Наукова бібліотека України


Loading
Перші поселення
Краєзнавство - Ямничани - Івано-Франківська область

'’Монастир"

Місцевість, на якій розкинулась сьогоднішня Ям-ниця, має досить вигідне становище. Долина, близькість досить потужної водної артерії, якою є річка Бистриця, потік Ямничанка, який перетинає долину навпіл, впадаючи в Бистрицю, досить родючі ґрунти, але найголовніше - можливість зосередження саме в цьому місці різноманітних транспортних комунікацій, приваблювали сюди людей в різні історичні періоди. Стрімкий лісистий правий берег Бистриці, званий ямничанами Стінка, і пологе піднесення рельєфу в районі місцевості Лучки робили неможливою перспективу знайти коротке сполучення між Покуттям і Поділлям вздовж Бистрипі, обминувши Ямницю. Близкість дороги, можливо, і стала причиною постання в цьому місці першого поселення. Скоріше всього і фактор близькості річки зіграв тут не останню роль. На жаль, серйозних археологічних досліджень в даній місцевості не проводилося і ми сьогодні можемо тільки здогадуватися про причини, які спонукали давніх жителів наших країв заснувати перше поселення на території сучасної Ямниці. Крім досить куцої інформації відомого прикарпатського археолога Богдана Томенчука, який згадує про давній курганний могильник в урочищі Могилки площею до двох гектарів, що на західній околиці села, про який сказано, що він невизначеної приналежності, інших археологічних відомостей ми не маємо.1

Проте в недалекому від Ямниці, в уже згадуваному лісовому масиві Стінка, в урочищі Бійне, збереглися залишки

скельного житла, яке ямницький люд називає Монастирем. Саме тут знайдені сліди давніх поселень, які можуть слугувати підтвердженням обжитості теперішньої території Ямниці та її околиць в минулому.

Дослідження, проведені в цьому місці єзупільським графом і відомим галицьким політиком Войцехом Дідушиць-ким в 1881-1883 роках, дали змогу знайти тут багато первісних залишків знарядь і посуду.2 Заохочений археологом А. Кір-кором, Дідушицький з ентузіазмом першопрохідника досліджує Монастир, а потім готує звіт, з яким виступає в Археологічній Комісії Академії Мистецтв. В цьому звіті, про який пише польський археолог Деметрикевич, Дідушицький вказує, що стіни двох печер, розташованих вище, в багатьох місцях розширені і добре оброблені людськими руками. Крім того, печери мали викуті східці і заглиблення у формі ніш. Нижня печера, на думку дослідника, природного походження, однак плоске її склепіння також, напевно, носить сліди обробки. Ще, зазначено в звіті, що в середині печери, а також в одному місці зовні знайдено кам’яні брили, які нагадують в дуже грубих обрисах велетенські, здебільшого потворні, голови тварин (змії, бика тощо), а також стилізовані людські постаті. Дідушицький припускав, що брили, так само як і стіни печер, в давнину могли бути грубо оброблені за допомогою кам’яних знарядь для надання їм потрібної форми. В намулі нижньої печери знайдено черепки слабовипаленого глиняного посуду, зліпленого вручну, багато грубих, переважно крем’яних, ножів, кістяне шило, глиняне намисто, трубки з легкого каменю, попіл дерев’яного вугілля, в якому знаходились кістки тварин (птахів, кабана, зайця і т. д.). Дізнавшись про велику кількість найрізноманітніших знахідок кам’яних знарядь довкола печер, граф розпочав пошуки і там. В могилах, розташованих над долиною, було знайдено багато крем’яних знарядь, часто пошкоджених: ядра (нуклеуси), ножі, ножики, стругачки, скребло. Деякі з них лежали з боку вугілля і кісток звірів на штучних основах вбитої глини, яка почервоніла від вогню. Основа за формою нагадувала півмісяці шириною 1 м і глибиною 2 м. В іншому місці, розташованому вище печер, було розкопано теж кілька невеликих могил, в яких знайдено “залишки вугілля і кілька малих перепалених кісток, а також малий посуд, зліплений руками і розбите знаряддя з вапняку, зроблене на зразок крем’яних”. Деметрикевич згадує і про те, що і тодішній лісник Філіповський в цих місцях знаходив ще раніше дві округлі плити з твердого пісковику діаметром приблизно ЗО см і заввишки 12 см. На одній з них були вирізьблені обриси двох переплетених вужів або гадюк. Подібні плити показував Дідушицькому і ямницький священик о. Струтинський, стверджуючи, що знайшов їх у печерах Бійного. На тих плитах були вирізьблені якісь фігури, в яких панотець вбачав “старослов’янські символи”.

