Наукова бібліотека України


Loading
РОЛЬ СВЯЩЕНИКІВ У ДУХОВНОМУ ТА НАЦІОНАЛЬНОМУ ЗБАГАЧЕННІ КРАЯН.
Краєзнавство - Павлівка (Павелча) - Івано-Франківська область

Із незапам'ятних часів так уже повелось, що у місцях поселення українців виростали церкви. Це характерно і для нашого села. Павельче вперше згадано 1582 року, а згадка про діючу церкву датується початком XVII ст. (певна річ, церква діяла і до цієї дати). У цей час у церкві служив отець Ієрей Іоан Павелецький, який 1606—1607 рр. подарував жіночому монастиреві св. Трійці, що знаходився біля Загвіздя, рукописний “Апостол” XVI ст. з дарчим написом. Ця книга згодом зберігалась у Митрополичій бібліотеці м. Львова. Відомо, що рукописні книги мали неабияку вартість, то зрозуміло, який дорогий подарунок зробив наш парох, мабуть, в ім'я спасіння своєї душі. Це свідчить і про те, що церковне життя в новозаселеному селі йшло руслом і священики відігравали велику роль у духовному, а згодом і у національному відродженні.

Історія зафіксувала імена священиків нашого села: Григорій — парох церкви Горішньої, Василій Хомич (1728—1768 рр.), о. Василій (1774—1795 рр.), Теодор, парох Долішній, Іван Турчанський, Михаїл Головацький. Іоан Галайкевич (за нього злучено три приходи), Стефан Тушинський, Андрій Целевич, о. Леонтин Целевич, чи не останній парох закріпаченого села, та його співслужитель о. Микола Волянський (1897—1900).

За архівними даними, не завжди приходи мали священика. Так, 1613 р. зафіксовано відсутність пароха у Павельм.

Значний внесок у духовне і культурне життя внесли отці Андрій і Леонтин Целевичі.

Коли побудовано першу церкву св. Архистратига Михайла в Павельчі Середньому, невідомо. Зафіксовані В. Щербієм спогади дідів Михайла Щербія та Олекси Стасинця про оброслі мохом три бані з похиленими хрестами, головний образ святого Михаїла. іконостас із чотирма образами, плоскорізьби давніх невідомих митців свідчать про прадавність храму святого Михайла. Тут наші предки молилися після скасування кріпацтва (1848 р.).

На 1900 рік в селі було дві церкви: Горішня та Долішня. У цей час на павелецьку парафію прийшов о. Стефанчук. Народився 1862 в с. Воскресінці на Коломийщині у селянській сім'ї. Рано осиротів. Відмовився від вітцівшини (шматок землі, що мав бути розділений між чотирма дітьми) на користь сестри та її маленьких діточок. Вступив на навчання на відділ теологи, не маючи копійки в кишені.

Був прийнятий завдяки прекрасному голосові, який за інших умов міг би відкрити дорогу на світові сцени. Завдяки своєму героїчому тенорові дістав парафію в Павельчі. В ті часи пароха вибирав власник села, тобто дідич. Ним у Павельчі був спольшений німець Кароль Мениель. Саме до нього на поклін приїхав о. Стефанчук. Пан дідич гостинно прийняв отця, запросив переночувати, ранком просив провести співане Богослужіння в церкві. Парафіян прийшло багато, всіх не могла вмістити церква. Відправа сподобалась дідичеві, який перед цим не визнав здібностей двох кандидатів на місце пароха.

Як згадує Ярослава Пушкар (донька о. Стефанчука), напередодні святого Миколая 1899 р. з воєводського міста Станіславова виїхав фіякр. На свою нову парафію їхав новий священик зі своєю сім'єю і найнеобхіднішими речами. Дружина Йовіна (з дому Богачевських) і четверо дітей від 4 до 8 років: Євгенія, Борис, Богдан, Ярослава. З такою сім'єю о. Стефанчук думав осісти у Павельчі і працювати згідно зі своїм сумлінням і переконанням для добра села і його мешканців.

Отець говорив парафіянам, що прийшов жити не з людей, а для людей. Ліквідував звичай дармової данини священикові від парафіян. Ходячи селом по Йордані зі святою водою, роздавав дітям святі образки, цукерки. У школі навчав релігії і співу релігійних пісень та колядок. Був палким народовцем. Уже перші кроки священика дали результат. Боровся зі споюванням селян у корчмах. Впливав на людей так. що багато хто урочисто в церкві давав присягу не пити рік, півроку. Страх перед Богом, перед гріхом, встид перед людьми стримували їх від пиття. Отець був ініціатором створення Товариства тверезості (1905 р), яке налічувало до 300 членів. Багато працював для формування хору. Коли чув гарний спів, запрошував власника на пробу (репетицію). Тут навчав церковних пісень, виробляв голоси. Великою несподіванкою для парафіян було Богослужіння з хоровим співом. З того часу щонеділі хор супроводжував Службу Божу. По церковних піснях прийшли і світські. Тричі на тиждень отець приходив на проби. Для першого концерту, що його провели діти, отець винайняв звільнену стодолу. Тут зробили підвищення для сцени, склали лавки. Дитячий хор своїм співом та декламаціями зацікавив селян. Почалась розмова про заснування

Горішня церква с. Павлівка читальні "Просвіти". Про це говорив парох Угринова Горішнього Бариш. Незабаром було з’ясовано, що писар Стасинець В., війт Михнюк підтримують думку про заснування читальні.

Згодом відбувся концерт сільського хору, присвячений пам'яті Т. Шевченка. Вступне слово виголосив делегат від "Просвіти” зі Станіславова.

Хор виступив з багатим репертуаром, були і декламації. Отець Стефанчук був активним у діяльності “Просвіти”.

1904—1909 рр. був головою "Просвіти”, поповнював бібліотеку зі своєї власної. Став організатором першого драмгуртка.

При сприянні отця в Павельчі Горішньому було побудовано 1912 р. нову церкву, бо попередня (споруджена 1760 р) була дуже старенька.

Як згадує Ярослава Пушкар, стареньку церкву в Павельчі Долішньому теж довелось перебудувати. Отець шкодував знищити будову і постановив перенести її на Гуту, де дотепер не було церкви. По ремонті всіх ушкоджених елементів стала вона правдивою прикрасою, архітекурною перлиною малого села Гута. Нову церкву будували майстри-гуцули. а кошти збирали люди: приносили гроші до церкви, їх вписували до книги, а на Богослужінні отець називав прізвища цих людей, хор співав їм "Многая літа"...

У роки першої світової війни село було вщент зруйноване, згоріла через австріяк і долішня церква. Коли перейшов фронт і павелецькі жителі повернулись з евакуації, отець Стефанчук очолив комісію по відбудові спаленого села. Цей процес був довготривалий.

Громадою збирані кошти на відбудову церкви. Отець запропонував селянам зібрати тіла загиблих на території села австрійських вояків і перезахоронити їх на одному цвинтарі (в Бовках), бо за цю роботу австрійський уряд добре платив. Таким чином була зібрана певна сума, яка поповнювалась із пожертвувань парафіян. Церква св. Миколая була відбудована 1929 року.

З ініціативи отця та директора школи В. Кульматицького в Павельчі побудовано доволі великий, як на той час, дім “Просвіти” (1930 р). Звичайно, і цю велику роботу виконала громада: старші возили дерево, майстри будували, а вже хлопці та дівчата ліпили і білили приміщення. Отець Стефанчук зразу по воєнній хуртовині відновив діяльність хору із 30-ти співаків. Часто готувались концерти. Хор досягнув вершин слави, запрошували отця з хором на фестини у Станіславів. Багато робив священик, щоб селяни посилали своїх дітей до школи, а пізніше до гімназії.

Коло знайомств та спілкування отця Стефанчука доволі широке. Так, певний час у домі священика жив Денис Січинський — один з найвизначніших західноукраїнських композиторів, найперший в Галичині композитор — професіонал. Ярослава Пушкар згадує, що 1903 її батько запросив Д. Січинського до Павельча, бо цікавився музикою і бажав ближче пізнати когось з творців. За кілька днів Д. Січинський прийшов до них зі Станіславова за 10 км пішки (за жодні скарби не сів би на воза, бо боявся коней). Отець Стефанчук запропонував йому окремий покій, заплатив за навчання старшої доньки грі на фортепіано. Згадує пані Ярослава, що вона теж брала уроки гри. Живучи у Павельчі, Денис Січинський скомпонував Службу Божу.

Отець Стефанчук прожив 93 роки. Серед парафіян був шанований. За церковні обряди брав малі гроші, у бідних людей взагалі платні не брав, а вдовам, сиротам допомагав матеріально. Власні кошти офірував на церкву, книги для бібліотеки, концерти, вистави.

За спогадами Синишин Василя (Більшовиків. 1917 р. н.), який довгий час провів у господарстві священика, отець Стефанчук був добрим, освіченим, культурним, знав дев'ять мов, підтримував першу футбольну команду села і на своєму полі дозволив збудувати перший стадіон.

З приходом більшовиків церква стала занепадати. На неї наклали великі податки. Не погоджуючись з цим. о. Стефанчук

Святкова літургія в Горішній церкві на честь 1000-ліття хрещення Русі 1988 року. В центрі — єпископ Макарій та запрошені з навколишніх парафій священики. На подвір‘ї церкви — образ Гошівської Богоматері.

писав скаргу аж до Сталіна. Це, звичайно, не допомогло, але свідчило про твердість духу священика. Він, похилого віку людина, міг би виїхати за кордон до доньки, але не зробив цього, залишався на службі парафіянам і церкві. У церковних справах деякий час отцеві допомагав отець Сворак, що читав релігію.

Помер отець Стефанчук 1953 р., і поховали його біля церкви Горішньої Серця Ісуса. Зараз тут споруджено пам'ятник.

По смерті отця Стефанчука парохами села були Жеребецький. Калитка, Клиновський, Могила, Щур. Погану репутацію серед парафіян мав О. Могила. По відході о. Щура парохом села став о. Євстахій Підлуський. Він увійшов у порозуміння з парафіянами. перейшов на греко-католицьку віру. З нагоди 1000-ліття хрещення Русі в церкві Горішній було відправлено урочистий молебень з участю єпископа Макарія.

1991 року була освячена занедбана радянською владою церква Святого Миколая в Павельчі Долішньому.

З проголошенням Незалежності України о. Євстахій багато зробив не тільки в духовному, але і національному відродженні. Освячені всі хрести, відправлені молебні на символічних могилах. Неодноразово при цьому були єпископ Василик та священик с. Радча о. Соколан. Жодне святкування у селі не проходить без участі отця Євстахія.

Стан здоров'я в о. Євстахія почав погіршуватися і він від парафії Долішньої при церкві святого Миколая відмовився. Парохом у Долішній церкві став о. Зіновій Касько. Йому властиві організаторські здібності, знання мистецтва. Як наставник церкви почав швидко завойовувати шану і повагу серед парафіян.

Отці Євстахій і Зеновій разом відправили молебень в честь першого дзвоника. Урочисто і святково проведена Сповідь і Причастя першокласників, молебні в честь Незалежності і 55-ої річниці УПА. Дають поради церковному хору. Низький уклін ВАМ, отці, від парафіян.

Діти — семилітки по святім Причастю в церкві святого Миколая 31 серпня 1997р.

Хюпчики зліва направо: Боднар Р., Близнюк А., Сас А., Стасюк Я., Стасинець М., Салій В., Зауличний Ю.

Дівчатка: Ребрик М., Кошолович О., Червак X., Кандиба Ю., Гладка М.. Бугай О., Прусак М., Ільків С., Попадинець X., Щербій Н., Смірнова О., Піцур М., Хомусяк.

Сестри Галі, отець Зеновій Касько, вчителька Магас Петрунелія Володимирівна.

З АРХІВУ П. О. ІВАНА СТЕФАНЧУКА

(Мова і стиль викладу без змін)

До п.п. уряду громадського в Павелчи

З причини, що корчма в нашій громаді причиняесь в великій мірі до руїни матеріальної і моральної і так знищеного громадянства в Павелчи, ми низче підписані на підставі закона з дня 23 квітня 1920 р. Д. зак. ч. 37 поз. 210 вносимо щоби на території нашої громади була заборонена продаж яких небудь алькоголічних напитків і то як в замкнених так і на чарки. В зв‘язку з цим просимо громадський уряд негайно зарадити в цій справі загальне голосування, як то приписано в законі.

