Наукова бібліотека України


Loading
ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК СЕЛА.
Краєзнавство - Павлівка (Павелча) - Івано-Франківська область

У роки І світової війни село опинилося у центрі бойових дій. Тут окопалась фронтова частина. Фронт завдав павелчанам великих збитків. Горіли будинки, руйнувались господарства, гинули люди.

Австрійська влада оголосила евакуацію долішньої і середньої частини села. Селяни з розпукою залишали домівки, нажите важкою працею добро і виїжджали "на мазури" — в Ряшівщину.

На нових місцях їм судилася важка доля, адже відсутні були найелементарніші умови життя, виснажлива праця підривала здоров'я, туга за рідною землею краяла серце. Багато павелчан лягли в могили на чужій землі. Найбільше смерть не жаліла дітей.

1917—1918 рр. евакуйовані почали повертатись на свою розриту окопами, снарядами, обплутану колючим дротом, спустошену вітцівщину. Більша частина села перетворилась у страшну пустку. Лиш обгорілі бовдури коменів стирчали то тут, то там. В згарищі лежала Долішня церква.

В таких умовах лише віра у майбутнє допомагала жити. Селяни будували хати-ліплянки, розчищували землю, копали, орали, засівали. Давався взнаки голод: люди їли лободу, кропиву. В таких умовах відчутну допомогу давала філія "Сільського господаря", яка через кожні три тижні завозила до села харчові продукти (а голодуючих на той час було 1350 чоловік).

Гурток "Сільський господар" допомагав і у відбудові села. На кожному кроці відчувалась невтомна турбота отця Стефанчука про налаштування мирного життя села. Відбудовувалось село толокою. В основному хати крили соломою, іноді гонтами, лиш дехто мав можливість купити бляху. Давалося взнаки те. що бракувало коней. Тому прийшла на допомогу "Каса позичкова”. Селяни брали позику і купували коня чи корову.

Страшного удару завдав селові тиф. Косив людей сім'ями, не жалів ні дорослих, ні дітей. Медичної допомоги не було. Люди покладались на власні сили — рятувались самолікуванням. Поволі біда відступила. Життя пішло звичним руслом.

Земля наша глиниста, але коли її добре погноїти, розумно обробляти, то вона щедро віддячує врожаєм. Саме робота біля землі поволі вивела село зі стану зубожіння. Близькість до міста сприяла тому, що селяни вдало спродували сільськогосподарські продукти: молоко, сир, сметану, літом — ще добро лісу: гриби, суниці, малину, ожину. Як тільки було ліквідовано наслідки війни, в селі почався процес розшарування на заможних, середніх, малоземельних та безземельних. Більшість господарств не мали тяглової сили, тому безкінні господарі йшли до тих, що мали коней — сім днів відробити в найбільш гарячі дні. або 7 злотих за день роботи кіньми і один злотий за день праці косарю, молотильнику. З часом доволі відчутною стала нестача землі. Дехто розкорчовував лази, чагарники. Інші брали в оренду землю священика або дідича. Селянська земля була розкидана в різних куточках, мала різну родючість.

Найбільш родючими були грунти за Когучами, в Граб’ю. В п'яти чи шести місцях селянські наділи перетиналися дідичевою землею. Землі селян весь час дробились (так зване придане кожній новій сім’ї). Дехто землю продавав і цим самим поповнював ряди безземельних. А окремі селяни мали можливість купувати нові наділи у земляків, навіть у дідича чи священика і таким чином ставали все багатшими. Правда, дідичеві було заборонено продавати землю українцям, міг торгувати лиш із тими, хто перейшов на бік поляків.

Роздробленість грунтів, віддаленість полів від жителів створювало труднощі в обробітку. Ускладнювали життя і природні стихії, особливо бурхлива та примхлива річка, що часом заливала всі городи, лишаючи селян без городини. Такі умови часом приводили до розчарування, зневіри. Дехто продавав грунт, покидав домівку і в пошуках кращої долі мандрував за океан.

