдалися до більш рішучих дій. Навесні 1869 року вони самовільно захопили пасовище і почали ним користуватися. Графа і його слуг, які намагалися вигнати селян, вони примусили тікати з пасовища. Про цей інцидент 4 липня 1869 року повідомляв у своєму посланні до Станиславівського староства сам граф Борковський.3 Врешті-решт громада під тиском влади змушена була відступити, показавши, правда, що ямничани ніколи не будуть терпіти несправедливість по відношенню до себе.

В березні 1868 року, з приходом на ямницьку парохію нового священика о.Антонія Струтинського, в селі починається процес духовного оновлення. Неординарна особистість священика, його політична небайдужість, ревність у душпас-тирській діяльності, безкомпромісність характеру принесли йому повагу й авторитет серед прихожан. В Ямниці, де налічувалося дев’ять корчм, якими заправляли жиди і де трудовий люд пропадав у пияцтві, неуцтві та злигоднях, для енергійного пароха було широке поле для діяльності. Боротьба з пияцтвом і просвіта народу на довгі роки стала його головною турботою.

13 жовтня 1874 року в День Святої Покрови за ініціативою о. Струтинського в Ямниці відбулися місійні урочистості, присвячені боротьбі з пияцтвом. На урочистості прибули представники сільських громад з Побережжя, Єзу-поля, Сільця, Тязева, Павелча, Пасічної, Крихівців, а також Станиславова. Прибули також делегації з більш віддалених місцевостей — Стебника, Лядського, Бобровників і Старих

Богородчан. Три громади прибули з процесіями: Загвіздя із своїм “сідоглавим, віком і слабістю стомленим пастирем деканом станиславівським о. Симеоном Гарасимовичем, У грилів з о. Терлецьким і Вовчинець з о. Шмигельським.” Крім ЦИХ священиків, були ще десять. З них вісім українських Гре-ко-католицьких: оо. Шанковський зі Станиславова, Мох з Курипова, Залозецький з Дорогова, Целевич з Павелча, Мар-дарович з Пасічної, Струтинський з Космача, Петрушевич з Єзуполя, Сепатович з Бобровників. Всі вони відслужили святу Літургію. До українських священиків прилучилися вірменський канонік о. Ісакович і співробітник латинського обряду о. Баєвський — обидва зі Станиславова.

Проповіді до учасників зборів проголосили о. Мох, о. Залозецький і о. Мардарович. “Народ слухав уважно із розумінням, — писав журналіст газети “Слово”, який побував на урочистостях у Ямниці, — так, що, прощаючись з нами, майже в кожному оці можна було побачити щиру сльозу, що засвідчувало духовну богоговійну прихильність, а не від одного чули ми, що уже не буде вовіки горілки пити, до корчми не буде ходити. Не один казав тужливо, але з сильною надією на Бога, як гаранта духовної свободи: “Коби то і у нас чим скоріше тота відправа відбулась...”4

Загалом в урочистостях взяло участь до 5 тис. при-хожан як з Ямниці, так і з інших сіл. Чи був саме в цей день освячений пам’ятний хрест з приводу цієї події невідомо. Газета “Слово” тільки зазначала, що “два хрести сіяють днесь при мурованій дорозі во вєчную память” (Є інформація, що хрест поставили в 1867 році навпроти корчми з ініціативи о. Антонія і громада присягала на Біблії не пити, але це розбігається з архівними даними, за якими, як зазначалося вище, о. Струтинський став ямницьким парохом тільки в 1868 році. — І. Д,). В час загальної трапези, яка відбулася опісля урочистостей, присутнім було роздано “печатаннє дві пісні против п’янства”, які хор ямницької молоді “к общему УДовольствію всєх вєрних отпєл”.5

Отець Струтинський був не тільки активним борцем проти пияцтва, але й активно втручався в політичні процеси, які розгорталися у Східній Галичині другої половини XIX століття. Його твердість у відстоюванні народовської ідеології привели ямницького пароха до конфлікту зі згаданим вище москвофільським часописом “Слово”. Про це, зокрема, свідчать події місійних урочистостей в Тязеві, які відбулися в липні 1875 року. Виступаючи перед селянами, які зібралися біля місцевої церкви, священик піддав гострій критиці друковані органи москвофілів “Русскую Раду” і “Слово”, а також тих священиків, які ті газети, “трупизною заправлені”, передплачують і пропагують перед своїми прихожанами: “Не слухайте їх, відверніться від них, - говорив він прихожанам і їхнім провідникам з багатьох сіл, - вони кажуть про себе, що патріоти, де там, се брехливі продажні вовки в овечу шкуру переодягнені.” “Слово” відреагувало миттєво: “Отче Антонію, не годиться братію в Христі і друзів перед народом несправедливо поріцати. Проповідниця - то не політична трибуна, а місія - то не агітація лшедвіборча.” І наприкінці: “Нам добре відомі релігійні переконання о. А. Струтинського, але вони не заважали нам до сих пір розуміти його, як одного з кращих наших патріотів і діячів, бо “Слову” зовсім не ходить про релігійні переконання, а тільки, щоб кожен з нас був отлічним для Русі... Догадуємося, що він страждав іноді, опять на якій то ненормальності ума, над чим ми щиро жалкуєм”.6

Ця образлива приписка примусила о. Струтинського дати відповідь московським посіпакам у газеті “Сіон”, довівши таким чином поспішність москвофільських оцінок його психічного стану. В числі 113 за 1875 газета “Слово” знову повертаючись до теми критики народовства, в черговий раз засудила пароха, а також “секту україноманів” як польсько-єзуїтську інтригу...” Що польсько-єзуїтська інтрига нуртуєт, щоб в недрє руского кліра, зробити роздор, так як та сама інтрига утворила у нас секту україноманів - яко послушне знаряддя для своїх цілей. Злишком тяжкі удари наносить автор відповіді (о. Струтинський — І.Д.) рускому кліру і народу, величаючи себе по прикладу євангельського фарисея, що він “Слова” не виписує...”7

В той час ямницькі прихожани зі своїм духовним наставником, були активними учасниками місійних урочистостей в багатьох інших селах Станиславівської округи. Так, в 1874 році на Свято Святого Дмитра вони процесією прибули до Пасічної. Там, до речі, до приходу на ямницьку парохію був священиком о. Струтинський, і його “труди і ревні науки” допомогли високо піднестися цьому селу.®

А 4 червня 1875 року ямничани відвідали подібну антиалкогольну місію в Єзуполі. Першу промову після Євангелія тут знову проголосив ямницький священик, який славився своїм ораторським талантом і не пропускав можливості його демонструвати.9

На жаль, “ревна наука” панотця знаходила відгомін не в кожному ямницькому серці і не в кожну голову приносила чисті помисли. Жадоба до грошей спрямовувала деяких мешканців села на шлях злочинів. В ніч з 15 на 16 лютого ямницький селянин Семен Каляндрук “вирубав” усю жидівську родину Грінів, які проживали по Тисменицькій вулиці у Станиславові. Під сокирою злочинця загинуло три особи. Якимось дивом урятувалася, не зважаючи на тяжку рану 9-річна дівчинка, яка після одужання впізнала в Каляндрукові вбивцю своїх родичів і кількамісячного брата. В суботу 5 липня 1875 року на подвір’ї станиславівської в’язниці злочинця було повішено.10

В 70-80-х роках XIX ст. у селах Галичини йшов інтенсивний розвиток просвітянського життя. Поступово переконання про необхідність створення читальні визрівало і у Ямниці. Але здається парох о. Струтинський і сільський війт Федь Дмитраш не дуже хотіли цьому процесу сприяти. Про це нам говорить допис у львівську газету “Батьковщина”, надрукований ЗО травня 1884 року. В ньому анонімний автор розповідав: “Село Ямниця під Станіславом має громадський склепик. Громада винаймала його одному господареві за 50 зр. на рок. Той ґазда старався як мог, щоби ямничани були ради з него, але они такой раднейше горнулися до жида, так Що громадський купець мав малий приход. Аж ось сего року У великодний тиждень подсунувся раді громадской жидок, дав за паєм склепу 105 зр., і рада єму винаймила. Жид зараз накупив всякой крамщини й має добрий доход. Той склепик знаходиться коло церкви і коло поповства, так що тепер жид через плот на збитки кричит до нашого пан-отця: “добрий-день”. Священик наш, о. Струтинський маркотний на громаду, на що приймила жида під церкву, але в великій части такой они сами тому винні. Як би старалися добре о просвіту своїх парохіян, то ті не були би жида пустили до громадського склепу. А то колька лєт тому громада звозила дерево на читальню, але пан-отець сказали: “От досить, аби-сьте читали молитви в церкви!” і так відсторонили людей від читальни. В Ямниці є багато людей письменних, однак нічого не читають, а жиди їх за нос водять. Ні одна газета не іде до Ямниці... наш пан-отець, правда, єздять по місіях і дуже красно пропо-ведують в церкве о тверезості й набожносте, але треба також і о  просвіту своїх парохіян старатися, бо темний народ все дається легко лихим людям визискувати і буде чужим не-вольником”.11

