Наукова бібліотека України


Loading
ОСВІТА.
Краєзнавство - Павлівка (Павелча) - Івано-Франківська область

Перед австрійською окупацією освіта була на дуже низькому рівні. В 1784—1788 рр. в Галичині було 47 шкіл. Польську шляхту освіта українців зовсім не турбувала.

Австрія до освіти поставилася більш-менш відповідально. Видане розпорядження влади, щоб всі дяки вчили дітей читати і писати. Така школа в перші роки австрійської окупації була відкрита і в Павельчі, де дяк Долішньої церкви довгі роки проводив навчання у визначені дні.

Трохи пізніше таке навчання дітей проводилося і в горішньому кінці села. Навчання починалося із жовтня місяця в залежності від закінчення польових робіт.

Кожна дитина носила з собою табличку, на якій училася писати літери, а коли писання було неправильним, витирали ганчіркою написане. Коли дитина навчилася правильно писати букви на табличці, їй дозволялося писати в зошиті олівцем.

На 1832 рік в селі діяла парахіальна школа, яка пізніше стала народною, а до кінця століття однокласною.

З 1854 року в селі заснована тривіальна (народна) школа. В 1864 році в школі навчалося 62 учні. Між 1874—77 рр. народна школа дістала статус державної однокласної, а між 1914—1935 рр. — статус чотирикласної з 5-ма відділками.

Третину століття (1854—1884 рр.) безмитним вчителем був Михайло Лопатинський, якого на цій посаді змінив Олександр Тулавський (до того навчав дітей в с. Побережжя). На початку XX ст. в школі працював старий вчитель, який недочував і учні з нього часто жартували. Значну просвітницьку роботу проводив учитель Мороз (саме його промова при відкритті читальні “Просвіта” запам'яталась павельчанам найбільше). До 30-их років XX ст. школа була українською, а відтак стала утраквістичною — тобто мішаною (українською і польською).

В 80-их роках XIX ст. збудовано коло середньої церкви школу, яка знаходилася на місці теперішньої читальні. Збудована на кошти громади, частково і австрійської адміністрації. Будинок мав класну кімнату, де були розмішені лавки для учнів (по 5-6 учнів), коридор і дві кімнати для вчителя. За невідвідування школи накладали штраф, невідвідування приводило до того, що діти перебували в одному класі по 2-3 роки, а деякі не закінчували її.  

Організація “Січ” виховувала бажання вчитися. Кількість учнів зросла. Школа не відповідала потребам того часу, а тому на вимогу громади і при її сприянні побудовано нову школу на громадському грунті, який до цього часу запишався в неужитку. Нове приміщення мало дві класні кімнати, два коридори і кімнати для директора школи.

У час повоєнної відбудови сільські діти завдяки патріотам-вчителям (директору В. Кульматицькому, Ставничій Михайлині і парохові села о. Стефанчуку) підготувалися до вступу у міські школи. До цього гімназію з павелецьких учнів закінчив лише Дмитро Стасинець (згодом студент права, доктор права, загинув 1915 року в рядах УСС в бою за гору Маківку). Слідом за Д. Стасинцем в гімназії навчалися В. Матіяш, В. Щербій, згодом В. Гринкевич, П. Федишин, Ю. Шкандрій.

Варто згадати добрим словом вчителя В. Кульматицького, який під кінець 1921 року прибув до Павельча з с. Дорогова Галицького повіту з дружиною, трьома синами і маленькою донечкою. Він був призначений директором Павелецької школи, але свої обов'язки почав виконувати лише з 1923 року тому, що шкільний будинок займала польська жандармерія, яка лише під кінець 1922 року переїхала до сусіднього села Ямниці, де розмістився “постерунок”.

В школі вчили два вчителі: В. Кульматицький і переведена з с. Боднарова вчителька Михайлина Ставнича. Релігії навчав о. І. Стефанчук. Це була добре зібрана трійка, яка дуже швидко підносила політичну свідомість павельчан. Саме ці вчителі проклали дітям дорогу до навчання у гімназії, у торговельні і промислові класи.