А ті, що лишилися, тяжко й гірко працювали. Всі залишки врожаю продавали, щоб сплатити податки, оновити сільськогосподарський реманент. Лиш невеликі суми виділялись, щоб купити взуття чи щось із одягу. Після жнив ціни на хліб різко падали, бо ринок заповнювався збіжжям. Так звані гендлярі скуповували у селян хліб за дешевими цінами, вичікували

Сіяч

Молотьба вдвійку

певний час. а коли ціни піднімались, перепродували куплене зерно, збиваючи собі при цьому значні капітали. Продукція, яку виробляв селянин, завжди була значно дешевшою, ніж товари першої необхідності. Так, яйце коштувало 3 гроші, один літр молока від 10 до 25 грош, один кг солі — 32 гроші, один літр нафти 36 грош, пачка сірників — 5 грош (через дорожнечу сірничок іноді ділили начетверо). Ці умови робили життя селян бідним і важким. Заробітків за межами села не було. Декілька односельчан працювало на залізниці, але швидко були звільнені, бо відмовились перейти на бік поляків (ополячитись). Через дорожнечу реманенту у торгівлі селяни намагалися ремонтувати і навіть виготовляти власні плуги, як-от Маланюк Степан, Гушманюк Михайло. Щоб навчити вправності і знань коваля, батьки віддавали сина в науку до майстра, платячи за навчання певну суму та ще виконуючи у вчителя різні господарські роботи.

Сільські майстри були умільцями вищого гатунку. Речі, виготовлені їх руками, були надійними і служили роками. Наприклад, у селянина Михнюка Федора до 60 років зберігся віз, виготовлений самим господарем ще десятки років тому.

Розпилювання дощок    Знаряддя господарського вжитку

Селяни хотіли мати землю в одном місці і в 1936 р. на своїх загальних зборах обговорювали це питання. Виявилось, що такий досвід мала громада с. Сваричева на Рожнятівщині. На зборах вирішено відправити делегацію — Когуча Йосипа Михайловича. Когуча Федора, Салія Миколу і Заславську Софію — до Сваричева вивчити досвід парцеляції землі. Однак те, що вивчила делегація, в селі не було запроваджено. Дідич Мендель не погодився брати землі за греблею. Виникали суперечки за межі, доходило навіть до судових справ. Закінчувалось усе тим, що суди добре “видоювали” скаржників, а тоді приїжджав судовиконавець, забивав на межах кілки. Таке рішення було остаточним.

В 1937—1938 рр. в селі організовано молочарню. Тут купували у селян вечірнє молоко, збирали вершки. Їх везли до с. Боднарова, де виготовляли масло. Перероблене молоко повертали селянам. Один літр молока коштував 14—18 гр. в залежності від жирності. Ціна не змінювалась впродовж всього року. Кооперативна крамниця закуповувала в селян зерно, овочі, яйця. Такі заходи трохи покращували життя селян. Дехто з селян брав позички у лихварів під високий процент. Щоб одержати позичку, треба було привести когось з односельчан, який підтвердив би, що господар вчасно сплатить позику з процентами. Несвоєчасне повернення позички могло позбавити господарки. Приїжджали “здикутори”, описували майно і пускали в продаж. То було сравжнє селянське лихо.

За порядком у селі слідкував постерунковий (поліцай), постерунок знаходився у с. Ямниця. Справно свої функції виконував постерунковий Болгарський. Він був грозою для селян.

По обох боках головної дороги аж до Ямниці росли черешні. Ягоди достигали швидко, були привабливими для дітей і дорослих. Але рвати їх ніхто не мав права. Якщо б когось спіймав постерунковий, то заставив би платити великий штраф. Хоч черешні росли на селянській землі, урожай збирали закупівельники. Селянам не належала і річка, вірніше, риба. Орендарі закуповували річку для вилову риби. Селянин міг тільки крадькома ловити рибу. Ось за цими порядками наглядав постерунковий.

Польська влада добре платила страхівку за будівлі. Господарі зразу в цьому зорієнтувалися. Майже всі хати селян були вкриті соломою, без димарів, із земляною долівкою. Побудувати щось краще не було за що. І от у селі почали час від часу спалахувати пожежі. Господар, який погорів, брав добру страхівку і будував добротну хату, часом вдавалося купити цинкову бляху.

Важким тягарем на селян лягав податок. Багато господарів не могли його сплачувати через крайню бідність. Але польські урядовці були невблаганними. Збір податків часто приводив до сутичок “здикуторів” із селянами-боржниками. Такий випадок стався у гсподарстві селянина Германа Дмитра.