Схоже на те, що стаття справила неабияке враження і  не тільки на ямничан, але й на жителів сусідніх сіл. Бо через півтора місяця якийсь анонім Р. від імені, як здається більш свідомої частини громади, описав в тій самій газеті реакцію на вищенаведений допис у селі й окрузі й розповів про невеселі порядки в Ямниці, спричинені байдужістю проводу села до потреб простих громадян: “Пане редактор, - йшлося у статті, - Ви не знаєте, якої ви нам біди наробили тим, що-сьте написали за нас, що наша ямницька рада громадська вигаймила склепик громадський жидови. Як прочитали тото ґазди з сусідніх сіл, той лише хто ся здибає з ямницькими, зараз зачинає сваритися за той склепик. А вже найбільші біди мались-мо на ярмарку в Станіславове: сусідні господарі дуже нас ганьбили, а оден побереський ґазда таки хотів бити ко-лькох наших, так ся дуже гневав. А знов от перед трьома не-делями Просвіта давала водчити в Станіславове; з наших ні оден не був, бо нам встидно показатися межи людей. Та знаєте, пане Редактор, тому лиху не так винна ціла рада громадська, як сам лиш войт. Бо не допустив до голосу ні одного з радних, як наймав жидови склепик, лише кричав на всіх, а то, як кажуть, задля того, бо достав пару крейцаров вод жида. Через того войта у нас корчми повни молодіжи, до півночи пиятика, танці, а начальник громади того не видить. Отже такого войта ми тепер хочемо скинути і обіцяємо Вам, пане Редактор, що поправимося. На того жида, що в склепику, наложила рада громадська кару 10 зр. за то, що народ розпиває. І читальню будемо закладати, хоть - пан-отець не хочуть! Але ми на то не зважаєм і без них читальня у нас мусить бути. Чей менше молодіжи буде по корчмах валятися. Уже не мож витримати так, нас Ямничан люде знаважають за той склепик. Сего року станиславівська була дуже справедлива. При асеншунку був стороннім один капітан, дай-му Боже здоровіє! Жидов так само асентирував, як і християн. Ніякий жид не міг його ошукати, хоть старавімся так й і що ся зморили і поранили.

До ради повітової в Станіславові запозвав войта один бідний господарь боднаровський, що його гнав войт на шарварок уже шестий день, ще го і заграбив, а жиди не були ще ані одного дня. За таке лукавство засудив видел повітовий войта на 5 зр кари і грабіж тому ґазді має вернути. За таку кривду можна войта позивати ще до староства”.12

Іншим об’єктом критики анонімного дописувача став сільський писар Стефан Дмитраш. Він був підданий анафемі за безпринципність у вирішенні важливих для селян питань. Справа полягала в тому, що станиславівська міська рада запропонувала раді повітовій для схвалення новий податок - мита кашткового на наступні три роки. Цей податок найболючіше вдарив саме по селянах найближчих сіл, які постійно їхали кіньми на торги до міста. Під час засідання селяни, члени ради повітової, всіма силами противилися затвердженню нового мита. Навіть майданський дідич голосував на користь селян. Однак більшістю лише в один голос це рішення було прийняте. Цього можна було уникнути, якби на засіданні був присутній член повітової ради Стефан Дмитраш. Він не прийшов, хоча був попереджений за тиждень до засідання. “Великий богатирь, - іронічно зауважував анонімний автор, - а при том дяк і писар на два села”. А далі продовжував: “Чому п. Дмитраш не явився на том засіданню, на се знаходимо відповідь в словах писаря з ради повітової, котрий ось так сказав до одного з наших: “Як будете до чого небудь мішатися, то ніхто з вас не лишиться писарем громадським, лише Дмитраш”.13

Не зважаючи на критику, бо хто не любить критикувати владу, авторитет ямницького війта Теодора (або Федора) Дмитраша був досить високим. Він разом з парохом о. Струтинським доклав багато зусиль у боротьбі проти пияцтва в Ямниці, а також для піднесення духовного рівня громади.

На початку травня 1885 року Федя Дмитраша разом з авторитетними селянами - представниками інших сіл Лазарем Винничуком, Іваном Драганчуком, Олексою Ко-ролюком, Іваном Махнюком, Гнатом Олійником, Іваном Сербиним, Олексою Терещуком і Йосипом Ревчуком було обрано до Станиславівської повітової ради”.14

Ямницький війт намагався сприяти і поширенню в Станиславівщині просвітницького руху. Так, на другий день Зелених Свят 13 (25) травня 1885 року він очолив делегацію ямничан, які прибули до Викторова на свято відкриття читальні “Просвіти”. Крім ямничан, на свято прибули господарі з Сільця, Комарова, Майдану і Угринова-Долішнього. Перед присутніми виступили о. декан Антоній Бобикевич, заступник громадського начальника Іван Сербин, селянин Иосиф Гурик, д-р Бучинський, Леонід Заклинський та Се-верин Данилович. Між промовами хор ямницьких селян під проводом п. Гриневського виконав твори: “Щасть на Боже”, “Козак пана не знав з века”, “Ми в луг підемо всі з козаками”, “Ще не вмерла Україна”, “Мир Вам браття”. Голосними оплесками нагороджували співаків жителі села та гості перед загальною трапезою, до якої засіли всі гості на чолі з О. Бобикевичем “промовив красно ямницький війт Федь Дмитраш”.15

Начальник ямницької громади, як тоді говорили, був учасником вічового руху, який починає поширюватися Ста-ниславівщиною у другій половині XIX ст. На вічу в Станис-лавові, яке відбулося 8 грудня 1886 року Дмитраш “в плавной і основной беседє, висказав що закон проти п’янства не заховує ся так, як би належало, а що п’янство где куда підупало, то треба за те подякувати ревним заходам наших священиків... в конце запозвав зібраних на вічу, щоб все були апостолами тверезості... “На вічу були присутні і виступали такі знані в краї люди як посол до Сейму Юліан Романчук, а також громадські і політичні діячі Северин Данилович, Белей, о.Мардарович, селянин Йосиф Гурик.16 В 1889 році Дмитраш спробував пройти у велику політику і домогтися мандата посла до Львівського Сейму. Але про марність його надій на таку перспективу свідчили вже передвиборчі збори, які відбулися 25 червня 1889 року. З 70-ти присутніх на них виборців за кандидатуру ямницького війта проголосували тільки троє, тоді як за Лазаря Винничука з Угринова - п’ятеро, а більшість за популярного селянського оратора з того таки Угринова селянина Иосифа Гурика.17

Подібними були і результати безпосередньо сеймових виборів. З 148 виборців за Гурика подала свої голоси 71 особа, за Михайла Гушалевича - 41, Лазаря Винничука - 26, Олексу Королюка - 6, а за Федора Дмитраша тільки чотири голоси.18 У другому турі остаточну перемогу здобув все той же Гурик, а ямницькому війту Дмитрашу і поберезькому Ко-ролюку від свідомої частини громадськості дісталося за те, що віддали у другому турі свої голоси не Гурику, а далекому від селянських справ і проблем Гушалевичу.