Після народної школи в Павельчі деякі діти продовжували навчання при українській семінарії "Рідної школи” м. Станіслава. Отець І. Стефанчук заохочував селян (своїх парафіян), шоб посилали дітей до школи, шоб учили їх ремесла. Думав про розбудову школи і прийом ще одного вчителя. Рада школи складалася з дідича, священика і двох селян. Кожного року вибирали голову шкільної Ради, а кандидатуру подавав актуальний голова. В результаті такої роботи одного року головою був дідич, а другого — свяшеник, бо подавали себе на кандидатів, селяни голосували так, як була подана кандидатура. Священик запропонував розбудову школи, шоб більше охопити дітей, то дідич сказав, що не можна виучувати селян, бо будуть занадто мудрі і вимагатимуть багато грошей за працю в полі. Через це священик подав на голову шкільної Ради кандитатуру селянина. З того часу головою шкільної Ради обирали селянина. Через це стосунки між дідичем і священиком погіршувалися. В школу прийшов молодий вчитель і почав навчати дітей як належить. Кількість класів збільшилася, і через нестачу класних кімнат школа орендувала одну кімнату в Михнюка Андрія і другу в Комара.

В 1934 році добудовано одну класну кімнату до збудованої раніше школи.

За багатогранну громадсько-суспільну діяльність майже всіх учителів-українців окупаційна влада звільняла і заганяла в корінну Польшу. Така доля очікувала і В. Кульматицького, який не тільки добре вчив дітей, але проводив велику просвітню і політично-суспільну роботу. Це сталося в 1925 році. На місце звільнених талановитих учителів приходили польські, малограмотні, з єдиним наміром — колонізувати Західну Україну.

Чудом залишилася працювати в Павелецькій школі Михай-лина Ставнича. Вчителька поселилась у Павельчі на постійно, воювала з учителями - шовіністами. На випадок звільнення з учительської посади Ставничі купили невеликий шматок поля на узгір’ї гори Бавки, поруч із залізничною станцією. Вчителька виховувала дітей чесними, правдивими, віддавала дітям усе тепло свого серця. Серед односельчан і учнів користувалася авторитетом. Діти дуже її любили і поважали.

З Михайлиною Ставничою разом проживала сестра Наталка, яка була здібною акторкою і помічницею в усьому для павельчан, навіть допомагала хворим. Другий прихід “визволителів” змусив Ставничих покинути обжитий будинок, виїхати на Захід.

Уже в 30 роках XX століття викладання велося більше польською, ніж українською мовою. В усіх класах українська мова була всього 2-3 години на тиждень та й то під назвою "Jezyk ruski”. Назва українець переслідувалася. Населення краю в підручнику з географії Польщі називалося "rusini”. Історія України до цього часу викладалась з позиції правди, тепер перекручувалась. Вчителям-українцям не давали роботи в українських школах, звільняли і переводили "для добра школи” в західні польські воєводства, де жили самі поляки. В павелецькій школі уже в 30 рр. майже повністю працювали вчителі-поляки.

Учні Павелчанської школи в м. Станіславі після постановки в театрі “Івасика-Телесика” (1942 р.)

Ліворуч: директор школи Дзюрлай, вчитель української мови Шкандрій Борис Олексійович.

Праворуч: вчитель арифметики Когуч Борис Федорович і Семанюк Василь.

З приходом “визволителів” 1939 року в селі відкрито семирічку, що діяла і за німецької окупації. Директором школи був призначений (присланий новою владою) Мацевський. Збільшилася кількість учителів. Крім Д. Кульматицького, сина В. Кульматицького, почав працювати односельчанин П. Федишин, який викладав українську мову і літературу і виховував учнів в українському національному дусі. Нелегкою була доля нашого земляка.

З другим приходом "визволителів” 1944 року П. Федишин направлений в Калуський район директором школи. Знаючий вчитель і керівник дав про себе знати. В газеті "Прикарпатська правда" 40-х років з'явилася стаття про школу, де директорував П. Федишин. Статтю прочитала працівниця райкому партії Володькова. яка заявила про Федишина П. в НКВС як про націоналіста. Вона його знала по роботі в Станіславському районі П. Федишина арештували, відсидів у таборах ГУЛАГу. Повернувся з підірваним здоров’ям. Про учительську роботу й мови не могло бути — ледве на підприємство в Івано-Франківськ влаштувався. Та для односельчан до смерті залишався добрим порадником, справжнім інтелігентом.

Математику в 39—41 рр. читав добре знаючий вчитель Д. Кульматицький, а в початкові класи прийшов працювати вчитель Надяк, який у 1942 році помер голодною смертю, хоча односельчани допомагали йому чим могли.

Під час німецької окупації в школі працювали вчителі-односельчани. Борис Когуч вчив математику (потім став воїном УПА, бунчужним, політвиховником куреня Різуна). Б. Шкандрій викладав рідну мову (згодом хорунжий дивізії “Галичина”, відомий дивізійний поет під пседонімом Богдан Бора).

