Наукова бібліотека України


Loading
ПОХОДЖЕННЯ СЕЛА, ЙОГО ОРІЄНТОВНИЙ ВІК, ІСТОРИЧНІ ЯВИЩА І ПОДІЇ
Краєзнавство - Узин - Івано-Франківська область

ПОХОДЖЕННЯ СЕЛА, ЙОГО ОРІЄНТОВНИЙ ВІК, ІСТОРИЧНІ ЯВИЩА І ПОДІЇ, ПОВ’ЯЗАНІ ЗІ ЗМІНОЮ ВОЛОДІННЯ ГАЛИЧИНОЮ РІЗНИМИ ІНОЗЕМНИМИ ДЕРЖАВАМИ. БОРОТЬБА НАШИХ ПРЕДКІВ З ВОРОГАМИ ЗА СВОЮ ВОЛЮ

Село Узин Тисменицького р-ну Івано-Франківської області є одним із багатьох сіл Галичини, яке бере свій початок з сивої давнини. Усі жителі села вірять в те, що село одержало свою назву від річки, яка своєю вузькою смугою протікає вздовж села і розділяє село на дві поздовжні частини, східну і західну. Ця річка є узенька. і видно село дістало від неї назву Узінь (Узин). І по нині наші люди село так і називають.

В першому тисячолітті нової ери, коли Київська Русь, до якої входило і Галицьке князівство, запровадила християнство, наші предкі прийняли християнську віру. У1950-х роках, під час розробки кам’яного кар’єру, наші односельчани виявили місце побудови старої сільської церкви. Тим самим підтвердився факт історичного переказу, який дійшов до нас, що під час татаро-монгольського нападу село та церква були повністю зруйновані і спалені. Виявлені церковні експонати передано в Івано-Франківський історичний краєзнавчий музей.

Беручи до уваги виявлені археологічні знахідки та історичні дані, почерпнуті з переказів старожилів, можна припустити, що село бере свій початок ще задовго до нападу татаро-монгол на Галицьке князівство. Дату заснування села умовно можна окреслити першим тисячоліттям нашої ери, а можливо ще й раніше.

Теж донеслись до теперішніх нащадків і інші перекази, зокрема про боротьбу наших предків з татаро-монгольською навалою: на околиціі села є погорб, т. з. “Цапів горб”, який під сучасну пору поріс лісом і майже зрівнявся із землею. Перекази доносять, що це було спільне захоронення наших предків-односельців, які полягли в кривавому бою з татаро-монголами.

На сусідньому полі, так званому “Кошеківка”, є насипи сімох могил, які так і звуться - “Козацькі могили”. Переказ доносить, що на цьому місці відбувся запеклий бій між козаками і татаро-монголами, і в цьому бою козаки зазнали поразки, а їхні тіла, разом із зброєю та кіньми, спочивають у цих могилах. Існує також переказ, що із засідки, так званої “Козацької долини”, яка розташована на околиці села Узин, у видолинку між лісом “Дубиною” і ганусовецькою горою був здійснений раптовий напад на табір татаро-монголів, і табір був повністю зруйнований. Що можна сказати про всі ці перекази, які впродовж багатьох років передавалися в усній формі від покоління до покоління? Без сумніву, вони є історичними фактами, які ще до певної міри підтверджуються не стертими з лиця землі могилами. Але час може все це згладити і стерти з нашої пам’яти: як самі події, так і ще ледь помітні могили, німих свідків цих подій. І така загроза є реальною, адже, якщо взяти період Галицько-Волинського князівства, період загарбання його Польсько-Литовським князівством, період визвольної боротьби Богдана Хмельницького з польскою шляхтою - цей великий проміжок історії нашого села, так би мовити, повністю згладжений з пам’яти нашого покоління. Чи може наші предки були осторонь тих всіх подій, які вирували довкола них? Звичайно, що ні. А події ці були бурхливі і не мало наших предків поклали свої буйні голови у боротьбі з різними зайдами та ворогами нашого народу.

