Наукова бібліотека України


Loading
Ямницькі родини
Краєзнавство - Ямничани - Івано-Франківська область
Петрики-Гахові*

Петрики - давня українська родина, представники якої проживають в селі з давніх часів. Прізвисько Гахів пов’язують з тим, що Петрики любили ходити дуже чистими, завжди з начищеним взуттям, в модному, як на ті часи, одязі. Микола Панькович Петрик (1908 р. н.) згадує про свого прадіда Василя Петрика, який жив ще за панщини і був кріпаком у пана Шишковського. Пан заставив його женитися на своїй кухарці Анні Кара, яка була полячкою. Дід М. П. П. Іван Петрик мав 12 моргів поля, які отримав після скасування панщини. Жонатим був на сестрі Юрка Іваночка (Кучуревою) Марусі. Батько М. П. П. був учасником бойових дій в роки Першої світової війни, воюючи в складі австрійської армії. В Карпатах був взятий росіянами в полон і висланий в Росію. Працював у багатого поміщика Філіпа Івановича Шарахінова, маєтки якого знаходилися за Волгою біля Сизрані. У поміщика було дванадцятеро коней і сила-силенна поля. Після війни Панько Петрик повернувся додому. Тим часом родина Петриків, в зв’язку з воєнними діями, які були на території села, була евакуйована і опинилась в Моршині. Там Петрики проживали у свого знайомого.

* Спогади: Микола Панькович Петрик (1908 р. н.)

Бибит-Козакові*

Судячи з тверджень Бибика Антона Васильовича, який прожив 84 роки, перший Бибик поселився в Ямницю з Туреччини. Потім був якийсь козак, про якого достеменно нічого не відомо. Хтось з перших Бибиків поселився там, де тепер колія і аж до Міцьків, углиб Долішнього кінця. Багачем, який володів тим великим пляцом, був Микола Бибик. Він жив в середині XIX століття, коли почали через село прокладати колію і заборонили селитися біля залізниці. Бибикам виділили пляц спочатку на Маличанці, де тепер подвір’я Козакових - Штефки і Доні. У сина Миколи Бибика Василя було двоє синів і двоє доньок. Василь Бибик ще пам’ятав панщину. Будучи малим, він носив їсти в поле дорослим, які працювали на пана. Потім, коли став ґаздою, господарював на пляці, що на початку Маличанки (про який була мова вище). Василь орав волами, тримав стадо овець (там, де тепер городи, у нього була кошарка). Він заставляв, щоб овець гнали пасти далеко аж у Бавки, бо для них було добре, аби вони багато ходили, збивали пилюку і тоді вони не паршивіли. Жінка Василя Анна - донька Михайла - була родом з Угри-нова. Василь Бибик помер в 1916 році, засумувавши за своїми синами, які в австрійській армії воювали на фронті. Його син Антон в складі австрійської армії воювов у Боснії та Герцеговині. Пізніше він розказував про те, як бачив цілі сади з помаранчами, лимонами та іншими фруктами. Бував і в Чорногорії. Говорив, що чорногорці були поганими людьми. На дерева вони чіпали бляшані банки для того, щоб ніхто з солдатів не чіпав фрукти. Якщо хтось все ж таки чіпав ті дерева, то вони всі збігалися і голосно лементували. Набагато кращими людьми були хорвати. Пізніше Антон Бибик воював на італійському фронті. Родичі його пам’ятають історію, пов’язану з його перебуванням в Альпах (на італійському фронті), про яку він оповідав. Зайшли одного разу австрійські солдати, серед яких був і Антон, в італійську кав’ярню. В куті приміщення була бочка з бензином. Тільки вони сіли, як хтось

* Спогад: Анастасія Антонівна Грицак (з дому Бибик), 1926 р. н.

крикнув: “Втікайте!!!” Антон ледве встиг вибігти, як пролунав потужний вибух. Скоріше всього, в такий спосіб італійці хотіли розквитатися з австріяками. Антон любив розказувати про так звану “штурму” — штикову атаку, коли солдати йшли один проти одного з оголеними багнетами і кололи один одного, “як худобу”. В одній з таких атак Антон був поранений. Куля пройшла через легені і його відправили у важкому стані на лікування до Львова. Довго він не міг прийти до себе, харкав кров’ю. Після війни і повернення додому пішов працювати на колію. Був кондуктором і стрілочником. Працював на залізничній станції у Ямниці разом з Кушніренком і Довбанюком. Антон дуже цікавився політикою. Виписував часописи “Батьківщина”, “Народна справа”, календар “Золотий колос”. Хоч і не був в уряді села, але був дуже активним. В 1934 році, прийшовши з роботи, Антон сумно повідомив, що звільнений. Поляки пропонували йому переписатися на поляка і тим самим він зберіг би роботу, але Антон не захотів. Йому дали пенсію і він почав ґаздувати вдома. В 1939 році після приходу більшовиків Антона відновили на роботі, попередньо допитавши про те, які він виписував газети і яких поглядів дотримувався. За німців продовжував працювати, бо, крім доброї фахової підготовки, знав і німецьку мову. Після повернення в 1944 році більшовиків Антон знову пішов працювати на колію. Начальником станції в Ямниці тоді призначили якогось руского. Одного разу він замовив Би-бика, а також Кушніренка і Довбанюка, аби вони прийшли до нього сікти капусту. Тільки вони прийшли, як наскочила боївка ОУН. Начальник почав відстрілюватися і там десь і загинув. Коліївцям хлопці наказали розійтися. В1945 році, коли Антон знову захотів влаштуватися на роботу, йому не дозволили це зробити, мотивуючи це тим, що він політично нелояльний до радянської влади. (Йому з іронією заявили, аби він чекав, хто переможе — радянська влада чи бандерівці...). Після відмови Антон був змушений піти на роботу в колгосп сторожувати. Жінка Марія, донька Мартина Фриговича, померла в молодому віці. В роки Першої світової війни разом з родиною була евакуйована на Гмінд (Австрія). Пізніше вона розказувала, що там померло дуже багато людей, а найбільше дітей. Ховали дітей у загальній могилі, ставлячи одне на одне. Хворіли переважно на тиф. Дітей, які захворіли, старалися сховати десь на склад, де були продукти. Ховали на склад, бо як тільки приносили до лікарні, то медсестри давали їм укол і ті бідолашні помирали. Тому лікарень і лікарів всі дуже боялися. Марія згадувала, що була на Уличному. Чехи сміялися з наших, обзиваючи їх “старцями” і “жебраками”: бо дійсно було так, що наші люди ходили там жебракувати...

Згадуваний вище Микола Бибик, крім сина Василя, мав й Івана. Сини Івана - Захарій і Антоньо - були дуже активними в громадському житті села. Зокрема, Захар був учасником Концертово-Драматичного Кружка в селі, заснованого священиком о. Гірняком після війни. В 20-х роках був активним працівником читальні “Просвіта”. Після Другої світової війни працював у колгоспі бригадиром будівельної бригади. Брат Захарія Антоньо вважався прихильником “Сель-робу”. І з ним пов’язують історію про фотографію, на якій дехто із ямничан був запряжений в плуг на фоні Стінки, біля річки Бистриці. Роблячи такі фотографії, деякі підприємливі ямничани, які вважалися майже комуністами, фактично виманювали гроші у комуністів Радянської України, які щедро ділилися з пригнобленими польськими панами українськими пролетаріями Західної України. А між тим, молоде покоління Бибиків було далеке від комуністичних симпатій. Син Захарія Микола - член ОУН і активний підпільник, борець проти німецької окупації - загинув від рук гестапівських катів. Анастасія Антонівна Грицак (з дому Бибик) розповідає, що він якийсь час переховувався у них (у її батька, уже згадуваного Антона Бибика), на горищі. Коли одного разу вона залізла на горище, то побачила там друкарські листівки, де писалося: “Хай живе ОУН!” і “ Хай живе самостійна Україна!”. Було багато ще якоїсь літератури. Антон після цього випадку попросив, аби Микола вибирався з горища, бо це було небезпечно для всієї родини. Мама Миколи Євдокія, донька Василя Когуча, пізніше згадувала, як вони знайшли за своєю брамою записку: “Стережися, брате, за тобою шукають...” Зимою в той день, а, вірніше, в ніч, коли було весілля у Сьовчихи, Миколу арештували. В ту ніч люди бачили в селі сани з німцями.

Ходили чутки, що до Миколи перед його арештом мав зайти хтось із Буковини (можливо, зв’язковий ОУН). Вже після війни один єзупільчанин шукав родичів Миколи Бибика, щоб розказати, що сидів в одній з ним камері станиславівського гестапо. Вночі Миколу водили на допит. Одного разу він повернувся в камеру весь синій — побитий катами. Після цього він заснув і спав майже дві доби. Потім єзупільчанина перевели в іншу камеру і він втратив зв’язок з Миколою, так не дізнавшись достеменно про його долю. Не відомо точно про долю Миколи і родичам, хоча майже ніхто не сумнівається в тому, що він був знищений німцями...