В 1939—1941 рр. діти вчилися в декількох приміщеннях (були використані будинки орендарів і економа дідича).

З 1944—1947 рр. директором школи працював односельчанин Гринкевич Василь. Вчителем математики працював Гречаник Іван Васильович, який поселився в будинку вчителів Ставничих. Він заслуговує великої поваги і шани як вчитель і як людина-патріот. Працюють вчителями односельчани Жураківська Марія, Попадинець Дмитро, Синишин Михайло (інвалід II світової війни, який витримав блокаду Ленінграда; за зв’язок з підпіллям ОУН-УПА був арештований і суджений на довготривалий термін). Одночасно нова влада із східних областей направляла молодих спеціалістів-вчителів. Серед них були і знавці своєї справи, і такі, що працювали на НКВС..

Саме прізвище Гринкевича Василя стоїть першим у списку директорів, що від 50-х рр. часто змінювали один одного. Після В. Гринкевича директором був Гречаник І., потім Лісовський, Савельев, Круль, Дзундза, Деркач, Костишин, Какапич, Коцюбальський, Черноморець, Захаріясевич, Куц, Горбань, Семеняк, Кройтор, Мачкур, Шрейдер.

На 1944—1950 рр. припадають масові депортації місцевого населення в Сибір, Далекий Схід, Північ, Середню Азію. На ціле десятиріччя кількість учнів значно скоротилась. В середині 50-х років поступово кількість учнів зростає. В школі двозмінне навчання. Діти не можуть поміститися в старій школі. І тут було знайдено вихід "новою владою". Вони під школу використали сільські хати депортованих односельчан (Боднара І. (Бобків),

Перший випуск Павлівської семирічки (1946 р.).

Сидять зліва направо: Рижевський Збих, Салій Василь, Гринкевич Олекса, Жураківський Юліан, Попадинець Михайло. Вчителі: Синишин М. В., Глушевська І. В., Дергачова К Ф., Гринкевич В. Д. (директор), Гречаник І. В., Чоботько С. О., Борецька А. С., Тачинська М. П., Попадинець Д. Г. Дівчата: Когуч Євгенія, Шкляр Юліана, Федишин Софія, Рижевська Поля, Шкляр Євгенія, Шуляр Ганна, Когуч Зіновія. Хлопці: Когуч Богдан, Тачинський Богдан, Байляк Юрій, Ребрик Іван, Попадинець Василь, Стасинець Тарас. Модіінський Роман, Матіяш Антін, Шкандрій Йосип, Модлінський Ярослав, Модлінський Володимир, Салій Ярослав, Салій Гавршто, Попадинець Юрій.

Тачинського М. (Коваля), Синишина Василя (Будзуника), Когуча Семена (Іванків). Хоч це і не покращило умов навчання. Класні кімнати були малі, не відповідали санітарним вимогам. Почали орендувати “гарнізон” (приміщення було побудовано для життя гарнізонників — внутрішні війська, які охороняли міст ніби-то від нападу воїнів УПА, а насправді вели широкомасштабну боротьбу з підпіллям ОУН-УПА). На одного учня в деяких класах припадало по 80 см2. Навіть подвір’я не відповідало ніяким вимогам.

16.09.1961 р. відбулися батьківські збори, на яких обрано батьківський комітет на чолі з Боднарчуком І. Батьківський комітет разом з дирекцією школи неодноразово звертався в

різні інстанції з проханням побудувати школу, але відповідь була одна — нема коштів, а ще обіцянки "буде і у вас нова школа"’. Загальні сільські збори вирішили збирати на школу кошти громади. Було зібрано 4231 крб. На той час на ці кошти можна було поставити фундамент. Хтось доніс це відповідним органам, прокуратура висунула обвинувачення у підриві авторитету держави. Гроші повернули людям.

Але село потребувало школи. Тому делегація від наступних сільських зборів побувала у заступника голови облвиконкому. Знову звучали обіцянки, але справа з місця не рухалась. Клявся побудувати школу навіть секретар обкому партії Я. Погребняк, що в той час балатувався в депутати до Верховної Ради. Та і його обіцянка виявилась цяцянкою.

А в той час у павлівській школі нараховувалося понад 700 учнів. На долю тодішніх вчителів, крім уроків, лягав великий тягар (збір позик, контигентів, агітаційна робота, робота по десятихатках,участь у виборах). Павлівські вчителі не взяли участі у виборах 1946 р. В учителів не було вільної хвилини. І навіть у таких важких умовах навчання і виховання було на непоганому рівні.

