Наукова бібліотека України


Loading
ТРАГЕДІЯ ВИСЕЛЕНЬ У СИБІР
Краєзнавство - Вільшаниця - Івано-Франківська область

Після того, як радянський режим подолав опір УПА, відбулося повторення моделі Радянської України 1939-1940 pp. 14 жовтня 1947 року проводиться чергова депортація сімей в Сибір. Було виселено на 10 років спецпоселень три родини: сім’ю заарештованого бійця УПА Коростіль Дмитра Михайловича (батька і матір), сім’ю загиблого в Олеському лісі воїна УПА Тиніва Михайла Дмитровича — батька, матір, сестру Смолій Юлію Дмитрівну, дружину Тинів Ганну Михайлівну з сином Василем, а також дружину Тиніва Микали Петровича — Марію Дмитрівну 1921 р.н. (Миколу з братом Юрієм зловили енкаведисти в криївці під час облави: Юрій був вбитий, а Миколу заарештували).

Це було на велике свято — Покрови Пресвятої Богородиці. У селі святкували освячення Храму. Дві підводи, що повезли арештантів в бік Тисмениці були важким ударом для односельчан, ще одним свідченням їхнього чергового поневолення. Пізніше усі подібні акції більшовики Проводять саме у великі свята, коли люди менше остерігаються, коли збираються родинами, виходячи із сховків.

Травень 1949 року. Знову рипіли підводи, озиваючись німим зойком у серцях людей, сіючи страх і непевність у завтрашньому дні.

Знову вивозили у Сибір, на цей раз чотири (родини: сім’ю Татарина Ореста Олексійовича з дружиною Юлією Григорівпою та півторамісячною дочкою Олею, сім’ю Смоліїв— Смолій Юлію Дмитрівну, зятя Депутата Петра, дочку Депутат Анастасію Степанівну з їхнім чотирирічним сином Василем (чоловік Юлії Дмитрівни був ув’язнений в Станіславській тюрмі); Магдач Анастасію з чотирма дітьми, Гермап Палагпу з дітьми (чоловік Полагни перебував у тюремному ув’язненні). Сім’ї Татарина Ореста та Смолій Юлії були депортовані у село Байкал Шилкінського району Читинської області, де Орест та Юлія Татарин 10 довгих років заслання пропрацювали на важких роботах у шахтах золотозбагачувального комбінату. Депутат Анастасія була маляром-штукатуром. Безумовно, важко описати і зрозуміти стан людей, відірваних від своїх коренів, від дому та родини, закинутих на далеку чужину з малесенькими дітьми. Позбавлені усього, вони відбували покарання невідомо за що. Тут у далеких Сибірах, помирає Депутат Петро, лишивши сиротою малого Василька. Де тепер ота ніким не доглянута батьківська могила, що лишилася німим докором на чужині? Не знає цього Депутат Василь Петрович (1949 р.н.), теперішній сільський голова Вільшаниці. Так і не вдалося йому за свій вік зібрати гроші, аби поклонитися хоч раз батьківському праху, засвітити свічку та привезти грудочку рідної землі на могилу.

Ось жахлива трагедія покоління, позбавленого навіть найелементарнішого права поклонитися могилам власних предків. За що страждали маленькі діти, що не відали про надумані гріхи своїх батьків? Чи не був плач півторамісячної Олі Татарин на тій страшній підводі, що везла її у невідомість у жахливому травні 1949 року гірким осудом для тих, котрі одним розчерком пера калічили долі тисяч людей?

«За що?» — залишається вічним, як пересторога, нащадкам.

... 1950 рік. Ніч з 13 на 14 січня, перед святом Василія Великого. Село дихало спокоєм у переддень великого свята. Вийшли із сховків ті, що у щоденному напруженні чекали чергового виселення. Хотілося хоча б хвилинного розслаблення та спочинку од вічної тривоги за завтрашній день. Чулися жарти та пісні хлопців і дівчат. І ніхто ще тоді не знав, що в тому передсвятковому спокої причаївся жах чергової депортації, що за хвилину-другу роковин стук у двері ще сімнадцяти родин в одну мить круто поверне їхні долі. Це була третя і остання депортація у післявоєнні роки. Список родин, виселених у 1950 році:

Вулиця Швабівка:

1.    Левандовський Петро Гаврилович з дружиною і дочкою Юлею (зараз Татарин Юлія Петрівна, 1932 р.н.)

