Наукова бібліотека України


Loading
ВОНИ БОРОЛИСЬ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ.
Краєзнавство - Павлівка (Павелча) - Івано-Франківська область

Про значимість діяльності Організації українських націоналістів, про звитяжну боротьбу Української повстанської армії написано десятки томів. Аналізувати їх героїчний шлях автори історії Павлівки вирішили, розповідаючи про земляків-борців.

У послужному списку їх 130 чоловік. 97 з них загинули в боротьбі чи, пройшовши муки катівень та заслань, померли хто на рідній, а хто в чужій землі. 33-м доля дарувала можливість дожити до нинішніх днів, радіти волі України, згадувати минуле і оповідати про нього. Розповісти про кожного із 130 чоловік нема можливості. Користуючись спогадами родичів, розповідями побратимів, встановили життєвий шлях 63 героїв. Про них — короткі статті. Про окремих героїв створено нариси, оскільки родичі подали багато фактичного матеріалу. Є у цьому розділі і спогади безпосередніх учасників визвольних змагань. Слід зауважити, що у поданому матеріалі можливі деякі неточності, адже писано все з уст людей. Користуватись якимись архівними документами ми не мали можливості.

Борці ОУН-УПА

1.    Богачевська Юлія

2.    Боднар Олекса

З Гбур Кароль Миколайович    1923—1947

4.    Григораш Василь Миколайович    1920—1946

5.    Гринкевич Микола Дмитрович    1919—1946

6.    Гринкевич Іван Дмитрович    1923-1945-

7.    Гушманюк Іван Михайлович    1924—1944

8.    Заславський Богдан Семенович    1929—1951

9.    Завістовський Василь

10. Завістовський Іван Васильович    1930—1962 11. Катамай Иосиф

12. Когуч Борис Федорович    1922—1946

13. Когуч Степан Федорович    1924—1946

14.    Когуч Петро Миколайович    1923— 1945

15.    Когуч Павло Михайлович    1923—1951

16.    Когуч Степан Іванович    1921—

17.    Когуч Ярослав Іванович

18. Когуч Роман Федорович    1925—1946

19.    Когуч Василь Семенович    1922—1949

20.    Когуч Микола Іванович    1924— 1946

21.    Когуч Антон Іванович    1923—1946

22.    Когуч (Козак) Євгенія Василівна    1928—1982

23.    Когуч Іван Михайлович    1915— невідомо

24.    Когуч Андрій Михайлович    1921—1991

25.    Когуч Петро Олексійович    1920—1944

26.    Когуч Ярослав Олексійович    1922—

27.    Когуч Петро Михайлович    1920—

28.    Когуч Захар

29.    Когуч Йосиф Михайлович

30.    Матіяш Юрко

31.    Матіяш Софія Миколаївна    1925—1950

32.    Мачкур Панько Миколайович    1921—1980

33.    Михнюк Василь Андрійович    1922—1953

34.    Михнюк Семен Андрійович    1922—1947

35.    Михнюк Ярослав Андрійович    1924—1946

36.    Михнюк Антон Іванович    1921—1945

37.    Михнюк Андрій    1898—1947

38.    Михнюк Данило Михайлович    1923—1996

39.    Пастушенко Федір Олексійович

40.    Попадинець Василь

41.    Попадинець Нестор Миколайович     1924—1946

42.    Попадинець Віктор Онуфрійович    1925—1947

43.    Попадинець Йосиф Миколайович

44.    Попадинець Федір Онуфрійович    1919—1945

45.    Попадинець Яків

46.    Попадинець Костянтин

47.    Попадинець Таназій Юркович    1924—1950

48.    Різінчук Данило Ількович    1923—1945

49.    Різінчук Михало Миколайович    1921—1983

50.    Салій Антон Дмитрович    1930—1950

51.    Салій Михайло Іванович    1925—1945

52.    Салій Ілько Миколайович    1924—1947

53.    Салій Павло Михайлович    1925—1944

54.    Салій Пилип Миколайович    1921—1968

55.    Салій Антон Степанович    1927—1945

56.    Салій Борис Миколайович    1925—1944

57.    Салій Костянтин Іванович    1924—1945

58.    Сас Микола Дмитрович    1923—1950

59.    Сас Роман Дмитрович    1925—1946

60.    Семанюк Іван Петрович    1922—1945

61.    Синишин Іван Семенович    1924—1944

62.    Синишин Степан Семенович    1926—1946

63.    Соколан Костянтин Федорович    1922—1944

64.    Соколан Михайло Миколйович    1922—1945

65.    Стасинець Зіновій Андрійович    1924—1946

66.    Тачинський Степан Юркович    1913—1940

67.    Тачинський Іван Матвійович

68.    Тачинський Михайло Матвійович    1914—1945

69.    Тачинський Йосиф Петрович    1921—1946

70.    Тачинський Дем'ян Олексійович    1925—1946

71.    Тачинський Роман Олексійович    1923—1990

72.    Тачинський Іван Віцкович    

73.    Тачинський Антон Матвійович    1922—1949

74.    Федишин Богдан Васильович    1923— невідомо

75.    Федишин Зеновія Василівна    1926—1991

76.    Федишин Петро Михайлович    1909—1974

77.    Шкандрій Богдан Васильович    1928—1950

78.    Шкандрій Василь Семенович    1907—1950

79.    Шкандрій Степан

80.    Шкандрій Захарій Олексійович    1906—1955

81.    Шкандрій Онуфрій

82.    Шкандрій Богдан Онуфрійович    1924—1989

83.    Шкандрій Олексій Юркович    1919— на Сибіру

84.Шкандрій    Микола Юркович    1921— під Бродами

85. Шкляр Іван Онуфрійвич 1924—1946

86.    Шкляр Розалія Йосипівна     1928—1971

87.    Шкляр Василь Онуфрійович    1918—1967

88.    Шкляр Микола Онуфрійович    1914—1969

89.    Шуляр Дмитро Ількович    1912—1946

90.    Шуляр Володимир Іванович    1922—1981

91.    Шуляр Василь Олексійович

92.    Шуляр Іван Олексійович    1923—1996

93.    Щербій Василь Андрійович

94.    Щербій Антон Семенович

95.    Матіяш Остап    1915

96.    Матіяш Василь    1911—70-і роки

97.    Третяк Микола    1901-і

Учасники підпільної боротьби

1.    Андрусишин Борис Федорович    1923

2.    Боднар Василь Ількович    1925 (м.Івано-Франківськ)

3.    Галько Іван Миколайович    1928

4.    Грицаюк Ярослава Юріївна    1923

5.    Грицаюк Володимир Семенович    1925

6.    Гбур Емілія Миколаївна    1927 (м. Івано-Франківськ)

7.    Заплатинський Михайло Васильович 1920

8.    Заплатинська Євгенія Миколаївна    1928

9.    Когуч Дмитро Семенович    1924

10.    Когуч Любов Семенівна    1926

11.    Когуч Юстина Олексіївна    1924

12.    Маланюк Варвара Павлівна    1924 (вдова сотенного “Явора”)

13.    Маланюк Василь Юркович    1923

14.    Мига Михайло Дем’янович    1924

15.    Попадинець Зеновій Дмитрович     1922

17.    Попадинець Гаврило    1925

18.    Перепелиця Марія Андріївна    1928

19.    Піцур Семен

20.    Ребрик Антон Юрійович    1921 (м. Дніпропетровськ)

21.    Салій Ілля Ількович    1922

22.    Стасевич Кирило Олексійович    1923

23.    Стеблінский Василь Семенович    1915

24.    Столярчук Василь Іванович    1923

25.    Салій Іван Петрович    1924

26.    Табачин Антон Миколайович    1922

27.    Тачинська Анна Миколаївна    1926

28.    Федишин Микола Михайлович    1912

29.    Шкандрій Антон Юркович    1925

30.    Шкандрій Борис Олексійович    1920—1997 (Англія)

31.    Шкандрій Віктор Степанович

32.    Шулятицька Олена Онуфріївна    (м. Івано-Франківськ)

33.    Шулятицький Юрій    (м. Івано-Франківськ)

34.    Салій-Валько Ярослава Пилипівна    1924

Спогади про воїнів УПА та зв‘язкових.

1. Гбур Кароль Миколайович, 1923 р. нар.

Навчався у “Рідній школі". 1943 вступив у дивізію “Галичина". Літом 1944 р. після Бродівської трагедії повернувся до рідного села, вступив до загону УПА. Псевдо “Стріла", “Черник”. Воював у сотні “Сокола" на теренах Перегінська, Долини. Вигоди. Загинув 1947 р. в с Пороги у бою з переважаючими силами більшовиків.

2.    Попадинець Нестор Миколайович, 1924 р. нар.

Освіта незакінчена середня. В ряди УПА вступив 1943 р. Псевдо "Незнаний”. Воював у сотні “Павла". Зрадник навів більшовиків на криївку. Вороги пропонували здатися. У відповідь пролунала автоматна черга. Життя Нестора обірвалося від розриву гранати. Трапилось це

1946 р. Поховано героя разом з побратимами на Долішньому цвинтарі.

3.    Тачинський Йосип Петрович, 1921 р. нар.

1943 вступив у дивізію “Галичина". Вирвавшись із Бродівського котла, повернувся у рідне село та вступив до УПА в сотню “Павла”. Псевдо “Річка”. Чотовий. Був учасником бойових дій на теренах Дрогобиччини, Болехова, Долини. Загинув 1946 р. разом із сотником “Вовком” у Чорному лісі, в районі так званої “інженерної лінії”. Там десь поховані побратими. Спроби осередку Руху с. Підпечар відшукати цю могилу не мали успіху.

4.    Когуч Степан Федорович, 1924 р. нар.

1943 пішов у дивізію “Галичина”, після Бродівської битви повернувся у село, вступив до Повстанської Армії. Псевдо “Вихор”.

1945    р. захворів тифом. Друзі привезли його в село. А тут сексота не забарився зробити свою брудну справу. Степан опинився в тюрмі. Хворого, його ще й до того дуже били. Згодом перевели до інфекційної лікарні, звідки його звільнили сестра Донька та двоюрідні Богдан і Марійка Шкандрій. Переховувався від влади кілька місяців у селі. Потрапив до рук ворога під час облави 8 червня 1946 р. Тікав. Підступна куля наздогнала, тяжко поранила. А ворог-звір домордував: колов штиками, різав на шматочки молоде тіло.

Помер Степан у полі коло грушки за Ксьонзовою дорогою. Родичі ховати його ввечері. Дівчата сплели терновий вінок, заквітчали могилу квітами. Тепер на його могилі рідні поставили пам'ятник.

5.    Когуч Борис Федорович, 1922 р. нар.

Освіта педагогічна. Працю вчителя поєднував з діяльністю в ОУН. Мав неабиякий ораторський хист. Добрий і вмілим вожак павелецької молоді. Від самого початку вступу в ОУН дотримувався бандерівського напрямку. З 1944 р. на нелегатьному становищі, політвиховник сотні, а згодом куреня Різуна. Бунчужний. Псевдо "Боян". Загинув у лютому 1946    р. (Читайте нарис про Бояна).

6.    Когуч Микола Ізанович, 1924 р. нар.

Освіта середня технічна. Воїн дивізії “Галичина". Учасник боїв під Бродами, звідки повернувся додому і вступив до УПА. Псевдо “Тарас". Служив у боївці СБ. Непогано володів німецькою мовою. Військова виучка дозволяла долати навіть безвихідні ситуації. В бою з ворогом був поранений. Видужав — і знову в бої з більшовицькими зайдами. Загинув 1946 р. Зрадник видав криївку у лісі. Зав'язався короткий, але гарячий бій. Два побратими, Микола та Нестор Попадинець (1924 р. н. псевдо “Незнаний”), живими не здалися, загинули від розриву гранати. Тіла вбитих ворог привіз у село для упізнання, а потім закопав у Камніному. Брат Миколи — Ростик — після повернення з Сибіру відкопав тіла загиблих, поховав на Долішньому цвинтарі. На могилі героїв споруджено пам’ятник з написом “Їхнє життя трагічно обірвалося 1946 року".

7.    Салій Антон Степанович, 1927 р. нар.

Жив на хуторі між Павельчем і Тязевом. Його хата була надійним пристановищем для вояків УПА. Літом 1945 року зрадник навів біьшовиків на слід повстанців. Біля дому Антона зав’язався бій. Господар був поранений. Знемагаючи від болю, допомагав хлопцям, поки не впав мертвий. Ворог підпалив стодолу. Надії на рятунок не було. З того пекла вирвався лиш Іван Семанюк. Його поранило в живіт, але він зміг втекти аж в Теремтише. Там його знайшли рідні, привезли додому, але врятувати життя йому не змогли. Похований Іван, як і Антон, на Долішньому цвинтарі. Імена трьох чи чотирох повстанців, що загинули в домі Салія, невідомі. Дружину Антона з сином вивезли до Сибіру, а господарство зрівняли з землею. Лиш грушки та яблуні ростуть ще і нині, зберігаючи спогади про ті страшні роки.

