Наукова бібліотека України


Loading
ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ, ОСВІТА, ШКОЛА
Краєзнавство - Вільшаниця - Івано-Франківська область

Моя Вільшаниця Христом Благословляється,

Моя Вільшаниця, тобі я зичу долю,

Моя Вільшаниця із щастям поєднається,

А ми єднаймось в ній за честь і волю.

Галина Татарин

Віками боролася Україна за своє визволення, віками різні поневолювачі топтали її історію, мову, культуру, топтали її віру, її душу. Особливо великої руїни зазнала релігія і церква. Ким є людина без віри, без Бога у серці? Роботом, зомбі, наймитом. Духовні цінності, національні ідеали для неї ніщо. Таку людину легко зробити рабом, замкнути в клітці одної держави, заманити нікчемними матеріальними подачками. Це добре розуміли поневолювачі різних часів і народів, намагаючись найперше знищити її віру і церкву, нав’язати «свого» Бога або ж атеїзм, як це робили комуністи. Але ніколи не знищити того, що дане Богом, що закладене в самій сутності людини від часу її створення.

Історія церкви села Вільшаниця така ж трагічна, як і історія церкви усієї України, особливо ж доля старої церкви. В селі Вільшаниця сьогодні є дві церкви: стара церква Святого Теодозія Печерського і нова церква Святої Покрови. Причому дві церкви у селі існували з давніх давен, про що свідчать церковно-статистичні видання «Шематизм», які датуються ще початком XIX століття, а також «Словник географічний королівства польського та інших країв слов’янських».

За народними переказами, стара церква (на місці якої будується зараз нова) постала з каплички, котру час від часу ремонтували, щоразу розширюючи.

Під час третього ремонту капличку настільки збільшили, що її почали називати церквою.

Краєзнавець Михайло Миронюк у газеті «Вперед» № 9 за 21 січня 1989 р. посилаючись на «Словник географічний королівства польського та інших країв слов’янських» пише про церкву Різдва Христового, яка була у Вільшаниці збудована в пам’ять про скасування панщини. За переказами людей, церкву, що постала з каплички саме на честь скасування панщини у 1848 році назвали церквою Святого Теодозія Печерського, оскільки саме в цей день 16 травня, в день Святого Теодозія Печерського, в село прийшла звістка про цю подію. Однак тут мова йде про церкву Теодозія Печерського, а не Різдва Христового. Можливо, церква Різдва Христового була на місці теперішньої нової церкви Святої Покрови, або ж таку назву носила стара церква ще До того, коли була освячена як Церква Святого Теодозія. Це питання ще чекає своїх дослідників. Стара церква Святого Теодозія являла собою унікальну пам’ятку старовини. За свідченнями людей ця дерев’яна споруда була побудована без жодного цвяха. Покрита вона була гонтами. Гонт (польське гонт) — вузькі і тонкі дощечки клиноподібного перерізу, якими покривають дах. Без жодного цвяха збудована і дзвіниця біля цієї церкви, котра збереглася до наших днів — час її будівництва 1783 рік. В старій церкві знаходилися дві старовинні ікони: «Спасителя» і «Богородиці», придбані парафіянами Вільшаниці в Скиті Манявському після його знесення за наказом Австрійських властей більш ніж 200 років тому (про це згадує і М. Миронюк у статті «Вільшаниці-550 років»).

Після побудови у 1904 році нової церкви Святої Покрови відправи у церкві Святого Теодозія продовжували відбуватись до 1939 року. Пізніше відправи відбувалися вже тільки в новій церкві.

В роки радянської влади на цей унікальний старовинний храм чекала трагічна доля. Як відомо, комуністи намагалися закрити, зруйнувати, знищити усі церкви, не дивлячись на їх вік та архітектурну цінність. Важко без пекучого щему у душі слухати спогади про події тих часів Бажалука Олексія Васильовича (1932 р.н.). Олексій Васильович розповідає про них із сльозами на очах. За його свідченням, у 60-ті роки приїхали в село молоді хлопці-історики з Києва (принаймні так вони відрекомендувалися). Вони розпитували про старий храм Святого Теодозія, про дзвіницю. Питали також, чи не міг у свій час перебувати у церкві Богдан Хмельницький із своїм військом. До речі, щоб не повертатись пізніше до цього епізоду, проаналізуємо таку можливість. До сьогоднішнього дня у новій церкві Святої Покрови зберігається Євангеліє із старої церкви, якому більше 200 літ. Оскільки церква Святого Теодозія постала із каплички, котру кілька разів розширювали, а Євангеліє придбали, можливо, лише тоді, коли капличка стала храмом, отож, якщо не в самій церкві Святого Теодозія, то в капличці, котра їй передувала, цілком могли бути козаки Богдана Хмельницького.

Це підтверджується також спогадами Депутата Василя Дмитровича (1915 р.н.), який розповідає, що в с. Рошнів у двох господарів були книги, в яких нібито писалось про перехід Б. Хмельницького через Вільшаницю. З приходом радянської влади книги були знищені.

Як бачимо, церква Святого Теодозія була не лише архітектурною цінністю, а й історичною пам’яткою, котру, можливо, відвідала відома історична особа.

Але повернемося до описуваних вище подій. Історикам з Києва так і не вдалося дізнатися, у якому році побудований храм, оскільки металева табличка з написом, котра була на дверях, зникла. Дата була викарбувала також на самій дерев’яній стіні церкви, але і вона була збита. Очевидно, хтось був зацікавлений у тому, щоб приховати вік старовинного храму, а, отже, його історичну цінність. Отже йшла мова про збереження, реставрацію споруди Церкви Святого Теодозія і перетворення її в музей. Оскільки дата, що свідчила про вік храму, зникла, а архіви закриті, то й питання про історичну цінність церкви лишалося відкритим. В той час, звичайно, церква не піддавалась ремонту, купол її похилився. Безумовно, за вказівкою згори церква мала бути зруйнована. Якихось документальних даних про це немає, але достовірним є факт (залишилися очевидці тих подій), що до цього змушували багатьох людей, зокрема, тракториста Котюка Михайла Степановича, теперішнього жителя села, який категорично відмовився від цього святотатства. Однак знайшлися особи, котрі трактором розвалили церкву. Це було наприкінці 60-х років.

