Наукова бібліотека України


Loading
ВІД ЧАСІВ НАЙДАВНІШИХ ДО НИНІШНІХ
Краєзнавство - Павлівка (Павелча) - Івано-Франківська область

Особливий нині час. Закінчується XX століття. Ми з надією заглядаємо у вік наступний. З надією на добре життя, сприятливі умови для утведження і будови нашої держави. Ми, павлівська громада, віримо у щасливу долю наших нащадків, що житимуть на вільній рідній землі, з любов’ ю та повагою ставитимуться до України, служитимуть їй і з гордістю аналізуватимуть історію свого краю. Бо істинно: той достойний майбутнього, хто добре знає минуле. А ще: “Щоб полюбити рідну землю, її неодмінно треба спізнати"(В. Скуратівський).

Отож задля майбутнього прагнемо ми нині спізнати наше минуле. Ідея написання історії села живе вже кілька років. Зразу здавалося, що наше село — то маленька краплина в українському історичному безмежжі, що нічого особливого та примітного у нас не траплялося, то й нема з чим являтись світові. Та коли почали збирати матеріали, здивувались його кількості. Кожна людина, сім’я, родина — то захоплююча сторінка нашої історії. Вражає сила духу наших земляків, їх безмежна відданість народові, їх подвиги, їх буденна турбота про національне обличчя громади. Про них. звичайних і водночас особливих павлівчан, варто розповідати.

Візитною карткою нашого села є пісня "Павлівський вальс”. Народилася вона в 60-і p.p. Слова написав Шкандрій Євген Олексійович, музику — Богдан Юрків. В останні роки пісня доповнена новими словами. У ній — наша історія, захоплення красою рідного краю, велика любов до землі, до батьківського порога, бажання бачити село щасливим в усі прийдешні часи. Це ті почуття, що живуть у серці кожного павлівчанина.

ПАВЛІВСЬКИЙ ВАЛЬС

Слова Євгена О. ШКАНДРІЯ Музика Богдана ЮРКІВА

Проміння щедре сонце ллє,

Грайлива даль ясна,

І Павлівка, село моє.

Цвіте, немов весна.

Приспів:

Наш вальс хай слухає земля,

Хай чує кожен дім,

Бо Павлівка, село моє,

У щасті молодім.

Лани широкі довгунця.

На лузі килим трав.

Я хочу знов, щоб без кінця їх вітер цілував.

І хлопців пісенька дзвінка.

Понад селом летить.

А у дівчат краса така.

Що серце аж щемить.

В нас до могил святих УПА Живі кладуть вінки.

А слава сотника Павла Безсмертна на віки.


ВІД ЧАСІВ НАЙДАВНІШИХ ДО НИНІШНІХ

Сучасне село Павлівка розташоване на 11 км північніше від м. Івано-Франківська. Близькими його сусідами є с. Угринів, Ямниця, Рибне, Майдан. На 1995 рік у селі було 711 господарств, проживало 2261 чоловік. Площа Павлівської сільської ради становить 2128 га. На території села діє спілка власників "Дружба”, в якій працює 69 чоловік. Відбулась її приватизація в 1995 році.

Село газифіковане.

Торговельну мережу села складають три магазини загальною площею 178 м2 . Павлівська загальноосвітня школа І—III ступенів, яка 1993 року названа іменем Юліана Целевича, розрахована на 624 учнівських місць, розташована у типовому приміщенні, що було споруджене 1978 року. Тут навчається 426 учнів, працює 32 вчителі і 18 працівників по обслуговуванню школи. Село користується послугами 9 лікарів та 8 середніх і З молодших медпрацівників Павлівської лікарської амбулаторії. Під новий 1996 рік медики відсвяткували новосілля, розмістившись у пристосованому приміщенні в центрі села, що раніше займала адміністрація колгоспу "Дружба".

Будинок культури на 250 місць розташований у старому приміщенні колишної хати-читальні і зовсім не відповідає сучасній назві. Штатні працівники — директор і художній керівник, керівник самодіяльного народного хору і керівник народного драматичного колективу. Працюють хоровий і драматичний народні колективи.

Книжковий фонд сільської бібліотеки, що розташована у збудованому в 70-і роки приміщенні, складає 16155 книг, читачів обслуговують 2 бібліотекарі.

В релігійному питанні жителі села одностайні. Всі об‘єднались в греко-католицьку конфесію і відвідують почергово обидві церкви: Святого Миколая і церкву Христа Спасителя.

Зовнішнє обличчя села особливе, неповторне. Павлівка розташувалась у мальовничому куточку Прикарпаття. Місцевість тут горбиста, рівнинні ділянки змінюються підвищеннями.

Топографічна карта с. Павлівки

Село лежить у видолинку, ніби дитина в колисці. З висоти пташиного польоту ця панорама виглядає чудово. Можливо, на зорі формування земної кори тут, у павлівському видолинку, текла могутня гірська ріка, що залишила по собі затишну улоговину з високими похилими краями. На північ та південь від села піднімаються до сонця височини. На їх схилах людські городи, луки, поля спілки власників “Дружба”. Грунти тут глинисті. У Павельчі Долішньому більш родючі, а чим далі на захід, тим грунти стають бідніші на гумус (в селі таку землю називають біличкою). Схили помережані безліччю потоків і потічків, що служать пасовищами і сіножатями. На захід від села тягнуться ліси. Вони, ніби два казкові велетні, простягли свої могутні руки вздовж села і пильнують його спокій, захищають від гірських напасників-вітрів. Південним кордоном між Угриновом і Павлівкою є Бавки (назва цього лісу — результат асиміляції слова "балка”). Примітною ознакою Бавків є гора Кабанка. через яку пролягла шосейна дорога Івано-Франківськ — Калуш. Назву ця гора отримала від того, що районе було тут багато диких кабанів (та й зараз ці тварини дають газдам про себе знати).