Б’ялюки-Вірні*

Панує здогад, що Б’ялюки походять з поляків. Польське слово “б’ялий”, тобто “білий” по-українски, стало основою українізованого пізніше вже українського роду Б’ялюків. Але це тільки здогад. А ось про родину Б’ялюків-Вірних зі слів Анастасії Миколаївни Б’ялюк відомо, що Вірним прозвали її тата Миколу. Микола Б’ялюк помер ще за Австрії. Його жінкою була Олена з Міцьків. Микола був форналем-слугою у жида. Маєтки того жида були за Маликами, приблизно там, де тепер двір підсобного господарства ЦШК, в минулому радгоспу. За службу Микола отримував від жида дрова на зиму і 12 кірців пшениці. Микола дуже добре служив жидові і тому його прозвали Вірним. Він пильнував поле свого господаря і за це ямницькі хлопці, які були налаштовані вороже до жидів, були на Б’ялюка сердиті. Вони навіть хотіли його вбити. Але спочатку Миколі робили збитки. Одного разу вночі “розшили” йому хату — хати в ті часи були накриті соломою, або “зшиті”, як тоді говорили. Ось хлопці і залишили хату без

•Спогади: Володимир Анастасович Б’ялюк, 1923 р. н., Ярема Онуфрійович Б’ялюк, 1941 р. н.

накриття. На другий раз, коли Микола пильнував поле у жида, то його там хотіли зловити і вбити, але він втік і сховався, закрившись в колійовій будці біля стрийської колії.Так він врятувався. Про ще один випадок розказував Михайло Гулага, який в ті часи ще був кавалером і був серед тих ямничан, які “мали зуб” на Б’ялюка. “Раз Микола вночі йшов від жида, — оповідав він, — а ми зробили на нього засідку, аби прибити. Засідку зробили коло Казунчикого городу. Я йому хотів дати в голову, аж увидів гудзики”. Гулага мав на увазі, що нападники не сподівалися, що Б’ялюк буде йти у супроводі поліцейських (на мундирах були ґудзики — І. Д. ). І тому не наважилися його чіпати. Ямницький парох о. Антоній Струтинський марно намагався спіймати Миколу, аби висварити за те, що той не ходить до церкви. Одного разу навіть вже застав його вдома, але Микола, як тільки священик зайшов у двері, зумів втекти, вискочивши в задні двері. (В той час в хаті робили двоє дверей — спереду і ззаду). Але все ж Струтинський впіймав одного разу Б’ялюка і каже: “Бійся Бога, під тобою земля горить, чого до церкви не ходиш?”. А Микола у відповідь: “Ади, жид до церкви не ходить, а добре живе...” Микола Б’ялюк мав четверо дітей: Настуню, Анну, Фрея і Штефана.

В Горішньому кінці Ямниці за Австрії жив ще один Микола Б’ялюк. Він був економом у пана в селі Павельче. Мав багато землі і частину продав Галієвим, решту розділив між своїми нащадками.

Бур ’яники-Галієві*

Судячи з прізвища Бур’яники - чисто українська родина, хоча сьогодні важко сказати, яке слово стало коренем цього

‘Спогади: 1. Богдана Дмитровича Бур’яника;

2. Петро Арсенич “Українці в Канаді” (газета “Галичина”, 26 жовтня 1990 р.)

прізвища — “буря” чи “бур’ян”. Так само невідомо природу вуличного прізвиська — Галієві. Як переказували, в давнину весь пляц довкола сучасного подвір’я Бур’яників (де тепер Казунчикові, Хахулові, Малики) раніше був пляцом Бур’я-ника. Про нього відомо дуже мало. Знаємо лише, що був дуже багатим, але не мав дітей. Аби зберігся рід, він усиновлював чи удочеряв якихось дітей (можливо, сиріт) і залишив їм у спадок частини свого ґрунту. Одним з його нащадків був Дмитро Бур’яник, про якого також відомостей обмаль. Знаємо тільки, що його синами були Гнат, Василь та Іван. Гнат був простим рільником. В роки Першої світової війни воював на фронті у складі австрійської армії. Зразу ж після повернення з війни до Ямниці помер на тиф. Тоді ця страшна хвороба у Ямниці багатьох скосила. Найбільш відомим був брат Гната Василь Дмитрович Бур’яник. В 1912 році він емігрував за океан і прибув до Канади. Під час Першої світової війни служив у канадській армії. Отже, за іронією долі, брати служили в арміях, які протистояли одна одній. Після повернення з війни, здобувши учительську кваліфікацію, вчителював у Саскачевані (1921—1932 р. р.) Був ректором інституту ім. Михайла Грушевського в Едмонтоні. Василь був діяльним членом української греко-православної церкви у Канаді та провідним членом Союзу Українців-Самостійників. Написав підручник “Теорія музики” і брошури “Соціалістичний дурман” та “Початкові джерела російської культури”. В 1983 році за плідну працю відзначений Шевченківською медаллю на XIV конгресі українців Канади. Останні роки життя працював у Вінніпезі. Про Івана, який разом з Василем переселився за океан, відомостей практично нема. Правда, відомо, що нащадки Івана цікавляться своїми коренями і збирають інформацію про родину Бур’яників. Зокрема, до Ямниці приїжджав один із нащадків Івана, Михайло Бур’яник, який проживає в Канаді.

Пелехаті-Місяловичі*

В другій половині XIX століття в Ямниці проживала родина Місяловичів (можливо, Мусяловичів), яка, здається, походила від П’ястів. Про походження родини щось конкретно сказати важко. Відомо, що один з цієї родини - Стась Місялович - часто виступав проти пана Борковського, який тоді був у Ямниці найбагатшим власником. Щоб відомстити Місяловичу і його принизити, пан придумав йому прізвисько Пелехатий і наказав всюди його записувати саме під таким прізвищем. Але цього Борковському було замало і він забрав у Стася 12 моргів поля та відправив в тюрму. Суд, на який мав вплив поміщик, засудив ямницького бунтаря на 12 років тюремного ув’язнення. Стась Місялович-Пелехатий зумів втекти і довгий час переховувався у Молдові. З того часу офіційно використовувалося тільки прізвище Пелехатий. Жінкою Стася була Софія Гула з Казунчикових. Все життя була домогосподаркою. їхній син, також Стась, був ремісником. Він вмів виливати свічки і тому його часто наймали до церкви. У нього було три гектари поля. Був він дуже побожний і помер у 75 років. Похований в Ямниці за каплицею. Один із синів Стася, Теодор Пелехатий, загинув на фронті в час Першої світової війни в Італії. Другий син Іван (1906 р.н.) був паламарем в ямницькій церкві.

"Спогад: Іван Стасевич Пелехатий (1906-1996).

Петровські-Гармиделеві*

Походженням родини Петровських за Польщі цікавився Василь Петровський, який в ті роки навчався в українській гімназії Станиславова. За його словами, в міських архівах він розшукав інформацію про те, що Петровські походять з української шляхти. В Цуцилові раніше навіть був дідич Петровський, що частково підтверджує цю версію, хоча невідомо, чи мали ямницькі Петровські до нього відношення. Василь оповідав своєму брату Володимиру Петровському, що Петровські мали навіть свій шляхетський герб. На ньому було зображено пучок солі з відзначенням “2 кг”, а збоку виднілися два пера. Герб називався, здається, “Гармидель”, що, скоріше всього, і пояснює вуличне прізвисько Петровських - Гарми-делові. Дід Володимира Петровського, Дмитро, був за Австрії лісником у ґрабіни, як тоді казали (графині) Дунін-Борковської. Та спочатку жила в Угринові, а потім переїхала до Відня. Дмитро був лісником до Першої світової війни. Жили раніше Петровські там, де тепер живуть Дзіґовські (навпроти Ткачів). Одружений був на Анні з Обухів. Із великої кількості дітей, які у них були, вижило шестеро: Василь, Іван, Антон, Параска, Катерина і Марія. Василь був калікою. Іван Петровський (1896—1989) в роки Першої світової війни був на фронті (тилові військові частини в австрійській армії, які займалися будівництвом і господарськими справами) на Буковині. Іван був господарем, його часто кликали на допомогу, коли копали студні. За перших руских і за німецької окупації був завідуючим молочарні. Працював до 1945 року. Молочарня була в приміщенні читальні “Просвіти”, або, як потім говорили, в “клубі”. Там були для молока спеціальні ємкості з охолодженням. В 1945 році більшовики Петровського забрали на так званий трудовий фронт до міста Миколаєва. Там на суднобудівному заводі він працював до 1949 року. Після повернення був у колгоспі.

*Спогад: Володимир Іванович Петровський, 1926 р. н.