Як розповідає Бажалук Олексій Васильович, деякі найцінніші ікони були винесені із храму і заховані у дзвіниці. У нову церкву їх переносити заборонили.

В той час головою церковного комітету був Івасюта Теодор Дмитрович (1906 р.н.), а головою ревізійної комісії Тинів Михайло Лазарович (1899 р.н.). Бажалук Олексій Васильович (1932 р.н.) був заступником голови ревізійної комісії. Втрьох вони піднімали з руїн храму ікони, церковні книги і переховували на стриху в дзвіниці. Передали ці ікони до нової церкви Святої Покрови аж під час другої її реставрації. Ікони ці старовинні, без цвяхів (до стіни чіпляються дерев’яними кілочками), під час реставрації їх лише очистили, оскільки фарби, зображення прекрасно збереглися.

Руїною стара церква лишалася до наших днів. До речі, при руйнуванні храму переконалися у його багаторазовому розширенні з каплички, котра йому передувала, оскільки чітко видно було місця трьох добудов.

Руїни розібрали, частину дерева вивезли в урочище «Боднарівка» і спалили, а частину — на діючу у той час цегельню. Тоді на місці церкви святого Теодозія Печерського поставили Хрест. В 1997 році тут розпочато будівництво нового храму. Напевно, в церкві Теодозія Печерського перебував 14 грудня 1900 року Андрей Шептицький. Він пробув у селі Вільшаниця три дні, про що засвідчує лист пароха Вільшаниці, декана Тисменицького Лева Калинського.

Копія листа:

«Вільшаниця», дня 14/12 1900 р.

підпис Андрій

Вище положений підпис є власноручний їх Високопреосвященства Єпископа Станіславського Кир Андрея, Митрополита Галицького, Архиєпископа Львівського, Єпископа Кам’янецького. Пам’ятний цей підпис поклав він на просьбу смиренну в хаті, в якій зволив Він перебувати 3 дні, щоби звільнитися від зайвих перешкод в своїй Єпископській палаті в Станіславові від багаточисленних візитів, інгересантів і занять урядових: шукав захисту у сільській тишині. І жив у домі священика, і там писав пастирські, такі величаві листи. В тім часі свого перебування у Вільшаниці написав про пам’ятний лист до священства і вірних Єпархії з датою 14 грудня 1900 року, в день Вс. пророка Наума, в котрім для перших подав програму Богослуження на день розпочинающогося XX століття християнської ери. Другим, так популярно, як може ще ніхто, виясняв суть відпустів Святої Католицької Церкви, і заохочує до участі в ласках милостивого літа в віковий ювілей.

Побут їх Преосвященства був великим прикладом набожності, праці і науки.

О 6 год. вже зранку відправляє сам Святу Літургію, а ще був присутній на другій Службі Божій, під час якої Хрестом лежав на голій підлозі в гарячій молитві, чим здивував присутніх парафіян, що люди називають молитвою Святою Апостола-Єпископа.

Ввесь час по Службі Божій писав до 2-гої години по полудню, а після короткого обіду і відпочинку знову працював аж до вечора, а потім присвячував час домашнім на розмови і розповіді, а так, як людина дуже освічена і побувавши в далекому світі, при тім потрійний доктор: богослов’я, філософії і права, умів і мав про що розповісти і зайняти так, що час аж поза північ переходив, як коротка хвиля. Без сумніву, він перший з Владик зблизився і так щиро пристав до своїх підвласних священиків, полюбив їх, їхніх жінок і їх цілу родину. Маленьких діточок брав на руки, носив на своїх плечах, пристроював їх в свої Єпископські писанія, і так потрафив приголубити до себе, що ті непорочнята ховзались попри його ноги, цілували, називаючи то бістуком, то вуйцьом, а навіть цьоцею. Тож лишив по собі незабутню згадку і невдаваний жаль та сум, наколи від’їхав. Велика освіта, правдиво панське виховання при монашій смиренності і вродженій доброті — такі прикмети приєднали до Нього всіх, хто лише міг пізнати.

Коби же Всевишній подав і таких його наслідників!!!

Тих пару стрічок нотую для пам’яті від роду до роду.

Лев Калинський, парох Вільшаниці, декан Тисменицький.

З Оригіналу церковно-слов’янського переклав 10.06.1994 року Б.О. Курнель підпис.»

Про перебування Андрся Шептицького у церкві Святого Теодозія свідчить також власноручний підпис на Євангелії, котре зараз зберігається у новій церкві.

Вже майже сто літ з роду в рід передається жителями села цей лист, як свідчення візиту в село такої відомої і визначної особи.

Біля старої церкви похований священик Броніслав Вергановський, маєток якого, за переказами, знаходився біля теперішньої нової церкви.

«Броніслав Вергановський. Декан, Совітник і Парох, упокоївся в Бозі дати 23.05.1937 в 73 роки життя», — такий напис зберігся на могилі. Вергановський мав особняк, який складався з покоїв і їдальні, мав він 80 моргів поля (1 морг становить 57 арів), 7 корів, 2 телиці, 4 коней. Поле обробляли люди «наполовину» (половину зібраного забирали собі). В Станіславі Вергановський побудував особняк і після його смерті в 1937 році сім’я переїхала в Станіслав.

Нова церква Святої Покрови збудована, як вказувалося, в 1904 році і освячена 8 листопада єпископом Станіславським кир Григорієм Хомишипим, про що свідчить напис на металевій табличці в церкві.