8.    Когуч Петро Миколайович, 1923 рік нар.

Освіта педагогічна. Працював учителем. 1939 р. став членом ОУН. З 1942 — воїн УПА. Любив футбол. Літом 1944 р. зіграв футбольний матч, заховавши зброю під одягом гравців (а в селі тоді було багато ястребків). Воював Петро на теренах Чорного лісу, де і загинув 1945 р.

9.    Салій Костянтин Іванович, 1924 р. нар.

Членом ОУН став 1940 р. 1944 року потрапив до рук енкаведистів. З тюрми псшастило вирватися. Вступив до УПА. Загинув у рідному селі 1945 р.

10.    Салій Антон Дмитрович, 1930 р. нар.

Один з наймолодших воїнів УПА. Освіта неповна середня. Ряди борців поповнив літом 1950 р., коли боротьба наближалась до трагічного фіналу. В серпні 50-го отримав повістку до радянської армії. Зібрався в дорогу, але не на службу совітам. Зустрівся із вояком УПА, сусідом Богданом Шкандрієм і помандрував до Колодіївського лісу.

доля відміряла йому кілька місяців військової діяльності. Загинув із шістьма побратимами. Восьмий, кажуть, став Юдою. Обгорілі тіла хлопців, більш всього, заховано на Софіївці. В спеціальному розділі газети “Галичина" — “Рани” — зафіксовано псевдо Антона — “Зенко”. А ще подано інформацію, що був він керівником райпроводу (це видається нам малоймовірним).

11.    Семанюк Іван Петрович, 1922 р. нар.

Член ОУН. Служив в українській поліції. 1944 р. вступив до УПА. Воював у сотні “Павла” на теренах Калуша, Болехова. Про трагічний кінець його вже згадувалось у статті про Салія А. С.

12.    Тачинський Дем’ян Олексійович, 1925 р. нар.

Освіта неповна середня. Ідея вільної України привела його 1943 р. у дивізію “Галичина”. Весною 1944 р. повернувся до рідного села і зразу ж став воїном УПА. Псевдо “Дуб”. Військова виправка, досвід дивізійної боротьби допомагали успішно боротися з більшовизмом. Воював на теренах Галицького і Калуського районів. До рук енкаведистів потрапив з двома побратимами через зрадника. Тяжкі тортури терпів спочату в Станіславській, а потім Львівській тюрмі. Там губиться його слід. Коли його замордували, де ворог зарив тіло — невідомо.

13.    Гринкевич Микола Дмитрович, 1919 р. нар.

У загін УПА вступив 1944 р. Воював у сотні “Павла”. 1946 р., на самий Великдень, в бою з енкаведистами був тяжко поранений. Ворог закатував пораненого по-звірячому, познущався над святою паскою, що була в кишені повстанця, набивши нею рот вмираючого. Похований вояк на Долішньому цвинтарі.

14.    Гринкевич Іван Дмитрович, 1923 р. нар.

Освіта неповна середня. 1942 р. став стрільцем УПА. Був учасником боїв як з німецькими, так і з більшовицькими загонами. 1945 р. при переході річки Бистриці Солотвинської з Княгинина (вище залізничного моста) був смертельно поранений. Енкаведисти тут же, на березі річки, прикопати тіло. При допомозі одного з ястребків (можливо, був зв’язаний з підпіллям) павлівчани Салій Марія Дмитрівна, Боднар Дарія Олександрівна, Салій Йосип Семенович та Шкляр Лазар Йосипович перевезли тіло земляка. Зробити це було нелегко. Адже на ріці патрулювала берегова охорона. Могилу відкопували вночі, тіло несли в коці аж до Угринова, а звідти везли додому кіньми. Перезахоронили героя на Долішньому цвинтарі. Незабаром поряд з ним поховали старшого брата.

15.    Різінчук Данило Ількович, 1923 р. нар.

З 1944 р. — в УПА. Псевдо “Дунай”. Стрілець-кулеметник. Воював У сотні “Прута" на теренах Чорного лісу. 1945 р. командування УПА дало розпорядження перейти кордон з Чехо-Словаччиною Рейд був надто важкий. Від самого початку походу сотня “Прута” вела жорстокі бої з прикордонниками. Стрілець “Дунай” весь час прикривав відхід друзів. Загинув уже за кордоном. Похований у Карпатах. Та могилу його відшукати неможливо, бо майже ні один учасник того рейду в живих не залишився.

16. Попадинець Таназій Юркович, 1924 р. нар.

За німецької окупації насильно забраний у “Службу Батьківщини”, звідки втік і переховувався від німецьких каральних служб. 1944 року став воїном УПА. Вишкіл проходив у Чорному лісі. По закінченні вишколу був направлений у СБ Галицького терену для боротьби з ворогами України. Псевдо “Олень” і “Черник”. Восени 1949 року при зустрічі з одним земляком казав, що додому навідається навесні...

... Була весна 1950 року. Люди готувалися до Великодня. У Великодню суботу десь о 9 год. вечора в Долішньому Павельчі піднялась тривога. Від Бистриці, з району Сілець-Тязів, почулись кулеметні та автоматні черги. Вони наближались до села. Це оперативники переслідували трьох повстанців, серед яких був “Черник”. Хлопці натрапили на засідку при переході річки. Зав’язався бій. Одного з повстанців тяжко поранено, але побратими не залишили його, несли на плечах. Таназій поспішав до рідного села, надіявся на порятунок. Вскочили на подвір’я Когуча Гіляра. Пораненого сховали у стайні. Сам “Черник” кинувся до Когуча Теодора, щоб переховати побратима в надійніше місце і надати йому медичну допомогу. А в цей час з’явились оперативники. Надія на порятунок пропала. Поранений просив смерті, щоб не потрапити до рук ворога. Важко було стріляти в побратима...

А через мить двоє друзів поклали гранати піл ліву руку, нахилились обличчям вниз і одночасно зірвали кільця. Роздався вибух. Потім запала тиша. Смерть повстанців вразила всіх. Тіла загиблих були пошматовані, частини тіла рознесло по подвір’ю. Оперативники поскидали трупи на машину, повезли на Софіївку. А від господарів вимагали зізнання, хто це шукав сховку у їхньому господарстві. Згодом сім’ю Когуча Г. (з малими дітьми) відправили до Сибіру. Така ж доля чекала і рідних Таназія. Коли з подвір'я вступились оперативники, сестра Таназія Зосі з братовою Славкою позбирали шматочки шкіри, брів загиблих, поховали на цвинтарі, висипали могилу, поставили хрест. Ястребки дізнатись про це, розкидати могилу, стерли з лиця землі. Сім’ї Попадинець Софії і Попадинця Петра було депортовано в Сибір.

17.    Попадинець Віктор Онуфрійович, 1925 р. нар.

В УПА вступив в 1943 р. Пройшов вишкіл. Псевдо “Степовик”, за іншими даними — “Заяць". Стрілець-кулеметник. Учасник багатьох бойових операцій. Після бою в Угринові Горішньому “Степовик” нарахував на одязі 11 дір від куль; на щастя, ні одна куля не торкнулась тіла. Смерть вполювала героя на Різдвяні свята 1947 року. “Степовик” із "Бряном” (житель Сільця) перебували в криївці на горищі хати Іванович-Боднар В. Місце було зручним, бо дві хати мали один дах. Будівля була покрита соломою, то хлопці дошили причілок, утворивши криївку. Ніхто б не знайшов їх, якби не зрадник. Третього дня свят під вечір будинок оточили облавники долішнього гарнізону (цей гарнізон розташовувався в будинку колишнього орендаря-жида коло Германа Д.). Дорогу облавникам показував павелчанин, закутаний в плащ-палатку. Зав'язався бій. Повстанці пробували прорватися, скочили у вузький прохід між хатами, але тут були скошені ворожими кулями. Недалеко, в рідному домі “Степовика”, тужили за сином батьки, серце краялось, що не мають можливості припасти до сина, востаннє попрощатись із ним. Тіла вбитих гарнізонники поскидали на віз і відвезли до свого гарнізону, пильно охороняючи. Та знайшлись сміливці, що викрали тіла повстанців і поховали на Долішньому цвинтарі за християнським звичаєм. Мав звання чотового.

18.    Сас Микола Дмитрович, 1923 р. нар.

Освіта неповна середня. Служив у дивізії “Галичина". Після її розгрому повернувся додому і вступив до загону УПА. Псевдо “Байда". Набутий військовий досвід допомагав боротьбі. З бойових операцій повертався живий і неушкоджений. Воював у сотні “Павла". В жнива 1950 р. перебував з побратимами на горищі хати Заяць Анастасії (Сясі). Хтось видав криївку, і незабаром хату оточили гарнізонники. їм на підмогу прилетів літак, щоб перетнути будь-який шлях до відступу. Розгорівся бій. Один за одним впали повстанці, скошені ворожими кулями. "Байда" проривався до пастівника, але і його наздогнала смерть. Троє повстанців загинуло. І загинули — знову ж таки — через зраду. Хто, який суд осудить Юд, що ціною життя інших людей рятували себе, забезпечувати собі і нащадкам своїм місце під сонцем?! Тіла повстанців ворог завіз невідомо куди, скинув десь у болото, а рідні Дотепер не можуть відшукати рештки загиблих, щоб перезахоронити на рідному кладовищі за християнським звичаєм.

19.    Сас Роман Дмитрович, 1925 р. нар.

Освіта н/середня. До УПА вступив 1945 р. Воював на теренах Чорного лісу в курені "Різуна". Загинув 1946 р. у селі Красне Солотвинського (тепер Богородчанського) району під час нерівного бою з більшовиками. Місце захоронения невідоме.

20.    Шкандрій Богдан Васильович, 1928 р. нар.

Освіта середня. Псевдо "Назар". Керівник райпроводу УПА. Загинув з побратимами в Колодіївському лісі під кінець 1950 р. Літом 1996 року громади сіл Колодіївки та Добровлян встановили на місці двох криївок хрест. Сестри та брат "Назара" нарешті мати змогу вклонитися землі, политій кров’ю рідної людини. На дереві біля криївки вони встановили табличку з написом "Вічна пам'ять борцям за волю України".

21.    Заславський Богдан Семенович (1928-1951 рр.)

Псевдо “Євген”, “Тарас”. Референт надрайпроводу (Докладніше — у нарисі “Два Богдани”).

22.    Тачинский Михайло Матвійович (1914-1945 рр.).

Член ОУН з 1942 р. В УПА вступив 1944 року. В бою з облавниками був поранений, потрапив до рук ворога. Загинув від катувань.

23.    Шуляр Дмитро Ількович (1911-1946 рр.).

В УПА з 1944 р. Псевдо “Січовик". Воював на терені Богородчанського та Солотвинського районів. Загинув від рук більшовиків у с. Красне. Місце захоронения невідоме.

24.    Михнюк Антін Іванович (1922-1945 рр.).

Псевдо "Грат". Одним із перших серед павелчан вступив до УПА (в сотню "Різуна”). 1945 р. на його слід напали ястребки. В нерівному бою з енкаведистами загинув. Похований на Долішньому цвинтарі.

25.    Когуч Степан Іванович (1922-1945 рр.).

Псевдо “Різник". Вояк сотні “Різуна” з 1943 р. Воював на теренах Чорного лісу. При спробі перейти кордон загін потрапив під обстріл прикордонників. Степан загинув у цьому бою. Навіки залишився у Карпатах. На жаль, місце його захоронення невідоме.

26.    Когуч Василь Семенович (1922-1949 рр.).

В УПА з 1943 р. Псевдо “Верховинець". Воював у сотні "Павла". Учасник багатьох бойових операцій. 1945 р. разом з Гальком Михайлом потрапив до рук більшовиків. Криївка повстанців знаходилась у полі. Коли облавники прочісувані місцевість, здалеку побачили незамаскований люк криївки, коршуном накинулись на хлопців. Забрали на Софіївку, сприймаючи дезертирами радянської армії. На подвір'ї районного НКВС заставили різати дрова. Василь, вибравши зручний момент, вирвався з лабет ворога. Знову в сотні “Павла". У книзі “Ямниця” Ігор Дейчаківський згадує випадок. Троє постанців (серед них — один ямничанин. другий Когуч В.) натрапили у Ямниці на засідку. З боєм відходили до Вікторівського лісу. Поранений повстанець (з Ямниці) залишився прикривати відхід побратимів, таким чином врятував їх від смерті.

Василь часто перебував на постої в с. Загвіздя. Тут в одному з боїв зустрівся зі смертю. Місце поховання невідоме.