ПРО СЕЛО УЗИН (УЗІНЬ)

Австрійська статистика 1900 року подає такі дані про с. Узінь: мешкальних домів - 166, мешканців - 973, з того -128 римо-католиків, 834 - греко-католиків і 11 - Мойсеевого віровизнання. За національним поділом: поляків - 134, а українців -839. Виходить, що одна частина жидів подала себе (або їх так зачислено) за поляків - 6, а інша за українців - 5. Польська статистика з 1921 року подає, що в Узені було: 228 домів та 1092 мешканці, з чого римо-католиків - 188 осіб, греко-католиків - 899 і 5 мойсеєвого віровизнання. За національним поділом поляків було 190, українців - 899, а жидів - 3.

Та сама польська статистика з 1931 року подає, що на цей час в селі було 259 домів і 1308 мешканців.

Знаний український історик Володимир Кубійович у своїй кінизі “Етнічні групи південнозахідньої України (Галичини) на 1. 1. 1939: національна статистика Галичини”(\УіеБЬас1еп -1983) подає, що с. Узинь Станиславівського повіту нараховувало на час перед другою світовою війною 1400 мешканців, 1110 з яких становили українці, 50 - поляки, 240 - латинники. Латинники - це українці, які переходили на римо-католицький обряд, щоб одержати працю у фільварку польського чину оо. Домініканів. За тим ж джерелом, станом на 1880 р. в Узині з 839 осіб мешканців було - 725 греко-католиків, 89 римо-католиків та 25 юдеїв. Доречі, українську історичну назву села проф. Кубійович подає як УЗИНЬ, а польську урядову - як UZIN (УЗІНЬ).

Статистика, наведена вище, підтверджується історічними періодами, коли одне поневолення змінювалося іншим. Після першого розпаду Польщі територія східньої Галичини увійшла до складу Австро-Угорської імперії, панування якої тривало до “весни народів” 1917 р. Розпад імперій зумовила перша світова війна, яка вибухла у 1914 р. Багато наших односельчан брали участь у цьому збройному конфлікті двох світових потуг того часу - Австро-Угорської та Російської монархій, проливаючи кров за чужі інтереси. Згадаймо і вшануймо тут тих, котрі загинули під час Першої світової війни, а саме в 1914-1917 роках, щоб пам’ять про їхню жертвену загибель нащадки не забули ніколи.

Імена загиблих односельчан у 1-ій світовій війні:

1.    Бендус Олекса Якимович;

2.    Бойко Григорій Олексович;

3.    Борковський Михайло Франкович;

4.    Бойчук Онуфрій Дмитрович;

5.    Боберський Роман Проццевич;

6.    ВільчинськийІлькоІванович;

7.    Гількевич Семко Прокопович;

8.    Дехтяр Іван Павлович;

9.    Дехтяр Федір Павлович;

10.    Дехтяр Семко Григорович;

11.    Дехтяр Захар Іванович;

12.    Драбчук Панько Костянтинович;

13.    Захарчук Антон;

14.    Коростіль Гнат Якович;

15.    Коростіль Казимир Демінькович;

16.    Мойсей Михайло Федорович;

17.    Мазур Максим Васильович;

18.    Олексишин Олекса Антонович;

19.    Прошак Максим Панькович;

20.    Рошко Микола Андрійович;

21.    Слободян Михайло Демінькович;

22.    Томин Олекса;

23.    Тилечкан Ілько;

24.    Устинський Максим;

25.    Устинський Савко(Гунта);

26.    Устинський Гнат Кирилович;

27.    Устинський Іван Кирилович;

28.    Устинський Василь Кирилович;

29.    Філій Микола Кирилович.

Повернулись з фронту інвалідами:

1.    Басіїв Пилип (втратив два пальці на правій руці);

2.    Гнесь Михайло Ількович (ушкоджена права рука);

3.    Гнесь Юрко Андрійович;

4.    Устинський Микола Григорович (втратив праву ногу).

Всі вони загинули чи втратили здоров’я на австрійсько-російській війні за інтереси Габсбургської монархії. Розпалася Австро-Угорська імперія і на її уламках з’явилися нові держави. На західні землі України знову стали зазіхати її сусіди, зокрема Польща. Виникла нагальна потреба створити свою державу. Так, 1 листопада 1918 p., в місті Львові проголошується Західно-Українська Народня Республіка (ЗУНР).

ВІДОЗВА ДО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Найвищою властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішним днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави. Дальші зарядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної Ради. Взивасться населення до спокою і послуху тим зарядженням. Під цею умовою безпечність публічного порядку, життя і маєтку, як також заосмотрення в поживу вповні заручається Львів, дня 1 листопада 1918 р., Українська Національна Рада.

