Наукова бібліотека України


Loading
СЕЛО В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Краєзнавство - Вільшаниця - Івано-Франківська область

Не обминула Вільшаницю і Перша світова війна 1914-1918 pp., яка втягнула в конфлікт 33 країни, 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинуло, 20 млп. було поранено. Протягом усієї війни Галичина була ареною найбільших і найкровонролитніших побоїщ на Східному фронті.

Усе чоловіче населення села, спроможне воювати, взяло участь у боях. За спогадами Боднар Євдокії Василівни (1907 р.н.), коли церковний дзвін скликав на війну галичан, батько її, Тимонько Василь Петрович, як орав у полі, так покинув коні і пішов па фронт, щоб... більше не повернутись.

В нашій місцевості основний бій проходив саме через територію Вільшаниці. В зв’язку з цим,всі люди села були евакуйовані в с. Побережжя, де перебували два тижні, або в с. Войпилів, де пробули майже рік. Сусідні села Милування, Рошнів евакуйовані не були.

Під час евакуації жителі села забирили худобу, свиней, курей, дещо з продуктів. Повершувшись в село, вільшаничани заставали погорілі обійстя. Найбільш погоріла ліва сторона вулиці Швабівка та Осередок.

Багато людей пішли жити в «комірне» до родичів чи сусідів. Чотирирічній Марії Івасюті найбільше запам’яталося, як односельчани возами возили з «Кошиківки» загиблих під час цієї битви солдатів і ховали їх на березі біля нової церкви. На їхні могили, яких було багато вздовж берега, ставили березові хрести. Те, що в Кошиківці був великий бій між австрійськими та російськими солдатами, які йшли на «штики», підтверджують Івасюта Теодор Дмитрович (1906 р.н.) та Башурина Степан Михайлович (1925 р.н.), якого примусово вивезли в Німеччину в 1942 р. Саме німець-бауер, в якого проживав Степан,

воюван у роки Першої світової війни і качан, що поблизу Вільшаниці в Коиіикінці відбулася велика битва, в якій загинуло луже багато солдатів. Земля була встелена людськими трунами.

В австрійській армії було дуже мало офіцерів-українців. На 1000 офіцерів припадало 27 поляків і лише 2 українці. Офіцером на війну пішов 19-річиий Татарин Олексій Семенович, 1895 р.н., який воював на Італійському фронті, там попав у полон, зазнавши поневірянь італійської неволі.

Ті односельчани, котрі поверталися з війни додому, часто згадували, як зіустрічалися в бою -віч-на-віч два українці, котрі на своїй території воювали за інтереси різних, їм чужих імперських держав.

«Австріяк, не убівай меня, у меня четверо діточок», — звертався українець, який служив у російській армії, до українця з австрійського війська. І проходили один повз одного, не завдаючи шкоди.

Капралом в австрійській армії служив також Левандовський Михайло Микитович, батько Левандовського Василя Михайловича (1925 р.н.), який потім був учасником бойових дій у Другій світовій війні.

Мало залишилося старожилів села, котрі пам’ятають Першу світову війну, дуже мало зібрано свідчень. Отож історія села Вільшаниця цього періоду потребує додаткового вивчення.

Пройшовши крізь життя односельчан, залишила ця війна гіркі спогади та... пісні. Як війна настала.

Не раді ми таму.

Виправляла мати сина В далеку дорогу.

І як виправляєш —

Плакала, ридала:

«Коли, Ти, мій синочку,

Вернеш додомочку»? Візьми, Мати, жита в жменю Тай посій на мості.

Як виросте теє жито,

Я прийду у гості.

Росте теє жито, росте,

Тай ся похилило,

Мати сина виглядає Тай ся зажурила.

Росте, жито, росте.

Тай вже пристигає.

Мати сина виглядає,

А син не вертає.

Записано я уст Є. Боднар (1907-1999 p.p.)

ПРОСВІТНИЦЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ СЕЛА (20-30 роки XX ст.)

Революція 1848 року дала невеликому прошаркові західноукраїнського суспільства, що складався з духовенства та інтелігенції поштовх і нагоду до самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних установ.

2 травня 1848 року у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію.

Провісником просвітницької діяльності стало товариство «Просвіта», зароджене в 1968 р. у Львові. Щоб піднести культурний і освітній рівень селянства, «Просвіта» через сільських учителів і парафіяльних священиків поширила мережу читалень і бібліотек по всій Східній Галичині. Популярність цих читалень зросла, коли з часом при них почали діяти хори, театральні групи, гімнастичні товариства та кооперативи.

