Наукова бібліотека України


Loading
ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ
Краєзнавство - Вільшаниця - Івано-Франківська область

Восени 1999 року Вільшаниця святкувала своє 560-річчя.

560 літ!

Задумаймося над змістом та значенням цієї цифри. Осягнімо розумом своїм, який безмір часу вона охоплює, безмір яких подій ховає в собі! А події оті — то наша з Вами історія, то історія наших родів, маленька часточка історії України, то наша сутність, котру слід пізнати і осмислити. Тільки тоді зрозуміємо сенс життя, своє призначення на цій Землі...

МОЄ СЕЛО

В віночку лісу схована перлина,

В ній стільки доль і стільки мрій, доріг...

Моя Вільшаниця — маленька батьківщина,

Де пам’ять роду — батьківський поріг.

Моє село — це син мій, дім, родина,

Мій неповторно-рідний дивосвіт,

Моя маленька, мила Україна,

Куди вертаю й звідки йду у світ...

Хтось тут вродливий, хтось, може, обдігений,

А хтось щасливий, і нещасний хтось.

Та кожний в моїй долі нероздільно,

Бо всі ми разом — то маленьке Щось.

Бо всі ми разом — то моя Вільшаниця,

Коли весела, а коли сумна.

Усі ми разом — так від Бога сталося,

Що доля і земля у нас одна...

Галина Татарин

ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ

За 6 кілометрів на північ від районного центру Тисмениці і за 15 км на північний схід від обласного центру м. Івано-Франківська, ніби у формі тризуба (чи не символ?) розташувалося село Вільшаниця. П’ять основних вулиць села (Забиччя, Осередок, Горішня, Горб та Швабівка) розділені природними вододільними межами — чотирма потічками та річкою Коростільною. Потічки та річка, як і п’ять вулиць села також ніби утворюють Тризуб.

Опис географічного положення Вільшаниці поданий в «Словнику географічному королівства польського та інших країв слов’янських» (том 7, стор. 500, 1886 p., Варшава).

«Вільшаниця, село повіту Тлумацького, розташоване за 8,5 км на північ від Тисмениці. Село межує від сходу з с. Остриня, від півдня — з Табориськами (присілок с. Клубівці), Клубівцями і Тисменицею. На південному заході знаходиться село Підпечери, на заході — Колодіївка, на північному заході — Узин, на північ — Юрківка і Милування. На схід від села, де діляться дорога на південь до Табориська, а на північ до Милування і на захід до Вільшаниці, стоїть тригонометричний знак на висоті 192 метра над рівнем моря, а на південь від Вільшаниці, в 3-х км на північ від Тисмениці, в урочищі «Могилки» стоїть другий тригонометричний знак на висоті 177,7 м. Потік Ольшачицький повстає на південному кордоні села Вільшаниця з Тисменицею у північному підніжжі гори «Могилки» висотою 341 м. пливе на північний схід, обпливає Вільшаницю зі сходу, зросивши луки села Милування, впадає в цьому селі в р. Коросільну з лівого її боку (тобто з лівобережною протокою). Береги цього протоку скелясті, гіпсові. Довжина його 5 км.»

Як бачимо, в «Словнику географічному королівства польського та інших країв слов’янських» річку Коросільну, як її зараз називають, іменували потічком Ольшачицьким, що є лівобережною притокою р. Коросільної.

НАЗВА СЕЛА

За народним переказом на місці теперішньої Вільшаниці, а саме в Солониці, поселення існувало вже в XII столітті. Тоді, за часів Галицького князівства, із столичного міста Галича торговий шлях пролягав через Сілець, Узин, Вільшаницю, Таборищі (присілок с. Клубівці), Тлумач, вів на Буковину і далі на південь.

Вільшаничани поселились тоді на Таборищі. В XIII ст. татаро-монгольські орди вдерлися на наші землі. Йдучи з півдня вищевказаним шляхом на Галич, орда все змітала на своєму шляху. Рятунок поселенці Таборища знайшли в пониззі непрохідних лісів, які росли на болотяній місцевості. Тут вони заново заснували поселення, а назву його пов’язали з вимушеним місцем проживання вільховим лісом. Тому однією з версій походження назви села Вільшаниця вважають «вільхові», «ольшані», «вільшані» ліси, на які була багата дана місцевість.