На північний захід від села тягнуться Тязівські лази, колись багаті грибами, різноманітними ягодами.

Ліси ці мішані, переважають дуб, береза, осика, граб, сосна, смерека. Тут водяться козулі, кабани, олені, куниці, норки, лисиці, зайці, борсуки, тхорі. Раніше, коли лісові ділянки належали газдам та дідичеві, тут панував порядок і багатство. Тепер, на жаль, ліси захаращені, занедбані. Варто їм повернути господарський вигляд!

Земля наша багата джерельною водою. Джерела є і по схилах височин, і в долині, де міститься село. Кажуть, що раніше в селі були джерельні криниці для кожного кутка. Особливою славою користувалась Штурбина криниця (назва пішла від прізвиська власника землі). Вода з криниці мала лікувальні властивості. Кажуть, навіть з інших сіл приходили сюди люди, щоб набрати води і лікувати нею очі. У час колгоспного господарювання криницю занедбали. І лише недавно Дроняк І. та Когуч М. власними зусиллями прочистили її, відновили цямриння, спорудили дашок. Поряд встановлено пам'ятний хрест у честь третьої річниці Української Незалежності. Цей хрест освячено о. Євстахієм у присутності багатьох павлівчан 28 серпня 1993 року.

Всі потоки та потічки в нашому селі починаються з маленьких джерел. Вони живлять річку, що тече долиною вздовж села. Початок свій ця мінлива річечка (мінлива, бо може бути або маленьким безпомічним потічком, або бурхливою сердитою лавиною, що мете все на своєму шляху) бере далеко в Чорному лісі з озер. Один із потоків, що вливається в головне русло, витікає з гори, з Кадуба у Николиному лазі. З давніх часів це місце вважалося святим, а вода з Кадуба мала лікувальні властивості. У час національного відродження жителі села Рибного встановили тут невелику скульптуру Матері Божої, відправили Службу Божу, щоб очистити святе місце від скверни лихих людей, що десятиліттями господарювали на нашій землі.

Річка наша має декілька назв: Ямничанка. Рибниця, Павлівчанка, Павельче. Назви етимологічно прозорі: Ямничанка - бо витоки бере з джерел — ямн, у "ямні" під Стінкою (за с. Ямниця) закінчує свою самостійну путь і впадає у Бистрицю. Рибниця - бо раніше була доволі багатою на рибу та раків.

Село простягнулося в улоговині зі сходу на захід більш як на 7 км. Така протяжність з давніх-давен зумовила поділ села на дві частини: Горішній та Долішній кінець. Існує навіть умовний кордон між ними — Приймаків потік. Громада села має дві церкви та два цвинтарі.

У двох частинах історично склався і дрібніший поділ села: Закогучі, Ксьонзове, Беріг, Лан, Середина, Камніне, За греблею За чорним. Кожна із цих своєрідних топографічних назв має своє пояснення. Так, земля за ґаздівством Когуча названа Закогучами. Земля, що належала церкві, названа Ксьонзове. А є городи, названі Піддяче. Значний підйом дороги зумовив появу назви Беріг. Лан — та частина села, що належала дідичеві. Середина — центр села.

Кілька легенд пояснюють назву Камніне. Кажуть, що жив у селі багатий чоловік, який мав багато землі. З якихось трагічних причин він загинув, похований на своїй землі. Могила його була висока, викладена з каміння. Оце місце й назвали Камінне, або інакше Камніне.

Легенда роду Камнінських твердить, що на грунті, який посів цей рід, колись жив багач. Вподобав він собі молодицю чужу. Згодом з’явився на світ незаконнонароджений син. Пан вихвалявся, що збудує каменицю цій дитині. Але згодом багач запив так, що позбувся всього багатства. Обіцянка про каменицю залишилась цяцянкою. Парубок так і жив у напіврозваленій хатині. Незабаром пан виїхав із села. Його грунт люди іронічно назвали каменицею. Звідси і пішло — Камнінський беріг. Назва Камнінські закріпилась за родиною, що осіла на вільному грунті, де мала би стояти камениця для сина — бідняка.

Крайня горішня частина села, здається, взяла назву від велетенського Чорного лісу, що простягнувся на захід аж до гір Карпат.

Навколишні простори — це безліч урочищ та потоків, кожен зі своєю назвою. Потоки: Винничуків, Цибульський, Ксьонзів. Саліїв, Розтоки, Окіп, Кошірки, Плоский, Іванків, Столярчуків, Камніний, Приймаків. Урочища: Жидівка, Думанів, Зруб, Забереж, Полона, Кирнички, Гончірки, Сіканє, Граб'є, Козубівка, Думка, Дубина, Клембатівка, Цегольня, Комарово, Іванкова гора, Гбурове, Глибоке, Млинівка.

Багато з цих назв походить від родинних прізвиськ колишніх власників. Деякі мають інші примітні особливості.

