Наукова бібліотека України


Loading
висновок
Краєзнавство - Узин - Івано-Франківська область

З історичних подій села, які відбувалися протягом не одного століття, можна винести один незаперечний факт, що наші односельці брали активну участь у боротьбі з різними ворогами нашого народу і не жаліли свого життя, гинули за волю України.

Але незаперечні факти показують також і протилежне - в критичний період нашої історії знаходилися перевертні та зрадники й серед наших односельчан, які за “Юдин гріш” йшли на службу до ворогів. Про це теж не треба ніколи забувати.

Ще одне, що потрібно сказати нашим теперішнім і прийдешнім поколінням - наші попередники жили і боролися в значно тяжчих умовах, які випали їм на долю, так будьмо ж достойними їхніми нащадками!

Ярослав Петрович Попух

Односельчани, які проживають на Заході (зліва направо): Борковська Анна Франківна (Канада), Бажалюк Калина Костівна (Канада), Ясінська Параня Костівна (Аргентина), Устинський Григорій Миколайович (Канада), Устинська Анастазія Василівна (Канада), Попух Сенька Дмитрівна (США), Устинська Стефанія (дружина Григорія Устинського)

Але мала горстка наших односельців по Другій світовій війні подалась у вільний світ, бо нехотіли жити під жидівсько-большевицькою комуною. Вони проживають в таких країнах Заходу:

Німеччина: Борковський Іван Броніславович;

Бельгія: Семпачка Марія Василівна;

Англія: Прошак Дмитро Василович- вояк дивізії“Галичина”;

Петришин Іван Юркович - вояк дивізії “Галичина”;

Канада: Устинський Григорій Миколайович;

Устинський Микола Василович;

Устлинська-Степін Анастазія Василівна;

Бажалюк-Чепіль Калина;

Борковська-Заліщик Анна Франківна;

Ясінський Михайло Костинович;

США: Попух-Чижовська Сенька Дмитрівна;

Попух Іван Дмитрович;

Аргентіна: Ясінська Параня Костівна;

За Польщі в селі Узени вона була доброю акторкою, солісткою, бо мала гарний голос - сопрано, була провідницею дівочої організації "СОКОЛІВ".

Австралія: Худяк-Зимна Катерина Степанівна.

ДОРОГІ МОЇ ОДНОСЕЛЬЦІ

Я додам до історії села Узени свій короткий життєпис, стислий виклад свого життя, бо будучи родом з села Узин, все своє свідоме життя мусів провести далеко від рідних сторін й, дякуючи долі, лиш через 50 років відсутності зумів знову стати на рідну батьківську землю.

Я народився 10 лютого 1922 року в с. Узин. Закінчив народну школу в рідному селі. Ця школа була польською, заняття велися на польській мові, і лише дві години на тиждень ми мали ’’руської читанки”. ’’Руської”, бо поляки не хотіли називати нашої рідної мови українською. Проте, хоч ходив я до польської школи вісім років, поляли мене не сполонізували.

Після закінчення народної школи допомагав батькові на господарстві, бо був я найстаршим сином, а було нас усіх семеро - троє братів і чотири сестри. Батько, Микола Григорович Устинський, був інвалідом - немав по коліно ноги, яку втратив під час 1 -ої світової війни.

В 1936 р. батько віддає мене на науку до Василя Короля, якого село найняло на просвітянську працю. Король був великим патріотом України. Сам він закінчив теологію і був освіченою на той час час людиною. В Узені він відкрив дяківську школу, де нас двоє -я і Іван Устинський, вчилися диригентурі і режисурі. Школа тривала два роки. Король прищепив мені більше патріотизму за ці два роки, аніж польська школа за всі вісім. Я брав участь в аматорському театральному гуртку, танцював народні танці в сільському хореографічному колективі, співав в світському та церковному хорах, брав участь в управах ’’Соколів” тощо.

Початок Бойової Біографії

Читаючи у часописах репортажі про політичні процеси, на яких члени ОУН по-геройськи демонстрували перед польськими судами, що їхньою ціллю в житті є безкорислива служба У країні, для якої не лише жити, а й вмерти замало, я прагнув відкрити ту таємну завісу, що відділяла мене від них, аби усім серцем і душею включитися в їхні ряди. Я почав шукати посередників, аби натрапити на сліди таємної організації.