2.    Арламовська Палаша з сином Олексієм Васильовичем, 1927 р.н. (на спецпоселенні одружується з Марією Паньківною, уродженкою с. Підлужжя)

3.    Боднар Євдокія Василівна з п’ятнадцятирічним сином Боднаром Богданом Васильовичем, 1935 р.н.)

4.    Герман Василь Павлович, 1898 р.н., з дружиною Ганною та 14-річною дочкою Настею.

5.    Арламовський Олекса з дружиною і двома дітьми: Петром і Федором.

6.    Ющишин Василь Іванович, 1896 р.н., з дружиною Марією, сином Миколою і двома невістками (невістка Ольга з маленькою дитиною Ганною).

7.    Татарин Василь з сином Дмитром (1931 р.н.), дружина Анна з дочкою Анастасією ночували у родичів.

Вулиця Забиччя:

8.    Гудима Василь Семенович з дружиною і сином Дмитром (1930 р.н.)

9.    Ющишин Михайло з дружиною Мартою, дочкою Більською Ганною Михайлівною, зятем Михайлом Степановичем та їхньою дитиною Марійкою (тепер Ткачук Марія Михайлівна, 1950 року народження).

10.    Боднар Михайло з сином Василем, невісткою і двома їхніми дітьми.

11.    Ментяник Катерина з чоловіком і малолітнім сином Богданом.

12.    Боднар Василь Іванович з дружиною Калиною і дочкою Настею.

Вулиця Осередок:

13.    Плугатор Микола Федорович з дружиною Ганною і невісткою Ганною.

Вулиця Горб:

14.    Плугатор Степан Федорович з дружиною, сином, невісткою Плугатор Калиною Іванівною і її трьома дітьми.

Вулиця Горішня:

15.    Солоничний Михайло з дружиною Анною і сином Василем (невістка залишилась, бо саме тоді вночі у неї народилася дитина).

16.    Депутат Софія Миколаївна, 1915 р.н., з чоловіком Дмитром (дочка Марія, 1950 р.н., народилася в Сибіру в с. Великий Невер Сковородинського району Амурської області).

Вулиця Осередок:

17.    Боднар Марія Василівна з сином Дмитром (1939 р.н.)

Привідкриємо трагедію цих родин із спогадів Боднара Богдана Васильовича (1935 р.н.). В той час йому минуло 15 літ. Рокової ночі перед Святим Василієм він прийшов ночувати додому, хоч доти тривалий час переховувався у рідних та друзів (виселення вони чекали за брата Ярослава, рядового УПА). Така видно доля... Запам'ятався стукіт у двері, переляк у маминих очах, та ще..., як збиралися, не знаючи за що вхопитися. Мали трохи сухарів, почали різати курей, брати щось з одягу. Не знаючи нащо, мато взяла сувій полотна, котре потім через 10 літ поневірянь, привезла назад додому і показувала онукам, як реліквію. Будь-що хотілось матері вберегти сина від виселення. Тихо відправила на городи: «Тікай, синочку! Може, обмине лиха година хоч Тебе!» Та не судилося, завернули... За їхніми дворами уже наглядали. А на другий день після обіду вже рипіли-скиглили підводи... Здавалося, прощалися на вічність... Далі — тюрма в Коломиї, поневіряння по складах, бараках, поки погрузили через кілька місяців у вагони товарного поїзда. Везли більше місяця під посиленою охороною, з кулеметами, ніби злочинців. Зима, морози. У вагонах не палилося, але було душно від скупчення великої кількості людей. Стіни вагона були вкриті памороззю і, коли спали, волосся примерзало до них.

Коли доїхали до Уфи, помер Плугатор Степан Федорович, не витримавши пережитого. Тіло викинули з вагона, і донині рідні не знають, де його могила та і чи є вона десь взагалі...