На основі знахідок Войцех Дідушицький висловив гіпотезу про людське життя в Стінці ще за часів кам’яного віку. Саме тоді, на його думку, виникло людське поселення поблизу печер, а точніше там, де відкрите вогнище з кам’яними знаряддями, а також в нижній печері. Ці поселенці, на його думку, палили трупи мерців, а попіл збирали в одне місце, посипаючи могили. Дві верхні печери люди перетворили на поганські святилища, відповідно їх розширивши і вирівнявши стіни за допомогою кам’яних знарядь. Голови і постаті, що виступають з скелі, згідно звіту і зображення, є справою рук давніх мешканців і були для них якимись поганськими божествами. Згадані вище плити теж мусили служити для певних язичницьких обрядів.

Точка зору єзупільського графа, яку він сформулював, звітуючи в Археологічній Комісії, дістала неоднозначну оцінку присутніх там вчених, викликавши жваву дискусію. Професор Мар’ян Соколовський, детально проаналізувавши інформацію доповідача, висловив думку, що згадувані Діду-шицьким кам’яні утворення природного походження і навів приклади з різних місцевостей, де вапняні скелі створювали подібні враження нібито зображення людей чи звірів, хоч в дійсності були витвором природи. Дідушицький, відповідаючи на це зауваження, відзначив, що все поріччя Дністра має багато таких утворень, а щодо сумніву, то своє слово в даному випадку повинні сказати геологи. Готфруд Осовський зазначив, що археологічні знахідки, відкриті в Бійному, подібні до пам’яток, знайдених в печерах гір так званого північно-краківського пасма і походять з епохи неоліту. Що стосується стін і особливо плоских стель печер, то цілком можливо, що їх обробляла людська рука.3

Відомий польський історик Олександр Чоловський у своїй праці “3 минулого Єзуполя і околиць”, виданій в 1890 році, так описав загадковий Монастир: “Печери ті лежать напроти Ямниці, з обох сторін оточені вапняними скалами. Південна являє собою вузьку’, звивисту щілину, яка тягнеться вглиб; північна розташована вище, справді має ознаки обробки і сходів, але така невеличка, що хіба якийсь пустельник міг тут мати колись своє помешкання, що, зрештою, підтверджується самою назвою Монастир. В третій печері, розташованій нижче, знайдені вище згадувані рештки (знахідки).” І далі дослідник продовжує: “Сліди давніх садиб і цвинтаря відкрито недалеко на краю лісу. Знайдені тут красиві зразки крем’яних ножів експонувалися на археологічній виставці в 1885 році, а музей Оссолінських також володіє кількома подібними екземплярами...”4

На основі вище наведених свідчень польський археолог Володимир Деметрикевич (1859-1937) в своїй книзі “Печери, викуті в скелях Східної Галичини”, робить такі висновки: “Пам’ятки в Бійному ...не можна вважати утворенням тільки однієї епохи. Археологічні знахідки, виявлені в печерах, а також збоку них, подібні до пам’яток, відомих з печер гір північно-краківського пасма і походять від мешканців, які в період неоліту перебували в Бійному. Натомість зміни в двох верхніх печерах, тобто очищення їх від намулу, часткове розширення і обробка стін, вибиття ходів, сліди яких зберігаються дотепер, залишені, напевно, в період значно пізніший і пов’язані з назвою “монастир”. Що стосується кам’яних брил з представленими ніби потворними головами і постатями, знайденими всередині і ззовні печер, то вони є витвором виключно природним. Щоправда, саме вони спонукали людську фантазію до придумування казок про потвор і чародіїв, які виходять вночі з печер. Інші казки, безперечно, пов’язані з лихом і кривдами, яких зазнали люди в часи татарських нападів. Ще інші перекази виросли на тлі біблійних історій під впливом релігійної діяльності місцевого монастиря Домініканів...”

