Наукова бібліотека України


Loading
ДИВІЗІЯ «ГАЛИЧИНА»
Краєзнавство - Павлівка (Павелча) - Івано-Франківська область

У другій світовій війні Україна опинилася між двома воюючими сторонами — фашистською Німеччиною і комуністичною Москвою. Воювали між собою дві ідеології — нацизм і комунізм, які, проте, мали однакову авторитарно-тоталітарну людиноненависницьку сутність і не допускали навіть думки про українську державність.

Що являв собою гітлеризм, показали події 30 червня 1941 року, коли у Львові було проголошено Акт відновлення державності України. Нацисти негативно поставилися до відновлення незалежності. З цього часу ОУН переходить до відкритої боротьби з ворогом. 22 липня 1941 року Німеччина проголосила Галичину “дистриктом”, не визнаючи її українською територією. Крім членів проводу, німці арештують і рядових членів ОУН, розстрілюють керівників.

Йшов 1943 рік. Друга світова війна не вщухала. Німці зазнавали великих втрат і це змусило їх задуматися над наслідками своєї хижацької політики. В усіх окупованих гітлерівцями країнах діяв рух Опору. Німецька пропаганда почала все частіше говорити про “нову Європу”, про спільну боротьбу проти більшовизму. Створювались іноземні дивізії. Наприкінці війни тільки Ваффен СС нарахувала 20 іноземних дивізій. За таких умов була створена і дивізія “Галичина”.

Майже в кожному населеному пункті краю агітатори здійснювали набір до дивізії, переконували в необхідності запису в дивізію, вважали це одним із шляхів захисту України. Члени ОУН бандерівського напрямку висловились За двофронтову боротьбу як проти фашистської Німеччини, так і проти більшовизму. На той час була створена УПА, яка на Волині і в Карпатах вела бої з німцями. ОУН мельниківського напрямку вважала, що слід використати нагоду для створення вишколеного військового з’єднання у німецьких збройних силах. Сучасне військо має бути навчене методів фронтових боїв. Такої позиції дотримувався не лише Андрій Мельник, але майже всі генерали, офіцери, вояки — представники УСС. Такої думки був президент УНР в екзилії професор Кубійович, керівники деяких політичних партій, духовенство. П. Кубійович видав заклики до української молоді Галичини вступити до лав дивізії для боротьби проти більшовизму, щоб докінчити визвольні змагання своїх батьків. ОУН під проводом Степана Бандери виступила із закликом не йти до дивізії. До лав дивізії масово голосилася студенська молодь, колишні січові стрільці, вояки УГА, інших армій. На 30 жовтня 1943 року до дивізії зголосилося 82 тисячі добровольців, відправлено на вишкіл 13245, а після медкомісії залишилося 11568 новобранців. У листопаді додатково покликано ще 6000 осіб.

Разом на вишколі опинилося 17200 чоловік. У цьому додатковому наборі більшість були членами ОУН, і керівництво ОУН дало вказівку, що в дивізії їхні члени мають пройти відповідний вишкіл, а після цього перейти в лави УПА.

І у складній воєнній ситуації з’явилася можливість створення наших військових формацій з модерним військовим вишколом. Настав час творити Українську дивізію, яка під кінець війни стала основою Української Національної армії.

В Українську Галицьку дивізію вступили наші земляки:

Шкандрій Антон Юркович Рєбрик Олекса Гбур Кароль Миколайович Тачинський Йосип Петрович Соколан Констянтин Федорович Попадинець Гаврило Гушманюк Іван Михайлович Когуч Степан Федорович Когуч Микола Іванович Салій Борис Миколайович Тачинський Дем’ян Олексійович Синишин Іван Степанович Шкандрій Богдан Онуфрійович Шкандрій Борис Олексійович Салій Павло Михайлович Сас Микола Дмитрович Попадинець Борис Юркович Попадинець Василь Дмитрович Когуч Ярослав Олексійович Матіяш Микола Шуляр Іван Павлович Шкандрій Микола Юркович Кульматицький Ярослав Федишин Зіновій Пастух Роман Ребрик Микола Попадинець Йосип Боднар Микола Сас Йосип Сас Олекса Сас Антон Терлецький Микола Ребрик Олекса (Гапчуків)

У кожного із них — своя трагічна життєва дорога, а всіх З’єднувала велика любов до України і віра в правильності °браного шляху.

