Наукова бібліотека України


Loading
КУЛЬТУРА
Краєзнавство - Лисець - Івано-Франківська область

Говорячи про культуру Лисця, слід згадати Михайла Лисецького. Хто ця людина й чим привернула нашу увагу? А. Петрушевич писав у своїй "Сводной галицко-русской літописі с 1600 по 1700 год", що свого часу купив у Солотвині рукопис "различного богословского и мірского содержанія на польском и русском язиці". Цей своєрідний літопис XVIII століття, зауважив історик, найбільш імовірно уклав дяк Михайло Лисецький приблизно 1738 року в Тисменичанах. Якщо врахувати той факт, що прізвища в Галичині почали набувати масового поширення тільки після входження краю до Австрії, то дяк Михайло походив з Лисця. На користь сказаного — саме прізвище літописця, яке утворене за географічним принципом. На жаль, жодних інших відомостей про нього немає. Безперечно одне: Михайло Лисецький був освіченою й відомою людиною свого часу. А його твір, що в літературі отримав назву "Рукопись Солотвинская", був використаний істориком А. Петрушевичем при укладанні його "Сводной галицко-русской літописі"1.

З Лисцем пов'язано й ім'я Василя Лукича (2.IX. 1856, Белз, Золочівський пов,— 6.Х. 1938). Це літературний псевдонім українського письменника, громадського діяча, дійсного члена НТШ (з 1926 p.), почесного члена "Просвіти" (з 1925 р.) Володимира Левицького. Пращовав нотарем у Винниках біля Львова. Співредактор журналу "Друг" і альманаху "Дністрянка". З І.Франком та І. Белеєм видрукував "Руську Антольогію". Був редактором популярного довідника для селян "Руський Правотар домовий" (1885), альманаху "Ватра" (1887), журналу "Зоря" (1890-1896). Зредагував 13 календарів "Просвіти": у Болехові на 1881-1886 pp., у Станиславові на 1891-1894 pp., у Львові та в еміграції на 1916-1918 і на 1920 роки.

У календарях 1891-1894 pp. В. Лукич помістив солідну літературну частину, яка згодом виходила як окремі книги: "Квітка" (1890), "Рідний зільник" (1891), "Левада" (1892), "Рідна стріха" (1894), а також видав окремими книгами літературні розділи календарів за 1916-1918 pp.: "З великого часу" (1916), "На переломі" (1916), "Рокова хвиля" (1916). 1917 року "Просвіта" видала окремою книжечкою розвідку Т. Лежогубського "Володимир Левицький (Василь Лукич): Огляд його життя і діяльності". У 80-х роках XIX століття В. Лукич побував у Лисці і написав тут пісню "Правда і неправда"2.

У Лисці в 1881-1884 pp. навчався в народній школі майбутній український письменник Михайло Яцків3, який народився 5 жовтня 1873 року в селі Лесівці поблизу Станиславова (нині Івано-Франківськ). Батько майбутнього прозаїка, як на тодішнього селянина, був людиною освіченою, він "...читав твори Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Франка, знав безліч пісень, казок, народних оповідань і притч, які й передав у спадок своєму синові. Михайло не був одинаком у сім'ї Яцківих, після нього народилося ще одинадцятеро дітей. Родина жила в нестатках і майбутньому письменникові довелося зазнати їх повною мірою"4. Здобувши початкову освіту в Лисці, М. Яцків перейшов до однієї із шкіл Станиславова, а в 1886 році став гімназистом, однак навчання не закінчив. В автобіографії письменник писав: "Дня 6 червня 1890 року видалили мене з IV кл (асу) гімназії враз з 6-ма товаришами з приводу наук Маркса, Енгельса, Дарвіна, подаваних І. Франком. На свідоцтві зазначено: "Видалений з тутешнього закладу з приводу проголошування теорій і засад існуючому порядкові суспільному ворожих, які свідчать про релігійне і моральне зіпсуття учня"5. Мова йде про таємний гурток, яким керував ровесник Михайла, згодом відомий український письменник Денис Лукіянович. Навчання Яцків продовжив у гімназії Бережан. Та за участь у таємному гуртку, душею якого він був, знову в 1896 році виключають з останнього класу без права вступу до інших навчальних закладів.

З 1897 року М. Яцків поселився у Львові і до початку Першої світової війни працював у страхово-кредитному товаристві "Дністер". Літературні спроби розпочав, напевно, ще учнем Бережанської гімназії, оскільки під твором "У наймах" зазначено місце та час написання: Бережани-Посіч, липень 1894 рік. Перша збірка молодого літератора "В царстві сатани. Іронічно-сентиментальні картини" вийшла 1900 р. у Львові. Дебют автора одразу ж запримітив

Іван Франко:"... чудовий новелістичний талант виявив Михайло Яцків"8. В. Стефаник у листі до М. Яцківа висловив своє захоплення одним із оповідань автора:"Читав Ваше "У наймах".. Річ дуже гарна, найліпша зі всего, що молоді понаписували"7. Леся Українка зауважувала:"Він пише досить нерівно, часом дуже гарно, часом тільки чудно, але таки частіше гарно"8.