27.    Когуч Іван Михайлович, 1915 р. нар.

Псевдо “Дуб”. В 1942 р. був призваний в українську поліцію. З 1944 p. в УПА. Служив у відділі СБ Галицького, Рожнятівського районів. Дата і місце загибелі невідомі. Існує чутка, що живе за кордоном.

28.    Шкляр Іван Онуфрійович (1924-1946 рр.).

Освіта н/середня. Псевдо “Виноград”. В УПА з 1944 р. Служив у загоні СБ. Загинув у бою з більшовиками в рідному селі. Оперативники організувати облаву на полі між коліями, де знаходились повстанці. Племінниця Рузі, донька старшого брата Юзі, бігла попередити хлопців про небезпеку. Її першу взяли вороги на приціл, тяжко поранили в коліно. Потім знищили Івана і трьох його побратимів (імена їх так і злишились невідомі). Лежать всі четверо в могилі на Долішньому цвинтарі. Поряд з ними поховав свого брата Ярослава Богдан Михнюк.

29.    Михнюк Ярослав Андрійович (1925-1946 рр.).

Псевдо “Пробій”. Освіта н/середня. З 1944 р. в УПА, сотня “Миша”. Загинув у бою з енкаведистами, похований на Долішньому цвинтарі.

30.    Стасинець Зіновій Андрійович (1924-1946 рр.).

Освіта н/середня. В УПА з 1943 р. Псевдо “Вихор”. Загинув у нерівному бою з більшовиками.

31.    Попадинець Федір Онуфрійович (1919-1945 рр.).

В УПА вступив 1944 р. 1945 р. зрадник привів енкаведистів до хати Шкандрій Ольги Василівни, де в цей час перебували повстанці. Зав'язався бій, в якому Федір і його побратим “Залізняк” (житель Сільця Владика) загинули. Обидва поховані на Долішньому цвинтарі.

32.    Когуч Петро Олексійович, 1920 р. нар.

Був членом “Соколів”. Освіту здобув при підтримці маминого брата Синишина Юрка, який наймав для навчання приватного вчителя. Добре оволодів польською, німецькою та російською мовами. 1939 р. вступив до ОУН. Працював у Станіславі в пекарні Галярника. 1942 р. разом з ямницькими хлопцями став воїном УПА. Служив у відділі СБ. Псевдо “Соловей”, “Літун”. Часто ходив у формі німецького офіцера. Керівник боївки. Під опікою мав 12-ть хлопців. Терени бойових дій — Тисменицький, Єзупільський, Галицький, Монастириський р-ни. Загинув восени 1944 р. Загін натрапив на засідку поляків У с. Вільшаниця. Від розриву ворожої гранати загинуло п’ятеро повстанців, серед них і Петро. Місце поховання невідоме.

33.    Попадинець Зіновій Дмитрович, 1921 р. нар.

Освіта середня. Членом ОУН став 1939 р. Був учасником з’їзду ОУН Станіславщини. 1942 р. змушений виїхати до Німеччини. Додому Повернувся 1945 р. і вступив до УПА, в сотню “Павла”. Псевдо Вишиваний”. Воював на теренах Галицького, Калуського та

Станіславського районів. 1946 р. в бою з енкаведистами отримав поранення, через що і потрапив до рук ворога. Військовим трибуналом, засуджений на 15 років каторги. Покарання відбував у таборах м. Норильська. 1956 р. звільнений від каторги. Переїхав до Караганди де жили депортовані з Павельча родичі. На рідну землю повернувся 1979 року. Проживає у с. Рибне.

34.    Мачкур Панько Миколайович, 1921 р. нар.

Освіта н/середня. В УПА з 1945 р. Відповідав за постачання і продуктів харчування. До рук енкаведистів потрапив через сексота. Суджений “трійкою". Вирок — 25 років каторги. Покарання відбував на Колимі, в (Магадані. Додому повернувся 1957 р. Каторга підірвана здоров'я. Помер 1980 р. Похований на Горішньому цвинтарі.

35.    Федишин Петро Михайлович, 1909 р. нар.

Освіта педагогічна. Навчався у Станіславській гімназії. Активний учасник хору “16-ка". З 1937 р. член ОУН. Очолював тов-во “Соколи" м. Станіслава. Був куратором Павелецького “Доросту”. Палкий прихильник футболу, організував першу сільську дружину з футболу, деякий час був тренером і суддею. З 1938 р. пропагандист ОУН Тлумаччини. За активну національну діяльність переслідувала польська влада. 28. 06. 1939 р. був арештований, опинився за гратами польської тюрми. На волю повернувся у вересні 1939 р., коли Червона Армія захопила Станіслав. 1939-1941 р. вчителював у рідному селі та в "Рідній школі” м. Станіслава, навчав дітей української мови та літератури. Пропагував діяльність "Рідної школи" в усіх населених пунктах краю. 1942 р. потрапив до рук гестапо (відома розправа фашистів над українською інтелігенцією в драматичному театрі на пл. Міцкевича). Від смерті врятувався чудом. За свідченням дружини, Федишин Ганни, в нім. тюрмі був двічі — два місяці, а потім тиждень. До звільнення з тюрми мала причетність Орися Ставнича. З 1944 р. працює вчителем у с. Хотінь Калуського району.

“Червона мітла” відірвала від праці. Арештований 1945 р.

Звинувачений у зв’язку з ОУН-УПА. Військовий трибунал виніс вирок — 15 р. каторги.

Покарання відбував у Воркуті.

З “того кінця світу” намагався налагодити зв'язок з підпіллям, з “Павлом". За свідченням

Розправа фашистів над українцями (з малюнка Попадинця Д.)

Цікляр М. В., один із листів Федишина П. до “Павла" "йшов” через руки Шкандрія В. С. Скільки було таких листів у підпільній пошті, невідомо. Даний факт свідчить про відданість справі боротьби, стурбованість проблемами підпітьної діяльності земляків. Звільнений від каторги 1956 р. Повернувся в рідне село, де чекали його дружина і доньки Надія та Ірина. Як усі колишні ув'язнені, пройшов випробування з припискою, а потім пошуками роботи. Нарешті влаштувався бухгалтером на одному з підприємств м. Станіслава. Розумний і спокійний чоловік, користувався авторитетом серед людей, повагою серед односельців. Каторга підірвала здоров'я. 1974 року зупинилося серце людини-патріота. Похований на Долішньому цвинтарі.

36.    Ребрик Антон Юркович, 1921 р. нар.

З 1944 р. в УПА. В січні 1946 р. на батьківському подвір’ї зав’язався бій з енаведистами. Тут загинув один повстанець і два більшовики, а Антона схопили живим. Військовий трибунал присудив 20 років каторги. Покарання відбував у місті Норильську. Звільнений 1956 р. Поселився у Дніпропетровську, де проживає й тепер.

37.    Когуч-Козак Євгенія Василівна, 1928 р. нар.

Освіта н/середня. 1943 р. вступила в УПА зв'язковою. Брала активну участь у антибільшовицькій боротьбі. 1945 року в НКВС з'явився донос на Когуч Є. Арешт. Воєнним трибуналом засуджена на 10 років каторги. Термін відбувала в Карагандинському ГУЛАЗі. В 1956 році повернулася з ув’язнення. Померла 1982 року.

38.    Салій-Заплатиська Євгенія Миколаївна 1928 р. нар.

Зв’язкова УПА з 1943 р. В 1945 р. через зрадника була викрита, арештована і засуджена на 10 років каторги і 5 років поселення. Покарання відбувала в ГУЛАЗі м. Караганди. В 1954 р. звільнена з місць ув'язнення і 1955 року повернулася в рідне село.

39.    Федишин Микола Михайлович (з розповіді) 1912 р. нар.

Освіта середня. З 1932 р. член “Просвіти”. Одночасно вступив у “Пласт", головою якого був Кульматицький Дмитро. На той час в селі був уже організований “Сокіл”, головою якого був Когуч Йосип, а пізніше П. Федишин. Всі організації існували завдяки допомозі о. І. Стефанчука. В 1934—1936 p.p. побував на курсах вишколу “Соколів" у Станіславі. В 1933 р. був учасником великого здвигу святкування смерті Ісуса Христа в м. Львові.

В 1934 році вступив в ОУН, організаторами якого були Матіяш Василь і Щербій Василь, а пізніше Пастушенко Федір. Членами ОУН У селі були Тачинський Степан, Когуч Іван М., Тачинський Іван Матвійович. 1941 р. мобілізований у Червону Армію, але через кілька тижнів утік з армії. З проголошенням 30 червня 1941 р. Української Державності в м. Львові брав активну участь у розповсюдженні

літератури і листівок ОУН. Під час війни навчався заочно у політехніці м. Подебради в Чехо-Словаччині. В 1944 р. ОУН призначає станичним села. В 1946 р. призначений підрайонним провідником. У цьому ж році викритий і арештований. Суджений військовим трибуналом терміном на 15 р. тюрми за націоналістичну діяльність. Відбував покарання у м. Воркуті. Звільнений 1956 р.

40.    Тачинський Степан Юркович, 1913 р. нар.

Член ОУН з 1937 року. Все своє коротке життя присвятив боротьбі за Українську державність. Арештований за націоналістичну діяльність з приходом червоних “визволителів”.

Суджений “трійкою” на 25 років каторги. Сидів у Станіславській тюрмі, де й закатований “визволителями”. Вірогідно, що змордованого вивезли у Дем’янів лаз.

41.    Салій Пилип Миколайович, 1921 р. нар.

1944 р. вступив до УПА, в сотню “Павла”. Любитель павелецького футболу. 1945 року криївка, в якій, крім Салія Пилипа, було три повстанці, опинилась в оточенні ворогів. В бою два повстанці загинули, а двох бійців енкаведисти взяли живими (в тому числі Сатія П.). Суджений військовим трибунатом на 25 р. каторги. Покарання відбував у м. Норильську. Тут ампутовано обидві ноги. 1956 року звільнений з тюрми. Проживав там же. 1968 р. помер. Дружина тіло перевезла в рідне село і тут поховала на Долішньому цвинтарі.

42.    Салій Ілля Миколайович, 1924 р. нар.

Освіта н/середня. 1943 р. вступив в УПА. Псевдо “Руба". 1945 р. зрадник видав криївку, в якій на той час знаходилися, крім Салія Іллі, Григораш Василь і Когуч Юрій Дмитрович. Всі троє були взяті більшовиками живими і суджені військовим трибунатом. Салій Ілля засуджений на 20 років каторги і вивезений у Красноярський край.

1947 р. в тюрмі помер.

43.    Шкандрій Богдан Онуфрійович, 1924 р. нар.

В 1943 році вступив у дивізію “Галичина". Пройшов військовий вишкіл. Літом 1944 р. дивізія була перекинута під м. Броди. З Бродівського оточення вирвався і повернувся в село. Вступив до УПА. В 1945 році арештований через зраду і суджений військовим трибуналом на 25 р. каторги. Покарання відбував у Воркуті на шахтах. В 1956 році звільнений з каторги. Помер 1989 року.

44.    Когуч Антон Іванович, 1923 р. нар.

1944 року вступив в УПА. Псевдо “Потіха”. Учасник декількох бойових операцій. До рук ворога потрапив 1946 р. Суджений військовим трибунатом на 15 років каторги. Термін відбував у м. Воркуті. 1956 року був звільнений. Помер 1991 року і похований на Долішньому цвинтарі.

45.    Тачинський Роман Олексійович, 1923 р. нар.

3 1944 року в УПА. Через зрадника в 1945 році криївка, де перебували підпільники, була викрита. Загорілась хата. Повстанців взяли живими. Суджений військовим трибуналом на 15 років ув'язнення. 1956 р. був звільнений. Помер 1990 року.

46.    Шуляр Володимир Іванович, 1922 р. нар.

В 1943 р. вступив в УПА, сотня Різуна. Воював на теренах Чорного лісу. 1946 р. арештований і суджений трибуналом на 25 років каторги. Покарання відбував у м. Воркуті. Звільнений 1956 року. Помер 1981 року.

47.    Боднар Василь Ількович, 1925 р. нар.

Освіта середня. В 1942 р. вступив в ОУН. Псевдо “Крук", заступник провідника районного проводу Лисецького району. Арештований 1946 р. і засуджений до вищої міри покарання — розстрілу. Вирок смерті був замінений 15-ма роками каторги в м. Норильську. Звільнений 1955 р. Проживає в м. Івано-Франківську.

48.    Шуляр Іван Олексійович, 1923 року нар.