* * *

Створення в 1890 році першої української політичної партії - русько-української радикальної, не на жарт стривожило не тільки владні австрійські та політичні польські структури, але і частину консервативно налаштованої української громадськості, особливо з-поміж духовенства. Тривога породила протистояння, яке тривалий час лихоманило українські політичні кола, не даючи змоги консолідувати всі здорові сили для боротьби за політичну свободу. Отець Антін Струтинський від самого початку протистояння однозначно став на бік консерваторів. Він не тільки дотримувався ворожої Щодо радикалів позиції, але й додавав до неї велику частку войовничості. Іван Франко, який, разом з послом Окуневсь-ким і своїми соратниками Павликом, Белеєм, Даниловичем та іншими, був присутній на вічу в Станиславові на початку квітня 1892 року, був просто шокований антирадикальними випадами ямницького пароха і його співробітника О. Гри-новського. На початку зібрання, на яких були присутні близько 200 осіб, виступив із коротким словом Луць Дра-ганчук з Загвіздя, а потім передав слово послу д-ру Теофілю Окуневському. Що було далі, неприємно вражений Франко описав у польському “Кур’єрі Львівському”: “Заледве закінчив, поступившися місцем послу Окуневському, як калушани почали кричати: “Коритовський! Хочемо Коритовського!” (Калуський міщанин Коритовський був добрим українським патріотом і довіреною особою посла Юліана Романчука. — І.Д.). Калушанам допомагав дехто з місцевих. Драганчук поставив на голосування про те чи хочуть присутні слухати Окуневського. Калушани, замість того, щоби піднімати руки, почали знову кричати. Тільки за третім голосуванням виявилося, що прибічники Коритовського були в меншості - їх було разом 13 чоловік. Тільки-но Окуневський вийшов на естраду, щоби почати доповідь як знову почалися крики: “Хочемо Коритовського!” “Найбільше відзначилися, - пише Франко, - священики Струтинський і Гриновський з Ямниці, які голосили з усієї сили: “Він в Бога не вірить!” Отець Гриновський виліз навіть на крісло і махав руками і кричав, що мав сили. Селяни, що зібралися для вирішення поважних питань, закладених у порядку денному, з німим здивуванням слідкували за цієї сценою... Галас тривав ще хвилин п’ять, аж поки комісар звівся з крісла і, бувши не в змозі навести порядку, проголосив розв’язання віча і попросив очистити зал: “Дякуємо! - закричали священики, а за ними і калуські міщани. Селяни почали обурюватись. За свідків комісар узяв Гузара зі Станиславова і селянина Дмитраша з Ямниці. Священики і калушани, щасливі з того, їх план здійснився, почали співати “многая літа” невідомо кому. Опісля спокійно розійшлися. 19 Це був перший з відомих нам, але далеко не останній бій, який о. Струтинський дав радикалам та їхнім прихильникам. Попереду були нові сутички, які завершились врешті-решт повним бойкотом священика у його ж селі.

А тим часом громада жила проблемами земними. Найбільше людей хвилювали питання сплати податків, що було й залишається актуальним завжди. “Про те, що стягнення податків і самі “уряди податкові” не знаходять великої прихильності в народі се річ загально звісна, - писав допи сувач газети “Батьківщина” в жовтні 1895 року, - а які до того спеціальні причини, о том можуть говорити факти”. Суть справи полягала в тому, що за новим законом, який обнародував перед усіма ямничанами на сході війт “не можна було збирати податки в селі, а кождий обов’язаний занести гроші до уряду”. Щоб уникнути натовпу, визначено термін до стягування окремо поодиноким селом...” Термін для Ямниці в 1895 році було визначено 12 жовтня і 12 грудня. “Се голосив війт публічно і люди старалися на той час о гроші. Але вже в понеділок т.є. 7-го с.м. (на п’ять днів перед визначеним часом), - писав свідок тих подій, - появляється на село “ні сіло, ні пало” “симпатична особа п. сиквестра і показує начальникови припорученє уряду податкового стягнути дачку в дорозє екзекуційной”. І почалася робота... Силоміць відібраними кожухами та сіраками ямничан, які не мали можливості оплатити податки, було завалено цілу хату. Люди, які були поінформовані про сплату на інший термін, подекуди відкрито противилися насильству. “Не знаю, - продовжував дописувач, - з водки взялись у войта, коли люди почали нарікати, ось такі цікаві слова: “А на що казалисте голосувати на Гурика? От тепер і маєте!” Навіть у такій ситуації Федь Дмитраш не зміг приховати образи на своїх громадян за програні ним вибори. Деякі ямничани мали готові гроші і, аби “збутися клопоту” виплатили податок відразу війтові. Таким чином, за п’ять днів “побуту” сиквестора зібрано податків на суму більше 16 соток крейцерів. Війт замкнув гроші до громадської каси і хотів там їх тримати аж до 15 жовтня, щоби тоді, впорядкувавши рахунки, відвезти до уряду податкового. Але якийсь “добрий чоловік” розпорядився в цій ситуації інакше. В ніч з 14 на 15 жовтня злодій заліз до канцелярії, де лежали зібрані гроші, відкрив “нештудерну” хлопську скриню і вкрав 1610 крейцерів. “А се були такі гроші, - констатував анонімний Дописувач, - що иньший послідню шкапину на них залишив, де лихва вважалася добродійством! А хто винен?”20 Риторичність цього питання була очевидна, так само як і усвідомлення того, що за підступне злодійство найімовірніше будуть розплачуватися знову ж селяни, які при всіх бідах залишалися винними.

Отець Антоній Струтинський, залишаючись послідовним у протистоянні п’янству і поширенні просвіти серед селян, домігся дозволу влади на відкриття в Ямниці філії читальні “Просвіти”. Його заступником став війт Дмитраш. Ця подія мала величезне значення для процесу духовного пробудження ямничан і поступово змінила весь спектр сільських відносин.

Послідовним залишався ямницький священик і в своїх намаганнях обмежити вплив радикалів. Черговий скандал він влаштував на вічу в Станиславові 3 вересня 1896 року. Скликане “Народною Радою” з ініціативи Йосипа Гу-рика і о. Бариша, воно згромадило велику кількість селян з навколишніх сіл. Першим виступив Юліан Романчук, після нього слово взяв д-р К. Трильовський. У своїй промові він почав критикувати духовенство за те, що “пішли рука в руку з нашими гнобителями, зрадили свій народ”. Потім почав критикувати митрополита за те, що “пішов у політиці за панами... за для червоної мантії...” “По тих словах, - писав, звітуючи про віче, кореспондент газети “Батьківщина”, -настала буча. о.о. Струтинський з Ямниці і Каратницький з Загвоздя закричали: “Протестуємо! Радикали! Радикалізм ширите!” Настав заколот. Селяни кричали: “Най Трильовський говорить далі”. Президія даремно дзвонила о спокой. Романчук і Гурик кинулись між народом успокоювати, але гамор не втихав, о. Каратницький хотів вийти на трибуну, але селяни все обставали при своїм - нехай Трильовський говорить далі - Д-р Трильовський крикнув: “А вже ж буду говорити! Я ж маю слово”. Отець Струтинський загрозив д-ви Трильовському судом. Заколот, крик не унімався”. Ситуацію врятував Гурик, який попросив Трильовського права на проголошення своєї промови поза чергою. Той згодився, і далі говорив Гурик. Коли присутні заспокоїлися, то слово знову отримав Трильовський, який всіх закликав до єдності. Після о. Бариша, москвофіла Маркевича і голови “Просвіти” у Станиславові Коцюби “Струтинський забрав ще раз слово і почав завертати до справи “червоної мантії”, але народ перебив йому замітом, що справа тая вже налагоджена; а коли о. Струтинський крикнув: “Хотять нам видерти віру!” - залунало голосно: “О том не було бесіди”. Д-р Три-льовський після промови заявив, що він говорив про кардинала не як про голову церкви, але як про політика...”21 Невідомо, чи був о. Струтинський задоволений такою розв’язкою, але був змушений змиритися з таким завершенням віча. Хоча змиритися з радикалізмом було вище за його сил і бажання...

В останній рік XIX століття в Ямниці був вчинений злочин, який приголомшив її мешканців своєю жорстокістю, а головне, безкарністю його виконавця. Микола Гаврилович Долчук (1888-1979) у спогадах про своє життя так описав подію, про яку тоді говорили всі люди і не тільки в Ямниці. “Один раз, - оповідав він, - устав рано, ще сонце не зійшло і гоню корову али у Граб’є і якраз навернув на лісову дорогу що на Павелче іде та що до ліса я гоню а вже їде О. (скорочено ім’я вбивці. — І. Д.). Прийшов до ліса нікого ще нивидно. Бо ще зарано він поїхав а я гоню на пасовиско. Я пригнав уже додому, а люди ідуть з дому і говорять, що троє людий порубаних, і кажуть що той що порубав то поїхав до ліса і жандарми уже чикали, жандарми уже списали протокол бо жінка порубана ще трохи жила і хлопця взяли до шпиталю. А той продер стріху прив’язал шнур і по шнурі спустився до сіний і зачав обухом бити де вони усі троє спали на земли де жінка просила: “ Ни бий Олексуню!” - і хлопець то казав і тоді забрав гроші, а було 300 ринських (або 600 крон австрійських). Но чоловік зразу помер а жінка ще трохи жила що могла дещо сказати, то був страх у силі. Жандарми арештували і посадили но то була богата родина і дуже знана у Станиславі і скоро прийшов додому. А до суду хлопець подужав уже виходив на коридор і перед судом дістав папироску, закурив і помер. Прийшов суд на суді ни було свідка, а адвокат був зі Львова і адвокатови легко пішло і так вийшов на волю, а адвокат їхав до Львова і село переїхав і у вагоні нагли помер...”22

