Наукова бібліотека України


Loading
КУЛЬТУРА ТА ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СЕЛА
Краєзнавство - Павлівка (Павелча) - Івано-Франківська область

КУЛЬТУРА СЕЛА.

Культурне обличчя села змінювалося в процесі розвитку історій, під впливом певних політичних процесів, а то і окремих постатей.

В середині XIX ст. велику просвітницьку роботу на селі вели сім’ї священиків Целевичів — Андрія та Леонтина. Про міру освітнього рівня Целевичів свідчить те, шо з цієї родини пішов у світ науки Юліан Целевич, яким гордимося нині як відомим істориком, етнографом, педагогом-просвітянином. Відомо, що на адресу Целевичів надходили видання “Зоря Галицька” та видання “Просвіти”. Закономірно, що просвітницькі ідеї нагромаджувалися під впливом Целевичів. А з розвитком цих поглядів на Прикарпатті процес культурницької роботи на селі розвивається.

1897 рік фіксується як час заснування читальні “Просвіти”. На одному із концертів гість, отець Ієронім Бариш з Угринова Горішнього, виступив зі словом-зверненням і дав почин до заснування читальні “Просвіти”. Ідею було підхоплено. У трьох частинах села відбулися збори громади, де всі згодились, що читальня вкрай необхідна.

Засновником читальні “Просвіти” в селі були Олекса Стасинець, Михайло Щербій, Василь Стасинець, Степан Тачинський, Олекса Заславський, Михайло Федишин, Гнат Дорошенко, Федір Салій, Михайло Когуч, Олекса Салій, Дмитро Попадинець, Олекса Шкандрій, Олекса Мельник.

Перша управа в такому складі: Стах Тачинський — заступник голови управи, Олекса Стасинець — секретар, Михайло Федишин

— скарбник, Михайло Когуч — бібліотекар, члени — Микола Когуч і Олекса Салій, а головою був обраний Олекса Заславський. Урочисто проходило відкриття “Просвіти”. В цьому святі взяли Участь представники філії “Просвіти” із Станіслава: д-р Михайло

Коцюба, отець Бариш, Йосип Гурик, посол до австрійського парламенту, професор Роман Заклинський і вчитель місцевої школи Мороз. Власного приміщення не було.

По першому році свого існування читальня нараховувала 26 мужчин і 14 парубків — всього 40 чоловік, з яких лише 25 знали грамоту. В читальняній бібліотеці було тільки 57 книг і часопис “Свобода’’. Цікаво, що кількома роками швидше, власне 1 червня 1896 року, за почином свідоміших громадян Павелча було організовано дві крамниці — одна в домі Рижевських, друга — в домі Ілька Тачинського, у Середньому Павелчі. У 1898 р. річний прихід останньої складав 110 злотих 30 корон, розходи — 87 злотих, прибуток — 23 злотих 30 корон. Таким чином, крамниця в середньому Павелчі ледве існувала, хоча потреба в ній була велика: товари в ній були дешевші, ніж у єврейських крамницях.

Просвітянське товариство швидко здобувало нових прихильників і уже в 1901 р. нараховувало 60 мужчин, 30 парубків, 30 жінок та 10 дівчат (всього 130 членів). Статистика зафіксувала, що лише 20 осіб з цієї групи людей були письменними, а решта  грамоти не знали.

У 1905 р. читальня “Просвіти” у Павелчі нараховувала 115 мужчин, з яких 30 були письменними. Як бачимо, завдяки самоосвіті та заняттям у читальні число грамотних павельчан з 1901 до 1905 року зросло на 60 осіб. До речі, поступово зростала і кількість мешканців села. Якщо, наприклад, у 1889 р. в Павельчі проживала 1169 греко-католиків, то у 1906 р. це число складало 1785 осіб.

В 1905 р. при церквах у селах Павельче, Рибне і Гутиське були засновані “Брацтва тверезості”, які разом нараховували 819 членів. А в 1904—1909 рр. священик очолює місцеве товариство “Просвіта”, що мало надзвичайно важливе значення для села. Світської інтелігенції у населеному пункті було дуже мало і весь тягар громадської праці йому доводилось нести майже одному. Та щирий українець і ревний поборник селянських інтересів, він пильно береться до просвітницької праці. Уже 27 травня в Рибнім, а 3 червня 1906 року в Павельчі у “стодолі приходській” під керівництвом пароха відбувалися свята за участю членів “Просвіти” присвячені Кобзарю України. “Вечір Шевченка” справив на присутніх павелчан велике враження і сприяв подальшому розвитку “Просвіти”.

14 березня 1909 року в Павельчі відбулися загальні збори членів читальні. Тоді головою “Просвіти” став Михайло Когуч (Іваночків). До речі, він же очолював і наявне в селі товариство “Січ”. Заступником голови “Просвіти” став Гринь Стасинець, секретарем — Стах Тачинський, касиром — Симань Шкандрій, бібліотекарем — Макій Салій. У керівництво читальнею увійшли також Олекса Стасинець, Василь Стасинець та Олекса Шкандрій. В цей час членами читальні "Просвіти” у селі було 83 мужчин та 30 парубків. Тоді читальня “Просвіти” передплачувала патріотичні українські часописи “Свобода”, “Громадський Голос” і “Письмо з “Просвіти”. Усі вони працювали на національну свідомість, ширили волелюбні українські ідеї, Прагнення самостійної державності. Тоді ж в селі сталася ще одна важлива подія. Голова “Просвіти” Михайло Когуч за Просвітянські внески купив у корчмаря Дуди Гольденцвайта будинок, у якому примістилися товариства “Просвіта” і “Січ” Тут також Михайло Когуч тримав просвітянську крамницю.

Просвітянський рух ширився, і в 1909 р. через велику розтяглість села в Горішньому Павелчі була заснована ще одна читальня “Просвіти”. Ініціаторами її створення були Василь Стасинець, Гринь Стасинепь, Іван Стасинець, Дмитро Попадинець, Гринь Попадинець, Олекса Попадинець, Олекса Столярчук, Гаврило Байляк, Матвій Тачинський, Онуфрій Табачин та Андрій Табачин. Головою читальні було обрано Василя Стасинця.

Активізація українського життя в Павелчі не сподобались польській частині населення села. Її позиції тут були досить сильними, адже урядова мова в громаді була польська, та і школа була двокласною з польською мовою навчання. Шовіністично настроєні поляки намагалися розпустити т-во "Січ”, а коли це не вдалося, то на противагу українцям. 5 червня 1910 року заклали в селі польську читальню. Перед початком першої світової війни в 1911 р. у Павелчі жило 1700 греко-католиків. На цьому відомості про діяльність національних товариств в передвоєнні роки обриваються.