На Хресті викарбувано прізвища осіб, які вклали найбільше коштів в її будівництво. Це Станіслав Вергановський, Василь Левандовський, Андрій Голендер, Петро Арламовський, Федір Тинів, Сіверко Депутат.

Будували церкву громадою при допомозі Станіславівської Єпархії на місці старої невеличкої церкви. Ініціатором будівництва і майстром був Левандовський Василь. Будувало церкву братство села: Голендер Василь, Тинів Федір, Депутат Михайло, Смолій Степан. Парохом був тоді о. Броніслав Вергановський, декан, радник єпархії, про якого згадувалося вище. Він прослужив у селі до 1937 року. Після його смерті служив у церкві парох Кароль. Богослужіння у церкві Святої Покрови проводилося по греко-католицькому обряду до 1946 року. З 1946 року богослужіння проводилося по православному обряду. В 1988 році рішенням зборів громадян села, парафія села повернута в греко-католицьку віру.

В теперішній час (1999 рік) парохом села є Володимир Ярославович Кадлуб (1973 р. н., уродженець с. Підпечери Тисменицького району). У зв’язку з тим, що з давніх давен у селі існує дві церкви, жителі села святкують два храми: в день Святої Покрови і в день Святого Теодозія.

Церква Святої Покрови ніколи не була закрита, навіть в роки радянської влади. В ній завжди проводилися Богослужіння: од часу її освячення в 1904 році аж до теперішніх днів. Мінялися часи, політичні системи, мінялися покоління, а церква діяла. Діяла завдяки тодішнім представникам церковного комітету: Мазура Миколи Михайловича (1922 р.н.), Тинів;) Михайла Лазаровича (1899 р. н.), Івасюти Теодора Дмитровича (1906 р.н.), Солонинного Олексія Стаховича (1920 р.н.). Депутата Василя (1902 р.н.) та Гиніва Миколи (1898 р.н.).

За всю свою історію храм Святої Покрови зазнав двох реставрацій. Перша реставрація церкви проводилася в 1934 році, а друга — в 1986 році. Вона була проведена на кошти церкви. Під час цієї реставрації, як уже зазначалося вище, до нової церкви були перенесені старовинні ікони зі старого храму Святого Теодозія. В новій церкві знаходиться також Євангеліє зі старого храму.Ікон, перенесених із церкви Спитого Теодозія, налічується у новій церкві чотирнадцять. З невимовним трепетом і благоговінням споглядаємо ми зараз на ці унікальні пам’ятки старовини. Вони криють у собі дух наших предків і ту таїну багатовікових поколінь наших родів, котру ми сьогодні намагаємося відкрити. Як багато вони ховають у своєму святому мовчанні! Зупинися біля них у поклоні, сучаснику!

Нехай священна аура цих ікон пробудить у Твоїй душі добро, віру та величезне прагнення до волі, котре віками жило в Твоїх предків... Найстаріша ікона — Спасителя Ісуса Христа датується 1705 роком. Це, очевидно, саме та ікона Снасителя, про яку згадував М. Миронюк у статті «Вільшаниці-550 років». «Однак у згаданій статті йде мова про дві ікони — Спасителя і Богородиці, які придбані парафіянами села в Скиті Манявському більш ніж 200 років тому.

Але другої ікони у храмі Святої Покрови зараз немає. Коли саме зникла ця унікальна пам’ятка старовини невідомо.    *

У церкві Святої Покрови на сьогоднішній день є чотири Євангелія. Найстаріше Євангеліє не має Оправи, на ньому не збереглася дата видання. Можна припустити (за свідченням пароха), що воно прийшло до нас ще з XVIII століття.

На другому Євангелії, котре перенесене у церкву Святої Покрови із старого храму, є власноручний підпис А. Шептицького. Воно датується 1838 роком.

Час видання третього Євангелія — 1875 рік. Надпис на ньому свідчить про те, що воно було придбане за 60 злотих австрійської валюти священиком Григорієм Третяком. Старшими братами у той час були Гаврило Рапій, Дмитро Депутат.    

Четверте Євангеліє — найновіше, датується початком XIX століття. У храмі є також ряд старовинних книг, більшість з яких видані у минулому столітті: «Требник», «Октоїх», «Мінея», «Восьмигласник», «Акафісиик» та ці. За свідченням церковно-статистичних видань «Шематизм», у 1832 році в селі Вільшаниця був побудований храм Богоявлення Господнього. Про яку саме церкву тут іде мова важко сказати достовірно. Очевидно, церква Богоявлення Господнього передувала теперішній церкві Святої Покрови. Але це тільки припущення, котре потребує дослідження.

Бажалук Олекса Васильович розповідає, що в часи II світової війни біля дзвіниці церкви святої Покрови німці ховали своїх солдатів і ставили березові хрести. Після війни їхні останки перепоховали на цвинтарі. Тоді ж, у часи війни, малий дзвін із дзвіниці фашисти зняли і переплавили на зброю, а великий дзвін безслідно зник. Кажуть, що його таємно зняли і десь закопали, заховавши від окупантів. Але, очевидно, загинули ті люди, котрі переховували великий дзвін, бо і до сьогоднішнього дня його не знайшли, хоч і копали у багатьох місцях.

Оце й уся відома нам насьогодиі історія храмів села Вільшаниця. Безумовно, вона ще потребує своїх дослідників. Давні ікони, стара дзвіниця церкви Святого Теодозія Печерського залишаються свідками сивої давнини. Можливо, знавці культового мистецтва та архітектури колись оцінять їх справжній пік, і наші нащадки достовірно знатимуть, чи справді ходив стежками наших пращурів Богдан Хмельницький з військом і чи дзвонили йому наші дзвони, провіщаючи перемогу.

КАПЛИЧКИ

На території села Вільшаниця в теперішній час налічується шість капличок. У кожної з них — своя маленька історія, пов’язана з історією роду, що її освячував.