Ткачі*

Ткачі скоріше всього пішли від українських селян-ремісників. Левко Михайлович Ткач (1931 р. н.) пам’ятає, шо в хаті його діда і тата був ткацький верстат. Його тато Михайло Юркович Ткач (1894—1962) не тільки ткав полотно, але і робив вишивки на сорочки. Бабуся Левка Ткача розказувала, що в давнину в Ямниці була ще якась родина Ткачів. Один із них навіть був сільським війтом. Носив довгі коси, довгу білу сорочку і штани з полотна. Але потім він, здається, через якусь провину, втік з села, кудись в гори. Десь в 1915—1916 роках в часи війни в село приходили його сини і розпитували про Ткачів.

Каляндруки**

Як стверджують родинні перекази, перший Каляндрук прийшов до Ямниці десь з гір. Він поселився в Горішньому кінці села, на самій Горі. Від чого походить прізвище — невідомо. В Ілька Каляндрука, який жив у Ямниці ще десь у XIX столітті, було троє синів: Стась, Олекса, Гаврило та донька Анна. Стась мав четверо нащадків: Олексу, Йосипа, Василя та Анну. Його син Олекса, здається, вчився в гімназії, а за німців був в українській поліції. Більшовики засудили його на 25 років, але відбув покарання він 4 чи то 5 років. Повернувшись з тюрми, зразу помер.

Другий син Ілька Гаврило помер в 1925 році у віці 45

‘Спогад: Левко Михайлович Ткач, 1931 р. н.

“Спогад: Василь Гаврилович Каляндрук, 1912 р. н.

років. Воював на фронті в часи Першої світової війни. Брав участь у бойових діях десь в Югославії. Був, здається, старшиною. Потім його перевели на Східний фронт, бо Австрія в тій війні фактично воювала на два фронти. Гаврило попав у полон до рдсіян і був відправлений аж кудись в Сибір. Про нього говорили, що він механік, бо в тому сибірському селі, де він відбував полон, змайстрував такий собі “вертлюх” на який приходило дивуватися все село. В полоні перебував до революції в Росії 1917 року, після чого повернувся до Ямниці. Гаврило мав синів Антона, Олексу, Василя і доньок Анну та Настуню. В молодому віці в 15 років помер Антон (1906 р. н.). Він був уямницькому “Пласті” і його смерть від “вандрованої рожі” сколихнула все село. Його ховало дуже багато людей. Приїхали пластуни інших сіл і сам похорон походив на політичну акцію. В дитячому віці (6 років) помер Олекса. Тільки Василь (1912 р. н.) дожив до глибокої старості.

Іваночки-Гурмаиові*

Іваночки жили в селі здавна і походили, судячи з прізвища, з українського роду. Про давнину Іваночків якихось переказів не збереглося. Загадковим і незрозумілим є і прізвисько Гурманові або Гурман. Василь Юркович Зуб’як у своїй рукописній “Історії моєї родини” згадує про свого діда Ілька Іваночка-Гурманового. “...Оповідав мені про панщину, — пише, — він високий ростом був, мав дві медалі з італійської війни і французької, жив дуже довго, при нім я виріс. Мама мене з дідом лишали, а самі в поле ходили...” Якщо взяти до уваги, що Австрія в середині XIX століття вела війни з наполеонівською Францією (мається на увазі Наполеон III) та

•Спогади: Василь Юркович Зуб’як (1899-1974), Анна Семенівна Іваночко (з дому Катамай) (1916), Анна Йосипівна Зуб’як (з домуГават) (1911-1996), Марія Олексіївна Когуч (з дому Іваночко).

проти бунтівної Італії, яка боролася за незалежність, то можна припустити, що Ілько був учасником цщ кампаній. Розказували, що старий Гурман (можливо Ілько) був дуже багатим. Частина теперішнього подвір’я Кравців, Гурманів і навіть Козаків була його власністю. Трохи землі пізніше він продав Михайлові Дейчаківському. В Ілька було троє синів: Симань, Дмитро, Антон і донька Катерина. Старший Симань, хоч не вмів ні читати, ні писати, був добрим господарем. Тримав дві корови, годував свиней. Він працював дорожнім майстром і мав під собою декілька чоловік. Загинув в австрійській армії в роки Першої світової війни десь в Албанії, де і був похований своїм земляком з Чернієва. Вже за Польщі жінка Семена Палагна (з Когучів) їздила до того чоловіка в Черніїв і він підтвердив цей факт. Це дало змогу Палагні або Олені, як її називали, отримувати пенсію за чоловіка. Своїм онукам вона оповідала трагікомічну історію, що проливає світло на загальний рівень розвитку простих людей в ті часи... Одного разу вдів загиблих на війні солдатів закликали до Станиславова, здається, для отримання пенсії, а потім показували кіно, але Палагна і багато жінок не знали, що це таке. “Як пустили на нас коней, — розказувала вона, — то ми ховалися під лавки, аби нас не потоптали”. У Палагни і Семена було двоє дітей - Олекса і Ганна. Ганна померла в 17 років від сухотів. Олекса працював на колії. До армії його не брали, бо тато загинув на фронті. Олекса якийсь час працював черговим на залізничній будці в селі Копичинці, а потім, повернувшись до Ямниці, працював провідником у поїздах. Побував у багатьох містах тодішньої Польщі. Непогано заробляв. В 1937 році побудував хату за страхівку, яку отримав за знищену вогнем хату. Тоді в Ямниці багато людей робили самопідпали, аби держава сплатила страхівку, на яку можна було побудуватися. Кажуть, так зробив і Олекса. Його жінка Анна з дому Зуб’яків-Куликових померла дуже рано. До речі, вийшла заміж вона також в дуже ранньому віці — в 14 років, а в 16 мала першу дитину. В Олекси та Анни був син Василь, вчився в Станиславові приватно на шевця, працював, уже за перших більшовиків, в пожежній команді. Після відступу більшовиків з Станиславова виїхав як пожежник і Василь. Пізніше пройшов слух, що відступаючі, серед яких був і Василь, загинули під німецьким бомбардуванням. Олекса вважав, що його син загинув. Але несподівано в час німецької окупації Василь повернувся. Він був у формі німецької армії і розповів, що був поранений, довго лікувався в Козятині. Після відступу німців емігрував і Василь Іваночко. Перебравшись до Австралії, проживав після війни там, але потім його сліди загубилися...

Другий син Ілька Іваночка Дмитро не відзначався господарською запопадливістю і, як розказують, любив випити. Він мав хату десь в Долішньому кінці, але за порадою свого племінника Василя Зуб’яка купив собі хату там, де потім жила Анна Іваночко з дому Катамай-Готичка. У нього були сини Василь та Лесь і донька Марія. Василь за Польщі працював на колії, а в часи німецької окупації був висланий на роботу до Німеччини. Після війни додому не повернувся, а виїхав до Америки. Там одружився з жінкою з Лисця, від якої мав троє синів і одну доньку. Другий син Дмитра Лесь був сліпий від народження. Він все життя пас худобу і трохи господарював... Наймолодший син Ілька — Антоній був дуже веселим чоловіком, любив співати. Він співав у церковному хорі, читав Апостола в церкві. Був кравцем. До війни женився, купив поле, завів господарку, коня, віз. Загинув в роки Першої світової війни в складі австрійської армії під Краковом. Його син Яків за німців відбував покарання в концентраційному таборі, а потім працював в Німеччині в господарстві якогось бауера...

Вольфарти*

Рід Вольфартів походить від німецької родини, з Львівщини. В перекладі з німецької має два значення: 1. Вид вовка;

•Інформація зібрана учнем української гімназії № 1 м. Івано-Франківська Тарасом Вольфартом.

2. Благородний. Першими до Ямниці з Вольфартів прийшов Андрій (1868 р. н.) Його батько рано помер, а мама вийшла заміж за чужого чоловіка. Вітчим хлопця не любив і той втік з дому. Так сталося, що він попав до Ямниці і тут оселився. Мама розшукувала Андрія, але він не давав про себе знати. Досягнувши повноліття, Андрій Вольфарт женився на ямницькій дівчині. Він працював на колії і одночасно займався ґаздівством. В сім’ї Вольфартів було два сини: Дмитро і Петро. Помер Андрій Вольфарт в 1915 році від черевного тифу. Дмитро Андрійович Вольфарт, який народився в Ямниці 1898 року, бувдобрим господарем. Він вмів практично все робити: знав бондарну справу, шевську, ткацьку, вмів хату збудувати і коня підкувати. Дмитро мав 20 морґів поля. У складі австрійської армії був учасником Першої світової війни. Жонатим був на Парасці з Каляндруків. У них було шестеро дітей — Василь, Ярослава, Михась, Микола, Ганна і Богдан. Дмитро розказував, що, незважаючи на те, що доводилось багато працювати, найкраще було жити тоді, коли мав власну господарку, бо тоді працював на себе. Помер він у 1993 році. Його син Василь навчався в Станиславівській гімназії. За зразкове навчання одержував стипендію. Писав вірші. Разом з своїми товаришами брав участь у національно-визвольному русі 40-х років. Загинув у 19-річному віці від отриманої травми. Його брат Михайло (1931 р. н.) закінчив технікум фізичної культури, а потім філологічний факультет педагогічного інституту. За направленням до сьогоднішнього дня працює вчителем української мови і літератари в середній школі села Ковалівка Коломийського району.