Український Народе!

Голосимо Тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави.

Дня 19 оісовтня Твоєю волею утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська Держава і її найвища власть - Українська Національна Рада. З нинішним днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій тереторії Української Держави.

Український народе! Доля Українсьскої Держави в Твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу.

Всі жовніри української народности підлягають від нині виключно Українській Національній Раді. Всі вони мають стати на її оборону. Українських жовнірів з фронту відкликається отсим до рідного краю на оборону Української Держави.

На відозву Української Національної Ради на захист своєї держави в селі Узінь (Узин) створюється спеціальний комітет, першорядними завданнями якого були набір і відправлення на фронт рекрутованих стрільців, забезпечення фронту продуктами харчування і т. п. До складу цього комітету входило чотири чоловіки, зокрема:

1,    Бойчук Михайло Гнатович - член комітету;

2.    Дехтяр Михайло Іванович - староста села;

З- Попух Дмитро Федорович - член комітету;

4. Бажалюк Іван Григорович - член комітету.

За це пізніше польська окупаційна влада усіх їх переслідувала.

Подаємо список наших односельчан, які загинули в 1918-1920 pp. в боротьбі за волю України в рядах армій ЗУНР та УНР. Вічна пам’ять та шана Українським Січовим Стрільцям (УСС) з с. Узинь, які поклали своє молоде життя на вівтар самостійносте України. Ось їхні імена:

1.    Бойко Роман - кошовий;

2.    Бойко Максим Михайлович - розвідник;

3.    Бойко Михайло Гаврилович - стрілець;

5.    Боберський Михайло Юркович - чотовий;

6.    Гнесь Іван Онуфрійович-стрілець;

7.    Дехтяр Григорій Іванович - стрілець;

8.    Олійник Яків Романович - стрілець;

9.    Олійник Пилип Онуфрійович - стрілець;

10.    Остапович Пилип Юркович - стрілець;

11.    Попух Степан Захарович - студент;

12.    Парила Дмитро Романович - стрілець;

13.    Радковський Семко Дем’янович - стрілець;

14.    Радковський Дмитро Микитович - стрілець;

15.    Радковський Василь Семенович - стрілець;

16.    Савлюк Микола Якович - стрілець;

17.    Устинський Проць Вофримович-горнет;

18.    Устинський Антон Гаврилович - стрілець;

19.    Худяк Михайло Давидович - стрілець;

20.    Худяк (Остапович) Максим Бенедиктович - розвідник;

21.    Шіндак Іван Микитович - стрілець.

Вони стали безсмертними в нашій пам’яті і увійшли в історію як герої, що полягли за нашу волю. їх прах розвіяний по цілій Україні, але подвиг не пропав даром - він вторував стежку нашим новим борцям, які їх замінили в майбутній боротьбі з ворогами нашого народу.

Прийшла нова окупація Західних Українських Земель (ЗУЗ) польською владою. Настало нове панування новітньої польскої шляхти. Але воля до боротьби за звільнення від поневолювачів не згасала в народі. З історії Галичини знаємо, що в цей період створюються різні політичні організації (ОУН, КПЗУ), об’єднання. Були в селі і окремі прихильники КПЗУ, але це були ті люди, які також мріяли звільнитися від польського панування і з’єднатись з східною Україною. їх звали русофілами, бо вони перебували під впливом соціялістичної ідеології, яку пропагувала комуністичні Москва і Київ через пропаґандивну літературу. Було в селі також багато прихильників польського панування, це привело до поділу села на сфери впливу. Частина села, яка була розташована неподалік від польского панського двору і фільварку польських оо. Домініканів, була сполонізована. Проживало там теж багато поляків за національністю і по змішаних шлюбах. В основному вони працювали на панському дворі і мали сталий заробіток, по тих часах немалий. Вони були більше соціально захищені польською владою. Так як всі адміністративні важелі були в їхніх руках, вони мали свою школу, побудували “Кулко рольніче”, клуб, костел. Вони провадили окремо культурні заходи, також заборонялось дівчатам і хлопцям одружуватись, як з одної сторони так і з другої сторони, а це приводило до кривавих конфліктів і ненависти.