Потрібна вимагана законом кількість голосуючих підписується.

Павельче, 17 марта 1925 р.

Підписи:

о. І. Стефанчук учитель В. Кульматицький Никола Табачин с. Онуфрия Т. Кульматицька М. Ставнича

Симон Синишин с. Матвія Осип Синишин В. Синишин М. Когуч Марія Тачинська

КОНЦЕРТ

Коляд і щедрівок дня 14.1.1943 р. на дозвіл з дня 5.1.1943 р. — ч. 30/43 У.O.K.

1.    "Величай душа моя і ірмос пісень 9 з УГ "Таінство странное".

2.    Весела світу новина — коляда стара

3.    Христос Родився”, уклад Н. Вахнянина

4.    Відчит “Наші обряди та звичаї”.

5.    “Нова радість стала” — народна коляда — укл. К. Стеценка.

6.    “Що то за преясно?” — народна коляда — укл. К. Стеценка.

7.    “Ой зашли зашли з неба ангели” — Лемківська коляда.

ДЕКЛАМАЦІЯ.

8.    “Ой в Єрусалимі” — щедрівка 1

9.    “Ой у саду-саду винограду” — щедрівка 2

10.    “Маланка” — щедрівка З

11.    Декламація

12.    Боже Велий Гимн

ПРОГРАМА

ювілейного 60 літного “Свята Просвіти” в Павелчі

дня 19.V1I.1928

в Павелчі

1.    Створення свята, коротка промова гол. Просвіти о. І. Стефанчука

на тему: “Коли чоловік і котрий є просвічений”.

2.    Декламація: “Десять приказань тверезості”.

3.    Промова чол. філії Просвіти Станіславова Д-ра Юлія Олесницького на тему: "Як стоїть “Просвіта" у інших людей”.

4.    Декламація "Міліони Вас” поезія О. Бабія.

5.    Перечитання календаря “Просвіта”

З р 1928 тов. “Просвіта" в перших часах свого розвитку” статя Юліяна Романчука.

Перечитав і обяснив Балицкій.

6.    "В світі перемоги" поезія Юри Шкрумеляка

7.    Діточа вистава "Рицар Лесь", поезія, співи з танцями ритмічними (діти в уборі королівські).

8.    Танці дорослих: Катерина, гопак, журавель, козачок, коломийки, аркан.

О. І. Стефанчук.

ВСЕЧЕСНІЙШИЙ ОТЧЕ

Старшина в Імені цілого товариства складає Вам дар з отсих цьвітів на знак — що Ваша особа процвила між нами і зродила плід, а тим плодом єсть зродження нашого т-ва, котре складає Вам в день Ваших імянин щирій і сердечний привіт та сердечні побажання Вам щастя і здоровля на многі літа.

Тим зазначуємо, що розумієм Ваші великі заслуги в нашому селі. Ви вступили в сліди каменяра, що тяжким молотом розбивали тверду скалу темноти.

Ваша щира праця на народній ниві увінчала прикрасним успіхом, доказом цего, що вже будинок читальні на укінченню завдяки Вашим трудам. Для того наше т-во з нагоди Ваших іменин іще раз просить приймити низькій і просить о дальше співпрацю з нами бо тільки з Вами чуємось сильні духом каменярі та передадуть Вашу пам’ять грядущим поколіням внукам і правнукам.

Старшина пожарно й руханового товариства “Сокіл” в Павельчі

Читарі

Онуфрій Шкандрій Никола Табачин Олекса Шкляр

Симон Синишин — голова Литвинець Теодор — заступник Матіяш Николай — справник Дзудза Онуфрій — кас.

до

ПОВІТОВОГО СТАРОСТВА В СТАНІСЛАВОВІ

Виділ товариства “Кружок Союзу Українок" в Павельчі наміряє устроїти дня 18 падолиста 1935 р концерт о год. 2 п. п. в саме товариства “Просвіта” і просить дозвіл на письмі.

ПРОГРАМА.

1)    Гимн “Союзу Українок” відспівають члени товариства.

2)    Відчит: Історія українського жіноцтва скаже пані Мельниківна з Стан.

3)    “Козака несуть” відспіває місцевий хор.

4)    “Розрита могила” Т. Шеченка — декламація

5)    “Трикотошки" відспіває місцевий хор.

6)    “Не зігнуся” — декламація

7)    “Ой не вдова” — відспіває місц. хор.

8)    “Що каже кума Явдоха” — календар жіночої долі з року 1931

9)    “Раз мошилька голубила” — відспіває хор.

10)    "Несчасна вдова” — декламація

11)    “Щигликове весілля” відспіває місц. хор

12)    “Хустина” Т. Шевченка — декламація

13)    “Єднаймося” відспіває місц. хор.

14)    "Привіт” — декламація. Привітання “Союзу Українок”.

15)    “Тими” народний відспіває місц. хор.

Чистий дохід призначений на ціли кружка “Союзу Українок”.

ДО ПАНА КУРАТОРА ШКІЛЬНОГО ОКРУГА У ЛЬВОВІ.

Підписані батьки дітей в шкільному віці, замешкані в громаді Павелче повіту Станіславівського внесли в приписаному речинці шкільні деклярації з домаганем української (руської) мови навчання в загальній 2 кл. школі в Павелчи.

По нинішній день не подано нам до відома про рішене Пана Куратора в цій справі, в супереч постановам §§-ів 10, 11 виконаного розпорядку з дня 7 січня 1925 р. В. 3. д. ч. З по 33. Не оглядаючися на брак повідомлення, введено польську (мішану) викладову мову в нашій школі. В цей спосіб відбирається батькам спроможність внести відклик до Міністерства Освіти, свентуально позов до Найвищого Адміністрацийного Трибуналу в Варшаві. Підписані прохають пана Куратора негайно повідомити їх про рішення. Підписані вносять це пісьмо в імени своїм власнім і всіх других батьків дітей в шільнім віці, що внесли жадання української (руської) мови навчаня в школі 2 клясовій у Павелчі.

Павелче, 25. вересня 1925 р.

ДО ВСЕЧЕСНОГО ОТЦЯ ПАРОХА ІВАНА СТЕФАНЧУКА в ПАВЕЛЧІ

Сьогодня одержав дозвіл зі Староства на улаштування Сокільського свята в Побережі. Дозвіл є даний на неділю, дня 10/9, а на случай непогоди на слідуючу неділю.

На фестині відбудуться сокільські вправи як мужевські так й жіночі, спортивні змагання, а в перервах народні танки, декламація, хори і сценічна картина з драми “Маруся Богуславка”.

До вправ є запрошені сусідні сокільські Товариства, а саме з Єзуполя, Ганусовець, Тязева, Маріямполя, Дубовець і Підлужа.

Просимо ласкаво узяти участь зі своїм хором та декламацією.

До того часу просимо ласкаво дати нам відповідь.

З глибокою пошаною Тарас Лопатинський.

Павелче, дня 13/3 1927 р.

до

ВСЕЧЕСНІШОГО о. ДОБРОДІЯ ГОЛОВИ ЧИТ. ПРОСВІТА

В ПАВЕЛЧІ.

ВСЕЧЕСНІЙШИЙ ОТЧЕ!

Рада нашого т-ва на своїм засіданю, дня 13 ц. м. ухвалила віднестися о Вас з просьбою шоби Отець заповіли проби сьпіву.

Нашим обов'язком єсьть відсвяткувати цего місяця сьвято Т. Шевченка.

Для того просимо Голову читальні шоби як слід звеличати пам'ять Т. Шевченка то це треба зробити спільними силами.

Ми приготовимо ‘'Декламації” і вправи, а Отця просимо приготовити хор.

Сподіваємось що Отець Добродій не відкажуть ся від слів праці знами, помимо всяких непорозумінь. Ми ніколи не забудемо Вашу працю для загального добра.

Пожежно-руханкове Товариство в Павелчі “Луг”.

За Раду

Голова    Секретар

П. Іванович

ФІЛІЯ Т-ВА “ПРОСВІТА"

В СТАНІСЛАВОВІ

ДО

ВСЕЧЕСНІЙШОГО ОТЦЯ ІВАНА СТЕФАНЧУКА ДИРІГЕНТА ХОРУ В ПАВЕЛЧІ.

Виділ філії т-ва “Просвіта” в Станіславові складає Всечеснішому Отцеві як і членам хору щиру подяку за ласкаву участь в концерті дня 3-го червня ц. р. в честь нашого Кобзаря — Тараса Шевченка.

В Станіславові, дня 20 червня 1923 р.

За виділ

Д-р Ю. Олесницький    Володимир Теліх

за голову    секретар

Всечеснійший Отче Добродію!

Звертаємося оцим до Вас і до всіх членів Вашого знаменитого хору, який під Вашою славною орудою дійшов до такої скінченности, що йому рівного під цю хвилину немає ні в одному селі цілого станіславівського повіту, з великим проханням, щоби згодитися завітати до нашого села при нагоді святочного тут обходу в пам'ять і честь незабутнього довіку найбільшого нашого поета, пророка і учителя Тараса Шевченка та обняти три вокальні точки програми концерту, котрих не в силах в нас заповнити місцевими силами, бо не то, що такого гарного, чудового хору але мусимо признатися з соромом — ніякого досі не маємо.

Сподіваємося, що не відмовите нашій просьбі та що о величчя Українська пісня з дужих грудей Вашого Всечеснійшого Отче Добродію прекрасного хору залунає і відіб'ється гомоном у нашому селі.

В Боднарові, дня 8 березня 1922,

Виділ і члени читальні "Просвіти"

І. Луцький М. Лішинський Д. Жураківський П. Ленюк та інші.

ДО

п. т. ПОВІТОВОГО СТАРІСТВА В СТАНІСЛАВОВІ

Діточий садок при читальні "Просвіти” в Павелчі улаштовує діточий концерт дня 31 серпня с. р. о годині 4/16) по полудні з отсею програмою:

1.    Мово рідна — хор діточий

2.    Вправа “Човен хитається” — всі діти

3.    Деклямапія “Наше господарство” — С. Тачинський

4.    “Ой у лузі червона калина” — діточий хор

5.    Деклямація “Українка я маленька” — Любка Когуч

6.    — слів “Ой впав стрілець” — Я. Тачинська

7.    Вправи “Видиш брате мій” — всі діти

8.    “Аркан” танок — Іван Шуляр

39. “Деклямапія” “Україна” — Рузя Федишин

10.    Вправа “Ой піди ж кицю” — всі діти

11.    Деклямація “Учися дитино” — М. Попадинець

12.    Закінчення

Отсим просить о дозвіл на письмі Виділ:

М. Попадинець    О. Стефанчук

секретар    голова

КОНЦЕРТ НА ПОЗИЧКУ ДЛЯ “РІДНОЇ ШКОЛИ” дня 3.VI.1941

Співи.

1.    “Сонце з високого неба”    хор міш.

2.    “Козака несуть”, Леонтович    хор міш.

3.    "Учітися, брати, мої”, Вербицький    хор міш.

4.    “Три конюшки”, Безкоровайний

5.    “Потоп”, Леонтович    хор міш.

6.    “У широкую долину”, Воробкевич    хор міш. Декламації:

7.    "Рідній школі”, В. Мельникович    Ю. Шкрумеляк

8.    “Радуйся, ниво”, псаль Т. Шевченка  М. Софія

9.    “Осії” глава XIV, псаль Т. Шевченка    Михайло

10.    Єзикшл, псаль Т. Шевченка    Никольцьо

11.    Народе мій люблю тебе    Варвара

12.    Делегант рідношкільний    Савчук і за теє пішов до Берези Картузької

13.    Народний гимн.

свято

В честь Ів. Мазепи і укр. державносте на день І. XI а в разі непогоди на 5.ХІ. р. 33 Павелчи з чистим доходом на дозивлювання шкільних дітей в Павелчі.

ПОРЯДОК:

Служба Божа в д.

1.    Батьківська земля    хор мішаний

2.    Промова Отворення свята

3.    ‘‘Ой летіла горлиця”

4.    Відчит гісоричний    делегата

5.    '‘Ой у лузі”    хор мішаний

6.    "Збірка'' Ол. Б. декламація    В. Масник

7.    “Ой, Україно, молода”    хор мішаний

8.    “Перші стріли” декламація    М. Литвинець

9.    “На бережку у ставка”    хор мішаний

0.    “Облога” Ол. Б. декламація    П. П.