В 1942 р. німцями був забраний у "будівельну службу Німеччини". За втечу суджений гестапо. Втік зі Станіславської тюрми. В 1944 р. вступив в УПА. Псевдо "Січовик”. Воював у сотні “Явора" на терені Станіславського району. Згодом був переведений в боївку “Нестеренка" під проводом повітового провідника “Гайворона”. В 1945 р. переведений в окружну охорону окружного проводу “Роса". В

1945 році арештований і засуджений трибуналом на 15 років каторги.

Пройшов ГУЛАГи Воркута. В 1956 році звільнений. Помер 1996 р. і похоронений на Горішньому цвинтарі.

49.    Мига Михайло Дем’янович, 1924 р. нар.

Місце народження — с. Топорів Бузького району Львівської області; селянська сім'я. В 1942 р. був забраний на каторжні роботи Німеччини. В 1943 р. тікає і вступає в ОУН, а 1944 р. в УПА. Псевдо “Карп". Воював у сотні “Черника" на теренах Львівщини. В 1946 р. сотні повстанців були розформовані, всі повстанці перейшли в підпілля. В

1947 році більшовицькі загони напали на слід підпільників. Мига М. був арештований і суджений військовим трибуналом на 8 р. ув’язнення. Каторгу відбував на Печорі. В 1955 р. звільнений і прописку проживання знайшов у нашому селі.

50.    Табачин Антон Миколайович, народився 1922 року.

В 1942 р. німецькими окупантами забраний у “будівельну службу Німеччини". Втік. Через місяць потрапив до рук німецької поліції і був відправлений на каторжні роботи в Німеччину. 1945 р. повернувся додому після трьох років праці на користь Німеччини. Зразу ж був призваний до Червоної Армії, а 1948 р. демобілізований з армії. В цьому році обраний депутатом сільської Ради і займав посаду секретаря сільської Ради. За зв’язок з підпіллям ОУН-УПА був арештований, суджений трибунатом на 25 років каторги і вивезений у ГУЛАГ Воркута. Звільнений 1955 р. В даний час проживає у рідному селі.

51.    Завістовський Іван Васильович, 1930 р. нар.

З 1945 р. пов’язав долю з підпіллям ОУН-УПА. Виконував доручення зв'язкового. В 1946 р. арештований і засуджений на 15 р. каторги. Покарання відбував в Іркутській області. Помер 1962 року в Іркутській області.

52.    Тачинська-Салій-Грицанюк Ярослава Юрківна, 1924 р. нар.

Член ОУН-УПА. Псевдо “Зірка”. (Докладніше у спогаді).

53.    Гбур Емілія Миколаївна, 1927 р. нар.

В 1944 р. вступила в УПА зв'язковою під псевдо “Степовичка". В

1945р. арештована і суджена військовим трибунатом на 10 років каторги. Пройшла Воркутинські ГУЛАГи. Звільнена 1955 року. Проживає в м. Івано-Франківську.

54.    Григораш Василь Миколайович, 1920 р. нар.

З 1944 р. в УПА. В 1945 році суджений військовим трибунатом на

15 р. каторги. Загинув 1946 р. в Іркутських таборах.

55.    Різнічук Михайло Миколайович, 1921 р. нар.

В УПА вступив 1943 р. — відділ СБ при сотні “Різуна". 1946 р. викритий, заарештований, військовим трибунатом засуджений на 15 років каторги. Помер 1983 р. на рідній землі.

56.    Когуч Андрій Михайлович, 1921 р. нар.

3 1943 р. в УПА. В 1945 р. арештований і військовим трибуналом засуджений на 15 років каторги. Звільнений в 1956 р. Помер 1991 р. Похований на Долішньому цвинтарі.

57.     Михнюк Василь Андрійович, 1914 р. нар.

Освіта середня. В УПА з 1944 р. Станичний села. 1946 року арештований. 10 років — такий вирок трибуналу. Покарання відбував v Карагандинських таборах, де і помер 1953 року (тюрма Дзезказган}.

58.    Михнюк Семен Андрійович, 1922 р. нар.

Свою долю з УПА пов'язав з 1944 р. Псевдо “Чупринка”. В 1946 році суджений на 15 років каторги. Термін відбував у м. Норильську, де й помер 1947 року.

59.    Стасевич Кирило Олексійович, 1921 р. нар.

В УПА з 1944 року. Псевдо "Дуб". Воював на теренах Чорного лісу. 1945 р. арештований у с. Посіч. Суджений Львівським військовим трибуналом на 20 років каторги. Термін відбував у Норильських таборах. Звільнений 1956 року. Проживає в с. Ямниця.

60.    Галько Іван Миколайович (з розповіді). Народився в с. Рибне 1928 р.

В 1944 р. вступив у організацію “Юнацтво". В квітні цього року пов’язав свою долю з УПА. Навчався у підстаршинській школі. З приходом більшовиків підстаршинська школа ввійшла в курінь "Шрама”. Після важких боїв ми зазнали великих втрат. Курінь Шрама розформовують, і я перейшов у курінь Хмари, в сотню "Явора". В

1946 році захворів тифом і був комісований з УПА. В даний час проживаю в селі Павлівка.

61.    Шкляр Розалія Йосипівна, 1928 р. нар.

В організації була спецкур’єром. 5 березня 1945 року, намагаючись повідомити групу "Винограда” (свого дядька Івана) про більшовицьку облаву, була тяжко поранена в ногу. Потрапила до рук ворога. В Станіславській тюрмі їй не надали жодної медичної допомоги. Нога розбухла, гноїлась. Лікувала її дівчина-гуцулка, що сиділа в тій камері: Щодня відривала стрічку від своєї льняної сорочки і перев'язувала ногу. Ті саморобні бинти поволі гоїли ногу. Слідство тривало недовго. Вирок — 10 років заслання. Коли арештованих вели від тюрми до товарного поїзда, мама Рузі, Анна , як і десятки інших матерів, ішла вслід за колоною. Душа її ридала. не було сил дивитися, як ледве Шкандибала донька, якою змученою і змордованою була вона.

16 серпня 1954 р. прийшло звільнення. Але повертатись додому Можливості не було. Ще 10 років працювала в Караганді. 1964 р. Повернулась в рідне село. Каторга підірвана здоров'я. Померла 24 січня 1971 року від тяжкої хвороби. Похована на Долішньому цвинтарі.

62.    Шкляр Василь Онуфрійович.

Старший зв'язківець УПА. Навчався у медичному училищі. За доносом двох зрадників його арештовано і запроторено до трудової колонії як неповнолітнього. Згодом засуджено на 10 літ заслання без права повернення на Україну.

63.    Шкляр Микола Онуфрійович.

Працював у Станіславській обласній лікарні. Займався забезпеченням медикаментів, харчами воїнів УПА. До рук КГБ потрапив

1946 року. Засуджений на 10 літ заслання без права повернення на Україну. Після закінчення терміну покарання обидва брати жили в м. Караганда. Так і не повернулись у рідний край. На чужині померли. Там і поховані.

Пастушенко Федір Олексійович Сталінський тоталітарний режим приніс у вересні 1939 року галичанам не “визволення”, а біль і тугу, плач, сльози, знущання і кривди, кров і смерть.

Кінець вересня і початок жовтня почався арештами тих, хто раніше належав до різних громадських організацій: ОУН, Пласту, “Соколів", “Просвіти”, УСС, УГА, Союзу Українок. Всі ці організації нова влада заборонила, а тому їх члени в основному були арештовані, оголошені ворогами народу. Їх було знищено. Уже в жовтні 1939 року в Горішніх Бавках з’явилася свіжа засипана яма. Запах крові привів сюди собак, які розгребли яму. Пастухи побачили у цій ямі труп дівчини з русявими косами в гуцульському одязі. Повідомили про це представників влади. А коли на другий день пригнали сюди пасти худобу, то від ями ніякого сліду не знайшли. Вночі енкаведисти забрали свою жертву і вивезли невідомо куди. Вони вміли не тільки вбивати, але і замітати сліди своїх тяжких злочинів. Про це свідчать не тільки Станіславські Куропати-Дем’янів лаз, а й Посіч, Яблунів, Галич, Єзупіль.

У час розкопок у Дем’яновому лазі в одній із ям було знайдено документи — вирок “трійки” жителю с. Павлівка Пастушенкові Федору Олексійовичу, засудженому на 10 років.

Наш земляк якимось чудом уберіг від пильного ока охоронців цей документ, що тепер увійшов у історію трагедій нашої землі. Це була цінна знахідка для тих, хто вів розкопки, адже працівники колишнього КДБ і обкому партії твердили, що в могилах лежать жертви фашизму.

Прямий доказ свідчив, що це робота сталінських опричників.

Пастушенко Ф. О. виховувався в свідомій сім’ї, яка плекала любов до неньки — України, здобув відповідну освіту, одружився з мешканкою с. Павельча Мельникович Марією. Незважаючи на жорстокість пацифікаційних законів, Федір Олексійович Пастушенко разом з однодумцями був організатором товариств “Пласт”, “Сокіл”, “Пробій”, “Доріст”, активним членом ОУН.

Вів велику просвітницьку роботу в “Просвіті”, брав участь у драматичному і хоровому гуртках, вміло підбирав надійних людей, які поповнювали ряди ОУН, готував молодь до майбутніх боїв.

Неодноразово арештований польською поліцією. То й не дивно, що наглядачі Станіславської тюрми вітались з ним на вулицях міста, як з давнім знайомим.

Якось, сидячи в одній камері в’язниці з Паркулабом В. зі Стриганець (поглядів комуністичних), вступив у розмову про Україну, більшовицьку Росію, панську Польщу, голодомор 32— 33 рр. на Великій Україні. Не думав — не гадав, що ця розмова буде роковою.

По країнах Європи розгулював фашизм, який розв’язав світову (другу) війну. І коли прийшли “визволителі” зі Сходу у вересні 1939 року, Паркулаб видав органам НКВД Пасушенка Ф. і Тачинського Степана. “Золотий вересень” закреслив усі світлі сподівання Ф. Пастушенка і його однодумців по всій Галичині і Волині.

16 грудня 1940 р. Пастушенка Ф. заарештовують органи НКВД. (Перед цим друзі зі Львова радили негайно виїздити до Львова одним шляхом, а дружині з маленьким сином Романом — другим. Попереджали про можливий арешт). Вдома був проведений ретельний обшук, спалено багато книжок і документів. “Трійкою" був засуджений до 10 років ув'язнення. Але і після оголошення вироку арештований не був упевнений у завтрашньому дні. Щоденні крики, зойки, стогін, постріли в середині тюрми свідчили про мученицьку смерть багатьох в'язнів.

Марію Пастушенко повідомили, шо чоловік засуджений. Після відступу “визволителів” у 1941 році вона ходила декілька разів у тюрму з надією впізнати серед замучених жертв свого чоловіка. Згадувала, що в камері катувань бачила корито, наповнене людськими язиками, вухами, жіночими грудьми. Один поляк, що сидів у одній камері з Пастушенком і якому якимось чудом вдалося вирватися з цієї катівні, розповідав, що кати котили Федора по нахиленій дошці, на якій були намотані петлі колючого дроту. На підтвердження своїх слів він передав закривавлену, всю в дірках сорочку Пастушенка. Нечуваною жорстокістю садиста наводив жах на людей енкаведист Тендітний. Він замордував у катівні Ф. Пастушенка. Про це говорив з погрозами ув’язненому з с. Рибне Шляму. Після війни дружина Пастушенка знову розпочала пошуки свого чоловіка. 1947 року була викликана в КДБ, посаджена у тюрму на два тижні. Їй хотіли “пришити” співпрацю з УПА. Жінці дали зрозуміти, що дальші пошуки для неї обернуться ув’язненням або висилкою в Сибір.

... 29 жовтня 1989 року текли людські потоки на похорони. Ішли, запізнившись на 50-ть років. Ішли тисячі тих, чиї рідні спочивали вічним сном великомучеників на безконечних просторах ГУЛАГів від Дністра до Амуру.

Серед них — і колона людей з Павельча з хоругвами, попереду портрет Ф. Пастушенка. Це був день перезахоронення у Дем'яновому лазі.

Серця стискалися від болю, присутні плакали — ридали, вмивалася сльозами вся Галичина, коли затужили гуцульські трембіти, вдарили дзвони. Після відправленої панахиди саркофаг із залишками 530 замучених, серед них навіть немовлят, спушено у велику братську могилу, на яку лягло сотні вінків, море квітів.

Правду неможливо вбити, поховати навіки, задушити. Вона, жахлива і болісна, оживає нині завдяки тому, що наше суспільство демократизується, стає свідомим і зрілим.

Простіть нам, мученики, що Ви так довго чекали цього. Наша мати — Україна за багато століть навчилася хоронити своїх дітей, та не навчилася боронити їх від зла. Ми повинні стати народом, здатним подолати власний страх і об'єднатися в ім'я свободи правди і добра.

Спіть вічним сном, мученики за волю України.

