Наукова бібліотека України


Loading
ЛИСЕЦЬ У ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Краєзнавство - Лисець - Івано-Франківська область

Лисець захоплений німецько-фашистськими загарбниками 27 червня 1941 року1. Німецька окупація найбільше спричинилася до тяжкого становища селян і міщан. З них стягували численні податки, для оплати яких останнім доводилося віддавати майже весь зібраний урожай та доходи від ремесла. За цим стежила створена режимом Хліборобська палата. Увесь тягар ліг на плечі населення, через так званий "контингент"— примусовий натуральний податок, за яким майже весь урожай мав здаватися окупантам. Для потреб виробника залишались мізерні рештки. Кожний, хто мав корову, протягом року повинен був також здати не менше 800 кг молока або не менше 25 кг масла2.

Унаслідок непосильного "контингенту", що його наклав окупаційний режим, 1942 р. в Лисці, як і повсюдно в краї, розпочався голод. Та це окупантів не цікавило. Хто не сплачував (грішми чи натурою) накладеного продуктового "контингенту", карався, часто смертю. Масові арешти й розстріли стали звичайним явищем, що випливало з політики окупаційного режиму, який вважав Україну колоніальним здобутком.

Уже в січні 1942 року Станіславське гестапо заарештувало "...поважного громадянина Василя Остап'яка, який після [подальшого-авт.] звільнення виконував обов'язки волосного старшини в Лисці. Три тижні пробув він у станіславській в'язниці (вул. Білінського, келія 4.5). Келія була мала, а мусила помістити 19 українців, у тому числі двох священиків і ще двох поляків"3.

Облави, погроми та екзекуціі практично не припинялися. Так, у березні 1943 р. в Лисці було страчено 10 чоловік4.

Під час війни активізувались шовіністично настроєні поляки, які прагнули відновлення своєї держави в межах до 1 вересня 1939 р. 6 травня 1943 p., польська націоналістична боївка на мосту в Нижневі [на Дністрі-авт.] вбила охоронця-українського "поліціянта" Юліана Грицака, "що походив з Лисця, перевезли [його-авт.] до рідного села і там 8 жовтня похоронили, а відділ поліції віддав йому останню пошану"5.

Знаний з історичної літератури рейд радянських партизанів Сидора Ковпака пройшов відгомоном і в Лисці. Відомо, що в цій околиці "...близько Станиславова, куди проходили деякі партизани, один з них відлучився від групи й залишився. Зайшов до хати нашої селянки, казав, що почувається втомлений і не бажає далі йти та воювати. Господиня дала йому їсти, він поклався спати в хаті й заснув. Так його і застала поліційна німецька стежа, яка перевірювала терен і шукала за заблуканнми партизанами. Того полоненого зараз на місці переслухали, повели з ним розмову, бо й поліція була цікава довідатися більше про партизанів. А поміж поліцаями були такі, що знали польську, а деякі й московську мову. Той партизан вів себе дуже гідно, він знав, що його жде смерть, але не виявляв жодного страху. Сказав, що працював в колгоспі біля Вінниці й звідти його взяли до партизанки. Перше він служив як пограничник при НКВС (Народний Комісаріят Внутрішніх Справ) і то якраз у Карпатах і робив службу від часу, коли в 1939 році Червона Армія зайняла Галичину. Знав добре гірські прикордонні околиці, знав терени, куди партизани попрямували, знав Делятин і Ворохту, знав Надвірну, Рафайлову й Зелену, бо в тих околицях служив і працював. Батько Сталін післав їх, щоб підривати залізниці, нищити мости й шляхи, палити фабрики і склади та нищити копальні. І вони цей наказ виконували. У групі найбільше вояків — москалів-руських, до яких себе причисляв і той полонений, хоч народжений в Україні. Але було в групі багато українців, а також були поляки, жиди й інші. Багато між ними комсомольців і комсомолок. Той полонений описував також зброю, що партизани мали",— писав Василь Яшан6.

Той же автор повідомляв, що вже "... біля 10 серпня [1943 року-авг.] почали надходити звіти, що партизани появилися в околицях Тисмениці, Хотимира, Посіча, Лисця, Богородчан. Вони [розгромлені фашистами] по цілій Надвірняшцині, Солотвинщнні, Товмаччині, а також у Чорному Лісі біля Станиславова їх повно"7.

Уже з перших днів німецько-фашистської окупації ворог наштовхувався в краї на стійкий опір місцевого населення. Більш системний та організований характер вій набув з 1943 p., коли на Сганіславщині розпочали на основі підпільних груп ОУН С. Бандери організовуватися перші збройні відділи Української Народної самооборони (УНС). Це робилось з тим, щоб увести в оману фашистів: мовляв УНС і УПА — це різні організації. Наказом Головного Військового шлабу Української Повстанської Армії 27 січня 1944 року відділи УНС, що діяли в нашому краї, включено до УПА-Захід.

Активізація української національно-визвольної боротьби викликала репресії з боку окупантів. Так, 22 січня 1943 року вони провели в Лисці облаву, про наслідки якої можна судити з контексту сказаного вище8.