В минулі часи у селі було лише дві каплички. Одна з них була на обійсті Архамулів (де зараз знаходиться нова капличка, освячена в 1995 році). Олекса, батько Архамули Михайла Олексійовича, 1929 р. н., теперішнього жителя села, повернувшись у Вільшаницю з далекої Америки, де був на заробітках, поставив і освятив хрест на своєму дворі, а пізніше — капличку. Капличка та була ніби поклоном Всевишньому за щасливе повернення Олекси на рідну землю.

Друга капличка була побудована на теперішньому обійсті Анастасії Миколаївни Карапутпої (1948 р. н.). Її поставив Голендер Андрій, що переїхав до Вільшаниці із села Милування (прапрадід Галини Василівни Маришко, 1966 р. н.). Будучи заможним господарем, Андрій Голендер вклав також чималі кошти в спорудження церкви Святої Покрови.

У 60-ті роки каплички з дворів цих господарів були певезені. Знаходження культових споруд на головній вулиці в самому центрі села, де жили ці сім’ї, суперечило комуністичній атеїстичній ідеології, котра панувала на той час.

Капличка з обійстя Архамули була перевезена на сільське кладовище, де вона знаходиться і зараз. З подвір’я Карапутпих капличку перенесли на територію храму Святої Покрови.

В роки національного відродження в селі побудовано і освячено ще дві каплички. Одна з них — при в’їзді в село, на початку вулиці Забиччя. Слідом за відкриттям могили ця капличка була одним з перших вісників пробудження людей від багаторічної зневіри. Майоріли блакитно-жовті прапори, а з ним воскресали наші душі. Капличка ця освячена у серпні 1991 року.

Друга капличка — у центрі села, біля будинку культури, на колишньому дворі Архамулів, де вона знаходилася здавна. Її освятили в день Святої Покрови 1995 року.

У жовтні 1997 року освячено капличку па вулиці Горішпа, в обійсті Михайла

Петровича Тиміва (1959 р. н.). Ще у 70-ті роки було поставлено хрест па подвір’ї Олексія Михайловича Коростіля (1935 р. н.). 16 травня 1999 року па місці Хреста освячено капличку.

Будемо надіятися, що часи духовного спустошення людини вже не повернуться. І буде завершено будівництво нового храму  Теодозія Печорського, розпочате у 1997 році. І повернемося ми та навернемо дітей наших до витоків тих біблійних чеснот, на яких виховує дітей усе цивілізоване людство.

ОСВІТА, ШКОЛА

Всі віки і в усі епохи,

У народів малих і великих,

Навіть вищі з усіх високих,

Всі князі, королі й падишахи,

Всі царі і турецькі хани Maли вчителя, а чи знахаря, Мудреця чи жерця-«шарлатана». Мали вчителя й шанували,

Бо ні розквіту, ані величі В інший спосіб не досягали...

Галина Татарин

Саме так: у всі часи і в усі епохи людство мусило вчитися. Так вже закладено Богом у людській природі. Людина — неймовірне поєднання матеріального тіла із душею, духом. В цьому її сутність — така незбагненна і, здавалось, немислима, в цьому її одвічна загадка. Наше тіло розвивається само собою, так закладено Тізорцем у генотипі. А от для розвитку нашого духа, для максимально можливого для кожної особистості злету інтелекту, необхідно прикласти зусиль. Кожне покоління для того, щоб досягти чогось вищого, аніж попереднє, мусить осягнути усю глибоку премудрість минулих віків і епох. Кожний рід, аби зрюзуміти своє покликання на цій землі, мусить пізнати свої корені, ідеали та прагнення своїх предків. Так було і буде вічно... І вічно існуватиме на Землі УЧИТЕЛЬ. Інакше людство топтатиметься на місці, інакше у нього не буде майбутнього. І не буде майбутнього у держави, котра не шанує вчителя.

Простежимо ж розвиток освіти у селі Вільшаниця протягом усіх часів, пам’ять про які збереглася в архівах та народних переказах.

В 1853 році в селі Вільшаниця була заснована тривіальна народна школа. З архівних документів дізнаємося, що в 1858 році вчителював у селі Дмитро Ільків.

В документах за 1864 рік знаходимо, що у народній школі с. Вільшаниця навчалося 60 дітей. Вчителем у той час був Депутат Прокіп.

В 1875 році народна школа цісарсько-королівською радою реорганізована у державну.

За архівними даними v 1884 році в с. Вільшаниця була однокласна школа. В 1887 році в селі Вільшаниця Тлумацького повіту діяла і дальше державна школа, заснована в 1875 році. Дітей шкільного віку у той час налічувалося 165, але не всі вони ходили до школи.

В 1895 році в с. Вільшаниця була однокласна школа, вчителем у якій працював Йосип Грипик. Школа знаходилася у звичайній хаті з двох кімнат. У класі були довгі лави, за якими сиділи діти, стояв стіл для вчителя і ослінчик. Дошки у класі не було. Кожна дитина мала дощечку розміром 20x30 см. В 1896 ропі ця хатина розвалилася і школа була перенесена в іншу сільську хату. Гриник Йосип, учитель школи, народився у Тисмениці, у час вчителювання заводить сім’ю у Вільшаниці. Теперішній житель села Орест Олексійович Татарин (1924 р. н.). — його внук по материній лінії.

Як повідомляє краєзнавець Михайло Миронюк, у 1901 році школа у с. Вільшаниця була уже двокласною, з двома учителями, але знаходилася у звичайній сільській хаті.

В «Шематизмах» за 1903-1907 pp. знаходимо повідомлення про те, що у Вільшаниці існувала уже трикласна школа з чотирма учителями. Але, очевидно, пізніше школа знову стає двокласною з двома учителями, в чому нас переконують статистичні дані за 1912-1927 pp.

Згідно з дослідженнями краєзнавця Михайла Мирошока, в 1935 р. в селі Вільшаниця Тлумацького району уже діє трикласна школа. Навчання у школі проводилося на українській мові.