Несполонізована частина села, під впливом національного відродження, мріяла і боролась за відродження своєї держави. Односельчанам, під впливом таких патріотів, як Остапович Дмитро, Микола Устинський, Михайло Бойчук, Йосип Бойко та інших, вдалося побудувати своїми власними силами новий будинок-читальню “Просвіти”. Земельну площу під забудову подарував Роман Федорович Попух. Раніше молодь змушена була проводити свої сходини і зібрання по хатах, а літом на млаках. Важливу роль у зростанні національної свідомості та відродженні національно-культурного життя нашого села відіграв у ті роки Король Василь Стахович.

Король Василь Стахович служив у польській армії в Станиславові (тепер Івано-Франківськ) при кавалерії, мав військове звання офіцера (плютрновий), провадив при війську духову оркестру. Після військової служби Король був запрошений на просвітянську працю в наше село Узінь (зараз Узин). Постаралися заанґажувати Короля на працю в село: Михайло Бойчук, Микола Устинський, Гаврило Устинський, Дмитро Остапович, Василь Козакевич, які йому запевнили мешкання, харчі і платню.

Культурна праця, під його проводом, розвивалася дуже скорим темпом. Молодь набрала великої охоти до культурної праці. По цілоденній праці хлопці і дівчата охоче йшли до читальні на проби хору, проби вистав, спортові вправи “Сокола”, танцювального гуртка національних танців тощо. Така жвава праця дала скоро гарні успіхи й наше село стало промінювати на сусідні села. Першу виставу “Козацька пімста” відіграно при переповненій залі читальні. Багато людей мусіли вернутись домів, бо невистачило для них місця.

Такий успіх ще більше заохотив молодь до праці, й незабаром після того відбулась друга вистава “Сватання на Гончарівці”, а за нею пішли ще такі як: ”Мати-наймичка”, “Тарас Бульба”, “Довбуш”, “Невільник”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Пошились в дурні” й інші. Наш аматорський гурток і танцювальні групи брали участь в різних імпрезах в довколишніх селах, а теж і в Станиславові. Король, який закінчив духовну семінарію, впровадив в селі дяківську школу, де вчив двох хлопців, а саме: Григорія Миколайовича Устинського і Івана Гавриловича Устинського. Василь Король походив з села Дичків колишнього Рогатинського повіту. Був на той час добре освіченою людиною, палким патріотом своєї Батьківщини - України.

В селі він заснував також осередок “Просвіти”, керував ним, був теж дяком при церкві, створив молодіжну організацію “Соколи”, атакожчленство “МатірнеТовариство”, створив і дерегував церковним та свіцьким хорами, організовував фестини, концерти, ігри, спортові

вправи вежі, та інші культурні заходи. Він провадив національно-виховну роботу серед молоді, виховуючи її в дусі патріотизму до своєї держави. Ширину його діяльности просто неможливо осягнути і оцінити. Він користувався палкою любов’ю серед населення. Король зорганізував членство ОУН (Організація Українських Націоналістів) в підготовці до організації. Присягу склали вночі на цвинтарі під скульптурою Ісуса Христа. Приймав присягу Король. Відтак почалась підпільна праця. Присягу приймалося в селі Ганусівці Івано-Франківської області, бо Король в 1938 р. оженився там з місцевою дівчиною - учителькою Олюсею Вовк, там ж, в Ганусівцях, він і жив.

Члени Організації Українських Націоналістів:

1.    Бойчук Василь Михайлович, псевдо - “Крайний”;

2.    Бойко Олекса Дмитрович, псевдо - “Бабин”;

3.    Дехтяр Василь Григорович, псевдо - “Ліс”;

4.    Король Василь Сгахович-зверхник групи, псевдо “Сірко”;

5.    Остапович Дмитро Павлович, псевдо - “Старий”;

6.    Устинський Григорій Миколайович - псевдо “Лис”;

7.    Устинський Михайло Олексович, псевдо - “Довбуш”.

Бойчук Василь Михайлович - виріс в сім’ї заможного селянина, був прихильником своєї Української держави. Був провідником організації “Соколів” за Польщі. З приходом комуністичної Москви в Західну Україну після загарбання Польщі в 1939 р. був арештований НКВД, але йому пощастило втекти з-під арешту, де переховувався до листопада 1940 року, в листопаді рішив перейти кордон до Польщі на німецьку сторону, був схоплений НКВД в Дрогобичі на залізничній станції, сидів в тюрмі в Станиславові (тепер Івано-Франківськ), де був страчений. Напевно його прах спочиває в Дем’яновім Лазі, де по розпаді Радянського Союзу, як відродилася Соборна Українська Держава, наочний свідок виявив спільну могилу, в якій поховано сотні наших помордованих людей.