Фотографії та спогади старожилів свідчать про існування просвітницьких організацій і в селі Вільшаниця. Однією з перших таких організацій, котрі виникли в той час у селі, було товариство «Просвіта». Відомо, що в кінці 20-х років на початку 30-х головою «Просвіти» був Герман Сіверко, батько Лобур Юлії Сіверківни (1925 р.н.), теперішньої жительки села. Особливо активну участь в просвітницьких заходах брали: Солоничний Іван Якович, батько Солоничного Василя Івановича (1935 р.н.), теперішнього жителя села, Бажалук Олексій, батько Бажалука Василя Олексійовича (1931 р.н.).

За ініціативою «Просвіти» саме в ті роки (кінець 20-х) будується в селі читальня за народні кошти. Війтом у Вільшаниці в той час був Солоничний Михайло, котрий навіть відпустив власну ділянку землі для розширення проїзду па територію майбутньої читальні. Війтом та іншими заможними господарями села були виділені кошти на розпочате будівництво, котре проводилося силами самої громади. Ця читальня взимку 1976 року згоріла з невідомих причин (зараз там приміщення складів буфету).

Просвітяни організовують в селі аматорські, драматичні гуртки, котрі ставили вистави для односельчан. За тих часів, коли війтом у селі був Тинів Федір (1882 р.н.), поляки дозволяли ставити лише комедії. Пізніше, коли війтом був Левандовський Костянтин Гаврилович (1897 р.н.), який умів знаходити з поляками спільну мову і був у добрих стосунках з польськими управителями, почали ставити в читальні вистави історичного і навіть політичного змісту. На самих початках існування драмгуртка декорації зичили в милуванських просвітян, а пізніше виготовляли самі. Особливо активними артистами-аматорами були Карапутний Федір Павлович, дід Карапутного Василя Михайловича, 1974 р.н., та Карапутпий Василь Павлович, його брат, член ОУН, заарештований 1940 року, розстріляний 1941 року в Станіславській тюрмі.

Відомо, що після Германа Сіверка головою «Просвіти» став Лобур Микола Романович, 1898 p.н. (батько Лобула Олексія Миколайовича, 1932 р.н.). У нашому окрузі найбільший центр «Просвіти» буй в с. Милування. Саме там у 1909    році за кошти Львівського товариства «Просвіта» (120 тисяч австрійських корон) було побудовано будинок господарської школи. В цьому закладі навчалися тодішні вільшаницькі просвітяни: Татарин Ярослав Васильович, 1910    р.н., батько Рапій Анастасії Ярославівни (1939 р.н.), що закінчив курси садівника і ветеринара та Боднар Пилип Іванович (1916 р.н.), батько Солоничної Анастасії Пилипівни (1939 р.н,).

У Вільшаниці тоді діяло товариство «Луг», котре налічувало близько 30 чоловік, очолювали це товариство: Солоничний Василь Миколайович та Солоничний Дмитро Іванович (1909 р.н.), член ОУН, заарештований в 1940 році, розстріляний в 1941 році в Станіславській тюрмі, батько Солоничного Ярослава (Івана) Дмитровича.

Юнаки, що входили в це товариство, вчилися військової справи під керівництвом Дмитра Солоничного. Оскільки поляки забороняли використовувати при цьому справжню зброю, то вправи вони виконували з палицями замість топірців. Збиралися вони переважно у святкові дні, після відправи в церкві на узліссі.

Поряд з товариством «Луг» існував також «Союз Українок», головою якого була Ющишин Марія Михайлівна 1921 р.н. (мати Боднара Дмитра Михайловича, 1939 р.н,, теперішнього, жителя села). Членами «Союзу Українок»

були: Солонинна, Марія Василівна — 1910 р.н. (мати Архамули Олексія Дмитровича, 1938 р.н.), Левандовська Ганна, Левандовська Юлія, Портуняк Марія. Збереглася фотографія тих часів, па якій зображено аматорський гурток Вільшаниці — молодих юнаків та дівчат, завдяки яким відроджувалась українська культура та народні традиції, не вмирало рідне слово, завдяки яким зберігала свою ментальність нація.