Весняного дня 1939 року до хати Германа прийшов збирач податків Леон Круль. Господар власні податки сплатив. Від нього вимагали сплатити податок за сестер. Зав'язалася суперечка. В хату зайшов постерунковий Ян Пелех, навів на господаря рушницю, наказав виконавцям забирати святочний одяг. Дмитро обурився, вихопив гвинтівку і викинув через вікно. Пелех вискочив за зброєю, спрямував її на господаря, готуючись вистрілити. Дружина Германа вдарила постерункового по руці і той вистрілив вгору. Дмитро кинувся надвір і впав від удару прикладом у груди. Його жорстоко били до непритомності. На постріл збіглися сусіди, кинулись на польських посіпах, щоб звільнити Дмитра. Потім поклали його на віз і, побитого, відвезли до Станіслава. Лікар-поляк, оглянувши його, сказав фонічно: "Пану ніц не бракує”. Вдома на Германа чекала поліція. Дружині, йому та дев'ятьом односельчанам одягнули наручники і повезли в Станіслав. Три тижні відсидів Дмитро у тюрмі. Над арештованими знущались, як хотіли. Через побої у Дружини почались передчасні роди. Коли господарі повернулись Додому, горю не було меж: хата стояла пусткою, представники влади пограбували їх.

Майже в усіх селян були складні стосунки з польською владою. Люди жили надією на краше життя. Але...

Надовго запам'ятався "золотий вересень" 1939 р., коли на наших землях з'явились "визволителі", що звільнили край з-під панської неволі і загнали в неволю більшовицьку. Багато хто з односельчан не знав правди про життя на Великій Україні, хоча члени ОУН вели роз'яснення про СРСР. про Радянську Україну. "Визволителів" зустрічали хлібом — сіллю на вишитому рушнику, пішки йшли до Станіслава на мітинг, присвячений "визволенню". Та нова влада вже з перших днів виявила своє справжнє обличчя: арешти, тюрми, знищення ні в чому невинних людей.

З'явились зміни і у веденні сільського господарства. Поміщицьку землю, худобу, реманент було роздано середнім і бідним господарям. Потягнулися селяни до праці, бо було на чому, було чим господарювати. Та втіха виявилась передчасною. Почалась кампанія організації колгоспу. Людей збирали в клубі (так перейменовано читальню "Просвіти") по десятихатках. Тут велося навчання неписьменних (це на перший погляд). А насправді людей збирали для агітації вступу до колгоспу . Дехто позитивно відгукувався на це. Весною 1940 року правдами і неправдами на основі господарства поміщика Менцеля організовано колгосп "Нове життя". Це був один із перших колгоспів у Станіславському районі. До нього вступило 87 павелчан. Їх земля, худоба стали колективними. Недавно роздану селянам панську землю забрано для колгоспу. Тим. хто не хотів вступати до колгоспу, належало платити високі податки, землі їм виділили гірші, у віддалених місцях. Робилось усе. щоб селянин бачив лиш один вихід зі скрути — вступити до колгоспу. А у звітах фіксувалось, що люди масово і з великим бажанням вступають до колгоспу. І ніхто не звітував, як плакали сиві господарі, відводячи з подвір'я коня чи корову, як боліли їм серця, коли розорювали межі власних наділів, щоб утворити колгоспне поле.

Серйозною основою колгоспу стало господарство дідича. У його домі розташувалась колгоспна контора та сільська рада. Стодоли, корівники, конюшні, свинарник, комора, кузня теж десятки років служили колгоспу .

Восени 1940 р. за ініціативи працівників районного апарату Безкровного і Володькової у селі проведено обжинки, щоб продемонструвати всім, який великий врожай жита, ячменю, пшениці, гречки, кукурудзи зібрав колгосп. Це був акт заохочення селян-одноосібників до вступу в колгосп. Декого з колгоспників нагороджували за хорошу працю. Так, ланкова Сас М. отримала в нагороду можливість поїхати до Києва на сільськогосподарську виставку.

Колгосп дбав про підготовку спеціалістів. Салій В., Щербій М. навчилися тракторної справи. До війни шоферські курси у Львові закінчили Завістовський В. і Салій В.

Липень 1941 року приніс нові нещастя і випробування: в село вступили мадярські частини фашистської армії. Нова влада зразу дала зрозуміти, що завойоване населення — це їх раби, за найменший непослух їх чекає смерть.