Про ОУН я почав розмову з моїм учителем з дяківської школи Василем Королем, котрий провадив широку просвітянську працю в селі Узени. Король у вільний від праці час приходив до ’’Просвіти”, де залюбки розмовляв з сільською молоддю. Його розмови чи реферати буди примітні тим, що завжди проповідували культ героїв. Найбільше він любив згадувати про героїв та геройські чини нашої доби, а саме: про Головінського, Ольгу Басараб, Біласа і Данилишина, про геройські атентати Лемика та Мацейка, котрий убив польського міністра внутрішніх справ Пєрацького та інших. Окрім загальних розмов у ’’Просвіті”, він вів розмови з декількома хлопцями окремо. До того окремого гуртка належали: Григорій Устинський, Михайло Устинський, Василь Бойчук, Василь Дехтяр, Олекса Бойко. З нами Король вів розмови відкрито. Наголошував на цілях і завданнях Організації Українських Націоналістів, говорив про геройську поставу бойовиків ОУН, що не боялися смерти. На підставі його розмов про героїзм членів ОУН я підозрівав, що він належить до підпільної Організації й тільки через нього я можу туди потрапити. Одного разу я запитав його, хто може бути членом ОУН? Він подивився на мене й запитав: ’’Чому ти питаєш?” Почувши, що я хотів би також належати до тих щасливців, він відповів: ’’Членом ОУН може бути кожний українець, який своє життя тісно пов’язує з життям Нації, хто готовий віддати своє життя за свій Народ, за Україну. Ставши членом ОУН, людина мусить над собою працювати, плекати силу волі, духа й характеру, мусить бути високоморальною. Ти не квапся потрапити до в’язниці - ще маєш час”.

Сьогодні людині, необізнаній з політичною атмосферою того часу, є важко збагнути, чому молодий хлопець добровільно, ризикуючи щастям, а то й життям, шукав нагоди вступити в члени ОУН, за яку польська влада, а згодом і усі наступні окупаційні режими, дуже жорстоко карали. Але українська патріотична молодь не мала іншого виходу. Щоденні образи їхніх національних почувань, власного ”Я” польськими урядовцями і поліцаями вимагали від української молоді стати в обороні національної чести. Часто можна було почути на пошті чи в інших урядових установах від польського службовця щось на кшталт: ’’Хамської мови не розумію, говори по-польськи.” Ця зневажлива поведінка людей панівної нації глибоко ранила українську душу. Кожний польський поліцист був паном життя і смерти в українському селі. Він мав необмежену владу накладати грошові кари (штрафи) на селян за дрібниці, аби лише їм дошкулити. Виїхав селянин без таблички на возі - кара. Навіть пліт з галуззя мусів бути побілений. Поліцай міг

заарештувати кожного українця і перетримати на постерунку 48 годин, де над людиною жорстоко знущалися.

Король взнав мене, бо дав мені виховання, свідомість і любов до України. На 18-му році мойого життя Король приймає мене в члени Організації Українських Націоналістів та доручує мені підшукати ще кілька вірних хлопців для створення в селі осередку ОУН. Двома першими, залученими мною до Організації хлопцями, були: Василь Михайлович Бойчук і Олекса Дмитрович Бойко. Ми всі троє присягнули на вірність Організації і Україні в селі Ганусівцях на цвинтарі під скульптурою Ісуса Христа. Приймав присягу наш старший наставник Василь Король.

Ставши членом ОУН, я неначе привідкрив завісу, яка відокремлювала дійсність від фантазії. Запізнавшись з ідеологією українського націоналізму та працями його творців, я зрозумів, що ціллю Організації було усвідомлювати укваїнські маси і приготовляти їх до всенародного зриву, до боротьби за волю і незалежність своєї держави.

