Наукова бібліотека України


Loading
РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ ПАВЕЛЧАН.
Краєзнавство - Павлівка (Павелча) - Івано-Франківська область

Боротьба українського народу проти колоніального гніту австро-угорських та польських загарбників розпочалася в кінці XIX — на початку XX ст. під впливом діяльності “Просвіти”, "Січі”, революційного руху на Східній Україні. Велику роль у розвитку національно-визвольного руху, пробудженні національної самосвідомості народних мас краю відіграли засновані І. Франком та М. Павликом партії та друковані органи, НТШ. позичкові каси, кооперативи, сільськогосподарські та спортивні товариства, зокрема “Сокіл”, а серед селянства — особливо “Січ”. Вони піднімали почуття гідності і власної сили в здобутті національних прав. Тіловиховне товариство “Сокіл” виникло в Львові 11.02.1894 р. Метою "Соколів” було виховання в молоді єдності, сили, почуття честі. “Сокіл”, крім руханки і різних змагань, багато уваги приділяв пожежній справі, мандрівництву, фехтуванню і велосипедному спорту, а з 1912 р.. — вправам зі стрільби. Влаштовувались масові окружні і крайові здвиги. Композитор Я. Вінцковський (псевд. Ярославенко) написав сокільський марш (гімн) “Соколи, Соколи, вставайте в ряди”. В боротьбі з поляками і москвофілами гартувалися здорові сили Української нації, котрі боролися за такі права, які мають інші вільні народи. З такими ідеалами виховувалося наймолодше покоління, що з вибухом І світової війни створило ряди Українського січового стрілецтва, перших кадрів української армії.

У рядах павелецьких “Соколів” нараховувалося до 300 хлопців і дівчат. Серед цього товариства велася підготовка молоді до життя. Читалися лекції на історичні теми, проводилися спортивні змагання, організовувалися різні гуртки городництва, садівництва). Для практичного навчання Щкандрій Юрій виділив земельну ділянку зі своєї власності для різних дослідів з вирощування і догляду за овочевими рослинами. А згодом кожний член гуртка проводив такі досліди на власних городах.

Ветеринарний лікар з с. Боднарова в читальні "Просвіта" читав лекції і давав поради щодо догляду за домашніми тваринами. Павелецькі "Соколи” мали і пожежно-руханковий хор. Своїм першочерговим обов'язком вважали рятування життя і майна при пожежі, а також у випадку інших лихоліть.

Тіловиховна і культурно-просвітницька робота повинні були формувати в української молоді національну свідомість, любов до України, загартованість, дисциплінованість, готовність до самопожертви. "Соколи” не тільки організовували різні вистави, концерти, а і брали участь у повітових святах. Їх переслідували польські урядовці і поліція.

У першому ряду, містопровідниця 3. Модлінська. чотовий Г. Федишин. начальник спорту С. Тачинський, чотовий В. Михнюк, провідниця жіночого “Доросту" А. Попадинець.

Другий ряд (сидять): старшина “Сокола", господар І. Когуч, касієр Н. Федишин, справник М. Шкляр. провідниця М. Мельниковичівна, м. ч. виховник П. Федишин, голова В. Завістовський, м. голова II І. Галько, член к. к. О. Когуч, член к. к. І. Тачинський.

(З домашнього архіву А. Попадинець — Федишин)

Але ніщо вже не змогло зупинити цей рух. Сокільські свята проводилися кожного року.

Товариство “Луг” існувало в селі майже з такою кількістю, як “Соколи”, і повинно було захистити українців, їх мову, культуру від національного та соціального гніту польської держави. “Луг” використовував різні форми роботи з своїми членами: читання публічних лекцій, концерти, аматорські вистави, курси для неписьменних, роботи в читальні, організація бібліотеки, хору, волейбольні та футбольні змагання, плавання, біг, стрибки.

Павелецькі луговики більше уваги приділяли культурно-просвітницькій роботі серед павельчан (концерти, вистави, вечорниці).

На відміну від “Січей”, "Соколів”, "Лугу”, “Пласт” починав формувати власні і національні риси характеру з ранніх дитячих літ тому, що австрійська, а згодом і польська школи вже в дитячому віці отруювали дитячі душі чужою мовою, історією, культурою.