Нехай земля вам буде пухом.

Сотенний сотні “Заведіїв” “Павло”

Початок XX століття приніс на українську землю чужу рабовласницьку ідеологію — комунізм, що народила страшну комуно-більшовицьку систему. Свідомі українці розуміли всю небезпеку комуністичної ідеології. Боротися з нею, рятувати землю від чуми більшовизму і було завданням українських націоналістів. Ця боротьба стала священним обов’язком для багатьох українських людей. В серці кожного з борців жила любов до України. 1942— 1944 роки були часом найактивнішого росту лав Української Повстанської Армії. Сини та доньки нашої землі брали до рук зброю в ім’я соборності України.

Літом 1944 року із домівки до Чорного лісу пішов Когуч Павло, син Михайла і Варвари.

Батьки, що мали шестеро дітей, прищепили їм любов до землі. Павло.(1923 р. н.) здобув освіту в сільській школі, потім у гімназії, на педагогічних курсах. Обрав найгуманнішу в світі професію — вчителя. Перші кроки учителювання робив у с. Рибне. Ніс дітям розумне, добре, вічне. Запам'ятався ровесникам веселим і енергійним, привітним. Мав неабиякий артистичний талант, незмінно виконував усі комедійні ролі. Та час вимагав від Павла іншого шляху. Певно, цей шлях намітив ще при хрещенні батько. Це він назвав сина Павлом. А коли мати висловила незадоволення, казав: "Павло

— то великий чоловік. Най син такий буде”. Юнак став воїном УПА. Пройшов вишкіл і став чотовим у сотні “Бойка”.

Курінний "Чорнота” згадує:

" Павлові минуло тоді двадцять.

Був стрункий, вродливий.

Гарно презентувався у колі старшин".

21 січня 1945 року "Павло” несподівано для себе став командиром сотні. На

Сотенні “Павло ” та “Остап "

світанку цього дня сотню “Бойка” оточили більшовики. В прориві впало три стрільці, а сотник “Бойко” помер від розриву серця, командувати сотнею прийшлось чотовому “Павлові”. Сотня воювала успішно. В одному з боїв вдалося відбити три машини з бостоном. Закипіла робота у кравців, і незабаром бійці одягнули нові мундири із шерстяної тканини. Для вояків це була розкіш.

З кінця січня 1945 р. чотовий “Павло” став сотенним. Його сотня “Заведіїв” входила до Підкарпатського куреня, 22 тактичного відтинку під командуванням курінного “Різуна”-“Грегота” (Василя Андрусяка), який неодноразово бував у нашому селі.

20 береня 1945 року борцями було здійснено велику акцію проти ворога. У селі Посіч у той час знаходився прокурор НКВД та 290 солдатів з ним. Саме на Посіч спрямували свій удар повстанці. Відділом керував “Прут”. На село вела наступ сотня "Сокола”.

Сотенний Павло знаходився зі своєю сотнею на заставі від Станіславова. Бій був успішним для хлопців. Знищено біля 100 більшовиків, 25 взято в полон, забрано багато зброї, амуніції, харчів. Знищено 14 автомашин і дві гармати. У цю ніч згоріла в Посічі школа і чотири хати. Втрати повстанців були нечисельні, але доволі відчутні: серйозні поранення отримали сотенний “Павло” та два стрільці — “Чайка” і “Чепига”.

Сотенний відійшов на лікування, його місце зайняв тимчасово чотовий “Морозенко”. А згодом “Різун” призначив сотенним “Бровка”. “Павло” довго лікувався, Прострелена в плечі рука потребувала хірургічного втручання. За свідченям Марії Василівни Шкляр, лікування проводив лікар Недільний, якого спеціально привозили до Павельча із залізнодорожної лікарні (Згодом цей хірург потрапив до в’язниці). В січні-лютому 1946 р. сотня “Павла” базувалась в с. Рибне разом з куренем “Чорноти”. В боях з більшовиками гинули повстанці. В травні-1946 р. із сотні “Заведіїв” впав чотовий “Річка” (Тачинський Йосип) і сотенний “Вовк”.

В березні 1946 року “Павло” з двома побратимами був у Рідному селі. Хтось доніс це гарнізонникам. Ті влаштували облаву у визначеному районі, переходили від хати до хати, перекидали все в будинках, стодолах, стайнях. Хлопцям дивом вдалось врятуватись: коли гарнізонник відволікся, скручуючи цигарку, вони кинулись до хвіртки, встигли відбігти, поки солдат почав стрілянину. Хлопці відходили до лісу, а по п’ятах їх переслідували вороги, навперейми мчала група з гарнізону. Та повстанці були невловимі. Лиш куля наздогнала стрільця “Тараса” (Когуча Миколу). Його було поранено в руку.

Жорстокими були районні оперативники Злидень Г. і Товмашов. Добре в’їлись вони в шкіру павлівчанам. “Павло” з побратимами зробив на них вдалі засідки. Злидня Г. було поранено, в результаті чого втратив ноги, а Товмашов одержав смертельне поранення.

В липні 1947 р. на шосе Станіслав—Стрий було влаштовано засідку на касу. Акцію проводили командир “Чорнота” з шістьма бійцями та сотник Павло з трьома стрільцями. Однак, гроші добути хлопцям не вдалось. Випадково чи ні (хто нині це скаже) район засідки прочісували гарнізонники. Вони натрапили на повстанців. Зав'язався бій. “Павла” і стрільця “Грушку” поранило. Хлопцям пощастило відійти до лісу без серйозних втрат.

Багато бойових операцій на рахунку сотенного. Зимою 1947 року була проведена реорганізація загонів і змінена бойова тактика. З цього часу повстанці мали значні втрати в боротьбі, Їх ряди поповнювались навченими і загартованими юнаками. Однак сили у двобої з червоними зайдами були нерівні. Не одна мати, сестра, дружина гірко ридала ночами, почувши, що десь у лісі оперативники знищили криївку.

Зима 1950—1951 років була останньою для багатьох повстанців.

14 лютого 1951 року... Ця дата врізалася в пам'ять багатьом нашим землякам. Це день трагічної загибелі сотенного, керівника надрайпроводу Когуча Павла (”Павла”) та його двох побратимів: Ярослава Глума (1921 року народження, уродженець с. Вікторова) та Ігоря Скрентовича (1932 року народження з села Залукви).

19 грудня 1950 року “Павло” з бойовими побратимами провідав востаннє рідне село, заночував тут. Переживав, щоб сніг не випав, бо тоді до криївки уже не дібратися. Цього разу обійшлося все добре. Та ворог нишпорив по всіх закутках. Саме слово “Павло” наганяло жах, не давало гарнізонникам спокою. Два тижні карателі прочісували Тязівський ліс, поки (звичайно, з допомогою сексоти) знайшли місце сховку повстанців. До речі, розташування криївок дуже вдале: бункерів було десять, в тому числі і лісова лікарня.

Як розповіла дружина Ярослава Глума, останні хвилини життя повстанців були важкими. Коли ворог оточив криївку, в ній пролунало два вистріли. Почувся чоловічий плач. Потім ще один вистріл. Передсмертний жахливий крик... І тиша...

Коли гарнізонники наважились залізти до криївки, "Павло” іще дихав. Його друзі лежали мертвими.

Про цей, чи про сотні інших таких випадків розповідає повстанська пісня:

Кати криївку оточили,

Кричать: “Бандєри, руки вверх!”

Хтось крикнув: “Слава Україні!

Ми не здамося, краще смерть!”

Вороги були розчаровані, бо весь архів сотні “Павло” перед смертю знищив. (Нині це і для нас проблема, бо багато сторінок діяльності повстанців залишились невідомими).

Кажуть, що тіла повстанців поскидали на сани і погнали до Станіслава з надією довезти “Павла” живим до НКВД. Біля павелецьких скирд набирали соломи. Рідне село “Павло” поминув живим, а на Кабанці його серце зупинилось. Торжествуючи свою “перемогу” над невловимим “Павлом”,

оперативники возили тіла загиблих по селах: були в Вихторові, Медині, Залукві. Галичі. Софіївці. Де спочивають кістки борців за волю України, і досі невідомо. А пам'ять про них пройшла випробування довгих 45 років і не загинула, а зміцніла.

Недавно на місці загибелі героїв встановлено березовий хрест і висипано символічну могилу. Восени 1994 року при великому здвигові народу Павельча, Вихторова, Залукви, Вояків братства УПА відправлено молебень, освячено могилу і хрест священиками греко-католицьких парафій Вихторова і Павельча,

Пролунав салют.

Шумить ліс, буяє природа. Мовчазні дуби та білокорі берези бережуть пам’ять про роки боротьби за незалежність.

Спіть, герої України! Нехай земля Вам буде пухом, а до Ваших могил нехай ніколи не заростає стежина і на могилах хай буяють квіти, посаджені Вашими нащадками.

Когуч Борис Федорович.

Роки життя 1921—1946.

Відданий воїн ОУН-УПА.

Бунчужний, політвиховник Підкарпатського куреня " Різуна -Грегота".

Псевдо — "Боян”.

У спогадах односельчан залишився веселим, доброзичливим. Мав великий організаторський хист. З його ініціативи у читальні “Просвіти" відбувся не один концерт. Був учасником і керівником драмгуртка. Загартування пройшов у "Пласті” та "Соколі". Запал душі передавав односельчанам. В 1941—43 роках працював учителем математики у школі с. Павельча. Був улюбленим учителем дітвори, відзначався строгістю, серйозністю, справедливістю.

З 1942 року очолив ОУН села. Був учасником з'їзду членів ОУН Станіславщинп. що проходив в урочищі Стінка в Козацькій долині. Крім Когуча Бориса Федоровича, тут були павельчани Синишин Я. В.. Когуч П. М., Попадинець 3. Д.. Тачинський А. М.

Незабаром довелось виконати і доволі сумну роль. На Різдвяні свята через село їхало додому чотири воїни УПА (ймовірно. Що один з Радчі чи Підпечар. другий з Єзуполя. третій зі Станіслава). А німці в цей час біля господарства Катамай Г. А. влаштували засідку на повстанців Михнюка А., Когуча В. І., Різнічука М. М. (із сотні “Різуна”).

Нашим односельчанам вдалось оминути пастку, а жертвами гестапо стали три невідомі вояки. Три загинули, а четвертого — пораненого — гітлерівці завезли у стайню “лігеншафту” (німецьке господарство, утворене на основі поміщицько-колгоспного), потім у лікарню м. Станіслава, звідки його визволили сміливці з УПА.

У Павельчі в цей час Когуч Б. організував похорон забитих воїнів, оголосив траур. Похорон відбувся ввечері. На Долішньому цвинтарі виросла перша могила воїнам УПА (зараз тут височить березовий хрест з написом “Борцям за волю України”).

Суворі роки випробувань були для Бориса і щасливими роками. 1944 року, навесні, він одружився з Розалією Шкандрій. їх зблизила любов до пісні, участь у сільському хорі.

До кінця липня 1944 року Борис був іще дома, вів просвітницьку роботу, пробуджував національну свідомість односельчан, пропагував вступ до ОУН-УПА, збирав з побратимами зброю і передавав у надійні руки.

27 липня 1944 року в село вступили війська Червоної Армії. Нова влада господарювала впевнено. Уже через тиждень провела першу облаву на ватажка Павелецької ОУН. Борис перейшов на нелегальне становище. У вересні 1944 року пішов у Чорний ліс до сотника “Різуна” у курінь “Чорноти”. Додому приходив рідко. З дружиною зустрічався в с. Рибне у хаті Мачкура Р. 1945 року зв’язкова привела Рузю у Чорний ліс, щоб після довгої розлуки побачилась із чоловіком. Курінь “Чорноти” щойно повернувся з рейду. Повстанці стомлені, погано одягнені, роззуті, але впевнені у собі. Борис та Чорнота жартували, мріяли, що проголошення вільної України зустрінуть У Києві на Хрещатику. Борис заспокоював дружину, просив не вірити чуткам про його можливу смерть, бо мав надію у разі небезпеки перейти кордон (він залежав від закордонного проводу і мав кілька зустрічей із людиною з-за кордону).

Розповідаючи про щойно здійснений рейд, з приємністю згадував с. Пороги Богородчанського району. Тут вояки зупинились перепочити. “Боян” використав нагоду порозмовляти із людьми села. Вчителька місцевої школи піднесла Борису квіти і незвичайний подарунок — светр, рукавиці і шкарпетки з білої вовни. Борис дорожив подарунком. У тому білому светрі він зустрів свою смерть...

10 лютого 1946 року проходили вибори до Верховної Ради. Курінний “Різун” відправив повстанців по селах вести антивиборну агітацію. “Боян” залишився з “Різуном” у лісі.

