Наукова бібліотека України


Loading
ВІЛЬШАНИЦЯ В РОКИ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ
Краєзнавство - Вільшаниця - Івано-Франківська область

Нові тривоги і жертви приніс початок німецько-радянської війни 22 червня 1941    року. Стрімкий наступ німців з 22 по 29 червня мав трагічні наслідки для тисяч політв’язнів у Львові, Самборі та Станіславі. Не в змозі їх вчасно евакуювати, НКВД в Галичині протягом тижня, без огляду на висунуті звинувачення, вбиває 10 тисяч засуджених. Серед них у страшних муках загинули і наші односельчани-чдени ОУН, що були розстріляні в Станіславській тюрмі (про що згадувалось раніше).

Село Вільшаниця було окуповане фашистськими військами третього липня 1941 року о восьмій годині ранку. Спочатку населення загалом прихильно сприйняло німецьке військо, як таке, що визволило його від сталінського режиму. Хоч німці і не давали жодних обіцянок, люди сподівалися па відбудову української державності.

Перед нападом на СРСР, в результаті співпраці ОУН та німців у німецькій армії було створено українське збройне з’єднання «Легіон українських націоналістів». З’єднання складалося майже з 600 солдатів і мало два підіюзділи під кодовими назвами «Нахтінгаль» та «Роланд». Уже 30 червня 1941 року у захопленому німцями Львові Степан Бандера (головний провідник ОУН) при підтримці «Нахтінгалю» без узгодження з німецьким командуванням проголошує встановлення української держави. Це був зухвалий крок, що межував з безумством, оскільки німілі планували використати з'єднання «Легіон українських націоналістів» у диверсійних цілях, а ОУН сподівалося, що вони стануть серцевиною майбутної української армії. Хвиля національного пробудження прокотилася і по провінціях, в яких також проголошувалося відновлення української державності.

Житель Вільшаниці, член ОУН-УПА Боднар Ярослав Васильович (1925 р.н.) працював в той час друкарем в Станіславі. Вдома він розповідав, що з приходом німців на будинках було піднято українські блакитпо-жовчі прапори та німецькі прапори. Фашисти познімали все: і наше, і своє, але протягом майже двох наступних тижнів ніяких каральних акцій проти дій ОУН пе приймали.

12 липня 1941 (року німці ліквідовують Українську держану у Львові та аршештовують провідних членів ОУН (Степана Бапдеру, Ярослава Стецька та ін.).

Подібні арешти проводяться і на місцях. У вересні 1941 року у Вільшаниці було схоплено і розстріляно члена ОУН Купчинську Ольгу Володимирівну, дочку священика, що був тоді парохом у селі. З приходом німців у Вільшаниці виходять із підпілля брати Савко, Мирослав та Олексій Левапдовські, колишні члени розстріляної комуністами ОУН. Мирослав стає старостою села. У братів є свої порахунки із колишніми керівниками радянської влади у селі. Почалася кривава помста, полилася знову кров односельчан, що волею долі опинилися по різні сторони барикад, на трагічних вільхових перехрестях.

Мазур Василь, колишній голова сільської ради, відчував, що за ним прийдуть. Група односельчан на чолі з братами Левандовськими прийшли на його подвір’я у неділю. Ще здалеку помітивши людей, він сказав: «Це вже йдуть за мною». Мазура Василя, секретаря сільської ради Карапутного Дмитра Михайловича та комуніста Татарина Дмитра Яковича розстріляли на подвір’ї теперішнього жителя села Депутата Ярослава Дмитровича (вулиця Швабівка) біля пивниці, в якій їх перед тим протримали два дні. Устінського Миколу Йосиповича після катувань убили на товарному цвинтарі (урочище Гамерівка).

На подвір’ї Карапутного Дмитра Михайловича повісили подружжя Петра і Полагну Солоничних за допомогу комуністам. Ці події показують увесь трагізм долі нації, яку в різні часи розпинали різні поневолювачі, нещадно калічачи душі людей, що штовхало їх на жахливу жорстокість по відношенню один до одного.

В 1942 році 80 юнаків і дівчат села примусово відправляють на каторжні роботи в Німеччину. Збереглися списки лише 22 жителів села, котрі після важких випробувань повернулися в рідне село.

1.    АРХАМУЛА (Арламовська) Анастасія Михайлівна, 1924 р. (дагер Глацц, р/н Габельшаєц, газва ЕНЦ Ауфріт, 1942-1945 pp.)