Важким для Лисця був 1943 рік, коли фашисти почали масово вивозити корінне населення на каторгу в Німеччину. Це пояснювалось, тим, що "губернатор "дистрикту Галичина" у своєму циркулярі від 9 червня 1942 р. наказував, що, крім уже відправлених у Німеччину 150 тисяч робітників, Галичина повинна додатково дати ще 100 тисяч чоловік. Згідно з розпорядженням губернатора від 12 березня 1943 року з Галичини мали вивезти шляхом мобілізації молоді (вік— 19—22 роки) ще 30 тисяч придатних до гірничих робіт робітників. Коли цього виявилось мало, окупаційні власті оголосили додаткові накази про мобілізацію на роботу до Німеччини чоловіків 1917-1919, а згодом 1914-1916 і 1920-1925 років народження"9. Унаслідок цього з містечка було вивезено на Захід понад 100 місцевих мешканців.

Цікавим в історіі Лисця цього періоду є те, що поблизу сусідніх сіл Посіч, Стебник та ін., у районі Чорного лісу таборувалися українські повстанці, через що нерідко бували в містечку. 18 лютого 1944 року невеликий німецький відділ з Лисця в близькому лісі, заготовляючи дрова, відкрив вогонь по озброєних особах в "німецьких одностроях" [формі - авт ]. Очевидно, то були підпільники ОУН, чи збройний відділ УПА. Були поранені з їхнього боку10.

Тривожним був цей час... 10 жовтня 1943 року фашистами в Галичині було проголошено винятковий етап, на підставі якого розпочалася кривава серія прилюдних розстрілів, що тривали до липня 1944 року". Одночасно продовжувались вивози галичан, внаслідок чого поза межі України були депортовані: Бачииська Марта Іванівна, Блиха Антоніна Мартинівна, Вітвіцькнй Іван Михайлович, Карабін Федір Іванович, Клюка Кароль Михайлович, Клюка Стефанія Дмитрівна, Корнутій Юстина Михайлівна, Кочеткова Стефанія Степанівна, Криндич Павло Петрович, Кузьма Федір Васильович, Кузьма Юлія Мартинівна, Кухта Ольга Ільївна, Лацко Лука Андрійович, Лацко Розалія Ільївна, Лущак Антоніна Томівна, Мадей Ганна Семенівна, Надольська Гелена Михайлівна, Надольська Емілія Михайлівна, Осипів Ганна Михайлівна, Петик Степан Микитович, Рев'юк Микола Антонович, Рев'юк Павліна Франківиа, Риснюк Роман Миколайович, Сенич Іван Степанович, Федорчак Павло Степанович, Федорчак Юліан Миколайович, Хлуд Юлія Ангелівна.

Особливо великих матеріальних втрат зазнали жителі Лисця від гітлерівців у 1944 році, коли були спалені до тла три вулиці, а пізніше більша половина селища (634 будинки), а населенню, за далеко не повними даними, нанесено матеріальних збитків на суму 1.395.359 карбованців12.

Скупі архівні дані стверджують, що за 3 роки окупації "померло після допитів і тортур 4, піддавались арештам, побоям і насильству 9, вбито бомбами і снарядами 4 особи"13. Крім того, фашистами розстріляно 782 мирних жителів Лисця та навколишніх сіл, з них 199 становили євреї14. Місцеве українське населення всесторонньо допомагало євреям, переховуючи їх від арештів, концтаборів, небезпеки знищення. Серед тих, хто рятував людські життя, був і Осип Петраш, який народився 1886 р. в родині коваля Михайла Петраша. Після закінчення місцевої народної школи й Станиславівської гімназії він поступив до Львівської духовної семінарії. На останньому році навчання одружився з Олександрою Яхно, родом з Дрогобича. Після одруження й висвячення на священика УГКЦ був призначений парохом с. Сопіт Дрогобицького повіту (тепер Львівськоі області), пізніше — с. Підгородці, звідки був переведений у с. Витвиця теперішнього Долинського району. Найдовше був парохом с. Горохолина Богородчанського району.

Під час Другої світової війни священик врятував від смерті єврейську семирічну дівчинку Клару Дакса-Аксельрод. У 1995 році посольство Ізраіля в Україні передало родині о. О. Петраша диплом "Праведник світу" й відповідну медаль, таким чином відзначивши подвиг українського греко-католицького священика15.

Великим лихом для населення краю у час німецько-фашистського поневолення було насильницьке вивезення на примусові роботи у Німеччину. З прилеглих до Лисця сіл було відправлено на чужину 1.409 жителів, у тому числі з самого селища згідно з виявленими списками — 17716.

22 липня 1944 р. внаслідок наступу 575-го стрілецького полку радянської армії Лисець було звільнено від окупантів і відновлено довоєнний режим,17 Одним із перших заходів влади на території краю була загальна мобілізація чоловіків віком від 18 до 50 років. Дуже часто їх без будь-якої попередньої підготовки, без належного забезпечення зброєю посилали на фронт, у діючу армію. Це призводило до невиправданих людських втрат. З доріг Другої світової війни не повернулись до рідних домівок 27 мешканців Лисця. На жаль, це не останні жертви війни, яка продовжувалась.