Згодом читальню “Просвіти” було перенесено з будинку Михайла Щербія до громадського, а пізніше до парафіяльного дому, в якому колись жив о. Леонтин Целевич, а пізніше отець М. Волянський. Весь час бібліотека "Просвіти” поповнювалася книгами і журналами, які дарував для "Просвіти” отець Іван Стефанчук. При сприянні о. Стефанчука організовано драматичний і хоровий гуртки, спрямовані на вивчення історії рідного краю, історії України, різні літературні вечори проводились.

Під час першої світової війни робота "Просвіти” була перервана. Над селом прокотився воєнний ураган. Долішня частина села, а згодом і Середина були евакуйовані. Весною 1918 року павельчани, що пережили страхіття евакуації, почали повертатися на свою розриту вояцькими ровами, закутану колючими дротами землю. Поступово відновлювали свою роботу гуртки "Сільський господар". "Позичкова каса", які допомагали рятувати людей від голодної смерті та у відбудові села. Влітку 1920 року відновлено роботу хору із 30-ма співаками. На зборах вирішено відновити роботу читальні. 16 жовтня 1921 року читальня знову запрацювала. Відновлено інші товариства та кооператив "Самопоміч”. Очолили цю роботу о. Стефанчук та Василь Стасинець. Відновив роботу драматичний гурток. У літню пору на відкритих майданчиках на “ровені" коло Пилип'юкових (Клузівських), коло старої школи, а також у стодолах влаштовували вистави. Старожили згадують, що коли йшла вистава у стодолі Юрія Тачинського, обламався дах і деякі глядачі зазнали ушкоджень. Цей випадок наштовхнув на думку про необхідність приміщення для читальні. Але де знайти будинок для цього? Навпроти Долішньої церкви на невеликій обгородженій ділянці стояла хатина. Хто був її власником (чи то церква, чи громада, чи поміщик), зараз невідомо. За часів панщини тут жив економ, що гонив людей на роботу. Після скасування кріпацтва у нашому краї жив на цьому грунті молодий служитель, що допомагав старшому парохові обслужувати парафію. Пізніше хата спорожніла, в ній ніхто не жив. Так от, парох І. Стефанчук доклав багато зусиль, поки зумів переписати цю будівлю на читальню "Просвіти". Приміщення було мале і у час постановки вистави вмістити всіх бажаючих глядачів було майже неможливо. Але все ж громада мала втіху. Бібліотеку при читальні поновлював о. Стефанчук зі своєї великої бібліотеки. Книги і журнали він одержував зі Станіславова, Львова і навіть з Києва. Були тут перлини світової літератури, що видавалася нашою рідною мовою. Спочатку книги з читальні видавав сам священик. Це відбувалось раз у тиждень. По можливості і зацікавленості підбирав для читачів індивідуально. Книжки читали переважно молоді люди, цікавились ними щораз більше. А тому книги до читальні докуповувались. Ось що говорять архівні дані за 1927 рік.

Важливою ділянкою просвітянської роботи була бібліотекарська справа. Усвідомлюючи вагу друкованого слова, місцевий парох ще у 1925 р., відновлюючи знищену війною просвітянську бібліотеку, подарував читальні “Просвіти” 130 книжок. Так було закладено у селі бібліотеку ім. Тараса Григоровича Шевченка. Бібліотека поволі поповнювалася і у 1927 р. її фонд складав 492 книги та часописи “Новий час”, “Український голос”, “Громадський голос", "Свобода", "Сільський господар” і “Життя і знання

Десь на початку 30-х рр. XX ст. в Павелчі було засновано т-во “Відродження”. Про один із заходів цього згуртування г-та “Новий Час" писала таке: “Дня 17.VIІІ ц. р. відбувся в гром. Павелче концерт т-ва "Відродження". На програму свята зложилось:

1) вступне слово пароха о.Стефанчука,

2)    гимн “Просвіти”,

3)    ‘'Стоїть коршма”,

4)    “Там на горі церква стоїть”,

5)    “Журо моя журо”

Всі ці вокальні продукції у виконанні мужеського хору при чит. ”Просвіти” під вправною орудою голови чит. о. І. Стефанчука. Славний у Станиславівщині цей хор при добрім виконанні занимає перше місце з поміж громад цього повіту. Дальшу програму свята виповнили деклямації при знаменитім виголошенні п. Гринкевича п. заг. “Куди йдемо”, п. Федишина “Гимн тверезости” та п. Попадинця ”Кайся душе”. Доклад п. Щербія “Про алкоголь” і п. Федишина “Алкоголь і туберкульоз” — вповні достроювались до концерту. Інсценізація “Алкоголь у живих картинах”, випроваджена парохом — заслуговує на спеціяльне признання. Створити щось з тяжкого нашого селянського матеріалу це нелегке діло. Взагалі село Павелче під проводом свойого пароха виказує найбільшу діяльність в громадському життю. Майже щонеділі Амат. Гурток дає вистави, а тепер підготовляє давно забуту вже п’єсу в 3 діях "Підгіряне”, поновно видану накладом цего Амат. Гуртка. Побажаним було б, щоб наша свідома молодь зі Станиславова частійше навідувалась до цих підміських громад та додавала охоти і гарту до дальшої праці над освідомлюванням нашого найменшого брата”.

Просвітянське керівництво обиралось щороку на загальних зборах членів того чи іншого осередку "Просвіти” тому, звичайно, склад виділу постійно оновлювався чи змінювався цілком. Так. наприклад, у 1931 р. виділ виглядав так: о. Іван Стефанчук — голова,

Юрій Тачинський — заступник,

Василь Стасинець — секретар,

Матей Тачинський — скарбник,

Михайло Попадинець — бібліотекар, члени ревізійної комісії — Василь Синишин, Іван Когуч. Микола Табачин, а також — Василь Попадинець. Олексій Шкляр, Василь Дроняк, Микола Дзундза.

Завдяки послідовній і цілеспрямованій праці як керівників, так і рядових членів культосвітніх товариств, село стало одним з передових в повіті. Ось що писала з цього приводу така поважна того часу газета "Діло":