Один раз, на початку лютого 1946 року, провідав дружину, правда, додому не заходив, а чекав її у Мацюпинькових. Прощалися на Ксьондзовому городі. Прощалися не відаючи, що більше не побачаться.

17 лютого 1946 р. над с. Грабівкою впав к-р “Різун”, який квартирував тут зі своїм почотом. Теж упали з ним: політ-виховник відтинку “Боян” (родом із с. Павельче) і двох стрільців: “Воробець” із с. Посіч і “Білий”. Командування по к-рові “Різунові” перебрав к-р “Прут”, який 23 лютого 1946 р. згинув над с. Пациків, більшовики наскочили на табір. Тут був тяжко ранений курінний бунчужний “Бодьо” (правдиве прізвище Теслюк Михайло з с. Блюдники). Всі роки до нашої Незалежності Рузя Когуч нічого не знала про долю чоловіка. І лише, коли 1991 року в Старому Угринові відкривали пам’ятник С. Бандері, почула про дружин “Різуна” та “Чорноти”, які виступали на мітингу. Відшукала адресу такої ж, як і сама, нещасливої дружини “Різуна”. Та у листі підтвердила, що разом з її чоловіком загинув політвиховник “Боян”.

19 серпня 1991 року жінки зустрілися на квартирі сина “Різуна”. Святкувати день народження дружини “Різуна”, прийшов і Чорнота. Свято було омите сльозами. Рузя Когуч довідалась деякі подробиці про смерть чоловіка.

Загинули в бою з енкаведистами в урочищі за Грабівкою. Хтось повідомив про це дружині “Різуна”, що в цей час чекала дитину і переховувалась у криївці у Глибокому. Коли сказали, що в одного з убитих перев’язана рука, вона переконалась, що найріднішої людини вже нема серед живих. Жінка знала, хто видав криївку “Різуна”. Згодом довідалась, як загинули герої. Місце розташування "Різуна” та його охорони вороги оточили в п’ять рядів. “Боян” проривався до них з боєм, здолав чотири кільця оточення, а на п'ятому загинув. Бій тягнувся довго, забрав багато людських життів. Тіла хлопців енкаведисти привезли спочатку в Богородчани, а потім до Станіслава.

У Павельчі батько Бориса довідався в цей час від Вугрина (Когуча Йосипа Дмитровича), що побитих під Грабівкою закопали на "жидівському цвинтарі” на колишній вул. Куйбишева. Однак Вугрин стверджував, що тіла Бориса між загиблими не було.

А в Глибокому хтось із жителів зробив позначку на букові, під яким загинули герої. Щороку позначку поправляли. І коли Україна воскресла, це місце показали дружині “Різуна”. Тепер тут висипана могила, і кожного року у лютому на ній відправляють молебень за борців-героїв. Одну із таких відправ проводило 5 священиків. До могили йшов потік людей. їх підвозили 19 возів місцевих селян. Серед воїнів УПА та людей навколишніх сіл були львів’яни, тернопільчани, івано-франківці. Делегація зі Снятиншини привезла гірлянду та поминальний коровай, який ділили між усіма присутніми, що прийшли вшанувати пам’ять воїнів-героїв.

Михайло Петраш — “Явір” (1922—1946)

За їхню честь лиш

березовий хрест

Десь далеко на полі біліє.

(З повстанської пісні)

В 1996 р. виповнилося півстоліття з дня загибелі на полі бою цілої когорти відважних нескорених духом повстанських командирів, зокрема, наймолодшого з-поміж старшин УПА — сотенного “Явора”.

Народився в с. Тязів у сім’ї сільського коваля, якому доля дарувала 6 дітей. В юнацькі роки був членом напівлегального товариства “Сокіл”, де пройшов школу фізичного гарту. З 1941 пов’язав свою долю з ОУН. У цей час серед підпільників пролунав клич, щоб молоді хлопці йшли в поліцію, щоб при нагоді зі зброєю тікали з поліції в ліс. В поліції був командиром охоронної варти колійового мосту через Бистрицю Солотвинську. 1942 р. був роком створення загонів УПА. Помітивши швидкий зріст у повстанській діяльності, нацистський режим оголосив у Галичині військовий стан з 10 жовтня 1943 р. Почалися прилюдні страти арештантів. Після кривавої станіславської трагедії, внаслідок якої було розстріляно 42 Українських патріоти (27 із них розстріляно прилюдно в Івано-Франківську на вулиці, яка тепер названа вулицею Страчених). Така політика німців привела до того, що вже 15 листопада 1943 р. на знак протесту охорона залізничного моста під командою Петраша М. пішла в Чорнй ліс.

Спочатку виконував функції ройового у відділі постачану роззброював німецькі та угорські невеликі загони. В одній із xaт с. Павельча заквартирувала угорська стежа в кількості 10 вояків на чолі з офіцером. Переодягнувшись у форму німецького офіцера, “Явір" примусив ворогів здатися. Зброю забрали, а угорців відпустили. З грудня 1944 р. "Явір” — чотовий куреня “Хмари” Чота “Явора" спеціалізувалася на засідках. Курінь весь час вів тяжкі бої з червонопагонниками. З січня 1945 р. "Явір" — сотенний у курені "Дзвони". Багато доблесних справ у сотенного "Явора” Як згадує дружина сотенного “Явора", зв'язкова "Русалка" -Маланюк Варвара, на Закарпатті “Явір" провів 12 боїв, а в Стрийськім повіті 14 боїв. Завжди, навіть у безвихідному становищі, знаходив вихід. Мав неабиякий військовий талант. Бої вів на терені Чорного лісу, в с. Майдан, Пацикові (Підлісся), В 1945 р. Святвечір святкували в с. Вікторів Галицького району у “Гомона". Сотня "Шума" прибула швидше, а яворівці з піснею-колядою "Бог предвічний народився" — трохи пізніше, бо сотні пришилося прийняти бій у с. Тязів з групою МДБ. “Явір” доповів "Гомону" про прибуття в повному складі і розквартирування разом зі стрільцями сотні "Шума". Успішно провели операцію стрільці "Явора” в с. Яворівці. Пам'ятним видалося літо 1945 р.: сотенний "Явір" оженився на зв'язковій "Русалці". Родом вона з Павельча. Благословив партизанську пару командир ТВ-22 "Чорний ліс" -"Різун”. Весілля відбулося в Чорному лісі.

В грудні 1945 р. курінь “Дзвони" перебрав командир "Чорнота" і першою сотнею командував сотенний “Явір” (поручник), який в разі відсутності або поранення командира перебирав його функції на себе. Сотня "Явора" була найбільш інтернаціональною (калмики, узбек, азербайжанець та вихідці зі Східної України). Сотня здійснювала рейди на Львівщину, супроводжувала відділи, що йшли на Захід. Дуже важкою для бійців була зима 1946 р. Бої і засідки, великі блокади більшовиків.

В 1946 р. в повстанській сім'ї "Явора" народився син. Його нарекли Михайликом. 30 червя 1946 р. групу повстанців разом з “Явором" в с. Клузів оточили емгебісти. Зав'язався бій. Сотенний "Явір" вирішив пробиватися до с. Тязева. На тязівському полі і загинув славний сотенний. Повстанці "Пісня" та “Вивірка" викопали яму і поховали свого улюбленого командира. У липні 1946 р. дружина о 3-й годині ночі при допомозі вірних друзів відкопала тіло "Явора" і перевезла возом на Горішній цвинтар с. Павельча. Могила і нині старанно доглянута дружиною “Явора”. Сотню “Явора” перебрав сотенний “Причепа”. Його доля теж трагічна. В ніч з 20 на 21 січня 1947 р. сім повстанців заночували в Угринові Долішньому. Донька господині, в якої ночували, підло видала повстанців.

Всі вони загинули. Після смерті “Явора” тяжко прийшлося дружині з малолітнім сином переховуватися від переслідувань. Перенесла, витерпіла все і тепер радіє, що живе в Незалежній Україні, в ім'я чого боролася разом зі своїм чоловіком — сотенним "Явором”.

Записано зі слів дружини сотенного "Явора”.

Спогади Тачинської-Салій-Грицаюк Ярослави.

Народилася у рідному Павельчі в родині селянина. Старший брат був членом “Пласту”, “Сокола”, а згодом — і членом ОУН. Навчалася у “Рідній школі” м. Станіслава. Пройшла загартування в “Дорості”, "Соколі”. Це була підготовка до роботи в ОУН, де довелось виконувати функції зв'язкової УПА. Великий досвід дала "Просвіта”. Доводилось багато працювати в читальні, бібліотеці, серед молоді села. Щороку плели тернові вінки, щоб ними заквітчати стрілецькі могили. І хоч польська поліція чинила перешкоди, дівчата нашого села кожен рік здійснювали похід до Станіслава на могили героїв.

З появою у 1939 році "визволителів" у нашу сім'ю прийшло горе: до більшовицької в'язниці потрапив брат та так більше й не повернувся додому. Місцем його останього спочинку став Дем'янів лаз. А 1945 року караюча рука совітів схопила й мене. Довелось пережити справжнє пекло: тортури, знущання, приниження. Душа рвалася до сина — півторарічної моєї крихітки, що залишився у селі без мого тепла і піклування. Правда, я могла б повернутись до сина (так обіцяли слідчі), якби зізналась, яку роботу виконувала в УПА, якби назвала явки підпільників, повстанців. Я мовчала — і за це саджали в карцер. Кров, крики, стогін — і так день у день, аж поки судді "найгуманнішої в світі держави” не “зіштопали” мені вирок. 20 Років ув'язнення за те, що усвідомлювала себе українкою, бажала виховувати сина не на службу "братам”, а для користі рідного Народу'.

Загратовані вагони, етап за етапом — далеко-далеко від сина від любої України опинилась я. Доводилось переживати нове коло пекла: тундра з її суворими зимами, непосильна праця жахливі умови побуту. Яких тільки знущань над нами не вигадували охоронці! Але зломити нас не змогли ні етапи, ні карцери, ні наруга над людською гідністю. Ми гуртувалися намагалися захиститись. Жили вірою, що наші молоді літа страчено не марно. Надіялись, що зміняться часи і народиться Україна — вільна, соборна, незалежна.

Безмежно щаслива, що дочекалась цього. Витрачені літа здоров’я — але ідея і віра не втрачені, а здійснені. Так хочу, щоб молодь любила свою Україну, як любило її моє покоління, щоб була готова захищати її, як боролись батьки і діди. Вчіться, діти, ростіть розумними. Вам розбудовувати нашу державу. Вам дбати про її міць і славу. Вам жити у ній.

Щодня в думках вклоняюсь пам’яті тих, хто поліг у нерівних боях за волю України. Вічна слава їм!

Слава Україні!

Героям слава!

Два Богдани.

Богдан Заславський народився 1928 року. Батьки були хліборобами. Ріс дитиною веселою і дотепною. Не раз товариство щиро сміялося з його жартів. Жодна вистава без Богдана не обходилася. Він талановито виконував комедійні ролі. Тягнувся до знань, до книжки, серед однолітків виділявся начитаністю. Вчився у сільській школі, згодом у Станіславській “Рідній школі". Ямницькій семилітці. Атестат про середню освіту отримав у Станіславські залізнично-доржній школі № 11.

Скільки ж це наснаги треба мати, щоб щодня пішки долати шлях до міста, в господарстві допомагати, вчитися добре, а вечорами відвідувати сільську читальню, нести односелчанам зі сцени розумне, добре слово?! І жила у серці юнака ідея — прислужитись своєму народові у визвольних змаганнях, стати на шлях підпільної боротьби. Вона, ця ідея, повела Богдана в далеку дорогу. Щоб відвести підозру від сім'ї, казав Богдан (і його друг Богдан Шкандрій), що їдуть вчитися до Львова. А насправді проходили вишкіл десь на сході. Опісля військового навчання боєць "Євген (це псевдо Заславського) був направлений для боротьби на Яремчанські терени. Працював редактором підпільної друкарні. Був далеко від рідної домівки. А так хотілося побачити рідне село. У листі до побратима Шкандрія запитував, з трепетом згадуючи рідні місця: “Як там у нашій соломці?” В цьому листі повідомляв, що поранений, лікується у добрих людей.

Богдан належав до тих героїв, що останніми впали у двобої з ворогом. Восени 1951 року їхня група готувалася перейти кордон з Чехословаччиною і перебратися до Західної Німеччини. 11 листопада очікували ще кількох побратимів у домі одного господаря в селі Вороненко. Та знайшовся зрадник, який привів чекістів. Ворог напав зненацька, освітив будинок ракетами. Спочатку загинув господар, був поранений його син. Потім прийшов кінець усім хлопцям. Побитих поскидали на віз та повезли до Яремча.

А в далекому сибірському безмежжі ридало серце Богданової матері. Ненька Олена, що так любила співати, тужила за сином: Візьми, мамо, піску жменю,

Та посій го на камені.