Смицнюки*

Перший Смицнюк прийшов до Ямниці десь у XVIII столітті з Карпатських гір. Родом він був десь з-під Делятина. Як переказували, прийшов він до Ямниці вчитися шевському

♦Спогад: Богдан Смицнюк (вчитель фізкультури с. Тязів).

ремеслу і замешкав у тій частині села, яка поближче до Павлівки. Тут він створив і свою сім’ю (а, можливо, із сім’єю приїхав).

Невідомо, скільки у нього було дітей, але ім’я Івана Смицнюка, його сина, відоме у селі подвигом, який здійснив цей ямничанин на захист своєї громади. Син Івана Смицнюка Стах або Станіслав, який так само, як і батько, був відданий у солдати, повернувшись, ґаздував на землях, які одержав у спадок від батька. Наявність в селі двох (або навіть трьох) родинних гілок Смицнюків свідчить про те, що в Івана Смицнюка або в його батька було декілька синів, які стали господарями окремих ґаздівств. Це, зокрема, сьогоднішні Смиц-нюки, яким по-вуличному говорять Сусові. А Стахові (по-вуличному), це і є нащадки Стася (або Стаха) Смицнюка, сина Івана Смицнюка.

Цікавою фігурою в родині Смицнюків був і син Станіслава Василь, з ім’ям якого пов’язане вуличне прізвисько Швабів (Швабови). Як розказують, в молодості, працюючи на полі у поміщика (а діло було ще до повної ліквідації панщини), він сів край дороги і закурив. Аж тут нагодився панський гайдук і нізащо вдарив його нагаєм. Василь був дуже сильним і волелюбної вдачі хлопцем. Розлючений, кинувся він на панського слугу і почав лупцювати. Побивши відпустив. Дізнавшись про це, пан розпорядився відправити його в солдати. Василь прослужив у війську цісаря дванадцять років. Служив він у Швабії і, повернувшись, так і був прозваний Швабів. Цікаво, що після повернення з армії в село, Василя ніхто не міг впізнати. Велика чорна борода до невпіз-наності змінила колись молодого ямницького парубка. Дізнавшись про повернення Смицнюка, пан почав побоюватись помсти з його боку за вчинену несправедливість. Одного разу закликав солдата до себе і запропонував йому женитися з своєю служницею, а за неї обіцяв дати багато поля. Василь згодився. Зіграли весілля і Смицнюк став один з найбагатших людей в селі, бо мав багато поля. З панською служницею у Василя було четверо дітей — Гаврило, Дмитро, Антось і ще одна донька. Після раптової смерті своєї жінки Василь женився ще раз. Він взяв собі дівчину з Тязева, з родини Бартків. Вона звалась Анна. З нею у Смицнюка було ще восьмеро дітей і всі дівчата. Всіх своїх дітей Василь після їх одруження наділяв землею, то ж скоро його великий маєток розпався на дрібні газдівства.

Смицнюк був досить авторитетною людиною в громаді. Через 25 років після скасування панщини він став фундатором спорудження на цвинтарі пам’ятного хреста на честь цієї події. Прожив Василь 82 роки. Його син Гаврило Смицнюк (18^1— 1835) так само, як його предки, служив у війську. Брав участь у Першій світовій війні. Після війни, уже за Польщі, ґаздував на землі, яку дістав у спадок від батька. У нього народилося троє синів: Василь, Антін, Богдан, а також донька Олена (1911 р. н.). Василь і Антін залишилися ґаздувати в селі, а Богдан пішов вчитися. Він закінчив школу в Ямниці, пізніше гімназію в Станиславові, а потім разом з іншим ямничани-ном Грицем Якимечком поступив у Львівську Духовну Семінарію. Але висвятитися в священики він не встиг, бо прийшла радянська влада і семінарія була закрита. Деякий час працював вчителем в ям-ницькій школі, а за німців продовжив навчання у Львові. Після нового приходу більшовиків Богдан не захотів виїжджати з України і залишився. Коли більшовики почали гоніння на духовенство, він разом з іншими семінаристами поступає у Львівський університет, з якого був відчислений, як чужий радянській владі елемент. Потім опинився в Гіідволочиську, де одружився і довгий час працював у місцевій школі. Його син Орест Смицнюк закінчив Інститут нафти і газу. Працював майстром на цементному заводі. За інтерес до своєї історії переслідувався владою. Був депутатом міської і обласної ради. Син Ореста Павло Смицнюк був обраний першим учнівським президентом української гімназії №1 м. Івано-Франківська.

Савчаки-Шийкові*

Про появу у Ямниці Савчаків оповідають дві версії. За однією з них до села прийшли п’ять братів Савчаків і тут одружилися. Один з братів у Дзядів, другий у Шийків, третій у Цьомків, четвертий у Волохів, а п’ятий у Вусиків. Так поширилися по селі Савчаки. За іншою версією, до Ямниці зайшов один Савчак, тут женився і у нього було семеро синів. Всі вони поженилися в Ямниці, звідси і всі ямницькі Савчаки. Саме прізвище, безперечно, українського походження і, скоріше всього, є похідною від українського імені — Сава. Крім Ямниці, воно зустрічається ше в деяких місцевостях. На Львівщині, зокрема, широко відомим був Дем’ян Савчак -депутат до австрійського рейхстагу.

Від чого походить прізвисько Шийкові, сьогодні важко дослідити. З найвідоміших своїх предків родина пам’ятає про Петра Савчака-Шийкового. Він трагічно загинув разом зі своєю жінкою ше, здається, в середині другої половини XIX століття. А було це так. Разом з жінкою, яка була з села Добро-вляни, вони пішки пішли туди на храм. Було це на св. Миколая — 19 грудня. Йшли разом через Бистрицю, яка тоді вже покрилась кригою, до Стінки, а так аж на Добровляни. А перед тим Петро Савчак посварився з одним ямничанином, з яким ловили разом рибу в річці. Існує здогад, шо той із злості на Шийкового вирубав на річці велику ополонку, коли побачив, що Савчак пішов у гості, і зрозумів, що він буде повертатися. Вночі, коли подружжя Савчаків поверталося, ополонка вже підмерзла, а зверху притрусив сніжок. Це, напевно, і збило з пантелику подорожніх, які попали в пастку і втопились. їх тіла знайшли аж весною біля Дубівців. Син Петра Федь тоді був ше хлопцем. Взагшіі Федь Савчак-Шийків був людиною знаною і дуже активною в громадському житті села. Хоча він був калікою (права нога була крива), аіе мав славу мудрого і

‘Спогад: Іван Миколайович Савчак-Шийковий, 1919 р. н.