Один з найбільших тягарів, що ліг на плечі селян, був так званий контингент — примусовий натуральний податок, за яким майже весь урожай селяни мали здавати окупантам, а для власних потреб залишали мізерні рештки. Кожний, хто мав корову, протягом року повинен був також здати не менше 800 кг молока або не менше 25 кг масла. А всього було встановлено понад 25 видів різних данин і повинностей. Внаслідок непосильного продуктового контингенту, що його наклав окупаційний режим, уже взимку 1941 року в Павлівні, як і повсюдно в краї, розпочався голод. Одночасно продовжувалися розстріли. 19 жовтня 1941 року був убитий фашистами Василь Онуфрійович Сас, а 28 березня наступного року — Юрій Іванович Попадинець.

На основі розпущеного колгоспу створено “лігеншафт”. Вся продукція цього господарства відправлялась армії. Охороною тут була українська поліція під керівництвом німецького офіцера. Часом дещо з “лігеншафту” перепадало і воїнам УПА. Так, літом 1943 р. вояки УПА забрали з цього господарства коней, свині і корови. Цю худобу відправили до Чорного лісу. При створенні “лігеншафту'’ селянам вдалося повернути свою худобу і земельні ділянки. Вони самовіддано працювали на власній землі, щоб мати хліб. Часом, як бракувало коня в господарстві, селянин сам впрягався в шлею і тяг борони чи корову впрягав до плуга.

А біда чатувала на кожному кроці. Страшним лихом для села став голод 1942 р.

Літо 1941 року було дуже посушливим, врожай спалило. Селяни залишились без хліба. Зима, а потім весна були найважчими. Лякало болюче слово "передднівок”. Щоб вижити, газди чи газдині збирали пожитки (одежу, верету, скатертину) і несли за сотні кілометрів на Поділля, на Снятинщину, щоб виміняти на хліб чи інші продукти. Не всім щастило принести голодним опухлим дітям порятунок. Іноді такі “ходіння по муках” закінчувались трагічно. На дорогах чатували поліцаї. Вони жорстоко відбирали у людей торбини з роздобутим скарбом. Хто намагався захистити себе, міг загинути від кулі. Отак і повертався з нічим. А дехто лишився лежати на чужих дорогах.

Рятувались люди від голоду як могли. Їли лободу, кропиву, конину. Не могли дочекатись нового врожаю. Хто мав корову, голод пережив легше. Сир та молоко підтримували сили. Рятували людей віра і терпіння, надіялись, що через кілька місяців пройде біда, вродить бульба, споловіє жито. Тоді пізнали зміст прислів'я: "Як зацвів біб. то тяжко за хліб, як зацвів горох, то я мало не здох, а як зацвів мак — то вже не так”.

Розповідає Стасинець Софія Михайлівна.

"Важко було людям пережити голод. Мені тоді йшов 10 рік. Найстаршим сином у нашій сім'ї Гушманюків був Іван, якого всі звали Янком. Саме він ходив у далекі мандри на пошуки хліба. З долгу зібрав одяг молодших сестер (Стефанії, Софії, Терези) і брата Євстахія. Повернувся через тиждень. Приніс трохи бобу, квасолі, гороху і один великий, як сито, хліб. Наша матуся Кароліна (полька за походженням) розділила хліб порівно для всіх дітей. Брат Євстахій на той час пас у Полоні худобу, то я понесла йому хліб. А оскільки одягу ми позбулися, то мусіла брати з мами кабат, сховала під полу окраєць хліба, побігла. Картина, яку побачила на пасовищі, налякала. Брат сидів під кущем, на якому не було жодного листочка — всі об'їв. Коли подала Євстахові окраєць хліба, він заплакав, не брав до рук, допитувався, чи дома ше є. Коли я заспокоїла, що є. то він узяв хліб, поцілував, а відтак з'їв.

Боляче згадувати про це. Важко нам довелось жити в голодний рік. хоч ніколи майже легко не бувало”.

1943 рік був врожайним, і голод поступово відступив. Але селянам не стало легше. Німці обкладали господарства великими податками, збирали контингент, забирали худобу для потреб фронту. З цією метою проводили перегляд худоби. Огляд вело кілька німців. На кращих корів ставили тавро-букву "к". Це означало, що її господар змушений вести на бійню. І мусів цe газда зробити, бо інакше — розстріл. Така трагічна доля спіткала павельчанина Юрчика. Німець сподобав собі коня цього господаря, хотів забрати, а той не відпускав. Фашист вийняв пістолет і застрелив господаря на його ж подвір’ї.

