Наукова бібліотека України


Loading
Мирослав КУШНІРЕНКО "ЧЕРЕЗ КОЛЮЧІ ДРОТИ" (Спогади)
Краєзнавство - Лисець - Івано-Франківська область

Важке випробування випало на долю мого покоління. Московська окупація замінила польську. У 1942-1943 навчальному році під час німецької окупації я, уродженець села Ямниця Тисменицького району, був учнем шостого класу Станіславської державної гімназії з українською мовою навчання. Ровесникам моїм було 16-17 років, і ми були свідомі того, що творилося навколо нас: обговорювали події на фронтах і ситуацію в Україні. Тяжко пережили трагедію, пов'язану з виставою "Шаріка" у Станіславському драмтеатрі імені Івана Франка. Після цієї події майже половина моїх ровесників пішла в Карпати на вишкіл у старшинські й підстаршинські школи УПА. Я вступив у ряди УПА в 1944 році, ще до приходу радянської армії. Спочатку був у сотні "Стріла Хмари", у якій пройшов вишкіл стрільця,потім — у підстаршинській школі "Беркути". Тут мені присвоєно звання "вістун", потім — у сотні "Сірі Чорноти" (Володимира Чав'яка), чоті — "Кира", рою — "Комара", "Веселого", "Запорожця". У червні 1945 року захворів на тиф і через важкі ускладнення не міг дальше перебувати в сотні. За порадою курінного "Чорноти", з підробленими документами, які засвідчували 1929 рік мого народження (цей річник не переслідували), поступив учитися.

У 1946-1947 навчальному році був учнем 10-А класу школи №5 м.Станіслава. Навчався з хлопцями, які на три роки молодші за мене. Дехто мене знав як учня сьомого класу Станіславської гімназії. Декілька ямницьких однокласників і ровесників, на мою думку, не могли мене видати. Але розвідка працювала.

Щоб не робити галасу, 15 травня 1947 року, в останній день навчання, на вокзалі мене заарештували. їх було троє: капітан Полубінський, лейтенант Куксов і Щеглов. Знаходився в камері попереднього ув'язнення № 20 більше місяця. Довелося витримані три допити, у тому числі один із очною ставкою. Потверджував мою участь в УПА сусід.

21 червня 1947 р. вранці мене покликали: "Собірайсь с вещамі". Речей я не мав, вийшов з порожньою торбиною, став під стіну. Попрощався з однокамерниками, яких жаль стало залишати. Та й вони мені заздрили: йшов на суд, а там зможу хоч свіжим повітрям дихати.

Коли нас вивели з темного коридора, побачив своїх односельчан-сусідів Михайла Шпильчака, його батька Олексу і Дмитра Духовича. Вивели ще кількох. Конвоїри із собаками обступили нас з усіх боків, і повели по вулиці Фрунзе. Загнали в приміщення суду. Викликали мене. Сидить за столом капітан Ткаченко і ще троє. Зачитали мої гріхи перед "родіною". Суддя оголосив вирок: десять років у виправно-трудових таборах і п'ять років позбавлення прав з конфіскацією майна. Дали виписку й повели. Від 5 до 25 років отримали й мої односельчани.

Через два-три тижні після перебування в пересильній тюрмі нас повели етапом через місто на залізничний вокзал. Завезли нас у пересильну тюрму Львова. Після медичного огляду — знову етап.

Везли в товарних вагонах, наче худобу. На декілька днів зупинилися в Москві, а потім — шлях простягнувся далеко за Урал. Ледве живі доїхали до станції Азанка Свердловської області.

Потяг їхав в основному вночі, удень стояв на резервних коліях. У вагоні нар не було. Спали на голих дошках. Під головою ховали свої маєтки - мішок з нічим, бо конвоїри були більш організовані, в темноті забирали, що попадало під руки. Цукор треба було з'їсти зразу, сухарі теж, а бурду давали раз на день. Її не відбирали, бо воду для варива набирали зі ставів, і неприємний запах намулу не приваблював їх. Нас по два-три рази на добу перераховували ударом молотка по спині. Вікна у вагоні були загратовані, через те не було нічого видно, крім неба.