Пластуни проводили навчально-виховну роботу поза школою. Виховання в "Пласті" починалось з 8 років і тривало до самої смерті для тих, хто пов'язав з ним свою долю. Тут виховувався характер і дух, опановувалось ремесло, вивчались справи: пожарництва. першої помічі, милосердної служби, рятівництва і т. д. У пластунів був клич "СКОБ”, що означало: С — сила. К — краса, О — обережність. Б — бистрота. Особлива увага зверталась на виховання дисципліни. Це допомагало пластунам у самовдосконаленні і очищенні своїх рядів від випадкових членів. До самої смерті пов'язав свою долю з “Пластом” В. Матіяш, який і на чужині (в Австралії) проводив велику роботу з пластунами української діаспори. Він організував у Сіднеї пластовий хор "Юний Боян” і був його диригентом, брав участь у пластових походах, зборах.

При пластовому курені ім. Святослава-Завойовника в с. Павелче Станіславського повіту діяли гуртки столярний, бджільництва, парикмахерський "Чуб” та майстерня з пошиття м'ячів. Протягом 1926 р. павелецькі пластуни заробили 326 злотих, із яких 5 злотих пожертували місцевій “Просвіті”, 50 злотих на власну бібліотеку, 23 злотих вклали в розширення своїх майстерень.

Про 45-ий юнацький курінь згадує колишній пластун, сьогодні політичний емігрант, громадянин Великобританії Дмитро Попадинець (помер в 1997 р.).

"Сільські діти завдяки патріотичним вчителям і виховникам. зокрема директорові В. Кульматицькому, вчительці Михайлині Ставничій, парохові Стефанчуку, пішли наперекір усьому до міських шкіл здобувати знання і освіту.

У близькому від села Станіславі познайомилися з існуючим в його школах "Пластом” і, не маючи змоги брати участі у пластових сходинах і заняттях, задумали організувати “Пласт” у себе дома в рідному Павелчі. Директор школи в погодженні з Кошовою командою організував 1923 або 1924 року самостійний пластовий полк, що скоро непомітно переорганізувався в юнацький курінь із порядковим номером 45 і вибрав собі за патрона князя Святослава-Завойовника.

Два старші сини директора. Дмитро і Мирослав, що вже належали до "Пласту", підготували під час літніх канікул кількох хлопців на провідників, виховників, щоб з початком навчального року розпочати планову та систематичну працю в "Пласті". По суботах та неділях після полудня використовувався час на пластові сходини та інші заняття (влітку і восени серед природи, а взимку і весною — в домі “Просвіта” та школі і окремо по домівках).

Програми занять, прогулянки з приготуванням їжі і ватрою, виїзд до Галича, марш і таборування з ватрою на Княжій горі оглядини овочевої шкілки Терпиляка й понад 900-літньої церкви на підніжжі гори при мості через Дністер і купання в бистроплинній воді були спрямовані на осягнення знань та інстинктів умілості.

Крім суто пластових занять, організовували спортивні дружини, грали в копаний м'яч, що в результаті призвело до створення футбольної команди "Пробій” із двома допоміжними. Грали в шахи, вели турнір на закінчення спортивних змагань. Вчилися оправляти книги свої, пластові і читальні, вивчали шкілку фруктових дерев і щеплення пересаджуваних “дичок” у власному саду та попри гостинні. Мали свій хор “16-ку”, колядували, ходили з вертепом. Кошти, які заколядували, йшли

Група товаришів з фестину сільського в Павелчи дня 14.10.1931 р. Стоять: Тямінський. Когуч В., Тачинський. Дашківський Б., Попадинець Д., Іваник, Кушніренко, Луцький, Навроцький, Чижевський.

Перший ряд: Гринкевич В., Федишин П.. Сас В.

на Товариство охорони воєнних могил та “Рідну школу”, на політичних в'язнів. Драматичний гурток ставив п’єси, почавши з вистави "Тарас у дяка”, від святомиколаївських вистав до комедій і поважних п'єс та оперети “Наталка Полтавка”. Не менше сотні хлопців — молодих і надійних учнів і студентів — пройшли організаційні ряди нашого 45-ого юнацького куреня.