«Село Павельче під Станиславовом належить до найсвідоміших повіті, хоч воно під загально-культурним оглядом ще це дорівнює такій наприклад сусідній Ямниці. Багато шкодить тут положення села. Воно не розбудоване довкола якогось осередка, люди не живуть укупі, хати розкидані по обидвох берегах потоку, який за Ямницею вливається до Бистриці. Так і маємо своєрідну децентралізацію: село поділяється на Долішнє Павелче з осідком громадського уряду, долішнім двором і слідом церкви, яка тут здвигалася від сторони Вовчинецької гори та села Ямниці, далі на Середнє Павелче з будинком 5-клясовоі вселюдної школи в центрі та з невикінченим іще домом читальні "Просвіти”, в якому примішується кооператива й усі інші місцеві товариства і де є простора театральна світлиця; натомість з другого боку читальні пишається величава нова церква; крім того в прегарному положенні є головний двір дідича Станислава Менцеля і вгорі третій новий філіяльний дворик та зовсім серед поля головний місцевий цвинтар, нарешті за битим шляхом є ще Горішнє Павелче з романтично положеною старою церквою і приходом біля неї. На приналежчих до Долішнього Павелча грунтах на горі під лісом стоїть залізничний перестанок і серпантиною в’ється залізничний шлях з одного й другого боку села, доки не щезне високо в тязівському лісі. Гарне й незвичайно здорове положення цього підміського села вплинуло на розбудження спортового руху серед тутешньої селянської молоді. І так зимою маємо тут лещетарських руховиків, а в теплі місяці стильно розвинена гра в м’яча юнаків згуртованих у “Пробою”, який змагається за першенство з іншими українськими міськими та сільськими м’ячевими гуртами Станиславівщини. Загально на всіх полях громадянської праці помітне в Павелчі тепер суперництво в праці між старшими й молодшими. Таке дужання нешкідливе, аби тільки воно не перемінилося в перейми й випередки амбітників та аби мало ідейне підложжя (підгрунтя — авт.). Змагання молодших і старших помітне було потрохи й на загальних зборах читальні "Просвіти” в Павелчі. На внесення (пропозицію — авт.) місцевого пароха вибрали зібрані громадяни села головою зборів п. Івана Ставичного. Зі звіту уступаючого виділу показалося, що в минулому адміністраційному році мала Читальня 160 членів, у бібліотеці є 109 оправлених книжок, слабо або й зовсім не читаних молодю, виділ відбув 9 засідань, Драматичний гурток дав 4 аматорські вистави і брав з успіхом участь у цьогорічних зимових змаганнях міських і сільських освітянських аматорських гуртків у Станиславові, добувши почесне п’яте місце в загальній класифікації, виділ улаштував з свят і запросив відомий мужеський хор “Думку” зі Станиславова на свято в честь українського гетьмана Івана Мазепи. В часі зборів виголосив делегат станиславівської філії "Просвіти”, м-р прав Петрунів чудову промову на найактуальніші для села теми, а відпоручник львівського Ревізійного Союзу Кооператив, п. Мазурак, просто захопив зібраних своїм глибоко-життєвим рефератом на економічні злободенні питання. Під кінець вибрано новий виділ читальні, до якого на внесення п. Івана Когуча ввійшли: о. Іван Стефанчук — голова, п. Василь Синишин — заст. голови, п. Василь Стасинець — секретар, п. Юрко Тачинський — скарбник, п. Михайло Попадинець — бібліотекар і пп. Василь Маланюк та Микола Тачинський с. Василя — члени виділу. Заступниками вибрані пп.: Микола Табачин, Федь Андрусишин і Василь Федишин. У склад провірної комісії ввійшли: пп. Іван Когуч, Ілько Боднар та Андрій Когуч. Промовою голови зборів із дезидератом (побажанням — авт.) до нового виділу повести на 100 проц. крашу діяльність, аніж у минулому році й викінчити цілковито знадвору та в середині читальню. І напослідку многолітствіям трудовитому сідоглавому провідникові читальні, о. Стефанчукові, покінчились загальні збори”.

І ще один архівний запис:

“В Павельчі проживало 2000 українців, 15 поляків. Діти навчалися у трикласній українській школі. Головою читальні був сільський парох о. Стефанчук. Членів "Просвіти” — 105 (з них 5 жінок). Бібліотека числила 480 книг, передплачувала 4 часописи. Аматорський гурток показав односельчанам 7 п’єс, чоловічий хор у складі 40 чоловік (керівник о. Стефанчук) — 4 концерти. Цей хор два рази брав участь у концертах в м. Станіславові. Жіночу секцію читальні вела Ірина (Орина) Синишин. Село вшановувало пам'ять Кобзаря України. До Павельча зі Станіславова приїжджали лектори, що прочитали 4 лекції. Селяни тяглися до знань, мистецтва”.

Після закінчення будови церкви в Павельчі Долішьому (1929 р.) на загальних зборах села було вирішено збирати гроші на будову нового приміщення для читальні. Вирішено, що господар, який володіє лісом, повинен дати на будівництво по 1-2 деревини. Грошей з коляди вистачило на оплату необхідної

Читальня “Просвіта” в Павельчі. 1941 р.

документації. Багато зусиль було затрачено на те, щоб одержати дозвіл на будівництво читальні. Польська адміністрація довго не давала дозволу, мотивуючи, що це будівництво потребуватиме великих коштів і громада з цим не справиться. Через це громада дала навіть письмове зобов'язання про оплату витрат. Документацію було затверджено у Львові, в архітектурному управлінні. Для збирання коштів на будівництво обрано громаду з чотирьох груп, по три чоловіка в кожній. Перша група збирала гроші і дерево з односельчан, друга — в сусідніх селах, третя в містечках області, четверта — за межами повіту. Четверта група мала такий склад: Табачин Микола, Попадинець Мариня (Сілецька), вони були навіть у Львові. Грошей ними зібрано стільки, що вистачало на купівлю цинкової бляхи на третину даху.

Святкове засідання з нагоди відкриття читальні “Просвіта"

Будовою читальні керував Гринкевич Дмитро. Майстру. Боднар Олекса, Матіяш Стефан, Сас Онуфрій. Допомагала молодь, драмгуртківці, хористи, члени "Пласту” і “Соколів”. В селі згадують отакий випадок. Отець Стефанчук привіз вечеру робітникам, що ліпили стелю. Роботу хлопці не закінчили, бо не вистачало глини (замісу). З появою отця з вечерею помили руки і готувались поїсти. А отець тим часом накидав глини зняв взуття, закотив штани і почав місити. Побачивши це, хлопці взялися знову за роботу і незабаром стелю доліпили до кінця. Згадує односельчанин Синишин Василь (Більшовиків), який довго жив у домі священика і працював фірманом: “Першою виставою, що підготував драмгурток, був “Невольник”. Спочатку її поставили у стодолі Тачинського Юрка, а повторно — уже в новозбудованій читальні. Вистава пройшла з успіхом. Учасники драмгуртка: Тачинський Юрко, Попадинець Ілько, Когуч Іван (Іванків), Синишин Семен, Синишин Юстина, Попадинець Мариня, Табачин Микола, Михнюк Андрій, Матіяш Олекса, Попадинець Михайло, Михнюк Софія, Михнюк Ганна, Славко і Дмитро Кульматицькі, Когуч Андрій”.

В тридцятих роках культурне життя Павельча помітно пожвавилося; надзвичайно активним був театральний гурток. Створений у 1926 р. з ініціативи священика він уже 1933 року нараховував у своєму репертуарі до 30 відіграних п’єс: “Нещасне кохання”, “Пан-майстер Копитко”, “Пан писар”, “Ясні зорі”, “Степовий гість (За батька)”, “Наталка-Полтавка”, “Капрал Тимко”, “Старі гріховодники”, “Невольник”, “Три до вибору”, “Сім дочок на виданню”, “Хлопський син”, “Данило-чарівник”, “Розумний і дурень”, “Безталанна”, “Ніч під Івана Купала”, “Мартин Боруля”, “Депутати до Відня”, “Заколот”, “Хмара” та ін. Безпосередніми керівниками театрального колективу у різні роки були павелчани Третяк, Олексій Когуч і Петро Федишин.