За роки війни зміцнів і розвинувся український визвольний рух у Західній Україні, і режим був сповнений рішучості знищити його будь-якими засобами, щоб зберегти єдність імперії.

Щоб залякати населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосовував цілий ряд жорстоких тактичних заходів. Насамперед, система виселяла людей із районів розташування баз УПА, депортуючи сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором. Крім того, суцільна колективізація, яка на Прикарпатті, як і повсюдно в Західній Україні розпочалась у середині 1947 року, супроводжувалась "розкуркуленням" частини селянських господарств і виселенням їх сімей. Мали місце випадки, коли до "куркульських" потрапляли господарства за "політичною характеристикою". У зв'язку з цим за межі України було депортовано десятки жителів Лисця, а серед них Березовського Володимира Івановича, Гузейчука Василя Андрійовича, Кушніренка Мирослава Дмитровича, Мокловича Івана Миколайовича, Олексина Василя Степановича, Рев'юк Емілію Олексіївну18. Крім того, вивезено в Сибір Гордійчук Наталію Андріївну, Доцяк Ганну Федорівну, Лобанову Олександру Карлівну, Моклович Івана Миколайовича, Пиндус Ганну Теодорівну, Пиндус Корнеля Михайловича, Пиндус Йосипа Івановича, Рев'юк Йосипа Карловича, Романів Ганну Василівну, Федорчака Володимира Миколайовича, Федорчака Петра Миколайовича, Фіголь Ілларіона Михайловича, Фіголь Марію Карлівну, Щербій Розалію Степанівну.

Колоніальний характер України в складі СРСР, диктаторський режим у країні, мільйони безвинних людей у тюрмах і таборах були визначальними причинами для продовження ОУН-УПА нерівної й, на жаль, приреченої на поразку боротьби за державну самостійність українського народу. 15 травня 1947 року каральними органами радянської влади був заарештований стрілець УПА сотень "Хмари" і "Чорноти" М. Кушніренко. Засуджений на 10 років "виправно-трудових таборів" і 5 років позбавлення громадянських прав він був звільнений тільки 2 червня 1955 року. Так держава розправлялась з непокірними19.

Одночасно продовжувались репресії проти мирного населення. 25 квітня 1949 року вже згадуваного нами священика о. О. Петраша і його дружину (діти жили на Дрогобиччині) було вивезено в село

Іннокентівку Нанайського району Хабаровського краю, звідки вони повернулися після смерті И. Сталіна, 22 червня 1956 року. Після заслання о. О. Петраш проживав у Лисці й далі виконував свої душпастирські обов'язки підпільно, що викликало подальші переслідування радянської влади та погрози нового арешту. Заслання підірвало здоров'я о. О.Петраша. У лютому 1969 року померла його дружина, а 11 лютого 1970 року — священик. Обоє поховані на цвинтарі в Лисці20.

Використана література

1.    ОДА, м. Івано-Франківськ, Ф. Р-909, Oп. І, Спр. 64 а, Арк. 110.

2.    З історії Західноукраїнських земель: Вип. 5. — 1960. — С.176.

3.    Яшан В. Під брунатним чоботом. Німецька окупація Станиславівщини в Другій світовій війні, 1941 —1944. — Торонто, 1989. — С. 77.

4.    ОДА, м. Івано-Франківськ, Ф. Р-98с, Oп. І, Спр. 21, Арк. 1.

5.    Яшан В. Вказана праця. — С. 93, 246.

6.    Там само. — С. 173.

7.    Там само. — С. 187.

8.    Там само. — С. 250.

9.    З історії Західноукраїнських земель. Вип. 5. — 1960. — С.171,172.

10.    Яшан В. Вказана праця. — С. 131.

11.    ОДА, Ф. Р-98 с., On. І, Спр. 30, Арк. 2, 5.

12.    ОДА, Ф Р-98 с., Oп. І, Спр. 21, Арк. 42.

13.    ОДА, Ф. Р-98 с., Oп. І, Спр. 21, Арк. 69.

14.    ОДА, Ф. Р-98 с., Oп. І, Спр. 21, Арк. 2, 2а, 3.

15.    Полєк В. "Праведник світу" [Про священика о. О. Петраша (1885—1970), смт. Лисець] // Нова зоря. — 1996. — № 40—41 (грудень). — С. 6.

16.    ОДА, Ф. Р-98 с., Oп. І, Спр. 21, Арк. 17, 18, 38.

17.    Харитон В. Між двох вогнів // Вперед. — 1993. — 30 червня.

18.    Онуфріїв М. Вони терпіли за волю України // Наша справа. — 1993. — 26 листопада. — С. 2.

19.    Кушніренко М. Через колючі дроти // Вперед. — 1993. — 2,9 жовтня.

20.    Полєк В. "Праведник світу" // Нова зоря. — 1996. — № 40—41 (грудень). — С. 6.