Як той, мамо, пісок зійде,

Тоді син твій з війни прийде.

Ту пісню вона співала часто, повернувшись на рідну землю. Так хотіла знати, де синова могила...

...1992 року в Яремчі відбулось перезахоронения героїв. У центрі міста, в невеликому скверику насипано могилу. Вклонитися останкам Богдана їздили родичі — сім’я Михайла Боднара. А в селі Вороненко, де у трагічному 51-му господиня поховала грудки землі із кров’ю героїв, тепер громада спорудила пам’ятний хрест. Живе пам’ять про Богдана Заславського. Розповідає про нього та його побратимів пані Ольга Касіянчук. Була вона зв’язковою у час підпільної боротьби. Бог дав їй сили пережити тюрму і заслання. Тепер вона проживає у місті Яремче.

Другий Богдан — син Василя та Юстини Шкандріїв. Прийшов У Цей світ у серпні 1928 року. Від матері успадкував карі очі — Чорні брови, любов до пісні, захоплення громадськими справами (був учасником самодіяльного сільського театру). Від батька взяв любов до праці, стійкість і відданість. Відданість тій справі, святій ідеї, яка жила в той час у душах наших земляків.

Шкандрій Богдан Васильович

У святу неділю чи яке свято у домі Василя збиралися родичі, сусіди. Сходились не на гостину, а щоб душу відвести у розмовах. І діти вслухалися в нехитрі роздуми селян про трагедію під Базаром, про Крути, про Біласа і Данилишина, про січовиків Закарпатської України... На Богдана ці розмови мали вирішальний вплив, пробуджували бажання боротися. Ще хлопчиськом шив похідну торбину, збирався до важких визвольних походів.

Та дитячі роки доля відвела йому для навчання. До книжки мав дар, тому після дворічної сільської школи навчався у “Рідній школі” у Станіславові, щодня долаючи шлях пішки, а ще й до того босим. Мати плакала часом над його покаліченими ноженятами, а батько заспокоював: “Нічого, най вчиться. Якби я мав хоч дві кляси, то міністром був би”. І Богдан, як його сестри та брат, як десятки однолітків, тягнувся до знань, розуміючи неабияку їх силу у справі поступу. В період розгулу радянського тоталітаризму здобув середню освіту в Станіславській залізнично-дорожній середній школі № 11. 1948 року отримав атестат зрілості. Цього ж літа склав іспит на стійкість: разом з рідною сестрою Марією та двоюрідною Донькою визволив з тюремної лікарні воїна УПА Когуча Стефана (до рук ворога Стефан потрапив хворим на тиф). Через три місяці пережив втрату побратима, бо москалі відшукали втікача і жорстоко над ним познущалися: покололи штиками, порізали на шматки молоде тіло.

Дім Богданових батьків вдень і вночі був відкритий для хлопців (як називали в селі воїнів УПА). Мама Юстина пекла хліб, робила сир, пекла пляцки, розраховуючи, що треба буде нагодувати не лише сім'ю, а й Павла та його хлопців. За добру душу вояки платили теплим і щирим звертанням "тето''.

Батько Василь від самого початку діяльності сотні “Павла” був його помічником. Виконував функції харчовика. Мав псевдо "Дідо". Через нього “Павло” підтримував зв’язки з багатьма людьми. Зокрема, велась переписка з активним організатором національних змагань Петром Федишином, що опинився у совіцьких концтаборах.

Богдан розумів, що його час прийшов. У відвертій розмові з мамою казав: “Я мушу вмерти за Україну, якби м не пішов, не мав би тут життя”.

Вишкіл проходив разом з Богданом Заславським. Через рік повернувся на рідні терени. Мав криївку у Колодіївському лісі. Між побратимами був відомий як “Назар”. Бував у рідному селі.

А в ньому було сумно і пусто. Сотні родин втратили спокій і рідні домівки. Дітей, жінок, стариків запхано у вагони і відправлено на сибірські морози. Юстина Шкандрій їхала з наймолодшими дітьми: Нусею та Романом. Відчувала, що ні чоловіка, ні старшого сина більше не побачить.

20 лютого 1950 року, коли вивозили село, москалі взяли чоловіка на машину і повезли в Станіслав. Згодом на запит родини з НКВС прийшла відповідь: “Помер 23. 02. 1950 р. самогубством”. А ще донька Марія чула розповідь очевидця отаких подій: “Ранком 23 лютого із Софіївської тюрми по вул. Вовчинецькій два яструбки вели чоловіка. Був він у чорних чоботях, сивій шерстяній куртці, чорній кримковій шапці, мав міцну статуру. Чоловік пильно оглядав вулицю, ніби чогось очікував. Коли над’їхала машина — кинувся під колеса. Яструбки витягнули його, вкинули на ту ж таки машину і повезли назад до тюрми”.

Отак, здається, загинув батько Богдана. Покінчив життя самогубством, щоб мовчати. Знав багато і знав багатьох, а зраджувати не мав права.

Богдан же боровся. Мріяв про майбутнє. Хотів мати власного сина. Як своє продовження, як пам’ять про себе.

Сестрі подарував невеличку книжечку (поему Марка Боєслава “Гарячий цвіт”) з таким заповітом: “Сповниш свій обов'язок Матері, коли твої потомки будуть працювати для великого нашого Народу і коли кожної хвилини зможуть віддати за нього все, що найдорожче в людини, — життя”.

Вірив у справу боротьби. Вірив наскільки щиро, що запалив у Душі колишнього сусіда Салія Антона бажання боротися. Антонові

“Червона мітла” над криївкою.

прийшла повістка до армії, та хлопець не збирався служити совітам, а пішов літом 50-го разом з Богданом.

Було іх у Колодіївському лісі восьмеро. Мали дві криївки. У розмові з сестрою Богдан казав, що має над собою зверхника. А ще передбачав: “Як почуєш, що щось сталося у Колодіївському лісі, знай, що мене вже нема"’.

Цей день настав у грудні 1950 року. Вони загинули усі. Їх тіла привезли до озера в районі Софіївки. Москалі були задоволені: ще дві-три такі криївки — і з бандою буде покінчено. Згодом сестрі Марії розказував очевидець: “Усі трупи були обгорілі, обличчя не розпізнати. А Богдан лежав, мов живий (у вишитій сорочці, з рудими плямами крові на ній). Совіт штовхнув його тіло чоботом і пояснив присутнім, що цей вирвався із криївки, тікав, та автоматна черга його наздогнала. (Певно, не було сили прикласти пістолет до власної скроні. Шукав смерті від ворожої кулі)”.

Отак завершив шлях боротьби Богдан Шкандрій.

...На Долішньому цвинтарі в Павлівці насипана символічна могила Василеві та Богдану Шкандріям. Донька і сестра Марія зробила її одразу по смерті дорогих людей, щоб було де свічку засвітити, помолитись за їх душі. Кісточки ж їх напевно, заховало озеро на Софіївці, куди, кажуть, найчастіше звозили тіла вбитих та закатованих.

Хай буде їм земля пухом.

Хай простять вони, що розповідь про них написана з таким запізненням.

З розповіді Марії Василівни Шкляр.

Трагедія родини Михнюків

(Зі спогадів Михнюка Богдана Андрійовича)

З переказів відомо, що родовід Михнюків має козацькі корені, Нашадок запорізького козака, Михнюк Іван,  забрів у село Павельче і тут осів господарювати, став заможним газдою. Односельчани поважали його. Був Михнюк Іван війтом у селі. Мав велике гсподарство і великий дохід, про що свідчить рахунок у Станіславському банку та позички грошей односельчанам. Виховував чотирьох синів: Федора, Петра, Михайла і Олексу. Олекса і був моїм дідом. Було в його сім’ї шість синів і дві дочки: Андрій, Іван, Йосип, Юрко, Йосафат, Гнат, Варвара, Анна. Мій батько Андрій народився 1889 року. Мати Олена, родом із заможної сім'ї Когучів, 1892 року народження. Наша сім'я була заможною і багатодітною (я мав три брати і три сестри).

Тато наш був на австрійській війні. Потрапив у російський полон, два роки промучився на чужій землі. Після повернення додому вступив до Січового Стрілецтва, яке вело боротьбу з поля каші. Був учасником боїв за визволення Львова. Після поразки січовиків повернувся додому, газдував на рідній землі.

Брат Василь (1914 року народження) працював помічником бригадира на колії, справником у торгівельній кооперації. В час другого приходу совітів на нашу землю вступає до лав УПА, до сотні Павла бунчужним (псевдо, на жаль, не знаю). В УПА пробув до 1947 року. У боротьбі був активним і справедливим. Так, врятував від смерті Голуба з Горішнього кінця (його мали розстріляти — й могила була вже готова — за те тільки, що був поляком). До рук москалям потрапив через провокатора: прийшов додому переодягнутися, а чекісти обскочили хату, схопили, навіть взутись не дали. Так і йшов він до поїзда: зі зв'язаними руками, одна нога боса, друга — взута. Засудили брата на 15 років каторги. Завезли в Казахстан, в Кончитав, на залізні рудники. Не витерпів він голоду, холоду, знущань і 1953 року помер. Сім’я його (дружина Марія, син Євген, тесть Попадинець Микола) була вивезена до Казахстану, а в 60-х роках повернулась на рідну землю.

Брат Семен (1922 року народження) теж вступив у ряди ОУН-УПА. Його псевдо — “Чупринка”. Був учасником Районного проводу самооборони. Коли загинув підрайонний господарчий, брат зайняв його місце. Декілька разів побував у Жорстоких боях, тричі поранений. Вперше — в бою під Угриновом був поранений у ногу. Хлопці завезли його у Чорний ліс, і там, зимою, без даху над головою, він лікувався. Бійці голодували і мучились від вошей, стрясали їх з білизни в огонь Підлікувався брат трохи і йшов додому перевдягатись, та потрапив на засідку, був поранений в плече. Від ворога вдалося втекти. Знову лікувався в лісі. Та одного разу, коли сидів біля вогнища, надлетів літак, певно, побачив дим, і зі скоростріла посилались на вогонь кулі. Отоді брата поранило втретє.

Згодом через зраду провокатора потрапив до рук чекістів, Засуджений на 15 років каторжних робіт в Норильську. Але недовго мучився. Від трьох поранень, від жорстоких мук на допитах, від жахливих табірних умов помер 1947 року.

Третій мій брат — Михнюк Ярослав Андрійович — народився 1924 року. Коли повернулись червоні “визволителі”, він вступив в УПА, в боївку командира “Миша” (Іванишина Федора). Псевдонім брата “Пробій”. Був старшим стрільцем. В одному з боїв під Станіславом був поранений в руку, та зброї з рук не випускав. Коли проходила “червона мітла”, брат та ще 13 повстанців були в криївці у Пацикові. Їх видав “свій”. Щоб не потрапити до рук ворога, хлопці зірвали газову гранату і подушились. Ворогові мало було цієї смерті, вони ще кожного проткнули багнетом.

Довідавшись про цю трагедію, моя сестра Стефанія, Зіні стрия Юрка Михнюка і Писарів Михась поїхали в Пациків і привезли тіло брата на Горішній цвинтар. Аж другого дня я зміг перевезти загиблого на Долішній цвинтар. Їхати довелось попри гарнізон, тому мусів тіло заховати під соломою. Мені пощастило, бо ніхто не зупиняв віз, не перевіряв його. Ховали брата вночі родичі та побратими — разом з тими хлопцями, які напередодні були постріляні москалями (серед них і Шкляр Іван). Було це весною 1946 року.

Тернистий шлях пройшли мої брати, воюючи за волю України. Батькам моїм теж пришилось нелегко. 1945 року, після перепису населення, провокатор (не хочеться називати прізвище) привів до нас чекістів. Серед ночі ввірвалися до хати, забрали тата. Допит чинили в сільраді. Вимагали сказати, де сини. Батько казав, що не знає. А провокатор заперечував: “Брешете, кілька днів тому всі три були у вашій хаті”. Били тата до непритомності, відливали водою, а потім знову били. Додому батько більше не повернувся. Повезли його в Сибір, де він невдовзі і помер. Де його могила, ніхто не розкаже.

Майно з нашої хати чекісти вивезли фірами, а ми два роки переховувались, жили у сестер Марії та Палати, всі перехворіли на тиф. У нас був бункер штабу районного проводу. Провідник проводу “Нестеренко”. Москалі здогадувались про криївку, та не могли її знайти. Заставили мене водити коня подвір’ям, а самі слухали, чи не дуднять дошки. Пробивали землю піками, але нічого не знайшли, (а вхід у бункер був у стайні під кінськими ногами). Потім чекісти повиносили все сіно і снопи зі стодоли і там знайшли перекладини сховку. Тут часом переховувались хлопці: вибираючи два сунці в стайні, залазили до стодоли і діру за собою закладали.

