Наукова бібліотека України


Loading
ЯК НАС ВИВОЗИЛИ...
Краєзнавство - Павлівка (Павелча) - Івано-Франківська область

Роки боротьби з червоними "визволителями” та з фашистами важким тягарем лягли на плечі жителям села. Здається, не було жодної сім'ї, яку не зачіпила б біда, смерть, злидні воєнного часу. Та жорстока доба відібрала у жінок коханих, у матерів — дітей, у дітей — дитинство. Важко було в селі, коли лунала стрілянина, велись облави, вмирали повстанці. Та стократ страшнішим було вигнання сотень людей з рідної землі. Саме таке покарання вигадав "старший брат” галичанам за “связь с бандой”. 76 родин павелчан вивезли в Сибір. 269 жінок, дітей, стариків опинились у тайзі під відкритим небом через те, що їх рідні воювали в УПА. Декого покарано за те, що дали притулок воякам УПА, готували для “хлопців” обід чи вечерю, ділилися одягом чи лікували пораненого повстанця. Далеко від рідного дому, з мізерними господарськими пожитками обживали тайгу, в замерзлій землі копали землянки, валили ліс. То були нелюдські умови життя. Через них 29 павелчан померли і навіки залишились у чужій землі. Важке життя погіршувалось нелюдським ставленням влади. Але павелчани терпіли. Жили надією у кращі часи, вірили, що зможуть колись повернутись додому. І коли в 60-і роки настало “потепління”, майже всі. хто вижив у Сибіру, повернулись до отчого порога. Лиш дев'ять сімей із депортованих залишились жити на чужині. А ті, що повернулись, на рідній землі змушені були довго добиватись приписки, місця роботи, житла. Влада із задоволенням принижувала людську гідність.

5 липня 1950 року була дуже спокійна ніч і нічого поганого не віщувала. Люди готувались до величного свята Івана Купала, але тишу десь опівночі обірвав страшний гавкіт сільських собак, які неначе відчували, що прийшли за їхніми господарями. Ох і не любили собаки знахабнілих чекістів, котрі силоміць забирали людей з обжитої господарки і вивозили в холодний Сибір. Десь о пів на третю загримали і біля нашої хати. Мама відчинили двері, і один з енкаведистів грізно спитав: "Где твой муж и дети?!"

Я з батьком спав на горищі. Облавники з автоматами підлізли туди і подали команду: "Злазьте, бандити!”. Коли ми злізли, вони довго і люто допитували тата, тут же погрожували розправою: "А де твій старший син Микола?!". "Миколу забрали в Німеччину на каторгу і коли він повертався, навіть не доїхав до рідної оселі, його забрали ваші в Московію”, — сповістив чекістам батько.

“Собирайте вещи и поедете вслед за ним”, — закомандував старшина. Ми плакали і просили пояснити, за що вони нас забирають. У відповідь: "Вы помагаете бандеровцам". Загнали в сільську читальню сімей 40 і розпочалися допити і тортури. Батька довго мучили, де "Павло — сотенний”, але він нічого про це не знав і не міг сказати. “За який гріх забираєте мене з малолітніми дітьми?”, — допитувався.

“Поїдеш на білі ведмеді, або де Макар телят пасе”, — відповів вгодований чекіст.

Із Павлівки нас забрали в табір до Коломиї, де ми впроголодь у антисанітарних умовах пробули майже два місяці. Після чого загнали нас в товарняк (в кожен вагон до 100 чол.) і повезли у невідомому напрямі. Товклися в тих вагонах і старі, і діти, і навіть немовлята більше місяця. В людей кинулись воші, дифтерія, туберкульоз. Нас везли на вимирання і це було добре помітно з поведінки супроводу. Годували баландою, як останню худобу. Хворим ніякої медичної допомоги не надавали.

Проте ми не втрачали оптимізму, хотіли вижити і повернутися на Батьківщину. Розселили сім'ї в тайзі в наметах і заставили розписатися, що тут ми залишаємося на постійне місце проживання. Не дали нам ні одягу, ні взуття, ні належних знарядь праці. Згодом у нашій сім'ї сталося нещастя: загорівся намет і важко попеклася моя семирічна сестричка Марійка. Медичної допомоги годі й було чекати, вилікували сестричку при допомозі Божої ласки та добрих людей, які зараджували чим могли. Через кілька місяців ці дикі пустирі стали невпізнані. Ось так наш народ піднімав тайгу, так "облагороджували Росію". Ось де переконливий приклад, який роботящий наш нарід. Він може витримати все: і голод, і холод — і при цьому будувати добротні будівлі, вести землеробство, доглядати худобу і птицю. Тут ще раз можна пересвідчитись, які газди. Тому і поважають нашу націю, як найбільш роботящу в світі, і не легенди, що українець обітував Америку, Канаду. Аргентину, взявся за освоєння безлюдних просторів, де завжди доходив до ладу.