Філія “Просвіти” у Станиславові, дбаючи про розвиток театрального мистецтва на терені краю, постійно влаштовувала конкурси аматорських драмгуртків, наприклад, 8.Х.1933 року —    за драмою І.Тобілевича “Безталанна”. Тоді першу дію вистави грали аматори Хриплина, другу — Княгинин-Колонії, третю —    Павелча, четверту — Колодіївки, п’яту — Микитинців.

У конкурсі 2 грудня 1933 року за п’єсою І. Тобілевича “Бурлака” змагалися драмгуртки Княгинин-Бельведеру, Ямниці, Микитинців, Хом’якова і Павелча. Подібні конкурси відбувались і пізніше. Так, 27 січня 1935 року в приміщенні читальні “Просвіти” в Ямниці театральні гуртки сіл Павельча, Угринова Горішнього та Ямниці змагалися між собою в п’єсі "Назар Стодоля” Тараса Шевченка.

Обіжник (циркуляр, розпорядження — авт.) Станиславівськоі окружної “Просвіти” від 18 лютого 1935 року повідомляв підлеглим читальням товариства, що 3 березня в с. Ямниця відбудеться конкурс драмгуртків Павелча та Ямниці за драмою М. Старицького “Зимовий вечір”. В жюрі входили такі відомі орачі культосвітньої ниви як брат Богдана Легкого Микола Лепкий, голова Філії “Просвіти” в Станиславові Ю. Олесницький, а також Я.

Барничева, Д. Ліськевич, Л. Крушельницький та Г. Мінченко-Сіятовський. Невідомо, чим закінчилась культурологічна олімпіада, однак збереглися історичні джерела про те, що тоді драмгурток Павелча увійшов у другий тур конкурсу і 14 квітня 1935 року в залі “Соколу” у м. Станиславів став до змагань із п’єсою "Як ковбаса та чарка”. Того дня читальні “Просвіти” інших сіл фали такі вистави: Хриплин — п’єсу “Свідки”, Ляньке-Шляхетське — “По ревізії”, Опришівці — “Кам’яна душа”. Жюрі, оцінюючи гру поодиноких самодіяльних артистів і гуртків як цілість, присудило Павельчу 15 балів (15 місць). Якщо врахувати, що Станиславівській філії “Просвіти” підлягало майже 40 читалень по довкружних селах, а в конкурсі взяли участь практично усі театральні колективи просвітянських осередків, то це таки зовсім непогані результати.

Хор Павельча 3 лютого 1935 р. брав участь у змаганнях хорових колективів, що проходили в приміщенні “Сокола” у Станиславові. Тоді павелчани виконали три пісні: “Сухая верба”, "Там у гаю при Дунаю”, “Чом я тебе полюбила”. Жюрі відзначило, що хор Павелча “зіспіваний, особливо мужеські голоси, серед яких пробивалися і досить вдатні солісти”. За цей виступ колектив отримав почесне друге місце.

Влітку 1935 року в Станиславові відбувся український молодіжний конгрес. Реагуючи на цю подію, жінки Павельча надіслали конгресу вітальну адресу такого змісту: “Кружок “Союзу українок” у Павелчі, шле молоді, зібраній на конгресі привіт та бажає успіху в громадянській праці й змаганні за наш національний ідеал Самостійну Соборну Україну”.

У 1935 р. в Павельчі зафіксовано 2100 греко-католиків, 16 римо-католиків і три єврейські родини. Це останні щодо кількості і населення відомі статистичні дані.

На середину тридцятих років у селі діяли такі національні товариства і економічні згуртування: “Просвіта” — нараховувала 120 членів, “Відродження” — 60 членів, гурток “Рідної школи — 23 члени, "Сільський господар” — 80 членів, "Сокіл” — 42 члени, страхове товариство "Обезпечення худоби від загибелі" — 120 членів, а також " Кооператива позичкова" і звичайна кооператива. Що мала 180 членів.

Кооперативний рух в історії галицького краю відправ величезну роль, згуртовуючи людей, виховуючи в них навики громадської праці, підносячи їх культурно-освітній рівень, національну

свідомість і, звичайно, економічне становище населення. Як правило ”Просвіта", "Сокіл”, “Відродження”, “Сільський господар”, інші українські організації і товариства тісно співпрацювали між собою і разом творили протипольський поступ, сприяли формуванню волелюбних прагнень, соборницьких стремлінь.

Історія розвитку культурно-освітніх і господарсько-економічних товариств та об'єднань в Павелчі показує, що саме вони, разом з іншими демократичними силами, вели цілеспрямовану працю на виховання національної гідності, патріотизму, прагнення волі серед односельчан, разом з місцевою ОУН. заклали основи для руху опору проти становлення радянської тоталітарної системи в недалекому майбутньому.

Про ріст національної свідомості свідчить той факт, що з роками гурток поповнювався молодими учасниками: Когуч Василь, Пастушенко Федір. Мельникович Марія. Ставнича Орися (дочка вчительки Михайлини Ставичої), Федишин Петро. Попадинець Ганна, Попадинець Олекса, Когуч Софія, Завістовська Євдокія, Гнат Федишин. В середині 30-х років у гурток вступають нові учасники: Салій Василь, Тачинський Степан, Михнюк Василь, Когуч Йосип, Когуч Іван, Маланюк Василь, Кошолович Ганна, Когуч Захарій, Щербій Ганна, Когуч Ганна. Перед II світовою війною несли зі сцени людям силу художнього слова Тачинська Ярослава, Салій Ярослава, Когуч Дмитро, Салій Павло, Шкандрій Борис, Когуч Степан, Когуч Борис, Салій Євгенія, Попадинець Ярослава.

Керівниками драмгуртка почергово були В. Кульматицький, Михайлина Ставнича, Федишин Петро, Шкандрій Борис, Когуч Борис.

Не всі часи були сприятливими для розквіту культурного життя села. З травня 1944 року по весну 1945 р. драмгурток припинив свою роботу.