В 1910 році громадськість села розпочала будівництво двоповерхової ніколи, розрахованої на 3 класи і квартиру для вчителя. Будівництво було закінчене в 1924 році.

Відомо, що в 20-ті роки і до 1931 року директором школи був Аркадій Богач, уроджениць східної України, що осів в селі в роки І світової війни.

З 1920 року діти навчалися уже в повій школі, хоча будівництво її не було повністю закінчене і вона не була виправлена знадвору. З 1931 року по 1937 рік директором Вільшаницької школи був Владислав Антошевський. В 1932 році в школі починає працювати вчителем паш односельчанин Олексій Семенович Татарин (1895-1942 p.), батько Татарина Ореста Олексійовича (1924 р.н.). Батьки Олексія Семеновича були бідні, а освіту йому допомогла здобути полячка, побачивши здібності хлопця.

До сьогоднішнього дня старожили села, котрі знали Олексія Семеновича і котрим доводилося спілкуватися з ним, з повагою та шаною відгукуються про цю розумну та шляхетну людину. В цей час переважно користувались підручниками польською мовою, хоч навчання проводилось вчителями на українській мові. Користувалися тоді латинським алфавітом.

З 1937 року по 1939 директором у Вільшапицькій школі працював Ростович. За час: його керівництва було завершено будівництво школи і виправлено знадвору. І Антошевський , і Ростович жили в приміщенні школи. Ще донині збереглися сходи зі сторони криниці, де знаходився вхід в їхнє помешкання. В 1939 році Ростовича забирають в польську армію, а дружина його залишається вчителювати у Вільшаниці. В 1940 році її разом з дитиною депортують в Сибір. Під час окупації Вільшаниці німцями в 1942 році Ростович приїжджає в село, але сім’ї не застає.

В 1939 році було запроваджене безкоштовне загальне навчання. До 1939 року в школі працювало 2 вчителя, а в 1939-1941 pp. вже чотири. В той час директором школи був Боруцький, подальша доля якого невідома.

Про те, якою була школа у Вільшаниці в воєнні роки (1941-1944 pp.) ніяких документальних даних не збереглося. Однак, на основі свідчень старожилів села, можна стверджувати, що школа в часи німецької окупації все-таки діяла.

У липні 1944 року село було відвойоване у німців радянськими військами. У цьому ж році наказом № 46 Тисмницького РВНО Станіславської області директором ніколи призначено Ореста Олексійовича  Татарина (1924 р. н.) 20 лютого 1945 року наказом № 88 вчителем у Вільшаницьку школу було призначено Миколу Даниловича Лобура (1924 р. н.). В це час в школі налічувалося 190 дітей. В 1946 році у Вільшаницьку школу направлена вчителькою 5-7 класів Марія Василівна Скібіцька, яка пізніше стає директори школи. Ореста Олексійовича Татарина з посади директора було звільнено за упущення в ідейно-політичному вихованні учнів (в селі в цей час продовжується протистояння між ОУН-УПА та органами повоствореної радянської влади, про що йтиметься дальше). В 1949 році Татарина Ореста Олексійовича з дружиною та півторамісячною дочкою Ольгою було депортовано па спецпоселення в Сибір (за ідейно-політичні переконання та зв’язок з УПА).

19 вересня 1947 року (наказ № 197 Тисменицького РВНО) Вільшаницька семирічна школа була перетворена в початкову школу через відсутність відповідного контингенту учнів у п’ятому класі.

У серпні 1948 року директором школи призначено Василя Гнатовича Коленицького (наказ обласного відділу народної освіти № 249-92 від 13 серпня 1948 року).

Однак у Вільшаниці Василя Гнатовича чекала трагічна доля. На теренах села протистояння між силами УПА та органами рядянської влади продовжувалося до початку 50-их років (про що йтиметься дальше),свідченням цього є нещасний випадок, що стався в школі восени 1948 року. Уже вечоріло. Діти разом з учителями та директором школи Василем Гпатовичем Коленицьким проглядали фільм. Серед них був тодішній секретар райкому комсомолу Гкаченко. Раптом пролунала кулеметна черга. Коленицький Василь Гнатович, житель села Карапутпий Василь та секретар комсомолу були вбиті. Пізніше виявилося, що стрілив боєць УПА, родом а одного а навколишніх сіл, завданням якого було вбити тільки першого секретаря райкому комсомолу.

Важким був початок навчання в школах району у вересні 1949 року. В більшості шкіл не були ще призначені директори у зв’язку з ретельним підбором кадрів ідеологами Комуністичної партії (про що згадується у книзі Степана Сворака «Школа в огні історі (1944-1953 pp.)».

Тому і наступного директора школи Степана Васильовича Гаврилюка було призначено у Вільшаницю аж 11 листопада 1949 року, де він пропрацював до 4 січня 1952 року. В 1952 році у Вільшаницьку школу переїхали молоді, вчителі Василь Андрійович Савчак та його дружина Ганна Степанівна. Василь Адрійович став директором школи, а Ганна Степанівна викладає біологію. До теперішнього дня з любов’ю та шаною згадують це молоде подружжя педагогів їхні колишні учні. Закоханий у пісню Василь Андрійович організовує у школі хоровий колектив та вокальний ансамбль, котрі чарували своїм співом односельців. Школа у ті роки зазнала духовного піднесення. Наприкінці 50-их років Василь Андрійович Савчак та Ганна Степанівна переїжджають до Ямниці. Після Василя Андрійовича директори Вільшаницької школи стає Михайло Павлович Голинський. Він переїжджає в село разом з дружиною Ольгою Миколаївною Цимбалістою (сестрою Цимбалістого Федора Миколайовича (1947 р.н.) вчителькою початкових класів.