Вбивство Дмитра Гаврильця і його родини сколихнуло всю Ямницю. На могилі вбитого ямницького газди, селяни поставили залізний хрест з промовистим написом: “Ту спочиває Дмитро Гаврилцьо, зарубаний за свою працю 20/6. 1899. Читайте люде тоє і ти збійцю читай, то не пропало у Бога. Бог нагородит”.23

А між тим Станиславівщина далі жила в умовах політичної боротьби. Найбільшою запеклістю відзначалась сутичка між радикалами і їхніми опонентами на чолі з о. Струтинським на вічу в Станиславові 15 (28) жовтня 1900 року. Тут це протистояння мало навіть характер боротьби між селами, де радикальну ідею боронили жителі Чернієва, а мешканці Ямниці, Угринова і Павелча - національно-демократичну (від назви найбільшої легальної української політичної партії в тогочасній Галичині. — І. Д.). Перебіг віча, скликаного з ініціативи знаного в краї радикала Михайла Павлика, здається, спочатку не віщував жодних колізій. Виступи о. Бариша, Євгена Левицького, Йосипа Гурика, які репрезентували різні політичні сили, не могли внести деструктивних ноток у загальну спокійну атмосферу зборів. Скандал виник після того, як до слова запросили радикала Королюка з Чернієва. “Як тільки закінчив свою промову Гурик, - коментував події кореспондент москвофільської “Галичини”, - а за ним Королюк, з’явився на естраді біля столу президії о. Струтинський з Ямниці (тесть о. Бариша) і став говорити до народу. Його примірний слуга церковний Савчук, дивлячись, що його душпастир говорить, вважав за своїм обов’язком асистувати йому; він також поліз на естраду і став біля свого отця духовного. Але це не сподобалось радикалам, які були на сцені: вони його скинули на голову з сцени. Савчук скочив на ноги, а ямничани, угринівці і павельчани, помітивши це кинулись приступом на сцену. Побачивши небезпеку для радикалів, черніївці кинулись своїм на допомогу і в одну хвилину вся сцена була повна народом, який махав палками де кому попало. Між тим в залі раптом потемніло... Прибула на місце побоїща поліція з великими зусиллями вивела розлючених борців з театральної зали...”24

Врешті-решт політичне протистояння приходить і до самої Ямниці. Після створення в 1904 році (за іншими даними в 1906 році. — І. Д.), в селі товариства “Січ”, священик повів безкомпромісну боротьбу з його радикальними впливами на парохіян. Він домагався створення організації “Сокіл”, стверджуючи, що разом із “Січами” прийде війна. Правда, молодь була байдужа до його ініціативи. На проповідях о. Струтинський почав різко критикувати тих, хто підтримував січовиків і потрохи люди почали відвертатися від церкви. Це ше більш дратувало священика, який, бувши людиною широю, не уникав можливості говорити правду всім прямо в очі. Бувало, люди залишали церкву навіть під час проповіді. В розпуці отець не раз повторював пророчу фразу: “Ямници, Ямници, прийде ще час, що з тебе камінь на камені не зостанеться...”25 Як у воду дивився священик: в 1916 році відбулося цілковите знищення села внаслідок бойових дій під час Першої світової війни.

* * *

На серпень 1906 року заснована на початку червня ямницька “Січ” налічувала 140 дійсних членів. Вона організовує і успішно проводить бойкот корчми і жидівського склепу в селі. Багато сільських пияків припинили зловживати алкоголем як тільки були прийняті в члени “Січі”. Станиславівська молодь у червні 1906 року дала на дохід ямницької “Січі” виставу Тобілевича “Бурлака” (дохід становив 56 крейцерів. — І. Д.). Заохочені цією подією молоді ямничани організували і собі січовий аматорський гурток і хор, давши власними силами у другій половині липня, концерт на честь українського генія Тараса Шевченка. На святі січовики показали традиційні рухові вправи.26 Активну участь взяли ямничани і в Січовому Святі, яке було проведено в Єзуполі 15 липня 1906 року. Щоправда, вправ тут вони не виконували, бо не могли похвалитися ще високою майстерністю їх виконання через брак досвіду. Але, утворивши живий кордон між учасниками і глядачами та поліцією, забезпечували порядок на святі. Звертаючись до присутніх після пророблених учасниками вправ, один із провідників січового руху Чабак сказав: “Се ті ж самі козаки, що колись зі своїм командантом попом Баришем їздили до Станиславова радикалам збори розбивати. А тепер перечитайте, що за них пишуть в “Громадському голосі”. Се повинно дешо отямити гниляків з Вікторова, Вовчинець та Побережжя. Повинні всі пригадати собі, шо колись всі показували на ямницьких хлопців як на останню банду тому, що вони піддалися задуже попови. Ни-нька ямницькі січовики можуть їх сміло хрунями називати. От до чого веде опіка попів та інтелігенції...”27

Тим часом ямницькі січовики завойовували собі авторитет у селі і реальною допомогою односельчанам у поборюванні пожеж, які тоді траплялися досить часто. Коли о другій годині ночі 14 серпня 1906 року несподівано загорілася хата бідної вдовиці Юстини Гулаги, то на сигнал січової трубки збіглися січовики, притягнули сикавку (бочку з водою 1    шлангами. - І. Д.) і за неповні півтори години загасили вогонь.28

Січова ямницька молодь намагалася поширювати

Бойова Управа УСС1914 р. Відень. Сидять (зліва направо): Володимир Старосольський, д-р Т. Коссак, голова бойової управи д-р Киріио Тріиьовський, Степан Томашівський, секретар Дмитро Катамай; стоять (шва направо): проф. Іван Боберський, Володимир Темиицький, д-р Льонґин Цегельський. Світлини Ь збірки П. Арсенича.

січові ідеї і в навколишніх селах. В неділю 14 жовтня 1906 року ямницькі січовики прибули до сусіднього Тязева. Гості разом з місцевими активістами організували перші установчі збори товариства в цьому селі, започаткувавши його діяльність і тут. На цих зборах про потреби і значення “Січей” для українства Галичини розповідали ямничани В. Катамай, Дмитро Бу-женко, а також Гнат Буряк (псевдо Дмитра Вітовського —І.Д.). Результатом проведеної роботи стало вписання до місцевої “Січі” 50 нових членів. Цікаво, що інформацію про цю подію в газету “Громадський голос” (орган радикалів) подав ямничанин Дмитро Катамай, який підписався псевдом Дмитро Бурчило.29 Згодом Катамай став редактором цієї газети і одним із лідерів Українського Січового Стрілецтва.

Не тільки священики, але і сільський війт своєю угодовською політикою по відношенню до чужої влади дратував січовиків у Ямниці. 27 листопада 1906 року в “Громадському голосі” з’явилася публікація під назвою “Через хрунів бойкот не вдався”, підписана псевдом “Січовик”. У ній говорилося: “Наша “Січ” збойкотувала була корчму. Сам війт попирав дуже бойкот і сильно виступив був на загальних зборах “Січи” проти пиятики. 1 якось люди трималися до сеї пори солідарне. Ніхто до корчми не заходив; вже навіть пішла була чутка по селі, що Жид хоче утікати. Та що з того коли в послідній хвили сам віт схрунив, за кілька шклянок пива, які дістав від корчмаря задурно. Січовики вже ганьбили його за те, що зіпсував бойкот, але він почав викручуватися. За приміром віта пішли иньші хруні. Але ми їм відплатимося за те, при найближчих виборах до громадської ради. Ми їм покажемо, на двох стільцях годі сидіти”.30

Федь Дмитраш надіслав у редакцію газети своє послання, в якому заперечував твердження і звинувачення, висунуті січовиками. Він заявив, “що до корчми зовсім не ходить, ані не схрунив за кілька шклянок пива”, які, нібито, дістав від корчмаря задурно. “Дуже се красно зі сторони віта, що він Дійсно корчму минає (єсли то все правда, що він писав), а ще красно би було, якби подбав про те, аби люди на далі бойкотували горівку та купи трималися” - прокоментувала послання Дмитраша редакція газети.31

В 1907 році помер і був похований на сільському цвинтарі багатолітній ямницький парох о. Антоній Струтинський. Безперечно, він був однією з найбільш яскравих особистостей в історії села другої половини XIX - початку XX століть. Незважаючи на його прямолінійність і безкомпромісність у вирішенні багатьох політичних і життєвих проблем, ніхто, в тому числі і його супротивники, не могли закинути пароху в нечесності, егоїзмі чи якихось інших лихих людських вадах. Він був з тих нечисленних духовних осіб у Східній Галичині, хто відкрито виступив проти москвофільства, виховував своїх прихожан на ідеях національної свідомості і всеукраїнського єднання. Йому громада мала завдячувати тим, що ракова пухлина москвофільства не пустила свої метастази на ямницькому ґрунті. Бувши винятково послідовним в обстоюванні цих ідей, він стає пізніше поборником радикалізму, що само по собі і не дивно, якщо згадати деякі популістські і навіть екстремістські сторони ідеології і тактики останніх. Можливо, саме безкомпромісність привела священика до ізоляції в Ямниці, хвороби і врешті-решт смерті. Але це в жодному разі не може применшити його заслуг щодо піднесення свідомості і навіть матеріального достатку ямничан, які з темних, питущих селян, якими багато хто з них був у середині XIX ст., перетворилися на політично активних, освічених громадян станиславівської околиці на початку XX ст.