“Для переконливішої мотивації сформульованих вище точок зору про археологічне розуміння пам’яток в Бійному , — завершує Деметрикевич, — мусимо опиратися на всі знання, які висловив відомий вчений, дослідник археології, професор Антонович з Києва, який досліджує печери над Дністром, на Поділлі. Він стверджує, що більшість з них послужило спочатку за житло людини далекої кам’яної епохи, а пізніше, в християнський період, при відповідній обробці стін, ті самі печери перетворились на монастирі і помешкання для ченців”.5

Рівно через сто років після досліджень Дідушиць-кого, в Стінці побувала археологічна експедиція Івано-Франківського педагогічного інституту на чолі з відомим прикарпатським археологом Борисом Анатолійовичем Василенком. Дослідження, проведене нею, показало, що залишки матеріальної культури, виявлені в районі Монастиря, відносяться до трипільської культури. Правда, до якого етапу розвитку трипільської цивілізації — невідомо. Поселення знаходилося в лісі Бійне біля скелі Монастир навпроти сілецької сільської школи. “На правому березі Бистриці, — записано в звіті експедиції, — на плато Гори, в районі сідловини з виходом скельних порід знаходяться три печери. Саме поселення знаходилося біля більшої з них і в самій печері. Прослідко-вувалося декілька майданчиків розміром 60x100 м. Серед знайденого матеріалу були фрагменти кераміки, крем’яні знаряддя і відщепи. Культурний прошарок досягав потужності до 0,5-0,6 м і був порушений повенями”.6

Безперечно, ця скромна інформація сьогодні потребує не просто доповнення, але й нового ґрунтовного дослідження з метою внесення остаточної ясності в питанні про те, що ж являв собою Монастир в минулому. Намагаючись дати відповідь на це питання, вищезгадувані дослідники старалися використати не лише археологічні дані, але й давні перекази з фантастичними героями і казковими сюжетами. Вже не раз згадуваний Войцех Дідушицький зібрав перекази, які цікаво, хоч і досить в незвичному світлі, відображають давнину, пов’язану з Монастирем. “Дуже давно, — розповідає народний переказ, — мешкали в цій околиці великі люди Велети, які настільки розгордилися, що почали до неба будувати величезні сходи, аби Бога з неба вигнати, але були покарані потопом, який їх винищив. Вціліло тільки два Велети — старий і молодий, які схоронилися на найвищій горі, але в їхньому роді не було жінок і вони з часом вимерли. Після потопу створив Бог менших людей, таких, як нині, які довго залишалися під владою чортів і бісів, яких винищив св. Яцек з До-мініканами. Тоді в Бійному над Бистрицею, яка в тім місці творить озеро, постав монастир ченців. Та монахи з часом попали в великий гріх, і Бог їх покарав, бо цілий Монастир запався глибоко в землю. Лишилася тільки скеля з печерами. На Івана вночі з-під землі чути дзвони і співи тих монахів”.

Другий переказ розповідає, що “колись стояв в тому місці замок якогось короля. Одного разу напав і оточив замок Бумяк — наймогутніший володар і чародій, який власним поглядом сіяв пожежу. Він привів на праведних християн велике військо з різних народів. Бог змилувався над заложниками замку, і щоб ті не попали в руки страшного ворога, зробив так, що замок запався глибоко в землю, а воїнство залишилося очікувати там останню війну, яка прийде перед кінцем світу. В ніч Святого Івана відкривається скеля, і тоді видно лицарів, що розмовляють. Згідно з переконань багатьох людей, ходити коло Бійного, особливо вночі, небезпечно, бо ці місця часто навідують чорти, вуж з людською головою, який виповзає з печер, крилата змія, чорний пес, а також знахар Володар — дух, який скликає різних звірят на нараду. Окрім наведених, є ще інші перекази, які мають ознаки більш пізнього часу: наприклад, про мандрівку Матері Божої, яка, втікаючи з дитятком по Різдву, зупинялася на тому місці, де пізніше була побудована каплиця (до нашого часу не збереглася), про воєводу, який мав великі гріхи перед Домініканами, за що перетворений на пса і т. д.7