1.    “Ой все мої співи”    хор міш.

2.    “Степові вірші” декламація    3. Попад

3.    “Маруся”    хор мішаний

4.    “Помста” декламація і закінчення

5.    “Ще не вмерла...”

Подану внесено дня 21.Х.1933 одно на 29.Х. друге на 5.XI. 1933.

СВЯТО МАТЕРИ! дня 6/8 1933 відбулося в Павелчи делегата пани Ясеницькі з Станіславова

Було всего 23 злоті доходу післано для потерпілих від повені

ПОРЯДОК:

1. Промова і створення свята


2. “Ой, чито ранна зірочка сяє”

хор

3. Молитва за маму, декламація

Сл. Тачинська

4. “Сербин”

хор

5. Віршик


6. Моя мамуся, декламація

Семанюк

7. “Маруся і трой зілля”, баляда

хор

8. Наша мати, декламація

П. Попадинець

9. “Наша славна Україна”

хор

10. “Нашій ненці”, декламація

Мельникович

11. Поставали козаченьки

хор

12. Плач Ярославни

Михайло


Литвинець

13. “Мати наша”

хор

14. “Материнка”, декламація

Шуляр

15. Пісня в честь мами

хор діточок

16. Святослав і Ольга мати, декламація

Вікта

17. “Ще не вмерла”


Дня 20/8 відбулося свято Матери в Рибні як порядок више зібрано 34 злотих з котрих 20 злотих післано на потерпівших від повені.

СВЯТО ВІДРОДЖЕННЯ" або "ТВЕРЕЗОСТІ!"

ПРОГРАМА.

1.    Вступне слово алькоголь и тверезість О. І. Стефанчук, парох.

2.    “Стоїть корчма” — відспіває хор с. Пав.

3.    Десять заповідей тверезости — декламація, Василь Маланюк

4.    Відчит про алькоголь з ілюстраціями, проф. Калинецький

5.    “Журо моя журо”, хор

6.    Тверезість, декламація Марія Попадинець

7.    Образи алькоголіків: 1. злодій, 2. убійник, 3. Палій, 4. Насильник, 5. робітник, 6. кунець, 7. обморожений, 8. обгорілий,

9. покалічений, 10. епілептик.

8.    Куди йдем, декламація В. Завістовський

9.    Там, на горі церква стоїть — хор

10.    Закінчення.

Проводить хором і виконує цілу програму О. І. Стефанчук Парох.

Пісня. Стоїть корчма над болотом

а)    Та покрита околотом Та кілько я в ній пропив Що бим злотом церкву побив

б)    На долині корчма горить Прибіг коваль: “Цить же люди З тої коршми вугля буде Будем своє вугля мати

Не будемо купувати.

в)    Журо моя ти журо,

Мене молодого з білих ніг звалила Прийшов я до корчми кинув на стіл шапку Молода шинкарко дай горівки кварту Братань мої браття горівонька п'ється Коло мого серця гадинонька в'ється.

Декламації.

а)    Мене побили пяного в шинку

Так що більше сили я вже не знайду,

З пяної охоти, скоротив я вік,

Кинулись сухоти дарма всяких лік Учи же брат брата і добре се знай Що корчма проклята тож коршму минай

б)    Знав я заробити, ой знав ще і як

Та знав добре пити, знав горівки смак Горівки чепився, міри в ній не знав До того запився, що слабість дістав


Не можу трудитись, а палить жажда Щоб добре учитись, став злодієм я В кримінал мя нині горівка звела, Будь в кождій годині проклята она!

в)    Тверезій чужого, я певно не взяв розпив ся із того я злодієм став Горівка забрала і розум і встид    до злого піпхала на пропасти слід От видите браття де она веде Будь она проклята, кинь єї хто п'є.

УГРИНІВ-ГОРІШНІЙ 10.V.1936

ЗАПРОШЕННЯ

Виділ читальні “Просвіти” в Угринові-Горішнім отсим має честь запросити:

Хвальний відділ Чит. Просвіти в Павелчі на свято Весни, яке відбуетьс в неділю 17.V.1936 р. о год 2 після полудня.

В програму увійдуть:

I    часть

1.    Відкриття свята

2.    Вступне слово

3.    Хор Угриново-Гор.

4.    Декламація: виїмки із Панських Жартів

5.    Вправа дівчат: вільноруч, вінками і лентами

6.    Хор з інших місцевостей

7.    Декламація: дошкільних дітей

а) Поклін Весні б) Весна

8.    Хор інших місцевостей

II    часть

1. Вежі хлопців 2. Вправи дівчат

3.    Вправи хлопців

4.    Виставка: гагілки — місцевий “Доріст”

Кр. Р. ШК.

5.    Гри, забави.

Вечером забава в салі місцевої “Просвіти”.

Безалкогольний буфет запевнений.

Вступ: 30 сот.    Виділ Просвіти:

для хористів 50% знижка Михайло Саведчук На забаву доплата    писар

Слободян Дмитро — голова

Хористи Павелча прийняли участь

17.V.36 у святі Весни в чит. Просвіта “Угр.-Гор.”

КООПЕРАТИВНА ПРИСЯГА

Гомін рветься попід хмари!

То не дзвони десь брящать Ані мідяні фанфари В скачній музиці лящать

То ідея ясна, сміла Поклик кооператив До спільного кличуть діла До обильних кличе жнив.

Поклик кооперативи По усіх краях гуде Через води, через ниви В наші хлопські серця йде

Всіх нас кличе до обнови Щоб важкі кайдани рвать Капіталістичні скови Спільним трудом розбивать.

Як в ріку пливуть ручаї Ріки ллються в океан,

Так людей в одно єднає Спільна думка, спільний план

В товариському єднанні Росте сила і розмах, у союзному братанні Мостимо побіді шлях.

З фундаменту кооперацій Крашу долю розведем Краше завтра цілій нації. Гаразд, щастя принесем.

До спільного станьмо труду Гуртом браття! Сестри враз.

Час з очей зірвать полуду Спростувати спину час!

Най енергія сталева Звяже нас в один ланцюх Думка чиста, кришталева І могутній спільний дух.

Обєднають мільйони В нерозривний, дужий вал!

Проч нарікання і стони Самолюбства низкий шал!

Любов братня нам законом У єднанні наша ціль!

Ми до сонця йдем з розгоном Понад сопух, бачна, цвіль.

Досить одинцем блукати Киньмо сварки і роздор! Присягнімо: гуртом стати Під єднання наш прапор.

Павелче, жовтень 1925 р

ВИСОКЕ Ц. К. НАМІСНИЦТВО!

Смиренно підписаний реклямувався сього року стаючи до брамки, однак не зіставиш сентурованим, не може від місцевого ц. к. Староства дістати позволения до женячки. Позаяк підписаний має старенького 76 літнього вітця, котрий є вдіцем а котрому нема кому, ані теплої страви зварити, ані обіпрати чи то облатати, що на селі вдівцям приходить з великою трудністю. Щоби зарадити невідрадньому сьому положенню свого старенького вітця, хотів би підписаний оженитись тому просить:

Високе Ц. К. Намісництво зволить ласкаво смиренно підписаному, позволити оженитись з дівчиною Параскевією Крамар (Попадинець) дочкою Николая і Марії господ, з Павелча.

Просьбу свою попирає слідуючими залучниками:

1.    а) Витяг метрикальний родини Тачинських

б) Метрика уродження Параски Крамар нареченої підписаного

2.    а) Сьвідоцтво моральности підписаного.

б) Сьвідоцтво моральности Параски Крамар.

3.    а) Позволене на супружество зі сторони родичів підписаного;

б) Позволене на се супружество зі сторони родичів Параски

Крамар.

4.    а) Аркуш посілости маєткової підписаного,

б) Свідоцтво стану маєткового Параски Крамар (Попадинець), потверджене громадою.

В Павелчи, дня 10 мая 1912 р.

Григорій Юрій Тачинський

СВІДОЦТВО МОРАЛЬНОСТИ!

Посьвідчаєсь отсим зі сторони гр. кат. Уряду парахіяльного і громадського в Павелчи, що Параскевія Крамар, дочка Николая господаря в Павелчи стану вільного, заховуєсь примірно і морально, а обов’язки католицької церкви сповняє точно і старанно, чим дає добрий примір другим.

Павелче, дня 7 мая 1912 р.

Гнат Дорошенко начальник громади печатка

Потверджую повисше свідоцтво в цілій єго основі

Від уряду парахіяльного гр. к. Д. як в О. І. Стефанчук

парох

печатка

СЬВІДОЦТВО МОРАЛЬНОСТИ!

Підписані Уряди: парохіяльний гр. кат. і громадський в Павелчи посьвідчають отсим. що Григорій Юрей Тачинський, син Матея молодець літ 20-ти стану вільного заховується і проводить жите зовсім примірно і моральне, виповняє обов’язки католицької церкви, точно і дає тим самим добрий примір другим.

Павелче, дня 10 мая 1912 р.

Гнат Дрошенко начальник громади

печатка

Потверджую повисше свідоцтво в цілій єго основі Від уряду порохіяльного гр. кат.

Д. як в О. І. Стефанчук

парох

печатка

ДОЗВОЛЕНЕ РОДИТЕЛЬСКИ!

Я, Матей Тачинський, законний отець мого малодітного сина Григорія Юрія заявляю отсим при підписаних свідках, що позволяю його супружество з Параскевією Крамар

+ Матей Тачинський отець

Ми підписані свідки заявляємо отсим, що Матей Тачинський, отець малолітнього свого сина Григорія Юрія в нашій присугности позволив на його супружество з Параскевію Крамар.

Павелче дня 11 мая 1912 р.

О. І. Стефанчук

парох

Іван Головіньский

ПОЗВОЛЕНЕ РОДИТЕЛЬСКИ!

Я, Николай Крамар, законний отець моєї дочки Параскевії, зявляю отсим при підписаних свідках, що позволяю на єї супруже з Григорієм Юрієм Тачинським.

+ Николай Крамар отець

Ми підписані свідки заявляємо отсим, шо Николай Крамар отець Параскевії позволив єї супружество з Григорієм Юрієм Тачинським, в нашій присутности.

Павелче, 11 мая 1912 р.

О. І. Стефанчук

парох

Іван Головіньский

Держава: Австриска Королівство: Галичина

Єпархія: Станіславівська Деканат Станіслав.

Повіт Станіславівський Число 3 Парахія Павелче

СВІДОЦТВО УРОДИН І ХРЕЩЕННЯ

Уряд парохіяльний гр.-кат. в Павелчу церква св. Арх. Михаїла заявляє, що в книгах метрикальних тої церкви, том IX стор. 156, находиться слідуюче.

МИТЕЦЬ, СПІВАК, ДИРИГЕНТ В. МАТІЯШ.

Багато випробувань випало на долю нашого народу. Одне із них — еміграція. Скільки ж синів і дочок змушені були покидати свої домівки, рідних, близьких, коханих та мандрувати у далекі чужі краї. Вони цьому не винні. Обставини життя змушували їх це робити. Вони звідали землі Європи, Америки, Австралії...

“Українці їдуть до Австралії...” Скільки горя й розпачу в цих словах. І скільки залізної волі, рішучості, відваги і завзяття слід було мати, щоб, ставши вільним, з гідністю людини почати нове життя на далекім і чужім континенті.

Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися.

На чужину з України Брати розійшлися, — співається у народній пісні. Це ніби про конкретних людей із нашого села.

Рятуючись від окупантів, три брати — Василь, Остап та Іван Матіяші — покидали свою рідну оселю, землю, батьків, дітей. По жахливій повені, по другій світовій війні, стотисячні маси народу разом з інтелігенцією рушили перед наступаючими арміями з України на Захід.

"Перед-Батьківщиною, Народом, Батьками і своїми коханими ми залишилися в довгу, покидаючи їх... Але і на чужині ми своєю скромною працею бажали сплатити свій довг...” — сказав у свій час О. Матіяш.