Після присяги почалася підпільна праця. В нашому селі жив господар на ім’я Петро Ґолембйовський, який був найбагатшим у селі. Це був сполонізований українець - латинник, який за те, що оо. Домінікани, які мали в селі великий фільварок, продали йому землю, вів підступну полонофільську пропаганду серед сільчан, велика кількість яких, через те, що село було убогим, працювала на нього. Перед виборами до парламенту його жінка пекла хліб і роздавала робітникам та бідним людям, закликаючи їх голосувати за поляків. Одного разу Король покликав мене до себе в с. Ганусівці, де проживав після одруження з місцевою учителькою Олюсею Вовк у її родинному домі. Він дає мені наказ, щоб Голембйовському, за його ворожу агітацію, вибити всі вікна в хаті, а мав він нову хату з кольоровими шибами на ґанку. Ми втрьох - Василь Бойчук, Олекса Бойко і Григорій Устинський, вибралися на акцію і по-опівночі, близько першої години ночі, всі вікна нараз посипались. Це була наша перша підпільна праця. На другий день приїхали польські жандарми, переговорили з війтом (сільським головою) Лукіяном Борковським і секретарем Петром Маґновським, та покликали хлопців на допити. Було нас, разом зі мною, п’ятеро. Так як ніхто до вини не признався, покували усіх у кайданки попарно, а мене скували одноосібно. Поліцай на прізвище Ґронь провадив нас скутими пішки майжеЮ км, а було на цей час вже досить зимно. Привів він нас до тюрми в Станиславові десь по першій годині ночі. На другий день брали нас по одному на допити, де без побоїв необійшлось, але до вини ніхто не признався. Потримали нас у в’язниці 48 год. і звільнили, бо не було доказів, що ми є винуватцями. Повернувся я додому коло четвертої години ночі, постукав у вікно. Встала мати, глянула у вікно і голосно залементувала, розбудивши всю родину в хаті. Коли я увійшов до хати, батько став мене питати чи я винен, раз був арештований. Кажу, що ні, але батько говорить, а чого Бойчук присилав братового хлопця та питав чи я є, на що відповідаю: ’’Тату, Ви ж знаєте, що ми колеги.” Батько не вірив, але нічого не говорив.

В 1939 р. вибухла німецько-польська війна. Хоч поляки чванькувато казали, що не дадуть ані одного ґудзика від шинелі, але до двох тижнів віддали всю Польщу, а ми сміялись і казали: ’’Від Маткі до Маткі нестало польскої латкі”. У той самий час Німеччина підписала договір про ненапад з СССР, т. з. ’’Пакт Молотова-Рібентропа”, згідно якого пошматували між собою Польщу. Таким чином Східня Галичина та Буковина підпадали під большевицький чобіт.

Золотого вересня 1939 р. прийшла совєцька окупація наших теренів. Дуже в скорому часі виявилось, що новий окупант ще гірший та кровожерливіший від поляків. НКВД, яке контролювало абсолютно все в СССР, перенесло свій стиль роботи і на щойно загарбані Західні Українські Землі (ЗУЗ). Чекісти почали плести серед населення свої таємні сіті, вербуючи донощиків серед місцевого населення. В нашому селі такими сексотами були Іван Гнесь і Марія Костівна Ясінська. Останню за юдину працю призначили директором ”Сель-Буди”, так по новому стали називати читальню ’’Просвіти”. Якось вона заїлась з хлопцями та дівчатами. На Бачковім мості була збудована вежа, а на вежі був великий портрет большевицьких ідолів - Маркса, Леніна і Сталіна. Якось ми дістали фотографію Марії Ясінської, розмалювали її карикатурно і вночі прибили до портрету Сталіна. Це зробила наша трійка - Василь Бойчук дістав фото, Олекса Бойко його обсмішив, а Устинський Григорії прибив на Сталіна.

На другий день за доносом сексотки Ясінської до села наїхало НКВД та нас п’ятьох хлопців взяли на допити. Ніхто з нас не признавався. Я був кликаний на допити сім разів, але щасливо виходив з того. На допитах кожен раз писали по два аркуші паперу, а на кінці було написано, як вийдеш від нас - несмієш про це говорити нікому - ні батькови, ні матері, ні братови, ні сестрі, ані своїм товаришам, бо як ми взнаємо, що ти розповів - будеш караний воєнним судом - на це підпишись. Я попросив енкаведиста, щоб той мені прочитав те, що він написав, на що останній похмуро відповів, що мені цього не треба знати.

