Наукова бібліотека України


Loading
ВІРМЕНСЬКА КОЛОНІЯ
Краєзнавство - Лисець - Івано-Франківська область

З самого початку свого існування населений пункт розвивався як великий центр випалювання поташу, а суміжним і пов’язаним із його виробництвом було скловаріння. Майдани й гути після випалювання лісів перекочовували в інші місця, тому в Галичині так багато поселень, назви яких походять від слів "майдан", "гута". Гути виробляли не зовсім прозоре ("зелене") і безбарвне ("біле") віконне скло, побутовий і аптечний посуд1.

Ремісничий характер містечка спричинив швидкий ріст населення Лисця. Десь у сорокових роках XVII ст. тут поселяються вірмени. Вони мали велику вагу в економічному, політичному і культурному розвитку тих українських міст, де проживали. Тому торговельний чи ремісничий вплив надавав містам не лише вірменського характеру, але й визначав їхню політичну роль у суспільному житті. Наприклад, Лисець, що славився відомими сап’яновими виробами, називали "вірменським сап’яновим містом". 1782 р. в населеному пункті налічувалося 250 вірмен, а 1808 р. їх стало 300, тобто збільшилося на 50. У 1789 р. в Лисці було 66 вірменських господарств2. А все населення містечка в 1800 році складало 1240 осіб3.

Як і все тогочасне суспільство, соціальна структура населення у вірменських поселеннях була далеко не однорідною. У середовищі вірменських громад поступово виділяються своїм багатством, впливовим становищем різні заможні верстви населення — купці, ремісники, вище духовенство. Разом з тим більшість у вірменських колоніях складали убогі поселенці- Окрему категорію бідного вірменського люду становили "халупники". Як правило, такі вірмени проживали на окраїнах населених пунктів у невеликих хатинах — халупах, вели злиденне життя й переважно працювали на багатих вірмен — купців і ремісників. У Лисці вірменські (були ще й українські) халупники жили на окраїнах містечка, так званих "запилках" і сплачували чинш4. У 1789 році лисецькі вірмени-"огородники" також сплачували чинш (грошовий чи натуральний податок). Причому деякі з них "жодних грунтів не мали" і також сплачувати податок. Інші "огородники"—чиншовики тримали невеликі "грунти, або огородки", луки, ставки — всього разом 7 моргів, 1311 сажнів і сплачували 30 ринських 47 грейцарів чиншу всі5.

Вірменські купці займалися торгівлею худоби, яку купувати на Прикарпатті, Поділлі у Молдовії й перепродували на внутрішніх і зовнішніх ринках. Для цього необхідні були слуги-погоничі, що винаймалися купцями. Така челядь називалася "волівцями". Саме

такі "волівці" були 1745 р. в лисецьких вірмен-купців. Вони великими стадами гнали худобу з Прикарпаття на західні ринки: Сілезію та Німеччину. Як і фірмани, волівці належали до убогої категорії поселенців. Вони винаймалися за незначну оплату і йшли в далеку дорогу, переносячи на собі всі навантаження й негаразди подорожі.

Відомо, що й українські селяни винаймалися на службу до вірменських купців за невелику оплату. Так, 1767 р. селянин "працьовитий" Микита Сенів із села Драгомирчани, панський підданий, найнявся "служити рік" лисецькому купцеві — вірменину Івану Андріяновичу за 8 талярів. Господар вислав свого наймита—слугу в Молдову, де він і помер. Брат покійного оскаржив перед судом вірменина — господаря й вимагав від купця оплатити за службу та повернути одяг, який був власністю покійного слуги6.

Другим поширеним видом торгівлі прикарпатських вірмен була риба. Так, 1762 р. вірменський міщанин із Лисця Андрій Богданович продавав білугу і саліан лисецького купця Ісаака Богдановича, а потім їхав в інше місце7.

З метою більшої ефективності в торгових операціях окремі вірменські купецькі роди об’єднувалися в тимчасові спілки. Богдан Кречанович Султан зі своїм "спільником" — лисецьким міщанином Каєтаном Агансовичем купував у Молдові коней. Така спілка мала розпастися з продажею цього товару8.

Складовою частиною торгівлі вірменських поселенців було перевезення товарів. І під цим оглядом вони вміло проводили транспортування. Як правило, в ті далекі часи феодальної анархії, що панувала по всій Європі й Азії, неможливо було поодиноким купцям везти свої товари: на шляхах постійно чигала небезпека. Тому прикарпатські вірмени при перевезенні всякого роду товарів складали валки, каравани. Купецькі каравани не могли просуватися без озброєних учасників походу. У 1761 р. лисецькі купці, які їхали на ярмарок у Діброву (Молдова), мали при собі "дорожні шаблі". А в 1770 р. лисецькі вірменські купці в подорожі до Угорщини користувалися пістолями та різними видами холодної зброї9.