Назва села може ще походити від власного чоловічого імені Ольшан, яке існувало в наших далеких предків. Тому від впливової особи з таким іменем чи від переважаючої більшості людей із цим іменем у роді, що заснував поселення або ж просто у поколінні першопоселенців може походити назва села ( така традиція в селі збереглася і понині: покоління Василів, покоління Михайлів).

Про те, що ім’я Ольшан існувало в наших предків, засвідчують документи галицького городського суду ( див. «Акти гродські і земські», том. 12, стор. 51, № 466).

В документі XV століття подибуємо особу Ольшан з Вовчківець (села, що на Снятинщині).

За третьою версією назва села може походити від прізвища Ольшанський. Ця версія також підтверджується документами за 24 березня та 5 травня 1449 року, де назва села подається як Ольшаніче та Ольшханіце і згадується одна і та ж особа — селянин Лан з Ольшаниці (на ті часи звичних для нас особових прізвищ не існувало), який процесується з якимось Іоганом з Острині.

Від села ж Вільшаниці і до Острині, як мовиться, рукою подати. Ці села межували.

Що ж стосується документів, датованих 8 квітня 1443 року, то в них фігурує особа Михайла з Ольшаниці, а в документах за 6 січня того ж року, 18 грудня 1447 року та за 19 січня 1439 року та ж особа, але як Михайло Ольшанський.

Що це той самий Михайло видно хоча б із того, що в усіх чотирьох документах га\ицького гродського суду він процесується з різними особами.

Перед ім’ям Михайла стоїть латинське слово "дукс", яке має багато значень: вожатий, провідник, глава, начальник, командир, керівник, отаман (Михайло з Вільшаниці був сільським отаманом). А сільський війт по латині означає «адвокатує». В даному випадку нас повинен насторожувати той факт, що в трьох з чотирьох документів сільський голова Михайло записаний як Михайло Ольшанський. На ті далекі часи діяли обидві форми запису.

Наведені вище факти подає краєзнавець Михайло Миронюк (див. газета «Вперед» № 9 за 21 січня 1989 року).

До січня 1989 року першою письмовою згадкою про село Вільшаниця вважали 1449 рік. В цьому нас переконує «Історія міст і сіл УРСР, Івано-Франківщина», стор. 238, а також львівський краєзнавець П. Сіреджук («Жовтень» № 2, стор. 103, «Як і коли заселялось Прикарпаття»). А Івано-Франківський краєзнавець М. Миронюк в 1989 році в газеті «Вперед» № 9 за 21 січня 1989 року подає іншу найпершу письмову згадку про Вільшаницю — 19 січня 1439 року, посилаючись на «Акти гродські і земські», том. 12, стор. 59, № 553, Львів 1887 р.

За свідченням П. Сіреджука (див. Архіви України, № 1, 1986, стор. 63), поселення Вільшаниця з 1515 року і до 1617 р. було містечком. В результаті набігів татаро-монгольських орд (Хотинська війна) воно було вщент спалене і відродилося уже як село.

Податкові документи за 1578 рік (див. Зьрудла дзейове, том 18, ч. І, Русь Червона, стор. 88, 1902 p., Варшава, О. Яблоновський) свідчать, що протягом 500 років назва його завжди писалася як Ольшаниця і тільки наприкінці 1939 року, або трохи пізніше, вона, згідно з українським правописом, змінена на Вільшаницю.

СТЕЖКАМИ ПРАЩУРІВ

...Тут ступала нога прапрадідів...

Й через стільки століть та років По тій самій стежині у житі Вже мій син вдалину побрів...

Вже мій син там шукає правди.

Де колись не знайшли діди.

В цім бо мудрість віків, синочку,

Йди, коханий, далеко йди!

Йди, питай, досягни високого,

Про що мріяв увесь твій рід,

Не забудь лиш вернутись соколом,

Обійшовши усенький світ.

Не забудь цю стежину в житі Й ту високу премудрість віків —

По тих самих стежках ходити,

Де ступала нога дідів...

Галина Татарин

Аби до кінця збагнути, хто ми і звідки, до глибин пізнати свої корені, сягнемо у сиву давнину, в часи своїх прадавніх пращурів, і простежимо, які племена і в які віки заселяли наші землі.