У березні 1945 р. під керівництвом вчителів Гринкевича та Жураківської Марусі було підготовлено учнями п’єсу “Пошилися в дурні”. Ролі виконували учні Стасинець Тарас, Модлінський Роман, Шкляр Євгенія, Байляк Юрій, Рижевська Поля, Когуч Зіновія. Ці ж юні актори підготували п’єсу “Безталанна”. Відновив свою роботу і сільський гурток. Під керівництвом Щербія Мирослава готувалась п'єса “Пошилися в дурні”, але районне керівництво не дало дозвіл на її постановку. Тоді взялись за постановку п'єси “Мартин Боруля”. Згодом Щербій М. та Заславський Б. підготували п'єсу “Давно це діялось”. Ролі виконували Маланюк Пилип, Когуч Дмитро, Щербій Мирослав, Заславський Богдан, Салій Йосип. Наступну п’єсу — “Морозенко” — готували Шкандрій Марія, Рижевська Поля, Салій Ярослав, Боднарчук Ілля, Шкляр Лазар. Успішно пройшли за участю цих самодіяльних акторів вистави “Сватання на Гончарівці”, “ Мати — наймичка”. А от п’єсу “Сава Чалий” влада заборонила ставити.

З 1949 р. по 1951 р. драмгурток зупинив свою діяльність. Після довгої перерви п’єсу “Безталанна” підготували Когуч Ярослав, Дроняк Богдана, Попадинець Мидора, Катамай Оксана, Попадинець Марія, Маланюк Ярослава, Михнюк Віктор, Шкляр Тарас, Сас Євген, Столярчук Богдан.

Під керівництвом В. Дорошенка і Д. Когуча здійснено постановку п'єс "Ой у полі нивка", "Невільник". З останньою їздили в села Радчу, Ямницю, Вікторів.

Багато сил та енергії затрачено на постановку п'єси “Богдан Хмельницький”. Бракувало одягу для героїв-козаків, не було козацького озброєння. Та було головне — бажання і наполегливість. На репетиції витрачали багато часу. Головну роль виконував Шкляр Антін. Всю роль він вивчив напам'ять. Інші ролі виконували:

Кривоніс

— Боднарчук Ілля,

Богун

— Дзундза Роман,

Тур

— Синишин Василь

Чорнота

— Галько Іван,

Лизогуб

— Шкляр Тарас,

Ганжа

— Когуч Богдан,

Гелена

— Салій Оксана,

Варвара

— Вінтонів Ганна,

Соломія

— Табачин Софія

Значну допомогу у виготовленні шабель, мушкетів надали Андрусишин Михайло і Когуч Іван. З роками драмгурток не втрачав майстерності, хоч змінювались покоління самодіялних артистів, були різними умови життя. Від 60-их p.p. на сцені Павлівського клубу йшли такі вистави: “Степовий гість”, “Ясні зорі”, “Мати-наймичка”, “Лиха іскра поле спалить, сама згасне”, “Наймичка”, “Кохайтеся, чорноброві”, “В неділю рано зілля копала”, “Сині роси”, “Тарас Бульба”, “Голодомор”, “Ми живі”.

1994 року драмгуртку Павлівського будинку культури (режисер Іван Галько) присвоєно звання “Народний театр”. Цю високу оцінку дано після вдалої постановки п‘єси В. Нестеренка “Голодомор”. З цим твором драмгурток гастролював у селах Рибне, Майдан, Залуква, Загвіздя, Підлісся. Успіх мали і в Івано-Франківську. Ролі виконували Богачевська Галина, Тачинська Ірина, Шкляр Марія, Попадинець Ігор, Шкандрій Олексій, Ребрик Анатолій, Тачинський Руслан, Різінчук Любомир, Салій Марта, Третяк Наталка. Ребрик Леся, Кисіль Іванна.

Ще більша кількість аматорів здійснила постановку п’єси “Ми живі”.

Наступний крок — п’єса М. Карадашука “Карпатська симфонія” (про героїчну сторінку боротьби ОУН-УПА). Постановка з успіхом відбулась у рідному селі, на кількох сценах м. Івано-Франківська. За режисурою того ж Кардащука знімався у Горішніх Бавках фільм "Карпатська симфонія”. Участь у зйомках взяли і павлівські драмгуртківці: Ребрик Анатолій, Шкляр Василь, Шкандрій Олексій, Коломия Леонід, Матіяш Євген, Мельникович Михайло, Стрілка Ігор, Попадинець Леся, Попадинець Ігор, Вінтонів Володимир, Корнійчук Володимир, Ребрик Леся, Попадинець Люба, Лужний Любомир.

Остання робота драмгуртківців, представлена глядачам 20 квітня 1997 року — це п'єса Б. Грінченка “Ясні зорі". Павлівчани з допомогою майстерної гри аматорів мали змогу поринути у тяжкий світ татарскої неволі, переживали за долі героїв.

Попереду перед драмгуртківцями — нова клопітка робота над новими п'єсами. Віриться, що нові покоління зуміють підтримати роботу драмгуртка. Адже саме тут найповніше виявляються давні традиції павлівчан — традиції поваги і любові до мистецтва.

Однак не лише акторські здібності виявляли павлівчани. Поряд з розитком драматичного мистецтва на селі варто прослідкувати історію хорового співу.

Як уже згадувалося, приїзд на парафію о. І. Стефанчука дав добрі сходи. Започаткований ним сільський хор скоро дав про себе знати. Від церковних пісень перейшли до світських. Репертуар підбирав сам священик, який мав музичний і співочий дар. Хор завойовував симпатії глядачів. Його почали визнавати і на вищому рівні. Найбільший успіх хористів припадає на 30-і p.p. XX ст. Першими, і досить талановитими, хористами були Стасинець Д., Щербій М., Щербій Д., Когуч

Олекса, Шкандрій Василь, Попадинець П., Попадинець Мих. Ряди їх весь час поповнювались: Литвинець Юрій, Шкляр Антін, Шкляр Микола, Гринкевич Василь.

Виступаючи в Станіславові, хор захопив глядачів. Деякі пісні, особливо патріотичного характеру, виконувались по кілька разів. Мішаний хор. що одержав першу нагороду, виступав у такому складі: Шкандрій Борис. Грицаюк Ярослава, Когуч Степан. Салій Євгенія, Когуч Борис, Федишин Зіновія, Попадинець Ганна, Дзундза Люба, Ребрик Софія, Салій Ксеня, Когуч Марія, Когуч Петро, Гринкевич Василь, Когуч Василь, Попадинець Микола, Когуч Марія, Попадинець Марія, Шкандрій Розапія. Салій Ярослава, Щербій Мирослав. Соколан Юрій, Симанюк Василь, Шкляр Антін, Михнюк Іван, Попадинець Петро. Незмінним диригентом до 1944 р. був отець І. Стефанчук. Багато праці, енергії віддали читальні "Просвіти", і зокрема діяльності хору. Попадинець Михайло. Когуч Андрій. Пастушенко Федір. Когуч Борис. Роки війни та підпільної боротьби припинили діяльність хору. Багато хористів у ті буремні роки загинуло, інші розпрощались з рідною землею, мандруючи на еміграцію.