У вірменських колоніях України широко розвивалися ремесла. Домінуючим і найбільш розвинутим видом їх серед вірмен було виробництво сап’яну — тонка, м’яка шкіра різних кольорів, найчастіше

з козячих, що вичинялась із допомогою рослинного дублення. Виготовляли сап’ян у спеціальних гарбарнях, званих табахарнями. Вірменські ремісники — сап’янники підтримували тісні виробничі зв’язки з ремісниками цього ж профілю всіх своїх поселень на Прикарпатті. Ще в 70-х роках XVII ст. станиславівські і лисецькі сап’янники організували спільний цех, який наприкінці XVIII ст. перенісся до Лисця і продовжував існувати до середини XIX ст.10. Велика табахарня в Лисці 1761 р. згоріла, і вірменські ремісники зазнали збитків на 1.500 злотих. У гарбарні працювало 5 майстрів, а "товар був дуже добрий". Одна шкіра оцінювалася по 1 червоному злотому". У зв’язку із сап’яновим виробництвом серед поселенців-вірмен поширеним заняттям були різництво і шевство. У містечку Лисець особливого розвитку набуло і кушнірницьке ремесло, де виник окремий цех. Цех мав свій суд, що слідкував за дотриманням правил цеху12.

В історію культури населеного пункту яскраві сторінки вписали уродженці Лисця Каєтанович Григорій і Криштофович Шимон. Каєтанович Григорій (1780 р.н.) закінчив гімназію в Станиславові, потім студіював філософію у Львові. Відмовившись від священицтва, вступив на військову службу, став відомим математиком, відзначився як військовий і в 1812 р. став комендантом фортеці Кращі. Також навчався у Львові (1746 року закінчив колегію) Криштофович Шимон (1729 р.н.), який у 1759 році став деканом у Кам’янці-Подільському13.

Прикарпатські вірмени дотримувались у поселеннях свого звичаєвого права, особливу увагу приділяли освіті молоді, її моральному вихованню, збереженню прабатьківських традицій, релігій. Вірменсько-католицький деканат, що належав до Львівської архидієцезії, мав окрему парафію у Лисці14. Ще 1645 року тут була побудована церква Пресвятої Богородиці, яку своєю фундацією підтримували власники маєтку — магнати Потоцькі. У 1878 році церква згоріла. Галицьке намісництво на вимогу вірменського населення того ж року дозволило спорудити нову святиню. Дерев’яна церква була виконана в готичному стилі. Центральний портал мав високу вежу — дзвіницю, яка служила ратушею. Цікаво, що на Богослужіння ходили поляки, тому вірменські священики відправляли літургію почергово вірменською і латинською мовами. При церкві діяло 4 вірменські братства — Непорочного Зачаття Діви Марії, св. Анни, св. Григорія і Рожанки15. Вірменські братства як релігійно-громадські організації відіграли важливу роль у збереженні окремішності й самобутності колоністів-вірмени, залишили помітний слід у суспільно-політичному й релігійному житті та культурі Прикарпаття. Також зауважимо, що на відміну від інших вірменських поселень у краї, колонія в Лисці не мала власного самоврядування, як це було, скажімо, в Станиславові.

З найбільш відомих дослідників історії вірменських поселень в Україні є Володимир Грабовецький, доктор історичних наук, професор Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника. Власне, його наукові розвідки з даної проблематики лягли в основу цього розділу історії Лисця.

Використана література

1.    Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття. — Івано-Франківськ, 1993. — Т. 3. — С. 103.

2.    Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття. — Івано-Франківськ, 1994. — Т. 5. — С. 53.

3.    Петрів Р. Генезис капіталізму у містах Східної Галичини в кінці XVIII — першій половині XIX ст. (1772—1850). — Івано-Франківськ, 1993. — С. 268.

4.    Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття. Івано-Франківськ. — 1994. — Т. 5. — С. 61.

5.    Там само. — С. 62.

6.    Там само. — С. 64.

7.    Там само. — С. 79.

8.    Там само. — С. 85.

9.    Там само. — С. 91.

10.    Slownik Geograficzny Krolestwa Polskiego і innjch krayow slowianskich. — Warszawa. — 1884. — T. 5. — S. 860.

11.    Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття. Івано-Франківськ. — 1994. — Т. 5. — С. 108. 123.

12.    Грабовецький В. Там само. — С. 119.

13.    Там само. — С. 156.

14.    Альманах Станиславівської землі. Нью-Йорк-Торонто-Мюнхен. — 1975. —Т. І. — С. 111; Прикарпатская Русь под владением Австрии / Написал Ф. И. Е. (1850—1895). Львов, 1896. — С. 498.

15.    Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття. — Івано-Франківськ, 1994. — Т. 5. — С. 149, 150.