Найперші сліди людських поселень на Україні появились понад 150 тис. років тому. Вважають, що землеробство вперше виникло у межиріччі Бугу та Дністра, коли на рубежі II-IV тисячоліть до н.е. розвинулися перші у Східній Європі землеробські общини. Найбільш відомі ранні землеробські племена з так званою трипільською культурою появилися у долинах Дністра, Бугу і Пруту. За 2000 років до нашої ери трипільська культура перестала існувати.

В цей час з півдня появилися войовничі степові скотарські племена — кіммерійці. Гомер у своїй «Одіссеї» північне узбережжя Чорного моря називає «землею кіммерійців». Це, напевно, і є найперша писемна згадка про Україну.

Багато вчених дотримуються гіпотези, що кіммерійці прийшли з нижнього Поволжя, перекочували низовинами Північного Кавказу, і з’явилися на Україні близько 1500 р. до н.е, Інші стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так чи інакше, але вони населяли межиріччя Дону і Дністра аж до VII ст. до н.е. Під натиском кочових племен зі сходу вони відійшли до Малої Азії.

На початку VII ст. до н.е. в українському степу з’явилися скіфи. Деякі історики вважають, що саме скіфи були предками слов’ян (Брайчевський Михайло Юліанович у післямові та коментарях до «Історії України» Гната Хоткевича, ст. 193).

Населення ж північної України, яке проживало в лісах, було ізольоване від причорноморських степів багато століть. З початку VI ст. до н.е. цей землеробський люд стає дедалі помітнішим.

Історик Орест Субтельний вважає, що люди ці були слов’янами — прямими предками нинішнього населення України.

Більшість вчених висловлюють думку, що прабатьківщина слов’ян охоплювала схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип’яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямках.

За Іваном Крип’якевичем переселення слов’ян на південь почалося ще в ІV столітті. Там вони утворили сильну державу антів, яка впала під навалою азіатських орд на початку VII ст.

Після цього найдавніші літописи згадують про такі племена в Україні: полян — коло Києва, сіверян — над Десною, дулібів — на Волині, тиверців — над Дністром. Жили наші люди, і це відомо певно, й на місці теперішньої Галичини, жили й по горах Карпатських, але як вони прозивалися, того київський чернець не знав.

В 852 р.(ІХ ст.) наша земля стала називатися Руська земля, пізніше — Київська Русь.

В Х-ХІ ст. Східна Галичина (куди відносять Івано-Франківщину) входила в Київську Русь.

Наприкінці XI на початку XII ст. Галичина стає окремим князівством під проводом Ростиславичів, нащадків онука Ярослава Мудрого. Найбільшого розквіту Галицько-Волинське князівство досягло за часів правління Данила Галицького (1238-1264 pp.) і проіснувало до половини XIV ст. В 1349-1772 pp. Східна Галичина знаходилася під владою Польщі. В ці часи вже знаходимо перші письмові згадки про село Вільшаницю.

Податкові документи за 1578 рік (див. Звірудла дзейове, том. 18, ч. І, Русь Червона, стор. 88,1902 р. — Варшава, О. Яблоновський) засвідчують, що село Вільшаниця входило до Руського воєводства, Галицької землі та Галицької Волості (дієстрикту по латині). Селу належало всього два лани, що займали якихось 32-50 гектарів.

З часу загарбання нашого краю Австрією з 1912 року і до кінця 1854 р. с. Вільшаниця належало до громади Вільшаниця Єзупільської домінії Станіславського циркулу. З 1854 року, після утворення адміністративних центрів — повітів, село надовго входило до складу Галицького повіту, а коли його розформували в 60-их роках XIX століття, увійшло до складуТлумацького повну, Станіславського округу, Станіславського окружного суду.

З 1919-1939 pp. Західна Україна знову знаходиться під владою Польщі. Треба зазначити, що в 1920 р. регіон колишніх габсбурзьких земель Східної Галичини поляки розділили на три воєводства: Львівське, Тернопільське і Станіславське. Вільшаниця тоді входила до Станіславського воєводства.

Із «Шематизму» за 1912 рік довідуємось про те, що цісарсько-королівське староство знаходиться в м. Товмач (тепер Тлумач), а суд, податковий уряд, пошта, станція телеграфна і залізнична — в Тисмениці, за 8 км від Вільшаниці.