2.    АРХАМУЛА (Татарин) Степанія Петрівна,1927 р.н. (с.Найда, м. Бунтфляц, газда Григор, 1942-1945 pp.)

3.    АРХАМУЛА Марія Семенівна, 1924 р.н. (с. Кльоцов, пошта Постлясам, Ібер Анклям, 1942-1945 pp.)

4.    БАШУРИНА Степан Михайлович, 1925 р.н., (м. Крайсдорф, с. Кунасдорф, 1942-1945 pp., Герш-Бека, бауер).

5.    БАБ’ЯК Петро Семенович, 1916 р.н. (м. Гамм, пошта Вестфелен, Герінген), 1941-1945 pp.)

6.    БОДНАР Гнат Григорович, 1916 р.н. (м. Гіндербург, шахта Конкордія Груббе, 1942-1945 pp.)

7.    БОДНАР Дмитро Миколайович, 1921 р.н. (м. Гамм, шахта Роберт, с. Гарінбен, 1942-1945 pp.)

8.    БОДНАР Михайло Григорович, 1921 р.н. (с. Вестфалім, м. Гамм, с. Вішергофен, шахта 1942-1945 pp.)

9.    ГЛІНСЬКА Анастасія Дмитрівна, 1925 р.н. (обл. Авернурн, р-н Шваблинка, с. Дорф, Унтермамтегін, 1942-1945 pp.)

10.    ГЛІНСЬКИЙ Пилип Григорович, 1915 р.н. (обл. Мільдорг, р-н Гангофен, с. Тамбах, 1942-1945 pp.)

11.    ГЛІНСЬКА (Полковник) Тетяна Дмитрівна, 1924 р.н. (обл. Судети, с. Коштельцен, пошта Клядров, 1942-1945 pp.)

12.    ДЕПУТАТ Микита Федорович, 1914 р.н. (м. Гіндербург, шахта Копкордія Груббе, 1942-1945 pp.)

13.    ІВАСЮТА Марко Михайлович, 1918 р.н. (м. Єсенадльтесен, шахта, 1942-1945 pp.)

14.    КАЛИТКА Марта Олексіївна, 1925 р.н. (м. Авіна, р-н Лярхме, с. Цірда, Франц Вайс, 1942-1945 pp.)

15.    КОТЮК Михайло Степанович, 1921 р.н.(м. Фінсбург, Штехтгоф, Шлезвік Гойштейн, Ноймістер

16.    ЛЕВАНДОВСЬКИИ Федір Михайлович, 1923 р.н. (Вестфален, м. Гамм, шахта Генріхроберт, Вішенгофен).

17.    САВЧУК Данило Мартинович, 1915 р.н. (м. Вествам, Грамм, шахта Бокум-Чагер, 1942-1945 pp.)

18.    САВЧУК Микола Васильович, 1912 р.н. (м. Магдебург, шахта Люліська, Гебеншпірк, Броневайс)

19.    СОЛОНИЧНИИ Василь Михайлович, 1921 р.н. (м. Горішній Плеск, шахта Кокордія Груббе, 1942-1945 pp.)

20.    ТАТАРИН Павло Іванович, 1913 р.н. (с. Гицляр, Айфот Гифін, 1942-1945 pp.)

21.    ТАТАРИН Василь Стахович, 1925 р.н. (м. Брінскі, заводи Герінг Веюк, фірма Гестенберг).

22.ТАТАРИН Василь Дмитрович, 1925 р.н. (м. Брікс, завод Герінг Верк, фірма Курт Ноймайстер, Дрезден).

Ще у вересні 1939 року С. Бандера зажадав, щоб ОУН утворила підпільну армію, готову боротися з кожним, хто стоятиме на шляху до української незалежності, навіть якщо це будуть німці. Ця армія дістала назву Української Повстанської армії (УПА). Діяла УПА і на території села Вільшаниця. УПА-Захід мала шість Воєнних округів:

1.    ВО— «Лисоня» — терен Тернопільщини по Дністер;

2.    ВО — «Говерла» — Гуцульщииа і Буковина;

3.    ВО «Чорний ліс» — Станіславщина;

4.    ВО «Маківка» —- Стрийщина, Дрогобиччина, Самбірщина, Турчапщипа;

5.    ВО «Буг» — Львівщина;

6.    ВО «СЯН» — Закерзоння.