Уже в Амурській області поїзд почав зупинятися на різних станціях і потрохи залишати переселенців в залежності від того, спеціалістів яких професій там потребували. Так доїхали до села «Устя Ту». Тайга. Ріка Зея з притокою Ту. Тут На них уже чекали бараки, побілені, навіть отеплені. Охорони вже не було. Харчувалися, хто чим мав. Через деякий час усіх працездатних чоловіків повезли на лісозаготівлю в тайгу, на притоку Зеї річку Тинок. Треба було сплавляти заготовлений ліс. Пішов на лісозаготівлю і 15-ти річний Богдан. Пригадує, як постійно мерзли ноги у черевиках, увесь час мокрих, бо не було де і як сушити їх. З продуктів переселенцям сюди довозили лише хліб. Здому ще мали трохи кукурудзяної муки, яку варили на воді. Повалені дерева в’язали і сплавляли вздовж по річці, йдучи за ними берегом. Ночували просто в тайзі біля вогню. Через деякий час почалася негода, дощі, їсти уже. не було що. Отак і йшли мокрі під дощем аж до місця поселення. В той час на лісозаготівлі були, крім Боднара Богдана, Плугатор Федір Степанович, Арламовський Петро, Макар Михайло, Боднар) Стодос Андрійович, багато людей з Підлужиш.- Через якийсь час стало легше. За роботу почали платити гроші. Більшість-сімей розселилися і вже не жили вкупі у бараках. В неділю збиралися всі разом і співали українські пісні. Співали щиро, вкладаючи душу, бо лише оті пісні єднали їх з такою недосяжно далекою рідною землею... А навколо збиралися місцеві жителі, сходилися слухати їх, як на концерт.    

... І бриніла українська пісня над російською тайгою, а в пій жила, не вмирала душа розтоптаної нації, а з нею і віра в майбутнє народу, котрому впродовж віків не судилося мати свою державність...

У народі кажуть, що навіть в чомусь дуже поганому знайдеться щось добре.

Так було із виселеннями. Можливо, з часом, переселенці з України зазнавали в Росії менше утисків, ніж їхні родичі в рідному селі, загнані у колгосп за трудодні. Тут легше можна було, при бажанні, здобути освіту, за роботу платили гроші. Але, певно, ці переваги мають здаватися нікчемними порівняно із втратою дому, родини, батьківщини. Лише той, хто переніс це на собі, може зрозуміти увесь трагізм долі переселенців.

Цілий ряд спеціальностей здобув на чужині і Боднар Богдан Васильович (теслі, токаря, газозварювальника, шофера). Наприкінці 50-х років починаються реабілітації і довгожданне повернення.

Насамперед звільняють тих, котрих вивозили на спецпоселення неповнолітніми. В 1960 році було звільнено усіх.

... Дорога додому, трепетна, хвилююча... Але.. у селі не приймають, відмовляються приписувати. Знаходилися навіть такі односельчани — представники більшовицької влади, котрі відкрито заявляли: «Вам тут не місце, забирайтеся туди, звідки приїхали»! І криком кричала душа: «За що?! Та чи вбили ми когось, чи когось обікрали?!»

Боднар Богдан Васильович пригадує, що змушений був вертатися назад на роботу в Архангельськ на два роки, залишивши матір у родичів, і лише в 1963 році його приписують у селі, і то тільки тому, що в колгоспі не вистачало спеціалістів.

... Отака доля, схожа на сотні інших. Вернувся туди, де корені його роду. На місці батьківської хати поставив свою, аби не переводився рід там, де віками жили його предки.

БАТЬКОВІ

Безсила жінка з сином-сиротою...

Дзвонили дзвони, гнали в Сибіри...

Стогнало, стиха зронене вдовою:

«Йому й п’ятнадцяти нема!» «Бери»!

За що?!

Два рушники та хрестиком сорочку.

Що, сину, ще візьмемо у світи?

Землицю свою! її, синочку

Перехрестившись, у пучок стисни...

За що?!!

За що ми, сину, прокляті з тобою?

За що? — питала знов і знов.

А... за любов.

А час ішов.

І син в сорочці з старої скрині

Світи пройшов,

В тій вишиванці якось уранці

Напад прийшов.

Пісню від мами проніс світами,

Не розгубив.

І в вишиванці вдома калину Знову садив.

І в вишиванці дочкам Вкраїну Переспівав,

Бо знав, що буде, що не загине.

Знав?...

Галина Татарин

Гірким та болісним було повернення колишніх депортованих додому. Офіційно реабілітовані, вони безпідставно були позбавлені права прописки у рідному селі, їм не повертали колись конфісковане майно та житлові будинки. Це стосується засуджених усіх трьох вище описаних депортацій.

В результаті люди змушені були назавжди покидати рідні місця, поселятись у родичів або ж викуповувати власні будинки.

Повернення конфіскованого майна і житла можна було добитись хіба що через звернення до Верховного Суду УРСР.

