Наукова бібліотека України


Loading
ОСВІТА
Краєзнавство - Лисець - Івано-Франківська область

Перший поділ Польщі, після якого Галичина відійшла до Австрії (1772р.), застав руську (українську) народність краю в стані повного пригнічення. Кількасотрічна неволя призвела до зменшення в Галичині української інтелігенції, шкіл, матеріальних і моральних здобутків. Духовенство підупало, міщанство зубожіло, селянство пропадало в ярмі панщини, маси українського народу перебували в безпросвітній темноті. Намагаючись ослабити польський вплив у Галичині, австрійський уряд, керуючись принципом "розділяй і володарюй", пішов шляхом протиставлення йому українського населення, що створило сприятливі умови й могло бути використано для національного відродження. Переконатись у цьому можна, проаналізувавши стан шкільництва.

Для керівництва освітою в Австрії була створена так звана "Придворна комісія", якій підпорядковувались всі краєві шкільні комісії. Така ж комісія була в Галичині 1776 p., але акції її через незнання стану справ шкільництва в краї були повільні.

1777 р. в Австрії була проведена реформа народної школи, внаслідок якої організовано три типи народних шкіл: у парафіях — однокласні церковно-парохіальні з рідною мовою навчання; невеликих містах — "тривіальні" трикласні школи; містах - головні, або нормальні 4-класні школи з німецькою мовою навчання. Як "рідна мова" була допущена й українська1.

Справа закладання парохіальних шкіл була обговорена чи не вперше на з'їзді греко-католицьких священиків-деканів 12 травня 1784 р. у Львові. Священиків зобов'язували забезпечити вимогу уряду щодо відкриття шкіл, наказували навчати дітей катехизму, утримувати на парохіях учителів, заохочувати селян посилати дітей до школи, а в разі відсутності дяка вчити дітей самим2. Саме 1784 р. в Лисці була заснована перша народна школа, яку ще називали тривіальною. Документи підтверджують існування в містечку і парохіальної школи в 1832 р.

Шкільний закон від 22 березня 1787 р. визнав українську мову краєвою, а 24 жовтня 1789 р. уряд вимушений був дати дозвіл на відкриття тривіальних шкіл з українською мовою навчання. У 1792 році цісарем Австрії став Франц II, який інакше дивився на розвиток шкільництва, ніж його попередники. Під польським тиском 6 лютого 1792 року обмежено українське шкільництво й наказано вчити українських дітей рідною мовою читати і писати лише двічі на тиждень3. А законом від 18 червня 1813 року австрійський уряд звільнив себе від піклування про народну освіту й переклав будівництво та утримання шкіл на плечі селянства. Це ще більше загальмувало на довгі роки розвиток початкової освіти в сільській місцевості. Водночас у Галичині посилився рух на захист українських шкіл. Очолював його галицький учений І.Могильницький4. У Лисці, опріч парохіальної, продовжувала розвиватись тривіальна школа, учителем якої в 1832 році був Ілля Тарновецький. Тривіальні школи мали три курси: підготовчий, перший та другий класи.

Вивчення літератури, архівних матеріалів засвідчує, що в Галичині першої половини XIX століття склалася система нижчого і вищого шкільництва. До нижчих відносились парохіальні, тривіальні, головні або нормальні, дівочі або хлопчачі школи. Основною організаційною реформою в шкільництві була школа парохіальна, а вчителями — священики і дяки. Дуже часто дяки були єдиними в селі чи містечку, хто знав українську азбуку, умів потрохи читати, а писати по слов'яно-руськи і вчив українського письма й українського читання навіть молодих священиків, що закінчили богослов'я, а не знали ні одної букви по-слов'яно-руськи. Отже, дяки були єдиними або майже єдиними носіями української (руської) букви та українського (руського) книжного слова.

Тривіальні школи існували в невеликих містечках. Учителів цих шкіл призначала консисторія. У більших містах Галичини працювали нормальні школи. Створення системи шкільництва супроводжувалось гострою боротьбою за мову викладання, право українців мати свої національні школи, що привело до поступу в розвитку українського шкільництва. Це було першим кроком до національного розвитку за багато століть неволі. Проте в цілому система шкільництва служила денаціоналізації української людності.