вченого чоловіка. Вмів читати і добре говорив німецькою мовою. Коли Ямницю в роки Першої світової війни вивезли в евакуацію на Ґмінд, то Федя, який славився вмінням залагоджувати найтяжчі громадські справи, відправили до Відня, аби пожалітися на дуже важке життя ямничан на чужині. На Ґмінді, де тоді ямничани перебували, людям давали їсти лише капусту і то не першої свіжості. Селяни зібрали гроші на дорогу Савчакові, і той, здається, поїздом сам поїхав до Відня. У Відні зустрівся із Костем Левицьким, з яким, можливо, знався раніше. Левицький сказав йому, що відповідає за наших переселенців з Галичини, які живуть у Ґмінді. Коли Федь почав йому жалітися на важке життя ямничан у таборі переселенців, то Левицький просив, аби той не йшов із скаргою до цісаря і пообіцяв посприяти, аби життя людей покращилося. Федь повернувся до Ґмінду, але ситуація на краще не змінювалася. Тоді люди зібралися і знову відправили Савчака до австрійської столиці. Той знову зустрівся у Відні з Левицьким, який дав ямницькому посланцю чергову обіцянку навести порядок. Але жаданого покращення життя переселенців з Галичини так і не наступило. Тоді Федь Савчак в третій раз, уже за власний кошт, відправився до Відня. Там йому вдалося добитися аудієнції в імператорській канцелярії з високим австрійським чином. Під час зустрічі йому пояснили, що австрійський уряд на одного переселенця в день виділяє 5 корон. На той час то були дуже великі кошти. Савчаку було обіцяно покращення. І дійсно, коли він повернувся, то їжа біженців, яку їм видавали, була вже набагато різноманітніша і поживніша. Прославився Федь і організацією зустрічі в таборі біженців ямничан з митрополитом Андреєм Шептицьким. Після війни і повернення ямничан додому Савчак, зважаючи на його авторитет, два рази обирався радним до воєводства у Станиславові. Мав бути обраним і в якийсь уряд до Львова, але проштрафився, бо будучи п’яним, розбив на фірі жінку з Єзуполя. Так він і не добув свого другого терміну у воєводському уряді. Треба ще додати, що за Австрії Федь Шийків обирався радним у селі. Помер він у першій половині 20-х років. У нього було багато дітей — Микола, Василь, Олекса, Михайло, Анна, Олена, Маруня. Син Федора Микола брав участь у Першій світовій війні. У жовтні 1914 року в боях під містечком Сколе був взятий росіянами в полон. Попав він у Київ на пересильний пункт. Одного ранку полонених, серед яких був і Микола, вишикували і якийсь руский полковник попросив зголоситися грамотних. Хоча серед полонених були вчителі, адвокати, і взагалі багато інтеліґентних людей, ніхто не зголошувався. Микола був високого зросту, чорний - дуже примітний. Коли до нього звернулися особисто з таким же питанням, він визнав, що є грамотним. Спочатку його попросили написати своє прізвище, і коли пересвідчилися в правдивості його слів, то залишили працювати на тому пересильному пункті. Там він перебув усю війну та революцію. Він видавав полоненим продукти і обмундирування. Коли почалася революція, він побував у Києві на всіх мітингах і демонстраціях, організованих Центральною Радою. Бачив Грушевського, Винничен-ка, Петлюру, Тютюнника. Розказував, як більшовики спочатку перемогли Петлюру, але потім він з українськими військами повернувся до Києва. З ямничан якийсь час Микола був разом з Федором Катамаєм-Польовим. Тримав його біля себе дві неділі. Ще в часи Першої світової війни з Миколою Савчаком трапилась така пригода. Переглядаючи газету, він натрапив там на карту бойових дій Галичини. На ній були позначені всі населені пункти в районі Станиславова за винятком Ямниці. Це дуже його стривожило. Саме в той час на пересильний пункт поступив Василь, родом з Коло-діївки, який також попав руским в полон. Микола таємно обмундирував його у форму російського солдата і відправив в Галичину. А тим часом в хаті того Василя в Колодіївці замешкав руский полковник з своєю дружиною. Коли Василь прокрався до хати і зумів зустрітися зі своєю жінкою (вона в той час обходила худобу), він розказав їй про все, що з ним сталося. Жінка Василя ходила сумна і це помітила дружина руского офіцера. Жінки порозумілися між собою і в результаті полковник виписав Василеві відпустку на два тижні, і той весь цей час перебував вдома легально. Потім офіцер допоміг йому добратися до Києва. А про Ямницю офіцер пояснив, що нема чого переживати: там йшли бої, село було зруйноване і можливо тому не внесено на карту. Можливо, що ті, хто скла дали карту, добре і не орієнтувалися на місцевості. Потім після війни Микола часто зустрічався з Василем. Той навідувався до Ямниці в гості. Микола добре жив із своїм начальником на пересильному пункті, часто бавив його маленького сина. У 1939 році, коли до Ямниці прийшли більшовики, з одного з танків вийшов високий капітан і запитав у Гната Марика, чи живе в селі Микола Савчак. Це скоріше всього і був той, кого Микола, будучи солдатом на пересильному пункті, доглядав. Але через різні обставини зустрітися їм так і не вдалося. В 1941 ропі після приходу німців Савчака відправили на форшпан (трудову повинність в роки війни) аж до Чорткова. Брали тих, хто нібито був причетний до співробітництва з більшовиками. Микола до Чорткова добирався на своїй фірі, а там якийсь мадярський офіцер відпустив його, видавши спеціальний документ. Микола, незважаючи на запевнення мадяра в тому, що його ніхто не зачепить, їхав безлюдними місцями. До Ямниці він заїхав зі сторони Стінки, спустився з стрімкої гори на своїй фірі... Один з синів Миколи - Василь трагічно загинув в 1929 році. Будучи в польській армії, він покінчив життя самогубством на маневрах під Варшавою. Перш, ніж вбити себе, він застрелив одного польського майора і двох капітанів. Причиною такого його вчинку могли бути приниження, які терпіли українці в польському війську, а, крім того, його становищу заздрили деякі польські жовніри, в зв’язку з тим, що якийсь високий польський чин наблизив його до себе, зробивши, здається, ад’ютантом чи ординарцем... Сина Миколи - Івана німці вивезли на чужину працювати для нужд Третього рейху. Він працював у Вестфалії в Гельзен-кірхені на коксохімічній фабриці...

Брат уже згадуваного вище Федя Савчака-Шийкового Василь Петрович Савчак ще за Австрії, до Першої світової війни 12 років служив в австрійській армії. Він розказував, Що раніше на війну йшли пішки. З Станиславова до Відня колона солдатів, в якій був Василь, йшла три тижні. А далі вони йшли аж до Франції. Він розказував історію, яка з ним сталася на фронті (тоді Австрія воювала з Францією). Було так, що надворі гула страшна буря. І це використовували дві воюючі сторони. Коли вітер з дощем бив у лице австріякам, то ті відступали, а французи йшли вперед, а коли вітер несподівано змінювався, то противники помінялися ролями: тепер вже втікали французи, а австрійці їх переслідували. Під час цієї колотнечі один з французів забіг і заховався під міст. За ним заскочив туди Василь Савчак. Двоє одночасно виставили карабіни. У француза карабін не вистрілив і він почав проситися, аби Василь не стріляв. Тоді карабіни були однозарядні і стріляли тільки один раз. Француз просився, говорив, що у нього жінка і діти. Але Василь вистрілив. Потім уже вдома говорив, що йому снився той француз і кликав його за собою. Коли він помирав, то знову згадував той випадок. Кажуть, що він три дні не міг померти, постійно повертаючись в пам’яті до тієї трагічної події...

Сенькя-Мадярові, Десятникові*

Єдиної точки зору на походження Сеньків немає. Іван Миколайович Савчак (Шийків) стверджує, Сеньки походять з Мазурів (тобто поляків). Було їх спочатку два брати, поселилися в Ямниці — був Мартин і Юзьо. Від них і пішли Сеньки. Іншою інформацією володів Богдан Юркович Сенько. Він розказував, що раніше їхнє прізвище звучало як Шенько. Його дід (Сенька Б. Ю.— І. Д.) Христофор Шенько родом був із Закарпаття з міста Хуста. Він вчителював в руській народній школі (він там вчився, а потім вчителював). Може, там в Хусті ще десь і є його школа. Коли в Хусті постала Карпатська Україна, то Христофора згадували як доброго патріота. Його син Юзьо Христо Шенько був у австрійській армії офіцером-кавалеристом, потім опинився в Ямниці. До армії він вчився два роки на вчителя. В Ямниці він оженився на Парасці

‘Спогади: Богдан Юркович Сенько (1927 р.н.), Микола Юркович Сенько (1906 р. н.).

Валько і започаткував рід теперішніх Сеньків. За Австрії пляц, де тепер подвір’я Десятникових (Галярників), належав жиду, який тримав там корчму. Корчма була там, де Курасівка, і по величині була другою після тої, яка була при дорозі на теперішньому подвір’ї Гаватів-Біличиних. Жид розпродав свій маєток і частину його землі купив Сенько. Разом з Сеньком в той час в село прийшов Фуфалько, йому казали гуцул, бо він був родом з гір. Сенькові казали Мадярів, бо прийшов із Закарпаття, де було багато мадярів. В ті часи в Ямниці був пан Борковський. За службу пан давав Юзьові Сенькові дві фіри дров на зиму, 3 корці зерна, і фіру паші. Але гайдуком служити у пана, аби наглядати за роботою інших, він не хотів. За цю відмову пан добився, шоб Сенька арештували. Півтора року він провів в станиславівській тюрмі. А гайдуком у Бор-ковського залишився служити Цьомко. Син Юзя Юрій Сенько (1869—1952) прожив 83 роки. У нього було двоє синів: Микола і Богдан. Юркові говорили Десятників, бо у нього було ще двоє братів, з якими він ловив рибу і продавав. Але ті любили випити і коли приходилося ділити гроші, виручені за рибалку, то Юрко вимагав від них, аби йому віддали на десятку більше. Він наскільки часто це говорив, що за ним і закріпилося це прізвисько.

БуЖІНКИ*

Як свідчать родинні перекази Бужанків, перші представники цієї родини прийшли до Ямниці в XIX столітті. Вони зайняли всю територію від церкви і аж до цвинтаря. Цей пляц згодом почали називати Ковалівкою, бо два брати Бужанки або Буженки, як спочатку звучало це прізвище, були ковалями. Судячи з прізвища, вони були родом з центральної чи навіть південної частини України, з берегів річки Буг.

"Спогади: Анна Антонівна Дмитрашко (з дому Бужанків) (1919-1998), Ірина Антонівна Бужанко (1925 р. н.).