Демонструючи свою “справедливість”, німці за забрану худобу видавали марки, за які можна було придбати горілку, тканину, мармелад.

Не лише худоба, їжа потрібні були німцям. Німеччина відчувала брак робочої сили. Через це на українців проводились облави. Захоплених вивозили на каторжні роботи до Німечини. А ті, що лишались на рідній землі, теж багато працювали на завойовників. Людей часто гнали ремонтувати дороги, копати оборонні рубежі. У село приїжджав трактор з прицепом, забирав людей і віз на береги Бистриці Надвірнянської. Тут копали окопи. На роботу брали навіть дітей. Одного разу переповнений людьми трактор перекинувся (перед залізничним мостом на “Майздях” у Станіславі). Багато дівчат і хлопців зазнали травм (Маланюк С., Попадинець С., Когуч І., Салій Й.). Покаліченим німці не надали допомоги на місці аварії, а відвезли до лікарні. Але медперсонал теж нікому не допоміг — бо ж то хлоп-українець. Лікувались постраждалі приватно, хто як міг. У декого з павельчан і по сьогодні збереглись шрами від того трагічного випадку...

Війна тривала. Фронт котився на захід. А люди не сподівалися нічого кращого, бо замість одного ворога сунув інший. 27 липня

1944 р. село звільнено від німців. Але “визволителів” уже не зустрічали хлібом-сіллю, як у 1939 р. Люди багато що зрозуміли... З новою владою прийшли нові порядки, нові податки, контингенти, позики. Все — для потреб фронту. За несвоєчасну здачу контингенту чекав судовий вирок — від 3 до 10 років тюрми. Бідного селянина переводили в новий ранг — “ворог народу”. З села гребли зерно, картоплю, м'ясо, сіно. А це знову, як за німців, призвело до голоду. Правда, голод 1946 був трохи меншим у селі, ніж 1942 р. Тоді серйозно постраждала від голоду Бессарабія. Щодня навідувались До села голодні бессараби, і селяни допомагали їм, чим могли. Дехто з голодних залишився лежати в нашій землі. Жителі Долішньої частини села згадують красуню-дівчину з Бессарабії. Померла вона в Думанові біля залізниці. Знайшли її пастухи. Там і поховали. Не дочекалися батьки доньки з далекої дороги. З часом зрівнялась із землею її могила. Не залишилось сліду. Лише оцей спогад. Та молитва за тих, хто страждав.

Село несло свій хрест. Панувала карткова система, дармова робота на користь держави. Зокрема, кінних господарів змушували возити дерево із Карпат. Потрібне воно було для відбудови Донбасу. Та не лише дерево. Потрібні були робочі руки. Тому розпочався примусовий виїзд молоді на шахти, де чекали їх жахливі умови праці та життя.

Господарі орали, засівали, збирали урожай, але більшовицька мітла вимітала все. Одночасно велася агітація за створення колгоспу. Уповноважені райкому партії, райвиконкому, НКВС, ястребки (загони з місцевих жителів для охорони порядку і боротьби з бандерівцями) шастали селом, примушували господарів молотити зерно, вітрити, сушити і везти на зерноприймальні пункти, щоб якнайшвидше відрапортувати про здачу контингенту. Найбільше в'ївся селянам у шкіру емісар Злидень Григорій. Господарі не завжди справлялися з поставками, які весь час зростали. Селянський двір, крім зерна, зобов’язаний був здавати 280 л молока від корови. 12 кт м'яса, 30 яєць, шкіру, шерсть. Селяни ставали боржниками перед державою.

В 1947 радянська влада створила бригади по ліквідації заборгованості. У нас грабіжницький похід селом вела бригада у складі Візеренка. Дідова. Злидня. Ці люди не знали меж у грубості і жорстокості. Коли воїни УПА підстрелили Злидня (втратив ноги), на його місце прибув Андруцький, начальник ощадкаси.

Погані спогади залишили по собі Мирохін — секретар агітації і пропаганди райкому партії. Володькова — голова жіночої ради району. Щоденно цих людей разом з охороною треба було харчувати. Це була каторга для кожної газдині. Уповноважені райкому були справжнім лихом. Вдавалися до фізичних розправ над непокірними, заарештовували, лякали виселенням до Сибіру. Спочатку лякали, а незабаром взялись реалізовувати погрозу — почалась депортація селянських родин. Худобу депортованих переводили до створених у районі колгоспів, зокрема, в с. Узінь. А з кінця 1949 р. почалась інтенсивна робота працівників усіх служб Станіславського району по створенню колгоспу. Шантаж, залякування Сибіром, фізичні розправи зробили свою справу — в березні 1950 р. в селі створено колгосп.