З 11 вересня 1934 року і згідно з розпорядженням Станіславського воєводи про поділ гмін Тлумацького повіту на громади (див. «Станіславовські дзеннік воєводські», стор. 294-300, № 24, Станіславів, 1934 p.), с. Вільшаниця ще з чотирма селами ввійшло до складу так званої збірної (укрупненої) Рошнівської гміни, в складі якої перебувала до 1939 року.

З приходом радянської влади на Прикарпаття село ще деякий час було в складі не гміни, а волості.

В 1940 році Вільшаниця ввійшла до складу новоутвореного Тисменицького району, де знаходилась до його ліквідації 30 грудня 1962 року. В 1963-1964 pp. село було в складі Богородчанського району, в 1964-1965 pp. — Тлумацького, 1965-1982 pp. — Івано-Франківського району. 3 березня 1982 р. і до теперішнього часу (2000 р.) село Вільшаниця знову у складі Тисменицького району.

НАСЕЛЕННЯ

Моя Вільшаниця — родів наших єднання, Сплетіння доль у злагоді родин.

У всі часи добра й протистояння у ній Ти в щасті й горі не один...

Галина Татарин

Перенесемося думками у сиву давнину, в далекі ХІІ-ХІІІ століття — часи князів та бояр, коли стогнала Руська земля від копит татаро-монгольських орд. Саме тоді, у непрохідних хащах вільхових лісів, зароджувалося село Вільшаниця, а наші далекі прапращури, тікаючи від завойовників і поселяючись тут, самі того не усвідомлюючи, починали багатогранну і тривожну історію майбутнього великого села, котре з 1515 року і до 1617 року навіть було містечком (!). Завіса далекого минулого така ж недосяжна людству для пізнання, як і завіса майбутнього...

Така вже сутність людського буття... Та все ж проаналізуємо ті цифри і факти, котрі стали доступними нам завдяки архівним документам.

У «Словнику географічному королівства польського та інших країв слов’янських» за 1886 рік сказано, що населення Вільшаниці складалося з 1558 греко-католиків, тоді як в 1832 році було 904, а 1858 році 1664 мешканці.

В 1921 році у Вільшаниці було 314 будинки, в яких проживало 1542 мешканці: 1523 русини (українці), 13 поляків, 6 євреїв.

У 1931 році у селі вже 395 будинків, а жителів — 1946.

Нижче наводимо статистичні дані кількості населення Вільшаниці протягом останніх років:

За 1999 рік до серпеня 1999 р. народилося 20 дітей, померло — 25 жителів. Подаємо читачам також динаміку народжуваності та смертності населення Вільшаниці у 90-ті роки:

Як бачимо, майже кожного року кількість смертей значно перевищує народжуваність.

У селі є багато довгожителів, яким понад 80 літ:

Ющишин Анастасія Теодорівна (1908 р.н.), Коростіль Ганна Михайлівна — 1910 р.н., Боднар Пелагія Романівна — 1910 р.н., Гудима Марія Григорівна — 1910 р.н., Бажалук Марія Федорівна — 1911 р.н., Тинів Анастасія Павлівна — 1911 р.н., Дем’янчук Ганна Йосипівна — 1911 р.н.

Читачам пропонується також статистичні дані кількості осіб, що народилися протягом одного року і в даний час проживають на території села Вільшаниця: Рік народження к-ть осіб, які народ, в цьому році і проживають в селі

У селі насьогодні проживає шість багатодітних сімей:

1.    Архамула Ганна Миколаївна — 1962 р.н. — 9 дітей

2.    Татарин Марія Дмитрівна — 1959 р.н. — 9 дітей

3.    Татарин Лілія Романівна — 1968 р.н. — 4 дітей

4.    Депутат Марія Андріївна — 1962 р.н. — 4 дітей

5.    Малиновська Ольга Михайлівна — 1971 р.н. — 5 дітей

6.    Мурадин Марія Миколаївна — 1968 р.н. — 4 дітей

У 1998 році в сім’ї Мурадин Марії Миколаївни (1968 р.н.) народилася трійня (доволі рідкісне явище в теперішній час).

Двоє односельчан брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (1986 р.) і вважаються «чорнобильцями» II категорії. Це Смолій Михайло Степанович — 1954 р.н. (посвідчення 2А № 091755) і Карапутний Михайло Михайлович — 1968 р.н. (посвідчення 2А № 216648).