Після від'їзду В. Кульматицького Кошова команда призначила нам на опікуна старшого пластуна Филимона Біленького, який часто відвідував нас під час занять курінного збору. Окупаційна польська влада заборонила діяльність "Пласту”, а, отже, і 45-ий курінь Святослава-Завойовника. Для розпуску приїхали старші пластуни з Станіслава. Це відбувалося під час Різдвяних свят у домі павелецької “Просвіти”. Виступив старший пластун Осип Бойчук, студент права (згодом адвокат), який сказав, що деякі члени “Пласту” хочуть продовжувати пластову діяльність у підпіллі. Але це робити було недоцільно, бо дублювало діяльність ОУН, що могло привести до роз'єднання. Рекомендовано пластунам працювати в одній з підпільних організацій, якщо вони того хочуть.

Група співаків хору “16-ка ” в Павелчі.

Маланюк Михайло. Когуч Захар, голова хору П. Федишин, Маланкж Антін (учень гімназії), Соколан Антін (учень промислової школи).

Гурток гімназистів-учнів.

Федишин П., Матіяш Василь, Щербій Василь, Іван Тачинський, Гринкевич Василь, Когуч Василь.

В 1936 р. всіма політичними організаціями був підготовлений святковий Шевченівський концерт. З лекцією виступив Когуч Захарко, якого польський уряд звинуватив у бунтарстві проти Польщі. Був арештований і засуджений на 2 роки "Картузької берези". Це найстрашніша тюрма тогочасної Польщі. (До речі, народився на боднарівській горі при поверненні родини з евакуації. Помер літом 1939 р. В липні на його могилі був закопаний березовий хрест, який 1945 р. знесли більшовики).

В усіх організаціях і гуртках гартувалася майбутня зміна борців за волю України. На сьогодні тільки нас двоє — я, Попадинець Дмитро, і мій друг В. Матіяш (покійний) — є ще активними членами "Пласту" в еміграції серед української Діаспори. Від п'ятьох до восьми колишніх членів куреня живуть десь у розселенні, а 90% друзів розійшлися по світу. Одні в нерівних змаганнях за найвищий пластовий ідеал полягли, інші мучаться в непрохідних Сибірських просторах, а деякі залишилися в живих на рідних землях і, напевно, при кожній нагоді згадують ті давні, а такі близькі нам. спільно пережиті веселі і щасливі пластові часи, часи, коли пробуджувалась національна свідомість, мрія про незалежну Україну.

З утворенням ОУН і павелецького осередку ОУН 1934 р. під керівництвом Івана Ставничого вся робота з молоддю села була спрямована на виховання національної свідомості. Першими в ОУН вступили Щербій Василь, Попадинець Дмитро, Когуч Захар, Матіяш Василь, Матіяш Остап, Федишин Петро, Пастушенко Федір, Тачинський Степан, Тачинський Іван, Байляк Іван, Федишин Микола.

Згодом були утворені бойові групи самооборони по три чоловіки на чолі з Тачинським І., Матіяшем О., Байляком І. Кожна група зобов'язувалася впродовж року підготувати 1-2 чоловік для вступу в члени ОУН і нести відповідальність за їхню діяльність.

Провідниками павелецького осередку в свій час були Матіяш В., Щербій В., Когуч 3., Пастушенко Ф., Когуч Б., Шкандрій Б. До арешту Когуча 3. на території села працювало в підпіллі шість груп, дві з них — самооборони. Після арешту Когуча 3. керівником ОУН стає Пастушенко Ф. За нього здійснена реорганізація осередку ОУН. В ряди ОУН вступили нові члени.

Насувалася II світова війна. В ніч з 17 на 18 вересня в середній частині села згорів польський костел. (Тепер на цьому місці стоїть хата Зайця Д. Костел був побудований для польських і ополячених сімей. Молебні відправляв ксьондз польською мовою). Костел підпалив польський офіцер, що відступав зі своїм військом на захід перед наступом більшовиків. Свій вчинок мотивував тим, що прийдуть більшовики і його знищать.