Бойко Олекса Дмитрович - виріс в сім’ї незаможного селянина, виховувався на ідеях патріотизму до своєї держави. З приходом в 1939 р. совітів був змобілізований до чинної військової служби в Червоній армії, брав участь у радянсько-фінській війні, і там загинув.

Дехтяр Василь Григорович - виріс в сім’ї посередніх достатків, виховувався в дусі національного свідомого патріота. З приходом в 1939 р. совітів, жив на господарці, з вибухом німецько-совєцької війни в 1941р. був мобілізований у совєцьку армію, звідки пощастило йому втекти в Проскурові. У 1943 році вступив до лав Дивізії “Галичина”, брав участь у боях під Бродами з большевицькою комуною в 1944 році, де й загинув.

Король Василь Стахович - народився в селі Дичків Рогатинського р-ну Івано-Франківської області. Закінчив семінарію, був покликаний до польского віііська, служив в Станиславові, зараз м. Івано-Франківськ. Король, бувши студентом гімназії, став членом ОУН.

Остапович Дмитро Павлович - виріс в сім’ї незаможного селянина, виховався під впливом прихильників незалежності своєї національної незалежної держави. Був арештований за польської окупації за активну діяльність в селі, працював в кооперативі. З приходом в 1939 році москалів у Західну Україну, був арештований НКВД в 1940 році за доносом Гнеся Івана Йосиповича сексота НКВД. Однак по трьох місяцях тюрми і тортур він зумів якось вирватись на волю. У червні місяці 1941 року почалась війна між Німечиною і СССР. З приходом німців до Станиславова Остапович одержав наказ від українського проводу стати старостою села, а секретарем став Микола Григорович Устинський. Остапович дав наказ Григорію Миколайовичу Устинському зорганізувати охоронну поліцію. Остапович прилюдно стратив донощика Гнеся Івана Йосиповича. З другим приходом в 1944 р. Червоної армії, Остапович Дмитро Павлович пішов у підпілля. Його сім’ю вивизли в Сибір. Після Сталінської амнестії (хто вийде з лісу і зголоситься м - небуде караний), Остапович зголосився. Жив у селі, але в невдовзі був страчений, невідомо точно ким і де.

Устинський Григорій Миколайович - виріс в сім’ї селянина середнього достатку. По закінченні народної школи допомагав батькові на господарстві, бо був найстаршим сином у батьків. З приходом Короля Василя в село на просвітянську працю іде вчитися на дяка і диригента.

Король дав мені більше свідомости про Україну, ніж дала мені польська школа за вісім років”, - згадує тепер пан Григорій. Під впливом Короля він, будучи самовідданим українським патріотом, першим в селі ще у 1938р. стає членом Організації Українських Націоналістів (ОУН). Того ж 1938 року був арештований польскими жандармами за проукраїнську діяльність в селі, але за відсутності доказів був звільнений з арешту. В 1939 році вибухла Друга світова війна, Польща була блискавично окупована гітлерівською Німеччиною. Дивлячись на конання Речі Посполитої, Сталін вирішив і собі ’’вхопити ласий кусень” - Червона Армія окупувала Західну Україну. Прийшли нові окупанти, совіти. Григорій Устинький боляче переживає двадцять два місяці совіцької окупації. Багато разів був кликаний на допити НКВД, котрі відбувалися в читальні “Просвіти”, перейменованій новітніми опричниками на ’’Сєльбуд”, але щасливо поминув арешту. 22 червня 1941 року коричневий і червоний імперіялізми зійшлися у смертельному двобої. Більшовики відкотилися в глиб Росії, а в Галичину прийшла ще одна, тепер вже німецька окупація нашого народу, у висліді якої Григорій Устинський опинився на примусових роботах в Німеччині, а відтак, по закінченні війни, залишився у вільному світі і тепер проживає в Канаді.