Шкляр Марія Василівна оповіла легенду про Жидівку.

Поле в долішньому кінці Павельча належало колись жидові. Господарство тут було велике, а робочих рук не вистачало. Господар мав сина та й оженив його з дівчиною з бідного роду. Була та невістка спокійна, добра, роботяща. Та не прийшлась по душі чоловікові. Часто бив її, ображав. Вона терпіла образи, бо носила під серцем дитя. Народила донечку, надіялась, що цим умилосердить чоловіка. Але він знущався далі. Не змогла жінка витерпіти такого життя. Темної ночі поклала своє дитя в ліжечко, перехрестила, поцілувала і пішла з хати. Більше не повернулася. Через день знайшли її тіло в криниці на жидівському полі. З того часу криницею не користувалися, закидали її терням та хмизом. Хтось на цямринні вирізьбив по-польськи "жидівка”. Довгий час це місце відлякувало людей, бо казали, що ночами чути з дна жіночий стогін, що то душа жидівки побивається за своїм дитям. Тепер повз цю криницю проходить польова дорога, що з'єднує Павлівку з Ямницею. історію нещасливої жінки давно забуто, а назва "Жидівка” закріпилась за дорогою. До речі, інша дорога (з твердим покриттям) з Павлівки до Ямниці називалась Кривулею через крутий поворот. Примітною особливістю дороги були ранні соковиті черешні. В червні дітвора обох сіл нагадувала горобців, що обсідали гілки смачних придорожніх дерев. Радянська безгосподарність знищила цю розкіш, нічого взамін не давши.

Є в нас назви, зв'язані з добою козацької боротьби з польською шляхтою. Легенда оповідає, що на лісовій поляні неподалік від Павельча отаборився на ніч невеликий козацький загін. Стомлені довгим переходом козаки швидко поснули. А шляхтичі тим часом підступно оточили їх. Зав'язалась нерівна січ. Козаки бились завзято, до останньої краплі крові. Полягли усі... Коли на ранок зійшло сонце, то вжахнулося від страшного виду поляни. Козацькі тіла були посічені, на траві запеклась кров загиблих. З того часу й з'явилась назва Сіканє. Люди довгий час не наважу вались ані випасати тут худобу, ані вести сінокіс.

Потік Плоский названий через своє широке, розлоге русло.

Урочище Полона характерне тим. що розташоване понад 300 м над рівнем моря.

Назва Зруб з'явилась відносно недавно, коли за комуністичної системи було вирубано ліс дідича.

Поряд розкинулась Млинівка, де колись накопичувалась вода, що забезпечувала роботу млина.

Важливою і досить складною є проблема аналізу назви села Павлівка.

Найрозповсюдженішеною є версія, що назва ця походить від імені козака Павла, який, мовляв, заснував дане поселення десь на межі XV—XVI століття. Цій етимологічній версії піддається і більш старіша назва села, що збереглася у позначенні залізнодорожньої станції та офіційній назві річки — Павельче.

Здавалось би, з цим трактуванням можна погодитись, якби не історичні розвідки наших земляків з діаспори. Так, Василь Щербій у “Альманасі Станіславської землі (Збірник матеріалів до історії Станіславова і Станіславщини)”, том II, що виданий Центральним Комітетом Станіславщини, Нью-Йорк — Париж

— Сідней — Торонто, 1985 р., згадує: “Покійний ред. І. Ставничий, колишній мешканець Павельча зібрав відомості про існування с. Павельча від 1582 року, спираючись на записах Владислава Лозінського, том І, II, що їх видала була книгарня Губриновича у Львові. В тих записах говориться: “Станіслав Влодек з Германова, каштелян Каменецький, староста Галицький надав за конфірмацією Зигмунда III село Павельче в 1582 році трьом братам: Михайлові, Гнатові і Лазарові Турчанським... “ Там же читаємо: “В Кракові 20 червня 1591 року Зигмунд II віддає Лисець, Пажиків і Поволче, села в подільських областях, Бартоломійові Брутусові і його спадкоємцям...”

На основі тих записок видно, що назва села Павельча не походить від назвиська якогось поміщика Павла, первісна назва була Поволче.”

Отож, оці посилання на історичні документи заставляють шукати інші етимологічні версії.

Припустимо, що назва "Поволче” польського походження. У польсько-українському словнику знаходимо спільнокорневе з ним “POVOLNU”, що означає:

1) повільний, 2) слухняний, покірний.

Одинадцятитомний "Словник української мови” дає такі тлумачення слів:

"Повільний. Який здійснюється, відбувається протягом тривалого часу”;

"Покірний. Який завжди підкоряється, не суперечить, поступається в усьому: слухняний”.

Хтозна — котре із цих значень використали поляки для означення нашого села.

Можливо, перше. Бо відомо, що з часом село дуже повільно розросталося вздовж ріки, садиби були доволі віддалені одна від одної, бо заселялися зручніші, кращі землі.

А можливо, польський уряд вважав наше село спокійним, слухняним, бо й досі не віднайдено жодної згадки про будь-які заворушення чи протести проти польського панування на недавно вільних ще землях. Хоч у той час міцно жила слава відважного народного ватажка-месника Івана Мухи, наганяли жах на панів мужні опришки. Поволче ж жило своїм буденним господарським життям, було спокійним.

Це всього лиш припущення, що не претендують на право істини. Однак, можливо, якась рація в цьому є. Інакше, за що сусіди — ямничани обзивають нас принизливим словом "личаки”?!