Якщо читати текстовий звіт про роботу Павельчанської НСШ за III чверть 1944/45 навчального року, то довідуємося, що в школі навчалося 329 учнів. Відвідування становило 82 %. сиротами в школі піклувалися вчителі. Велику увагу вчителі звертали на виховну справу. Працювали гуртки: співочий, драматичний, літературний, рукоділля, спортивний, музичний. Відзначено у звіті і те, що школа готувала для військових лікарень подарунки.

Оцінки знань учнів виглядали так: укр. мова І - IV кл., 81 учень на “4”, 133 уч. на "З” і 7 учнів на “2”. А по 5-6 класах на “5” — 14 учнів, на "4" — 21 учень, на “З" — 27 учнів, на “2" —

11 учнів. В школі працювало 7 учителів і тільки Гречаник І. мав вишу освіту і 36-ти річний педстаж. У післявоєнні роки в школі працювали хороші вчителі: Процан Р., Вітка А., Федчун Т.. Фінченко В., які давали хороші і мінні знання. Всезнаючим учителем була Фінченко В. (добрим словом про неї згадуть і ямничани). Ця людина присвятила себе школі і дітям. Правда, подяки за нелегку працю не отримала. Її просто-таки виштовхали на пенсію. Ніхто не цікавився, як живеться їй зі старенькою матір’ю, яка навіть пенсії не отримувала.

Добрими вчителями були Кисілевська С., Джигало Ярослава. А на зміну приходили молоді спеціалісти: Бражник, Витвицька, Хлібкевич, Фатула М. (до речі, депортована із території Польщі). В школу прийшли вчителі-односельчани — Дзундза Р., Когуч Б., Табачин Т.

Для згуртування педагогічного колективу багато зробив Адам Андрійович Герасимко, математик за фахом, улюбленець вчителів і учнів. Працював учителем школи багато років Гасюк Євген, політв’язень, який плекав у дітей любов до мистецтва і природи. Багато років праці, багато енергії віддав школі Карпців

В. М., який протягом значного часу працював заступником директора школи.

Декілька років педагогічний колектив очолював заслужений вчитель — Мачкур Р.

В роки брежнівщини, сусловшини вчителів примушували відвідувати політгуртки, конспектувати праці “вождів” марксизму-ленінізму, партії, вести лекторську, пропагандитську, агітаторську роботу. Ніякої мови про духовне збагатчення не могло бути. "Партія сказала, партія рішила” — ось дивізи тих часів. А як живеш, учителю? — ніхто про це не запитав. Він був безправний так, як і всі громадяни колишнього СРСР.

Мрія односельчан, дітей збулася в 1978 р. — в Павлівці до нового навчального року здано приміщення нової середньої школи на 624 учнівські місця. Здалеку видніється нова будівля — окраса села — Павлівська школа І—III ступенів. Вона збудована будівельними організаціями тресту “Прикарпатсільбуд” за рахунок держкапіталовкладень на суму 653 тис. крб. (ціни 70 рр. XX ст.). Добре обладнано 14 кабінетів, 6 класів, майстерня, актовий і спортивний зали, їдальня на 180 місць, спортивні та ігрові майданчики. Для поглиблення знань учнями з основ наук та розвитку інтересу в процесі навчання закуплено 12 телевізорів, 2 кодоскопи, відеомагнітофон, 8 магнітофонів, 7 кіноапаратів, 25 діапроекторів, ЛСТШ та ряд інших технічних засобів навчання.

1 вересня 1978 р. запам'яталося односельчанам і дітям надовго. Ранок видався дощовим. А скільки емоцій було в односельчан. Адже сьогодні збувається їхня мрія — сьогодні відкриває двері новозбудована школа. Ще задовго до 9 год. ранку шкільне приміщення наповнювалося дитячим радісним гамором, усміхненими обличчями батьків, дітей. Дощ не став на перешкоді.

У вестибюлі вишикувані діти, святковий настрій у вчителів. Від сьогодні закінчується “ходіння по муках"’ (адже кожної перерви і вчителі робили “кроси” з приміщення в приміщення).