Ранком 18 вересня 1939 року в лісі на Думці, де знаходився санаторій для польського панства, зупинилася військова санітарна

частина. Осередок ОУН села на чолі з Пастушенком Ф. звернувся до командування цієї частини, щоб поляки здали зброю. Очолювали делегацію члени ОУН Пастушенко Ф., Завістовський В., Федишин М. Делегація гарантувала полякам, що в разі виконання вимог вони будуть проведені по лісах до Румунії. Командування частини категорично відмовилося виконати вимоги делегації і частина вирушила в напрямку Станіслава, але скоро повернулася назад і зупинилася вище Гбурової хати під горою. Відбулись переговори між парламентаріями обох сторін. Від павельчан в переговори вступив Пастушенко. Полякам було дозволено повернутися до санаторії. Серед жителів села поширилася чутка, нібито поляки будуть "десфикувати” людей за спалений костел. Поляки підійшли до села, але в село не заходили. В разі нападу на село на допомогу повинні були прийти ямничани.

На горі Кабанка показався танк з червоною зіркою, який промчав по греблі і зупинився на віддалі 1 км від поляків. За ним почали з'їжджатись машини з солдатами. Зупинилися, оточили військову медчастину поляків, яка не виявила ніякого супротиву, а деякі жовніри до цього часу покидали уже зброю. Кинену зброю підібрали члени ОУН Попадинець 3. і Федишин М. Більшовики забрали обоз, а жовнірів вистроїли в колону і за обозом повели до Станіслава.

В цей момент члени павелецького осередку ОУН виявили себе гідними організаторами, які забезпечили спокій і організацію людей села. Для захисту поміщицького майна і маєтку, спокою в селі створена народна міліція. Організований був селянський комітет, який приступив до поділу поміщицької землі, худоби і реманенту між селянами.

Більшовики розпочали широку пропаганду про прекрасне житія на Радянській Україні. (Контрнаступальну пропаганду вели члени ОУН, які у своїх бесідах розкривали правду про СРСР і, зокрема, про УРСР). Селянам демонстрували безплатно кінофільми (при великому здвигові народу демонстрували на задній стінці читальні з Сунікового города кінофільм "Кармалюк"). Партійні працівники району проводили часто мітинги про щасливе життя в колгоспах, про суцільну грамотність, про державу робітників і селян.

На одному з мітингів, який вів голова Станіславського райвиконкому Безкровний Ю., павельчанин Табачин Микола (Цйбульський) запитав, який буде в нас прапор: синьо-жовтий чи червоний. Відповідь Безкровного була однозначна — робітничий, тобто червоний. І зразу поцікавився, хто дав це запитання. Підвівся Табачин М. і сказав, що він. А весною 1940 року проти селянина було сфабриковано обвинувачення. Його засудили на 4 роки каторги і вивезли на Далекий Схід. Там потрапив до японців і повернувся додому 1948 року.

Всі заходи більшовицька влада проводила “помпезно” (виступи, музика, кіно, а іноді навіть споювання, зокрема, під час виборів делегатів до Народних зборів у м. Львів).

Вже в перший день приходу більшовиків синьо-жовтий прапор з читальні було знято і потоптано. Читальню “Просвіти” замінили на клуб, головою якого обрали Когуча Івана (тоді вже члена ОУН). Почали діяти новостворені гуртки при клубі: хоровий — керівник Сас Василь, драматичний — керівники Федишин П. і Шкандрій Б. (також члени ОУН). Хоровий гурток здобув популярність, брав участь у конкурсах. І був удостоєний поїздки в м. Львів для запису на радіо.

Більшовицька влада відчувала, що в селі діє ОУН. Почалися арешти. Першими арештовані провідники ОУН Тачинський С., Пастушенко Ф., Завістовський В. Трохи пізніше арештовують Шкандрія Степана та Онуфрія. Осередком ОУН керував у цей час Когуч Андрій, який в той час виконував функції секретаря сільської ради. В селі створено небагато чисельний осередок Комуністичної партії. Організована сільська та учнівська комсомольські організації. Перед партосередком і комсомолом поставлено завдання — організувати в селі будь-якими засобами колгосп. Неабияким партійним ватажком була Володькова — уповноважена райкому партії. Ось її слова: “Або заява в колгосп, або Сибір”. Такі слова лякали селян. Дехто піддався агітації. І колгосп був організований. Колгосп у нашому селі відвідав тодішній перший секретар КП(б)У М. Хрущов.