Революційні події 40-х років XIX століття призвели і до змін в організації шкільництва. Через "Головну Руську Раду" та її філії на місцях галичани домагалися заснування в населених пунктах краю народних шкіл та введення викладання в усіх школах Східної Галичини українською мовою. 21 березня 1848 року замість ліквідованої надвірної шкільної комісії створено Міністерство освіти. Була заснована кафедра української мови й літератури у Львівському університеті. 9 березня 1848 року під натиском масового руху австрійський уряд дав дозвіл на викладання навчальних предметів українською мовою в народних (тривіальних) школах, а 4 листопада 1848 року і 8 січня 1849 року — запровадження викладання української мови як обов'язкового курсу в гімназіях Східної Галичини5. Під впливом революційних перетворень громади почали ще більше пізнавати значення шкіл і відчувати їхню потребу, за проводом і заохоченням священиків закладати скрізь в краї народні, тобто тривіальні школи. Однак після поразки революції 1848 р. наступила реакція, що негативно позначилося на стані українського шкільництва Східної Галичини.

1867 року галицький сейм прийняв закон про створеная "Ради шкільної краєвої". 25 червня 1867 р. рішення сейму затвердив цісар. Державний закон від 25 травня 1868 р. врегулював стосунки між школою і Церквою, встановив сталі норми для нагляду за навчанням і вихованням через Міністерство освіти, ради шкільні краєві і окружні, визнав деяку автономію місцевих шкільних рад6.

Уведення шкільних рад різних рівнів було крюком до демократизації системи освіти, утворення державно-громадського управління освітою. Водночас красва шкільна рада не виправдала очікувань українців на розвиток шкільництва. Поступово число українських членів у ній було зменшено, більшість захопили поляки. Краєва шкільна рада стала могутнім чинником полонізації краю. Українське шкільництво зазнавало подальшої дискримінації. У цьому неважко переконатися на прикладі шкільництва в Лисці другої половини XIX століття.

У 1858 році населення Лисця складало 2181 особу. Дітей шкільного віку було 331, однак народну школу відвідувало 84. У 1862 р. мали змогу навчатися 88 дітей, хоча шкільного віку була 371 дитина. Учителював у школі Фавстін Сеньковський. У 1864 р. вчителем став Едуард Габріельський. Тоді з 360 дітей Лисця до школи ходила 51 дитина. У 1882-1901 роках тут діяли двокласні школи для хлопців з українською та польською мовами навчання.

На початку XX століття політичне становище в Галичині було таким, як і в минулі роки. Полонізація краю продовжувалась і посилювалась, шкільництво притіснялось ще більше. Шкільна влада використовувала найменші можливості для того, щоб не створювати українські школи й нищити їх там, де вони вже були.

У таких умовах у 1907 році школа в Лисці стала польсько-українською, чотирикласною7, а до 1911 року — п'ятикласною8.

Після розпаду Австро-Угорщини й захоплення краю польськими військами навесні 1919 р. умови для розвитку освіти стали ще більш несприятливі. Здійснюючи нічим не прикриту полонізацію українського населення, нові правителі методично руйнували українське державне й приватне шкільництво. Особливо активізувалася робота щодо ліквідації українського шкільництва після прийняття 31 липня 1924 р. закону про мову навчання в школах. План ліквідації передбачав запровадження навчання польською мовою від 3 класу народної школи, перетворення українських учительських семінарій в утраквістичні, викладання польської мови, історії та географії по-польськи вчителями-поляками, заміни директорів-українців поляками тощо. Це викликало потужний спротив українського населення краю9.

Результати боротьби з українським шкільництвом проявилися дуже швидко. У Лисці, наприклад, уже 1927 році семикласна школа була перетворена на утраквістичну (польсько-українську), а фактично на польську10. Такою вона залишалась до 1939 року. Крім того, у 1936 р. в містечку було "Польське товариство народної школи".

Зрозуміло, що в таких складних умовах заклади освіти не могли самостійно вирішувати завдання формування патріота-українця. Не можна було створити національної школи, бо вона мусила вирішувати завдання, які перед нею ставила польська держава. Тим більшим було значення діяльності українських національних інституцій Лисця, про що йтиметься далі.

Використана література

1.    Сіпупарик Б. Шкільництво Галичини (1772—1939). — Івано-Франківськ, 1994. — С. 10.

2.    Ступарик Б. Там само. — С. 12.

3.    Там само. — С. 14.

4.    Бирдилапюк В. Історія культури Прикарпаття. — Івано-Франківськ, 1997. — С. 18.

5.    Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772—1849): Документи і матеріали. — К., 1974. — С. 24.

6.    Ступарик Б. Шкільництво Галичини (1772—1939). — Івано-Франківськ, 1994. — С. 54.

7.    Шематизм греко-католицької єпархії Станиславівської. — Станиславів, 1907. — С. 180.

8.    Шематизм греко-католицької єпархії Станиславівської. — Станиславів, 1911. — С. 201.

9.    ОДА, м. Івано-Франківськ, Ф. 2, Oп. І, Спр. 201, Арк. 339.

10.    Шематизм греко-католицької єпархії Станиславівської. — Станиславів, 1927. — С. 99.