Коли ми повиходили з вагона, то не могли встояти на ногах. Було дуже холодно.

Після карантину 60 чоловік відправили пішки у табір "Тигень". Дорогу довжиною 8-10 кілометрів зі мною розділив ямничанин Дмитро Васильович Духович, якому теж дали десять років.

На карті "Тигеня" не знайдете. Це чисто виробничий пункт, створений для вирубки і вивезення лісу. Раніше вважалося, що в СРСР нема політв'язнів, та всіх звозили сюди, і звідси мало хто повертався.

Табір був обведений високим дерев'яним парканом і двома огорожами з колючого дроту, на які вночі подавали напругу. По боках стояли вишки з "папугаями". Табір був розділений високим парканом на дві частини - чоловічу і жіночу. Якщо хтось переходив цю зону, то порушників підбирали наглядачі, відводили в карцер Житлових було три бараки, один із них жіночий. Крім цього, були їдальня, лазня з сушилкою, клуб, ремонтна майстерня для одягу і взуття. До всіх допоміжних будівель прокладено із дощок, прибитих до кругляків, доріжки, шириною 1,2 метри . Попри них установлено плакат такого змісту: "Только честньїм трудом тьі искупишь свою вину перед Родиной", стенд, на якому щоденно відмічали бригадні виробітки - заготівлю і вивезення деревини. На стенді можна було прочитати газету "Уральський рабочий". Коло прохідної встановлено "амвон", з якого політвиховник раз на тиждень проводив "політпросвєщенія", а також тут зачитували накази й повідомлення про перевиконання плану за попередній день. Членам бригади, які виконали план, під гармошку вручали пиріжок.

В'язні (у переважній більшості політичні) -жили у великих бараках по сто чоловік і більше. Тут стояли у три ряди двоповерхові нари. Посередині велика піч служила джерелом тепла й кухнею, де варили все, що попадало до рук. Навіть смажили овес, який крали в конюшні. Взимку до бараку приносили по одному поліну сушняка, щоб було тепло спати. Мешканці табору - представники різних національностей "необ'ятной родіші". Тут відбували покарання злодії, убивці, хулігани, рецидивісти й політв'язні. Вік їх — 18—60 років.

Із них були створені бригади, завдання яких - валити і вивозити ліс. Кожен в'язень повинен був виконувати якусь роботу. Вони працювали вальщиками, фірманами, вантажниками, обрубниками і спалювачами. Усі засуджені на роботі ще якось мирилися, а в бараці могли украсти штани і куфайку, відібрати пайку хліба, поміняти свої старі валянки на нові.

До села було 15-18 кілометрів. Зі станцією Азанкою мали сполучення хіба що вузькоколійкою. Особливо прикро було літньої пори, коли йшли дощі, не давали спокою комарі. Та й узимку не легше. За будь-яких умов заготовляли ліс, вивозили вузькоколійкою не менше одного потяга на добу. Табір, на мій погляд, існував не менше 25 років, бо довкола ліс був вирубаний на віддалі 8-10 кілометрів. На лісоповалі працювали по десять годин, не рахуючи часу на дорогу.

...Уже була пізня осінь, сил у мене не було, лежав і нічого не міг робити. Не знаю, чим могло це закінчитися для мене, якби не випадок. Поблизу працювала жіноча бригада, яка закінчувала будівництво магістральної вузькоколійки. Я погодився працювати з ними, де вже був один мужчина - вірменин Григорій, худий, як патик. На його обстриженій голові кишіли воші. Дівчата мали роботу, збираючи їх.

Обіди варили самі на бригаду. На сніданок і вечерю нам, чоловікам, перепадало по дві порції супу. Та від соєвого супу не поправишся. У цій бригаді я працював до морозів. У мої обов’язки входило забивати у шпали костилі для закріплення рейок і розпалювати вогні. На руках обморозив пальці, звернувся в медпункт і одержав лікарняний лист на невизначений термін. На роботу не виходив. Уранці одержував бурду й 400 г хліба, а ввечері - бурду і 250 г хліба. Обіду не було.