На фото (стор. 32) ті, що прийшли до нас через 70 літ (через ціле покоління) зліва направо:

перший ряд: невідомий, Татарин Олексій Стахонич;

другий ряд: Бажалук Олекса (музикант), Івасюта Михайло Дмитрович (музикант), Бажалук Дмитро Миколайович, Солоничний Іван Якович, невідомий;

третій ряд: дівчата, члени «Союзу Українок»: Солонична Марія Василівна, Левандовська Ганна, Левандовська Юлія, Портуняк Марія Прокопівна, Ющишин Марія Михайлівна — голова «Союзу Українок», 6-7 невідомі;

четвертий ряд: невідомий, Боднар Василь Іванович, Юшишин Олекса, 4-5 невідомі.

ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН-УПА НА ТЕРЕНАХ ВІЛЬШАНИЦІ

Зазнавши поразки у війні в жовтні 1918 року Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці готуються до створення власної незалежної національної держави. Група молодих українських офіцерів па чолі з капітаном Січових стрільців Дмитром Вітовським 31 жовтня 1918 року зібрали українських солдатів, що служили в австрійських частинах Львова і заволоділи містом. 1 листопада було проголошено Західно-Українську народну республіку ЗУНР на чолі з Костем Левицьким.

Подібні події сталися і в Станіславі. Але 22 листопада 1918 року поляки оволоділи Львовом, тому в січні новою резиденцією уряду став Станіслав.

Ті односельчани, які повернулися додому з австрійської війни влилися в лави створеної ЗУНР Галицької Армії. Тепер основним ворогом галичан стали поляки. З цими подіями пов’язані спогади жителів села. «В 1918 році постала Україна і мій тато Григорій пішов на війну за Україну», — згадує Пескевич (Івасюта) Марія (1910 р.н.).

Софія Миколаївна Депутат (Мельниченко) 1915 р.н. пригадує, як до її батька наприкінці 1918 р. прийшов Солоничний Іван Якович і сказав: «Ходи, Миколо, воювати за Україну». Пішов... і не вернувся. Годі бачила його востаннє. А Солоничний Іван сотником брав участь у бою під Перемишлем з молодими хлопцями, котрі ще й не встигли добре пройти військовий вишкіл.

В цей час багато українців, які служили в австрійському війську, перебували ще на італійському фронті і не повернулися додому. Відчувалася нестача у вишколених солдатах. У квітні-травні Галицька Армія зазнала від поляків поразки і була відкинута до річки Збруч. 16 липня 1919 р. Галицька Армія й тисячі цивільних західних українців під обстрілом польської артилерії переправилися через Збруч у Східну Україну. Відступ галичан у Східну Україну і їх з’єднання з силами Директорії Петлюри давали надію, що ці дві армії разом з своїми урядами зіллються в одне ціле. Так опинилися в армії Петлюри жителі села Вільшаниця Бажалук Олекса Миколайович, Левандовський Кость, Левандовський Василь, Ющишин Василь, Левандовський Михайло Микитович. Але між директорією Петлюри і Петрушевичем (ЗУНР) існували непевні стосунки. Західноукраїнський уряд, який мав сильнішу армію (50 тисяч проти 35 тисяч) і ефективніший апарат управління, не хотів дотримуватися політики всеукраїнського уряду Директорії, з якою не погоджувався. Восени становище українців стало трагічним. З одного боку їх атакували білі, з другого — більшовики, в тилу на них чатували агресивні поляки. В цей час Петрушевич з прибічниками тікає у Відень, а Петлюра знаходить притулок у Польщі (у таборах своїх взаємних ворогів). 21 квітня 1920 року Симон Петлюра укладає Союз з Польщею, відмовившись від усяких претензій на Східну Галичину.

Так Західна Україна (по Збруч) опинилася під владою Польщі. Саме в цей час велика частина земельних угідь Вільшаниці (220 га) належала графині Терезі Сапіжинській. З тих часів збереглася фотографія (див. стор. 34), на якій багато односельчан мають змогу побачити рідних дідусів, прадідів і навіть прапрадідів. А читачам подаються прізвища людей тільки першого ряду (зліва направо): Левандовський Кость, Арламонський Петро. Антошевський Владислав (вчитель), Яворський (економ), Станіслав Вергановський (священик), Тинів Федір Михайлович, Депутат Михайло Савкович, Боднар Дмитро.

Арламонський Петро (дід Арламовського Олекси Васильовича, 1927 р.н.) і Тинів Федір довгі роки були сільськими війтами. Депутат Михайло виїхав в 1938 році в Америку і працював там адвокатом.

