Наукова бібліотека України


Loading
СПОГАДИ З-ЗА ОКЕАНУ, ПОЛІТИЧНЕ ОБЛИЧЧЯ СЕЛА ОСТАННЬОГО ДЕСЯТИЛІТТЯ.
Краєзнавство - Павлівка (Павелча) - Івано-Франківська область

Матіяш Остап Миколайович Народився 3.10.1915 року Залишив село 22.06.1944 року Громадянин Австралії, мешканець м. Мельбурна

Село Павельче — осідок звироднілих польських шляхтичів роду Потоцьких. Правдоподібно один з тих нелюдів був на ім'я "Павел” (Павло) й у родовому порядку населений осередок, який він одержав як своє майно, названо його йменням — Павелче. Бідне українське населення було дрібнично й духовно підпорядковане адміністраторам поміщика, звичайно, полякам, але не бракувало й своїх "хрунів”, які допомагали за винагороду тримати при землі обездолений народ. Панщина була тогочасним державним устроєм і її покровитель — Австро-Угорська монархія — завдячувала своє існування тільки тій системі. Польша, яка й сама була окупована, старалася своїми впливами в Парламенті у Відні й Львові компенсувати частинні свої втрати коштами русинів. Дванадцятилітня військова служба в армії молодих русинів була страшним нищенням фізичного й духовного потенціалу населення Західної України (Червоної Русі — Галішї).

Брак інтелігенції, частково звихнене в бік русофільства священство привели до жалюгідного, майже занепадницького матеріально-культурного рівня нашого краю взагалі, а в ньому і села Павельча.

На додаток до нелюдських панщизняних умов тіло народу гризла ще одна язва, ім'я якій — жиди. Не було села, де б не панував жид та його корчма. Як воші на струпі, сиділи вони зі своїми сім'ями на шиї народу і, здається, тільки й думали, якби-то заманити "гоя” у свої пута, витягти з його кишені "ґрейцарі” та "шустки” (назви грошей). Часто селяни потрапляли у боргову залежність від жидів — і тоді доводилось прощатись з полем, а то й з хатою, що переходили у власність хитрого корчмаря. Не один нещасний опинявся з сім'єю під плотом.

Знущання жидів над селянином — це ще один шлях нищення української нації, її духу. Польща тішилась, їй було любо перетворити людину на бидло.

Серед таких жахливих умов життя, звісна річ. у народу зароджувались і визрівали різні політичні ідеї. Першою впливовою партією у Павельчі була українська радикальна партія. Вона мала національне спрямування і першочерговим завданням у програмі висувала захист знедоленої верстви народу. Першим кроком діяльності партії була боротьба з неписемністю. На той час 83 відсотки населення не лише у Павельчі, а й в усій Галичині були неграмотними. Чоловіки й молодь гуртувалися в товариство '“Січ”, що постало як руханково-протипожежна організація. В короткому часі створено пожежну дружину, політичний та освітній відділи, проводились руханкові вправи.

Словом, Українська Соціалістична Радикальна партія розвивалась, а противники її (зрусифікована інтелігенція — русофіли, спольщені "хруні”) почали бити на сполох. Досить від'ємною частиною того руху була постава деякої (хоч дуже малої) частини священиків обох конфесій. В часі першої світової війни москалі дуже швидко вспіли переплутати розум деяких священиків і довели до того, що в Галичині почалося православ'я і звеличування "батюшки-царя" і "матушки Росії”. Полякам не потрібно було підказувати. Їх звиродніла машина почала бурчати на повну пару. Січ, радикали робили своє. В деяких випадках доходило до політичних і національних полемік, але стихія національної свідомості перемагала, йшла своїм твердим кроком. Помітним був опір між Січовиками і Преосвященним Владикою Кир Хомишиним. Йшлося про площу для вправ січовикам в Богородчанах. яка була в складі маєтностей єпископа. Він відмовив. Всі здогадувалися, що він це зробив з намови і тиску поляків. Невідомий автор написав вірш, який став маршовою піснею "Січі”.

Там на горі, вітер віє,

Дубину колише,

Не дали нам “хруні”ради,

Не дасть і Хомишин.