До 1959 року школа у Вільшаниці була семирічною, в 1960 році вона стає восьмирічною. В 1960 році у село переїжджає подружжя Масляків. Володимир Васильович Масляк у перші роки свого перебування у Вільшаниці був вчителем фізкультури, пізніше викладає біологію і хімію. З 1970 року Володимир Васильович стає директором школи. Саме на часи його керівництва припадає спорудження нової школи, в яке директор вкладає багато зусиль. Понад тридцять літ наполегливої праці вклали Володимир Васильович та Цецилія Михайлівна у навчання кількох поколінь вільшапицьких дітей. В 1933 році Масляк Володимир Васильович переходить на роботу у районний відділ освіти, а Цецилія Михайлівна в 1995 році йде на пенсію.

Понад 50 років пропрацювала у селі вчителькою початкових класів Катерина Василівна Каранутна (Вакуленко), 1923 р. н. Скільком поколінням односельчан стала другою матір’ю ця вимоглива до себе і дітей, глибоко інтелігентна людина! Приїхавши у школу в далекому 1952 році із Харківщини, вона так і залишилася в селі, знайшовши тут свою долю.

Стільки ж років віддала педагогічній роботі у Вільшапицькій школі Софія Дмитрівна Ярош (1938 р. н.) родом із Коломийщиии, котра викладала географію протягом 1954-1993 років.

Всього один запис у трудовій книжці лишився у ветерана педагогічної ниви Петра Степановича Дарчина, який вчителював v Вільшаницькій школі в 1959-1995 pp. Скільки довелося пройти пішки польовими дорогами із Тисмениці (звідки родом) до Вільшаниці, скільки здоров’я і сили було вкладено у навчання і виховання дітей!

Сьогоднішній педагогічний колектив Вільшаницької школи, чи не вперше в історії, складається тільки із жителів села. Директори школи з 1993 року призначено Рапія Василя Михайловича. Саме в цьому році школа у Вільшаниці стає середньою.

Із стіп Вільшаиицької школи пішли у світ відомий педагог і громадський діяч культури Олександр Запалило, вчений-біолог Микола Бажалук, кандидат фізигш-математичпих наук Ярослав Соломичний.

Запалило Олександр народився у селянській сім’ї в 1870 році у селі Вільшаниця, тепер Тисменицького району. Закінчив гімназію і вчительську семінарію у Станіславові. Вчителював у селах Угорішки, Марківці, Кривотули, Узин і 28 років був директори школи у Лісній Слобідці Коломийського району.

Його стараннями і коштом збудовано в цьому селі Народний дім.

Навчав селян рільництва, садівництва, дбав про економічне піднесення села, допомагав «Рідній школі». Весною 1933 року переїхав у с. Сигнівку на Львівщині, де незабаром помер.

Бажалук Микола народився у селі Вільшаниця, у майбутньому стає доктором біологічних наук, пише наукові праці. Працював на Буковині викладачем біології. Старожили свідчать, що, приїжджаючи в село, Микола розповідав, ніби у свій час вчив Степана Бандеру. Пізніше переїздить у м. Сянок,(Польща).

Солоничний Ярослав Васильович народився 16.08.1948 року в с. Вільшаниця, в селянській родині. Закінчивши середню школу із срібною медаллю, він поступив в Івано-Франківський педінститут на фізико-математичний факультет. В 1982 році захистив дисертацію «Технологія і властивості напівпровідникових плівок» на вчений ступінь кандидата фізико-математичних наук. На даний час має 86 опублікованих робіт. Брав участь у роботі міжнародних конференцій. З 1983 року працює доцентом кафедри фізики в Івано-Франківському технічному університеті нафти і газу.

На сьогоднішній день більше 90 жителів села Вільшаниця мають закінчену вищу освіту.

ІСТОРІЯ ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

Віками на землі українській панували завойовники. Саме вони визначали форми власності на землю та форми її експлуатації. Мінялися покоління, приходили інші колонізатори, а на землю приходив інший власник.

1340-1772 pp. — Східна Галичина під владою Польщі. Податкові документи за 1578 рік (див. Зарудла дзейове, том. 18, ч. І. Русь Червона, стор. 88, 1902 р;, Варшава, О. Яблоновський) засвідчуйсь, що селу Вільшаниця належало всього два лани, що займали якихось 32-50 гектарів.

Земля на Прикарпатті у цей час належала магнатам, шляхті та церкві. На Тисмениччині значна кількість населених пунктів належала Потоцьким. В 1652 році село Вільшаниця стає власністю Домініка Потоцького. Це епоха феодалізму. За право користуватися землею селянин мусив сплачувати феодалові відробіткову або натуральну ренту, натуральна рента могла бути продуктовою або ж грошовою. У Вільшаниці більшість селян відробляли панщину три дні в одному тижні, а другий тиждень у них був вільним. Це була відробіткова рента. Грошовий чинш у Вільшаниці (грошова рента) приносила шляхтичу щороку 210 злотих 27 гроні.

В той час поширеними були застава і оренда землі. Застава землі полягала в тому, що її власник заставляв землю тому, в кого брав позику в грошах. Тимчасовий власник визискував селян, поки заставник не повертав йому борг. Мала місце й орендна система. Коли маєток здавався в оренду, то орендар сплачував власникові певну грошову суму згідно з угодою. І при заставі, і при оренді з селян «витягали» усе, що могли.

Потоцький майже увесь свій Тисменицький ключ (групу сіл) здав в заставу середній шляхті за 148 тис. злотих. Село Вільшаницю було віддано у заставу Григорію Пілявському за 15 тис. злотих.

1772-1918 pp. Східна Галичина під владою Австро-Угорщини. В «Словнику географічному королівства польського та інших країв слов’янських» (том 7, crop. 500, Варшава, 1886 р.) крім географічного положення Вільшаниці сказано, що «до двірського обшару орного поля належало 258 моргів, лук і городів — 92, пасовиськ — 11, а лісу — 616 моргів (морг — 0,56 та)... Власницею більшої власності є Марія з Дідушицьких Бельська».