Чекісти привели маму до стодоли, жорстоко побили прикладами, що вона кілька днів не могла ворохнутись. А 1947 року нас (маму, сестер Євгенку, Стефку та мене) вивезли на спецпоселення. На станції Хриплін сестрі Стефці вдалося втекти з вагона. Вона повернулась до села, незабаром вийшла заміж за Саса Зіновія, змінила прізвище. Її більше не чіпали чекісти. Та в 27 років вона захворіла і померла, залишивши маленького сина. А ми опинились в Караганді. Бідували страшно. Від голоду у мене розвинулась куряча сліпота. З 16 років пішов у шахту, щоб сім'я мала шматок хліба. Мама прибирала у начальника шахти, а сестра бавила дітей у сім'ї росіян. Правда, їй пощастило, бо мала можливість одночасно і в школі вчитись. В шістнадцятирічному віці влаштувалась на трикотажну фабрику. Вийшла заміж за такого ж спецпоселенця Абрамчука Дмитра. 1972 року вони повернулись до рідного села.

Тринадцять років мого життя на чужині були чорними роками. Не лише голод, холод і важку працю довелось пережити, а й терпіти приниження. Двічі на місяць доводилось ходити в комендатуру. Проводилась перевірка та облік всіх спец-поселенців. Коли ж 1960 року повернувся на рідну землю, легше не стало: нас не приписували, не брали на роботу, ми не мали житла. Цілий рік клопотався у Долинському районі про прописку. Аж коли зробив столярку до нової хати секретарці, то вона ніби з милості приписала мене (хоч рішення облвиконкому про це прийшло ще весною). Здолавши одну Перешкоду, взявся за пошуки житла. У Павлівці мені осісти не вдалося. Знову ж — місцева влада не хотіла приписати; коли просив дозволу на будівництво хати, обіцяли бульдозером все Розвалити. Згодом поселились ми в Франківську в старій

однокімнатній халупі. Прожили тут 10 років, аж поки її не знесли, а нам виділили двокімнатну квартиру площею 26 м2 на чотирьох чоловік. Та слава Богу, виховали ми і в таких умовах двох синів — Василя та Ярослава. Щасливий, що маю двох внучок та внука Андрійка.    

Реквієм за Софією.

Багато доріг пройшли вони, з багатьох рік пили вони, багатьох друзів розгубили вони в землі й по божевільнях.

Але всі дороги сходимі, й всі могили зчислимі, і кожна ніч — навіть полярна ніч! — кінчається ранком...

Ці слова І. Багряного із роману "Сад Гетсиманський" взяв епіграфом до своєї статті "Реквієм за Софією" Володимир Заник ("Вперед", 20.07.1992 р. № 58), щоб розповісти землякам-прикарпатцям про ще одну трагічну людську долю.

Трагічна доля цієї дівчини, доля родини Матіяш — лише краплина в історії нашого народу. Її життя схоже на життя мільйонів, чиї кості спочивають невідомо де, під покровом вічної мерзлоти, у чужій землі, далеко від батьківщини, чиї родичі не мають можливості поставити поминальну свічку на могилі дорогої людини, бо ніхто не знає, де та могила, бо всюди по безмежних просторах Сибіру і Заполяр'я є сотні тисяч безіменних могил. Вони віддали свої найкращі роки боротьбі за Україну, але так і не побачили щастя на рідній землі. Згинули від нелюдських тортур, холоду і поневірянь в більшовицьких концтаборах. Їх шлях — то шлях на Голготу.

Софія Миколаївна Матіяш народилася 18 травня 1925 року в с. Павельче у працьовитій українській сім'ї. Батько — Микола Матвійович — ще юнаком, без відома родичів, у 1918 році пішов до легіону Січових Стрільців, брав участь у боях з більшовиками в районі Жмеринки та Вапнярки. Після поразки і краху Української Народної Республіки повернувся у рідне Павельче. одружився. Був вправним шевцем, дружина — кравчинею. Незабаром вони збудували добротну хату, відкрили першу в селі крамницю. В сім'ї народилося троє дітей — Софія. Антін та Марія. їх виховували в дусі любові до батьківщини, прагнули дати освіту. Софія навчалася у жіночій "Рідній школі" в Станіславові, потім у торговельній школі. 1942 року закінчила поштові курси в Кракові. За перших совітів (після "золотого рересня” 1939 року) Миколу Матіяша заарештували, бо, за більшовицькими мірками, відносився він до буржуазних елементів. Крамницю конфіскували. Вже тоді чимало галичан узнали “смак визволення”, вже тоді замаячили на горизонті сторожові вежі ГУЛАГу та частоколи з колючого дроту.

Під час німецької окупації родина Матіяшів знову відновила торгівлю, а згодом виїхала на захід. Софії, як телеграфісту, німецькі власті виїзд заборонили. Десь у цей час дівчина стала членом УПА. Псевдо “Мира”. До рук енкаведистів потрапила у липні 1945 року. У тюрмі народились поетичні рядки: Подумай, рідна мамо, що доні вже нема,

Твоє дитя забрала ненависна тюрма,

Чорнії сірі мури стягають цвіт з лиця,

І день за днем байдуже пливе моє життя.

Чорнії сірі грати сто раз на день числю,

Часом зачну співати — риданням закінчу.

А попід браму ходить суровий часовий,

А серце рветься на волю із болючих грудей.

В неділю із раненька в тюрмі ясна блакить,

Там моя рідна ненька під брамою стоїть.

Принесла передачу для доньки у тюрму,

Написаний листочок дає дежурному.

А в тім листочку бачу цілу свою рідню,

І свою рідну маму заплакану, сумну.

Принесла передачу і сухарів сухих,

Солодких не від цукру — від мами сліз гірких.

Прости мені, рідна ненько, що замість радості, Приношу Тобі горе і сум до старості.

Прощай, сестричко й брате, не вернусь у сім ’ю.

Мене замкнули за грати у темну камеру.

Дівчина ще не знала, що військовий трибунал засудить її до двадцяти років ув'язнення. У матеріалах справи значиться, що пропагандист “Мира” виготовила понад 120 листівок з закликом боротися проти окупантів — червоних і коричневих. А цього було досить, щоб сталінські опричники винесли такий Жорстокий вирок.

Потім був табір під Воркутою. Виснажлива праця у забої Шахти, від чого з'явились тяжкі хвороби — сліпота, туберкульоз, Малярія. Про якусь медичну допомогу годі було й говорити, бо в'язнів не вважали за людей.

А серце боліло за матір та сестру, яким довелось страждати серед вивезених до Караганди. Їм так хотілось хоч раз побачитись. І біль — розлука виливалась на папір.

Задивилася я у вікно,

Сьогодні тиха щось Печора...

Матусю, матінко моя!

Напевно, смерть моя вже скоро.

Думки стрілою пролітають.

Все пригадалося мені —

І те, що пережила дома,

А саме більш — на чужині.

Цей номер, каторга і шахта.

Цей уголь, чорний і страшний,

Мені, матусенько рідненька,

Туберкульоз вже принесли.

Бувають дні — я здоровіша,

Усмішка грає на устах,

А прийде вечір — я безсила І ніч мені страшна...

Ранок прийде — я піднімаюсь,

І цілий день плету, плету,

Так день проходить, вечоріє,

І знов приносить біль — страшну тугу.

Ще раз побачить Тебе, мамо,

Поцілувать Марусеньку — сестру,

І розказати Вам про лагер,

А потім хай уже умру.

...Їм не судилось побачитися більше. 30 серпня 1950 року Софія померла у концтаборі.

Десятки років минули з тих пір. Сплять вічним сном Стефанія та Микола Матіяші (він похований у Польщі). Сестра Софії — Марія Миколаївна Карп'юк — береже пам'ять про рідних. У затишній оселі її в Івано-Франківську на стіні висить портрет Софії, обрамлений вінком з колючого дроту, що його, як реліквію, привезли з Колими.

Христос у терновому вінку зійшов на Голготу в ім'я спасіння людства. А у середині XX століття тисячі наших земляків прийняли мученицький ореол з колючого дроту за свою віру, за свободу нації.

Зберегти пам'ять про них. воскресити їх славу на рідній землі — то наша свята справа.

Сім’ї павелчан, депортовані у Сибір

п/п

Прізвище, ім'я

К-ть

осіб

Дорос

лих

Дітей

Заги

нуло

Повер

нулося

1.

Ребрик Василь

3

1

2

_

3

2.

Ребрик Юрко

4

2

2


4

3.

Федишин Василь

2

2

-

2


4.

Боднар

3

2

1

-

3

5.

Щербій Михайло

5

2

3

-

5

6.

7.

Салій Микола Шкандрій Юстина

5

3

5

1

2


5

3

8.

Дорошенко Микола

4

2

2


4

9.

Салій Теодор

3

2

1

-

3

10.

Шуляр Марині

3

1

2

-

3

11.

Галько Ілько

4

2

2

-

2

12.

Шуляр Дмитро

4

2

2

1

2

13.

Соколан Юрій

2

2

-


2

14.

Когуч Дмитро

3

2

1

2


15.

Салій Микола (Козарик)

4

2

2

2

-

16.

Боднар Олекса

4

2

2


4

17.

Піцур Василь

4

2

2


1

18.

Рижевська Анастасія

4

1

3


4

19.

Когуч Анна

2

2

-

2


20.

Григораш Антін

6

4

3

2

4

21.

Модлінський Михайло

4

2

2

1

3

22.

Модлінський Федір

4

2

2


4

23.

Левко Роман

3

1

2


2

24.

Шуляр Ганна

5.

1

4

1

-

25.

Шкандрій Степан

3

2

1

1

2

26. Тачинський Віцко

5

2

3

-

3

27.

Попадинець Дмитро

3

2

1


3

п/п

Прізвище, ім'я

К-ть

осіб

Дорос

лих

Дітей

Заги

нуло

Повер

нулося


28.

Галько Софія

4

3

1

1

2

29.

Тачинський Юрко

2

2

-

-

2

30.

Когуч Іван

5

3

2

-

3

31.

Попадинець Петро

2

2

-

-

2

32.

Попадинець Софія

1

1

-

-

1

33.

Шкандрій Євдокія

3

1

2


3

34.

Шкандрій Ольга

3

1

2

-

3

35.

Салій Олекса

2

2

-

-

2

36.

Когуч Анна

3

1

2

-

3

37.

Заславський Семен

3

2

1

-

3

38.

Матіяш Дмитро

4

2

2


3

39.

Попадинець Дмитро

5

2

3

1

4

40.

Андрусишин Борис Ф.

3

2

1

-

3

41.

Шкляр Олекса Онуфр.

4

2

2


4

42.

Михнюк Іван Михайл.

4

3

1


4

43.

Різнічук Микола

2

2

1

1

44.

Синишин Василь Матв.

4

3

1

1

3

45.

Когуч Софія

4

1

3

-

4

46.

Михнюк Олена

2

1

1

1

1

47.

Когуч Семен Вас.

6

2

4

-

6

48.

Шуляр П. (Піцурка)

2

2


1

1

49.

Боднар Ілько

3

2

1


3

50.

Боднар Йосип

3

2

1


3

51.

Боднар Олена

3

1

2


3

52.

Тачинський Микола

4

2

2

1


53.

Попадинець Юстина Ів.

2

1

1

1

1

54.

Тачинська Олена

1

1

-



№ п/п

Прізвище, ім'я

К-ть

осіб

Дорос

лих

Дітей

Заги

нуло

Повер

нулося

55.

Сас Дмитро

5

2

3

1

3

56.

Шкляр Федір

4

3

1

-

4

57.

Матіяш Магда

1

1

-

1

-

58.

Табачин Дмитро Мик.

4

2

2

-

-

59.

Матіяш Стефанія

3

1

2


3

60.

Завісговська Євдокія

2

1

1

1

1

61.

Михнюк Мариня Мик.

2

1

1


1

62.

Стасинець Марія

2

1

1


1

63.

Попадинець Павло

8

4

4


8

64.

Попадинець Анастасія

2

1

1


2

65.

Литвинець Юрій

3

2

1


3

66.

Гбур Микола

4

1

3


4

67.

Тачинська Анастасія

3

1

2


2

68.

Когуч Гілярій

6

2

4


6

69.

Галько Йосип

3

2

1


3

70.

Шкляр Василь

4

2

2


4

71.

Шкляр Дмитро

4

3

1

1

3

72.

Попадинець Семен

3

2

1


-

73.

Когуч Олекса

3

1

2


1

74.

Когуч Федір

3

2

1

1

2

75.

Стасинець Анна

2

2



1

76.

Стасинець Іван

3

2

1


3



269

141

117

29

195