Багато сил та енергії громадським справам віддав і довголітній війт Федь Дмитраш. І хоча ямницькі радикали не дуже хотіли визнавати щось позитивне в його діяльності все ж заради справедливості треба відзначити, що він зробив дуже багато для піднесення Ямниці і всіх сторін життя її мешканців. Щоправда, думка радикально налаштованої частини обов’язково має бути врахована, зважаючи на те, що вплив цієї частини на вирішення окремих питань був домінуючим. “В нашому селі є вічний війт Федь Дмитраш, - писав у 1914 році в “Громадському голосі” анонімний “Січовик”, - який від маленького хруновства йде до щораз більшого. Наперед за благу річ, бо тільки за жидівські подарунки, які діставав на кожді свята від корчмарів, зломив бойкот корчми і через се похрунив багато таких як він. Читальню “Просвіти” довів до упадку і тепер завзявся на товариство Січ. Замість пильнувати війтівства, що би там не діялися всякі неправильності, то він на каждім кроці накидує ся на Січ. Йому ще замало що довів село до повного занепаду. Наше село належало колись до найсвідоміших, а тепер через кириню старостівського по-плечника зачинає упадати. Найбільшим нещастям для громади є корчми. Є їх тепер у нас аж три, а постарав їх для нашої громади війт. На засіданню громадської ради підступом перепер він ухвалу аж на три концесії для Жидів. Хотяй кілько радників було проти шинків, то наш вічний війт з хрунями переголосував її і завів три корчми в селі. І сей чоловік який дбає про свою кишеню має тепер лице накидуватися на товариство Січ. Сам своєю злочинною роботою довів село до упадку, а щоб відвернути очи темних людей від своєї хру-нівської роботи накидує ся на Січ на кожнім кроці. Він голосить також, що Січ уже впала. То се є неправда. Наша Січ брала дуже численну участь при кождім пожарі. Заходом Січи відсвятковано роковини Т. Шевченка і відбулося кілька представлень. Недавно відбулися загальні збори Січи. І як ти кривднику нашого села можеш говорити що Січи у нас нема. Опам’ятайся війте, перестань кривдити людей і не перебивай роботі товаристві Січ. А як хочеш сам гасити вогонь, то наперед прийди на науку до Січи...”32

Перед війною радикальні впливи в селі сягнули свого апогею. Про це, зокрема, свідчать результати виборів послів до австрійського парламенту, які відбулися в червні 1911 року. В Ямниці результати були такі: за москвофіла Алексеєвича проголосував тільки один мешканець села, за національного демократа Левицького - 122 осіб, а за лідера радикалів д-ра Левка Бачинського - 451 ямничанин.33 До речі, відомий галицький політик і адвокат Бачинський досить часто бував у Ямниці. Тут у нього були вірні сподвижники і політичні союзники, які, маючи авторитет в громаді, допомагали йому здобувати таку високу кількість прихильників під час виборів. Бачинський відвідував громадські заходи в селі, весілля, надавав безкоштовні юридичні послуги, чим ще більше здобував собі авторитет у ямничан.

Продовжуючи тему виборів слід сказати, що мешканці села неодноразово вступали в конфлікт з владою через зловживання з боку чиновництва під час цієї демократичної процедури. Так, протягом 1912-1914 років ямничани неодноразово протестували проти порушень закону, які мали місце під час виборів до громадської ради.34

Справжньою катастрофою для села і жорстоким випробуванням для його жителів на фізичне виживання стала Перша світова війна. Лінія фронту пролягла прямо через село, розділивши ворогуючі австрійські та російські війська. В 1917 році російській військовий міністр Тимчасового уряду О. Ке-ренський вирішив відновити наступ російських військ в Східній Галичині. Головні бойові дії повинна була вести 7-а російська армія (командувач генерал Белькевич), що займала фронт від Куропатників до Ямниці. 8-а армія генерала Корнілова, яка дислокувалась від Ямниці до Дельніца на Буковині мала допомагати діям 7-ої армії своїм правим флангом.35

Найбільшого успіху наступ росіян здобув на фронті 3-ої австрійської армії в околиці Ямниці - Станиславова. Починаючи з 6 липня 1917 року і до середини липня російські війська захопили Калуш і Галич, але потім були зупинені і контратаковані австрійсько-німецькими силами. Цей натиск змусив росіян залишити зайняті ними території.36

Цей невеликий військовий епізод показує, що не тільки протягом 1914-1916 років Ямниця переходила з рук в руки ворогуючих сторон, але і в 1917 році ця невесела традиція мала своє продовження. В результаті село практично повністю було зруйноване. Більшість мешканців села опинилися в таборах переселенців в містечку Гмінд (Австрія). Тут ямничан відвідав глава Української Греко-Католицької Церкви митрополит А. Шещддький. Про цю історію розповів очевидець тих подій Іван Пелехатий, який в той час мав десять років: “Ямницьким людям на Гмінді було дуже важко жити і вони вирішили відправити до Відня своїх представників добитися покращення життя. Послали інваліда (кривого на ногу. — І. Д.) Федя Шийкового, який знав німецьку мову і Петра Петрусика. Ті поїхали до Відня і там прямо на вулиці випадково побачили митрополита. Федє Шийкового митрополит Шептицький знав, бо ще до війни він у Ямниці давав місію, яка тривала десять днів. Тоді навіть на цвинтарі закопали місійний хрест. На тій місії він і запримітив Федє, бо той був калікою. Тому у Відні Первосвітитель зразу його впізнав. В той час Шептицький вертався з Росії, де відбулася революція і вирішив заїхати до Відня. Ямничани обнялися з митрополитом і разом плакали. Потім митрополит поїхав разом із ними “на Гмінд”. Відвідавши українських біженців, в тому числі і ямничан, він зумів вплинути на владу таким чином, що після його візиту життя людей на вигнанні покращилося. Зараз як тільки Шептицький поїхав, збудували ще один новий барак і туди пішли жити жінки з дітьми... Заходив митрополит і до лікарні, де я лікувався. Говорив мені: “Дитино, поїдеш додому...”37

Іван Миколайович Савчак (Шийків) (1919 р.н.) пригадує розповіді про участь свого діда Федора Романовича Савчака у згадуваних вище подіях: “Дідові дали знати, що до Гмінду має приїхати Митрополит і дід організував своєрідну зустріч Шептицькому. Він спеціально залишив, аби показати Кир Андрею їду, яку давали ямничанам - холодну юшку з капустою, з якої спливли червяки. Дід сказав людям: “Наш тато (мається на увазі митрополит. — І. Д.) буде завтра, або післязавтра!” Делегація у складі митрополита Шептицького, д-ра Костя Левицького прийшли туди, де ямничани, дід намовив людей, аби вони, а особливо діти впали на коліна, коли він поцілує руку Шептицькому і щоб усі почали кричати: “Татку вивези нас звідси!” Так і сталося. Люди почали просити, а дід показав шайку з гнилою капустою Митрополиту і кинув її в лице д-ру Левицькому... Після цієї події жити стало трохи легше і стали краще годувати. Митрополит сказав ямничанам: “Діти, я вас звідси заберу!” і дійсно, через деякий час біженці переїхали в Галичину...”38

Повернення в рідні краї для ямничан також було невеселим - зруйновані оселі, епідемія тифу, голод, а згодом і поразка в національно-визвольних змаганнях - все це призвело до загальної пригніченості і песимізму. Але такий настрій панував не у всіх мешканців села. Частина по-бойовому налаштованих ямничан вирішила продовжити боротьбу за Українську незалежність і шляхом організації і проведення повстання повалити ненависний польський окупаційний режим. Ідея самого повстання скоріше всього йшла від когось із петлюрівських офіцерів, які тоді разом з рядовими козаками були розквартировані в селах Станиславівщини. А можливо, нитки повстання тягнулися з-за кордонних еміграційних кіл уряду Петрушевича.