І там застали вони стотисячні маси людей, що були насильно вирвані з рідної землі нім. рейхом, щоб працювати на промисел і с/г Німеччини. Після війни тільки незначна частина депортованих повернулась до рідних домівок, а переважаюча більшість відмовилась вертатись, проголосивши себе укр. політ, еміграцією. Для таких бездомних, обездолених, голодних організовувались табори, що були виявом великої гуманності, Серед цих емігрантів — люди великої наснаги і обдарувань. Таким талановитим виявився один із братів Матіяшів.

В. Матіяш — оперний співак, диригент. Це митець, який вийшов з народу, з-під селянської стріхи. Талант його формувався під впливом народної культури, в якій вирувала свобода духу.

Народився 1911 року в Павельчі, в тій частині села, що називається "За чорним”. Це східне узгір'я Чорного лісу

звеличив у пісні "Ой співаночки мої" хор "Боян" в Австралії', яким керував В. Матіяш по смерті свого славного попередника Мирослава Струка.

Навчаючись у школі, Василь не виявляв особливих здібностей до співу. Лиш згодом, навчаючись у Станіславівській гімназії, юнак зрозумів силу мистецтва, його здатність піднести людину вище над сферою буденного життя. Це переконання сформувалося під впливом сім’ї о. Ганушевського із с. Угорників. Василь навчався із сином отця — Богданом — і став в Угорниках бажаним гостем. У юнака наростав смак до співу, до мистецтва. Та через матеріальну скруту не міг вчитись у музичному навчальному закладі. Голос свій тренував під шум води біля гірського водоспаду в Чорному лісі. Мав дзвінкий баритон. Гуртував навколо себе закоханих у пісню юнаків. Ним був організований хор " 16-ка”. У сімейному альбомі Ганни Федишин зберігається фотографія групи співаків хору “16-ка”: Маланюк і Михайло, Когуч Захар, голова хору Петро Федишин, Маланюк Антін, Соколан Антін. Хор давав концерти на Різдвяні свята, юнаки провели коляду у фонд нелегальної літератури УВО.

У цей час юнака чекали випробування: його, учня 5 класу, виключили з гімназії за тиждень до закінчення навчального року і не дали свідоцтва. Причиною було те, що влада заборонила “Пласт” (1928 р.) та переслідувала його членів. Чотири роки сидів В. Матіяш у рідному селі, в парафіяльній канцелярії О. Стефанчука, та впорядковував архів села від часу перших записів. Одночасно юнак займався самоосвітою, щоб екстерном здати матуру.

Дорога простелилась до Львова. Тут юнакові вдається скласти іспит зрілості в гімназії Малої Духовної семшарії, що її заснував А. Шептицький. Після іспиту Василь записався на студії музики і солоспіву в консерваторії ім. В. Лисенка. В юному віці стає членом Львівських хорів "Сурма", “Боян" та професійних ансаблів Євгена Козака й Тадея Купчинського. Змагався у співі з братом Р. Шухевича

— Юрієм. Солоспіву навчала відома артистка-співачка Марія Сокіл-Руднипька. Вигравши на конкурсі стипендію. В. Матіяш став учнем в класі співу примадонни Харківської та Львівської опер — Марії. З відзнакою закінчив Виший музичний інститут ім. Лисенка у Львові. Згодом вступив до Богословської Академії у Львові, яку закінчив 1939 р. В. Матіяш розвивав свій талант, даний Богом, і був учасником походу своєї нації до вершин слави волі.

Друга світова війна заставила покинути Україну. В. Матіяш опинився на Лемківщині. Деякий час учителював тут. Згодом переїхав до Відня. Тут вступив до знаменитого хору Божика. Розпочав навчання у найпопулярнішій на всю Європу музичній академії (Stddliche Hochschule fbr Mbsik). 1943 р. закінчив навчання і отримав диплом оперного співака. У цьому ж році підписав контракт з Оперою в Грацу (Австрія) як ліричний баритон. Успіх у мистецтві був великий, шлях до слави навстіж відкритий. У Відні зустрів і своє особисте шастя: австрійська піаністка, співачка-хористка Ерна Джіованеллі стала його дружиною.

В повоєнних часах (1946—1948 рр.) В. Матіяш дав понад сто концертів у різних місцях американської зони Німеччини для українських емігрантів, американської армії та німецького населення. Виступав по Мюнхенському радіо, один  сезон - y опері Національного театру в Мангаймі над Рейнові. На початку 1949 р. організував хор у таборі Бонегіллі й Олбурі. Незабаром В. Матіяш переїжджає до Австралії. Тут за дворічним контрактом відпрацювгів у відділі рільництва в Сіднеї. Часто виступав на сценах із сольною програмою, надіючись, шо це допоможе отримати місце в опері чи бодай у театрі. Журі кілька разів висловлювало похвальні відгуки, але запрошення на роботу не надходило. Можливо, причиною відмови була отака розмова: Члени журі:1 "Пане Матіяш, чи є ви масоном?” Матіяш: "Ні! Я закінчив греко-католицьку Богословську академію. Я є віруючим Християнином і мені здається, що дорога до масонства мені не підходить.”

Хоч до кінця життя В. Матіяш не одержав бажаного місця в опері, він із западом працював на українській мистецькій ниві. Співає на концертах і по радіо виключно українською мовою з українським репертуаром. Як соліст-співак і як диригент В. Матіяш завжди був вірним принципу, шо краше піднести смак кількох слухачів до вершини мистецтва, ніж знижуватися до масової популярності". 9 грудня 1952 р. у Сіднеї на засіданні управи хору "Боян” проголошено, що диригентом хору стає випускник Віденської консерваторії, соліст-баритон і актор Грацької опери В. Матіяш. який видержав конкурс на солідного диригента хору "Боян". Дружина Матіяша з цього часу — постійна піаністка "Бояна". Першу спробу Українським національним хором "Боян" диригент відбуває 13 січня 1953 року. Працює також із пластовим хором "Юний Боян". Хори здобули добру славу не тільки серед пластової братії, але й серед загалу українського громадянства.

1962 р. Зал “Роксі”. Мистецький концерт оперних співаків. Тут з надзвичайним успіхом виступив В. Матіяш. Це був один з останніх тріумфів нашого земляка.

В некролозі (70-і роки) сказано: “Співець, митець, відійшов із цього світу на чужій землі, далеко від України, для якої жив, яку старався вичаровувати своїм чудовим співом “Ой співаночки мої...”

В. Матіяш був до кінця життя активним громадським діячем і справжнім пластуном. В 1962—64 рр. був головою обласних і станичних пластових старшин всієї Австралії. Багато зусиль докладав і як голова контрольної комісії кооперативу “Карпати” в Сіднеї. Працював в Австралійському уряді. Керував церковним хором. Був постійним Учасником громадських свят. Давав приватні концерти.

Оцінкою заслуг В. Матіяша перед українською громадою в емірації, перед українським мистецтвом є те, що ім’я його занесено до Енциклопедії Українознавства, виданої за кордоном.

ЗВИЧАЇ, ТРАДИЦІЇ

Звичаї нашого села виробились протягом довгого життя десятків поколінь. Це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших національних справах. Це той сплав, що об’єднує мешканців поселення в єдину громаду та надає їй своєрідне, власне обличчя. Олекса Воропай вважає, що кожен українець зобов’язаний знати звичай свого народу: “Всі ці рухи, дії і слова, на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живучим бальзамом, який сповнює її могутньою силою”.

Люди павелецькі споконвіку жили селянським життям. Тому звичаї та традиції села тісно зв’язані з сільськогосподарським циклом.

Зима для наших людей була і залишається часом підсумків попереднього господарського циклу, часом відпочинку та підготовки до наступної весни. Своєрідним порогом між двома господарськими циклами був і залишається День введеня в храм Пресвятої Богородиці (4 грудня за новим стилем). Це свято в народній термінології називається Введение. У нашому селі побутує прислів’я: “То Введеня аби було щодня, а Миколи аби не було ніколи.” Кажуть, що так любив говорити жид — власник корчми. Велика вигода була йому на Введение, коли до корчми сходились господарі. А причиною цього було те, що люди в цей день передбачали, якими буде весь наступний рік. І судили це за тим, хто в цей день вранці прийде першим до хати. За народними віруванням, “полазник” приносить до хати щастя або невдачу. Щоб мимохідь не нешкодити кому, дорослі в цей день стримуються заходити до чужої хати. Традиція ця така міцна, що навіть у часи тоталітарного режиму, коли нищились інші звичаї, цю порушувати нітхо не наважувався.

13 грудня і нині залишилось святом молоді. Це День святого Андрія Первозванного. Вважається найцікавішим святом. Від нього віє чарівною староукраїнською стихією.

У ніч під “Андрія” дівчата ворожили, вгадували свою долю. Для цього перш за все пекли коржики. Воду для них носили з криниці в роті. Хлопці заважали цьому, смішили, шоб дівчата випускали воду з рота. Через це часом дівчата мусили давати викуп (макітру вареників). Коли коржі нарешті спечені, дівчата позначають, де чий, розкладають на долівці і впускають голодного пса. Чий корж пес з'їсть першим, та дівчина першою заміж вийде. Було, що якийсь коржик собака у куток віднесе _ то означало, шо доля занесе дівчину в чужий край. Найгіршим вважалося, якщо пес не з’їсть корж, а тільки надкусить його і покине...

Дівчата ще бігали попід вікна слухати. Почуте чоловіче ім’я буде у майбутнього чоловіка. Слухали дівчата, з якого боку пси гавкають (туди вони заміж підуть). Рахували кілки в плоті: "Вдовець, молодець..”

В ніч під Андрія хлопці мають найбільші права — єдина ніч у році, коли парубкам за бешкети люди вибачають. Шкоду робили на подвір’ях, де жили дівчата. Там пліт розберуть, там віз на стайню витягнуть, там ворота знімуть та в річку вкинуть. Батьки сердились, але . . . що зробиш. Парубоцьке право, на те й “Андрій”.

Жаль, шо нині звичай цей спотворено, хлопці не жартують, а розбоєм займаються. Семирічні—десятирічні жовтороті хлоп'ята ломлять паркан у старенької жінки, б’ють вікна у будинку, де ніхто не живе. Не вміємо ми жити цікаво і весело, то й дітей не можемо навчити цьому... А варто пам’ятати, шо свято Андрія було веселим, сповненим сміхом, розвагами, дотепами. Дівчата та хлопці збирались у чиємусь домі, грали у флірти, ворожили (під тарілку клали косицю та гребінь: косиця — заміж піде, гребінь — дівкою ще ходитиме).

Такі вечори були не лише на Андрія, а й у будні — вечорниці. Дівчата сходились в одної господині, пряли, вишивали під тиху розмову. В кінці вечора приходили хлопці. Дівчата їх пригощали медівниками, пирогами. Велись веселі розмови, ігри, а коли минав піст — то і танці (хлопці наймали скрипаля та бубна; до речі, найпопулярнішими музиками були: Синишин Василь, Сас Іван, Пицко Іван, Сас Василь, Табачин Матвій, Табачин Данило, Щербій Іван, Салій Микола).

Веселим народним святом було і залишилось Миколая. В Цей день завжди правилось у Долішній церкві св. о. Миколая. люди вклонялись святому, що боронить всіх від стихійних лих. а найбільше — від води. Після відправи в церкві йшли гості до господ, де жили Миколаї, Микольці. Гостей приймали щедро, ніби підкреслюючи, який достаток у хаті. Та найбільше чекали, найбільше раділи Миколаєві діти. Бо святий Миколай розносив уночі свої шедрі подарунки, клав під дитячі подушки цукерки яблука, нові сорочки, а то й чобітки. Правда, декому клав різку за тяжкі провини перед батьками, але то було рідко. Діти весь рік пам'ятали, що треба чемними бути, аби Миколай гарний подарунок приніс.

22 грудня селяни вклонялися святій Анні, вітаючи жінок з цим іменем. На Анни починали Колядувати, ніби робили підготовку до величного Свят-вечора.

6 січня — день підготовки до Святого вечора. У кожному домі господарі клопочуться над стравами, порядком. Ні сніданку, ні обіду в цей день нема (хіба для хворих та дітей). У спокої, у мирній обстановці господиня пече хліб, готує 12 святвечірніх страв: кутя з пшениці, маку, меду, горіхів; креплики з картоплі, капусти, квасолі, маку, сливок, риби; оселедець, підлива з сушених грибів, голубці, борщ з вушками, вар.