Гей, гей, як-то славно Бути в Січі юнаком,

У ленті ходити,

Зватись козаком!

Були ще пісні, яких зафіксувати не вдалося. Всі вони своїм змістом будили національну свідомість.

У Павельчі "Січ" користувалася великою популярністю й здала свій іспит зрілості. З села були добровільні, які служили

в усіх національних арміях України: й брали участь у боротьбі за її Державність.

Після закінчення першої світової війни бук деякий упадок національно-політичної роботи. Було це зумовлене руїною економіки, втратами, особливо молодих людей на фронтах, посилення зашморгу польської політики. Але все має свій початок і кінець. До села приїхав учитель з родиною родом з Бережанщини — Василь Кульматицький. На цей час оселився у Павельчі і священик Стефанчук, який родом з Коломийщини, правдивий гуцул (до речі, жонатий був на німкені, яка померла досить молодою; старший син священика — Андрій чи то Борис — пропав безвісті в рядах Української Галицької Армії після переходу її за річку Збруч).

Ці дві постаті з великим національним духом перетворили Павельче із бідного духом і грамотою в село, яке світило прикладом на всю околицю. Учитель мав трьох синів і дочку. Сини були студентами і вносили в життя сільської молоді подих національного пробудження і національного виховання. Синам учителя Дмитру, Славку, Богдану і дочці Ользі треба приписати “відродження” Павельча. Вони разом з батьком, матір'ю і сестрою та о. І. Стефанчуком дали почин до заснування новітніх організацій і товариств “Пласту”, “Сокола", “Союзу Українок”, “Відродження”, “Лугу”, читальні “Просвіти”, драмгуртка, сільського хору. Парох був добрим скрипалем і всю свою енергію й здібності віддавав організації хору. Павельчанський хор здобував почесні грамоти своїми виступами на національних святах і виступах у Станіславові.

За пробудження національної свідомості серед павельчан, за те, що радив селянам здібних дітей посилати до міських шкіл (в селі було тільки 3-класи), директора шкоди В. Кульматицького польські шовіністи перевели вглиб Польщі до містечка Пабяніце коло Лодзі. Він і його родина не поривали зв'язків з Павельчем і не залишили його на бездоріжжю. Писали листи, радили, що і як робити. Їхню відсутність павельчани відчували, але недовго. Як говорить прислів'я: “Бог не без милості, а козак не без щастя!". До села приїхала родина Івана й Михайлини Ставничих. Чоловік працював у Станіславові в філії “Просвіти”, а жінка — в селі учителькою. Обоє високоосвічені, з національним духом. Що не встигли зробити Кульматицькі. зробили Ставничі. Додали значно ще свої знання, праці. Директором школи призначили поляка. В боях за Львів він був у легіоні “Орлєнта Будинок Ставничих

Львовське”. Не важко здогадатися, яке мав ставлення до нас. Та село уже не почувалося затурканим, темним. Тут були уже учні середніх шкіл, старші пластуни, соколи і т. д. Був випадок, коли в читальні вшановували пам'ять Тараса Шевченка. Отець І. Стефанчук диригував хором. При співі “Ще не вмерла Україна” директор школи і комендант поліції з Ямниці сиділи разом і не встали з місць. По закінченню концерту парох зіскочив зі сцени і до обох через “Ти” сказав: “Ти знаєш один з другим, що коли співається Національний гімн, треба вшанувати і встати з сидячого місця”. Люди почали плескати в долоні, а винуватці вийшли із залу. Парох пояснював усім, що як хто не хоче слухати, або не шанує національний гімн, нехай виходить.

Павельче розросталося. Збудована читальня “Просвіта”, заснували кооперативну, позичкову касу, побудували нову церкву, а для школи винаймали приватні будівлі. В школі всі діти не вмішувалися. Не дивлячись на суворий контроль зі сторони польских властей, глибоко запускала коріння в землю Українська Військова Організація (УВО), яка згодом реорганізувалася в ОУН (Організація Українських Націоналістів). В основному членами УВО були вчорашні стрільці УГА і УСС. їх було мало, але були дуже активними.