Можливо, були козацького походження. Цікаво, в сусіднє село Угринів також зі Східної України в давнину прийшло двоє братів-ковалів і започаткувало там рід Будзенків. Цілком можливо, що два роди мали спільні корені, або навіть появилися в наших краях в один час. Подібність у звучанні прізвищ Бужанків і Будзенків є цілком очевидною. Польські вчителі в ямницькій школі намагалися доказувати дітям з родини Бужанків, що вони є польського роду, а їхнє прізвище походить від слова “буря”, по-польськи — “бужа”. Це дуже ображало патріотично налаштовану українську родину, яка в багнети зустрічала подібні провокації польської влади. Нащадком перших поселенців братів-ковалів був Михайло Бужанко. Його брат Дмитро був дуже свідомим українцем. Брав участь у створенні “Просвіти” в селі, у всіх патріотичних акціях, які проводились в Ямниці. Син Дмитра Микола виїхав до Америки на заробітки ще до Першої світової війни і більше про нього відомостей не було. Сини згадуваного вище Михайла, Антон і Семен, були активними учасниками національно-визвольних змагань 1917—1920 років. А діти Антона боролися за волю України в боївках ОУН та У ПА.

Морози*

Морози жили в Ямниці, здається, завжди. Сьогодні вже ніхто не може згадати, як ця родина появилася в Ямниці і звідки прийшла. Можливо, цей український рід був серед тих, хто заклав основи самої Ямниці. Землі на краю Горішнього кінця в сторону Павельча, в давнину називали Морозовим Лугом. Чи це не свідчення старовинності цього роду? До речі, в часи польської окупації Морозів Луг був місцем проведення різноманітних свят і фестин, а в часи української влади 1918— 1919 років - військовим пляцом вишколу добровольців, які

•Спогади: Микола Васильович Мороз (1906-1998).

йшли в УГА. Поруч з Морозовим Лугом велику земельну ділянку ямничани називають Площа. Микола Васильович Мороз (1906—1998) згадував, що брат його діда Федь Мороз розказував про те, що горби, яких тепер уже немає, бо їх зрівняли, були насипаними могилами шведів, які, здається, тут були в першій половині XVIII століття і проходили з військами гетьмана Мазепи. Могили були на полі Василя Червоного і Вольфарта. Дід Миколи Мороза помер молодим — впав з стодоли і розбився насмерть. Тато, Василь Мороз, помер одразу після розпаду Австро-Угорської імперії. Був учасником Першої світової війни у складі австрійської армії. Після її закінчення прийшов додому, захворів на тиф, який в той час лютував у Ямниці, і помер. Тоді в селі від цієї хвороби померло дуже багато людей. До речі, після війни на все село уціліло тільки декілька хат і серед них хати уже згадуваного вище Василя Мороза та Гаврила. В їхніх будинках, судячи з великої кількості ліків, знайдених родиною Морозів, яка повернулась з евакуації, розміщувався військовий госпіталь. Вразила людей, які повернулись, і картина з великою кількістю вбитих солдатів і частин людського тіла. На подвір’ї була дикунка (бліндаж), обкладена товстими колодами. В Лозах, біля обійстя Морозів, стояв хрест. Цікаво, що той хрест був поставлений не як християнський символ на могилах загиблих, а як вказівний знак на місці закопаної військової каси. Після війни до Ямниці аж три рази приїжджав шукати ту касу якийсь австрієць. Але він так нічого й не знайшов. Здається, хтось із Морозів, знайшов її швидше...

Син Василя Мороза Микола (1906—1998) після смерті батька був змушений господарювати вдома, тому так і не отримав освіти. Читати і писати навчався вже в польському війську. Два роки він служив у польському війську в місті Гнєзно при артилерії. Коли почалася Друга світова війна, то він попав У полон до німців. Це сталося під Бухвальдом. Микола тоді возив на бричці військового лікаря і аптекаря. Останні, зачувши небезпеку, переодягнулися в цивільне і втекли від німців у напрямку Румунії. Микола, залишений ними напризволяще, зкомпанувавшись ще з одним ямничанином Иосифом Катамаєм, жонатим в Павельчі, вирішили їхати на Миколиній бричці додому. Після того, як німці повністю окупували Польщу, їх рух додому став неможливим і вони ще з одним поляком були змушені переховуватись у якійсь хаті. Тут їх арештували німці. При арешті поляк хотів стріляти у німців, але Микола вибив у нього з рук зброю, щоб не постраждали всі від недалекоглядності поляка. З бричкою і кіньми переїхали аж до Німеччини, де їм вдалося свою господарку продати. Потім їх як полонених заставили будувати концентраційний табір. Пізніше відправили до Чехії. Звідти Микола написав своєму двоюрідному брату Гаврилові Морозу, аби той вислав довідку про те, що він, Микола, власник млина і йому треба додому вести своє господарство. Той так і зробив. Його відпустили. За німців він був радним при старості. Окупанти заставили його ходити по селі і збирати контингенти (продуктовий податок). Одного разу з ним сталася анекдотична історія, яка ледь не мала для нього трагічних наслідків. Всім ямницьким жінкам перед приходом офіційної делегації, яка і займалася збором продуктів, Микола попередньо робив інструктаж, що вони мають говорити німцеві, аби той від них відчепився і не забрав продукти. Яке ж було його оціпеніння, коли одна з жінок при Миколі так і заявила, що Мороз казав говорити, що вона нічого з продуктів не має. Ситуацію тоді врятував Василь Деркач-Шпілька, який те все “переклав” так, що німець нічого не запідозрив. Після повернення більшовиків Миколу записали до Червоної Армії, але йому вдалося уникнути мобілізації. За своє життя Мороз пережив різні окупаційні режими, дожив до незалежності України. В ямницькому хорі співав майже 50 років. Пам’ятав багатьох його керівників, починаючи ще від Борковського. На святі, присвяченому 100-річчю “Просвіти” в Ямниці, яке проводилось в серпні 1996 року, Микола Мороз був почесним гостем, як один з найстаріших її членів...

За Польщі в селі був відомий двоюрідний брат Миколи

- Гаврило. Він мав свій млин, який був на місці теперішнього багатоквартирного будинку, зразу біля шосейного мосту в центрі села. Млин був застрахований і після того, як згорів, а, можливо, “згорів по-ямницьки”, Гаврило отримав компенсацію і збудував великий та сучасний, як на той час, млин в Клузові. Він був досить заможним чоловіком, а після приходу більшовиків його власність була конфіскована, а сам Гаврило змушений був йти до колгоспу...

Дейчаківські*

Прізвище Дейчаківський вважається чисто ямницьким, хоча воно зустрічається і в сусідньому Угринові, а також трапляється таке прізвище і в документах, пов’язаних з Станиславовом другої половини XIX століття. Сьогодні покійний викладач Івано-Франківського педінституту Василь Духніч в розмові з автором обґрунтовував версію про німецьке походження цієї родини. Він стверджував, що Дейчаківські пішли від первинного прізвища “Дейч”, тобто німець. В давнину людей з таким прізвищем було багато, як в Росії, так і в Речі Посполитій, куди вони охоче переселялись на основі царських та королівських привілеїв. Трансформація Дейчів у Дейчаківських сталася, на думку науковця, внаслідок поступового спольщення останніх, які, як правило, були майстрами, лікарями або прислугою в шляхетських магнатських родинах. Поступове зростання кількості населення, а потім і ліквідація Речі Посполитої, привели до переселення Дейчаківських в села, та пізнішої українізації. Про шляхетське походження Дейчаківських свідчать як польські джерела, так і родинні перекази. Так, житель села Угринів-Долішній Семен Гурик (1918 р. н.) згадує: “Про Дейчаківських раніше говорили, що вони з шляхти...” І додає: “Про угринівських Дейчаківських треба сказати, що вони були великі українські патріоти. Родина Дейчаківських - це чисто українська родина, яка отримала ґрунт — 12 моргів, як і всі решта тутешніх родин,

•Спогади: Богдан Дмитрович Дейчаківський (1911 р. н.), Семен Антонович Дейчаківський (1928 р.н.), Марія Василівна Дсшчук (1929 р.н.), Ярослава Василівна Ткач (1933 р. н.) та Семен Маркіянович Гурик (1918 р. н.).