За 400 років існування села у назві відбулась асиміляція звуків, що дало Павелче. Павельче. 1946 року влада безпідставно замінила історично сформовану назву новою — Павлівка.

У людей, яких цікавить давнина, з'являються оригінальні пояснення назви села. Так. Боднарчук Ілько Михайлович висловлює припущення, що у древні часи територія сучасного села була вкрита густим лісом і чагарниками, де часто ховались наші пращурі від ворогів. Оскільки тут водилося багато звірів, особливо вовків, то закріпився вислів "по вовче”, що перейшло у власну назву Пововче. яке згодом змінилось у Поволче.

Звідки ж бере початок Поволче — Павелче — Павлівка? Де були перші поселення наших пращурів? Мало переказів про це зберегла наша земля. Старожили твердять, що в сиву давнину село жило в урочищі Думанів. Назва утворена від імені першого поселенця Думана. Знаходилось це поселення на невеликому плоскогір'ї і було відкрите всім вітрам та численним ворогам. А їх у ті часи рвалося на Галицьку землю багато. Тоді ординці по кілька разів на рік налітали сюди, палили все. грабували, гвалтували, вбивали, крали людей, як худобу, й гнали на кафські торги. З Рогатина через Галич на золотий торг повезли красуню Настю Лісовську. славну Роксолану. Певно, таких нападів, як Рогатин. Галич, зазнало і поселення наших пращурів. Можливо, зруйноване було дощенту, люд у ярмо потрапив, а ті, що врятувались, вже не мали ні сили, ні бажання на старому місці селитися. То й перенесли своє поселення в більш захищене місце біля річки. Побутує думка, що село починалося з

Зачорного. Чи поволі, чи швидко, та розрослось поселення вздовж річки. Тут була родюча земля, а буйнота зелені ховала біленькі хатини від чужинецького ока.

Переказ про перше поселення в Думанові ніякими археологічними знахідками не підтверджується, хоча на цій території постійно ведуться різні земляні роботи. Єдина знахідка в урочищі Думанів — обпалене каміння, а не мало нам про що говорить.

На сьогодні ці землі займає військова частина та земельно — городні ділянки мешканців Івано-Франківська.

В Долішньому кінці над річкою (біля Гната) у вересні 1993 року освячено хрест із каменю. На хресті напис: "Пам'ятка першій церкві і прадідам нашим. Громада Павлівки". Ініціатором встановлення цього хреста є Дроняк Іван Васильович, добрий і розумний наш земляк, якого хвилює проблема наших пракоренів. Пам'ятка встановлена на місці, де, за переказами, була церква та цвинтар наших предків, що заселяли Думанів.

Вивчаючи історію села Поволча — Павелча — Павельча — Павлівки, варто звернути увагу на сліди матеріальної культури наших предків та на те, як вони простежуються в археологічних експонатах.

1983 року на території села проведено розкопки розвідувальним загоном Івано-Франківського педінституту і обласною організацією охорони пам'яток історії культури. Складено 7 пунктів нумерації археологічних пам'яток.

Топографічні карти розташування археологічних пам’яток: Павлівка II, III

Перший пункт — це місце в урочищі Плоский, де павлівчани Гошовський М. та Матіяш Є. в 70-х роках XX ст. знайшли кам'яну сокиру. В 90 рр. Когуч М. знайшов тут кремінний ніж. Ці знахідки стали музейними експонатами: сокира — обласного краєзнавчого музею, ніж — музею Ю. Целевича при Павлівській ЗОШ.

Пункт "Павлівка II” знаходиться 800 м на північний схід від автозупинки "Павельче" траси Івано-Франківськ — Калуш. Південним кордоном пункту є лівий берег потічка Камніний. З півночі обмежовується високими деревами і чагарниками. Тут знайдено кремінні вироби: ножовидні пластинки, відщеп кременю, декілька глиняних виробів і фрагменти стінок глечиків, які близькі до культури лінійно-стрічкової кераміки. Назва культури походить від заглиблених ліній, якими прикрашали глиняний посуд. Знайдені вироби відносяться до доби мезоліту та неоліту.

Пункт “Павлівка ІІІ”. Матеріали зафіксовані на віддалі 800 м на північний захід від шосейної дороги та 1.1 км на північ від перехрестя шосе з павлівським гостинцем. З північного заходу пункт обмежений залізодорожним насипом, з північного сходу — руслом невеликого потічка. Тут знайдено декілька кремінних виробів епохи неоліту.

Поселення культури лінійно-стрічкової кераміки знайдено на південно-західній окраїні урочища Камніне в 0.6 км від автозупинки. Східний кордон пункту — потічок, що впадає у річку, та декілька

Топографічні карти розташування археологічних пам’яток: Павлівка IV. V

Топографічні карти розташування археологічних пам’яток: Павлівка VI, VII

господарств павлівчан. Археологічні матеріали зібрано з площі 300x600 м. Знайдено більш як 140 виробів з каменю, кременю, як от скребки, ножі, різці. Зафіксовано уламки бритви, шліфованого тесла і долото у формі взуттєвої колодки з базальту. На поверхні ріллі знайдено два відщепи обсидлану. Серед знахідок 10 зернотерок, в т. ч. великі, розміри 52x35x27 см. Зібрано близько 20 фрагментів стінок глечиків з нотним орнаментом культури лінійно-стрічкової кераміки. Тут зустрічаються багаточисленні шматки обпаленого каміння, фрагменти глиняної обмазки. Десь 20 кремінних виробів належить до періоду пізнього палеоліту. Культурний шар пам‘ятника зазнав значних пошкоджень через меліоративні роботи та регулярні оранки під сільськогосподарські культури.