Устинський Михайло Олексович - виріс в національно свідомій сім’ї селянина-середняка, брав активну участь в різних просвітянських заходах. З приходом в 1939 році совіцьких війск, жив на господарці з батьками.З вибухом війни між Німеччиною і СССР в червні 1941 року був мобілізований до Червоної армії. Пропав без вісти.

Василя Короля, як офіцера польської армії, ще на початку Другої світової війни у вересні 1939 року влада покликала до війська, але в короткому часі він повернувся щасливо домів. З приходом в Західну Україну нових окупантів, Радянської влади, коли в короткому часі почались арешти і вивози на Сибір, Король з дружиною переїхали до міста Дрогобича, і там пережили першу большевицьку окупацію. В 1941 році, з вибухом німецько-совєцької війни та з приходом німців в Галичину, вони повертаються до м. Станиславова і Василь Король відновлює в своїх селах організаційну діяльність. Під кінець німецької окупації він створює партизанські загони самооборони, які мали перейти в УПА. Воював з німцями і совітами, загинув, виборюючи Українську Самостійну Соборну Державу. Після його смерті Провід Українських Націоналістів наіменував Короля Василя, псевдо “Сірко”, поручником. Місце загибелі невідоме. Його дружину з родиною большевики вивезли на Сибір.

У вересні 1939 року, з приходом в Галичину чергових окупантів, так званих “визволителів”, почали запроваджуватися на західних землях України нові порядки. Реквізують польський двір та його землі, реквізують церковні землі та інші фільварки. Ці землі роздають в тимчасове користування селянам. Спочатку, з приходом Червоної Армії на західні землі України, частина населення поставилась з прихильністію до ’’визволителів”, зустрічали їх квітами, хлібом і сіллю. Думали, що звільнившись від панського поневолення і об’єднавшись зі східною Україною, заживуть вільно та щасливо. Так само і деякі наші односельці з Узеня, які були під впливом москвофілів, віднеслись до “визволителів” з прихильністю. Проте радісь була передчасною. Розпочалися арешти національно-свідомих українців, інтелігенції та духовенства, почалося їх методичне і планомірне нищення в катівнях НКВД. Зокрема в нашому селі, арештовують Бойчука Василя Михайловича, члена ОУН. Перший раз йому вдається вирватись з рук НКВД та деякий час переховуватися від енкаведистських нишпорок. Однак, в листопаді 1940 р. знову потрапляє до рук НКВД. Був схоплений на залізничній станції в місті Дрогобичі, де плянував перейти на німецьку сторону. Сидів у тюрмі в Станиславові, де правдоподібно і був страчений. Заарештовують Устинського Івана Гавриловича, і слід за ним пропадає. Забирають Худяка Григорія Юрковича та знищують його. Остапович Дмитро Павлович, як член ОУН, теж був заарештований НКВД, однак зумів вирватись з їхніх лабет.

Новостворена радянська влада забороняє діяльність осередку “Просвіти”, молодіжну організацію “Соколи”, матірне братство, ліквідує читальню “Просвіти”. Було заборонено діяльність всіх політичних партій, як тих, які були легальні за польської влади, так і діючих на нелегальних засадах. Не оминула ця заборона і КПЗУ, членів якої пізніпше було піддано репресіям. Нова адміністрація, створена з числа комуністично налаштованих осіб та різноманітних запроданців, намагається створити в селі колгосп, заснувати осередок комуністичної партії, комсомольську організацію та інші громадські організації радянського ґатунку. З цією метою в село приїджають уповноважені з области і району. Часто приїжджає в село Безкровний - секретар обкому, Сфремов - голова району, Яленко - оперуповноважений, Стародуб - завідуючий військовим обліком і т. п. Але створити комуністичний актив і колгосп їм таки не вдалось. Причиною цієї невдачі видно стали два фактори: це несприйняття населенням комуністичної ідеології з її жорстокою кривавою диктатурою та високий рівень національно-патріотичної свідомості наших сільчан, виплеканої діяльністю у нашому селі Василя Короля ще за часів польського панування. На той час у сусідніх селах Ганусівцях і Добрівлянах колгоспи вже були створені, бо там ще за Польщі діяв комуністичний осередок.