Згадує колишній вояк Української Галицької дивізії, а згодом вояк УПА Антон Шкандрій, псевдо “Чайка”, політв'язень ГУЛАГів.

30 липня 1943 року в читальні села відбулися збори по набору добровільців у дивізію. Виступаючі (тут були гості з м. Станіслава) говорили про Україну, її захист, боротьбу за незалежність своєї держави в майбутньому. Записалося 12—13 чоловік. В гардеробі читальні пройшли медогляд. Одержали посвідчення, які забезпечували недоторканість, навіть захист від насильного вивезення до Німеччини на примусові роботи. Через 10 днів мене, Ребрика Олексу і Саса Олексія забрали у м. Станіслав, посадили у вагони і відправили до Німеччини у м. Трієр. Тут чотири місяці ми проходили вишкіл, опановували воєнне мистецтво. З Німеччини нас перекинули до Франції на боротьбу із партизанами. У збройну боротьбу з рухом Опору ми не вступали, через 8 днів перекинули нас в Голландію (м. Масник). Тут пробули 1, 5 місяці і знову в дорогу. Тепер шлях проліг на Західну Україну. У кожному вагоні було по 40 чоловік. Український батальйон зустрів митрополит А. Шептицький. Прийшли жителі м. Львова, студенти, верхівка Українського Проводу. Після короткого мелебня були освячені вагони. Від Українського Комітету видано на вагон по бочці пива. Митрополит побажав добре воювати і щасливо повернутися. Згодом з Підзамча поїзд вирушив у дорогу, але ми не знали, куди направляємося. Вся команда була німецька. Зупинились на Тернопільщині. Батальйон розмістився у Збаразькому повіті. Мене і ще десятьох вояків направили по селах на допомогу сільським війтам для мобілізації селян на копання окопів і спорудження оборонних рубежів. Був лютий або початок березня 1944 року. Всіх нас забезпечили квартирами. Сільська управа щоденно повинна була для робіт забезпечити 100 чоловік, а також гужовий транспорт. Одного дня розвідка донесла, що в с. Нове Село появилася “червона розвідка”, а насправді це була регулярна частина з танками. Всіх підняли по тривозі. Більшовицькі командири вимагали здатися. Ми мали легку зброю (1 міномет на роту, автомати, карабіни, кулемети). Ми знали, що тяжкі бої точилися за Тернопіль, який декілька разів переходив з рук в руки. В тому бою нас розбили. Хто був убитий, хто попав у полон, а дехто дочекався вечора і, прорвавши вороже кільце, вийшов з оточення. З цими останніми був і я. Це було 10 березня 1944 року. В одному селі селянин дав мені цивільний одяг. В дорозі рятував військовий білет. Доїхав до Ямниці і скоро прибув додому. Але вдома перебувати було небезпечно: в селі квартирувала німецька частина. В будь-яку хвилину могло навідатися гестапо. Когуч Борис запропонував іти в УПА. Через кілька днів ми зібралися в Суніковому потоці (42 чоловіки). Ввечері вирушили через ліс і на ранок прибули в с. Мислів. Тут я вперше побачив отамана Різуна. Всупив у його сотню. Отримав псевдо “Чайка”. Тут ми склали присягу на вірність Україні.

Знаючи військову справу, навчав новоприбулих. Навчив три групи. Був учасником нападу на шкірзавод Маргошеса. Мені тут пригодилося хоч і поганеньке, а все ж знання німецької мови. Операція пройшла успішно (запаслися великою кількістю шкіри). Частими були сутички з німцями, мадярами. При підході фронту командування вирішило йти на Закарпаття. В горах діяли більшовицькі партизани. У відкритий бій з окупантами не вступали.