Але нас загнали не в "загниваючий світ капіталу", ми були в країні, де всі люди повинні стати братами і друзями, де очікувалось світле майбутнє. Яке воно було, мені ніколи не забути. Ми пройшли через тортури тієї всеможної влади, де

двічі на місяць потрібно було йти відмічатися, що ти не здичів і не подався в безмежну тайгу.

Але добре, що вічного нічого немає, в 1953 році не стало тирана Сталіна, і зробилося трохи легше. Наступав той час, коли наші люди почали повертатися на рідні землі. Наш батько повернувся у рідну Павлівку у 1960 році, і зустріли його тут не обіймами, довго не хотіли приписувати, не давали права на роботу навіть у колгоспі, а скільки витерпів образ, мовляв бандерівець, кат українського народу. Ось так більшовицька ідеологія панувала на рідній землі.

Я зі своєю сім'єю повернувся на два роки пізніше від батька і зустрів таку ж саму картину: холодне і байдуже ставлення моїх односельців. Нам навіть не давали хоч невеличкої присадибної ділянки, щоб вижити з маленькими дітьми.

З того часу багато води втекло, наші діти мають вже своїх дітей, але такі страшні часи не забуваються і заставляють мене висловити свої роздуми майбутнім поколінням, як ми бідували, як вороги нищили наш народ.

І як хочеться, щоб ніколи таке не повторилося.

Михайло Боднар Голова Павлівського осередку УРП.

Неповнолітній на засланні (Боднар Михайло)

Спогади Шкандрія Євгена Захаровича.

Народився 1933 року в с. Павельче в селянській сім'ї. Батьки від діда-прадіда були хліборобами, любили землю, своє село, усвідомлювали себе малою часткою України. Ця прив'язаність до землі, бажання бути на ній вільним господарем аж ніяк не подобалось владі "визволителів'’.

... Стояла морозяна груднева ніч 1945 року, коли енкаведисти ввірвалися до нашого дому, зламавши вхідні двері. Наказали одягнутися батькові і мені. Повели нас аж у гарнізон. Батька посадили в одну камеру, мене — в іншу. Над ранок мене із камери забрали, а заштовхали туди наших односельчан Тачинських: Романа, Дем’яна та Юрія — синів Олекси. З групою енкаведистів я змушений був іти На Долішній цвинтар. Там мене залишили на дорозі, а самі заховались за куші та гроби, чогось очікуючи. Десь через годину один з чекістів вийшов до мене, вдарив прикладом і нагнав додому...

З батьком я більше не зустрівся. І нині болить душа, що не попрощався з татом.

А його тоді забрали до тюрми у Станіслав, потім у Львів, де оголосили й вирок: за зв'язок з бандерівцями покарати 15 роками каторги. Покарання батько відбував у Карагандинському ГУЛАЗі в с. Кенгір. 1954 року тут розігралась страшна трагедія: в'язні піднялись на повстання проти нелюдських умов життя і праці у таборі, проти жорстокого сталінського режиму в державі. Повстанці були розстріляні, розчавлені танками. В той час загинув і батько, не дочекавшись до завершення терміну покарання кількох днів. Де, в якій зрівняній із землею могилі спочиває він, ми, певно, не довідаємся ніколи.

А дома після арешту батька почались наші поневіряння. Часто зненацька на нашу хату налітали чекісти, грабували

майно, знущались над нашими душами. А 5 липня 1950 року нашу сім'ю — маму, сестру Іванну та мене — зі скромними пожитками погнали на виселення в Сибір.

Спочатку нас, 15 родин з Павелча, завезли в Коломийський спецтабір. Через місяць загнали у товарні вагони, обведені дротом. Почалась наша жахлива дорога на Далекий Схід. У вагонах тісно, жарко, бракувало води. Через 25 днів від початку “мандрівки" нас вперше (і єдиний раз) вивели на прогулянку, та й то у нічний час, щоб ніхто не бачив.