1907 р. у Львові створена літературна група "Молода муза", до якої приєднався і М. Яцків. Гостро критикуючи їхню колективну збірку "Привезено зілля з трьох гір на весілля...", І. Франко окремо виділив новелу Яцківа "За горою" і назвав її "моментиком, вирваним живцем із селянської психології"9. Програма "Молодої музи" виявилася по суті провінційним варіантом філософсько-естетичних принципів "Молодої Польщі", "Молодої Німеччини", "Молодої Франції", "Молодої Бельгії". Ідеї декадансу зводились до культивування смерті, індивідуалізму, байдужості до суспільних проблем. Тому з часом М. Яцків звільнився від впливу естетики модернізму і в цьому виявилася закономірність розвитку його -таланту та демократичних переконань. У ряді своїх прилюдних виступів письменник говорить про літературу як важливий фактор громадського життя й суспільного прогресу. У статті про Леся Мартовича стверджував, що "годі вривати шлях та оминати політично-економічний грунт нашого народу, треба... висвітлити його в призмі новітніх соціологічних наук"10.

З початком Першої світової війни письменник був покликаний до австрійської армії та невдовзі здався в полон до росіян. Повного мірою зазнавши злигоднів і страхіть війни, М. Яцків, за словами О.Білецького, розкрив "справжні жахи австро-німецької казарми"". Оповідання та новели з воєнних буднів увійшли до збірки "Далекі шляхи" (Львів, 1917 p.), звіриний оскал світовоі бойні показано в повісті "Горлиця". Широкий резонанс мала повість М. Яцківа "Танець тіней", на яку тепло відгукнувся Михайло Грушевський.

У 1920 році М. Яцків став редактором газети " Рідний край", яка признавала окупацію Галичини Польщею. Його перестала друкувати українська преса. Письменник дуже швидко порвав з реакційними силами, але так і не зміг знайти свого місця в суспільній боротьбі за визволення свого народу. У той же час його твори перекладалися російською, німецькою, французькою і японською мовами. Вони видавалися й на Східній Україні. В 1919 р. видавництво "Серп і молот" випустило збірку письменника "Боротьба з головою", а в 1930 р. в державному видавництві України вийшла його книга "Зразки творчості".

В історії української літератури постать Михайла Юрійовича Яцківа дуже колоритна. У творах письменника знайшли своє відображення важливі суспільно-історичні процеси на зламі XIX- XX століть. І не випадково, І. Франко ще в 1901 році в статті "З десятиліть XIX в." писав, що українська проза "під пером Кобилянської, Стефаника, Черемшини, Яцкова набрала поетичного лету, мелодійності, ніжності, грації, різнорідності"12.

Вересень 1939 року повернув письменника до творчої діяльності, однак він все частіше мовчав, протестуючи проти насильства над особою в тоталітарному суспільстві. Останні роки життя працював бібліографом Львівської наукової бібліотеки Академії наук УРСР, став членом Спілки письменників України. Помер Михайло Яцків 9 грудня 1961 року.

В історію культури Лисця вписали свої сторінки й представники етнічних меншин, а саме Лесьовський Казимір (Казімеж) — польський римо-католицький священик, педагог, канонік, доктор філософії. Про нього відомо небагато. Після здобуття класичної освіти був парохом Лисця. З 1677 р. викладав риторику і діалектику у Станиславівській академії Потоцького. У 1648 р. — ректор академії. На похороні Станіслава Потоцького, колишнього учня академії, галицького старости і власника м. Станиславова, виголосив траурну промову, яка була видана у Кракові (1684) як перший друкований твір академії13.

Поданий матеріал ще раз переконує нас у тому, що, незважаючи на несприятливі умови іноземного поневолення нашого краю, зокрема Лисця, тут упродовж століть завдяки одержимості та патріотизму культурних діячів розвивались різні галузі культури: освіта, література, наука та мистецтво. Ці багатовікові культурні традиції є міцною основою для розвитку культури в час утвердження незалежної соборної Української держави.

Канюс Микола (3.V.1953, смт. Лисець) — укр. художник і педагог. Член СХУ (з 1983). Доцент кафедри образотворчого мистецтва Прикарпатського університету ім. В.Стефаника (з1984). Народився у родини робітника Василя Канюс. Закінчив Лисецьку СШ (1970), Кримське художнє училище ім.М.Самокиша (1973) і Київський художній інститут (1980). Працював в Івано-Франківському художньому музеї (1980—1983), краєзнавчій музеї (1983—1984). З 1994 власник приватного підприємства “Св.Луки”, що спеціалізується на реставрації і дослідження творчого старовинного галерієї іконопису з картинною галерією.

Учасник всесоюзних (з 1981), республіканських (з 1981). обласних (1981) і зарубіжних (у Румунії, 1991), Словаччині та персональних у Канаді і США (1995) виставок. Працює в історичному жанрі, пише побутово-тематичні картини, пейзажі, портрети, створив цикл “Літописний Галич” (Католог. — Торонто, 1995), автор статей та мистецтвознавчої теми.