Справа від дороги Івано-Франківськ — Калуш в 100 м на північ від автозупинки на невисокому горбі, що утворює правий берег русла потоку Камніний, на поверхні незораного поля зібрано декілька кремінних виробів доби неоліту.

Пункт "Павлівка VI" виявлено на невисокому підвищенні зліва від шосе за 0.3 км на південний захід від автозупинки "Павлівка". на лівому березі річки, за 0.4 км від її русла. Тут віднайдено скребачку високої форми, декілька шматків кременю доби неоліту.

Ще один пам'ятник доби неоліту — кремінні вироби — знайдено за 0.6 км на південний захід від пункту "Павлівка VI". Пам'ятник обмежено руслами трьох потоків, один з яких впадає в річку Ямничанку.

Матеріали із археологічної розвідки 1963 року Павлівка IV: І — долото із базальту, 2—4. 8—I4 — вироби із кременю.

5—8 — фрагменти кераміки з "нотним " орнаментом

Всі ці пам'ятки,  Павлівка І, II, III, IV, V. VI, VII'’, зафіксовано на таблицях.

Матеріали археологічних досліджень зібрав і оформив працівник всесвітньої історії Прикарпатського університету Ігор Квочкін. Знайдені вироби експонуються у музеї археології Прикарпатського університету.

Таким чином, дані археологічних досліджень доводять, що життя наших пращурів почало пульсувати в урочищах Камніне та Плоский. Ці поселення з'явились в доісторичні часи і належать до підкарпатської групи шнуркової кераміки, верхньодніпровської групи.

Звідки прийшли люди, що заселяли село, якого були походження і кого вважати корінними односельчанами, відповісти трудно. Хіба що по прізвищах. Кожне село знає декілька родин, прізвища яких є найбільш поширеними. Більшість павелецьких родин є з прізвищами Боднарі, Дорошенки, Заславські, Когучі, Маланюки, Матіяші, Попадинці, Ребрики, Стасинці. Тачинські, Боднарчуки, Шуляри, Щербії, Шкандрії, Морози, Салії. Михнюки. З'явилося багато нових прізвищ, як от Андрусишини, Гушманюки, Гбури, Мельниковичі і т. п. Деякі зникли через відсутність продовження роду. Це Бегей, Голуб, Драгомирецький, Терлецький, Щирецький, Жураківський, Крамар, Поштарик.

Найперша письмова згадка про село Павельче належить до 1582 року: "Ми, Станіслав Влодек із Германова, каштелян Каменецький і староста Галицький осаджуємо село нове за конфірмацією його милості короля польського Зигмунта III-ього на грунті королівському званому Павельче і доручаємо осадження нової осади трьом братам осадникам, тобто засновникам Миколаєві, Гнатові та Лазареві Турчанським. Згідно наданого їм привілею Турчанці мають на визначеному їм урочиську осаджувати хлопів, показувати їм поля і сіножаті та роздавати їх їм, поки вистачить, визначати місце і ставити на них халупи (хати). Лісів уживати має нове село навпіл з існуючим селом Ямниця. Всі осаджувані — як орачі так і загородники — мають запевнену (власність) вільність до 15-ти літ від часу як хто і коли з них буде осаджений. Вільно осаджені (тобто поселенці) будуть звільнені на увесь той час від усяких повинностей, поборів, робіт, повозів та інших праць, а по 15-ти літах будуть мати такі наступні повинності: з лану--1 злотих річного чиншу, віл овець — кожного 20-го барана, один овечий лас (може, сир) або валаський попруг, щороку 10-й вепр, щороку привіз до галицького замку два дерева для будівництва, а також дощок і гонтів, хто їх виробляє. Кожний орач має на Боже народження (Різдво) привезти до замку два вози дров для опалення, два півні, одну гуску та 12 курячих яєць. З пасіки — хто її має — мусить давати бджолину десятину (десятий вулик). Наприкінці травня кожний працівник щороку мусить два дні сіно косити, а скошене згромадити і сховати, а також два дні жати збіжжя. Для вислуховування скарг і "виміру справедливості" будуть відбуватися в замку галицькому віча в пана старости. Самі ж осадники Турчанці — брати Миколай, Гнат і Лазар — за свої груди в осадженні села отримують у новозаснованому селі війтівство. Вони можуть викопати і на свій ужиток виробити 6 ланів земельних угідь, а 7-ий лан має йти на попа. А той піп яко богомолець, пастир, має бути увільнений від усяких данин і повинностей. Осадники можуть осаджувати на свій пожиток стільки підсадків (підсусідків) скільки буде можна, а також можуть собі вибирати сіножаті, млин та фільварки збудувати, бровар та корчму виставити. З данини хлопської належатиме 5 — 3-й грош. 3-й баран, а з грошових чиншів (винних) — 3-й квартник. Осадники мають зверхність над осадженими ними, не допускаючи від них свавільства в новоосадженому селі, а хлопи мають їм щороку один день орати, два дні косити, три дні жати, а на Різдво мають давати їм по одному колачу і по одній курці, на Великдень по одному колачу. а яєць скільки бути може. Війтівство Турчанці отримують на вічні часи, а якби пізніше котрийсь з наступних старост хотів їх рушити, тобто позбавити вишеперечислених пільг, то мусить оплатити їм викуп — по 100 гривень за один лан (корова коштувала в ті часи 30 грош. а на одну лічильну гривню йшло 40 грош)! (див. "Превом і левом ". "Звичаї на Червоній Русі в першій половині XVII ст.. том 1. стор. 390—391. Львів. 1904 р. Владислав Лозинський, мова польська). Автор вище цитованого документа посилається на І32 том "Актів громадських Галицьких", стор. 661 й далі, який у вішаному 25-ти томнику видрукований не був.