Та любов до співу, до прекрасного не загинула. Першою пташкою в 50-i p.p. став шкільний дитячий хор під орудою Василя Гринкевича (смак до хорового співу прищепив о. Стефанчук). Незабаром з’явились ентузіасти, що відновили діяльність сільського хору. Разом з хористами попереднього складу (Синишин Василь, Литвинець Ю., Попадинець П., Шкляр А., Гринкевич В.,) заспівала молодь: Салій Д., Тачинський С., Фафедники Борис і Богдан, Попадинець В., Салій Д., Салій Я., Салій В., Стасинець Євстахій, Шкандрій Євген, Михнюк Віктор, Столярчук Богдан. Диригентом хору запросили Богдана Юрківа (з Івано-Франківська), що вже здобув популярність і славу композитора. Він поклав на музику “Павлівський вальс'’ (слова Павелче. Мішаний хор після концерту в Станіславові одержав першу нагороду.

Сидять (І ряд): Шкандрій Борис, Тачинська Ярослава, Когуч Степан, Салій Євгенія, Когуч Борис.

Сидять (II ряд): Гбур Кароль, Федишин Зіновія, Дзундза Ярослава. Попадинець Ганна, о. Стефанчук, Ребрик Софія, Попадинець Ярослава, Сачій Ксенія, Когуч Петро.

Стоять (III ряд): Попадинець, Когуч Марія. Попадинець Марія. Когуч Ярослава. Шкандрій Розалія, Салій Ярослава, Щербій Мирослава. Стоять (IV ряд): Попадинець Богдан, Гринкевич Василь. Когуч Василь, Соколан Юрій, Семанюк Василь, Шкляр Антін. Михнюк Іван. Когуч Михайло.

Євгена Шкандрія). Пісня стала візиткою хору. Особливе звучання мала, коли заспівував її Богдан Шкляр. Хор поступово відроджував традиції попереднього покоління. Різноманітний репертуар, вдало підібрані пісні приваблювали глядача. Хор виступає у конкурсах. Неодноразово стає переможцем. Надбання Б. Юрківа примножив талановитий диригент — митець М. Крушельницький. Піп його вмілим керівництвом хор добився звання "Народна хорова капела". Наступними керівниками хору були Роман Долчук. Євген Васильович Шкандрій, Володимира Табачин. Репертуар різноманітний. Популярними стали стрілецькі пісні, повстанські. Хор з року в рік підтверджує звання народного.

Крім чоловічої капели, співає мішаний хор. жіночий гурт. З часу становлення державної Незалежності в селі відбулось не одне торжество. Це і щорічне Тарасове свято, і Великодні та Різдвяні концерти, і святкування Дня Незалежності, скорботні поминання пам'яті січового стрілецтва, воїнів УПА. Незмінними Учасниками цих торжеств є самодіяльні колективи села. Чоловіча капела в останні роки виступала в такому складі: Шкандрій Є. 3., Шкандрій Є. О., Столярчук О., Шкляр Є., МедвідьЯ., Медвідь Д., Когуч І., Когуч Р., Комар В., Салій Я., Матіяш Є., Галько І., Комар Я., Когуч Я., Цап'кж С., Литвинець І., Столярчук Б., Табачин В. Жіноча група хору: Грицаюк Я., Шкляр М., Шкляр Б., Федишин 3., Тачинська І., Попадинець С., Різінчук Є., Попадинець 3., Шкляр П., Боднар Я., Богачевська Г., Попадинець М., Маланюк Н., Дячук М., Ребрик Г., Сас О.

Хорові традиції села активно підтримує і розвиває школа. Три десятиліття працює вчителем музики і керівником хорових колективів Шкандрій Є. В. Великою популярністю в односельчан та й в усьому районі користується хор хлопчиків. Ці малі солов'ятка полонили душу глядачам на багатьох концертах. Стрілецькі, повстанські, ліричні й жартівливі пісні з репертуару хору виховують справжніх українців. Віриться, що росте у нас чудова зміна.

Про дітей, про свою зміну павельчани дбали завжди. Батьки старались виховувати дітей так, щоб не рвалось родинне коріння, не пропадали сімейні та народні звичаї, традиції.

Говорячи про культурне обличчя села, слід згадати про вплив Союзу українок на жіноцтво села та особливо на виховання дітей. Ось список членів Союзу Українок Павельча в 30-і p.p.: голова — п. Лукашевич заступник — Боднар Марині члени:

1. Завістовська Євдокія

2.    Стасинець Марині

3.    Матіяш Степанія

4.    Матіяш Марині

5.    Попадинець Софія

6.    Матіяш Магда

7. Попадинець Параска

8.    Табачин Ганна

9.    Попадинець Марія

10.    Катамай Ганна

11.    Синишин Юстина

12.    Салій Марині

13.    Салій Софія

14. Заславська Олена

15. Федишин Настуні

16. Маланюк Наталі

За спогадами покійної нині Шкандрій (Синишин) Юстини Матвіївни, жінок збирала до читальні приїжджа з міста пані Лукашевич. Вона розповідала багато цікавого, вчила готувати Різноманітніші, ніж це традиційно в селі, страви, пекти

солодощі, в’язати гачком та на спицях, накривати стіл до обіду. Жінки займалися також вправами, чого мали вчити своїх дітей. Часом жінки збирались для занять на подвір’ї Боднар Марині. Союзниці були активними учасницями фестунів, походів до могили січовиків у Станіславові.

Велику просвітницьку роботу проводили на громадських засадах українки зі Станіславова Леся Дмитранівна і пані Гриневичівна. Вони працювали виховательками дитячого садка (декілька років перед II світовою війною). Робота з дітьми проводилася безкоштовно. Дітлахи у літній період приходили до читальні. Кожен ніс із собою їжу на день: пляшку молока, хліб чи корж. Торбинки з обідом рядочком складали на сцені. Впродовж дня діти розучували пісні, виконували вправи, гралися, ліпили, здійснювали походи до лісу, в поля, до річки (тут у теплі дні купалися), вчилися танцювати, декламувати, готувати невеликі п’єси. Садочок багато давав дітям, це відчувалось при вступі до школи. Щороку в кінці серпня садочок звітував перед батьками, односельчанами. Діти демонстрували, чого навчились. Звіт проходив завжди у переповненому залі. У першому ряді сиділи о. Стефанчук, війт села, члени сільської управи, М. Ставнича (вчителька). Зі словом-зверненням до дітей виступали представники “Просвіти”, “Соколів”. Вони також дякували

працівникам садочка за їх працю, за виховання малечі у національному дусі.

Роки війни зупинили роботу садочка. Не працював він у важкі повоєнні часи. А у кінці 50-х з розібраних хат депортованих у Сибір односельчан було створено новою владою будинок для дитячого садка. Дітей в садочку було багато. Матері не мали часу їх доглядати, бо зранку до вечора працювали на радянській панщині в колгоспі. Вихователями в садочку працювали не спеціалісти, а розумні сільські жінки, як от Пастушенко Марія, Шкляр Марія, Когуч Текля, Федишин Ганна, Попадинець Ганна.