Мітинг відкрив директор школи Кройтор Володимир Констянтинович, який багато доклав зусиль, щоб школа була здана в строк і забезпечена всім необхідним. Виступали працівники районного апарату, будівельники, батьки. Від батьків виступив Шкляр Є. Д., від учнів — Дячук В.. Він сказав, що цей день незабутній. Пообіцяв вчитися на відмінно (Слова дотримав. Він перший медаліст нашої школи, а сьогодні — працівник обласного суду). Гостей, запрошених привітали учні віршами, піснями, квітами.І ось нарешті вручають символічний ключ директорові школи. Звучить мило шкільний дзвоник, який сповіщає про початок нового навчального року в новій школі. Учні розходяться з учителями по кабінетах і класах, які ще пахнуть свіжим вапном, фарбами. Обережно ступають учні, щоб чогось не пошкодити, адже тут праця не тільки будівельників, тут праця батьків, вчителів, учнів — спільна праця всіх. Це святиня, де вони будуть черпати нові знання.

З газети “Вперед” за 2 вересня 1978 р.: ”Радісними і щасливими виглядали обличчя школярів Павлівської СШ. Навіть перший осінній дощ не зміг применшити хвилюючої в їх житті події — відкриття нового збудованого приміщення школи. Ще задовго до урочистої лінійки в просторих коридорах лунав веселий дитячий гамір. Піднесеність, схвильованість відчувалася скрізь”.

Сьогодні вчитель розкутий. Він щасливий тим, що іде до дітей з правдою про свій край, Україну, її стражденних синів і дочок.

Школа перероджується, вона стає народною, національною, в ній оживає душа наша, наші традиції і культура, в ній зріє великий розум великого народу.

Вчителі своєю невтомною працею добиваються високих результатів у навчанні. Школа є базою, де часто проводяться обласні, районні семінари. Робота школи Міністерською перевіркою відзначена з добрих позицій. Учні школи є завжди учасниками районних, обласних, республіканських олімпіад.

З 1978 року школу закінчило 13 медалістів.

В 1996—97 н. р. році школа виборола перше місце з предметних олімпіад району.

В даний час педагогічний колектив нараховує 34 чоловіка. 25 із них вихідці із села.

В школі працює заслужена вчителька України Табачин О.

С., вчителі-методисти, старші вчителі, відмінники народної освіти УРСР, спеціалісти вищої категорії.

Знання дають учням вчителі: Шрейдер Б. А. — директор школи, Когуч О. В. — завуч, подружжя Табачин Т. М. і Табачин

О. С., подружжя Сас І. В. і Сас О. Л., Шкандрій Є. В., Карпців В. М., Генсіцька М. В., Дячук М. М., Стасюк Л. С., Щерба Г. М., Когуч Б. О., Горбачевська Я. А., Дзундза П. Б., Шкандрій

Учительський колектив Павлівської середньої школи (1981 р.) Перший ряд зліва направо: Бартків Е. Ф., Мачкур Г. В., Табачин О. С., працівник районного відділу освіти, Шкляр М. С., Горбачевська Я. А., Шкандрій Є. В.

Другий ряд: Сас І. В., Гасюк Є. М., Попадинець Г. С., Синишин М. В.. Генсіцька М. В., Мула Г. Д., Качкан Є. В. .

Третій ряд: Шкляр П. І., Дзундза Р. О.. Фатула М. А., Мельник О. М., Красівська Г. 3., Шкандрій Н. В., Мачкур Р. В.

Верхній ряд: Щербатих Д. Г.. Табачин Т. М., Кройтор В. К., Когуч Б. О.. Карпців В. М.

Н. В., Мельник О. М., Мороз Н. Я., Капій Г. С., Кугтчак І.М., Шрейдер В. I., Ребрик Г. Р., Магас П. В., Синишин В. М., Синишин М. В., Турчанська В. Є., Комар Л. М., Попадинець Г. Р., Попадинець Г. С., Когуч 3. А.

Поряд з денною формою навчання була і вечірня. У вечірній школі навчалися ті, хто з тих чи інших причин не мали можливості навчатися в школі з денною формою навчання. Поєднюючи працю з навчанням, хлопці і дівчата здобували середню освіту після роботи. Дехто з них згодом продовжував навчання в технікумах і вузах. Багато зусиль і турботи для успішного навчання молоді доклала директор вечірньої школи Попадинець Ганна Дмитрівна.

1989 рік приніс відлік відродження національної школи. Цей процес проходить без особливих труднощів, більшіть учителів — корінні павельчани. Велику увагу приділяють вчителі вивченню забутих сторінок історії. Адже підростає покоління — будівничі незалежної України.

СПОРТИВНЕ ОБЛИЧЧЯ СЕЛА.