Багато легенд і таємничих історій розповідали про Монастир і в Ямниці. Ходили розмови, що від монастиря іде якийсь підземний хід, що веде аж до Галича, бо збудований був в часи княжої могутності. Інша легенда твердила, що сам Монастир, який в давнину був високим і помітним на.всю околицю, раптово обвалився після того, як сюди збіглося багато втікачів від татар з навколишніх сіл. Тему раптового обвалу Монастиря розвивають і спогади Василя Гавриловича Каляндрука (1912 р. н.), який оповідав: “Існував в давнину переказ, що якось давно йшла вагітна жінка біля Монастиря, і було їй дуже важко добиратися нагору. В розпачі вона скрикнула: “Щоб ти завалився!..” Той зсунувся і перетворився на руїну.” Далі Каляндрук продовжує: “Ще за Польщі пам’ятаю, що Монастир було дуже добре видно. Коли я їхав кіньми з Кабанки (Верхній Угринів - І. Д.), то з Лучків його дуже добре видно було. Він міг, мені здається, і сам поступово зсунутися. Тим більше, думаю, що багато старших людей пам’ятають, як в часи Польщі після якогось сильного дощу (це був місяць червень або липень) та частина Стінки, що йде туди, як до Єзуполя, за Монастирем, зсунулася вниз — кущі, дерева, каміння, все пішло донизу. За Польщі я ще читав, що Монастир — це Федьків замок. Розказували також, що з цього Монастиря образ був чи, можливо, і є у Скиті Манявськім. Але чи це правда, чи ні, не знаю. Цікаво, що деякі старші віком ямничани розказували про те, що поляки ще в давні часи (можливо, за Австрії — І. Д.) досліджували Монастир. Коли вони докопалися донизу, то там вони натрапили на пустоти, де відчувався протяг. Це свідчить про те, що під Монастирем, можливо, є якісь ходи...”8

Не тільки п. Каляндрук, але й багато інших ямничан чули від батьків, чи просто старожилів села подібні історії. Для того, щоб вияснити, який відсоток, якщо він є, правди в цих легендах, потрібна довга і кропітка дослідницька робота.

Наприкінці хотілося б коротко поділитися власними враженнями про візуальний огляд вапняної скелі, званої ямничанами “Монастир”. Літом 1996 року разом з друзями ми досить детально роздивилися згадувану місцевість. Сама скеля чи Монастир, який ніби з-під землі виріс в тій місцевості, не може не впевнити вас у враженні якоїсь цілісності цього утворення, а головне — минулої людської присутності. Правда, це тільки емоційні враження. Детальних археологічних досліджень автор не проводив. Густо розписані любителями увіковічнити свої імена стіни печер, особливо верхньої, — це додатковий доказ, що інтерес до цього утворення був завжди, як у минулому, так і тепер, як в поляків, так і в українців. Цікаво, що збереглися автографи “любителів” старовини ще початку XX століття. Таким чином, не маючи якихось серйозних доказів, все ж після близького знайомства з Монастирем враження, що це не просто назва, а щось більше, залишається надовго.

Хочеться повторитися в тому, що сьогодні настав час провести ґрунтовне дослідження, як археологічне, так й історичне, з метою хоча б трохи наблизитися до таємниці ямницького Монастиря.

ц*

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

1.    Матеріали науково-редакційного відділу під назвою “Звід пам’яток історії і культури Івано-Франківської області” Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею. Ямниця.

2.    Alexander Czolowski. Z przeszlosci Jezupola і okolicy. - S. 6.

3.    Деметрикевич В. Сілецькі печери / 3 книги “Печери, викуті в скелях Східної Галичини” / Переклад І.Драбчука // Вперед,— З червня 1995.

4.    Alexander Czolowski. - s. 6-7.

5.    Деметрикевич В.

6.    Матеріали науково-редакційного відділу під назвою “Звід пам’яток історії і культури Івано-Франківської області” Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею “Сілець”.

7.    Деметрикевич В.

8.    Спогади Василя Гавриловича Каляндрука (1912 р.н.), записані 9. 03. 1996. Особистий архів автора.