після скасування панщини. Скоріше всього, ямницькі Дей-чаківські пішли від угринівських. їхній ґрунт в Угринові простягався в стороні до Горішнього Угринова, вниз до потока”. Навряд чи ямницькі Дейчаківські погодяться з вище наведеною точкою зору про угринівське походження їхніх родин, але, безумовно, до уваги взяти це припущення необхідно. Ямничанин Богдан Дейчаківський, який сьогодні проживає в США, дотримується думки, що родина Дейчаків-ських все ж більш ямницька, ніж угринівська. Родина Дейча-ківських у Ямниці йшла від двох гілок цієї родини: Ляхових і Йонових (Йонові від польського ім’я Ян). Саме прізвище Дейчаківський раніше, як згадує Богдан, звучало як Дейча-ковський. Так було записано в його документах ще до війни священиком-москвофілом о. Ільницьким. А Семен Антонович Дейчаківський згадує, що у церковній книзі як про фундатора церкви згадувалося прізвище Дейчаковського. Воно було обведене рамочкою. Цю його інформацію підтверджує і той факт, що на ямницькому цвинтарі до сьогоднішнього дня зберігся хрест на могилі якогось Николи Дейчаковського, померлого в 1903 році. Потім Богдан, за його твердженням, самостійно робив виправлення в документах, українізуючи в такий спосіб своє прізвище. На підтвердження шляхетського походження його родини Богдан пригадує такий випадок. ’’Одного разу до ямницького поліційного постерунку приїхав комісар з Станиславова. Випадково в той саме час я був поліцією затриманий за антипольську діяльність. Комісар зі мною розмовляв дуже люб’язно, а потім почав показувати мені герб родини Дейчаківських з метою, напевне, переконати мене не займатися українською просвітницькою роботою і стати більш лояльним до польської влади. Я, правда, на той герб навіть не дивився, бо дотримувався точки зору, що я українець, але якщо навіть десь там були і польські корені, то перехід одного поляка в українство не такий вже поганий на тлі масового спольщення українців у минулому...” Цікаво, що прізвище Дейчаківський носили і поляки, і цей факт врятував, можливо, життя брату Богдана —Володимиру. В 1941 році арештований гестапо, він попадає в табір смерті Аушвіц-Освенцім. Серед капо, табірної служби було багато поляків.

Один із них визначав тих, хто має йти на смерть. Почувши прізвище Дейчаківський, він перепитав Володимира, чи той не є родичем директора польської Гімназії в Товмачі. Знаходячись між життям і смертю, Володимир пішов на обман, підтвердивши свій родинний зв’язок з якимось невідомим йому поляком. Можливо саме це і врятувало йому життя...

Рід Богдана Дейчаківського походив від Ляхових. Найстаршими з родини були Михайло, Андрій та Дмитро. З них наймудріпшм був Михайло. Родина була проста, селянська. Жили на Маличанці, де тепер подвір’я Кравцевих. Михайло Дейчаківський (1860—1934) прожив 74 роки. Дуже любив Україну, любив співати пісні про Україну і заставляв це робити своїх внуків. Він мав господарку, п’ять коней і багато поля. Серед коней була знаменита чорна кобила — гордість Михайла, про яку розказували майже легендарні історії. Одну з них запам’ятала онука Михайла Марія Василівна Долчук (з дому Дейчаківська): “Мій дід мав знамениту чорну кобилку, якою він всюди їздив. Баба Катерина все сиділа на печі, але коли дід оголошував, що їде до міста, баба зразу з печі, чистила одним жестом чоботи і вже готова. Поїхали вони якось до міста і, звичайно, чорна кобила в упряжі. Коли вже поверталися, то по дорозі їхала карета графа Дідушицького з Єзуполя, запряжена четвернею коней. Дід трохи піддав кобилі і та обігнала карету графа. Як графський кучер не намагався обігнати Михайла, але все було марно. Після цього випадку ображений граф заскаржив діда до суду за образу гонору. Баба потім говорила: “Не знати, скільки дідові коштував той випадок”. Зрозуміло, що дідо був змушений платити штраф за ту свою необачність, але гроші він мав і це йому минулося”... Михайло з своєю жінкою Катериною були разом в роки війни евакуйовані на Ґмінд і поїхали вони туди із своєю кобилкою. Дейчаківський Михайло мав трьох синів — Василя, Дмитра, Антона та доньок Марію і Доню. Його син Василь Дейчаківський (1883—1967) був дуже активним у громадському житті села. До війни Василь був членом ямницької “Січі” і коли одружувався, то у нього на весіллі було 40 хлоп-ців-січовиків - усі з малиновими стрічками і в січових строях. Василь був активним просвітянином. Коли ямницький війт Дмитраш викинув з громадського будинку читальняну бібліотеку, то хлопці-січовики перенесли її до Василя в олійню. Там вона якийсь час і знаходилась. Разом зі своїми побратимами Василь Дейчаківський часто їздив до Станіслава на віча, які організовував Іван Франко. До Ямниці нерідко навідувався посол Лев Бачинський, який заходив і до Василя. Як згадують, Бачинський був на весіллі у Василевої сестри, яка виходила заміж за павелецького хлопця і все наспівував жартівливу пісеньку:

“Оженюся моя мамо, оженю, оженю,

Таку собі жінку возьму,

Сховаю в кишеню

Незважаючи на те, що війт Дмитраш доводився Дейча-ківським родичем (був дідом жінки Василя), Василь разом із січовиками за те, що Дмитраш викинув читальню, побили йому вікна. Коли хлопці втікали, то Василь загубив шапку, яку потім поліція знайшла й почала звинувачувати Василя в скоєному. До речі, впізнала шапку молода ямницька дівчина, яка була на весіллі у Василя дружкою і сама щось до тієї шапки пришивала. Впізнала вона по нитках. Василь почав радитися з татом, що має робити. Після довгого шептання Михайло взявся за справу і шапка була повернута Василеві. Але потім все ж був суд, на який війт подав за образу гонору. Правда, хлопців при сприянні посла адвоката Бачинського було оправдано. Василь був добрим майстром-столярем: робив вікна, двері, ґаздував, мав 6 га. поля. В роки Першої світової війни його забрали на форшпан (трудова повинність), де він працював разом з братом та Олексою Пшонієм. їхав на форшпан своїми кіньми і возом. Під час будівництва читальні проявив себе з найкращої сторони: возив дерево на будову і сам зробив двері. А Місів Іван виготовив вікна. В той час, як Василь їздив за деревом, його діти - Ганна і Настуня - ходили білити в читальні. Його найкращим товаришем був Іван Шпільчак (Вусиків), з яким вони часто збиралися відзначити свята, співали. Василь любив співати і мав гарний та сильний баритон. Казали, коли він співав, то гасли свічки.

Від Дейчаківських-Ляхових пішли Дейчаківські-Дякові і Стефанишини. Сім’я Дякових була великою і теж визнача лася неабияким патріотизмом. Ще за Австрії Дмитро Дейчаківський (Дяків) був відомим радикалом і січовиком, про якого добре знали в Станиславівській окрузі. В часи ЗУНР він був у Ямниці демократично обраним війтом. Його сини, серед яких і вище згадуваний Богдан, були активними учасниками визвольної боротьби проти окупантів різних мастей 30—40 років. Добре знаним в селі був і брат Дмитра Василь Дейчаківський-Штефанишин, званий “Гей тогово” (1890—1942). В австрійській армії він служив ще задовго до війни. Був старшиною. В 1920 році він - один із керівників змови проти поляків, в якій брали участь і вояки петлюрівської армії, які тоді були в Ямниці. Василь був і одним з активних членів УВО, створеної в Празі Коновальцем. Цей факт засвідчує Богдан Дейчаківський. За його словами, Василь був не тільки провідником УВО в Ямниці, але й, можливо, в окрузі. За цю свою активність він часто потерпав від поляків, які при будь-якому випадку антипольського спротиву зразу брали його під арешт. Десь в 20-і роки, після того, як було вбито якогось польського чиновника, поліція прийшла до Штефанишиних і почала екзекуцію з Василем прямо в хаті, витягнувши його на горище. Там його жорстоко катували, і всі домашні боялися вступитися за нього. Тільки стара баба Доня вилізла на горище і, побачивши криваву картину, почала обзивати поляків всякими словами і намагалася боронити Василя. За це поляки посадили її пізніше на один тиждень до криміналу. Жорстоко був покараний Василь поліцією в час “пацифікації” в Ямниці 1930 року. Але незваюжачи на такі прикрощі, Василь—“Гей тогово” був надзвичайно активним в громадському житті села. Він очолював “Просвіту”, опікувався будівництвом школи та церкви. Коли в Ямниці будували церкву, то він їздив за майстрами аж у гори. Вдома в Стефанишиних майстри жили в час будівництва. Він був дуже ретельним і не допускав будь-яких нечесностей на роботі. Своїм домашнім не дозволяв навіть дошки взяти на будові, даючи зрозуміти, що громадське майно повинно бути недоторканим. Його син-гімназист Тарас Дейчаківський, член ОУН, загинув від німецького гестапо в 1943 році. Разом з тим Василя, як і декого з інших авторитетних людей в селі, його друзів, вважали прихильником радянської влади і навіть таємним симпатиком КПЗУ. Таку точку зору Богдан Дейчаківський, один з небагатьох живих свідків тих подій, не поділяє і вважає хибною. Василь раптово помер у віці 52 років в часи німецької окупації.

Другою гілкою Дейчаківських були Йонові. Небагато збереглося інформації про давнину цього роду. Семен Дейчаківський пам’ятає, що його тато працював на колії. В роки світової війни він працював у Ходорові, а його сім’я разом з Петровськими-Гармиделивими перебували у Мислові. Юрко Дейчаківський, який також був з Йонових, розказував, що його прадід, а це ще було десь в першій половині XIX століття, щось вкрав з хлопцями в австрійських солдатів, які тоді були в Ямниці. Солдати спіймали його і хотіли забити, але йому вдалося врятуватися.