9 вересня 1950 року нас завезли на постійне місце проживання в Комсомольський район, за 300 км від населених пунктів. Вивантажили наші нехитрі пожитки посеред непрохідної тундри і залишили на десятиградусному морозі. Цілу ніч палили люди вогнища. Наступного дня з'явилось начальство, пояснило, що ми самі повинні збудувати житло. Забезпечили нас пилами, сокирами, лопатами та ще палатками і печами-буржуйками.

Всі взялись корчувати тайгу, встановлювали палатки, майстрували нари, столи. Почалось пристосування до життя на Далекому Сході.

21.09.1950 року, коли мені виповнилось 17 років, став я вантажником лісу. Та двигати важкі колоди у залізничні вагони не вистачало сил. Тому опинився на повалі лісу. Таких, як я, дівчат та хлопців було багато. Напівголі, голодні, не навчені техніки безпеки, ми змушені були різати і валити ліс, обчищувати стволи дерев і звозити на склад. Вчились справі лісоповалу самі, часто ціною власної крові. До місця роботи ходили за п'ять, а потім і вісім кілометрів.

Було важко. Та у відчай не впадали. Щодня після праці збирались у гурт, обговорювали свої щоденні проблеми, згадували Україну, співали пісень.

Через рік випробувань тайгою я з багатьма хлопцями був відправлений на навчання. Освоювали професії тракториста, шофера, вальщика лісу. Звичайно, про навчання у вищих навчальних закладах нам, "ворогам народу”, ніхто не згадував. Здобувши потрібні знання, працював трактористом, шофером, згодом, як здібний механізатор, став механіком дільниці. Біля мене гуртувалась молодь. Своїми силами побудували клуб, школу, дитячий садок. Створили драматичний гурток, хоровий колектив. Несли українське слово до людей і за межі нашого селища. Були горді з того, що тут, серед народів різних національностей, в глухій тайзі, ми зберігали дух рідної землі, несли людям українське слово, милу українську пісню. Там. на холодній чужій землі, ми мужніли, закохувались, одружувались, продовжували український рід.

1955 року одружився, в сім'ї народилась донька Ярослава.

1960 року повернулись ми на рідну землю. Та тут нас чекали нові проблеми — не дозвляли жити на рідній землі, в рідному селі, де народився і зріс, заставляли виїхати з України, не давали роботи. Тільки після довгих ходінь по кабінетах КДБ мені вдалося приписати сім'ю в рідному селі та влаштуватись на роботу.

1988 року вийшов на пенсію.

А 26 червня 1994 року першим в Україні всенародним голосуванням мене обрано головою Павлівської сільської Ради. Свої сили, розум, вміння віддаю зараз служінню своєму селу, народові. Україні.

Я. щасливий, що народився, виріс і живу на такій прекрасній землі, якою є Україна.

Павелчани — учасники другої світової війни.