З 1944 р. замість "лігеншафту" було організовано господарство ОРС "НОД-4" по впрошуванню овочів. Будівлі дідича в час війни згоріли. Отже, новостворений колгосп не мав приміщень. Вихід знайшли в тому, що хати, стодоли, стайні депортованих господарів розібрали і будували корівники, конюшні, свинарники, вівчарню, пташник, кролівник, комори. Першим головою колгоспу був Когуч Йосип (Вугрин) — прихильник нової влади. Другим — Андрусишин Федір, якому керівники району не дуже довіряли. Через це в червні 1950 р. головою колгоспу (без згоди колгоспників) було прислано Коруняка, активного “ястребка”, який не мав найменшої уяви про господарювання. Це вплинуло на те, що урожайність зернових та овочевих культур досить знизилась. Іноді збирали менше, ніж сіяли чи садили. Оплата за трудодні була дуже низькою, а то й зовсім не видавалась. В 1950—51 p.p. на трудодень видавали 200—500 г зерна і 26 копійок. З 1952 р. по 1965 р. головою колгоспу був Байляк Данило. Господарство не жило, а животіло. Люди байдужіли до землі, земля втрачала господаря. Грунти не удобрювалися. Земельні ділянки колгоспників були дуже малими. Поступово зменшувалась кількість корів в індивідуальних господарствах. Адже сіно для худоби доводилось заготовляти у балках, на межах, в потоках. Хто наважувався взяти щось з колгоспного поля, міг і в тюрму потрапити. Так, їздовий Когуч Йосиф узяв на віз в’язку соломи для колгоспниці Щербій С. Чоловіка звинуватили в крадіжці і засудили на 2 роки 20% щомісячних відрахувань від заробітку. Подібне покарання відбула колгоспниця Салій П. і не лише вона...

До колгоспу "Нове життя" входили села Рибне (його жителів було депортовано у Кіровоградську область), села Гути (гутянці на той час перебували на Одещині). Згодом до павелецького колгоспу приєднали с. Майдан. Десь з 1957 р. почали повертатися до сплюндрованого і знищеного села риб'яни. Жили нелегально і напівлегально, будували хати-землянки і працювали в колгоспі. В час копання буряків жінки з Рибного взяли додому буряків. По дорозі їх затримали. Згодом жінок засудили кого на 3, кого на 7 років ув’язнення. Ніхто з правосуддя не звернув увагу, що крали жінки, аби годувати голодних дітей. Нікого не цікавила й доля посиротілих дітей. Житель Павельча Драгомирецький Микола відбув у тюрмі три роки за те. що на звітних зборах колгоспників кинув негативну Репліку в адресу правління колгоспу.

Голови колгоспу змінювались часто: Смотрук В., Дуранович М., Думський М., Палійчук, Балан. Шостак С. Це вело не до кращого стану справ, а до занепаду. Правда, дехто з голів намагався працювати по-господарськи, як-от Смотрук, Палійчук. Балан. Але результату особливого не добивалися. Господарство заходило в борги (хоч був рік з 1 млн. крб. прибутку). Колгосп приєднували то до господарства с. Ямниці, то до Тязева. Згодом до колгоспу “Нове життя”, крім Майдану, приєднали Долішній та Горішній Угринови. Утворилось господарство “Дружба”. Але всі ці перестановки поліпшення матеріального стану не давали. І колгоспники, і голова були безправними щодо господарювання. "Зверху” надходили вказівки, що сіяти і садити, коли збирати. Тиснули в час здачі хліба державі. А здавати іноді не було що, бо, як казали люди, сіяли не зернові, а “бобик” та “кузіку” — нечисте, бідненьке зерно. Поступово із багатогалузевого господарство Перетворилось у спеціалізоване — по вирощуванню молодняка великої рогатої худоби. Перестали вирощувати птицю, овець, свиней, молочних корів.

