Наукова бібліотека України


Loading
ПЕРШОВИТОКИ
Краєзнавство - Лисець - Івано-Франківська область

В умовах незалежної України все більше населених пунктів Прикарпаття публікують власні історії.

Має свою історичну біографію колишнє містечко Лисець, яке розташоване на одному з головних трактів з м. Станіслава (нині Івано-Франківська) в Карпати.

Автори назвали це краєзнавче дослідження "Нариси історії'', тому що далеко не все з літопису Лисця висвітлено. У майбутньому потрібні будуть зусилля, щоб дослідити нові або призабуті історичні факти і події. Саме тому можливі деякі неточності, пропуски окремих подій та осіб через недостатній обшир архівних джерел. Сподіваємося, що у наступних публікаціях ми зможемо врахувати всі зауваження та пропозиції, перш за все корінних жителів Лисця, які запропонують авторам цікаві документальні матеріали, спогади та фотографії. Крім видруку, вони стануть цінними експонатами для створення в селищі школі історико-краєзнавчого музею.

Щиро вдячні тим, хто сприяв у підготовці першого видання: жителям селища—учасникам національно-визвольного руху, керівникам та вчителям середньої школи, усім, хто не байдужий до вивчення історії рідного краю.

Богдан ГАВРИЛІВ, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника, заслужений працівник культури України, голова Івано-Франківської обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців.

Лисець - селище міського типу (з 1940р.). Розташоване в передгір’ї Карпат на р. Бистриця Солотвинська, а відстані 12км. південно-західніше обласного центру .

Уперше про існування містечка Мочар, а саме такою була первісна назва смт. Лисець, відомо з письмових джерел 1628 року2. Назва утворена від терміну "мочар", що означає мокру, заболочену низовину.

За свідченнями польського історика Олександра Чоловського, село Мочар належало польському шляхтичу Олександру Конецпольському, за якого воно стало містечком. Це було перед 1628 роком, бо в тогочасних документах мова йде вже не про село, а про містечко3. І, мабуть, не мав рації колишній мешканець Павелча, довголітній директор філії "Просвіта" в Станиславові Іван Ставичний, стверджуючи на основі записів Владислава Лозінського, що "в Кракові 20 червня 1591 року король Зигмунт III віддає Лисець [тепер містечко], Пажиків [тепер Пациків] і Поволче [пізніше Павелче], села в подільських областях Бартоломійові Брутусові і його спадкоємцям..."4. Підставою для такої думки є те, що тільки 1652 року, як доводить відомий науковець Петро Сіреджук, м. Мочар змінило свою назву на Лисець, запозичену від сусіднього з ним села Лисець5. Тому в цитованому вище витягу мова може йти тільки про село Старий Лисець, а не про містечко. Останнє, безперечно, виникло задовго до першої письмової згадки, оскільки “...першофіксація назви населеного пункту на 100-200, а то й більше років молодша від часу заснування відповідного поселення”6.

Учені вважають, що Лисець походить від особового "Лисек" чи лісу Лисець ("місце, в якому водилося багато лисів"), що розмістився неподалік цього населеного пункту7.

У народному переказі топонім Лисець виводиться від давньої місцевої назви двох горбів, які знаходяться на території Старого Лисця. У сиву давнину' вони, на відміну від оточуючої місцевої території, були безлісні, "лисі", і їх називали "Лисці". Назву ж Старого Лисця теж пояснюють по-різному. Кажуть, що колись давно на березі Бистриці Солотвинської поселився старий лисий дід із своєю родиною. Тому ця територія одержала назву Старий Лисець. Інше твердження назви села походить від двох найближчих горбів. Улітку на них вигорає трава, і місцеві жителі їх називають лисими8.

Жителі Мочар-міста брані активну участь у визвольній війні українського народу 1648-1654 років. Цей рух на Прикарпатті очолив Семен Височан, під керівництвом якого озброєні загони селян швидко

перетворилися в цілком боєздатну армію. Допомогу селянам Прикарпаття надавали й численні козацькі загони, які прийшли сюди з Львівської землі. Селянський рух на Прикарпатті не припинявся й після відступу козацьких військ у кінці 1648 року. Через перевагу в силах польської шляхти частина селянських повстанців з Покуття відійшла на правобережну Україну. С. Височан продовжував боротьбу в складі військ І. Богуна та В.Вареннці. Знавісніла польська шляхта вогнем і мечем придушувала спалах народного гніву. Майже в усіх міських судах Прикарпаття розглядалися справи "бунтівників" — селян. Так, 10 грудня 1649 року Войцех Домбровськнй оскаржував селян Драгомирчан, Пацикова. Стебника та міщан Мочар-міста за напад на панський двір у Крихівцях, в якому взяло участь понад 100 народних месників. До повсталих приєдналися й жителі села Лисець, яке після перейменування Мочар-міста на Лнсець стало називатися Старим Лисцем9. Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького завдала сильного удару феодальній системі Речі Посполитої, проте не знищила панування шляхти в краї.