Про розвиток спорту у нашому селі варто, мабуть, починати розмову з перших десятиліть XX ст., коли активізувалося громадсько-політичне життя павлівчан. Спортивно-пожежне товариство "Січ”, молодіжні товариства “Сокіл”, ”Пласт” впливали не лише на культурний, а й на фізичний розвиток хлопців та дівчат. Як згадує Ярослава Пушкар ("Альманах Станіславської землі”), "парубки сходилися, вправлялися в різну гімнастику і військову муштру”. Ганна Федишин (дружина Петра Федишина, член "Доросту”) згадує, що такі вправляння юнаків були досить частими на Лисій горі.

Найбільшої популярності серед молоді у той час набув футбол, або “копаний м'яч”, як називали цей вид змагань у селі. Пластуни захопились “копаним м'ячем”, грали на обрінках вздовж річки Ямничанки. Склалися умови для створення футбольної команди. Організаторами футболу у селі стали Остап Матіяш, Петро Федишин, Іван Сас. Вони збирали сільських хлопців, ділили на дві команди і разом ганяли м'яча.

Першим грищем (так називали раніше футбольне поле) була ділянка вище цвинтаря Долішного. На невеликій площадці майже щонеділі проходили матчі між хлопцями Павельча Горішнього і Долішнього.

Оскільки “грише" було доволі незручним, то о. Стефанчук дозволив освоїти ділянку в Полоні (поле, де розкинувся Горішній цвинтар). Тут встановили ворота без сітки, межі “гриша” позначили.

Перше серйозне змагання — гра з футболістами Станіслава (з вул. Бельведерської). Гості прибули до Павельча пішки. Наша команда грала у позиченій формі синьо-жовтого кольору, щитки виготовляли самі. Четверо футболістів (Сас Василь, Когуч Йосиф, Петро Федишин, Федір Пастушенко) мали власні бутци, ще чотири пари бутців були позичені.

Гра почалася в обідню пору. Склад Павлівської команди: Попадинець Олекса, Сас Іван, Когуч Володимир. Когуч Йосиф, Михнюк Василь, Когуч Антон, Сас Василь. Федишин Петро, Матіяш Остап. Пастушенко Федір, Салій Василь.

Голова дружини — Ф. Пастушенко, тренер — О. Матіяш, капітан команди — Федишин Петро. Матч закінчився програшем павельчан з рахунком 5:3.

Повторна зустріч відбулась через три тижні, цього разу з рахунком 7:2 на користь наших земляків.

Незабаром юнаків чекали неприємності — було втрачено поле для гри. Навколишні із грищем землі священик орендував селянам під пасовище. Через футбольну гру ділянка в 1,5 га була витоптана, селяни виявляли невдоволення. Отець Стефанчук змушений був спровадити футбол з пасовища.

Справу залагодив помішик Станіслав Менцель, маєток якого знаходився в центрі (на Лані). Саме дідич віддав частину своєї землі біля гостинця під стадіон. До цього тут було поле для прогулянок виїзних коней. Та коли дідича зустріла невдача (кінь, що у Варшаві на спортивних змаганнях завоював приз, скалічився і згинув), господар на прохання павелецької молоді згодився на облаштування стадіону. Довго довелося вмовляти польську владу дозволити спорядити грище. Щоб поле стало придатним до гри, 1937 р. посіяли жито і травку. Урожай зібрав дідич, а юнаки (члени “Пласту", "Соколів”) зрівняли борозди, заволочили і знову посіяли траву. В серпні 1938 року визначено розміри футбольного поля, закопано осикові ворота. Восени цього ж року відбувся перший матч між підлітками села і

хлопцями хутора Суха Лішина. Літом 39 р. павельчани зіграли з бурсаками м. Станіслава та з командами навколишніх сіл.

Весною 1940 року наша команда грала на першість району поряд з командами сіл Вовчинця, Загвіздя, Пасічної і Ямниці. Весною 1941 року розпочалось друге коло першості району. Фінальний матч проходив у с. Пасічній. Фіналісти — команди с. Павлівки та Ямниці — зіграли з рахунком 2:0.

Восени 1941 року (уже за німецької окупації) наші футболісти зустрілись з ямкичанами і програли з рахунком 2:3. А взагалі футбольні зустрічі в час війни проводились рідко: з командами сіл Підгірок, Бабина, Боднарова, містечка Делятин. Наставниками футболістів залишались Я. Кульматицький, О. Матіяш, П. Федишин, М. Шкляр. Два останні були одночасно і футбольними суддями.