З короткому часі по кількох допитах арештовують Василя Бойчука, але йому вдалось втекти. Потім НКВД і міліція часто навідувалися до села, розшукуючи за ним, але таки його не впіймали. Аж у 1940 році, восени, він вирішив втекти на німецьку сторону до Польщі. Я з його братом Миколою відпровадили Василя на стацію до Станиславова, де ми розпрощалися і він поїхав потягом ближче до кордону. Лише одне не мудро зробив, що віддав свій ’’револьвер”. Енкаведисти зловили Бойчука в Дрогобичі на залізничній станції, сидів у тюрмі в Станиславові, очевидно там і загинув, бо його одяг, який йому передали до тюрми, після втечі маскалів було знайдено в горі одягу, закопаного катами в ямі на території тюрми.

Другий мій друг - Олекса Бойко, був призваний до чинної військової служби в Червоній армії та загинув на радянсько-фінській війні.

Відпали своє молоде життя в боротьбі з комуною та фашизмом і решта членів ОУН з нашого села, за яких було згадано попередньо у цій книзі.

В січні 1941 р. большевики розпочали в Галичині масову мобілізацію молодих хлопців 1920,1921 та 1922 років народження до Червоної армії. Я був сентерований до тяжкої артилерії, але не встигли мене забрати, перешкодила війна.

22 червня 1941 р. вдарив Гітлер на Москву війною. Прийшла німецька окупація. 30 червня проголошено у Львові Акт відновлення Української Держави. Остапович Дмитро, за дорученням зі Станиславова, стає старостою села, а Микола Устинський - секретарем. Остапович дає мені наказ зорганізувати охоронну поліцію в селі і я зорганізував хлопців до поліції. Згодом дав наказ мені перебрати Читальню ’’Просвіти” від колишньої донощиці Марії Ясінської. Я виконав його доручення і став першим головою ’’Просвіти” до загальних Зборів, а Попух Дмитро був секретарем. Ми зорганізували свято посвячення Читальні ’’Просвіти”, оскверненої жидівською комуною, підготували його програму та запросили священика з Колодіївки провести ритуал посвячення Читальні. Слід сказати, що в нашому селі не було кривавих розправ зі зрадниками і донощиками, за вийнятком вбивства одного Івана Гнеся, котрий як за Польщі, так і за совєтів доносив на Дмитра Остаповича. Через нього Остапович три місяці сидів у в’язниці за Польщі і стільки ж за большевиків. В тюрмах на допитах, які часом тривали по 48 годин поспіль, його піддавали нелюдським тортурам, але з початком війни йому вдалося вирватися із обіймів смерті на волю. Він повертається до села і за німців, ставши сільським старостою, привселюдно знищує Івана Гнеся. На святі посвячення ’’Просвіти” священик дав похвалу нашому селу за те, що не було вбивств і подякував мені особисто за добре зорганізовання свята та за мою збірну деклямацію, котру я деклямував - ’’Україна в крові” (цитую):

Україно, Україно, як тобі здасться.

Сидить ворог в твоїй хаті і з тебе сміється.

Смійся враже, смійся лютий -

Вже довго не будеш.

Незадовго Україна самостійна буде.

Показалися радісні початкові дні, але скоро стали бурхливими для українського народу. Німці показали свою європейську культуру не згірш за ’’російського ведмедя”. В короткому часі почались арешти, розстріли провідних національних діячів. З уваги на це, а також через те, що зайшов з батьком у непорозуміння, я не хотів більше бути вдома на господарці і з ріжних причин опинився в Німеччині на Судетах у місті Течин-Боденбах. Ця територія перед Другою світовою війною належала до Чехії, але німці становили тут значний відсоток населення. Праця була тяжка - при будові довозив каміння, яке збирали по лісі, і пісок, їсти давали мало, я все був голодний, - і так пять місяців. Мене зачисляли як поляка, поліція приносила мені відзнаку ”Р”, щоб я її пришив на ліву сторону на груди - я відмовився носити ”Р”.

Отримав аусвайс від українського Комітету з Берліна, що я є українець, тоді мені пощастило змінити місце праці - я пішов працювати на господарку, мав я пару коней і ними все робив, що було треба. Там працював до кінця війни.