Вільшаницький підрозділ УПА відносився саме до Воєнного округу «Чорний ліс». Учасники УПА села Вільшаниця:

1.    БАШУРИНА Анастасія Михайлівна — 1928 р.н., зв’язкова УПА, засуджена на 10 років.

2.    БОДНАР Марія Михайлівна, 1926 р.н., зв’язкова УПА, засуджена на 10 років.

3.    БОДНАР Яряслав Васильович — 1925 р.н., рядовий УГІА, друкар, пропав безвісти в 1946 р.

4.    ДЕПУТАТ Василь Дмитрович, 1923 р.н., обласний пропагандист УПА, псевдо «Граніт», загинув у криївці 17.02.1946 року в с. Братківці.

5.    ДЕПУТАТ (Мельниченко) Софія Миколаївна, 1919 р.н., зв’язкова УПА, станична, 1959 року виселена в Сибір (Амурська область). Повернулася в 1959 р.

6.    ДЕПУТАТ Олексій Юрійович, 1908 р.н., член УПА, помер в 1977р. в США.

7.    КОРОСТІЛЬ Дмитро Михайлович, 1918 р.н., рядовий куреня «Шрама», заарештований в криївці вдома в 1945 p., засуджений на 15 років, помер в 1997 році в дочки, що проживає в Запорізькій області, м. Вольнянськ.

8.    КОРОСТІЛЬ Катерина Василівна, 1925 р.н., уродженка с. Межиріччя Жидачівського р-ну Львівської області, дружина Коростіля Дмитра Михайловича. В’язень концтаборів. Померла в 1994 році, похована у Вільшаниці.

9.    ТИНІВ Дмитро Миколайович, 1927 р.н., стрілець УПА, загинув 1944 року у с. Олеша Тлумацького району.

10.    ТИНІВ Михайло Дмитрович, 1913 р.н., ройовий провідник УПА, загинув у бою 1944 року біля села Олеша Тлумацького району.

Тактичною військовою одиницею Повстанської Армії був курінь УПА, який мав три-чотири бойові сотні. Сотня складалася з трьох стрілецьких чот і однієї кулеметної, а чота з трьох роїв. Українська Повстанська Армія стала дуже скоро всенаціональною. Основним завданням УПА була оборона українського населення.

Восени 1942 року старостою в селі стає колишній член ОУН Депутат Олекса Юрійович (1908 р.н.), а секретарем — член ОУН-УПА Боднар Ярослав Васильович (1925 р.н.), який раніше працював у друкарні в Станіславі. Збираючи німцям «контингент» (натуральний податок), вони вдавалися до всяких хитрощів, щоб здати якнайменше. Брали малу кількість продуктів у населення, а при завантажуванні вагонів кілька разів носили одні і ті ж мішки. Вагони йшли наполовину порожні, а по дорозі поїзд пускали під укіс.

Нижче детальніше згадаємо про тих учасників УПА, які залишилися в спогадах та пам’яті односельчан. На жаль, про деяких із них нам майже нічого не відомо.

Депутат Василь Дмитрович був обласним пропагандистом УПА. Мати Василя згадувала, що син понад усе любив читати. Усі гроші, які мав, витрачав на книжки. Загинув у криївці в лісі поблизу с. Браткінці в 1946 році. Його вистежили енкавсдисти по слідах на свіжому снігу. Крім Василя у криївці переховувались ще три бійці УПА і дівчина-зв’язкова. Після відмови здатися, криївку закидали гранатами.

Коростіль Дмитро Михайлович пройшов вишкіл у Чорному лісі. Восени 1945 року був арештований і засуджений на 15 років. Покарання відбував у Норильську, де доля звела його з майбутньою дружиною Михайлюк Катериною Василівною. Чуйного Дмитра до глибини душі вразила метка про засудження і висилку в Сибір його стареньких батьків (за діяльність сина). Вважаючи себе винним у трагічній долі родичів, Дмитро у тюрмі зовсім занепав духом, тримався осторонь. Саме в тому мовчазному юнакові пізнала Катерина свою долю. Зуміла його розрадити, дізнавшись про повернення з Сибіру його батьків, зуміла відродити віру. Пізніше вони одружилися і повернулися в село Вільшаниця.