В 1606—1607 рр. павельчанський священик отець ієрей Іоан Павелецький подарував жіночому монастирю, що знаходився в с. Загвіздя. рукописной "Апостол", писаний в XVI ст., який мав на ті часи неабияку, вартість. "Сій Апостол. — читаємо дарчий напис, — подароваль отець ієрей Іоан Павелецький до храму святого Василія Великого на грунтах пановъ загвоздських року божого 1606—1607 р”.

Перша письмова згадка про цей монастир, який знаходився в с. Загвіздя або в його околицях, належить до 1394 р. Після 1772 р. монастир був зруйнований за розпорядженням австрійських окупаційних властей. За свідченням писемних джерел (див. "Литературный сборникъ издаемый Галицко-Русской Мещииею". стор. 162, 1874 р., Львів) подарований "Апостол" після зруйнування монастиря зберігався в Митрополичій бібліотеці міста Львова під № 6.

В 1613 р. (див. "З минулого Єзуполя та околиць", Олександр Чоловський. мова польська) польський король Сигизмунд III-й надав свою власність село Павельче в нагороду брацлавському воєводі Якову Потоцькому за здобуття ним російського міста Смоленська. Однак пізніше село знову опинилося у королівській власності.

Із "Люстрації" (див. "Люстрація королівських добр воєводства руського, земля Галицька і Холмська", 1661 — 1665 р.. частина III. стор. 27. Варшава. 1976 р.) довідуємося про село Павельче таке: "Те село має у собі дворищ 16. З 16-ти дворищ є пустих 10-ть, а оскільки дворищ є 6-ть. яким належать 24 чвертки (тобто 24 ділянки землі) по четвертині лану кожна. Підданих (тобто господарів з родинами) на кожній чвертці по одному сидить. Ці піддані по два дні на тиждень від полудня працювати чають (тобто відбувати панщину), що складає 50 днів на рік від одного підданого або ж 5 флоринів (флорин — лічильна одиниця в 30 грош). Кожний десятий пень (вулики) піддані повинні давати.

— тепер дали 3 пні вартістю по два флорини кожний. З овечої десятини повинні давати двадцяту вівцю — дали тепер 6 овець вартістю по два флорини кожна. Половинщизну повинні давати на 7-ий рік — взято того року від них 6-ть волів вартістю по 10 флоринів за одного вола. Церква пуста, без попа. Корчма з млином дають щорічно прибутку 50 флоринів. Того села є посесором (орендарем) Себастіян Маховський — полковник його Королівської Мосці. За привілеєм його Королівської Мосці якого нам, однак, не продукував (не пред'явив)".

В державному (тобто королівському) маєтку Павелча у 1767 р. було 80 господарств, а землі — 15,5 ланів. Панський двір володів 6 ланами, а селяни в своєму розпорядженні мали 9.5 ланів. У державних селах меншість землі припадала на двір, а більшість — на селян: у приватних маєтках навпаки — більше землі у володінні двора, зате менше у володінні селян. Шляхтич у приватному маєтку, будучи повним господарем у ньому, поступово збільшував двірські землі за рахунок селянських. (Грабовецький В., Нариси історії Прикарпаття. Івано-Франківськ. — 1994. — т. IV. — С.59.)

З часу свого заснування й до загарбання нашого краю в 1772 році Австрією село Павельче належало до Руського воєводства Галицької землі. Галицької волості. Галицького староства. За свідченням Йосифинської та Францісканської метрик (1785— 1788 та 1819—1820 роки) село мало дві паралельні назви — Павельче або Павелче і належало до громади Павельче, Галицької домінії, Стрийського округу, а з 1811 р. до Станіславського. Після утворення в 1854 р. нових адміністраивних центрів — повітів — село опинилося в складі Станіславського окружного суду, Станіславського округу, Станіславського повіту.

Із “Словника географічного королівства польського та інших країн слов'янських”, (том, VII, стор. 901, Варшава 1886 р., мова польська) дізнаємося: “Село Павельче Станіславського повіту знаходиться у віддаленні на 11,4 км на північ від міста Станіславова. розташоване над потоком Ямниця або Павельче, допливом (притокою) ріки Бистриці. На схід від села знаходиться село Ямниця, на полуднє — Угринів Горішній, на захід — Майдан, а на північ — Ценжів. Тязів. Через село Павельче проходить урядовий (державний) гостинець Станіслав—Калуш і залізнична колія Львів—Чернівці. До більшої власності (поміщику) належить 582 морги одного поля, 217 — лук, 111 — пасовиськ, а лісу — 443 морги. До меншої власності (селянам) належить орного грунту 1188 моргів, лук і городів — 1313, пасовиськ — 207, а лісу — 76 моргів.” В 1870 році в селі налічувалося 1199. а 1880 році — 1168. а на двірському обшарі (фільварку) 58 жителів. Римо-католицька парафія (до якої належить разом з Гутиськом Старим 553 чоловіки) знаходиться в Павельчі Горішньому, а друга парафія, до якої належить 692 чоловіки, разом з жителями села Рибне, знаходиться в Павельчі Долішньому. В селі Рибне є 363 греко-католики. В селі Павельчі знаходиться школа, каса позичкова з капіталом 500 золотих ринських. Посідачка більшої власності Катерина Стажевська.