Стиль роботи садочка був той же, що і до II світової війни. Дітей вчили танцювати, вправляти, співати, їм читали дитячі книги, водили на прогулянки і вчили розуміти світ природи.

Оскільки дітей в садочку було дуже багато, то в Павельчі Долішньому створено ще одне приміщення (в будинку депортованої сім'ї Салія Миколи). Вихователі в садочку часто змінювались, а от незмінною залишалась кухарка Єва Попадинець, улюблениця дітвори. Її смачний хліб з медом, пироги, борщ і кашу пам'ятає не одне покоління дітей, що виросло в долішньому дитячому садку.

Не забувають колишні вихованці садочків і ті святкові концертні звіти, що проходили щороку в клубі. Діти співали.

Дитсадок 1937р. (серпень). Подвір’я Долішньої церкви святого Миколая. Виховательки Леся Дмитранівна і Гриневичівна, та кухарка-нянька Третяк.

Серед дітей: Попадинець Василь, Івасюк Михайло, Шкандрій Володимир, Завістовський Іван, Калиновський Богдан, Когуч Іван, Когуч Богдан, Федишин Роман, Дорошенко Володимир.

Інші не встановлено.

танцювали, декламували. Кожен виявляв свій талант, а в нагороду отримував від батьків і родичів подарунки — цукерки, печиво, шоколад. То були неповторні і щасливі свята і для малечі, і для батьків.

З середини 60-х років дитсадки припинили свою діяльність. Одне приміщення віддали під шкільні класи, інше під житло колгоспним спеціалістам. І лише у 80-р.р. для дитсадка збудовано цегляний будинок з усіма вигодами (на місці будинку дідича Менцеля). Садочок мав гарну матеріальну базу, був забезпечений спеціалістами.

Першою завідуючою дитсадком була Соколан Ганна, а вихователями — випускниці Тернопільського педінституту — Кошолович Ольга Семенівна. Дорошенко Надія Євгенівна, Хмарна Марія Михайлівна.

Смачними стравами годували дітей кухарки Когуч Галина та Сас Надія. Діти 1980—1990 років народження мали цікаве, веселе життя у садочку. Вихователі готували їх до шкільного життя. Часто проводились святкові ранки. Садочок дарував дітям втіху. Дуже шкода, що на сьогоді садочок ліквідовано. До малечі нікому діла нема. Сумно... Та змінити щось сьогодні сил нема. Залишається лиш надія, що добрі традиції просвітницького напряму, сформовані на початку століття, не пропадуть, а будуть продовжені павлівчанами і на початку нового, XXI століття.

ІСТОРИК, ЕТНОГРАФ, ФОЛЬКЛОРИСТ І ПЕДАГОГ ЮЛІАН ЦЕЛЕВИЧ (1843-1892)

У другій половині XIX століття з’являється ряд визначних дослідників вивчення історії, які багато зробили для Галичини Одне з провідних місць серед них по праву займає визначний галицький історик, наш односельчанин Юліан Андрійович Целевич.

Народився відомий вчений і педагог 23 березня 1843 р. в с. Павельчі в родині греко-католицького священика. Дитинство і ранні роки проходили серед прекрасної природи, серед павелецьких дітей.

Батько Юліан а, о. Андрій, брав активну участь у громадському та культурному житті села. Сам Юліан захоплювався співом і музикою. Навчання проходило в Станіславській гімназії у 1853— 1864 рр., де одержав атестат зрілості, у Львівській духовній семінарії (1861—1865 рр.). Доля повела Юліана щаблями просвітництва та науки — Львівська духовна семінарія, слухання лекцій у Львівському університеті на філософському факультеті, до якого вступив у 1865 р. Уже через рік перевівся до Віденського університету і слухав лекції відомого історика, згодом професора Віденського університету Генріха Цайсберга.

1866—1868 рр. студіює у Відні, слухаючи професора Атбах Бідінгера.

Юліан Целевич у Відні прекрасно склав екзамен з історії і географії, а також кваліфікований іспит на здобуття звання доктора філософії та історії.

Коли повернувся до Львова, став працювати заступником учителя в німецькій гімназії.

Юліан Целевич

У 1870 р. Ю. Целевич одружився на дочці пароха з Монастнрчан. що поблизу Солотвина, Вандою Танячкевичівною. В 1871 — 1875 рр. вчителює в Станіславській гімназії. Саме тут відзначається як громадський діяч, як улюблений вчитель студентської молоді. Вчителює в Монастирчанах. а відтак переїжджає до Львова, який став не тільки щедрим на хліб для викладача української гімназії, а й на осягнення високих і поважних ступенів і титулів.

У 1878 р. став доктором філософії. 13.03.1892 р. на шостих загальних зборах НТШ був обраний головою Товариства. Впродовж свого короткого життя Ю. Целевич вів активну громадську роботу, був членом '‘Просвіти” з самого початку її заснування, членом Педагогічного товариства у Львові, комісії для руських шкіл, очолював товариство "Січ", брав участь у роботі Народної Ради.

Щороку в своєму домі харчував безплатно одного студента. Ю. Целевич написав понад 30-ть праць. Три основні праці принесли йому визнання як досліднику історії Галичини: "Дещо про поселення Угорської України Русинами";

“За унію церкви православної угорських русинів з Римом" (1868 р.): “Історія Скиту Манявського“ (1887 р.), "Опришки” (1882—1891 рр.).

Всі свої праці присвятив історії нашого краю. Чому? Тут він народився, вчився, учителював, слухав легенди про опришків, Довбуша, мандрував з учнями та студентами до Скотських руїн.

Ю. Целевич упорядкував перший випуск "Записок HTШ’ — фундаментальне видання, яке славилося не лише на Україні, але і в Європі.

Його раптова смерть на 49-му році життя сумом оповила всю Галичину.

Поховали вченого при величезному здвигу народу в Львові на Личаківському цвинтарі, згодом вдячні шанувальники його таланту поставили пам'ятний обеліск, а його учень д-р Б. Барвінський присвятив своєму вчителю працю "Д-р Юліан Целевич. Його наукова діяльність на полі української історіографії і етнографії в світлі давніших і новіших дослідів", що була опублікована з нагоди 35-річчя смерті вченого і визначного педагога.

В 1917 р., у 25 річницю від дня смерті видатного етнолога та історіографа Ю. Целевича. НТШ планувало злагодити до друку томик праць вченого, що розсипалися першопублікаціями в “Ділі”, “Зорі”. Воєнний стан став на перешкоді до осягнення мети. Богдан Барвінский прагне заповнити цю прогалину 1922 р., але і це не вдається. Тільки в 1927 р. за ухвалою історико-філософської секції НТШ пощастило зреалізувати задум, себто видати окремо 15-ий том. працю Б. Барвінського під назвою “Д-р Юліан Целевич. Його наукова діяльність на полі української історіографії і етнографії в світлі давніших та новіших дослідів.”