Серед селян поширювались чутки, що скоро

розпочнеться війна, а тому вони хотіли залишитися на своїй землі. Члени ОУН вели широку роз'яснювальну роботу про справжній "комуністичний рай”. Члени осередку ОУН біля залізничного полотна розкидали листівки з написом “Смерть комуні”, вели розмову про саботаж прані на колгоспному полі під час жнив, щоб зірвати хлібопоставку державі. Коли на полі з'явилися секретар райкому Плеченко І. з головою райвиконкому Безкровним Ю., з лісу роздалися постріли. Скоро ліс прочесав загін більшовиків, але виявити не вдалося нікого.

Супротив новій владі відчувався. А влада у відповідь посилювала репресії. Люди зникали без суду і слідства, їх вбивали або вивозили в тюремних вагонах. Ось що розповідає очевидець тих днів Боднарчук І.: "Починаючи з квітня 1940 року, кожного четверга до пасажирськго поїзда чіпляли загратований вагон. В тамборах стояли вартові. В'язнів привозили машинами або гнали пішки, оточених посиленим конвоєм з вівчарками. Через міський вокзал виводили на перон, а солдати-конвоїри ставали в два ряди. На пероні в'язнів зганяли в один кут. Вагон також був оточений конвоїрами. У вагон заганяли по 50—60 в'язнів. Всі вони були виснажені і дуже бліді. Про втечу і мови не могло бути. В'язнями переважно були члени "Просвіти”, селяни. їм дорога стелилася на Крайню Північ. Магадан, Далекий Схід, Сибір, в Середню Азію.

Тільки одиницям вдалось повернутися до рідних домівок”.

А війна насувалась. В кінні червня в село прибуло три представники району. Старший серед них мав прізвище Роберт. Привезли повістки в армію. Забирали поголовно всіх. Мобілізували навіть інваліда Саса Ілька. Більшість мобілізованих односельчан скоро покинули армію, повернулися додому. Були й такі, що потрапили в німецьке оточення. Як згадував колишній червоноармієць Щербій Антон, на території, де тримали полонених, не знайшов би коріння, листя чи кори на деревах. Згодом галичан відпустили по домівках. Були і такі односельчани, що пройшли всіма воєнними дорогами і винесли на собі весь тягар солдатського життя. Багато їх поклало свої голови за чужі інтереси чужих земель. 68 односельчан було мобілізовано в діючу Червону армію.

Німецька армада сунула на схід і в село вступили в кінці червня 1941 року мадярські частини, а через 1—2 дні — німецькі. Знову нова окупація, нові порядки: за найменшу непокору — смерть. Створювалися загони української поліції, і за дорученням ОУН дехто з односельчан вступив до неї.

Настала переміна в керівництві осередку ОУН. Очолив організацію ОУН Когуч Борис. Ряди ОУН поповнилися новими членами, такими як Федишин Богдан, Салій Павло, Когуч Степан, Щербій Мирослав, Когуч Петро, Григораш Василь, Салій Констянтин, Шкандрій Віктор, Когуч Петро (Вугринів). Михнюк Антін, Когуч Василь, Андрусишин Борис, Салій Ярослава, Когуч Юрій, Когуч Ярослава, Тачинська Ярослава. Відновилася діяльність молодіжної організації “Доросту”. Провідниками її були Когуч. Б., Синишин Я., Салій П. На заняттях читали лекції з історії України, краю, села, проводили спортивні вправи. В місяці жовтні 1943 року були проведені навчання в лісі. Перший збір пройшов в Камніному, а другий — у Гончірках. В лісі вчились ставити шатра із гілок дерев, розкладати багаття, пекти картоплю, кукурудзу, обходитися із зброєю. В товаристві було 12 чоловік, а саме: Салій Євген, Галько Богдан, Салій Євген (Козариків), Шкандрій Богдан. Заславський Богдан, Шкляр Василь. Боднарчук Ілько, Шкляр Богдан, Шкляр Лазар, Різнічук Роман, Синишин Роман, Салій Йосип. На вимогу батьків два останні були з товариства відчислені. Був кинутий клич для вступу в УПА літом 1942 р. У вересні місяці три хлопці з села дали згоду в с. Ямниця вступити у ряди УПА. Це Різнічук Михайло, Когуч Степан, Михнюк Антін.