Одним із піонерів націоналістичного руху Павельча вважаю Миколу Третяка. Він був феноменальним самоуком. До школи багато не ходив, було всього трирічне навчання. Здібності, пам'ять, наполегливість допомагали йому.

Він перший в Павельчі заснував гру копаного м’яча (пилку), від польського "пилка ножна”. Його мама і наш батько — брат і сестра. Коли ми йшли зі школи додому, він закликав нас до себе на подвір’я, розпитував, як директор школи, учителі, відносяться до дітей, чого навчають. Ми були дітваками і не збагнули, чого він цим цікавиться, аж коли підросли, то зрозуміли.

Одного разу, коли прийшов до Миколи, побачив, що він крає на кусочки старі халяви з чобіт до вирізки паперової. Питаю:

— ‘‘Миколо, а що з того буде?”. Він витягнув з-під стола копаний м'яч і сказав, що це буде такий самий і що в скорому часі я також буду копати м'яча. Тому я вважаю, що він, М. Третяк, був організатором копаного м'яча в Павельчі. До перших копунів треба зачислити Миколу Третяка, Иосифа Когуча (Іванків), Василя і Олексу Саліїв, В. Гринкевича, Олексу Попадинця, Василя Матіяша, Федора Пастушенка, Василя Щербія, Петра і Гната Федишиних, Василя Завістовського, Василя Когуча (брат Йосифа). Я, як наймолодший, але надійний номер, грав у команді на всіх позиціях, а також на воротах. Початки були смішні. Грали ми хто в чому: босі, в чоботях, черевиках, мештах, в довгих штанах, у вишиваних сорочках і без сорочок. Здається, в 1932 р. В. Когуч, який мав уже свій склеп (крамницю) в місті, зробив для "Пробою” королівський дар: купив 13 штук спортивних сорочок і штанів, светер для воротаря (брамкара). Форма була жовто-чорна, і нам дорікали, що це австріяцький прапор такого кольору. Площі для стадіону не було. Але не дивлячись на це, гра відбувалася на пасовиськах, зарінках. Старші аргументували, що ми витолочимо траву, нема худобі що пасти. Нарікань теж не бракувало зі сторони старшої еліти, що хлопчиська і навіть парубки мають якусь дулю (гулю), а бенькарти й дівки йдуть на те дивитись. Але для старших копунів (футболістів) і юнаків копнути м'яч було щось таке, як дитині полизати цукру. Не дивився солодко і парох села на те копунсгво, але погоджувався і навіть дозволив на своєму полі (лані) зробити ворота і копати пилку. Це, очевидно, йому не шкодило, бо він давав свої грунти за гроші для випасу худоби сільським господарям. Платня, здається, сягала 20—25 злотих на рік.

Перші футболівки (бутси) власного накреслення мав П. Федишин. а зробив йому швець Кобилянський або Іван Сас. Час ішов, і завдяки піонерам спорту українського в Станіславові організували Український Спортивний Союз. Це була колька в сидіння польському союзові, бо змагуни (футболісти) українські грали і в польських клубах, а з органзацією союзу почали переходити в Український Спортивний Союз. Поляки на це Реагували по-своєму.

Ось приклад. Гравець "Пролому” (Український клюб) Кардаш був дуже надійним оборонцем. Поляки запропонували йому шоферську працю, бути шофером воєводи, але залишити “Пролом” і грати за “Реверу”. Винагорода — 250 злотих у місяць, а це дві добрі дійні корови або 10 корців зерна. Серед такого жахливого стану безробіття, яке тоді було не тільки в Польщі, але і в усьому світі, хто б не пішов на таку спокусу?! Кардаш шоферував і грав за польську команду, не дивлячись, що товариші йому добре дорікали. Але мав він і риси високі українського патріотизму. Кільканадцять разів захищав честь Станіславова.

Український Спортивний Союз охопив усі села, де копаний м’яч мав свою команду. Команда Павельча не відзначалась дуже високими результатами. Кожний сезон ми кінчали 4—5 місцем. Коли грали такі команди, як Ямниця, Крихівці, Вовчинець, Богородчани, Надвірна, Калуш, Делятин, Боднарів, Княгинин і інші, які мали гроші і гравців, то наша позиція була зовсім задовільною. Капітаном модерного “Пробою” був Ф. Пастушенко. Змагунами були вже молоді хлопці і надія на краще завжди блистіла.