1918-1939 pp. — знову панування Польщі на Східній Галичині. В 1921 році селу Вільшаниця належала загальна площа земельних угідь 16 квадратних кілометрів (1600 га). Саме в цей час понад 220 га землі у Вільшаниці належало графині Терезі Сапіжинській, котра проживала у Кракові. Маєток графині знаходився в урочищі Бариш. Пан Яворський був у Саніжинської економом. М. Сапіжинська мала фільварки і в інших селах. Праця в основному була наймана. На період жнив бідні люди працювали за сніп (переважно за 10 сніп.) На важкі весняно-літні роботи багаті газди наймали переважно чоловіків і платили їм за 1 день 1 злотий. Ніхто не порівнював тоді злотий з іншою грошовою одиницею, тому порівняємо його із товарною масою. Корову можна було купити за 70-120 злотих, 1 цнт пшениці — за 20 злотих, горілку — 4-5 злотих.

Людям, які постійно працювали в папа на фільварку, надавалося житло, типу бараків (1-2 кімнати, в залежності від сім’ї). Ці сім’ї мали право тримати дві корови і одну телицю, які паслися на панських пасовищах разом з панською худобою. За рік іїм давали тонну пшениці та 12 кубічних метрів дров. Крім цього, вони мали 0,50 га города. Про це розповідали Самборський Йосип,

Литвин Михайло, Литвин Юліан та Кіцула Дмитро Степанович. Вони жили, працюнали в пана. Працював у пана і Арламовський Михайло, але хату він, мав свою.

1939-1941 pp. — село Вільшаниця під владою більшовицької Росії.

Уже в цей час робляться спроби змінити приватну власність на землю на колгоспну. Перша спроба організувати в селі колгосп була зроблена ще в

1940 році. На землях та господарствах депортованих сімей і на папській землі організовується сільськогосподарська артіль імені Котовського. Головою артілі вибирають Солопичцого Івапа Яковича. Членами артілі стають пайбідніші жителі села. Артіль проіснувала до початку німецької окупації (1941 p.).

В 1944 році на Прикарпаття знову вступають радянські війська. Село Вільшаниця було відвойоване ними 26 липня 1944 року о 20 год. До 19.30 року через протистояння УПА радянським органам влади не вдається створити колгосп. До організації колгоспу в 1945-1950 роках жителі села здавали державі щорічно близько 350 тонн зерна. Для проведення поставки в село направлялись представники з району, які зобов’язували кожну сім’ю здавати певну норму зерна. Заможних господарів обкладали такими податками, що вони не в змозі були їх оплатити. Бунтівників разом з сім’ями членів УПА депортують в Сибір. На зборах і в тривалих особистих розмовах радянські агітатори «переконують» селян писати заяви про вступ до колгоспу. Про ці події пише Степан Сворак у книзі «Школа в огні історії (1944-1951 pp.)», наводячи спогади Степана Гаврилюка, який в ті часи вчителював у селі Вільшаниця. Станом на 1 січня 1949 року в користуванні жителів села знаходилося 1570та земельних угідь (частина землі відійшла до навколишніх,сіл). В цей час в селі налічувалося 510 господарств. 120 сімей бідняків мали 82 га землі, 354 сім’ї середняків — 874 га, 36 багачів — 358 га, колишньої панської землі було 220 га. Громадські землі і церковні становили 36 га. Основними культурами, які вирощувалися в селі в 1949 році були: озима пшениця — 460 га, жито — 350 га, овес — 60 га, ячмінь — 40 га, картопля — 10 га, кукурудза — 10 га. Врожайність пшениці становила 12 ц/га, жита — 10 ц/га, вівса — 7 ц/га, ячменю — 10 ц/га, картоплі — 120 ц/га, кукурудзи — 18 ц/га. Однорічні та багаторічні трави займали площу 390 га. Для обробітку землі і вирощеної продукції жителі села користувалися такою технікою та с/г реманентом: молотарками КІРАТ (28 шт.), млинками — 180 шт., возами.— 350 шт., санами — 350 шт., плугами — 320 шт., боронами — 320 шт., плужками — 200 шт., грасками — 200 шт., кінними сівалками — 4, кінними дерев’яними катками — 50 шт., ціпами — 600 штук. Селяни утримували 580 коцей, 485 корів, 480 голів молодняка великої рогатої худоби та 430 голів свиней. Крім цього, в господарствах були кури, качки, гуси.

В січні 1950 року в селі було створено колгосп.імені Шевченка. Головою колгоспу обрано Солопичпого Василя Михайловича. Під час колективізації в населення забрали 380 коней, 20 корів, всю землю, техніку і сільської-осіюдарський реманент, залишивши селянам лише присадибні ділянки.

Для будівництва колгоспних споруд в селі було розібрано 250 стодол і комор. Частина дерева пішла па паливо для локомотива, який крутив молотарку.

В 1952 році головою колгоспу призначають Квасніцького Омеляна Броніславовича, а в 1960 році — Гудиму Василя Васильовича. В 1962 р. колгосп імені Шевченка перейменували на Чанаева в зв'язку з переходом села Вільшаниця з Тисменицького району в Богородчапський, де колгосп Шевченка уже був. В 1965 році колгоспникам почали виплачувати гроші, до цього часу вони працювали за трудодні (150-200 грам пшениці за один день). Врожайним був 1966 рік: пшениця видала но 17,2 ц/га, кукурудза — (зерно) по 44,2 ц/га, льон-пасіпня по 4,5 ц/га, цукрового буряка — по 158 ц/га, картоплі