У вишитій сорочці запам’ятався жителям села Олеша Тинів Михайло Дмитрович, що проходив вишкіл саме в Олеському лісі. Гам бійців УПА оточили радянські війська. Бій тривав довго, виявився нерівним і запеклим. Михайло був поранений в нирку, коли до нього, стікаючого кров’ю, підійшов руський солдат і... виколов йому очі... Дві скорботні могили лишилися безмовними свідками того страшного бою, що відбувся 27 вересня 1944 p. І щороку у цей день кладе на ті могили квіти син Михайла Дмитровича Типів Василь Михайлович (1942 р.н.).

Станичною УПА в селі Вільшаниця була Депутат Софія Миколаївна, 1915 р.н. Практично всі події, що відбувалися в селі, проходили через Софію Миколаївну. Багатьом односельчанам вона врятувала життя. Софії Миколаївні було дано завдання від командування УПА затримати Олексу Левандовського, котрий служив у Снятині в німецькій поліції, за що мав помести покарання. Не захотіла Софія брати на душу кров односельця, тому посприяла, щоб Олекса разом з братами Мирославом і Савком якнайшвидше покинули село. Всі вони пізніше щасливо перетнули кордон і поселилися в Канаді.

Трагічно склалася доля і Боднара Я(юслава Васильовича, рядового УПА. Як уже згадувалося, під час німецької окупації він був у селі секретарем, робив vce, щоб якнайменше натурального податку було зібрано німцям від односельчан, Ще навчаючись у Станіславі, Ярослав стає членом ОУН. 26 липня 1944 року село було відвойоване у німців радянськими військами. Після цього Славко із друзями, учасниками УПА, перебуває в підпіллі. Цілу осінь та зиму вони переховуються у селі, час від часу таємно збираючись. Серед соратників Ярослава були жителі сусідніх сіл — «Кармелюк» з Марківців, «Хрущ» з Чорнолізців, «Василько» з Підлужжя. У хаті Боднар Євдокії, матері Ярослава, побратими часто збиралися за вечерею, обговорювали майбутні дії. Дотепер пам’ятає ті вечори тоді малий ще Богданко, брат Ярослава. Спогади, спогади, гіркі, наболілі..., котрі пекучим щемом ятрять дуту, від яких непрохані сльози виступають на суворих очах. Невимовно важко Богдану Васильовичу Боднару, 1935 р.н., говорити про брата, котрий так багато значив для нього, лишившись символом високої ідеї на все життя. Богдан Васильович пригадує розповідь брата Ярослава після відступу німців в 1944 році.

Тоді всі основні сили УПА зосередилися у Чорному лісі. Мали там вступи ти у бій з радянськими військами або перейти кордон. Дехто тоді покинув батьківщину (Депутат Олекса, брати Левапдовські). Не міг чомусь в той час Ярослав покинути село, надто великою була туга за рідними, надто високою була любов до рідної землі. Повернувся з Чорного лісу додому, відтоді постійно переховувався. Бункер (сховок) мав під стежкою на городі. Добре пам'ятає Богдан Васильович березень 1945 року. Тоді енкаведисти перевернули все в домі, в дворі, знайшли друкарські прилади, фотографії, книжки. Славка у схованку не знайшли. Однак обшук тривав так довго, а доступ повітря у бункер був настільки малий, що побратими ледве не задушилися. Був мороз. Вхід у бункер замерз. Євдокія Василівна поливала його горячою водою, щоб швидше відкрити. Тоді Славко надовго втік у ліс.

Хоч і проводилися облави, все ж протягом 1945-1946 pp. ніякої радянської влади в селі не було. Органи влади було створено- хіба що в обласному і районному центрах, але не на периферії. Тут владу утримували сили ОУН-УПА.

Коли саме точно брат покинув домівку назавжди, Богдан Васильович не пам'ятає. Лиш зберігся у дитячій душі спогад, що в той час сапали город. Тоді й пішов Ярослав кудись у напрямку до села Милування, пішов..., щоб не повернутись ніколи.

Молодий, вродливий, у вишитій сорочці, сказав матері тоді на прощання: «Якщо я буду, мамо, за кордоном, то додому не писатиму, аби москаль не знущався з Вас». І пішов... І донині вістки нема. А мати чекала увесь вік, надіючись на повернення сипа. Може, ота надія і тримала так довго її на цім світі. Померла в 92 роки, так і не дочекавшись.