1.    Андрусишин Іван Іванович

2.    Андрусишин Микола Васильович

3.    Боднар Василь Матвійович

4.    Боднар Йосип Васильович

5.    Вівчарик Петро Михайлович

6.    Войцехівський Роман Аксентійович

7.    Гринкевич Михайло Дмитрович

8. Дорошенко Олекса

9. Дерин Филимон Федорович 10. Заяць Данило Павлович

11.    Когуч Олекса Ількович

12.    Когуч Андрій Іванович

13.    Когуч Юрій Іванович

14.    Когуч Михайло Петрович

15.    Когуч Володимир

16.    Когуч Семен

17.    Маланюк Пилип

18.    Матіяш Петро

19.    Мельникович Василь

20.    Попадинець Андрій

21.    Попадинець Петро

22.    Попадинець Юрій Олексійович

23.    Попадинець Михайло Матвійович

24.    Попадинець Юліан Миколайович

25.    Попадинець Василь

26.    Попадинець Дем ’ян

27.    Попадинець Юрій

28.    Попадинець Василь Михайлович

29.    Попадинець Констянтин Онуфрійович

30.    Піцур Іван

31.    Піцур Євстахій Васильович

32.    Різнічук Василь Миколайович

33.    Ребрик Микола

34.    Салій Дмитро Семенович

35.    Салій Микола Петрович

36.    Салій Микола Миколайович

37.    Сас Йосип Захарович

38.    Соколан Онуфрій

39.    Семанюк Олекса

40.    Синишин Михайло Васильович

41.    Синишин Дмитро Олексійович

42.    Синишин Роман Олексійович

43.    Стасинець Павло Онуфрійович

44.    Стасинець Іван Михайлович

45.    Стасинець Юрій

46.    Стасинець Тихон Мар’янович

47.    Стасина Пафомій

48.    Стефанишин Микола Григорович

49.    Федишин Зіновій Семенович

50.    Федишин Іван Михайлович

51.     Шкляр Олекса Юркович

52.    Шкандрій Василь Матвійович

53.    Щербій Олекса Онуфрійович

54.    Щербій Семен Андрійович

55.    Щербій Мирослав Дмитрович

56.    Щербій Василь Миколайович

57.    Щерецький Михайло Іванович

58.    Яруш Климентій

Вивезені на невільницьку роботу в Німеччину.

Вже з перших днів окупації західноукраїнських областей німецько-фашистські окупанти організували примусовий расовий вивіз місцевого населення, і насамперед молоді, на роботу до Німеччини. Тільки до 27 листопада 1941 р. насильно було відправлено з Станиславівщини 15 086 чоловік.

З села Павлівка 15 травня 1942 року на каторжні роботи в Німеччину було відправлено 61 людину. Губернатор ''дистрикту Галичина'’ у своєму циркулярі від 9 червня 1942 р. наказував, що крім відправлених у Німеччину 150 тис. робітників, Галичина повинна додатково дати ще 100 тис. чоловік. Згідно з розпорядженням губернатора від 12 березня 1943 р. з Галичини мали вивезти шляхом мобілізації молоді віком від 19 до 22 років ще 30 тис. придатних до гірничих робіт робітників. Коли цього виявилось мало, окупаційні власті оголосили додаткові накази про мобілізацію на роботу до Німеччини чоловіків 1917—1919, а згодом 1914—1916 і 1920—1925 років народження. В таких умовах з Павлівки у період з 17 по 20 травня 1943 року було вивезено ще 36 осіб. А всього за період німецько-фашистської окупації з села у Німеччину, згідно відомих документальних даних, було відправлено 99 павельчан. Фактична ж кількість людей цієї категорії, напевно, дещо більша, оскільки не всі вивезені мешканці села потрапили в складені у 1944 р. поспіхом для статистики і звітності офіційні радянські документи.

Ось їхні імена (за архівними даними):