Як би там не було, але полякам вдалося розкрити і нейтралізувати підготовку до повстання, притягнувши декого з активних його учасників до судової відповідальності. 5 березня 1921 року в Станіславові почалося слухання справи: 1) Василя Дейчаківського, 33 роки з Ямниці, 2) Олекси Коляндрука, 23 роки, 3) Дмитра Щербія, 25 років, 4) Юрка Шкандрія, 21рік, учня VIII класу гімназії, 5) Семена Семенишина, 22 літ, 6) Ілька Попадинця, 23 літ, 7) Матвія Брочковського (від 2-7 з Павелча), 8) Стефана Матвія, 49 літ з Хриплина, 9) Дмитра Хомницького з Черніїва. Офіційно вони звинувачувалися в антипольській діяльності “у взаїм-ним порозумінню з висланниками Петрушевича, також українськими офіцерами і жовнірами Петлюри, тайно, через зв’язки, заговори, зазиви, побудження, через підбурювання і вербування зміряли “до відірвання Східної Малопольськи від одноцілої зв’язи з Річипосполитою Польською, до насильної зміни форми правління, як рівно до введення або побільшення небезпеки для польської держави звні або забурення і домашньої війни”.

До Трибуналу, який провадив суд, належали польські судді Каспарек, Шіндлєр і Пашма. Вів судове засідання Дмо-ловський. Обжалував Соколовський, а захищали підсудних д-р Левко Бачинський, д-р Олесницький, д-р Парницький і д-р Дарм. Свої звинувачення прокурор ґрунтував на підставі наступних фактів: в перших числах серпня 1920 року, коли польська армія під ударами більшовиків була змушена відступити, а українська армія Петлюри, перебуваючи під керуванням поляків, боронила Східну Галичину, у Станис-лавові і околиці поширилися вісті про розпочату українцями акцію ліквідації польської влади і відновлення Української Республіки.

За повідомленням польського державного постерунку поліції в Павелчі, особливо інтенсивно проводилась агітація з вищеозначе-ною метою у громадах сіл Павелче і Ямниця. Так, 19 серпня 1920 року збиралися в Ямниці в хаті Настуні Зуб’як на таємну нараду Василь Дейчаківський, Олекса Коляндрук, Антін Дейчаківський, Антін Ката-май, Никола Зуб’як. Хазяйку хати і її наймичку Марію Малик вищеназвані особи попросили вийти з хати, мотивуючи це потребою обговорити якусь важливу справу. Що було предметом розмови і яке остаточне рішення було прийняте на зборах поліції з’ясувати не вдалося. Але Настуня Зуб’як, яка залишилася в сусідній кухні, зізналася, що чула голос Василя Дейчаківського, котрий говорив: “Не бійтеся, хлопці, я є комендант!” Після цієї наради Дейчаківський переховувався в селі, ночуючи по чужих хатах, а однієї ночі спав навіть у лозах над річкою. На підставі свідчень Настуні Зуб’як, які вона виклала в поліційних повідомленнях, Василь Дейчаківський намовляв Олексу Каляндрука, щоби той пішов до Павелча і збирав там людей, на що останній погодився. 22 серпня Каляндрук пішов до Юрка Шкандрія в Павелчі, щоби поінформувати його відносно збройного повстання. Ям-ничанин повідомив Шкандрія, що висланий Юрком Зуб’яком з Ямниці, з дорученням для Шкандрія організувати надійних людей у відділ для того, щоб отримати зброю від українських жовнірів Петлюри, які були розквартировані в Ямниці. На це Шкандрій відповів, що до творення таких відділів немає ще

нічого певного. Водночас у той самий день Антін Дейчаківський і Семен Катамай напали зі зброєю в руках на залізничну станцію в Ямниці і важко поранили польського жандарма Мазурика, якого опісля і роззброїли. Поліційний постерунок у Павелчі інформував і про те, шо 20 серпня 1920 року на дорозі з Павелча до Ямниці Юрко Шкандрій, Дмитро Щербій, Матвій Брочковський роззброїли козака та інтернували його в хаті Дмитра Щербія. Ту він залишався декілька днів, поки відділ інших козаків, які переїжджали через Павелче його не звільнив.39

На судовому засіданні 6 березня Олекса Каляндрук ствердив, шо Юрко Зуб’як дійсно поручив йому звернутися до Юрка Шкандрія у справі спровадження до Ямниці більшої кількості людей, які би допомогли ямничанам боронитися від грабунків військ Петлюри (Каляндрук був змушений так повернути справу інакше він і всі учасники повстання були б жорстоко покарані. — І. Д.) разом із Каляндруком дав згоду виконувати доручення й Василь Катамай. Ось приблизно так, якщо коротко, виглядали аргументи прокурора на користь версії про змову проти Польщі за участю ямничан.

Але всі звинувачені дружно заперечували свою вину. Спроби організувати відділи людей вони мотивували потребою оборонити себе від сваволі козаків, а роззброєння одного козака на дорозі тим, що він їхав з “краденим добром”, тим більше, що конфісковану в нього зборою віддали до громадського уряду. Адвокат д-р Левко Бачинський, який мав незаперечний авторитет у Станиславівщині, взявся врятувати життя звинувачених ямничан і їхніх однодумців з інших сіл від жорстокого покарання, яке для них могло закінчитися смертною карою. На початку своєї промови він сказав: “В самій справі мушу на вступі зазначити, шо розправа (перебіг судового розгляду. — І.Д.) не виказала жодного моменту, котрий оправдував би обжалування підсудних о злочин...” А далі адвокат розкритикував роботу агентів поліції: “Сей злочин повстав хиба в буйній уяві розвідника Внучковського (агент поліції, в минулому поліцейський. — І.Д.) та його конфідентів, котрі пов’язали цілком відокремлені благі події в одну цілісність і прибравши їх видумані обставин, ввели Світлу Державну Прокураторію в блуд...” Далі Бачинський почав аналізувати всі зібрані звинуваченням факти, надаючи їм такої інтерпретації, яка виключала би кримінальну відповідальність підсудних по пред’явленій їм статті в державній зраді. “Перший факт, - говорив Бачинський, - се сходини підсудних Василя Дейчаківського і Олекси Каляндрука з Юрком Зубиком у хаті Настуні Зуб‘як, підсудні оправдуються, що зайшли вони як члени аматорської театральної дружини на пробу представлення “Верховинців”, а свідки Настуня Зуб’як і Марія Малик потверджують, що учасники тих сходин мали зі собою руді перуки та бороди і читали щось з книжки. Пан Внучковський хоче на тій нараді бачити ще иньших підсудних, а то Олексу Каляндрука, а також Антона Дейчаківського, Антона Катамая і Миколу Зуб’яка, - дарма, що Настуня Зуб’як, від котрої він отримав ті відомості під присягою зізнає, що на тих сходинах рішучо не було Каляндрука і Николи Зуб’яка. Внучковський виводить з підслуханих Настунею Зуб’як слів Василя Дейчаківського: “Не бійтеся, хлопці, я є командант!” цілий заговір, котрий підсудні вияснюють, що слово “ко-манданг” відноситься до ролі з “Верховинців”, де говориться про команданта опришків. Шкода, що п. Внучковський не посадив ще на лаву підсудних автора “Верховинців” та, здається, приналежність того автора до польської народності охоронила його перед слідчою тюрмою. Другий факт, -продовжував Лев Бачинський, - се посилка Олекси Каляндрука з Ямниці до Павелча, зарядженого офіцером армії Петлюри в ціли організації горожанської сторожі для охорони населення перед Грабунками чорношличників. Всі підсудні від першої бороняться в той спосіб, що офіцер армії Петлюри, яка стояла у воєннім союзі з польською армією, дораджував мешканцям Ямниці зорганізувати власну сторожу, котра переловлювала би Грабуючих жовнірів і відставляла би їх до військової команди. Члени тої сторожі мали одержувати від команди кріси і мали бути зареєстровані, а по тих охотників вислав згаданий офіцер підсудного Каляндрука до Павелча. Каляндрук признає, що в сій справі ходив до Павелча і представив цілу справу підсудному Шкандрієві, сей однако ж відмовився від участі в тій сторожі та заявив сумнів, чи в Павелчі взагалі знайдуться охотники, коли і там мусять селяни оборонятися перед Грабіжниками...”40 “Мушу однак напятнувати поступування Внучковського, котрий на спосіб членів російської охранки, - завершував свою промову адвокат, - вкрадається в довір’я своїх жертв, подаючи себе за заговірника, уділяє тим жертвам усіх подробиць мнимого заговору і в сей спосіб, як правдивий агент-провокатор втягає невинних людей в свої сіти, щоб завести їх під шибеницю”.