У цей час написав один із двох дозволених листів до мами в Ямницю, але відповіді не було. Різні думки не давали спокою: може, цензори не пропустили, може, не дійшов, може, щось інше. А сталося те, що маєток конфіскували, маму вивезли в Карагандинську область, брати Богдан і Лев переховуються.

Так закінчувався 1947 рік - мій перший рік у неволі.

Здавалося, що доба має не 24, а 48 годин. Та я вірив у Бога, молився, і моя молитва була почуга. У січні 1948 року отримав аж шість посилок від рідні. Це була велика підмога. Не всі знали, що я одержую пакунки, бо в списку зразу витирав своє прізвище. Мені присилали кукурудзяну муку, домашню лапшу - тісто. Це мене врятувало від голодної смерті.

Хоч пальці ще не загоїлися, однак лікар-латиш Альберт Оттович сказав, що тримати на лікарняному мене більше не може і виписує на легку роботу. Але яка на лісоповалі є легка робота? Знайшли. Розпалював вогонь, скидав у нього недогорілі гілляки і

чекав обіду - одного черпака бурди. Пальці поволі зажили і мене записали в бригаду вірменина Рошаяна. Змусили обрубувати дерева, розрізати деревину за стандартними розмірами. Керівники табору свідомо сприяли тому, щоб люди ставали доходягами. Під кінець робочого дня подавали на бригаду один-два порожні вагони. Треба було обладнати вагон стояками. Втомлені, йшли ще пішки 8-10 кілометрів до зони, де випивали холодну бурду з хлібом і лягали спати, бо завтра буде те ж саме.

Такі операції проводилися два рази в тиждень, здорові помітно стомлювалися, а ослаблені зовсім занемагали. Люди змушені були йти на смітник, шукати недоїдки, які викидали з кухні. Інші вдавалися в другу крайність - крали одяг і вимінювали на пайки хліба. Часто попадалися. Я сам бачив, як одного спіймали і так побили, що до ранку помер.

У січні-лютому 1949 року я вже не міг тягати ноги, не міг ходити розмічати дерева для порізки. Наближалася невмолима смерть від дистрофії. Але мені пощастило. У березні із Азанки при була комісія перевірити етап здоров'я табірників. Визнати четверту групу й направили в пункт відпочинку на окреме харчування.

Сюди потрапив і мій земляк Дмитро Духович. Усього було близько сорока чоловік. Завели в барак, і я побачив тих, які створювали комунякам світле майбутнє. Це були живі скелети: лиця худі, жовті з невиразними очима, які дивляться бозна-куди, обдерта одежа підсилювала жалюгідну картину. Ці жертви "спокутують" свою вину перед "родіной". Тут вони повинні би відпочити. Та де там! Большевнцьким хижакам треба від них ще щось узяти. Після сніданку під окремим конвоєм ведуть на лісоповал допалювати гілляки. Силоміць пхають у руки сокири, граблі і лайливо погрожують, що хто не принесе назад, то буде гірше...

У наступні дні нам дат розрізати колоди й штабелювати дрова в кубометри. Я зовсім не міг працювати, тому вирішив не виходити па роботу1.

У барак прийшов працівник контори й запитав, у кого із нас, лежачих, гарний почерк. Я відповів першим. Вій привів мене в контору й сказав, що я буду креслити бланки й заповнювати їх, але доти, поки буду на окремому харчуванні. До вечора я вже підготував стільки бланків, що їх вистачило на кілька днів. Тепер нікуди із зони не виходив, сидів у теплій конторі, писав бригадирам рапорти про виконану роботу, харчувався бурдою. Сили поволі відновлювалися.

Через місяць знову прийшла медична комісія і мене призначила на лісоповал маркувальником. Робота була знайома, але біда в тому, що не міг ходити. Переступаючи через дерево - мусив перекидати спочатку одну ногу, а потім — другу. 3 часом пристосувався до роботи.

У середині грудня 1949 року викликали в контору, сказали здати тепліший одяг. Через тиждень товарняком "потьомкіним" нас відправили у Краснотур'янськ, де нашого брата було дуже багато.