1. Байляк Олексій Дмитрович

1923

15.05.1942

2. Стасинець Василь Несторович

1921

17.05.1942

3. Стасинець Євгенія Дмитрівна

1920

17.05.1942

4. Боднарчук Осип Васильович

1926

20.05.1942

5. Боднарчук Іван Васильович

1923

18.05.1942

6. Матіяш Іван Антонович

1922

18.05.1942

7. Боднарчук Анна Микитівна

1922

18.05.1942

8. Попадинець Текля Василівна


18.05.1942

9. Попадинець Семен Матвійович

1911

18.05.1942

10. Попадинець Марія Матвіївна

1917

18.05.1942

11. Попадинець Софія Юріївна

1923

18.05.1942

12. Попадинець Онуфрій Юрійович

1921

18.05.1942

1З. Попадинець Йосип Олексійович

1924

20.05.1942

14. Попадинець Стефанія Миколаївна

1927

20.05.1942

15. Табачин Євгенія Миколаївна

1927

17.05.1942

16. Попадинець Антон Іванович

1904

15.05.1942

17. Саветчук Анастасія Петрівна

1895

15.05.1942

18. Мачкур Панько Іванович

1921

15.05.1942

19. Попадинець Доня Михайлівна

1920

15.05.1942

20. Попадинець Юлія Михайлівна

1922

15.05.1942

21. Попадинець Юрій Михайлович

1928

15.05.1942

22. Матіяш Доня

1917

20.05.1942

23. Матіяш Степанія Олексіївна

1925

20.05.1942

24. Дутка Меланія Микитівна

1928

20.05.1942

25. Зборовська Варвара Степанівна

1923

20.05.1942

26. Мельникович Василь Федорович

1919

20.05.1942

27. Мельникович Михайло Федорович

1926

20.05.1942

28. Попадинець Марія Іванівна

1923

20.05.1942

29. Табачин Антон Миколайович

1922

17.05.1942

30. Табачин Дмитро Миколайович

1925

17.05.1942

31. Табачин Ярослав Васильович

1926

17.05.1942

32. Когуч Анна Семенівна

1925

15.05.1942

33. Попадинець Роман Васильович

1925

15.05.1942

34. Сас Антон Антонович

1922

15.05.1942

35. Сас Петро Семенович

1922

20.05.1942

36. Сас Осип Семенович

1928

20.05.1942

37. Сас Степан Антонович

1927


38. Сас Доня Антонівна

1929

17.05.1942

39. Синишин Анастасія Михайлівна

1925

15.05.1942

40. Боднар Ярослав Олексійович

1919

17.05.1942

41. Синишин Богдан Семенович

1924

19.05.1942

42. Синишин Ярослав Семенович

1927

19.05.1942

43. Боднар Михайло Васильович

1919

20.05.1942

44. Попадинець Петро Михайлович

1925

20.05.1942

45. Когуч Ярослав Іванович

1925

15.05.1942

46. Тачинська Степанія Василівна

1921

17.05.1942

47. Тачинський Михайло Васильович

1923

17.05.1942

48. Заєць Розалія Іванівна

1925

17.05.1942

49. Попадинець Констянтин Онуфрійович

1921

20.05.1942

50. Дудик Василь Михайлович

1911

20.05.1942

51. Попадинець Зіновій Дмитрович

1922

17.05.1942

52. Федишин Софія Миколаївна

1924

19.05.1942

53. Бурима Дмитро Григорович

1907

19.05.1942

54. Форгач Микола Петрович

1925

19.05.1942

55. Форгач Ксенія Петрівна

1924

19.05.1942

56. Форгач Катерина Петрівна

1919

19.05.1942

57. Попадинець Марія Петрівна

1926

19.05.1942

58. Мельникович Ганна Григорівна

1925

19.05.1942

59. Заєць Данило Павлович

1925

19.05.1942

60. Сас Михайло Захарович

1923

20.05.1942

61. Ребрик Анастасія Василівна

1920

17.05.1943

62. Ребрик Борис Васильович

1923

17.05.1943

63. Пицко Розалія Іванівна

1925

20.05.1943

64. Шкляр Гаврило Юрійович

1921

20.05.1943

65. Брачковський Антон Олесійович

1924

20.05.1943

66. Катин Євстах Дмитрович

1922

20.05.1943

67. Ребрик Петро Дмитрович

1923

17.05.1942

68. Синишин Федір Степанович

1907

17.05.1942

69. Щербій Антон Антонович

1927

18.05.1943

70. Коник Марія Андріївна

1925

20.05.1943

71. Салій Емілія Степанівна

1926

20.05.1943

72. Когуч Микола Михайлович

1910

20.05.1943

73. Когуч Юрко Іванович

• 1921

20.05.1943

74. Андрусишин Іван Іванович

1922

20.05.1943

75. Когуч Степан Іванович

1925

20.05.1943

76. Попадинець Стефанія Григорівна

1921

19.05.1943

77. Попадинець Євстах Онуфрійович

1923

17.05.1943

78. Щербій Трофим Пилипович

1922

18.05.1943

79. Маланюк Марія Василівна

1927

19.05.1943

80. Щербій Христина Василівна

1924

20. V. 1943

81. Щербій Орина Василівна

1923

18.05.1943

82. Щербій Софія Дмитрівна

1923

18.05.1943

83. Модлінська Стефанія Олексіївна

1923

17.05.1943

84. Григораш Юстина Михайлівна

1923

17.05.1943

85. Попадинець Євгенія Григорівна

1928

18.05.1943

86. Попадинець Андрій Дмитрович

1905

20.05.1943

87. Попадинець Емілія Дмитрівна

1923

20.05.1943

88. Попадинець Дмитро Петрович

1911

20.05.1943

89. Модлінський Микола Степанович

1921

20.05.1943

90. Соколан Ярослава Василівна

1921

20.05.1943

91. Когуч Володимир Миколайович

1917

20.05.1943

92. Салій Іван Миколайович

1922

20.05.1943

93. Салій Ілля Миколайович

1924

20.05.1943

94. Салій Орина Олексіївна

1926

16.05.1943

95. Заславська Софія Онуфріївна

1923

16.05.1943

96. Попадинець Марія Семенівна

1924

16.05.1943

97. Боднарчук Микита Олексійович

1922

16.05.1943

98. Когуч Степанія Матвіївна

1922

16.05.1943

99. Попадинець Степанія Онуфріївна

1923

16.05.1943

100. Щербій Євстахій Олексійович

1921

16.05.1943