В цій багатій, але пісній вечері господиня демонструє найголовніші плоди поля, городу і саду, ніби дає звіт новому рокові про своє багатство в минулому році.

Поки господиня готує вечерю, господар порається коло худоби, прибирає на подвір'ї. Все, що є в господарстві, повинно зустріти урочисту хвилину Свят-Вечора на своєму місці. Нішо не може бути в цей вечір поза домом, у чужих руках — позичене чи десь забуте.

Святий вечір — це свято родинне, всі члени сім'ї мають бути на вечері.

Господар вносить "діда" та "бабу". "Баба" — сніп вівса, символ врожаю, подяка Богу за хліб, надія на майбутній добрий врожай — ставить на покуті. "Діда" — сіно, солома, символ родючості землі — розстелює під столом, частинку сіна кладе на стіл, тут же примощує часник, щоб злу силу відганяти. Стіл накривають білою тканою скатертиною, в центрі на "діда" кладуть макітру з кутею. Вся родина одягає білі сорочки, святковий одяг.

Діти крізь вікно пильнують, коли зійде вечірня зоря, що сповістить про велике чудо — народження Сина Божого. Коли надходить цей час, батько скликає всіх до столу, готового до вечері. Господар, а за ним вся сім'я тричі хрестяться, промовляють разом молитву. Господар хрестить ложкою кутю, і-зачерпнувши у ложку куті, промовляє: "Дай Боже, дочекати від тепер за рік". За ним вся сім'я набирає в ложки куті, пробує, а тоді вже сідає до вечері. Після вечері родина колядує “Во Вифлеємі”, “Нова радість", “На Різдвяні свята'’, “Небо і земля”. "Бог предвічний". Відрадно, oо в останні роки з’являються нові колядки, як от “Дивна новина” на слова Дм. Павличка, повертаються із забуття патріотичні колядки — “Сумний святий вечір в 47 році”, “На столі, на сіні”.

Після вечері всі ложки запихали у бабу, шоб худоба купи трималась. Кутю з макітрою клали на вікно — для померлих.

Примітною ознакою Різдвяних свят був вертеп, oо у селі зветься шопкою. Готували хлопні шопку з кожної частини села: Долішньої, з Берега, Середини, Камніного, з Зачорного. Готували задовго до свят: підбирали одяг, реквізит, ходили на “пробу”, заучуючи ролі. А у свята ходили від хати до хати, розповідаючи про народження Ісуса. Дійовими особами шопки були: князь Данило з дружинниками (або січові стрільці), Ірод, смерть, чорт, жид Мошко, жидівка Сурі. Двоє останніх — чи не найпопулярніші. }х роль виконували найдотепніші жартівники, бо належало їм господарів довести до реготу, грошенят трохи у власну кишеню виманити, а то і щось з комори газдівської прихопити.

Учасники шопки заробляли велику платню від вдячних газдів, але гроші не брали собі, а більшу частину віддавали на церкву.

Традиційно шопка ходила щороку, лише у 70-ті роки, в період розгулу червоної ідеології, хлопці не мали можливості відкрито ходити з шопкою. Та слава Богу, не забулась традиція, діди навчили онуків, батьки синів, і знову Павлівкою мандрує князь Данило, обіцяючи знищити тяжкі окови, визволити Україну “з неволі". І б'ється лунко серце кожного з нас при тих словах, і кожен плекає різдвяну мрію, що прийде справжня людська воля, шо доб’ємося ми гідного людині життя.

Січень — місяць свят. Лиш відлунають колядки, а вже на порозі “другий празник — святого Василя". Як не дивно звучить поєднання “старий Новий рік”, але цей день чекають і святкують у нашому селі. Раніше 1-ше січня не було святом, про рік новий говорили 14 січня. В цей день вітали Василів з днем іменин. На Василія забирали дідуха з-під столу, спалювали на вулиці біля хати. Традиційну в інших селах Маланку в нашому селі не водили. Лише завдяки ентузіастам художньої самодіяльності (Шкляр Марія Дм., Попадинець Зіновія, Різничук Євгенія, Тачинська Ірина, Грицаюк Ярослава, Попадинець Софія, Богачевська Галина. Тачинська Стефанія, Шкляр Петрунелія, Мельниковим Богдана) павлівчани в останні роки познайомились з цим цікавим та веселим видовищем.

“А що третій празник — святе Водохрестя” — звучить у коляді "Добрий вечір тобі, пане-господарю". Це свято починається щедрим вечором, голодною кутею 18 січня. Щедрий вечір святкують, здається, тільки на Західній Україні. Це вже не такий пишний стіл, як на Свят-вечір, нема тут усіх 12 страв, але традиційна кутя та креплики — обов'язкові. А от обрядів тут виконується більше. Якшо Свят-вечір є своєрідним підсумком трудового року, то Щедрий вечір — це кодування майбутнього достатку в господарстві, доброго врожаю. Головну роль в обрядах відіграє господар. Жінка готує вечерю, а чоловік порає господарство. Він дбайливо обходить сад, обв'язує повереслом стовбур кожного дерева, припрошує дерева гарно плодоносити. Коли сонце повертає на захід, кожен господар з дітьми обходить господарство, кропить свяченою водою, проганяючи все лихе. Діти носять таріль з хлібом, крепликами. пригощають всіх тварин у стайні, на подвір'ї. При цьому самі вони їдять хліб з медом (шоб жилось з хлібом і було солодко в новому році). Раніше в багатьох місцях господарства малювали тістом хрести — “від нечистої сили”. І ще кожен господар робив дерев’яний хрест, прикрашав, чіпляв на хвіртку чи двері. У цей вечір лунали щедрівки: "В райськім городі”, “Ой за горою за високою”, “Стоїть церква межи хатами”, “До тебе, до тебе”. Дівчата босі бігали до ріки, вірячи, що в цей вечір тече в ній вино.

Наступний ранок збирав усіх у церкві на Службі Божій, потім святили воду на річці біля Сунікових або Будзуникових. З криги вирубували хрест, встановлювали на річці, обливали водою, щоб добре замерз, а зверху квасом з буряків. Стояв цей хрест до весни, поки крига не скресне.

Посуд, в який люди набирали свячену воду, прикрашали сухим васильком, безсмертниками, щоб Бог милував від лихої напасті. Воду зберігали весь рік, давали хворому, молодих до церкви кропили.

Відгомоніли зимові свята. Сонце повернуло на весну. Люди очікують Стрітення Господнє, вірячи, що в цей день зима з літом зустрічається. За погодою цього дня намагаються прогнозувати урожай нового року. Тиха ясна погода — на врожай, вітер — погана ознака. Відлига — на пізню весну. Кажуть: ”Як на Стрітення півень нап’ється з калюжі, то жди ше стужі”. В цей день у церкві святять стрітенні свічки. Це великі жовті свічки. Кожна газдиня купує їх у церкві перед Стрітенням, а на свято прибирає миртою, безсмертником, васильком, обв’язує льняним пасмом. Освячену Стрітенну свічку називають ще громовицею, бо вона оберігає людей і худобу від грому. Цю свічку дають в руки вмираючому, вірячи, що при її світлі душа померлого не заблукає і потрапить до раю.

Від Стрітення починалось очікування весни та Великодня. Селянин відбував Великий піст. У цей час помітними були дні Сорока Святих (22 березня) та Теплого Олекси (30березня). Якшо На Олекси тепло, то буде врожай хліба і багаті бджолині рої.

Великим святом у нашому селі є Благовіщення. Це свято землі. Від Введення до Благовіщення не можна рушати землю, бо вона відпочиває і сили набирається. В день Благовіщення Бог землю благословляє, з цього часу її можна обробляти. Господині намагаються в цей день посіяти розсаду, шоб капуста була гарна. Кажуть, яка погода на Благовіщення, такою й на Великдень буде. Тихий, ясний схід сонця на Благовіщення символізує врожай на збіжжя.

Від Благовіщення у селі починали лунати гаївки — весняні обрядові пісні й хороводи. Це ігри молоді. Хлопці та дівчата збирались в основному на обрінках під вечір і одну за одною грали “Коструба”, “Мости”, “Подоляночку”, “Журавля", “Вербову дощечку”, “Ой нумо, нумо, заплетімо Шума”, “Огірочки”, “Ворота”, “Мак”.

Деякі гаївки виконували тільки дівчата, а хлопці ставали глядачами. Добрий настрій, енергія молодих мала передатись природі, мала збудити її до нового життя, дії руху, піднесення. Найбільш святково виконувались гаївки на Великдень біля церкви. Крім молоді, деякі гаївки грали і молодиці. Веселий, добрий настрій панував навколо. На жаль, сьогодні гаївки не повертаються до нашого житгя, це майже втрачений звичай.

Неділя за тиждень перед Великоднем називається “Шутковою”. У цей день святять вербу. Освяченими гілками верби б’ють один одного, примовляючи: ” Шутка б’є — не я б’ю, віднині за тиждень Великдень”. Свячена верба користується великою пошаною, їй приписується магічна сила. Як вперше на весні виганяють худобу на пасовисько, то конче свяченою вербою — щоб "нечиста” не чіплялась до тварин. Нею лікують деякі хвороби. В час грози ставлять у вікно для захисту від блискавки, а град зупиняють, кидаючи шутку надвір.

Найвеселішим святом для всіх є Великдень. Тому і підготовка до нього досить велика. Господині білять хати, перуть білизну, чіпляють нові рушники. Саме до Великодня намагались завжди справити нову одежину, особливо дітям. Якшо була сприятлива погода, то й городи біля дому старались засадити. На цвинтарі впорядковували могили над рідними. Обов’язковим для кожного господаря було підбілити дерева в саду, прибрати кожен куток подвір’я. Прадіди наші, хоч і малограмотні були, та куди мудріші та культурніші від нас. Вважалося справжнім гріхом вивезти сміття з власного подвір’я під беріг річки. Кожен газда викопував десь у кутку подвір’я яму і зсипав сміття, а потім засипав землею. Тепер ми дбаємо про порядок у домі і безтямно нищимо чистоту природи, тачками вивозимо сміття на обрінки, у потоки, а потім жаліємось, що негарно в нашому селі. Тому оцю традицію — святого ставлення до землі, до природи — нам треба найперше собі повернути.

День, коли завершували прибирати господарство, називався Чистим четвергом. Наступний — Страсна п'ятниця. У церкві відправляють страсти, виносять ПЛАЩАНИЦЮ на середину церкви. У цей день дівчата ходять у жалобі з розпущеним волоссям. їда пісна, в основному городина. Робити гріх. Лиш можна паску пекти та капусту садити. А от у Великодню суботу звершуються всі приготування до свята: печуть шинку, варять голубці, холодець, готують цвітлі (буряк з хренем) та багато інших страв — на смак та за можливостями господині. Особливо і старанно готують галунки. У нашому селі не було традиції розмальовувати їх візерунками. В основному яйця варили у лушпинні цибулі чи в кропиві. Від цих природних барвників І галунки ставали червоними, жовтими, зеленими. Свячене яйце було основою Великоднього столу, тому до кошика клали багато галунок. Крім них у кошику має бути пасочка, печений сир, масло, сіль, кільце ковбаси та хрін. Все це прикрашається листочками барвінку. Кошик зверху накривали рушником, гарною хустиною. Кожна газдиня намагалась зготувати кошик якнайпишніше, шоб таким було життя сім’ї весь рік.

Вважалося, шо ні у Великодню ніч, ні на сам Великдень спати не можна, бо цим накличеш біду на дім чи господарство. Освячення пасок відбувалося раненько. Всі господарі поспішати додому, бо вважалося: хто швидше за стіл сяде, швидше з польовими роботами справлятиметься.

Розговіння починалося зі свяченого яйця та паски. А тоді вже їлись інші страви. Крихти зі святкового столу, лушпиння від галунок виносили курям, лиш на землю кидати не годилося, бо ж свячене.

В пообідню пору люди відвідували цвинтар, молились на могилах рідних, клали їм галунки. Біля церкви молодь заводила гаївки, діти грались галунками. А господарі старалися бодай кілька разів задзвонити в дзвін, бо це, за народним віруванням, приносить щастя.