Ю. Целевич був натурою невсипущою до культурницької праці. Можливо, найбільшої уваги з боку читаючої публіки, популярності серед науковців з-поміж усіх писань Ю. Целевича набули розвідки — есеї, історико-етнографічні нариси та окремі статті про галицьких опришків як соціально-політичне і національне явище. Якщо уважно простежити за манерою письма кожного з названих вище окремих досліджень Ю. Целевича, то всі вони різні за історико-документальним матеріалом, за ступенем викладу свідчень старожилів, усних переказів, легенд, притч, міфів, пісенних зразків тощо.

Посилання на авторитетні праці Ю. Целевича з різних галузей і напрямів історії, етнографії, народознавства знаходимо в численних листах І. Франка до таких суспільно-культурних, просвітницьких діячів, як М. Павлик. О. Кониський, М. Драгоманів, М. Грушевський.

Ми сьогодні можемо вести мову про неперехідну вартість праць Ю. Целевича з огляду на його внесок в українську етнографічну, фольклористичну науку.

Працюючи над опришківством. Ю. Целевич добирав до свого дослідження не тільки архівний матеріал, а й першоджерельний — з ріки усної народної творчості. Він залишив у історії української культури слід і як просвітницький діяч. Як свідчить Б. Барвінський. Ю. Целевич разом з А. Вахнянином готували підручник української історії для середніх шкіл, однак рукопису по сьогодні не знайдено.

Серед істориків і краєзнавців певний інтерес складає така популярна книжка Ю. Целевича. як "Життя просвітителів слов'ян святих рівноапостольських Кирила і Мефодія" (Львів. 1891 р.).

Невеликий список праць історика, педагога Ю. Целевича. але вони цікаві своєю проблематикою. Віл першої розвідки про українців Закарпаття і до цікавих статей про опришків Ю. Целевич вивчає історичні джерела та архівні документи. Та не дише історичні праці були важливими в українській історіографії, але і інші його розвідки цікаві своїм змістом, як, наприклад, Поема про Львів перед 100 роками і про триразовий приїзд Йосипа II до того міста — 1883 р.", “Облога міста Львова" та інші. У деяких розвідках автора йде мова про кріпацтво на Україні — "Чи було в Польщі невільниче підданство” (1881 р.).

Всі публікації Ю. Целевича позитивно зустріли сучасні критики. Заслуга Ю. Целевича ще в тому, що він дав матеріали до української етнографії, закликав збирати пісні і перекази про славного опришка Довбуша. Ю. Целевич пише, що “найдуться межи нами охочі, що збиратимуть тоті чудові цвіти на нашій леваді і заховають для потомків казки, легенди і пісні про славного ватажка.”

155 років минуло з того часу, коли на павелецькій землі народився визначний історик, педагог, етнограф Ю. Целевич. Газета “Галичина” від 23 березня 1996 року вмістила коротеньку історичну довідку про Ю. Целевича. І сьогодні ми повертаємо нашому народу ім'я вченого, возвеличника славних сторінок історії нашої Галичини. 30 березня 1993 р. газета “Галичина” писала, що Івано-Франківщина урочисто відзначала і вшанувала 150-річчя від дня народження українського історика, етнографа, педагога Ю. Целевича. По підготовці до цього ювілею була створена обласною державною адміністрацією комісія (комітет, який очолював заступник голови облдержадміністрації Іван Шовковий). В комітет входили науковці педінституту на чолі з професором Грабовецьким В., голови новітніх організацій, керівники установ і організацій. Від Павлівської загальноосвітньої школи входили директор школи Шрейдер Б. А. та вчитель історії Когуч Б.О. 20 березня 1993 р. в обласному центрі на вул. Целевича (колишня Бойчука) відкрито художньо-меморіальну Дошку (автор Микола Тимків). В актовому залі Прикарпатського університету пройшла міжвузівська наукова конференція, присвячена ювілею. З науковими доповідями виступили доктор. Професор, а зараз і академік В. Грабовецький, доктор, професор, академік В. Качкан, професор В. Полєк, старший науковий Працівник Скиту Манявського І. Скрипник, професор з Пряшева, відомий вчений Микола Мушинка. професор Б. Лановик з Тернопілля. В конференції брали участь науковці Івано-Франківська, Києва. Львова, Луцька, Вінниці, Ужгорода, Чернівців та інших міст України.

Учасники форуму побували на відкритті музею історії України імені Ю. Целевича в університеті, а також на святковому концерті. А 27 березня урочистості перенесли в с. Павлівку, де народився Ю. Целевич. Зранку відбувся молебень у церкві святого Миколая, відбувся мітинг з нагоди відкриття художньо-меморіальної дошки Ю. Целевича на фасаді школи. Тут зачитано розпорядження про присвоєння Павлівській загальноосвітній середній школі І-ІІІ ступенів імені Ю. Целевича. Відбулось освячення меморіальної дошки і кімнати-музею при Павлівській ЗОШ ім. Ю. Целевича, а в будинку культури відбувся великий святковий концерт, поставлений силами учнів і односельчан. Молебень у церкві і на шкільному подвір'ї провів о. Євстахій.

В урочистостях у селі взяли участь В. Качкан, В. Грабовецький, І. Скрипник, М. Головатий, П. Арсенич. В кімнаті-музеї залишили свої автографи присутні гості. Репортаж про це торжество передавався по місцевому телебаченню, а також республіканському радіомовленню.

Святкування 150-річного ювілею Ю. Целевича в Павлівській школі (27 березня 1993 р.)

Виступає Петро Арсенич — заслужений працівник культури України, справа — старший науковий працівник Скиту Манявського Скрипник Іван Романович.

Доктор, професор, академік В. Качкан подарував кімнаті-музею книжки зі своїм дарчим підписом.

14 травня 1993 р. Богдан Целевич, син Володимира Целевича. житель США, відвідав Павлівську ЗОШ і кімнату-музей Ю. Целевича, де залишив запис: "Я є зворушений, що односельчани цього великого українського історика вшановують його пам’ять. Ця школа, певно, буде виховувати дітей у патріотичному дусі, любові до України."

Рівно ж В. Целевич, внук Івана Целевича, пароха с. Брязи (тепер Козаківка) біля м. Болехова вшановував пам’ять Ю. Целевича своїми відвідинами, залишив запис:

“Ми, Целевичі, висловлюємо щиру подяку дирекції школи, вчителеві історії.

Богдан Целевич Володимир Целевич Марта Целевич”.

Невпинно тече ріка життя, і нікому не дано сил її зупинити. І в цьому вирі з тих чи інших причин забуваються імена людей, які всі свої сили, знання, вміння віддали служінню Україні, залишили після себе багату спадщину. Повернути їх для сучасників, для нащадків — наш святий обов’язок.