Підсумовуючи перебіг і наслідки судового процесу, слід зазначити, що він мав неабиякий резонанс у Станиславівщині та за її межами. Він підтвердив, всупереч окупаційним намаганням поляків, бажання ямничан відродити власну державу, нехай навіть методом змови, або повстання. Цікаві спогади про ті події залишив нам Богдан Дмитрович Дейчаківський. Вони проливають світло на деякі подробиці “ямницької змови”, доповнюючи викладену вище інформацію. Зокрема, він оповідає: “Чомусь нігде не згадується, що на початку 20-х років, коли в селі (в Ямниці) ще були петлюрівці, було зроблено спробу здійснити повстання. Пам’ятаю, що до цього мав відношення Василь Дейчаківський (званий “Гей, тогово”. — І. Д.). По цій справі, здається був заарештований Юрко Зуб’як, а провал змови стався в зв’язку з тим, що Антон Дейчаківський, який також брав участь у змові, напав на залізничному мості на стійкового, відібрав у нього гвинтівку і пострілом поранив його, але стійковий вижив і подав на суд. Оборонцем Антона Дейчаківського був Лев Бачинський. На суді, напевне застраханий стійковий не зміг спізнати Антона. Того оправдали. Тоді ще поляки не хотіли йти на конфлікт з українським населенням. Після оправдання Антон емігрував у Канаду. Вважаю, що в поразці змови був винний саме Антон, поступив ніби геройськи, а по суті безвідповідально...”42

Драматично склалася доля ще одного учасника спроби повстання Юрка Зуб'яка. “Десь у той час, коли в Ямниці була змова петлюрівців, - згадував Богдан Дейчаківський, - був арештований Юрко Зуб’як. Два поліціянта вели його по Маличанці, вивели до гостинця, до роздоріжжя і тут він почав тікати, в сторону церкви. Поляки підняли стрілянину, але в той час в Ямниці ще стояли петлюрівці. Вони повибігали на дорогу і почали погрожувати полякам, аби ті не стріляли. Так Зуб’яку вдалося втекти. Він перейшов аж на Чехословаччину, але потім повернувся, здається, завдяки своїй жінці польці, яка, до речі, працювала секретаркою у того ж таки адвоката Левка Бачинського...”43

Незважаючи на явний і таємний спротив українського населення і зокрема ямничан, польському окупаційному режимові поступово вдалося поставити під свій контроль усі найважливіші сторони життя сільських і міських громад, закріплюючи тим самим колоніальний статус Східної Галичини. Відбулися адміністративні зміни і в Ямниці. У статті “Як настановляється наказних війтів?”, опублікованій у “Громадському голосі” за 23 грудня 1922 року, сільський дописувач розповів: “В нашім селі був війтом Дмитро Дейчаківський, вибраний ще за часів української влади. В послідних часах виступив проти того війта з особистих причин тутешній господар Юрко Іваночко і заніс на него жалобу до маршалка повітового виділу графа Дзедушицького. Жалоба помогла, Дейчаківський мусив уступити, а староство іменувало комісаром Ребрика. Староство подало за причину усунення Дейчаківського те, шо він був вибраний за часів української влади, а такого вибору польська влада не признає. Тепер, щойно виявилася правдива причина зміни війта, Ребрик, щоби стати війтом дав гр. Дзедушицькому 50 робітників на лан, а винен він ще 100.000 м. п. Юркови Іваночкови за те, що він дав перший товчок до зміни сільської влади. Але при чим тут розпорядок староства про важність вибору за українських часів. Чи теперішній наказний війт вже законно вибраний?”44

На особистість Дмитра Дейчаківського, ямницького війта в часи ЗУНР, дещо проливають світло спогади його сина, вже нами цитованого Богдана Дейчаківського: “В часи ЗУНРу тата в селі обрали війтом. Обрали демократично, бо за Австрії, якраз до війни війтом був Кушніренко, якого влада призначила, так само як і після мого тата, поляками був призначений Ребрик. В часи української влади він мобілізовував ямниць-ких мужчин до української армії. В той час бої з поляками йшли під Львовом. Пам’ятаю що секретарем у нього був Іван Шпильчак (Вусиків). Були такі ямничани, що не хотіли воювати за Україну і тікали додому. Один такий втік і щоб його ніхто не знайшов, коли війт з секретарем ходили по селі, заховався в комині. Про його схованку здогадався Іван Шпільчак, бо побачив, що з комина трясеться сажа. Бідолаху витягнули звідти і брудного водили по селі, а всі на нього дивилися...”45 Важкі обставини післявоєнного розвитку села не змогли паралізувати духовне життя громади. Ямничани поступово відроджують всі довоєнні патріотичні організації і започатковують нові. 25 листопада 1923 року в селі відзначено два свята: віддано честь Івану Смицнюку, вбитому в 1843 році панськими слугами, і здійснено посвячення нового читальняного будинку. “Громада Ямниці Ста-ниславівського повіту, - писав про ці події львівський “Громадський голос”, - се найсвідоміша громада в цілій околиці... В сім селі гарно розвивається читальня, а при ній драматичний кружок, що дає представлення в околичних селах, а є також і пласт в одностроях...” і далі продовжував: “Ямниця була цілком знищена у війні, всі хати спалені або розірвані, а мешканці цілий рік скиталися по мазурах, або перебували на бараках в Гмінді. І хоч без ніякої помочі і тяжко

приходилося ямничанам відбудовувати свої садиби, то все таки вони не забули за читальню. Поставили величавий будинок, де має міститися читальня, молочарня і велика саля театральна. Коло сего діла трудилися всі, майстри безплатно будують, жінки мастять стіни, мушини возять землю, щоби вирівняти грунт під будинок, діти двигають каміння. Старий Юрко Шпільчак заохочує громадян до складок. Гр. Малик і Катамай невтомно пильнують будови, Ом. Ребрик старається о плошу, а парох О. Гірняк зі своїм сином єднають всіх при громадській акції коло народної просвіти. Гості, що прийшли на се подвійне свято подивляли загальний запал і завзяття громадян. Ціле село брало участь у святі і слухали промов д-ра Бачинського, д-ра Філося і пані Барановської. Лишається ямничанам відновити товариство “Січ”. Свідомість громадян дає запоруку, що вони здавна привикли до громадської праці незадовго і се товариство оживлять, а сусідові громади Тязів, Павелче, Сілець, мусять піти слухати ямничан...”'16

У 20-ті роки, як і протягом всього періоду польської окупації, громадське життя Ямниці концентрувалося навколо читальні “Просвіти”. Тут вирішувалися фактично всі найважливіші справи як духовного, так і матеріального розвитку села. 11 січня 1925 року о 16 годині відбулися загальні збори читальні, які відкрив її голова о. Ю. Гірняк. На них були присутні 38 членів “Просвіти”. На пропозицію священика, головою зборів було обрано найстаршого члена громади А. Катамая, а до контрольної комісії Я. Дейчаківського, Василя Галярника та Івана Шпільчака. Звіт про діяльність товариства за 1924 рік склав голова його виділу о. Гірняк. Діяльність “Просвіти” зосереджувалась в основному на функціонуванні “кружка неграмотних, який збирався 6 разів за активної участі 46 учасників, щонедільних сходинах на читання книжок та газет, влаштуванням концерту на честь Т.Шевченка, постановкою вистав: “Ой, не ходи Грицю”, “Перехитрили”, “Каїн і Авель”; “Нещасне кохання”, “Хмара”, “Жидівка-вихрест-ка”, “Чорт-жінка і шибеник”.