В Німеччині я познайомився з Леськівим Йосипом і Іваном Грабарем, котрі вже мали зв’язок з підпіллям з міст Ляйпа і Райхенберґ. Нам припоручили організувати наших певних хлопців до організації ОУН і підготов-лювати іх до УПА. Нам привозили літературу про ОУН і УПА всякі повідомлення передавали курієрами штафети. Ми зоргані-зували 32 хлопців, частина з яких склала присягу і чекала на відхід в УПА. В моєму звені були такі хлопці: Береський Володимир, Мороз Володимир (з Калуша), Худяк Григорій, Матвій Петришин і Микола Устинський.

Не вспіли нас покликати в ряди УПА, бо німці скорим темпом відступали на Захід і 5-го травня 1945 р. ця територія, де ми були, була опанована Червоною армією. Ми знову попадаємо під большевицьку окупацію. Нам вдається в скорому часі навязати зв’язок з лейтенантом Червоної армії, який був українцем за національ-ністю. Лейтенант мав призначення вивозити машинерію з німецьких фабрик до Росії. Був він з нами щирий і допомагав нам, зокрема звільнив мене два рази з-під арешту.

Коли нас п’ятьох в початках вересня 1945 р. арештували совєтська, чеська і польска поліція в місті Боденбах та запроторила в чеську тюрму, ми вже думали, що пропали.

Коло третьої години ночі двері келії відмикаються і нас викликають, ми заціпеніли, бо знали большевицьку роботу. Однак, вийшовши до почекальні, ми побачили нашого знайомого лейте-нанта. Спочатку майнула думками, що він нас видав, бо з ним був той самий міліціонер, що запровадив нас до тюрми, але нам віддали наші речі, які попередньо забрали, і вони нас звільняють. Начальник тюрми ще попросив посвідки про те, хто бере в’язнів. Лейтенант вдер кусок паперу і щось йому написав, чех взяв, подивився на посвідку і поставив на своє бюро, напевно не вмів читати по російськи. Ми не знали, що з нами робиться, коли ми увійшли в невеличкий парк перед тюрмою, ми думали втікати, коли лейтенант звернувся до нас,та й каже: ’’Хлопці мої дорогі, від сьогодні ви мене незнаєте, а я вас - втікайте на Захід, бо для вас ’’родіна” в Сибіру. Ми просили його, щоб ішов з нами, він відповів: ”Я пройшов фронт від Сталінґраду до Берліну, в мене жінка і двоє дітей, я буду жити, а ви втікайте скоро.” Ми подякували йому за українську щирість, а він відповів, що подякуйте Анні Березовській, бо вона мені сказала, що вас арештували (ми тоді з нию бачились).

При кінці вересня ми, 18 осіб, перейшли кордон на амери-канську зону. Ми приїхали з Пільзна міста до міста Ашайенбурґ в Баварії, де були табори Ді-Пі. Ці дві букви означали, що ми є бездержавні. Там ми вже були безпечні, хоча КҐБ приїжджало намовляти нас до повороту на “родіну“, але ми їх висвиставили, поперевертали їхні машини і порізали колеса. їх охороняла американська військова поліція.

В Ашафенбурзі я записуюсь до школи на агрономічні курси, котрі тривали два роки і які я закінчив. Я оженився з Стефанією Колодій зі села Руда Ходорівського повіту.

В 1948 р. при американському війську організується українська ’’Вартовніча компанія”, я вписуюся до цієї компанії - це було в містечку Ґрозавгайм коло Франкфурту, там було добре життя.

У квітні місяці 1949 р. одержую папери на виїзд до Канади. Було дуже тяжко залишати Европу, бо не знали, що нас чекає на чужині.

Приїхали ми до Канади в половині квітня - свобода, ніхто не чіпає на вулиці, всюди вільність. Я влаштовуюся до праці в копальні азбесту, де пропрацював два роки, а опісля переїхав до міста Гамільтону в провінції Онтаріо, влаштувався на працю в сталеливарні, де виплавляли сталь. Там працював аж до виходу на пенсію в 1986 р.