Когутяк Всеволод (22.VII. 1938, смт. Лисець) — український лікар. Доктор медицини. 1944 разом з батьками емігрував на Захід. 1956-1964 закінчив медичні студії у США. Займається приватною лікарською практикою. Член багатьох професійних і громадсько-культурних організацій.

Комаринський Василь (1892, смт.Лисець — 4.II. 1969, Городенка) — священик УГКЦ (з 1919) і громадсько-культурний діяч. Брат Романа і Теодозія Комаринські. Народились у родини о.Стефана К. і Анни з роду Конопків. Закінчив Коломійську гімназію і Станиславську духовну семінарію. З 1925 парох Городенки, з 1935 — у с.Олеша Товм. пов. (тепер Тлумацького р-ну). 1945 за відмову перейти на російську православ’я був заарештований і засуджений до 11 років радян. концтаборів у Сибіру. 1956 дуже хворим повернувся до Городенки, де потайки виконував свої душпастирські обов’язки.

Комаринський Роман (1887, смт. Лисцеь — 1941, Архангельск, Росія) — український юрист і громадсько-культурний діяч. Навчався у Станіславській і Коломийській гімназії та на юридичному факультеті Львівського університету. Народився у родини о.Стефана і Анни з роду Конопка. Брат Василя і Теодозія К. Адвокатську практику проходив у Станіславові і Снятині, де відкрив адвокатську канцелярію. З 1928 адвокат у Городенці, де багато зробив для підтримки української гімназії, захисту селян від переслідувань польської окупаційної адміністрації. Голова Повітового Крутка “Рідної школи” і УНДО. У вересні 1939 заарештований і засуджений у Станіславові до концтабору в Архангельську, де помер. Дружину Марію К. було вислано у Семипалатинськ, де вона теж померла. Син Степан К. пропав безвісти у катівнях НКВС, а дочка Дарія К. після відбуття “покарання” повернулася до Городенки.

Комаринський Теодозій (6.VII. 1890, смт. Лисець — 27.1.1970, Нью-Йорк, США) — український юрист і громадсько-культурний діяч. Навчався у Лисецькій партійній школі, Коломийській гімназії (1903-1910) і на юридичному факультеті Львівському університету (1910-1914; закінчив 9.Х. 1920). 1914-1915 в австрійській армії або УСС. 1919 в УГА. 22.XI. 1925 — 26.1. 1929 конціпієнті практикант у Солотвині в канцелярії д-ра О.Черненка. 31.VI. 1929 — 1. IV. 1933 канд. адвокатури у канцелярії свого д-ра Романа К. в Городенці. 1939 у Снятині, де адвокат, палата відкрила самостійну канцелярію. 1939-1941, за більшов. окупації, перебував у с.Стрільче у свого тестя о.декана Стрільчика та в с.Олеша у брата о.Василя К. За німецької окупації нач. суду у Городенці.

1944 вимушено з родиною емігрував до Чехії (Прага) і Німеччини (Авгсбург і Мінхен). Після війни у Гренвілл (США), а з 1950 — у Нью-Йорку, де й помер.

Використана література

1.    Петрушевич А. С. Сводная галицко-русская літопись с 1600 по 1700 годь: Литературньїй Сборникь издаваємый Галицко-русскою Матицею. 1872 и 1873. — Львів, 1874. — С. 35.

2.    Карпів Й. Талантів наших не злічити. Літературно-мистецька карта Тисменицького району // Вперед. — 1993. — 3 березня.

3.    Полєк В. Літературно-мистецькі місця Галича, Опілля і Бойківщини. — Івано-Франківськ. — 1989. — С. 22.

4.    Ільницький М. Поетична концепція з музичним і малярським тлом... // Яцків М. Муза на чорному коні: Оповідання і новели, повісті, спогади і статті. — К., 1989. — С. 6, 7.

5.    Яцків М. Автобіографія (публікація М. Гуменюка) // Жовтень. — 1966. — № 10. — С. 147.

6.    Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1982. — Т. 33. —    С. 16.

7.    Стефаник В. Твори: У 3 т. — К., 1954. — Т. 3. — С. 245.

8.    Українка Леся. Твори: У 5 т. — К., 1956. — Т. 4. — С. 391—392.

9.    Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1982. — Т. 27. —    С. 288.

10.    Ільницький М. Поетична концепція з музичним і малярським тлом... // Яцків М. Муза на чорному коні: Оповідання і новели, повісті, спогади і статті. — Київ, 1989. — С. 23.

11.    Білецький О. Зібрання творів: У 5 т. — К., 1965. — Т. 2. —    С. 190.

12.    Франко І. Зібрання творів у 50 т. — К., 1984. — Т. 41. —    С. 523.

13.    Полєк В., Дзвінчук Д.Угорчак Ю. Відомі педагоги Прикарпаття: Біографічний довідник. — Івано-Франківськ, 1997. —    Т. 1. — С. 19.