Колгоспники були безправними, як колись кріпаки. Вони не мали права піти з колгоспу (на це повинен бути дозвіл правління колгоспу). Вони не мали паспортів. Дозвіл на навчання в міську школу, технікум, інститут теж давало правління колгоспу. Випусники сільської школи автоматично ставали колгоспниками, хоч заяви про вступ до колгоспу ніхто з них не писав. Колгоспники працювали від зорі до зорі. Вводився обов'язковий річний мінімум трудоднів. Цей мінімум був такий великий, що не кожен міг справитися. І інші приниження терпіли колгоспники. Були випадки, коли керівники колгоспу заганяли на колгоспний двір вози з сіном, листям, дровами, мотивуючи тим, що колгоспники користуються транспортом "незаконно”. Як покарання, обрізали земельні ділянки попри саму хату.

Вказівки “згори” виконувались сумлінно. Ось приклад. Між коліями був висаджений сад (яблуні, груші, сливи, плодово-ягідні куші). Деревця добре прижились, сад давав урожай. Садівником був Винничук Микола. Знав і любив садівництво, дбайливо доглядав кожне деревце. Та через кілька років — вказівка: сад знищити! Правління цей наказ виконало бездумно. А от коли житель Вікторова по дорозі додому' викопав три

саджанні яблунь, то отримав три роки тюрми. Отакою була колгоспна правда.

Зовсім по-іншому жили члени правління. Свята колгоспні — обжинки, об'їзди, звітно-виборні збори — відбувались гучно, гуляли на славу, іноді з виїздом на природу.

Суспільно-політичні зміни в Україні внесли зміни і в господарство села. Змінились умови життя в колгоспі. На демократичній основі головою колгоспу було обрано Попадинця Ігоря Теодоровича. За нього господарство реорганізоване у селянську спілку "Дружба”. Однак через стан здоров'я Ігор Теодорович залишив спілку. На загальних зборах спілчан головою обрано Росіцького І. К. Іван Карлович один час уже працював у господарстві заступником голови, виявив себе Добрим спеціалістом в галузі тваринництва. Добре зарекомендував себе на посаді керівника сільського свинокомплексу. У Павлівському господарстві зараз добитись прибутків дуже важко. Адже у 80-і роки сільська рада на чолі і Білою Г. О. та колгоспне правління під керівництвом Шостака розбазарили землі села. Роздали їх під садово-городні ділянки жителям м. Івано-

Франківська без будь-якої користі для павлівчан. Навпаки, шкода від дачників відчутна — збільшилась кількість сміття вздовж залізниці, знищені навколишні посадки, страждає ліс. джерела. І якби-то працювали на землі городяни, забезпечуали себе городиною. А то ж виросли на павелецькій землі, як гриби в дощ. казкові котеджі. Так хочеться знати, звідки у наш скрутний час взяли власники котеджів грошики, з котрої державної кишені витряслись мільйони на павлівські грунти. Встали б нині з могили колишні власники земель — прокляли б нас за безглуздя вчинків. Втратили павлівчани право на Думанів. Гбурове поле, Мазурське, За греблею, Приймакове поле. У Кам'яному землі "роздали” знатним керівникам промислових підприємств під будівництво, хоч усім відомо, які прекрасні квартири мають ці люди в Івано-Франківську.

Отож, у користуванні спілки залишилось біля 300 га землі. Вона розпайована між спілчанами, сільською інтелігенцією. Пайовики одержали земельні сертифікати і вклали їх у спілку "Дружба". Однак це справи нині не рятує. Господарювати Російькому І. К. досить важко.

Порядку в земельній справі нема. Вся техніка зношена, запчастин бракує. Придбати щось нове майже неможливо через високі ціни на промислову продукцію. Постійною проблемою для господарства є забезпечення транспорту пальним. Значної шкоди завдає господарству часте відключення електроенергії. Бракує керівникові господарства і однодумців у щоденній роботі. Бракує підтримки і розуміння з боку громади села. Та попри все керівник господарства дивиться в майбутнє з оптимізмом, намагається тримати спілку в порядку, привчає працівників до дисципліни, допомагає павлівчанам технікою в обробці землі, зборі врожаю.

В останні роки земля відчуває повернення до неї господаря. Павлівчани взяли у користування землі скільки хто хотів. Дехто повернув собі предківські наділи. В людей більшає власних коней, з'явились вози, сільськогосподарський реманент. Земля стала справді годувальницею. У нинішні часи вона для багатьох стала єдиним засобом існування. І радіє душа, коли бачиш, як на землі працюють ті. що її люблять.