В Гамільтоні включаюся до української організації ”Ліґа Визволення України”, побував я на ріжних постах в ЛВУ, а в 1965 р. став головою відділу і за мого головства Визвольний Фронт (ВФ) придбав простору домівку, до якої згодом добудували будинок для школи і виховання ’’СУМ” - Сумівської Молоді. Був я переобраний вісім разів, віддав я для України 25-ть років тяжкої праці, без ніяких нагород. Ми давали знати чужинцям хто ми, чому ми залишили свою рідну Україну, організовували демонстранції під совєтською амбасадою в столиці Канади в Оттаві, щоб звільнили наших дисиденті, котрих Москва поарештовувала. І ми мали успіхи, їх кількох звільнили з лаґерів, а саме: проф. Леоніда Плюща, проф. Валентина Мороза, генерала Павла Григоренка та інших. Пожертвував 25 років для ВФ України, але не пішла праця на дармо - У країна стала Самостійною Державою.

Після довгої розлуки я перший раз відвідав Україну в 1989 році, а потім в 1990, 1992, 1994 і 1996 pp. Ціле своє життя я тужив за Україною, все думав повернутися в Україну. Відвідавши 5-ть разів Україну, побував я в таких містах, як Львів, Ходорів, Новий Розділ, Івано-Франківськ, Долина, Чернівці, Броди, Чернігів, Київ, Одеса. Був я і в Ялті в Криму один тиждень - яка там краса. Яка Україна багата, а народ живе в злиднях - так довела большевицька комуна. Подивився і подумав - запізно мені вертатись в Україну, котру так любив, нема моїх друзів і подруг, всі люди чужі і нема тої атмосфери між молоддю, того національного виховання, не так як ми були молодими, хоч і були під польською окупацією, але національно виховувались з любов’ю до України. Мені запізно вертатись - діти, внуки тут, в Канаді, ну і вік вже похилий.

Я рішив допомагати Україні та родині в Україні - зорганізував в Канаді своїх односельчан, і ми купили дзвін до церкви, бо німці пограбували дзвони й немали чим дзвонити, скликати людей до церкви Богу молитись. Я вишив дві хоругви до церкви - Матір Божу і Ісуса Христа, на правій стороні внизу є мій підпис на спомин ”Г.У.”, а на стіні в церкві коло Вівтара на правій стіні є металева таблиця з іменами фундаторів дзвону. Дзвін дзвонить і гуде, та Вас до церкви склика, щоб ви приходили по рану, вибивались з бур’яну.

Помагав я докінчувати символічну могилу і допоміг фінансово. Попух Ярослав Петрович передав мені написану історію села Узени, а зараз Узин та просив мене, щоб я цю історію видрукував і видав за свої гроші, бо село убоге і немають люди грошей. Я рішив це зробити, трохи ще дописав те, що Я. Попух не знав, щоб потомки читали і знали про своїх батьків, дідів і прадідів, що вони не були байдужі, вони віддавали своє життя за свободу, за Українську державу.

Дорогі односельчани я витаю Вас усіх, знаних і незнаних, Ви всі мені рідні з любого села Узени.

Щасти Вам Боже!

СлаваУкраїні - Героям Слава!

Ваш сельчап: Устинський Григорій Миколайович з Канади.

МОЄ СЕЛО — ПОЧАТОК УКРАЇНИ. ..

Село Узени, повіт Станиславів (Тисменець-кий район Станиславської области) розташоване за 9 кілометрів на північний схід від Станиславова — зараз Івано-Франківськ.

Село межує з такими селами: Ганусівці, Побережа, Рошнів, Вільшиниця, Підпичари, Підлужя, Колодівка і Добрівляни.

Через село проходить бита кам’яна дорога зі Станиславова до Єзуполя — зараз Жовтень.

Я виріс в Узени, там полюбив чудову українську природу. І там я навчився любити і ненавидіти: любити свій нарід і не любити поневолювачів мого народу. І тому моє село-дороге мені і є початком моєї України, в горішньому кінці села, при битій дорозі стоїть ЦЕРКВА і дзвіниця. Велика церковна площа була обведена деревляним парканом.