На перших порах одержали доручення збирати харчі одяг, зброю. В їхньому загоні було два хлопці з Ямниці — Семочко Іван і Долчук Богдан. Зв'язок з ними мав Долчук Таназій і з Горішнього Угринова — Терешкун. Велику роз'яснювальну роботу для вступу в ряди УПА проводив Когуч Б., який з самого початку зайняв чітку позицію бандерівського напрямку. 100 односельчан пов'язали свою долю з національно-визвольною боротьбою. Ніякі тюрми, тортури не змогли зламати відвагу і хоробрість учасників змагань.

СІЧОВЕ СТРІЛЕЦТВО

Мандрівнику! Йди до верхів,

Вклонися тіням тих борців,

Що прагнули у люту днину Підняти схилену калину,

Розвеселити Україну.

Олесь Бабій.

В історію нашого народу Українські Січові Стрільці вписали нев’янучої слави сторінки. Дві з них вікопомні. Перша: січовики стали заключним акордом епохи галицько-українського відродження. Друга — своїми невтомними військовими змаганнями вони створили величну споруду — незалежну державу, ім’я якій Західноукраїнська Народна Республіка.

Коли був кинутий клич про створення Легіону УСС, багато юних земляків виявили бажання вступити в його ряди. У кожному повітовому містечку були утворені повітові комітети набору і формування українського стрілецтва. На збірні пункти зголосилося близько 28 тисяч добровольців. Начальна Команда Армії (НКА) дала дозвіл на формування українського легіону не більше як 2500 стрільців. На жаль, для формування загону УСС кадрових військових фактично не виділено. Замість 100 обіцяних було виділено 16, які перебували в запасі. Для озброєння УСС дістали лише 1000 застарілих крісів системи Верндля, що були вилучені з ужитку ще в 1888 році. Кріси лише на один набій, тяжкі та без ременів, а тому стрільці поробили спеціальні шнурки. Стрільці носили подерту одежу, старе діряве взуття. Саме про це йдеться у пісні: “Марширують добровольці, чи то військо, чи то банда, ти ніяк не розбереш...”. Проживали по клунях, харчувалися будь-як.

... Так починали січові стрільці. Єдине, що було прекрасним. Це висока ідея — боротьба за незалежну Україну.

Високу ідею української державності мали і павелчани. До лав УСС вступили доктор права Стасинець Дмитро, Когуч Олекса, Когуч Василь, Попадинець Михайло, Попадинець Василь, Попадинець Юрій, Піцур Семен, Стасинець Олекса, Когуч Микола, Щербій Онуфрій, Маланкж Василь, Матіяш Василь, Литвинець Василь, Матіяш Микола, Табачин Микола, Боднарчук

Стрілець УСС Попадинець Михайло Панькович Семен, Шкандрій Юрій, Кошолович Юрій, Дехто з них отримав військові звання і бойові нагороди за мужність і хоробрість. Це Когуч Олекса (Іваночків), Попадинець Василь, Кошолович Юрій,

Шкандрій Юрій. Вперті і тяжкі бої за гору Маківку виявили стійкість, витримку усусусів. В боях за Маківку поклав свою голову засновник павелецького Коша, доктор права Стасинець Дмитро. Тут було вбито 42 стрільці і 78 воїнів поранено.