З приходом більшовиків у липні 1944 р. про змагання й мови не було.

І лише восени 1945 р. відбулись товариські поєдинки з командами сіл Пасічна, Ямниця, Вовчинець, Загвіздя.

В 1946 році проводилась першість області з футболу. Павлівчани грали в групі з командами Рогатина, Галича, Жовтня (Єзуполь), Тисмениці. Йшла національно-визвольна війна, і

футболісти боялися грати в селі. Через це зустрічі відбувались на стадіоні “Локомотив" (на Гірці). За павлівську команду фали Салій Петро. Салій Маркіян, Салій Зіновій, Салій Ярослав, Модлінський Роман, Шкандрій Богдан, Боднарчук Ілля, Щербій Мирослав, Сіяновський Мирослав. Салій Осип, Шкляр Лазар, Сас Михайло, Щербій Семен.

Про захоплення молоді футболом свідчить той факт, що в одному з матчів на поле вийшов фати вояк УПА — Когуч Петро (Базилів). А в селі ж тоді було повно червонопагонників.

Важкі 1947—49 роки позначились і на спорті: команда не грала ні на район, ні на область, лише іноді відбувались товариські зустрічі.

Аж в 1952 році павлівчани грали з командами Тлумача, Лисця, Богородчан, Жовтня, Галича, Ямниці на першість області. Щоб мати транспорт для виїзду на гру, футболісти та їх вболівальники на вимогу голови колгоспу Байляка Данила

Футбольна дружина 1948 року, після матчу в Тисмениці. Серед них: Лежать: Салій Ярослав Дмитрович (зліва).

Сидять: Шкандрій Богдан Васильович. Боднарчук Ілля Михайлович, Щербій Семен Андрійович.

Стоять: Салій Маркіян Миколайович. Федишин. Шкляр Лазар Йосипович, Щербій Мирослав Дмитрович. Салій Йосип Семенович. Заславський Борис Онуфрійович, Модлінський Роман Олексійович. Литвинець Степан Онуфрійович.

працювали на току у вечірній час, очищаючи зерно. Це свідчить про велику наснагу павлівської молоді, про популярність футболу.

1953 р. — команда змагається у другій зоні з командами Болехова. Вигоди. Долини. Рожнятова, Лисця, Тлумача.

В 1957 році Станіславська районна рада добровільного сільського спортивного товариства “Колгоспник” нагородила павлівську футбольну команду за зайняте І місце в розігруванні кубка району. Слід згадати, що з 1937 по 1954 рр. капітанами футбольних дружин Павельча були Федишин Петро, Матіяш Остап, Щербій Мирослав, Салій Зіновій, Боднарчук Ілля, Попадинець Михайло. Судили футбольні матчі: Федишин Петро, Шкляр Микола, Когуч Дмитро, Струтинський Микола, Боднарчук Ілля.

На кінець 50-х — початок 60-их років футбол у селі набирає нового імпульсу. З'являються чудові гравці: Литвинець Степан (неодноразово виступав і за команду с. Ямниці), Сас Володимир, Турчанський Ярослав, Кошолович Роман, Почонтик Зіновій, брати Ярослав та Іван Попадиниі.

Довго обговорювали павлівчани матчі на кубок області своєї команди “Колгоспник'’ з футболістами Тисмениці, Долини. У цих матчах неабиякі здібності продемонстрували молоді футболісти Федишин Ростислав, Заславський Ярослав, Андрусишин Іван, Салій Ярослав.

Немало для розвитку популярної гри в нашому селі зробив Микола Струтинський (згодом суддя республіканської категорії). А Синишин Ярослав як талановитий наставник привів команду до престижного І І-місця в обласних змаганнях (фінальні ігри відбувались на Снятинщині).

Великий успіх мала команда на початку 70-х років, коли її очолив здібний футболіст та організатор Когуч Мирослав (Кошут). 1971 року команда завойовує кубок району, перемігши у фіналі команду с. Крихівці з рахунком 2:1, що дає їй право виступати в групі "Б" на першість області. Впродовж п'яти років команда дорослим і юнацьким складами нижче п'ятого місця не займала. А 1987 року завойовує ІІ-е місце в групі "Б”, у селнші Лисці проведено фінальну пульку на право виступу в групі "А". У цей час успішно виступали Сілевич Микола. Салій Іван. Герман Зіновій. Заславський Богдан, Когуч Микола, Попадинець Зіновій. Сас Василь. Стасинець Мирослав.