Мисіви*

Матвій Мисів був родом із Самбора на Львівщині. Ще за Австрії він прийшов до Ямниці, де одружився і пустив корені, започаткувавши нову для села родину. Матвій служив у священика Струтинського, допомагав пароху у всіх його господарчих клопотах. Був добрим столярем. В роки Першої світової війни його разом з жінкою Донею вивезли на Гмінд (в Австрію) в евакуацію. Там вони обоє померли від тифу. Його син Іван (1886—1968) до війни був господарем, але освіти так і не здобув. Був учасником війни у складі австрійської армії. Служив санітаром. Цінували його у війську за порядність і добросовісне виконання обов’язків. Після повернення з війни господарював. Був відомим в селі столяром.

•Спогад: Мицько (з дому Мисів) Євдокія Іванівна, 1921 р. н.

Брав активну участь у будівництві церкви, читальні, школи. Був Іван і активістом в громадському житті, беручи участь в діяльності багатьох українських організацій. Громада довіряла йому за Польщі бути радним при війті.

Галіпчаки*

Галіпчаки - давня ямницька родина, але її походження до кінця невідоме. Василь Гаврилович Каляндрук (1912 р. н.) свідчив, що в давнину люди говорили, що не тільки Катамаї мають татарське походження, але і Галіпчаки. Жили вони в Долішньому кінці і вже звідти розселилися в різні частини села. Михайло Гаврилович Галіпчак (1918 р. н.) згадував, що його дід Федь, який жив і помер ще за Австрії, був чоловіком дуже непоступливим, але дбайливим господарем. Коли через Ямницю прокладали залізницю Львів—Станиславів, то робили насип і тому треба було землі. Землю брали у людей з поля і возили фірами для насипу. Скільки Федя не вмовляли, скільки не погрожували, він так і не дав своєї землі для залізничного насипу. Ще донедавна на місці його землі був горб, бо у всіх кругом ґрунт повибирали для колійового насипу, а Галіпчак так і не дав. Федь з жінкою Донею мав четверо синів — Гаврила, Симаня, Юрка і Антона, а також доньку. Помер Галіпчак Федь, як і його жінка, до Першої світової війни. Його син Гаврило помер у віці 76 років, на початку 50-х років. Ще будучи дуже молодим, пішов працювати на залізницю. Працював у Станиславові. В роки світової війни його як залізничника евакуювали у Закопане. Працював там він з такими ямничанами, як Захарій Бибик, Юрчак і якимось Адолем. В часи польської окупації Гаврило продовжував свою працю на колії. Поляки тиснули на нього, аби заставити записатися

•Спогади: Галіпчак Михайло Гаврилович, 1918 р. н.

Дорошенко Богдан Антонович, 1922 р. н. до їхнього громадянства, але Галіпчак навідріз відмовився це робити. Після виходу на пенсію (поляки платили йому по 5 злотих пенсії в місяць) — господарював вдома. Брат Гаврила Юрко першим з Ямниці, ще за Австрії, виїхав до Канади. Писав до родини в селі рідко, лише на Різдво та Пасху. Там він працював машиністом. Виховував двох синів і двох доньок. Богдан Антонович Дорошенко (1922 р. н.) згадував про таку цікаву особистість серед Галіпчаків, як його дід по мамі Юрко Галіпчак. Він був у Ямниці досить авторитетною людиною. Жив ще за Австрії і постійно обирався радним в сільському уряді. Від сільського уряду часто мав доручення ходити по корчмах в селі і дивитися за порядком. Одного разу, коли він прийшов до корчми жида, яка була на місці теперішньої хати Біликів (Івана Гавата), для того, щоб прослідкувати, аби вона вчасно закрилася і щоб там люди не сиділи більше того, що було офіційно дозволено, то у нього виник конфлікт з уланом австрійської армії Гаватом. Останній приїхав до Ямниці у відпустку. На зауваження Галіпчака про необхідність закриття закладу, Гават відреагував негативно і вступив з радним в суперечку. За це він отримав удар по обличчю, що і спровокувало бійку. Улан, не довго думаючи, дістав з-під печі поліно, вдарив Галіпчака по голові і той впав мертвий. Суд виніс вирок покарати вбивцю на три роки тюремного ув’язнення. Відбував покарання Гават в Станиславові, в тюрмі “Діброва”. Довго там він не витримав і невдовзі помер...

Клюби*

Олекса Андрійович Клюба (1897—1978) розказував, що їхня родина і відповідно прізвище, яке вони носять, є чеського походження. Як чех або якийсь його нащадок опинився у Ямниці, невідомо. Але існує думка, що всі теперішні Клюби походять від одного з переселенців до Ямниці з цим чеським прізвищем. Батько згадуваного вище Олекси Клюби Андрій був господарем і помер в віці 75 років в середині 20-х років. Сам він працював на залізниці в Ямниці, Станиславові й Нижневі. Всіх сільських громадських активістів поляки переслідували, і Олекса, боячись втратити роботу, був не особливо активним в громадському житті Ямниці. Тільки за те, що він одного разу одягнув вишивану сорочку, як символ своєї національної свідомості, польські окупанти зразу перевели його на роботу до Нижнева. В 1939 році він був все ж звільнений поляками з роботи. В 1944 році після першої ж більшовицької облави Олекса був арештований і вивезений на примусову роботу в Харків. Там він працював на залізниці, але потім в зв’язку з потребою окупаційної влади в робітниках у Львові, був переведений туди. В 1945 році зі Львова він повернувся додому. В 1949 році за участь його дітей в національно-визвольному русі Клюбу разом з жінкою і донькою вивезли у Лазовський район Хабаровського краю. Повернувся з сім’єю звідти у 1958 році, після чого працював у колгоспі.

Другою родинною лінією була родина Івана Клюби, рідного брата Андрія. Ця родина утвердилась в Ямниці завдяки синам Івана — Михайлові, Миколі та Василю. Частина їхніх нащадків і сьогодні проживає в селі.

•Спогад: Левицька (з дому Клюби) Марія Олексівна, 1926 р. н. Дмитраші*

По-вуличному Дмитрашів називали Приймаковими. Розказують, що до Ямниці першим прийшов разом з паном, вірогідно з графом Борковським, Олекса Дмитраш. А тому, що він був приймаком, то звідси і вуличне назвисько. Олекса приїхав десь після скасування панщини і започаткував досить відомий в Ямниці рід, походження якого невідоме. Про Олексу відомостей майже не збереглося, але залишився хрест на його могилі на місцевому цвинтарі. Добре знаним в селі в свій час був син Олекси Теодор Дмитраш. Він був довголітнім війтом, поборником п’янства, і знаним громадським діячем. Син Теодора Антон також особистість непересічна. Священик, декан, відомий громадський діяч, він один з тих душпастирів, які несли просвітництво й дух українського патріотизму у найвіддаленіші куточки покутського краю. Інший син Теодора Василь був жонатий на доньці відомого в Галичині селянського посла Йосифа Гурика. Цікаво, що сам Теодор зразу був з угринівським депутатом у стосунках, які важко назвати приятельськими. Вони кандидували як претенденти на посольський мандат по одному окрузі, і були затятими опонентами. Але доля розпорядилася так, що вони пізніше стали близькими родичами. У Василя Дмитраша було двоє синів: Антон і Федь, а також двоє доньок — Доня і Ганна. В роки польської окупації Антон Дмитраш (1901—1944) був начальником Станиславівської округи. Уряд окружний знаходився тоді у Пасічній. Антон був начальником строгим, у всьому любив порядок і цього ж вимагав від своїх підлеглих і родичів. Навіть його власна жінка не могла пройти до нього в кабінет, не вистоявши чергу у приймальні і не пройшовши, як тоді говорили, “трьох секретарів”. Коли він був на роботі, то до всіх звертався винятково по-польськи, шо не могло подобатися багатьом патріотично налаштованим односельчанам.

‘Спогад: Дмитраш Василь Антонович, 1940 р.н.

Правда, в розмовах з ямничанами він пояснював, що будучи на державній службі, по-іншому діяти просто не може, інакше негайно ж буде звільнений з роботи. І це люди зрозуміли. Антон мав державний фіакр і часто їздив по околичних селах, вирішуючи різні проблеми. Він був досить освіченою людиною. За деякими відомостями, вчився в Гімназії в Станиславові, потім секретарював у Ямниці, був у проводі читальні “Просвіти”. За перших більшовиків, аби уникнути переслідування, змушений записатися до колгоспу. За німців служив в українській поліції. Перед поверненням більшовиків хотів із сім’єю виїхати в еміграцію. Знову ж таки, передбачаючи майбутні репресії, але його дружина Анна з дому Зуб’як (з Анною Антон мав синів Василя, Ярослава і Богдана) навідріз відмовилася від пропозиції чоловіка. Антон змушений був відходити з відступаючими німцями без сім’ї. Де і при яких обставинах він загинув чи помер, невідомо. Переказували тільки, що потяг, в якому він їхав, здається, розбили десь в районі Стрия.