Згодом містечко Лисець стало власністю родини Потоцьких. У першій половині XVIII ст. воно належало відомому польському магнатові Йосипу Потоцькому, а після його смерті 1751 р. перейшло до сина померлого — познанського воєводи Станіслава, 1760 р. — власність вдови С. Потоцького Олени з Замойських, відтак з 1761 р. — її синів Вікентія і Францишка. 1771 р. містечко куплено Катериною з Потоцькнх Коссаковською10.

Після першого поділу Польщі (1772 р.) Лисець опинився під владою Австрії. Унаслідок банкрутства останнього власника містечка Прота Потоцького у 1801 році Лисець перейшов у власність державної казни.

Як і інші населені пункти Прикарпаття, Лисець був багатонаціональним. Жили тут вірмени, поляки, євреї й незначна частина німців. Основне, на жаль, найбільш знедолене населення містечка становили корінні українці Про етнічну структуру Лисця йтиметься дещо далі. Зараз лише зауважимо, що в 1820 році тут  нараховувалося 2730 мешканців11.

Жорстокий феодальний визиск іноземних поневолювачів спричинив на Прикарпатті появу опришківства, розквіт якого припадає на XVIII ст. Однак опришківськнй рух не припинявся й па початку наступного століття. Так, двічі (1817 і 1818 pp.) вони вчиняли

збройні напади на маєток Лисець12, а в 1820 р. знову напали на поміщицьку садибу13. Австрійський уряд з кожним роком посилював гонитву на опришків. На боротьбу проти них були підняті військові частини, загони гірських стрільців, а також охорона солеварень, маєтків, сторожові пости смоляків на дорогах тощо. Зусиллями уряду опришківство було знищене як явище в 50-60 pp. XIX ст. Влада жорстоко розправлялася з непокірними. Так, наприкінці вересня 1846 року 120 чоловік піхоти з Лисця вирушили до Надвірної, щоб придушити опір громад Білі Ославн, Чорні Ослави і Потік, які відмовлялися виконувати панщизняні повинності14.

Боротьба українського селянства Східної Галичини в І половині XIX ст. закінчилась їхньою перемогою. Під тиском селянського руху цісарський уряд змушений був своїм "патентом" від 17 квітня 1848 року скасувати в Галичині всі пашцизняні та інші феодальні повинності селянських господарств, халупників і комірників. Але за своє "звільнення" селяни протягом 40 років мусили сплачувати значнний викуп, щорічні платежі з якого перевищували річні доходи поміщиків від орної землі. Реформа, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, також узаконювала привласнення поміщиками раніше захоплених селянських лісів, сіножатей, пасовищ і значної частини орних земель. Тому селянство майже не одержало землі. Незадоволені селянські маси рішуче виступати проти грабіжницького характеру реформи, яка закріплювала малоземелля переважної більшості селян. Основна майнова власність у Лисці 1858 р. належала Стадіону Рудольфу.

Використана література

1.    Географічна енциклопедія України. — К., 1990. 1— Т. 2. — С.268; Соціально-економічний розвиток Тисменицького району. Короткий довідково-аналітичшш збірник. — Тисмениця, 1995. — С.60.

2.    Сіреджук П. Джерела до вивчення історії виникнення міст Галицької землі в XV—XVIII ст. // Архіви України. — 1986. — №1. — С.66.

3.    Миронюк М. Лисець // Вперед. — 1988. — 7 січня.

4.    Щербій В. Поволче-Павелче-Павлівка // Альманах Станнславівської землі. — Нью-Иорк-Париж-Сідией-Тороито, 1985. — Т. 2. — С. 624.

5.    Сіреджук П. Вказана праця. — С. 66.

6.    Бучко Д. Походження назв населених пунктів Покуття. — Львів, 1990. — С. 12.

7.    Бучко Д. Там само. :— С. 85.

8.    Вихор А., Карпів Й., Мазак А. Таємниці місцевих назв: Народні легенди, перекази, оповіді про походження окремих топонімічних назв Тисменицького району. — Тисмениця, 1995. — С. 8, 9.

9.    Джерела до історії України-Руси: Материяли до істориї Галичини // Зібрав і впорядкував Стефан Томашівський. Акти з р. 1649—1651. — Львів, 1901. — Т. 2. — С. 88, 89.

10.    Альманах Станиславівської землі. — Нью-Йорк-Торонто-Мюнхен, 1975. — Т. І. — С. 55; Історія міст і сіл Української РСР. Івано-Франківська область (надалі ІМІСУРСР). — К., 1971. — С. 56.

11.    Петрів Р. Генезис капіталізму у містах Східної Галичини в кінці XVIII — першій половині XIX ст. — (1772—1850). — Івано-Франківськ, 1993. — С. 268.

12.    Стеблій Г. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в першій половині XIX століття. — К., 1961. — С. 84.

13.    Історія селянства УРСР. — К., 1967. — Т. 2. — С. 341.

14.    Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772—1849): Документи і матеріали. — К., 1974. — С. 346.