Після відокремлення політв'язнів від побутовиків і детальних оглядів нас знову завантажили у товарняки і повезли, а куди ніхто не знав.

Нарешті, прибули в Караганду, у табір "Піщаний".

Виступаючи, начальник табору заявив, що ми прийшли сюди не працювати, а здохнути. Справді, два місяці нічого не робили, сиділи замкнуті, бо не було надійної огорожі. Потім почали складати списки за спеціальностями. А оскільки у мене не було жодної, то й записали до різноробочих.

Коли мені було 25 років, я мав п'ять років табірного стажу, багато друзів. Норми, як й інші майстри, не викопував. Тут ми розбудували місто.

Після закінчення 160-квартирного будинку треба було вимурувати 160 пічок. Терміново нас навчили їх ставити і це пригодилось мені в майбутньому, коли нашу бригаду перевели на електростанцію обмуровувати котел та на спорудження димової труби. Робота була фізично легка, але жара від котла дозволяла класти цеглу до п'яти хвилин - піт заливав очі, і треба було тікати в холодніше місце. Ми обмурували котел, збудувати димохід, а в газеті про це прочитали статтю, що комсомольці ввели його в дію.

У лютому 1953 року, коли я мурував печі в багатоквартирному дерев'яному будинку, до нашого прораба-німця підійшов вільнонайманий будівельник і повідомив, що захворів Сталін. Всі чекали змін на краще.

Тим часом мені дали роботу в шахтобуді в бригаді Худенка. Перевіряв у конторі правильність розрахунків. За якийсь тиждень я із цим справився, і тоді мене послали в шахту: треба було вимурувати стінку на вентиляційному штреку. Там простудився і зліг у санчастину. Запам'ятався випадок, що трапився з вагітною жінкою, яка за річкою Інтою переступила умовну межу забороненої зони і була застрілена конвоїром. Тоді ледь по збунтувалися всією зоною.

Написав прохання на дострокове звільнення, але тільки в 1956 році зняли спецпоселення, видали паспорт зі спеціальною поміткою,

що не дозволяла проживати ближче ста кілометрів від Івано-Франківської області. Я поступив у гірничий інститут, який через два роки перейменували на політехнічний. У 1961 році став його випускником.

Після від’їзду матері з Караганди до Ямниці у квітні 1957 року я 19 травня цього ж року я одружився з Лідою Мацайло. Через рік у нас народився син Дмитро, а в 1963 році донька Ірина. Працював головним енергетиком центральної збагачувальної фабрики в Старій Караганді.

У 1964 році зі своєю сім'єю приїхав у Лисець, де проживаю й донині. Більше 26 років працював на інженерних посадах, а в 1986 році оформив пенсію і ще працював до 1991 року.

Мої діти вже мають свої сім'ї, здобули середню освіту, дочка — вищу, подарували нам з дружиною по двоє внучат.

У спогадах переді мною промайнули 40 років нелегкого життя. Найкращі — молоді роки провів у тюрмах і таборах. Москалі нашими руками будували собі світле майбутнє. У кожного з нас, колишніх воїнів УПА, своя доля, поневіряння по таборах Гулагу, та одне у нас світле — любов до неньки України. Ми усвідомлюємо, що наші внески у побудову Української держави вагомі. Коли не було б січових стрільців, то не було б УПА, не було б сьогодні незалежної суверенної України. Ми горді, що стали спадкоємцями боротьби за славу Володимирового тризуба, що в літопис незалежної держави записали свої надзвичайно важкі сторінки боротьби з двома гігантами — фашизмом і комунізмом.

ПІСЛЯМОВА

Починаючи з 1989 року, жителі селища активно приєднались до процесу національного відродження та розбудови нашої держави. У Лисці діють осередки НРУ, УРП, Союз українок, товариство "Просвіта", учнівська організація "Рід".