Багато зусиль йшло і на подальше будівництво читального будинку. Скарбник склав касовий звіт, з якого присутні дізналися, що річні надходження читальні складали 389 злотих і 460 грошей, а витрати - 862 злотих. Крім того, читальня заборгувала 6 дошок і 15 злотих кооперативу “Сільській господар” в Ямниці. Вирішили, що тільки ті члени, які вклали грошові внески: чоловіки по 1 зл., парубки та жінки по 0,50 зл. з 1925 року мають право активного і пасивного вибору нового виділу читальні. В результаті голосування до нового керівництва було обрано: о. Ю. Гірняка, Д. Ребрика, В. Дол-чука, Г.Марика, В.Смицнюка, Т.Катамая і Д. Дейчаківського. Заступниками - Т.Катамая, НДолчука, А.Дмитраша. В кінці було прочитано і схвалено новий статут “Просвіти” і прийнято пропозицію о. Гірняка, що в найближчий час потрібно підготувати ряд виступів про “управу буряка” і заслухати Д. Ребрика про завершення будівельних робіт в залі читальні і її сцени. На цьому збори були закриті.47

Представник польської влади, який складав політичну та економічну монографію Станиславівського повіту відмітив, що у 1925 році ямницька “Просвіта” перебувала під політичним впливом створеного в цьому ж році УНДО (Українського Національно-Демократичного Об’єднання).48

Добре розвивалося в селі і молодіжне товариство “Сокіл-Батько”, членами і засновниками якого були: Антін Дмитраш (голова), Семен Бибик, Антін Савчак, Микола Гурик, Микола Долчук, о. Юстин Гірняк, Василь Дмитраш, Гаврило Мороз, Олекса Савчак та Василь Деркач. Перші установчі збори товариства відбулися в Ямниці 7 липня 1929 року. Секретарював тоді С. Бибик, а головував А. Дмитраш.49

Польська окупаційна влада для контролю за ситуацією в політично неспокійній Ямниці поставила в селі постерунок державної поліції, який постійно подавав інформацію у вищі поліційні інстанції про події в селі. Зокрема, постерунок звітував про всі заходи, що проводилися в селі і про тих ямничан, які були в них найактивнішими. Ці повідомлення лягали в основу складання вищезгаданих монографій. Складена в період з 16 по 20 грудня 1935 року, монографія свідчила, що серед легальних партій найбільший вплив на ямничан і надалі мало УНДО, а з нелегальних - ОУН. Цікаво, що поліція зафіксувала в Ямниці найбільше оунівських п’яток (структура ОУН передбачала організацію низових ланок по 5 осіб. — І. Д.) серед всіх населених пунктів Станиславівщини, включаючи і саме місто. їх там було три в той час, як в Павелчі - дві, а в решті сіл (Єзупіль, Майдан, Богородчани, Галич) - по одній. В Ямниці перебував і районовий комітет ОУН.50

Поліційний постерунок слідкував з Ямниці і за сусіднім селом Павелчем. Зокрема, в 1937 році він подав інформацію про тамтешнього мешканця Павла Івановича, який воював в Іспанії на боці республіканських сил. “...За чутками, які ширяться в Павелчі, в Іспанії на боці уряду бореться Павло Іванович. Чи Іванович справді є в Іспанії, не можна встановити, оскількі Іванович ні до кого в Павелчу не пише. В 1936 році він написав до своєї дружини Софії, яка живе в Павелчі, що їде на війну до Іспанії і відтоді не має про нього жодних вісток...”, - повідомляв комендант державної поліції постерунку Ямниці п. Собчак.51

Відпрацьовуючи послідовну політику полонізації, окупанти намагалися діяти не тільки силовими методами, але і підступно, поділяючи людей і тим самим намагаючись послаблювати анти-окупаційні настрої. З цією метою в 1934 році, ймовірно, на підставі якихось давніх документів, поляки почали складати списки так званої “давньої польської шляхти українізованої”. Це робилося для того, щоби потім людей, яких було віднесено до цієї категорії, переагітувати на польський бік і використовувати в антиукраїнській діяльності. В Ямниці до таких людей були віднесені:52

Життя громади в XIX - першій половині XX ст., яке проходило в умовах австрійської, а потім польської окупації, характеризувалося постійною боротьбою за власні права і спро-тивом іноземним поневолювачам. Очолювані яскравими і непересічними особистостями, ямничани були прикладом бо-йовитості і зразком національної свідомості для всіх жителів Станиславівщини. За досить короткий, як для історії час, вони з неосвічених русинів перетворилися на свідомих українців і вже в роки Другої світової війни стали в лави захисників національної гідності народу, який, не маючи своєї держави, був змушений протистояти двом імперським тоталітарним потугам.

*УСРП - Українська соціал-радикальна партія;

**УНДО - Українське національно-демократичне об’єднання.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

1.    Спогади Івана Олексійовича П'ясти, 1921 р.н., записано в 1995 році. Архів автора.

2.    Селянський рух на Україні. 1850 - 1861 pp. Збірник матеріалів. - К.: Наукова думка. 1988. - С. 40.

3.    ЦДІА уЛьвові. Ф. 146. Оп. 64. Од. зб. 4.

4.    Газета ''Слово”. - 1874. №117 за 22 жовтня (3 листопада).

5.    Газета “Слово”. - 1874, № 116 за 19 (31) жовтня.

6.    Газета “Слово”. - 1875. № 72.

7.    Газета “Слово”. - 1875. № 113. 14 (26) травня.

8.    Газета “Слово”. - 1874, №121, 2(14) листопада.

9.    Газета “Слово”. - 1875, № 58, 29 травня (10 червня).

10.    Газета “Слово”. - 1875. № 73 8 (20) червня.

11.    Газета “Батьковщина”, - 1884. № 22, 30 травня (18 червня).

12.    Газета “Батьковщина”, - 1884, № 28, 11 липня (29 червня).

13.    Газета “Батьковщина”, - 1884, №31, 1 серпня (20 липня).

14.    Газета “Батьковщина”, - 1885, № 19, 8 травня (26 квітня).

15.    Газета “Батьковщина”, - 1885, № 28, 10 липня (28 червня).

16.    Газета “Батьковщина”, - 1886, №51,24 грудня, 12 грудня.

17.    Газета “Батьковщина", - 1889, № 27, 8 (20) липня.

18.    Газета “Батьковщина”, - 1889, № 25, 25 червня (5 липня).

19.    Газета “Kuijer Lwowski” - 1892. № 103. 12 квітня.

20.    Газета “Батьковщина”, - 1895, № 20, 16 (28) жовтня - С. 155.

21.    Газета “Батьковщина”, - 1896. №17.1(13) вересня. - С. 130.

22.    Автобіографія Миколи Гавриловича Долчука (1888 - 1979 pp.). Архів автора.

23.    Газета “Українське життя”. - 1921. 10 квітня, неділя. “Провінціяльна преса і село”.

24.    Газета “Галичанинь”. - 1900, № 239, 21 жовтня, 3 листопада.

25.    Автобіографія Миколи Гавриловича Долчука (1888 - 1979 pp.). Архів автора.

26.    Газета “Громадський голос”. - 1906. № 56. 17 серпня.

27.    Там же.

28.    Газета “Громадський голос”. - 1906, № 59. 31 серпня.

29.    Газета “Громадський голос”, - 1906, № 72. 19 жовтня.

30.    Газета “Громадський голос”, - 1906, № 82. 27 листопада. “Через хрунів бойкот не вдався”.

31.    Газета “Громадський голос”, - 1906, № 85. 11 грудня.

32.    Газета “Громадський голос”, - 1911, №48.

33.    Газета “Діло”. -1911. №140, 27 червня.

34.    ЦДІАуЛьвові. Ф. 146., Оп. 93, Од. зб. 1340, арк. 18.

35.    Осип Думін. Історія Легіону Українських Січових Стрільців. 1914 -1918,- Часопис “Дзвін”. № 7-8. 1992. - С. 117.

36.    Там же. — С. 118.

37.    Спогади Івана Стасевича Пелехатого (1906 р.н.). записано 11 серпня 1995 року. Архів автора.

38.    Спогади Івана Миколайовича Савчака (1919 р.н.), записано 20 березня 1996 року. Архів автора.

39.    Газета “Український вістник” — 1921, № 38, 12 березня.

40.    Газета “Український вістник”. - 1921. № 48. 14 березня.

41.    Газета “Український вістник”, - 1921, № 48. 24 березня.

42.    Спогади Богдана Дмитровича Дейчаківського (Дякового), записано в 1994 році. Архів автора.

43.    Спогади Богдана Дмитровича Дейчаківського, записано 28 - 29 серпня 1997 р. Архів автора.

44.    Газета “Громадський голос”, - 1922, № 7, 23 грудня.

45.    Спогади Богдана Дмитровича Дейчаківського (Дякового), записано в 1994 році.

46.    Газета “Громадський голос”. - 1923. № 45. 15 грудня.

47.    Протокол загальних зборів читальні “Просвіти” в Ямниці,

11 січня 1925. Копія. Матеріали Миколи Мацюка.

48.    Списки товариств “Сокіл” та “Луг” у селах Тязів та Ямниця. Архів автора.

49.    ОДА в Івано-Франківську. Ф. 68 сч. Оп. 2. Спр. 2670. Поч. 16.12. 1935, - кін. 20.12. 1935. С. 167.

50.    Інтернаціональна солідарність трудящих західноукраїнських земель з республіканською Іспанією. Збірник документів і матеріалів. - К.: Наукова думка, 1988. - С. 126.

51.    ОДА в Івано-Франківську. Ф. 2- сч. Оп. 1. Спр. 1292 ( 13.02. 1934 - 11.04. 1936).