Перемога на горі Маківка стала    

першою значною акцією УСС. У привітальному слові з нагоди перемоги на г. Маківка читаємо: “... Ви заслужили собі на правдивий подив і щиру вдячність сучасних і грядущих поколінь”. А таких подвигів усусуси здійснили немало в ім’я Незалежності. Як відомо, створена руками і розумом українських січових стрільців Західноукраїнська Народна Республіка проіснувала від 1 листопада 1918 року до 15 липня 1919 року — всього 257 днів. Сам факт існування ЗУНР має бути вписаний золотими літерами в історію України. То було незвичайне піднесення національного духу. На всіх теренах ЗУНР лопотіли синьо-жовті прапори. Люди гордо підводили голову, надіючись на відродження. Польща не могла миритися з проголошенням ЗУНР і розпочала воєнні дії проти, неї.

Молоду державу довелось захииїати.

Був оголошений набір в Українську Галицьку Армію (УГА).

Стрілець УГА Когуч Олекса Іванович

Вояк австрійської армії, хорунжий, згодом січовик Юрій Олексійович Кошолович 13 листопада 1918 року Начальна Команда приступила до організації Української Галицької Армії (УГА). Регулярний характер УГА підтверджував закон Національної Ради, прийнятий 13 листопада про загальний військовий обов’язок громадян ЗУНР чоловіків-українців від 18 до 35 років. В УГА вступили вчорашні усусуси, а також новобранці. В рядах УГА воювали павелчани Когуч О., Когуч П., Кошолович Ю., Заславський Микола, Щербій О., Попадинець Михайло, Василь, Юрій, Когуч О. Нелегка доля випала їм. Колишні вояки австрійсьої армії чи УСС воєнну службу знали, а от новачки-добровольці, інколи навіть неповнолітні, за час короткого навчання військову справу добре не опанували. Їх зразу відправляли на фронт. Багато з них поклали свої буйні, молоді голови за українську державність. Гинули у Львівській баталії, Чортківській офензиві, на Золотій Липі. Сили воюючих сторін були нерівні. Польшу підтримала Франція і країни Антанти. Під тиском ворога УГА змушена була відступити за річку Збруч і влилася до складу війська УНР. Наступ більшовиків, денікінців, поляків, румунів, ставив майже в безвихідне становите стрілецтво. До того армію підступно косив тиф. Частина УГА перейшла на бік червоних. На цій основі утворено ЧУГА. Тут опинився земляк Заславський Микола. Воював у складі ЧУГА проти денікінців, врангелівців, махновців, загонів Зеленого, Тютюника. Закінчив школу червоних старшин разом з Ватутіним. Дослужився до майорського звання. Додому не повернувся. Залишився на Радянській Україні. Згодом був Репресований, позбавлений усіх бойових нагород. В кінці 50 рр. реабілітований, переїхав до Станіслава, став викладачем військової підготовки. Від повернутих нагород відмовився. Помер у м. Івано-Франківську.

В ряди УГА вступив і Когуч О., який мобілізаційною комісією був зарахований до війська. Після короткого навчання військової справи направлений на діючий фронт разом з іншими такими юними, як він. Брав участь у Львівській, Чортківській операціях. Бої на Тернопіллі, перехід через річку Збруч. Поранення, видужання і знову участь у боях уже на території Правобережжя. Найбільш тяжкими були бої з більшовиками, які по-звірячому вбивали навіть поранених. Такої жорстокості не проявляли вояки ні однієї з воюючих держав. В одному з боїв більшовики оточили нашу сотню і майже повністю знищили. Залишилися одиниці. Тиф забрав багато життів вояцтва. Ним захворів і Когуч О. Стрільці залишили побратима у заможного господаря. Завдяки турботам добрих людей видужав, був врятований від більшовицької розправи (червоні нишпорили по хатах, шукали хворих і поранених стрільців). Доброта наддніпрянців допомогла Когучеві О. не тільки вижити, але й повернутися до рідної домівки в 1921 році.

Боднарчук Семен віддав своє життя за здобуття станції Потутори. Стрільці поховали його при дотриманні всіх військових почестей. Жителі села старанно доглядали стрілецькі могили. Але в 50 рр. влада знесла березові хрести, а згодом і могили зруйнувала.

Про УСС і УГА написано книги, складеш пісні. Коротка їхня історія. Зате славна. Це був дійсно подвиг молодечої завзятості, високої української ідейності, віри у побудову Української незалежної держави.