Пам’ятаю перебування у с. Свидник. Війт Смолянин Стецько Григорович мав зв’язок з місцевим підпіллям. Однак вийти на підпілля нам не вдалося. Бракувало харчів, небезпека чигала з усіх боків (на нас полювали і німці, і більшовики, сутички з ними були частими). Пропали дві групи наших розвідників. В пошуку зв’язку з підпіллям ми прийшли до будинку двох братів: один — станичний ОУН—УПА, другий — голова сільради. Тут нас оточили більшовики, арештували. Оскільки при нас не було зброї, то на допитах мали підставу твердити, що ми — прості втікачі-селяни, яких німці заставили везти на захід їх амуніцію, харчі.

Слідчі повірили нашій легенді, почали агітувати за вступ до Червоної Армії. Можливостей втекти не було. Наказали пройти медкомісію. Тут помітили тавро на руці, букву “А”. Цей знак свідчив, що я перебував у німецькій армії. І зразу — Дрогобицька тюрма “Бригідки”. Допити. Слідство тягнулося довго. Приписували дві статті: одну — за дивізію, другу — за участь в УПА. Але Довести участі в УПА не могли. Судила трійка. Вища міра покарання. Заміна довгостроковим ув’язненням. Етап за етапом. Табори ГУЛАГів. Смерті людей, приниження, голод, знущання. Все притаилось перенести. Після смерті Сталіна з'явилася надія на звільнення. В кінці 50-их років повернувся додому. Сьогодні є членом братства дивізійників і братства УПА. Нагороджений пам'ятною медаллю в честь 50-річчя створення дивізії “Галичина”, а також медаллю Народного Руху України “50-ть років закінчення другої світової війни”.

Б еміграції проживають дивізійники-односельчани: Шкандрій Борис (Богдан Бора) — дивізійний поет, хорунжий; Попадинець Василь Дмитрович, хорунжий. Багато героїв поклало свої буйні голови під Бродами, а ті, що повернулися, вступили в УПА. Одні із них загинули в нерівних боях з ненависним ворогом, інші мучилися по сталінських ГУЛАГах і померли.

Деякі, перебуваючи в різних країнах західного світу, продовжували здобувати освіту і працювати для України.

Маємо бути вдячні дивізійникам за те, що в тих непевних воєнних умовах боролись за Україну, роками зберігали правду про дивізію “Галичина” — Першу Українську дивізію Української національної Армії. Історія дивізії в Незалежній Україні постає такою, якою її творив народ.

Борис Шкандрій.

Гордістю павелецької землі є Борис Шкандрій, відомий в літературному світі України та діаспори як Богдан Бора. Говорячи про цю постать, варто згадати слова редактора книги Богдана Бори “Буремні дні” — Юрія Клинового: “Серце нації лишилося в лісах, її мозок витік на чужину”. До цієї другої когорти належить Б. Шкандрій, що пройшов нелегкий шлях у визвольних змаганнях за волю України. Коріння його — у нашому селі.

Народився 11 квітня 1920 року у сім’ї селянина Олекси Шкандрія. Батько був грамотний, читав Шевченка. Спромігся дати освіту двом своїм синам. Старший — Юрко — був учителем гімназії у Львові, ніс молодому поколінню ідею національного визволення України, за що переслідували його польські повіністи.

Ой у Львові висока брама —

Не виділи смерті сина

Ні тато, ні мама, —

отака журлива пісня народилася в душі батька Олекси, коли почув жахливу звістку про трагічну загибель сина Юрка (поляки збили його машиною).

Борис формувався під впливом цих подій. Любов до літератури передав йому старший на 20 років Юрко. Середню освіту здобув Борис у Станіславі, педагогічну — в Коломиї. Короткою, але пам’ятною для багатьох павлівчан була педагогічна діяльність

Бориса. Був вчителем суворим і вимогливим. Формував національні почуття дітей. Окрім цього, вів щороку громадську діяльність, керував двома драматичними гуртками, що працювали доволі плідно. Щомісяця павлівчани мали задоволення дивитись нову виставу. До свят, визначних дат готувались концерти, фестуни.

Десь у цей час починається творча діяльність Бориса. Як згадує М. В. Шкляр, колишня учасниця драматичного гуртка, їй довелось виконувати на сцені пісню “Молитва до святого отця Николая”, слова до якої написав Борис Шкандрій. Ось ця одна з перших поетичних спроб поета.