Священика в нашому селі не було. Що другої неділі до Узени приїздив священик з Ганусовець. Він називався о. Янкевич, родич Станиславівського Епископа Комишина. Кир Григорій Хомишин: народився 25-го березня 1867 р. в с. Гадинківці на Тернопільщині. Митрополит Шептицький його іменував на Станиславівського Єпископа. Був арештований НКВД. Єпископ Хомишин сидів в Лук’янівській тюрмі в Києві. Кир Григорій мученик Христової віри, помер як мученик 28-го грудня 1945 р. у в’язничій лікарні НКВД в Києві.

Отець Янкевич крім відправи нічим більше не цікавився.

Після о. Янкевича в 1937 р. священики мінялися, так що невідомі їхні імена.

За більшовиків церква була замкнена, аж за Горбачова церкву відкрили. Священик був православний, московського Патріархату.

А в 1990—1991 р. село прогнало православного священика. Відправи провадив о. Путько з Івано-Франківська, а пізніше замінили другими отцями.

В селі Узени інтелігенції не було. Всю культурну працю провадили сільські самоуки. У1936 році цю прогалину заповнив Василь Король.

СВЯТИЙ ВЕЧІР НА ЧУЖИНІ РАДОЛЬФЦЕЛЬ, ДНЯ 6.1.1944 РОКУ

Вечір святий настав.

Всюди панував лад.

Нігде не чуть трівожних серен, Ні стрілу з гармат.

Тільки понад гори Альпи,

3 ясних прожекторів,

Довгим пасмом паде світло. Шукають матерів!

Показались ясні зорі На блакитнім небі.

Та всі такі веселі,

Що й ну - далебіг!

А ту дивлюсь, поміж ними Мов яка цариця -Ясним світлом своїм сяє То звізда - зірниця!

Так я стою, та дивлюся На небесні зорі,

А думки в голові рояться,

Мов риби у морі!

Миготять яснії зорі Довкола тихо -Лише часом пугач гукне Мов якесь лихо!

Вечір цей чудовий - Боже! Не такий як в інші дні,

Чому воно так, о Боже,

Чи то лиш здається мені!

Та сама природа каже,

Що нині святе Різдво.

А я грішний - прости Боже, Та додумався ледве!

Серце нараз забилось,

В очах засвітилось Ох! Не добре чую Боже,

Не добре зробилось!

Прокинувся, що зімною?

Чи я так заспався?

О Боже! То ж Святий Вечір. Я вже догадався!

Довелось вже й мені самому На чужині далеко -Між чужими без родини Перебувать свята!

Там мій батько, рідна мати При святій вечери.

А я? А я? Ох! Мій Боже У сірій шинелі!

На плечах держу я кріса, Очи все отверти,

На голові шолом залізний Та стою на варті.

Прекраснії доми мої, Казарми високі -Та що з того милий Боже, Коли болять боки!

Ох ! Згадав я хату рідну, Соломяну стріху -Тихе життя, мов у раю, Радість і потіху!

Там мій батько, стара мати при святій вечери.... Виглядає зі слезами,

Може син поверне!

Виглядає зі слезами,

Ох! Ти моя мати, Вечеряйте собі з батьком, Шкода й казати!

Вечеряйте Ви здорові, Мене забувайте, Забувайте, сина свого,

Та хиба згадайте!

Та згадайте, що Ви мали Сина лиш одного Та й той пішов до Дивізії, Щоб здобути права свого!

Та згадайте, помоліться До Бога на жертву,

А по війні, Бог поможе,

Я до Вас поверну.

БУДУЧНІСТЬ !

Гуляють хмари, сонце спить.

Над синім морем зоря зійшла.

А море широке-широке-глироке,

Ні берега, ні краю - не видно, нема!

Виплив човен серед моря,

Видніє здалека блискуче весло.

Вода об човен хвилями лоскоче,

А човен пливе-пливе в нічне тло!

Недолю співаю козацького краю.

Слухай, любий друже, що ввесь світ гуде,

Та життя козаче, мов човен на морю,

Але доля України, доля нам цвіте.

На спомин другови Грицеви - засилає друг М. Бойко: Засилаю Тобі, Грицю, пару маленьких віршів з моєї хвилевої поезії -Післав би знимку та немаю, але може Бог дасть, що ще будемо колись бачитись.

Здоровлю Тебе-

Слава Україні!

До побачення.

Михайло Васильович Бойко