Два криваві режими, фашизм і комуно-фашизм, маючи за єдину ціль світове панування, готувались постійно до війни між собою. Одні, під гаслом націонал-соціялізму, ратували за світове панування арійської нації, інші, під облудним прикриттям інтернаціоналізму, за перемогу “світової революції”. Зудар між ними був закономірним, так як не могли дві імперії, які мали однакові амбіції, одночасно володіти світом. Нагальна потреба знищити супротивника спричиняє перебудову економіки двох світових потуг на воєнний лад та прискорює темпи підготовки до війни. Большевики обкладають людей непомірними податками, змушують до важкої дармової цілоденної праці. Зокрема, у нашій місцевості одноосібників, які мали коней, заставляють безоплатно працювати на будівництві аеродрому (летовиська) в Станиславові, вивозити ліс з Карпат і т. п.

З Узеня забирають до Червоної армії т. з. ’’призовників”, підневільних рекрутів, як ’’гарматне м’ясо” для задоволення імперських амбіцій червоного монстра. Три річники, а саме молодих хлопців 1917-1918-1919 років народження поглинув воєнний молох. Поквапна мобілізація наших мужчин відбувалася і в перші дні війни. Майже всі мобілізовані узеньці, за винятком одиниць, загинули на фронтах. Згадаймо їх тут поіменно:

1.    Бойко Олекса Дмитрович, член ОУН, загинув на Фінляндському фронті;

2.    Бойко Панько Михайлович, загинув на Фінляндському фронті;

3.    Бенлус Йосип Олексович, загинув на Фінляндському фронті;

4.    Борковський Станіслав Миколайович, загинув на Фінляндському фронті;

5.    Борковський Михайло Іванович, загинув;

6.    Гнесь Василь Ількович, загинув;

7.    Гнесь Дмитро Петрович, загинув;

8.    Гнесь Йосиф Михайлович, загинув

9.    Гудима Василь Михайлович, загинув;

10.    Дехтяр Дмитро Михайлович, загинув;

11.    Дорож Іван Романович, загинув;

12.    Заяць Михайло Андрійович, загинув;

13.    Коростіль Панько Юркович, загинув;

14.    Попух Петро Михайлович, загинув;

15.    Попух Петро Захарович, загинув на Фінляндському фронті;

16.    Попух Дмитро Дмитрович, загинув;

17.    Радковський Онуфрій Іванович, загинув (ст. лейтенент радяї іської армії);

18.    Радковський Микола Михайлович, загинув;

19.    Скусяк Григорій Михайлович, загинув;

20.    Савлюк Іван Іванович, загинув;

21.    Устинський Михайло Олексович, загинув (член ОУН);

22.    Устинський Микола Олексович, загинув;

23.    Устинський Василь Григорович, загинув;

24.    Філіп Микола Іванович, загинув;

25.    Худяк Тома Васильович, загинув;

26.    Шевчук Степан Дмитрович, загинув.

Учасники бойових дій, які повернулися з фронту живими та інвалідами:

1.    Бойко Іван Матвійович;   

2.    Бойко Г нат Максимович;

3.    Борковський Михайло Іванович (Серафцстга)- інвалід;

4.    Борковський Каспро Михайлович;

5.    Гнесь Микола Григорович;

6.    Галькевич Микола Якович-інвалід;

7.    Дехтяр Іван Михайлович;

8.    Дехтяр Іван Дмитрович;

9.    Коростіль Василь Юркович;

10.    Мойсей Федір Михайлович - інвалід;

11.    Радковський Дмитро Григорович - інвалід;

12.    Устинський Олекса Тимкович;

13.    Устинський Іван Павлович;

14.    Устинський Іван Григорович;

15.    Устинський Михайло (Цванцик);

16.    Вовк Михайло (Глинник).

Ветерани війни:

1.    Заяць Федір Андрійович;

2.    Королик Юрій Павлович - інвалід;

3.    Кузьмич Микола Прокопович;

4.    Коростіль Петро Гнатович;

5.    Комановський Михайло Микитович;

6.    Прошак Іван Максимович;

7.    Радковський Григорій Іванович;

8.    Савлюк Григорій Якович.

Репресовані в 1940 р. москалями:

1.    Бойчук Василь Михайлович;

2.    Устинський Іван Гаврилович;

3.    Худяк (Вільчинський) Григорій Іванович.