Стасинець Євген. Сильним поповненням команди дорослих стали юнаки Стасинець Володимир, Сас Іван, Грицаюк Мирослав (до речі, Стасинця Володимира як здібного гравця згодом запросили до Івано-Франківського “Спартака”, де він виступав вдало).

Наступні роки згадуються і переконливими перемогами (над командою м. Надвірної — 2:0, с. Ямниці — 6:1), і серйозними невдачами (програш від тих же команд). Відчувся спад ентузіазму гравців. Їм бракувало матеріальної підтримки (байдужими до проблем футболістів були правління колгоспу “Дружба” за головування Степана Шостака та виконком сільської Ради). Обличчя павлівського футболу змінилось і тому, що з арени боротьби зійшли через вік найбільш енергійні і досвідчені гравці. На початку 80-их команда вже не грала на першість області.

І лише завдяки великим ентузіастам, справжнім патріотам села цікавий футбол повернувся на павлівський стадіон. Так, 1985 року команда завойовує II місце в першості району, а наступного року — І місце в групі на першість області по " Колосу” (це дало право грати у фінальній пульці) . Наставником футболістів став Стасинець Євген. Підняти команду до серйозного рівня було важко. Бракувало ініціативних юнаків. Змінилась ситуація сезону 1995 р. Тут певну роль зіграла підтримка земляків-меценатів: дирекора Івано-Франківського шкірсировинного заводу Когуча Мирослава та голови Павлівської селянської спілки приватників Росіцького Івана. Саме при їх підтримці 1995 року відбувся матч пам’яті Миколи Струтинського. До змагань було запрошено ветеранів павлівського футболу, команду юнаків, команди футболістів сіл Угринова, Черніїва та команду 63 котельно-зварювального заводу (де довгий час працював М. Струтинський інструктором зі спорту). У цих змаганнях головним було не перемогти, а показати красиву гру, достойну пам'яті закоханих у спорт людей.

Літом 1996 року, знову ж з інціативи Стасинця Є. та при підтримці Когуча М. і Росіцького І., проведено кубок пам'яті футболіста Синишина Миколи. За кубок змагались команди сіл Угринова. Раачі. Старого Лисця. Павлівки, його володарями стали наші земляки, які показали цікаву гру.

В сезон 1996 р. павлівська команда з перемінним успіхом виступала в матчах на першість району. Тон у грі задавали здібні юнаки: Попадинець Михайло. Салій Роман, Матіяш

Василь, Стасинець Віктор, Попадинець Ігор, Когуч Ігор, Попадинець Василь.

Перед пам’яттю попередніх поколінь вони зобов'язані нести славу павлівського футболу і гідно передати естафету своїм наступникам. Це для них, нинішніх футболістів, побажання:

Зичим сили і здоров ’я,

Наснаги в і грі,

Щоби Павлівка щороку була нагорі.

В 1997 р. команда зійшла з арени боротьби кращої за звання.

Роблячи огляд спорту майже за ціле століття, ми зупинились тільки на футболі, майбуть. тому, що футбол — це видовище найзахоплюючіше, радісне, приносить задоволення всім, а через це найбільш популярне.

Футбольна дружина “Пробій” 1995 р.

Сидять зліва направо: Попадинець Ігор, Бакшанов Андрій, Матіяш Василь, Попадинець Михайло, Салій Роман, Салій Ярослав, Сас.

Стоять: Попадинець Віктор, Гедзик Іван, Горальчук Іван, Стяг^;КСцЬ Іван, Герман Віктор, Попадинець Василь, Суп Віталій, Заяць Ігор, тренер команди Стасинець Євген Васильович.

Варто також згадати і такі види спорту, як шахи, волейбол. Відомо, шо в селі проводилась першість з гри в шахи. Офіційних змагань з волейболу не було, але частенько збираються на обрінках (де є пристосовані площадки) любителі цієї гри і проводять цікаві зустрічі при підтримці десятків глядачів.

Село має право гордитися і людьми, які здобули певні звання з різних видів спорту. Так, Андрусишин Іван є майстром спорту по боксу, бронзовим призером України, переможцем союзного турніру на приз ім. Ковпака; Шкляр Ярослав — кандидат у майстри спорту з класичної боротьби, Матіяш Юліан — кандидат в майстри спорту з вільної боротьби.

І на кінець розмови про спорт — побажання наступним поколінням: збережіть славу павлівського футболу, пам'ятайте, що спорт — це здоров’я, це радість спілкування з людьми, радість перемог.