Наступний день — Поливаний понеділок. Це стародавній звичай, що стоїть у зв'яку з весняним очищенням водою. Люди обливали один одного, бажаючи сили, здоров'я, енергії. Найбільше старалися хлопці, обливаючи дівчат. За це дівчата мали платити їм галунками.

Вівторок був завершальним днем свят. Люди веселились відпочивали, щоб з новими силами взятися до весняної праці.

За народними уявленнями, весна стає повноправною володаркою землі від 6 травня, тобто від дня Святого Юрія, коли цей захисник хліборобів відкриває ключами землю і небо. У цей день наші прадіди обходили поля, оглядали озимину. Саме 6 травня в основному вперше виганяють худобу на пашу. Щоб худобині не зашкодило що лихе, господарі женуть її шуткою. На полі пастухи плетуть для своїх корів вінки із польових квітів. Це теж своєрідне кодування здоров'я тварини.

Місяць по Юрію приходять Зелені свята, або Тройця. Це свято буйноти природи. Господарю належало замаїти гілками липи, клену подвір'я, хату. Господиня маїла кімнату букетиками польових квітів. На Україні побутує традиція на Зелені свята поминати мертвих. Вважають, що оте зелене клечання (май) потрібне, аби душі померлих мали куди сховатися. Початок червня — це час квітування хлібних злаків. Селянин завжди хвилюється, аби з хлібом чого не сталося. Мертві ж предки — це охоронці інтересів свого роду, тому саме до них у цей небезпечний час живі зверталися. Їх поминали, влаштовуючи на гробах тризни. Отак з давніх-давен встановився звичай поминати мертвих родичів у час Зелених свят. Правда, у нашому селі нема традицій влаштовувати на могилах тризни. На цвинтарі мають бути родичі покійника, біля кожної могили відправляє молебень священик.

Доброю традицією в селі стало вклонятися в цей день пам'яті героїв, що загинули за волю України. У 30-і. 40-і, 50-і роки дівчата щороку плели тернові вінки, прикрашали їх терновими ружами і несли до могили січовим стрільцям у м. Станіславі. Коли в результаті національно-визвольних змагань на цвинтарі з'явились могили героїв, до них теж приносили (хоч і потайки) тернові вінки. В час тоталітарного режиму нищились могили героїв, відкрито вклонятись їх пам'яті ніхто не мав права, тому й традиція забулась. Та як тільки повіяв свіжий вітер перемін, на Зелені свята 1988 року вчителі Когуч Б. О. та Сас О. Л. провели у клубі за участю дітей святкування "А ми тую стрілецьку славу збережемо". З того часу майже щороку відбувається мітинг, концерт біля символічної могили січовим стрільцям і воїнам УПА. що її споруджено 1990 року, лягають вінки. Дай Боже, шоб не пропадав цей звичай і щоб життям своїм були ми гідні пам'яі героїв.

Серед свят літнього циклу павлівчани святкують Івана. Петра та Павла. Традиційного в Україні Купала у нас не відзначають, наші предки не передали нам жодних купальських обрядів.

Свято Петра — це скоріше свято пастухів, які у пей день несуть на пасовище багатий, смачний сніданок. Петрують пастухи гуртом, а щоб худоба не йшла в шкоду, їй заздалегідь теж готують смачну ‘їжу (купу свіжої конюшини чи пахучої трави з лісу).

У серпні найпримітнішим є день Спаса, або Преображення Господнього. У церкві святять груші, яблука, сливи, зілля. Правовірні селяни до цього дня не їли яблук (аби на тому світі їх померлих дітей не обійшли, а дали яблук).

Зілля, освячене на Спаса, зберігали весь рік, вважали помічним від різних хворіб, особливо для худоби.

28 серпня та 21 вересня — свято Успіння Пресвятої Богородиці та свято Різдва Пресвятої Богородиці, що у нас називають першою і другою Маткою. У ці дні вітають всіх Марій з іменинами. Раніше на першої Матки дітей-пастухів брали батьки до міста, купляли їм якісь подарунки за добрий догляд за худобою.

Свята Покрова (14 жовтня) в нашому селі — це народно-релігійне і разом з тим національне свято. Адже Українська Повстанська Армія, як колись козаки-запорожці, брала собі свято Покрови за день зброї, віддавшись під опіку святої Матері Богородиці. Останні роки, роки національної Незалежності, на Покрови відбувається молебень на цвинтарі долішньому біля символічної могили воїнам УПА, на могилах героїв-односельчан.

Усі згадані свята, обряди свідчать, що павельчани споконвіку були працьовитими селянами, які дотримувались християнської моралі і возвеличували природу з її багатствами, її силами. Це завжди розумна і весела громада з високими патріотичними почуттями.

Як згадує Ярослава Пушкар — донька отця Стефанчука (див. Альманах Станіславської землі, т. II с. 644), павелчани “любили бавитися і час до часу мали до того змогу.'’

Гуртували людей толоки. Толоку збирав господар, щоб побудувати хату чи господарську будівлю. За роботу нікому не платили. Був неписаний закон: сьогодні я помагаю, завтра мені допоможуть. І зараз у селі ще збереглись деякі ознаки толоки, особливо коли заливають фундамент під будинок.

Люди, особливо молод, їз задоволенням йшли на толоку, бо. крім роботи, тут сипалися жарти, дотепи, сміх. У жнива багаті господарі запрошували односельчан помогти зібрати врожай. Жнива супроводжувались піснями. Коли вже все пожато, господар запрошував усіх на вечерю. До двору йшли гуртом. Дівчата ще на полі плели з колосся вінок і одягали найкращій з-поміж себе. Майже кожна несла в руках китицю з колосків та квітів. І вінок, і китиці приносили до дому господаря. Дорогою співали:

Наш когут білокрилий, наш господар чорнобривий, добру газдиню має, рано з поля збирає...

Ой ти газдуню наш, наш, та вийди напротів нас.

Вийди напротів нас Та викупи вінок у нас Місяцю, місяченьку, світи нам доріженьку.

Щоб ми не зблудили, косиці не згубили.

Часом господар запрошував на вечір музики, щоб молодь повеселилась. Танець і пісня повертали силу, витрачену на цілоденній роботі.

Величним народним святом було у селі весілля. Адже це не лише новий етап у житті молодих, а й продовження життя громади, міцності нації. Весілля — важливий складник національної культури. У ньому відбивалися світогляд, мораль, поетичні уявлення, музичні й артистичні здібності людей. Дійства, обряди тут поєднуються з пісенними й розмовними партіями, музикою, ігрищами. Весілля ще називають оперою, бо кожна дія його супроводжується піснями, що їх у нашому селі називають ладканками (певно, назва ця від імені бога кохання Лада) . У ладканках пояснюється зміст кожного обряду весільного, величаються молодята, їх батьки. Ладканки мають то жартівливий характер, то сумовитий, ліричний.

Починалося весілля сватанням молодих, коли наречений приходив із сватами до батьків молодої. На знак згоди дівчина давала нареченому рушники. На сватанні домовлялися про день весілля. За кілька днів до весілля молода з дружкою, одягнені в національний одяг, ходили до родини та сусідів просити на весілля.

“Просили тато, мама і я Вас прошу, шоби-сте прийшли до нас на весілє” — промовляла молода до кожного, тричі цілувала. На прошання молоді кланялися і промовляли: "Оставайтеся здорові’’, ім у відповідь лунало: “Веселіться здорові”. Виявляючи повагу до молодих, кожен господар проводив їх до світлиці, неприйнятним було, шоб молоді просили на подвір'ї чи в господарському приміщенні.

Весільна церемонія починалася за декілька днів до вінчання. Один день господиня скликала молодиць — добрих сусідок — на “голубці”. Жінки лад кали:

Ой намагай, дрібен дощик, намагай, намагай,

Зачинаєм голубчики,

Боже нам помагай.

Ой закрутим голубчики з білої головки, підливала Маринуні з нової коновки Ой ходила Марунині садочком,

Та й садила капустицю рядочком.

Рости, рости, капустице, дрібненька, аби с була на голубці здібненька.

Накрутивши голубців, молодиці пригощались, весело співали.

Відповідальним був момент, коли замішували коровай. Господиня та кухарка, їх помічниці молились, щоб Бог допоміг спекти смачний і гарний весільний хліб.

День перед вінчанням до дому молодої ввечері сходились дівчата “на селемени” (на Україні це дівич-вечір). То своєрідний вечір прошання молодої з дівочим життям (у сусідніх селах такий вечір був і у женихів). Дівчата сідали за стіл, на якому вже були гілки ялини, барвінок, живі чи штучні квіти (косиці). Із зелені плелись символічні вінки — "селемени” та “монограм” (ініціали імен та прізвищ молодих). Перед плетінням дівчата ладкали:

Ой намагай, дрібен дощик,

Намагай, намагай,

Зачинаєм селемени,

Боже нам помагай.

Коли вінки були готові, молода з дружкою йшли на вулицю, де вже зібрались хлопці. З гурту вибирили по два хлопці, щоб прибивали вінки.

Жінки ладкали:

Чи ви, хлопці, заснули.

Що дуба не зрубали.

Кілочки не зробили,

Селемени не прибили.

Хлопцям, що прибивали селемени, стоячи на столі, дівчата робили шкоду: зв’язували шнурком ноги, запихали в чоботи гілки ялини, а ще потішалися:

Летів птах попід дах То сивий, то чорний Чому ти сі ще не жениш,

Василю гонорний.

Летів птах попід дах То білий, то сивий,

Чом ти ти сі ще не жениш,

Павлуню плаксивий.

Коли селемени було прибито, дівчата звертались до молодої: Ой горівки, Маринуньо, горівки,

Гніваються та й на тебе всі дівки.

А ми тобі селемени вкрутили,

А ми твої горівоньки не пили.

Господиня та молода частували дівчат та хлопців, а у відповідь звучало:

Виросла соснонька (2) на гумні —

Витекла криниця на столі.

Не підемо додому, не підем,

Доки тоту криниченьку не вип ’єм.

Встаючи з-за столу, молодь дякувала:

Закувала зозуленька в неділеньку зрані,

Дякуєм ти, Маринуньо,

За почастуване.

Для цього вечора запрошували музик, щоб молода потанцювала з подругами.

У цей вечір від молодого приходило кілька молодиць шити вінок, т. з. "вікобране” (слово утворилось, напевно, від сполучення "вінок брати"). Вінок молодої прикрашали міртою, дрібними квітками, при цьому ладкали:

Йдіть, дівки, на долину (2) по червону калину,

по зелений барвінок, (2)

Маринуні на вінок.

Клали на таріль, зверху на часник (віл лихого ока), цукор (на солодке життя), зерно (на достаток у господарстві), калач з грошима. Молода разом з вінком передавала молодому шлюбну сорочку, що її вишила власними руками.

В день перед вінчанням вінок від молодого несли до молодої дружби та бояри, виспівуючи голосно парубоцьких пісен, як от: Бояри, бояри, вас би дівки не любили,

Якби не доляри.

Ой ішов я горі селом,

Всюди сі світило,

А де мав я повернути, там сі загасило.

Чи того сі загасло,

Що сі спати хтіло,

Чи того сі загасшо Що мене сі вздріло.

В домі молодої перед столом перший дружба низько кланяється молодій, промовляючи:

Добрий день, панно молода.

От бачиш цей вінець У наших кавалерських руках Від пана молодого,

Від товариша нашого.

Доки хотиа, доти ходила,

Кого хотіїа, того любила.

Тепер все треба залишати,

Мого вірного друга любити-кохати.

Не плач, панно — молода, не ридай,

Потоки сліз не проливай.

Бо через півгодини

Станеш перед престолом Всевишнього,

І він зішле тобі благословення.

Жінки ладкають:

Ой то я сі дочекала тої неділеньки,

Що принесли злотий вінець Мої бояроньки Та й тої неділі.

Що принесли злотий вінець На моє подвір 7.

Після цього готують молоду до шлюбу:

Ой хто буде розтрісати Ксьондзові покоси,

А хто буде розплітати Маринуни коси ?

Братчик буде розплітати,

А сестронька плести,

А молодий до слюбоньку За рученьку вести.

Ой чесали гребінцем, а потому щіткою,

Намастили коси медом,

А вінок позлітков.

Намастили коси медом,

Та й забули втерти,

Аби були солоденькі до самої смерти.