Саме через Верховний Суд було, зокрема, повернуто житловий будинок депортованому у Сибір у травні 1949 року Татарину Оресту Олексійовичу (Виписка № 1306 Н із рішення судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР від 30.VIII.1958 р.)

Лише на основі вищезгаданої виписки Верховного суду було прийнято рішення народним судом м. Станіслава про повернення Татарину О.О. конфіскованого будинку (справа № 2-207 від 19 серпня 1960 року).

МОГИЛИ — СИМВОЛИ ЛИХОЛІТЬ

Хто б не приїхав до Вільшаниці, мимоволі кине погляд на розміщені поряд високу Могилу, насипану односельчанам, які віддали життя за волю і незалежність України та монумент жителям села, що полягли в роки Другої світової війни, будучи солдатами радянської армії і тим, які загинули за встановлення радянської влади на селі.

Так склалося долею, що навіть в символічних пам’ятниках відбилися гіркі «вільхові» перехрестя доль. Вони як пересторога нащадкам, живим і... прийдешнім.

Боже, нам єдності дай!...

Могила в центрі села була насипана восени 1990 року жителями села під керівництвом осередку НРУ. 16 червня 1991 року відбулося її урочисте освячення. На відкритті могили були присутні всі жителі села, священики навколишніх сіл, народний депутат України Богдан Ребрик. Блакитно-жовті прапори, гімн України, портрети борців за волю — воїнів ОУН-УПА, українські пісні... То було достеменно народне пробудження, розкрилля зневірених досі душ...

Свою історію має і монумент. До двадцять п’ятої річниці розгрому фашистської Німеччини и селі було споруджено обеліск односельчанам, які загинули в роки Другої світової війни і за встановлення радянської влади. В травні 1977 року на місці обеліска поставили монумент у вигляді скорботної матері. Відкриття монумента відбулося 9 травня 1977 року. В ньому взяли участь воїни з Івано-Франківської військової частини. Салютом із автоматів вони віддали честь загиблим.

Ще один монумент знаходиться в лісі, при в’їзді в село. Споруджений він па честь воїнів, які загинули в 1944 році при визволенні Вільшаниці від німецьких загарбників.

В 1976 році тут було поставлено дерев’яний пам’ятник із п’ятикутною зіркою. Пам’ятник знаходився на місці захоронення радянських солдатів жителем села Боднаром Іваном Левковичем (1906 р.н.). Пізніше, у зв’язку з розширенням дороги, могилу було перенесено на протилежну сторону, де вона знаходиться і зараз. При цьому пам’ятник заміниш постаментом, на якому викарбувано імена всіх воїнів, які загинули за визволення села. З архівів райвійськкомату дізнаємося, що за визволення села загинуло 24 воїни радянської армії (із них 12 — родом із Вінницької області, 4 — з Хмельницької). Серед воїнів, що полягли за визволення Вільшаниці є капітан військової частини 21457 Гордеєв Сергій Пилипович (1907 р.н.), який загинув 29 березня 1944 року в західній стороні лісу. Дружина, Гордєєва Лідія Іванівна, проживає в м. Краснодарськ Свердловської області.

9 травня 1976 року в село приїжджали сім’ї загиблих солдатів Голубенка С.С. та Рясика Т.Т. Голубенко Семен Степанович, 1907 р.н., сержант 723-го стрілецького полку, загинув у західній частині села 26 липня 1944 року. Дружина, Багоділ Ганна Андріївна, проживала в с. Лисянка Вінницької області. 9 травня 1999 року діти Голубенка С.С. знову приїжджали на могилу батька (дружина померла).

Рясик Тихон Тихонович (1916 р.н.), рядовий 723-го стрілецького полку загинув 26 липня 1944 року в західній стороні лісу. Учнями школи проведена пошукова робота по встановленню зв’язків з сім’ями загиблих воїнів.

А ще віками стоять у Вільшаниці в урочищі Бариш дві могили, які ховають в собі трагедію та гіркий спомин сивої давнини.

Старожили говорять, ніби в могилах тих знайшли спочинок козаки.

Хто знає?... Можливо, майбутнє розкриє їхню таємницю.

Зупинімося в поклоні біля кожної з цих могил чи постаментів. Там спочивають наші предки.

Не нам, живим, судити мертвих за те, що боролися і вмерли вони під різними прапорами і по різні сторони барикад.

Така доля нашої України. Просто вклонімося...

Цс потрібно нам, а не їм...