Святий отче Николаю,

Я тебе благаю:

Зішли волю Україні,

Що Ті не маю.

Хай воскресне давня слава,

Хай воскресне воля,

Хай засвітить Україні Сонцем краща доля.

Дай їй волю, дай їй долю,

Скинь із рук кайдани.

Хай лунає вільно пісня Буйними ланами.

Святий отче Николаю,

Дай нам крашу долю.

Гей, зішли, зішли, владико,

Україні волю.

Ідея волі України покликала Бориса до борні. 1943 року він вступає у ряди Дивізії, яка по битві під Бродами дістала назву 1-ої української дивізії Української національної Армії. Вела їх “велика й справедлива у віках ненависть... народу... до визвольників з півночі” (Г. Косинка). Боротьба Дивізії, ведена в абсолюто безнадійних умовах, доказала, що ніколи не зречеться свого права бути господарем на своїй землі.

Час боротьби Б. Шкандрія вів його важкими дорогами. 1945 Року частини Дивізії здались у Австрії в полон британцям. 9000 вояків пішли на еміграцію. 2 роки Борисові, як і його побратимам, довелось провести в таборі для інтернованих в Італії (округа Ріміні), 1,5 року в англійських таборах. Про цей час з болем пише:

Як свічки, у полоні згоряють Молоді неповторні літа.

По звільненні з табору обирає життя емігранта, бо добре розмів, що на рідну землю повернутись неможливо. І лише у думках з “вітчизною мову вів" та “поніс чужиною в імлі у затисненій цупко долоні, наче скарб, сіру грудку землі”. Нелегко було утвердити себе на чужині. І лише велика наполегливість допомогла вчитись, стати викладачем університету. Викладацька діяльність стала основним змістом життя Бориса Шкандрія. А ще було поетичне слово, що давало розраду, лікувало душу, повертало думки до Вітчизни, несло популярність. Твори свої підписував псевдонімом Богдан Бора. Це прізвище стало відоме в емігрантських колах. А для земляків творчість Б. Бори відкрилась лише в останнє десятиліття.

Вірші поета щирі і пристрасні. В них любов до отчої землі, до найрідніших людей, захоплення славним минулим, болі від пережитого і від страждань багатьох поколінь, погляди в майбуття.

Його перший вірш “Поля” було видруковано ще 1940 року в Станіславській газеті. А перша збірка “Життя в таборі” побачила світ 1946 року, в період тюремного життя в Ріміні.

1947 року з’явилась збірка “В дорозі”. Через десятиліття було видруковано збірки “Моя доба” та “Голубі далі”. Наступні десять років народжувалась поезія, що ввійшла до збірки “Любов і гнів”, яка видрукована 1967 року. Три останні збірки були об’єднані в 1972 році у книгу “Твердь і ніжність”. Остання відома нам збірка поезій Б. Бори датується 1982 року і носить назву “Буремні дні”. Видана вона накладом Братства колишніх вояків 1-ої Ураїнської дивізії УНА і об’єднання бувших вояків-українців у Великій Британії (Торонто, Канада-Лондон, Англія). В. Ревуцький про вірші цієї збірки сказав, що це “поезія туги, віри й ненависти”. Читачі переконались, що це поезія великого сина України, який живе для неї і тільки нею:

На ноги стань, моя ласкава Мамо!

Довічно стій отак несхитно й прямо!

А прах неволі хай розвіє вітер, нехай в твоїх степах, лісах та горах —* під вільним небом — віпьні будуть діти!

Б. Шкандрій виховав хороших синів: Мирослава та Олега. Обидва за духом українці. Мають університетську освіту. Один займається проблемами українського шкільництва, інший — історією української літератури. Вони роблять свій внесок у справу розбудови української держави.

P.S. Коли ця книга була уже в друці, з далекої Англії прилетіла сумна звістка: 20 серпня 1997 року на 77 році завершив свій земний шлях поет Богдан Бора — наш славний земляк Борис Шкандрій. Хай буде йому пухом земля!