На розчесану голову доньки мати кладе вінок. Рісно папороть цвіте.

Мати віночок кладе,

Біленькими рученьками, Дрібненькими сльозоньками. Скільки було неділь в році,

Я не рахувала.

А ти мене, мамко моя,

Ніде не збирала.

Ой збери ня, моя мамко,

У сесю неділю,

Бо то я си, молоденька,

Милого сподію.

Ой куда ж ти, дівчинонька. Ходила, ходила,

Що вже твою головоньку Біла зима вкрила.

Я нікуди не ходила,

Лише по долині;

Мене зимсі не вкривала.

Лишень вкрила нині.

Ой куди ти, Маринуньо, ходила, Що сі твоя голівонька розцвила.

Я нікуди не ходшіа,

Лише в сад,

Та й на мою головоньку Весь цвіт впав.

Якщо в молодої нема тата, то ладкають так:

Ой весела дівчинонька,

Та й весела хата Тільки трохи невесела,

Бо немає тата.

Ой йшла дівчинонька попри цвинтар Та й попри ту браму,

Та й забула повернути До татонька в яму.

Ой устаньте, мої тату,

Пора вам вставати,

Лишили с ти ня маленьку,

Пора вінувати.

Ой не встану, моя доню,

Не відверну глину.

Нехай тебе повінують,

Ти маєш родину.

Ладкають і так:

Павелецькі парубочки, станьте си в куточку,

Подивіть сі, яка пані Марина в віночку Парубочки-гордівочки,

Гордіш с ти мною,

Тепер ваша гордівочка Мені під п ’ятою.

Парубочки-гордівочки Горділи с ти часом,

Тепер ваша гордівочка Мені під обцасом.

Батьки благословляють своє дитя на подружнє життя. Перед цим жінки ладкають:

Ой сідайте, тато з мамов,

Най вам сі вклоняю,

Стоїть любко за порогом Най сі не лишаю.

Най сі вам поклоню.

Стоїть любко за порогом,

Вже го не догоню.

Головну роль при благословінні виконує староста. Батьки сідають поруч, а донька стоїть перед ними. Староста говорить: Стало це дитятко перед Господом Богом, Перед всіма святими І просить благословення у Бога,

Щоб Господь Бог благословив Під вінець милий, на вік щасливий.

Хор ладкає:

Ой поклонисі, дівчинонько, перший раз, Поклонисі матіноньці хоть цей раз,

Довго того матінонька чекала,

Нім ся твого поклоніння діждала.

Дівчина кланяється батькам. Всі промовляють:

“Нехай тебе Бог благословить ”.

Староста:

”Стало це дитятко

Перед вами, мамо, перед вами, тату,

І просить благословення Під вінець милий,

На вік щасливий. ”

Молода кланяється, їй відповідають:

”Най Бог благословить ”.

Хор ладкає:

Ой вклонисі, дівчинонько,

Другий раз

Поклонисі татові хоч цей раз,

Довго того тато чекав,

Нім ся твого поклоніння діждав.

Староста промовляє втретє:

Стало це дитя перед Господом Богом,

Перед Вами, тату, перед Вами, мамо,

Перед родиною, сусідами І просить благословення Під вінець милий,

На вік щасливий.

Молода вклоняється. Їй відповідають:

"Нехай тебе Господь благословить ”.

Жінки ладкають:

Поклонися, дівчинонько, третій раз,

Поклонися родині хоч цей раз.

Довго того родина чекала,

Поки твого поклоніння діждала.

Покірне дерево калина,

Покірніша молода дівчина.

Кожному покориться,

Кожному поклониться.

Кожний їй відповість:

"Най тя Бог благословить ”.

Молода виходить з хати. Мати благословить її свяченою водою. Свахи завдають жалю:

Ой нащо ні віддаєте,

Мої мамусенько,

Ой чи вам сі через мене В хаті не видненько ?

Ой як вам сі не видненько Вікна повтирайте,

Також мене, молоденьку До шпюбу не дайте.

Нащо мене віддаєте,

Мої рідні браті?

Ой чи я вам надоїла Молоденька в хаті.

Чи я хліба переїла,

Води перепила?

Нащо мене віддаєте,

Я би ще ходшіа.

Нащо мене віддаєте,

Мої рідні сестри?

Хто вам буде в нашій хаті Порядочок вести?

Дорогою до шлюбу свахи ладкають:

Ой коні, коні вороні Чи будете ви все готові.

До тої гори крутої До тої церковці святої

До тої церовиці Святий Спас.

Звінчай, Боже, двоє дітей з-поміж нас.

Ой плакала Марунині,

Як ішла до шлюбу,

Що я тебе, Василуню,

Любити не буду.

А як прийшла до церковці,

На порозі стала,

Ще солодший Василуньо,

Як рідненька мама.

Присягала Маринуні,

Аж ї ноги терпли,

Що сі любка не попустить До самої смерті.

Після шлюбу мати зустрічає молодих хлібом-сіллю, тричі кланяється, проводить за стіл під образи. Починається весільне торжество спільною молитвою. Староста ще раз вітає молодих зі вступом “у стан сопружеський”. Гостина супроводжується піснями, жартівливими ладканками.

Так сі дружка задрущила Коло молодої,

Не може сі поступити На ніженьки свої.

Ой не плач, молода.

Нехай дружка плаче,

Вона би сі віддавала Аж ї серце скаче.

А в нашої дружки, дружки Напереді смушки,

Вна чесала дві неділі,

Аби піти в дружки.

А дружба сі гонорує,

Що великий виріс.

А він лише цеї ночі З-за комина виліз.

Старосто Григорій,

Сюди с прийшов у кожусі,

Звідси підеш голий.

Сюди прийшов у кожусі в червоних чоботях.

Звідси підеш голий, босий Ще й простоволосий.

А староста із кухарков Одної намови:

Виносили людську працю З чужої комори.

Кухарочко-рибко,

Запросила с на весілля —

Звивай же сі швидко Кухарочки наші,

Чи вже буде по обіді,

Чи ще буде каші?

А ми каші не варили,

Пшона с мо не мали,

Корови нам ківнесенькі,

Молока не дали.

Кухарочко мила,

Голубчики не мащені,

Де с шкварочки діла ?

Кухарочка молоденька Плекала дитину,

Та й скочила кітка в каглу,

З' їла солонину.

Після весільної гостини староста дякує молодим, господарям, всі співають “Многая літ”.

Згодом молоду зав'язують у хустку. Раніше, як згадує Ярослава Пушкар, “молода здіймала вінок з голови, молодий брав її на коліна і ножицями втинав косу (павелецькі жінки ходили з волоссям, утятим по шию)".

Тепер у селі збереглась традиція, що молода сидить на подушці на колінах у молодого, свекруха знімає вінок і зав'язує у свою хустку. При цьому ладкають:

Ой червоний бурячок,

Червоненька гичка,

Вчора була молода,

Нині молодичка.

Вчора була панінонька Межи панінками,

А нині вже стара баба Межи бабуньками.

Молода танцює з молодим. Тоді з дружкою, всіма дівчатами, одягаючи їм свій вінок.

Під кінець весілля запрягали коні у воза, на віз вкладали скриню молодої з її приданим (виправою), везли невістку до свекрухи. Перед домом співали:

Отвори, мати, ліску —

Везем тобі невістку,

Високу, як тополю,

Дурну, як фасолю.

Шмаття тобі не випере Бо вода все забере.

На таку характеристику ніхто не ображався. Молода хвилювалась, аби на тім стало. Господиня дому запрошувала всіх до столу:

Свашко моя, пташко моя,

Свашко моя мила,

А я тобі на вечерю Горобчика ймила.

Свашко моя, пташко моя,

Низенько сі ношу,

Ой на що ні Господь споміг,

На тото ті прошу.

Після гостини у домі молодого весілля закінчувалося.

Безмежну кількість ладканок створив геній нашого народу. Скільки їх? Порахувати важко. На сьогодні люди знають мало. Далися взнаки пережиті лихоліття. Та втрачене треба повертати. В ім'я дітей наших повертати. Щоб весілля було веселим, цікавим, навчальним видовищем, а не місцем споювання та переїдання.

Важливою складовою частиною весілля та і всього життя є пісні.

Це справжнє багатство нашого народу. Павлівчани, як усі українці, співають і в радощах, і в горі. Пісня супроводжує людину від дня народження і аж до смерті. Колискових пісень зафіксовано у селі не так уже й багато, однак і їх достатньо знати молодій матері, щоб виколихати з їх допомогою дитя здоровим, розумним, добрим, ширим. Серед колискових є короткі ніжні пісні про Котика. Сонка-ДрімоТу, а є довгі сюжетні, в яких — біль, людська трагедія. Прийшли ці пісні з глибини століть. Хтось створив їх. Щоб вчити малят розпізнавати добро і зло. розуміти, шо життя — то важкий шлях випробувань.

"Косарі косять” — то улюблена колискова мого діда Шкандрія Василя Семеновича, її співала мені, а потім моїм дітям бабуся Юстина. Любила бабуся співати й іншу — ”Людська кровця — не водиця”.

* * *

Косарі косять (2)

Вітець повіває,

Зелена трава, шовкова трава На косу лягає,

Ой зайди місяць (2)

Та й за тую гору.

Вийди, дівчино (2),

Най з тобою поговорю Рада б я вийти (2)

3 тобою говорити

Лежить нелюб на правій руці Боюсь го збудити.

Дівчино люба, (2)

Відсуньсь від нелюба, (2)

Як стрелю з лука,

У нього вцілю,

Будеш моя люба,

Не треба бити, (2)

Не треба стрілити,

Більше дівочок, як молодичок,

Можеш сі вженити.

Найняла вдова, найняла бідна косарів двадцять штири, щоби скосили та згромадили Всі гори та долини,

Косарі косять, (2)

Вітрець повіває,

Зелена трава шовкова трава на косу та й лягає.

Ой їхало штири плужки,

Посадила дві петрушки.

Мати долю вибирала,

За кальвіна ї віддала.

За кальвіна ї віддала,

І до року дитя мала, люляй, люляй, малий хлопець, аби с не був, як твій отець.

Бо твій отець мечем грає, людську кровцю проливає.

Людська кровця — не водиця,

Проливати не годиться Стиха муж її ступає:

—    Співай, жінко, як співаю,

А я, мужу, не співала,

Я наймичці розказала.

Я наймичці говорила,

Аби воли напоїла.

—    Лягай, мила, на лавоньку,

Най зітну ти головоньку.

—    Чекай, милий, зараз ляжу Най дитині слівце скажу.

Праве личко цілувала

А на ліве нумер дала.

Будеш, синку, пам’ятати Через що йде з світу мати!

Про обрядові пісні вже згадувалось у розмові про обряди. Це великий пласт народної творчості, серед яких найпопулярніші колядки, щедрівки, гаївки, обжинкові. Улюбленими у павлічан є ліричні пісні: про кохання, життя в сім'ї, стосунки дітей з батьками. Мало у нас жартівливих пісень, та які вони дотепні та влучні. Охарекгиризувати пісенне багатство нашого села — це завдання окремої праці, велика дослідницька робота, яку ведуть учні школи на уроках літератури. І як дасть Бог, колись таке дослідження побачить світ. А тут хочеться підкреслити, що популярними у нашому селі є стрілецькі та повстанські пісні. Це хвилююче море нашої історії не залишає байдужим нікого. Напевно, ніхто не зможе забути тієї хвилі, коли в селі вперше після довгої заборони пролунав гімн ‘'Ще не вмерла Україна". Виконав її хор хлопчиків під керівництвом Є. В. Шкандрія, коли над приміщенням сільської ради піднімали синьо-жовтий прапор. Тут зібралися майже всі жителі села. Співали гімн всі, хоч дехто і слів не знав. Співала у піднесенні душа кожного. Треба було бачити, як плакали від зворушення старші люди, що дочекалися такої святої миті. Іншим разом неповторним акордом линула селом “Червона калина”. Це коли павлівчани йшли скорбним походом до Дем'янового лазу.