Довгий час на території селища працював меблевий цех Солотвинського лісокомбінату, який згорів у 70-их роках. Зараз тут розміщений завод "Компонент". Крім того, працюють РЕС, водно-меліоративна станція гірських річок, мале підприємство "Світанок", хлібопекарня, районні санітарно-епідемічна станція та лікарня, аптека, магазини, ресторан, кафе, Будинок культури, три бібліотеки, музична та загальноосвітня школи.

Серед випускників Лисецької середньої школи люди найрізноманітніших професій: службовці міністерств та відомств, директори заводів, науковці, медики, освітяни, бізнесмени, просто люди, які сьогодні працюють на благо нашої незалежної України.

Література

ЦДІА, м. Львів, Ф. 348, Оп.І, Спр.3367, Арк. 1-25.

ОДА, м. Івано-Франківськ, Ф.Р-909, Оп.І, Спр. 64а, Арк. 110.

ОДА, Ф.Р. 98 С, Оп.І с, Спр. 21, Арк. 1,2,2а,3,17,18,38,42.

ОДА, Ф. 1434, Оп.ІІ, Спр. 37 "а", Арк. 9.

Альманах Станиславівської землі. — Ньо-Йорк-Торонто-Мюнхен, 1975. — ТІ. —С.55.

Альманалх Станиславівської землі. — Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1985,—Т ІІ. — С.250, 264.

Бучко Д. Походження назв населених пунктів Покуття. — Львів, 1990.— С.85. Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття. — Івано-Франківськ. — 1994. —Т.5.

Галичанин. Литературньїй сборник, издаваемьій Я. Ф. Головацким и Б.А.Дедицким. Кн.І, Вьп.І-ІІІ.ІV. - Львов, 1862-1863. — С.129.

Головацкий Я. Географический словарь западнославянских и югославянских земель и прилежащих стран. — Вильна, 1884. — С.177.

Заклинський Р. Географія Русі: Часть перша // Русь галицька, буковинська и угорська. — Львов, 1887. — С.59.

ІМІС УРСР: Івано-Франківська область. — К.,1971.— С.239.

Коструба Т. Галицько-волинський літопис. — Львів, 1936. — Ч.ІІ. — С.65. Крип'якевич І. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму (до 1772 року): Огляд публікацій. — К., 1962,— С.64.

Крушельницький А. З дневника гр.-к. пароха 1848-1850 pp.// Записки наукового товариства ім. Шевченка. — Львів, 1903. — С.16..

Лисець. Географічна енциклопедія України. — К., 1990. — Т.2. — С.268. Лисець. Українська Радянська енциклопедія (УРЕ). — К.,1962.— Т.8. — С.129.

Лисець. УРЕ, К — 1981.— Т.6.— С.142.

Петрушевич А. Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1770 год. — Львов, 1874. —С.102.

Прикарпатская Русь под владением Австрии / Написал Ф.И.Е.Ч.2 (1850-1895). —Львов, 1896. — С.198.

Радянське Прикарпаття (1939-1959): Документи і матеріали. — Ужгород.— 1964. — С..51, 166, 240.

Радянське Прикарпаття: Довідник путівник. — Ужгород, 1969. — С.57, 205. Стеблій Г. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в першій половині XIX століття.— К., 1961.— С.84.

Карпів Й. Лисець // Вперед.— 1985. — 14 грудня.

Миронюк М. Лисець // Вперед.— 1988. — 7 січня.

Полєк В. "Праведник світу": Осип Петраш (1885-1970) // Нова зоря. — 1996. — № 40-41 (грудень).

Сіреджук П. Джерела до вивчення історії виникнення міст галицької землі в XVI-XVIII ст. // Архіви України. — 1986.— № 1. — С.66.

Сіреджук П. Як і коли заселялося Прикарпаття // Жовтень. — 1984. — № 2. — С.102.

Харитон В. Між двох вогнів // Вперед. — 1993. —30 червня.

Здано до набору 15.11.99 р. Підписано до друку 20.12.99 р.

Офсет, друк. Формат 60х84/16. Папір офсет.

Папер. арк. 1,75. Друк. арк. фіз. 3,5. Друк. арк. прив. 1,63. Зам. 1364. Тираж 500.

Тзов Галицька друкарня’’ м. Галин, майдан Різдва, 31