Хоча Польща і перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині — у 1919 році українці Галичини відмовлялися визнати польську державу своїм законним урядом, доки рада послів Антанти у Beрсалі не прийняла відповідного рішення. Під час війни за незалежність багато українських політиків вагалися у виборі націоналістичних чи соціалістичних цілей. Тому в середовищі молодих українців зародилася крайня форма націоналізму — інтергральний націоналізм. В 1920 році невелика група офіцерів підпільно заснувала в Празі Українську військову організацію УВО для продовження боротьби проти польської окупації, її командиром обрано галичанина полковника Євгена Коповальця. У 1929 році представники УВО та студентських груп у Відні створюють Організацію українських націоналістів — ОУН.

Існувала підпільна ОУН і в Вільшаниці. Її організатором був районний провідник ОУН Пилип Дмитрович Гермап (1912 р.н.), батько Гсрмана Дмитра Пилиповича (1935 р.н.). Членами підпільної ОУН були Бажалук Дмитро Миколайович (1909 р.н.), Івасюта Михайло Дмитрович (1903 р.н.), Кіцула Михайло Іванович (1910 р.н.), Ткачук Василь Миколайович (1900 р.н.), Депутат Олекса Юрійович (1908 р.н.), Левандовський Петро Гнатович (1912 р.н.), Івасюта Олексій Григорович (1914 р.н.), Боднар Григорій Миколайович (1909 р.н.), Депутат Григорій Дмитрович (1910 р.н.), Карапутний Василь Павлович (1908 р.н.), Купчинська Ольга Володимирівна (дочка священика), Левандовський Петро Гнатович (1912 р.н.), Плугатор Василь Степанович (1921 р.н.), Солоничний Дмитро Іванович (1909 р.н.), Шльонзак Іван Антонович (1909 р.н.), Левандовський Мирослав Іванович (1911 р.н.), Левандовський Савко Іванович (1912 р.н.), Левандовський Олекса Іванович.

В цей же час в селі існує підпільна комуністична організація, яку очолює Татарин Олексій Стахович, 1912 року народження. Під час відзначення більшовицьких свят комуністи вивішували на парканах червоні стрічки.

До 1939 (року націоналісти і комуністи поширюють свій вплив, проникаючи в різноманітні господарські, освітні та молодіжні організації, створюють аматорський гурток, про який згадувалося вище.

З початком Другої світової війни і окупацією радянськими військами Західної України, місцеві комуністи, що вийшли а підпілля, активно включилися в розбудову радянської влади. Новий режим, намагаючись прибрати демократичного вигляду, організував 22 жовтня 1939 року вибори, на яких населення змушували голосувати за єдиний список кандидатів, які підтримували анексію Західної України Радянським Союзом. Головою сільради було обрано Татарина Олексу Стаховича (1912 р.н.), заступником — Сосновського Федора Яковича, а секретарем — Левапдовського Михайла Васильовича. Маючи велику владу, комуністи організовують в заможних газдів п’янки-вечірки. Василь Левандовський глузував: «Добре, що ся дочекав, що в куркуля погуляв». Пізніше він виїхав за кордон. Навесні 1940 року режим відкинув маску демократичності і розпочав широкомасштабні репресії як проти українців, так і проти поляків. Першою була депортована на спецпоселення в Сибір сім’я Ростовича (жінка-вчителька і дитина) за те, що Ростович був польським офіцером.

Вимогливо почали ставитись і до своїх. Так, ще у січні 1940 року, перебуваючи на вчительській нараді у Галичі, вчитель Татарин Олекса Семенович довідався від учителів Коломийщини і Снятинщини, що в їхніх селах забирають комуністів, їх заарештовували за те, що вони на виділені їм кошти, не проводили належної агітації, а кошти використовували на власні потреби. Повернувшись з наради, Олекса повідомив про це Татарина Олексу Стаховича, порадивши бути обережним. Кажуть, що завдяки цьому перші комуністи села уникли кари від своїх визволителів.

Щоб повести боротьбу проти українських патріотів і багачів, треба було якоїсь зачіпки. І новий режим видає розпорядження про здачу зерна державі через артіль. Не захотів здавати зерно в артіль член ОУН Ткачук Василь Миколайович (1900 р.н.). Зранку мав намір повезти зерно на базар, щоб вторгувати якусь копійку. Але тільки він виїхав з подвір’я, як йому шлях перекрили місцеві комуністи Мазур Василь Миколайович (1908 р.н.), Сосновський Федір Якович. Та Василь, довго не думаючи, витягнув кріс (пістолет), вистрелив в повітря і його вороги порозбігалися хто куди. Сам він змушений був переховуватись. З весни до 12 липня 1940 року не могли його зловити. На велике свято Святого Петра і Павла Ткачука Василя вистежили місцеві комуністи на чолі із співробітником НКВД з Милування Кундером. 18 січня 1941 року відбувся суд: 10 років тюрми і 5 років спецпоселення — таким був вирок суду. Та Василю судилася інша доля. В 1941 році він був розстріляний у Станіславській тюрмі. Кундер доставляв заарештованого Василя в тюрму. За арешт свого побратима члени ОУН Гермап Пилип Дмитрович та Кіцула Михайло Іванович йому помстилися. Коли Кундер повертався додому (стежка йшла Ставищами, вздовж верб, тепер там озеро), його вбили.