Пісня єднає людей, робить їх добрішими. Пісня вчить і виховує. Так було і хай так буде завжди. Хай простять мені павлівчани, закохані в пісню, що не назву їх імен. Хочу згадати лиш одне — Табачин Анна, нині вже покійна. Ця проста сільська жіночка була учасницею “Просвіти” та хору під керівництвом О. Стефанчука з 12 років. Велику кількість пісень розучували хористи. Пані Анна згадувала, що кожного року хор виступав на змаганнях сіл. 1933 чи 34 року, коли хор виконав пісню “На бережку у ставка”, три брати Крушельницької (члени комісії) отця Стефанчука на руках носили. Та й всі інші виступи павелецького хору сприймалися їз захопленням.

Пісня жила в душі пані Анни все життя. Жінка відчувала потребу комусь їх передати, тому й прийшла до школи. З її уст записано десятків два пісень, що в основному були в репертуарі хору о. Стефанчука: ”На бережку у ставка”, “Мати наша, мати мила”, “Ой чи то рання зіронька”, “Наша славна Україна”, “О Україно молода”, “Батьківська земле, краю коханий”, “Соколи, соколи, ставаймо в ряди”, "Ой на горі сніг біленький”, "Про Біласа і Данилишина”, "Розвивайся ти, високий дубе”, “Ой п'є вдова, гуляє”, "За Львовом на Бригідках", "І широкую долиною”, “Ой одна я одна”, "Засяяло сонце золоте", "Гей же, до бою, браття, за волю”, “Члени читальні, вписуйтеся", "Пам’ятайте, цього року, українські діти". Велику кількість народних пісень записав і вивчив від своєї прабабусі колишній учень школи Дорошенко Ярослав Богданович. Добру пам'ять залишила по собі Табачин Анна Миколаївна. Не даймо і ми забути те, що знали батьки і діди наші. Вчімо цьому дітей наших.

Важливим складником національної культури народу є одяг. Про одяг павлівчан, як і будь-якої іншої громади, говорити важко в тому плані, що одяг — найрухливіший елемент з усього комплексу народного мистецтва. Він зазнає впливу історії, сусідів, нарешті — людини. Цікаво було б заглянути в глибину століть, подивитись, як одягались пращури. Але маємо можливість уявити собі лише павлівчан початку XX ст... Єдине джерело для цього —    спогади Ярослави Пушкар. Вперше павлівчан побачила вона 1900 року. Ото ті враження про зовнішність наших прадідів залишила у своїх спогадах.

Відомо, що на початок XX ст. одяг селян був саморобним. Полотно люди робили самі. Сіяли коноплі, як казали, льон не родився на нашій землі. Жінки вечорами пряли, звивали і відносили до ткачів. Ті ткали полотно на верети і тонке на сорочки, штани, спідниці.

Дехто носив полотно до жида, який для прикраси накроплю-вав його дрібними крапками синьої фарби. До XX ст. у Павельчі плекали овець, з вовни виробляли сукно на сердаки, штани й камізельки, та через пошесть вівці вигинули, їх більше не розводили. Тому сукно доводилось купувати. Купували люди і бавовняний матеріал.

Чоловіки носили сорочки з вишитим викладеним коміром, з вишитими пазухами і манжетами (дудами). Штани й камізельки з чорного бавовняного матеріалу і кабат (куртка довжиною нижче пояса) з того самого матеріалу, літом лише з підшивкою, зимою —    ватований. Взуті в чоботи, влітку на голові носили ясно-сиві "кайстрові” капелюхи, зимою (як старі, так і молоді) — шапки зі стрижених баранів або імітації. Літом носили часом солом’яні капелюхи — крисані. Робили їх самі селяни. Зі стебел молодого жита плели зубчасті стяжки, потім зшивали їх, формуючи капелюх. Довкола прикрашали шнуром, виплетеним з волічки з малими кутасами. Такий капелюх був досить важким.

Одружені й старші чоловіки мали кожухи. Зверху кремова шкіра, знизу чорний баран, якого долиною було видно. Великий комір спадав аж на рамена чорним низьким волосом.

З нього звисали два шнурки, плетені зі шкіри, досить довгі, закінчені кутасами. При сильних морозах комір піднімали і зв’язували.

Кожух був ушитий так, що втинався

Чоловічий одяг

Жіночий одяг в поясі, а по боках і ззаду був трохи вишиваний червоно-чорною-волічкою, в такім кожусі старший павелепький господар виглядав, як мальовані на старих образах галицькі бояри. Бідніші газда мали сіраки.

Жінки й дівчата носили сорочки також в основному з полотна власного виробу. Раніше вишивали сорочки лише чорною і червоною ниткою. Пізніше додавали й інші кольори: жовту, зелену, синю, але  ощадно користувалися з тих кольорів. Вишивали з великим смаком, але ніколи хрестиком, лише гладдю. Вишивані були рукави: від гори т. зв. уставки, далі зарукавки, а закінчувався рукав манжетом або дудами. Носили допасовані камізельки, широкі, морщені спідниці, морщені запаски з нашиваними білими коронками. Комір сорочки був викладаний, під ним  зложена стрічка і коралі. Давніше коралі були правдиві і посередині висіли дукати з портретом цісаревної Марії-Терези. Були ті дукати срібні, а найбагатші дівчата носили золоті. З часом ті правдиві коралі й дукати втрачались, а на їх місце з'явились штучні коралі, а заміть дукатів завішували медалики зі святими. Із дрібних кораликів плели гірдани — красиві, наче вишиті, прикраси.

Жінки й дівчата носили чоботи, переважно чорні, інколи жовті (жовтани), а рідко червоні. Чоботи на Зап'ятках були оздоблені блискучими цвяшками. На голові жінки літом носили білі прості хустини, в холод — тонкі вовняні з квітковими візерунками і з френдзлями, а також вовняні, теплі. Дівчата носили хустки лише зимою, а літом ходили без хусток, показуючи свої оригінальні зачіски: на чолі гривка, частина волосся довкола голови рівно острижена (на паз), а решта волосся сплетена в косу високо на голові. Косу плели не з трьох частин, а з п'яти, навіть з семи. Коса на кінні зав'язана стрічкою (стонджкою).

На свята, зокрема, до шлюбу, вбирали дівчата спідниці і фартухи і з грубого полотна, прикрашені внизу широкою вишивкою або

Дитячий одяг

червоно-чорною чиноваткою (чиноватка — грубе ткане полотно в червоно-чорні взірці). Були у вжитку і роблені сорочки (візерунки на комірі, вуставках, дудах вишивали на витканих червоних і чорних стежках). В декого із старших газдів і до нинішнього дня зберігаються ці диво-сорочки. В сусідніх селах ще й нині майстри є, які вміють виготовляти ці сорочки і замовлень мають багато.

Зі зміною життя із вжитку поступово вийшов одяг власного виробництва. Правда, ше до 50-х років газди мали ткацькі верстати, виготовляли верети, полотно. Але одяг поступово почали шити із купованих тканин. А полотняний одягали лише до шлюбу або лишали на смерть. Змінились і елементи одягу. Сільські жінки уже десь з 30-х років носили довгі білі сорочки, навіть буденні вишиті на вуставках та на обшивці. Вишивали сорочки хрестиком. Спідниці широкі (чотири півки), запаски, біленькі хустки на голові, зав’язані по-молодицьки. Поверх сорочки одягали камізельку (без рукавів) або кабат. Цей одяг шили з плішу, оксамиту, атласу (кльоту) або шерсти. Оксамитові спідниці одягали на свята. Зимою носили теплі хустки “бавенки”. Верхній жіночий одяг — чемерки — шили із чорної шерстяної тканини.

Популярними були і кожухи. Дівчата та молодиці ходили в буксових, шаврових, юхтових чоботах.

З часом змінювались і дівочі зачіски. “За польської” дівчата робили рівний проділ у волоссі і заплітали гладенько дві коси, прикрашаючи їх стонджками. Дівчата 40-х років плели чотири коси: дві вгорі, а потім їх вплітали в дві нижчі, часом верхні коси не плели, а закручували у валок. Десь з 50-х років з'явилась мода заплітати одну косу, закладати її в вінок.

З кінця 40-х років у побут прийшли зміни. Жінки почали шити блюзки та спідниці, плаття. Хоч старші газдині не відмовлялись від кабата чи камізельки. Чоловічий одяг до середини століття змінився мало. Сорочки вишивали хрестиком, шили не з коміром, а з обшивкою і дудами. В холод носили

Молоді

драпові куртки, шапки-кримки. Чоботи юхтові (щоденні), буксові (на вихід). Популярними були штани-галіфе. Такого плану одяг дійшов і до наших днів, звичайно ж, у вжитку старших людей. Бо для молоді одяг тепер диктує мода.

І нарешті про традиційний національний одяг павлівчан. Він прийшов до нас з давніх часів. Біла сорочка має бути вишита хрестиком на обшивці, пазусі, вуставках та дудах. З часів “за польської” прийшли у вжиток шалінові спідниці та хустки. Спочатку їх носили лише багаті. Та оскільки шалін дуже гарна і міцна тканина, то й сьогодні має популярність. Поширені шалінові спідниці червоного, зеленого, синього і навіть чорного кольору. Мають по полі дрібні або великі яскраві квіти. Шалінові спідниці стали елементом національного одягу нашого краю. Спідницю підперезують тканою крайкою червоного чи зеленого кольору. Часто під спідницю одягали фоту, гарно вишиту знизу (ця вишивка виглядала з-під спідниці). Поверх сорочки одягається жупан. Шиють його з оксамиту, звишивують перед і спинку різнокольоровими квітами (вишивають гладдю).

Поєднання багатої гами кольорів такого одягу робить його доволі привабливим. Дівчина в такому одязі нагадує писанку. Не всі села нашого краю мають такий гарний традиційний одяг. На огляді художньої самодіяльності доводилось чути захоплення і навіть заздрість щодо одягу.

Слід зауважити, що павелецькі люди мали розвинений смак не лише в одязі, але також у сільському будівництві і в опорядженні житлових приміщень. Може, нічим спеціально житло не відрізнялось, але виглядало все впорядковано і чисто, навіть у найбідніших господарствах.

Хата початку століття складалася переважно з двох частин, переділених сіньми. Входилося з подвір'я, з вулиці також були

двері, але використовували їх в особливих випадках. Одну частину хати вживано для мешкання, а друга була поділена на дві менші частини: комору, де тримали збіжжя, одяг (передовсім кожухи), полотно, і спіжарня. де зберігались запаси харчів (хліб, сало, мука, м’ясо).

Були в селі і курні хати, тобто без коминів, в яких дим ішов з печі через каглу до сіней і на горище. Тут на горищі тримали м’ясо, сало чи рибу, вони проходили природне копчення. Хоч у такій хаті чути було димом, але був порядок.

У приміщенні, де жили люди, майже четверту частину займала піч. Нею огрівали хату, пекли хліб, варили страви. На ній також і спали. То було місце, де виростали, гралися, лікувалися діти. Крім печі, була в хаті своєрідна постіль — 4 ноги постелі закопано в землю, постелено дошки, зверху рівномірно накладались розв’язані житні снопи. Їх застеляли грубою веретою, під голови клали подушки, часто набиті пахучим сіном, рідко пір’ям гусей чи качок. Над постіллю, в ногах висіла на шнурках дерев’яна колиска. Від постелі довкола стін тягайсь лавки. В кутку стояв подовгастий стіл, а над ним святі образи, прикрашені сухим васильком, галузками дозрілої калини і дозрілим вівсом (це все було свячене на Йорданські свята на збанку зі свяченою водою). При столі стояли стільці, а пізніше — крісла. На стіні біля дверей висів мисник-полиця з мисками й горнятами. На столі, звичайно, лежав хліб на груботканому рушнику, котрим після їди хліб накривалось.

Денне світло впадало до хати через два або три малі вікна. До першої світової війни ні в кого не було дерев’яної підлоги, лише рівно втоптана земля, яку кожної суботи мастили рідкуватою жовтою глиною. Хата білилась вапном бодай двічі на рік, перед Різдвом та Великоднем. Піч підбілювали частіше. Стіл та лавки мили часто піском до жовтого блиску. До 20-х років майже всі хати й господарські будівлі були криті стріхою, декотрі гонтами. Кожна хата з подвір’ям була огороджена тином, а між ним і хатою від вулиці росли різні квіти. Кожна газдиня дбала, аби її квітник був найкращий. Найголовнішим для оселі було порядок і чистота, добрий смак. Оцього і нам слід учитись у попередніх поколінь.