Ф. Пастушенко був фундатором і опікуном “Пробою”. Коли одружився і перестав грати за “Пробій”, то надавав велику фінансову допомогу. Був власником склепу (крамниці), а батька мав в Америці чи то Канаді. Така фінансова допомога команді була вкрай потрібна. Напруженими поєдинками були зустрічі з Ямницькою командою. Ми постійно програвали. Одного разу ми прибули до Ямниці. У ямницькому "Вихорі” грав уже Зуб’як, який опісля був одним з кращих гравців “Пролому” в Станіславові. Ми програли 6:1. Але того одного гола пощастило забити мені. Яка-то була радість.

Тоді робили фотографії двох команд. Але викупити фото в мене не було за що. Одна з таких фотографій до мене прийшла через роки. Пливли ми на кораблі до Австралії. Підходить до мене п-Др. Стефа Дейчаківська з Ямниці (я її знав ще з шкільних років) і говорить: “Остапе, я маю знимку (фотографію) того матчу, де ти забив гола Ямниці”. Згодом принесла фотографію і подарувала.

За німецької окупації Ямниця приїхала грати до нас і програла 2:1. Добре, що село сучасне несе наш прапор спортивний.

Йшли дні за днями, а з ними пливло життя нашого села.

Не буду голослівним, коли скажу, що основним організатором і двигуном була ОУН, О. І. Стефанчук і пані Михайлина Ставнича - учителька. Вони готували, цементували, гартували молодь. Вагомий внесок вносили учні гімназій, промислової школи. Завдяки їм село змінювало докорінно обличчя.

Йшло будівництво нових хат, огорож, спортивне життя. Зникали корчми, ставало менше п'яних. Замовкала шляхта.

Мені з другом В. Завістовським у 1935 році довелося бути арештованим за саботаж (підрізані чотири телефонні стовпи вздовж залізниці в Думанові). Через 6-ть тижнів звільнили, не було достатніх доказів. Вийшов з тюрми, завітав до кооперативи, в якій працював Ф. Пастушенко. Він подякував за вдалу операцію і побажав дальших успіхів.

Мережа ОУН була не дуже великою, зате досить діяльною. Антидержавні листівки, “компліменти” нашим ворогам не сходили з наших уст. Ми використовували будь-яку нагоду. Вершиною протипольської політики було спалення кількох скирт збіжжя у фільварку “Кам'янім”. Було багато тяганини, допитів, навіть моя покійна мама мала нагоду їхати поліцейським мотоциклом до Ямниці (там знаходився постерунок поліції). Було багато метушні, але акція вдалась майстерно підготовлена, то й арештувати не змогли нікого.

По всій Україні (до деякої міри і радянської) мережа ОУН проводила велику роботу щодо членства, до ворогів свого народу, виховання високих рис українського патріотизму, любові до свого народу, до України як в майбутньому незалежної держави, до церкви —    таким повинен бути член ОУН. А в горнилах ворожих катівень Берези Картузької, Лонцкого, Білінського, Бригідках гартувалися найкращі цінності: вмерти, але не здатися. Одна із заповідей борців говорить: “Про справу не говори з ким можна, а з ким треба”.

Наше село не відставало від других сіл у ділянці освіти й науки. Багато людей серед жалюгідних обставин давали своїм дітям останні гроші на науку. Внаслідок — ціла плеяда освічених людей пішла в світ як знавці справи й науки.

Микола Третяк був з 3-класовою освітою. Досягнув посади директора повітового Союзу. Кооперативував у місті Щирець коло Львова. Дмитро Попадинець (Марисунин) був головним бухгалтером кооперативів у м. Тернополі.

Хоча село наше приміське, але за Польщі односельчан, щоб працювали робітниками на підприємствах, були одиниці. Зате до шкіл у місто ходило щороку до 30—40 дітей. Рідна школа ім. Маркіяна Шашкевича по вулиці 3-го Мая в своїх мурах кувала розум наших дітей, згодом надійних членів ОУН, вояків УПА. національних і політичних провідників.