Після цього починаються масові арешти членів ОУН. Їх видав Мазур Василь Миколайович, який наймитував раніше у Бажалука Дмитра Миколайовича (1909 р.н.), помешкання якого знаходилося на окраїні села (па місці теперішньої кузні і столярні). Саме тут члени ОУН зібралися на нараду. Під вікном вони побачили Василя Мазура, який їх підслуховував. «Вбий його, бо донесе» — говорили підпільники Дмитрові. «Він був добрим наймитом, він не скаже» — запевнив Дмитро. А через декілька днів почалися арешти. (Документальних підтверджень зради Мазура немає).

Солдатами НКВД були заарештовані члени ОУН: Бажалук Дмитро Миколайович (1909 р.н.), Депутат Григорій Дмитрович (1910 р.н.), Івасюта Михайло Дмитрович (1903 р.н.), Івасюта Олексій Григорович (1914 р.н.), Каранутний Василь Павлович (1908 р.н.), Солоничний Дмитро Іванович (1909 р.н.), Шльонзак Іван Антонович (1909 р.н.). Під час проведених арештів у матері Івасюти Михайла було знайдено друкарську машинку, а у Івасюти Олекси — зброю, що підтвердило існування підпільної організації. Подальша доля цих людей виявилась трагічною. За вироком суду Івасюта Олексій отримав 10 років виселення в Сибір, де і загинув в 1949 році. Усі інші заарештовані в цей час члени ОУН були розстріляні в 1941 році в Станіславській тюрмі. Пізніше було заарештовано і Левапдовського Михайла Васильовича (1921 р.н.), секретаря місцевого осередку комуністів, оскільки він був членом ОУН на перших порах існування цієї організації.

Голову районного проводу ОУН Германа Пилипа Дмитровича та члена ОУН Бодпара Григорія Миколайовича енкаведисти спіймали в с. Підвербцях Обертииського району (тепер Тлумацького району) 14 серпня 1940 року. Їх видав місцевий батрак Лялик, який випадково підслухав їхню розмову і дізнався таким чином про місце їхнього перебування.

Після нелюдських тортур Гермам Пилип був розстріляний за рішенням військово-польового трибуналу дванадцятої армії НКВД. Боднар Григорій перебував у Станіславській тюрмі до приходу німців, які звільнили усіх в’язнів. Пізніше життєві перехрестя приводять Григорія Миколайовича на посаду секретаря сільської ради. В 1945 році він був вбитий енкаведистами, переодягненими в партизани.

Члени ОУН Левандовський Петро та Кіцула Михайло уникли арешту і мали намір перетнути кордон. Але перш ніж покинути Батьківщину, вони вирішили будь-якою ціною звести рахунки з комуністами, з вини яких були заарештовані їхні побратими. Біля вікна хати-читальні майже одночасно прогриміли два постріли. Одна куля влучила Сосновському Федору в голову, який відразу помер, друга—- поранила в руку Василя Мазура. Третім пострілом було вбито голову сільради Татарина Олексія Стаховича.

При переході кордону Кіцула Михайло загинув, а Левапдовського Петра разом з членами ОУН з інших сіл, з якими він намагався перейти кордон,

заарештували. В етап ісламську тюрму арештантів вели, зв'язаних ланцюгами. Тут Петра і (розстріляли в 1941 ропі. Депутат Олекса і брати Левандовські кари уникли, вони переховувалися вдома аж до приходу німців у 1941 році. Після проведених арештів почалася депортацій сімей членів ОУН у Сибір. В 1940    р. вивезли сім родин: сім’ї Германа Пилипа, Олекси Депутата, Кіцули Михайла, Левапдовського Петра, Левапдовського Мирослава, Левапдовського Сапка, Левапдовського Олекси. Їхню землю було передано в новоутворену сільськогосподарську артіль.