На зломі століть (лив. "Скоровідз гміння Галіциї'. стор. 625— 627. Відень. 1907 р.. мова польська) станом на 31 грудня 1890

Загальний вигляд маєтку дідича Менцеля

року в селі Павельче налічувалося 217 будинків та 746 осіб чоловічої й 751 жіночої статі, що разом становило 1497 жителів й в тому числі греко-католиків 1414, римо-католиків 64. іудейського віросповідання — 19. При цьому 1411 жителів своєю рідною мовою вважали мову русинську, а 86 — польську. Селу належало в загальній сумі 2414 га земельних угідь (оподаткованих тільки 2358 га) в тому числі орної землі — 1035 га. Жителі утримували 864 голів в. р. х., коней — 107. свиней — 235. овець — 0. Особисто сільському священику належало (див. "Шематизм", стор. 140, Станіславів. 1902 р.) 119 моргів поля і 118 сіножатей.

На 30 вересня 1921 року в селі налічувалося 232 будинки і 1310 жителів, (на 187 менше, ніж у 1900 році). 624 особи чоловічої та 686 жіночої статі. При цьому 1203 своєю мовою, тобто рідною, вважали мову русинську, а 105 — польську.

Через 10 років будинків вже налічувалося 371. а жителів 1971. Селу належала площа 24,14 квадратних кілометри, орної землі — 11.69 кв. км. ("Павельче: вчора і сьогодні". М. Миронюк. газета "Вперед" за 29.07.1992 р.).

Як видно з вище згаданих архівних матеріалів, село наше було закріпачене з часу польської агресії. Король — власник всіх земель — наділяв своїх вірних шляхтичів землею, а разом з нею у розпорядження пана переходили і селяни. Такими власниками села в той чи інший час були брати Турчанці, Бартоломій Брутус. Катерина Стажевська та інші. Помішик був центральною фігурою на селі. Найбільше пам’ятається павельчанам помішик Менцель. Двір його знаходився в центрі села. Господарство обгороджене плотом, який до того ж був вистелений терном (щоб хто чужий не заліз). Поміщицький будинок стояв на крутому березі річки, що теж утруднювало доступ до житла. Поряд — усі необхідні забудови (стайні, свинарник, конюшня, комора , кузня, стельмахівня тік та стодоли). Від садиби тяглись доріжки, посилані жовтим піском, краями обсажені столітніми липами. Був тут і невеликий сад та три ставки (на кожному' — човен, поверхня вкрита дивовижними квітами — лататтям).

За межами центрального двору збудовано так звані "хатки" для слуг дідича. Тут жили кухарки, їздові, городники... Крім цієї робочої сили, в дідича (помішика) працювали "місячники". За домовленістю дідич мав виплачувати їм за місяць певну суму грошей, давати зерно, забезпечувати сіножатями, пасовищами, дровами. Слова свого дідич дотримувався. Промовистим є такий

Міст біля панської садиби. Мал. Д. Попадиния.

факт. Дбав він про порядок на селі. На місці теперішнього господарства Щербій Степанії Іванівни була корчма. Хитрий і підступний корчмар-єврей споював селян, доводив до зубожіння —    деякі навіть фунти пропивали. Дідич Менцель купив цю корчму і землю під нею та й переселив сюди сім’ю Вітовських (родом з с. Медухи Галицького району, яка жила до цього за річкою біля млина).

Поміщицькі землі були розмішені в кількох місцях: Закогучі, Козубівка, Плоский. Камніне. Зачорний, Пластівник, Балки. Вони перетиналися з селянськими полями. Окраїнні та незручні ділянки поміщик продавав або й дарував своїм людям. Це землі, де живуть тепер Фіцик Оршуля, Турчанський Теодор, Щербій Богдан, Тачинський Василь. Гринкевичі, Войцехівські.

Останній поміщик із роду Менцелів — Станіслав — був людиною поміркованою і ліберальною. Одружився з простою селянською дівчиною. Розповідають отаку історію. Якось ішов пан мимо гурту дівчат, що вишивали, та й попросив гудзика пришити до штанів. Лиш одна Євдокія відважилась — та й стала дружиною дідича. Двох синів своїх навчав дідич у Станіславській гімназії. Від садиби панської аж до колії залізничної була виставлена камінням, обсаджена смереками та ясенами дорога, якою щодня возили на фіякрі паничів до поїзда, а ввечері додому.

Тут. за рікою, був панський цвинтар. Тепер це місце малодоступне, заросле чагарниками. Дорогу та ліс панський винищили у роки війни. З приходом "визволителів" Станіслав Менцель з родиною виїхав до Англії. А його господарство нова влада використала для запровадження кріпацтва нового гатунку—    колгоспу.