Мої дитячі роки — це бідність. По закінченні 4-го класу в Павельчі, маючи здібності до навчання за порадою І. Стефанчука і вчительки М. Ставничої, я, за згодою батьків, пішов у міську школу. А в яких умовах довелося вчитися! Не доведи, Господи, щоб ще українські діти навчалися в таких умовах, як я. Вже мости були білі від морозу, а я босий йшов на станцію. Там брав баньки з молоком від господинь і розносив по єврейських домах за платню — один злотий за одну літру рознесеного молока. За школу зменшили мені плату до 2-х злотих в місяць, а залізничний квиток коштував 4-ри злоті. За решту злотих я купував книжки, вбрання. По закінченні уроків писав задачі для менш здібних і багацьких дітей. По навчанню я був першим серед інших учнів. На батьківську конференцію прийшла моя бідна кохана мама. У просторому залі сидять учителі, дирекція, запрошені гості. Класним керівником (господином класу) був колишній поручник УГА Теодор Пеліх. Прийшла мама в зал, підійшла до класного керівника і питає: “Пане учителю, як сі справує мій хлопець? Чи вчиться, чи нехай йде пасти худобу?” “Ваш син, — відповідає він, — з 14-ти предметів має дуже добре (“5”), а його поведінка як у ангела”. Бідна мама, боса, в селянській одежі жінка, слухає вчителя і радіє. Сльози радості за сина котяться по її обличчі.

Скінчилась школа. А що ж тепер? Корчування панського лісу під Рибним, розвожування хліба по селах з пекарні Галярника з Ямниці. Безплатна практика в кооперативі і т. д. А що їсти? А в що вбратися?

Але був порив у життя, до праці. Була церква, читальня, жадоба до праці, до читання книг, 45-тий пластовий курінь ім. Князя Святослава-Завойовника, який згодом перестав існувати. Я був керівником гуртка “Лис”. Взявся за працю в гуртку. В читальні одні вголос читали книжки, а інші слухали. Прийшов час вступу в ОУН. Доручень і праці добавилося. Праця і ще раз праця. Іноді в неділю гра копаного м'яча в Боднарові чи другому селі, пішки туди і назад, а на завтра знову корчування лісу.

Обставини склалися так, що село змушений був залишити в 1944 р. В Німеччині не було ні одного дня відпочинку. Весь час працював в УНР РА, а після в І.Р.О. аж до виїзду в Австралію. В Австралії працював головою Крайової Управи СУМУ, три періоди — секретарем Управи Української Громади Вікторії, організаційним референтом Української Громади, 16 років членом Дирекції кооперативу “Дністер”, основоположником кооперативів “Одеса”, “Пластун”.

Одночасно по 14 років членом дирекції, фінансовим референтом об’єднання українських католицьких організацій Австралії ОУКОА і 15 років секретарем Ради Українських кооперативів Австралії РУКА. Внаслідок воєнних переживань втратив слух і ніяке медичне лікування позитивних результатів не дало.

Головна мета життя — це боротьба за Українську державність. Суворо дотримувався 10 заповідей ОУН. Для мене є великою честю, що на своєму шляху мав нагоду зустрічатися зі Степаном Бандерою. І наповнюється серце гордістю, що ми оба з братом Василем багато попрацювали для українського народу тут, в Австралії.

Перед війною до Аргентини виїхав Гнат Федишин, брат Петра. Там одружився і виховав сина Юрія. Юрій одружився з дівчиною, яка мала велику родину в Австралії. І ось одного дня я зустрів Юрія з дружиною і дітьми. Сам він пластун і відразу по приїзді включився в громадсько-релігійне життя. Став секретарем нашої громади, яка, до речі, є найбільшою і найкраще зорганізованою в цілій Австралії. Цього року його обрано головою нашої громади. Наш односельчанин, проф. Антін Маланюк, бере участь у церковному та громадському хорах, виступає з декламаціями.

Все ж таки — Гура, Павельче!

Не дуже багато сіл можуть похвалитися такими громадянами. Ми відчуваємо тугу за Україною, селом. Туга ця велика і нічим її вгасити.