— по 80 ц/га. Городня бригада, яка займалася вирощуванням капусти, огірків, помідорів, моркви, цибулі та столових буряків, принесла колгоспові 12212 карбованців чистого прибутку. В 1967 році в колгоспі було 9 тракторів, 2 зернових комбайни, 2 силосозбиральних комбайни і 9 автомашин. В цьому році розпочато будівництво дитячого садка. В кінці 60-х років будуються дороги з твердим покриттям. В 1973-1974 роках колгосп стан мільйонером. В 1974 році новим головою колгоспу стає Лобур Олексій Миколайович (1932 року (вродження). В 1977 році, після створений об’єднання ім. Мічуріпа, (туди входили села Вільшаниця, Клубівці, Пшеничники, Хом’яківка і Тисмениця) Лобур О.М. залишається керуючим відділком. Незадовго до створення об’єднання у селі за кошти колгоспу було проведено телефонізацію на 100 номерів. Усі інші рахунки колишнього колгоспу-мільйонера були поглинуті цим об’єднанням ім. Мічуріпа, з якого колгосп вийшов з «нульовим» банківським рахунком. З 1977 року по 1984 рік головами колгоспу були Гудима Василь Васильович, Перебора Петро Несторович та Паховський Петро Іванович. З 1984 по 1992 роки цю посаду займає Плугатор Роман Іванович (1960 року народження). У цей час частина земель колгоспу відходить до села Клубівці. Колгосп ім. Чапаєва перейменовують у Вільшаницький.

На початку 90-х років у селі розпочинається фермерський рух. Першими фермерами стали Карапутний Богдан Іванович (1953 р.н.), Депутат Михайло Миколайович, (1959 р.н.), Драч Михайло Федорович (1948 р.н.), Коростіль Василь Михайлович (1957 р.н.), Левандовський Ярослав Васильович (1953 р.н.), Левандовський Василь Федорович (1951 р.н.).

В 1992-1995 pp. головою колгоспу обирають Садового Богдана Миколайовича, 1955 р.н. В цей час село першим у Тисменицькому районі проводить паюваня земель. Власниками земельного паю стали колгоспники та їхні пенсіонери, а також працівники бюджетної сфери: освіти, культури, медичного обслуговування та торгівлі і їхні пенсіонери. Колгосп перейменовується у селянську спілку Вільшаницька. В цей час 78 га земель спілки переходять до Тисмепиці.

14 переспи 1995 року селянська спілка Вільшапицька перейменовується на пайове сільськогосподарське підприємство «Вільшаниця», директором якого стає Бажалук Ярослав Васильович (1956 р.н.). В 1999 році пайове підприємство за врожайністю чорнових (34,8 ц/га) вийшло на друге місце у Тисменицькому районі. Валовий збір зернових становить у цьому році 495 тонн.

14 жовтня 1997 (року здійснилася довгожданна мрія вільшаничан — в селі запалав голубий газовий факел. Зараз га зифіковані усі вулиці села і 250 абонентів. Основні роботи по газифікації села взяло па себе пайове сільськогосподарське підприємство «Вільшаниця» (директор — Бажалук Я.В.).


БУДІВНИЦТВО

Протягом XX століття в селі Вільшаниця побудовано цілу низку споруд. В 1904 році зведено на місці старої невеликої церкви новий Храм Святої Покрови. Протягом 1910-1924 pp. побудовано двоповерхову школу, у приміщенні якої зараз знаходяться: відділення зв’язку, фельдшерсько-акушерський пункт, виконком сільської ради та ПСГП «Вільшаниця».

Ці споруди побудовані на громадські кошти. Наприкінці 20-х років під керівництвом товариства «Просвіта» в селі будується читальня (про це мова піде далі, вона згоріла в 1976 році).

На сьогоднішній день працює в селі буфет. Оскільки теперішнє його приміщення належало кооперативу, а господарсько-молочарська спілка (кооператив) «Самопоміч» була заснована в селі в 1924 році, то, очевидно, саме в цей час було побудовано й приміщення буфету.

В 1967 році розпочато будівництво дитячого садка на 90 місць. Садок почав працювати в 70-их роках. В даний час (1999 р.) будівля садка перебуває на балансі школи, чекаючи кращих часів. Садок закритий з 1994 року.

На початку сімдесятих років побудовано також магазин та будинок побуту. В 1975 році село прикрасила простора триповерхова школа, в 1984 році — будинок культури па 300 місць, де з 1984 по 1991 pp. була прекрасна кімната урочистих подій, одна з кращих в області та Україні. В той період проходила урочиста реєстрація одружень в селі.

Як уже згадувалося, будівництво Храму Святого Теодозія розпочате в 1997 році.

ПРОМИСЛОВІСТЬ

Р.В. Петрів у статті «Генезис капіталізму у містах Східної Галичини» в кінці XVIII — першій половині XIX ст. (1772-1850 pp.) подає факти, що у Вільшаниці Стапіславського округу в 1822 році розпочалося будівництво цукроварні. Власником цукроварні був землевласник С. Мрозовіцький. В селі було побудовано два великі корпуси. В одному корпусі були парові машини для висушування буряків і дна преси, в другому — канапи-котли і склади готової продукції.

В 1827 році розпочалося виробництво цукру. У 1828 році С. Мрозовіцький побудував у Вільшаниці рафінерію, на якій почав рафінувати виготовлений цукор. В цей час цукроварні були в містах Броди, Городенка, Тлумачі та деяких селах.

Де могла знаходитися цукроварня ніхто в селі не знає. В двадцятих роках XX ст. (до 1938 року) у Вільшаниці працювала цегельня (за садом при дорозі, що веде в урочище Бариш). Власником цегельні був Бажалук Олексій Миколайович. Піч для випалювання була котлованного типу, а цеглу випалювали дровами. В 1938 році Олекса збанкрутував і виїхав з сім’єю до Америки.

В 1967 році в Вільшаниці запрацювала нова цегельня, побудована колгоспом, яка знаходилася нижче попередньої, біля колгоспного саду, на схід від пасовища Залім. Цеглу випалювали вугіллям. Цегельня проіснувала до 1978 року.