ЧЕКАННЯ

(присвята бабусі)

Стрепенулась Мати: «Може,, син?

Ні!— безсило то всього лиш мрія...»

Сивий спомин, літ безумний плин

Та сльоза притомлена у віях...

Сина блудного з доріг чекає марно,

Виглядає мати стільки літ...

«Вернуся, як вільні будем, мамо!»

І пішов у ніч, в сніги, у світ...

Галина Татарин

Із спогадів Смолія Василя Івановича (1926 р.н.) довідуємося, що він також був учасником УПА, а саме зв’язковим та охоронцем провідника районного проводу Повстанської Армії. 12 грудня 1944 року Василя заарештували при виході із криївки в урочищі Черемхове. У Станіславській тюрмі, де перебував майже 10 місяців, Василь Іванович зазнав нелюдських побоїв і тортур, але так і не зізнався у своїй належності до УПА. Військовим трибуналом був засуджений до двадцяти років ув’язнення. Через деякий час його вивозять в Комі АРСР, в зону, де він працював у шахті. Звільняють Василя як неповнолітнього в 19.54 році (в час арешту йому було лише 17 років, тому що в судових матеріалах він проходив наче з 1927 року народження).

ДОЛЯ ДИВІЗІЇ СС «ГАЛИЧИНА»

Навесні 1943 року, після поразки німців під Сталіні радом, ОУН погоджується на пропозицію губернатора Галичини Отто Вахтера сформувати в німецькій армії українську дивізію, щоб у разі поразки Німеччини українці не опинилися без регулярних збройних сил, як після Першої світової війни.

Так було створено дивізію СС «Галичина»:

У селі Вільшаниця набір у дивізію СС «Галичина» проводив староста Плугатор Микола Федорович. Серед 13 добровольців був і його сип Плугатор Василь Миколайович.

Вояки дивізії СС «Галичина»:

1. КОРОСТІАЬ Іван Дмитрович, 1910 р.н.

2 ТИНІВ Іван

3.    ПЛУГАТОР Василь Миколайович

4.    ТИНІВ Іван Васильович

5.    ТИНІВ Данило Федорович, 1923 р.н.

6.    ЛОБУР Микола

7.    ЮЩИШИН Михайло Васильович, 1925 р.н.

8.    ТИНІВ Василь Дмитрович, 1913 р.н.

9.    ТАТАРИН Михайло Степанович, 1924 р.н.

10.    ТАТАРИН Володимир Іванович, 1925 р.н.

11.    ТАТАРИН Михайло Іванович, 1924 р.н.

12.    ЛЯЛИК Дмитро Миколайович

13.    ЮЩИШИН Дмитро Михайлович

Доля цієї дивізії, а разом і наших односельчан, така. У липні 1944 року німці задумали зупинити успішний наступ радянських військ і вирішили це зробити на підступах до Львова. Вони зосередили під Бродами 8 дивізій, в тому числі і дивізію СС «Галичина», яка налічувала 11 тисяч вояків. Саме тут бійці галицької дивізії мали нещастя отримати хрещення вогнем. 21-23 липня 1944 року у важких боях під Бродами проти більшовицької армії дивізія втратила 7 тисяч воїнів. Вона була виведена в Чехословаччину. В квітні 1945 року реорганізована в Першу Українську дивізію. Із закінченням Другої світової війни вона здалась в англійський полон. Так опинилися в Англії Ющишин Михайло Васильович та Лялик Дмитро Миколайович. В 1957 році Ющишина Михайла арештували при переході кордону, зараз він проживає у селі. Лялик Дмитро мешкає в Англії і понині.

Коростіль Іван, Тинів Данило, Татарин Михайло Степанович, Татарин Михайло Іванович, Татарин Володимир, Ющишин Дмитро після розгрому дивізії повернулися додому. Деякі з них влилися в лави УПА (Коростіль Іван, Ющишин Дмитро). Ющишин Дмитро був пізніше вбитий енкаведистами під час облави.

Як бачимо, Друга світова війна залишила глибокий слід у житті десятків односельчан, особливо тих, що волею долі опинилися в рядах УПА. Боротьба між бійцями УПА і більшовицькими військами виявилася запеклою. В селі аж до 1948 року вдень керували органи радянської влади, а вночі село було під контролем УПА. За цей час УПА на Станіславщині ліквідувала 1500 радянських активістів.