Добре сказала наша Леся Українка: “Україна така люба й мила, що для неї вартує не тільки вмерти, але й жити!”.

ПОЛІТИЧНЕ ОБЛИЧЧЯ СЕЛА ОСТАННЬОГО ДЕСЯТИЛІТТЯ.

В серпні 1989 р. при допомозі пана Богдана Ребрика засновано осередок Народного руху України з 8 чоловік: Ярослав Медвідь    — голова

Володимир Огородник — заступник Дмитро Комар    — секретар

Петро Дорошенко    — скарбник

Євстахій Тачинський — організатор Михайло Боднар    — організатор

Йосип Маланка    — член НРУ (покійний)

Ярослав Модлінський — член НРУ

Першим кроком рухівців був протест проти святкування 50-річчя возз’єднання України з Рад. Союзом. Дорошенко П., Боднар М., Огородник В. та Піцур М. були учасниками акції протесту у м. Львові. В ці дні рухів ці одностайно підписались під зверненням до президента М. Горбачова про вихід України зі складу Союзу.

В жовтні 1989 р. до осередку вступило ще 10 членів: Суп М.. Шуляр В., Попадинець О., Мельник В., Івасюк М., Салій Р., Когуч І., Когуч М., Михнюк В., Салій Є.

Головою обрано Когуча Івана, заступником Тачинського Євстахія. Кожен член вклав свою частку у відродження нації.

Головним завданням була боротьба проти компартії.

6 серпня 1989 року члени осередку стали учасниками народного віча в м. Калуші, де було висунуто кандидатом у депутати Верховної ради Союзу Дмитра Павличка.

13 серпня 1989 року рухівці побували на Богослуженні в с. Угорниках, що його відправив єпископ Павло Василик.

Колона з національними прапорами поверталась до Івано-Франківська. До центру міста їх не пустили омонівці. Стражі порядку вчинили криваву розправу над людьми, хотіли відібрати прапори. В цій сутичці постраждали і павлівчани. Серйозних пошкоджень зазнали Гості з Калуша — Василь та Петро Січки.

20 серпня рухівці побувли на мітингу в м. Надвірна, де мова йшла про відродження України.

На початку жовтня 1989 р. в місцевому будинку культури відбулась зустріч з делегатами Першого установчого з'їзду НРУ (м. Київ) Зеновієм Думою. Ярославом Шевчуком, Богданом Ребриком. До приміщення клубу внесено синьо-жовті прапори.

В кінці жовтня на стадіоні зібралось народне віче під гаслом Екологія села і душі людини". Запрошено рухівців сіл Ямниці, Угринова, Майдану, Рибного, Єзуполя, Ганусівки, Радчі, а також Миколу Кобрина, Зеновія Думу та редактора районної газети “Вперед".

На сільському вічі було висунуто в кандидати до Верховної Ради України Богдана Ребрика.

Безліч синьо-жовтих прапорів милували око павлівчан. Незабаром синьо-жовтий прапор було встановлено біля будинку культури. З ініціативи Руху відновлено знищені комуністичною владою хрести. Освячені вони були єпископом Павлом Василиком та священиком нашого приходу Євстахієм Підлуським.

Восени 1989 р. майже вся Галичина зібралась у Дем’яновому лазі, де відбулось перезахоронения жертв сталінського терору.

Велика траурна колона павлівчан була зорганізована рухівцями павлівського осередку.

Велика заслуга Руху в тому, що у селі не було ніякого конфлікту на релігійному грунті. 22 січня 1990 р. віруючі с. Павлівки одноголосно стали за греко-католицьку церкву.

У цей же день члени осередку НРУ зорганізували односельчан до участі в ланцюзі Єднання Західної України зі Східною.

Активними рухівці були і в час виборів до Верховної Ради України. Головою виборчої комісії став Іван Когуч. Спостерігачі в Павлівці — Орест Попадинець, Михайло Суп, у Майдані — Петро Дорошенко, Василь Мельник, на Старій Гуті — Володимир Огородник, Михайло Боднар, в Рибному — Євстахій Тачинський та Роман Салій.