Розповідь зі слів батька.

Мій батько, Попадинець Василь Панькович, народився 1888 року. Восени 1913 року його забрали до Австрійської армії, як і ще кількох павелчан. Вишкіл проходили у Відні. Наступного (1914 р.) спалахнула І світова війна У цей час почалось формування легіону Українських Січових Стрільців. У Відні відібрана сотня українських вояків і привезена до Галичини, в Лавочне. В цю сотню потрапив і мій батько. В іншій сотні січовиків перебував батьків брат Михайло. Незабаром брати домоглися, щоб їх перевели на службу в одну сотню.

Восени 1914 р. розпочалися перші бої з москалями. Кровопролитні бої пройшли на Закарпатті. Згодом була г. Маківка з численними втратами... "Б’ються стрільці на Маківці, аж ся світ дивує...’’ Бої на фронті йшли з перемінним успіхом.

Старшина УСС Попадинець Василь Панькович Січовики відчували скруту, їм бракувало зброї, одягу, взуття. Були у них бойові успіхи, але траплялися і невдачі, серйозні поразки.

В результаті війни почався розпад двох великих імперій: Російської та Австро-Угорської. Виникла Західноукраїнська Народна Республіка. Для її захисту з усусусів та новобранців створена Українська Галицька Армія. Батько разом з братом вступили до УГА.

Знову бої... Чортків, Бережани, Білогір'я, Проскурів, Шепетівка... А далі шлях проліг через Жмеринку, Лішин, Калинівку, Бердичів, Посильну, Білу Церкву, Гребінку, Фастів, Василькове. І нарешті — омріяний Київ. Дорога до нього була важкою: безкінечні бої, втрати. Вояків підступно косили кулі, допомагав тиф.

Батько дійшов до Києва у чині хорунжого, отримав у нагороду медаль.

Прихід до Києва був подією радісною і одночасно тривожною. Між стрільцями почались незгоди. Добре спрацювала агентура червоних — частіша стрільців перейшла на бік більшовиків і таким чином з'явилась ЧУГА (Червона Українська Галицька Армія). Дехто з січовиків стояв за союз із Денікіним. Повертатись Додому було вкрай небезпечно, адже на той час поляки вже взяли владу в свої руки. Частина вояків УГА. що перейшли на бік більшовиків, загинули в боях, а хто вижив, потрапив під репресії, був розстріляний або відправлений до ГУЛагів.

Батько з братом Михайлом залишились вірні військовій клятві і не перейшли ні на бік червоних, ні на бік білих. Вони мріяли про повернення додому. Батько зібрав земляків-однодумців. Було їх всіх семеро: шість павелчан і один — з Вихторова (батько письменника Степана Пушика). Вирішили будь-що дійти додому. Для захисту мали одну рушницю. Йшли

в основному ночами лісовими дорогами. Шлях простягнувся через Здолбунів, Радехів, Рава-Руську. Мостиська, Самбір, Микуличин, Яремче, Солотвин, Богородчани, Ценжів.

В червні 1920 року батько з братом добралися додому. Під Вихторівським лісом розпрощалися з побратимами, подались до Кошарок, а ввечері — до рідної хати.

Деякий час переховувались від польської поліції. Незабаром стали активними членами “Просвіти”. Зокрема, стрий Михайло був учасником і хорового, і драматичного гуртків. Його обрали Односельчани — воїни польської армії Дорошенко Олекса. Григораш Антін. Дроняк Василь головою читальні "Просвіти”. З другим приходом “визволителів”

1946 року був обраний головою сільської Ради. Не мав особливої популярності у нової влади, адже вона місцевим керівникам не довіряла. Часи були важкі. Випробувань випало стільки ж, як на фронтових дорогах. Приходилось працювати для ворожої по своїй суті держави і знаходити можливість допомагати воїнам УПА.

Все життя мого батька і його брата було сповнене тривог і випробувань. Та на своїх життєвих дорогах ніколи не забували, що вони — українці.

Попадинець Дмитро Васильович, 1930 року народження.

м. Івано-Франківськ