Кріпацтво у нашому краї панувало до 1848 року. Архівні дані фіксують, яким тягарем було кріпацьке життя. Непосильні податки та фізична праця лягали на плечі селян-кріпаків. Про ставлення селян до панщини свідчить отакий факт.

До 80-х років цього століття у селі ще можна було побачити хати, в яких у задній стіні (від дороги) зроблено невелике віконце. Кажуть, такі віконця вставляли в своїх домівках селяни-кріпаки як своєрідний спостережний пункт. Звідси було видно гайдука, що приїжджав гнати на панщину. Господар, побачивши завчасу панського посіпаку, мав можливість заховатись від неприємностей.

І от революційні зміни 1848 року принесли селянам волю.

Щасливим днем було для краю 15 травня. Про цю подію переказав розповідь діда Петра Маланюк Василь (1890 р. н.). Запис зроблено 1971 року.

Селяни в той день працювали на панському лані (лан — 16 га землі). Одні орали, інші справляли поле під картоплю. Десь біля полудня приїхали на поле поміщик і орендар. Вони й сказали, що селяни — вільні, вже не будуть відробляти панщину. Люди покинули роботу на панському полі і пішли в Камніне, викопали липу та посадили коло головного гостинця Калуш — Станіславів. Згодом тут було встановлено пам'ятний хрест та посаджено три липи, що символізували: “панщина не повернеться, бо закопана навіки". Щорічно біля хреста відправлявся молебень. В роки II світової війни одна з лип була пошкоджена. Іншу знищили при розширенні дороги. Хрест знесли більшовики. І лише в роки утвердження Незалежності члени осередку НРУ встановили хрест. Його освятив отець Євстахій при великому здвигові народу.

Липа, посаджена в травні 1848 року, збереглася. Наш обов'язок — берегти цю історичну пам'ятку.

ЛИПА — посаджена в травні 1848 р на честь скасування панщини в селі Павельчі

Слід зауважити, що хвиля буржуазних революцій, яка прокотилася Європою 1848—1849 років, мала певний відгук не лише у житті села, а й у долі декого з односельчан.

1849 року Угорський парламент проголосив Угорщину незалежною державою і створив революційний уряд. Найвидатнішим діячем цього руху став Лайош Кошут. Однак в діяльності уряду були відчутні помилки (не задовільнив усі вимоги свого народу, не дав рівноправності сербам, хорватам), що й послабило його становите. Проти Угорського революційного уряду виступив “жандарм Європи” — цар Микола, який для придушення революції направив 100-тисячну армію. На допомогу Угорщині прийшли добровольці сусідніх народів. Серед них — павелчанин Когуч Семен Михайлович. В боях відзначався винахідливістю, хоробрістю, вмінням вийти з будь-якої ситуації. Був добрим жартівником і дотепником. За військову відвагу удостоєний нагороди Угорського уряду. Повернувшись додому, часто розповідав про Угорщину, героїчну боротьбу її народу. Часто згадував Лайоша Кошута. За це односельчани назвали його “Кошутом”.

Вже давно спочиває на Долішньому цвинтарі колишній доброволець Угорської революції, а прізвисько його живе, завдяки нащадкам стало доволі відомим. Правнук Когуч Мирослав Михайлович з пошаною згадує пращура. гордо називає себе "Кошутом”.

Зміни другої половини XIX століття в політичному, соціальному та національному плані змінили і обличчя нашого села. Почалося національне і духовне відродження краю. Будителі новизни (священики, передова інтелігенція) несли в маси нові думки, спонукання до діяльності. Розвиток "Просвіти" мав надзвичайно великий вплив на свідомість селян. За "Просвітою" з'явились інші громадські та політичні об'єднання, товариства, що об'єднували молодь, давали їм фізичний та політичний гарт. Тут формувалися патріоти, що згодом стали усусусами. вояками УГА. Їх нащадки взяли від них естафету для створення УПА. Всі вони готові були до смертельного поєдинку з ворогом, не жаліли життя в ім'я утвердження Української державності.

За останнє століття село виплекало сотні справжніх синів і дочок, що своє життя клали на вівтар служіння народові. В селі народилися, росли, навчалися відомі в Україні та за її межами люди. Це історик, етнограф, просвітянин Ю. Целевич: доктор права, січовик Дмитро Стасинець. поет і науковець

Богдан Бора (Борис Шкандрій), митець, співак Василь Матіяш. Павлівка залишається рідною домівкою для науковця-філолога Володимра Дорошенка, академіка, професора, письменника Володимира Качкана, кандидата педагогічних наук української діаспори Василя Попадинця. З Павлівки пішов у широкий світ захищати права людини, право України на незалежність Богдан Ребрик — член Гельсінської спілки, депутат Верховної Ради України першого скликання.

Павельчани, як увесь народ нашого краю, вистояли, залишились незламними перед польською інквізицією, угорською, литовською, австрійською неволею, німецькою і більшовицькою чумою. Це важкі сторінки нашої історії, через які Бог велів нам пройти, щоб відчути смак волі, дух незалежності. І хоч незалежна Україна переживає нині надзвичайно важкі часи, які породжують розчарування, розпуку, гнів, байдужість, ми зобов'язані перед пам'яттю про наших предків бути свідомими, не забувати свого обов'язку жити не тільки для себе, а й для громади, для України.

Цього нас вчить історія. На сторінках цієї книги — розповіді саме про таких людей, що помислами і ділами належали Україні.

Розділ 2.