Депутатом Верховної Ради України став Богдан Ребрик, обласної — Микола Кобрин, районної — Дмитро Комар. Депутатами сільських округів було обрано рухівців Петра Дорошенка, Василя Мельника, Ярослава Салія, Ігоря Попадинця, Івана Галька.

При сприянні депутатів сільської Ради в квітні місяці 1990 р. піднято синьо-жовтий прапор над приміщенням сільської Ради. Коли ветеран УПА Галько Іван, політв'язень Ярослава Грицаюк та активний член осередку НРУ Євстахій Тачинський піднімали прапор, а шкільний хор під керівництвом Євгена Шкандрія заспівав "Ще не вмерла Україна”, на очах майже всіх присутніх заблищали сльози. То були сльози втіхи. Багато хто чекав цієї миті десятки років.

Діяльність осередку НРУ зактивізувалась із створенням Республіканської партії.

В лютому 1991 р. в Павлівні почав діяти осередок УРП з 27 членів.

Голова осередку та голова редколегії стінної газети УРП — Тачинський Є., співголова — Боднар М., секретар та скарбник Столярчук Й., голова ревізійної комісії — Олександра Синишин, відповідальний за культурно-духовну роботу — Галько І., відповідальний за спортивну роботу — Попадинець Ігор.

Інші члени УРП: Комар Дмитро, Комар Василь, Мельник Василь, Маланка Йосип, Мельникович Михайло, Івасюк Михайло, Вівчарик Петро, Литвинець Юрко, Модлінський Ярослав, Федишин Микола, Суп Михайло, Шкляр Євген, Міга Михайло, Попадинець Володимир, Табачин Антон, Попадинець Зеновій, Шкандрій Йосип, Шкандрій Антон, Стрілка Йосип, Шкандрій Надія, Медвідь Дмитро.

Члени осередку УРП та УНР були найактивнішими при створенні символічної могили героям України. Освячена могила на Зелені свята 1991 року отцем Євстахієм та єпископом з м. Ів-Франківська. Запрошені гості — депутат Верховної Ради

України Богдан Ребрик, поет Роман Юзва, депутат обласної ради Микола Кобрин.

Багато зробили республіканці для пробудження національного духу не лише своїх краян, а й мешканців Східної України. Хор з 34 співаків та співачок з патріотичним репертуаром виступив у багатьох селах та містах Кіровоградщини.

В липні 1993 р. головою УРП обрано Боднара Михайла Олексійовича. 12 липня 1993 року республіканці організували на стадіоні святкування 50-річчя УПА. Концертну програму вела Надія Шкандрій. Лунали вітання воїнам УПА. Згадувались загиблі герої. Звучали повстанські пісні та патріотичні поезії. В будинку культури до цього свята оформлено стенд, що знайомить нас із воїнами — героями УПА. Стенд зроблено стараннями Євгена Шкандрія та Івана Дроняка при підмозі республіканців.

11 вересня 1993 р. встановлено пам’ятний хрест на місці давньої церкви та цвинтаря. 27 вересня 1993 р. освячена відновлена Штурбина криниця в урочищі “Кошірки”. В цей день о. Євстахій відслужив панахиду на могилі воїнам УПА в урочищі “Плоске”. Організаторами процесії були республіканці.

Члени осередка УРП їздили до Києва на пікетування Верховної Ради в серпні 1991 року з вимогами затвердити українську символіку: Йосип Маланка, Євстахій Тачинський, Михайло Боднар, Василь Комар, Йосип Столярчук, Іван Шуляр.

Літом 1994 р. республіканці були активними на виборах.

Йосип Шкандрій та Михайло Боднар були спостерігачами в селі Тростник Виноградівського району, Закарпатської області.

Разом із депутатами зібрали продукти для воїнів Криму і відправили на Великодні свята 1995 р. Продуктів закуплено на суму 22 млн. купонів. Активними були у цій справі М. Суп, Д. Медвідь, М. Боднар, І. Галько, Й. Шкандрій, Й. Столярчук, 3. Попадинець, депутати Іван Сас, Степан Цап'юк, Марія Когуч, Орест Гринкевич.

Останнім часом громадська активність членів осередків УНР та УРП значно знизилась.