На околиці Станиславова з ранньої весни 1941 р. почалось алярмове будівництво аеродрому і ангарів для літаків. З довколишніх сіл, які прилягають до Станиславова, виганяли все населення на це будівництво, окрім школярів і старих немічних людей. Ґазди, котрі мали коней, фіра за фірою возили з Бистриці ріки шутер на аеродром. Сотні робітників плянтували землю і розправляли шутер, а солдати із “стройбата”, переважно чеченці і киргизи, бетонували злітну смугу. Робота кипіла вдень і вночі. Енкаведисти стояли шталером від ріки Бистриці аж до аеродрому, підганяючи фірманів зі шутром. Всі в’їзні дороги у Станиславів закрили шлагбаумами. На аеродромі збудували наметові бараки. Тут люди спали просто на землі, а фірмани на своїх возах. На аеродромі теж і харчувалися. Щодня там варили макарони, а на обід давали гороховову зупу і 200 грамів хліба. Для коней троха сіна і вівса. Платні жодної за роботу не давали.

І раптом 22-го червня 1941 р. в неділю раненько загули якісь чорні літаки з хрестами... І зі страшним ревучим свистом опустилися низько над аеродромом, і посипались німецькі страшні бомби!.. Ангари, літаки - усе запалало! Довкола паніка, крик. І народ - хто пішки, хто кіньми - всі втікали від страшної смерти хто куди... І так війна почалася. Через кілька днів у Станиславів вступили мадярські і німецькі війська. А перед нашим знедоленим народом відкрилася страшна картина, яку залишило нам на довгу згадку московсько-жидівське НКВД. Наші люди, всі, хто був живий, наша молодь з довколишніх сіл - всі пішки спішили до Станиславова до чекістської тюрми - був і я там яко свідок... Добігаючи до тюрми я побачив хмару великих чорних мух, які суцільно вкривали тюремні вікна, що виходили з підвальних приміщень. Так як вікна не були дуже щільно забиті дошками, то ці мухи у величезній кількості через шпари між дошками вилітали з підвалу, обліплюючи чорною мантією тюремне довкілля. Коли я зайшов у тюремний двір, він увесь вже був застелений сотнями трупів наших мучеників, котрих продовжували виносили з підвалу і клали на дворі на землю для опізнання.

У приміщені я побачив довгий коридор, в якому не було видно жодних дверей, що вели б до камер. Всі двері були акуратно замуровані та чисто забілені. Люди, які були у коридорі, довбали, ламали стіни і шукали дверей. Натрапивши на пройму в мурі, розвалювали свіжо змуровану цегляну перепону і виламували міцні тюремні двері. І тут я побачив “нелегкий труд” НКВД. Десятки трупів у кожній камері лежали, мов оселедці в банці, один на одному-лежали наші мученики. Трупи з багатьох камер були чорні, мов вугілля, а одежі на них - лише клаптики, що не догоріли. Трупи були винесені з тюремних казематів і покладені обабіч дороги так, щоб серединою був прохід. Зорганізована поліція тримала стійку (шпалір). Коли прибула німецька і мадярська війскова комісія, мадярський генерал з своїм ординарцем їхали на конях серединою і робили знимки, коли приїхали до замордованої жінки, котра, будучи в тяжи, була замордована у нелюдський спосіб -червонозоряні кати розпороли їй живіт, витягнули немовля та прибили його мамі до долоні. Коли генерал побачив цю страшну картину, він спинив, зліз з коня, підійшов ближче до замордованих жінки і дитини й заплакав. Відтак вже далі не їхав оглядати, а сів на коня та від’їхав.

Один з устійнених катів мав прізвище Рот. Був жидівського походження, жив на Вовчинецькій вулиці. Він мордував в’язнів у нелюдський спосіб, за що дістав у нагороду від своїх зверхників мотоцикля, на якому й хотів втекти на схід, коли німці зайняли Галичину, але в Чорткові його впіймала наша поліція, і цюгасом припровадила його до Станиславова, де він склав зізнання про морд в’язнів у Станиславівській тюрмі. Опісля його передали німцям, а ті повісили Рота за скоєні злочини на ринку, де він висів дві доби. У Цей час в газетах було оголошення, щоб люди йшли дивитися на ката українського народу.

Так наші “визволителі”, так би мовити “старші брати по крові”, лишили нам на спомин свою до нас “любов і братерство”, щоб ми незабували, і щоб надалі мріяли повіки з ними об’єднатися в “єдіную і нєдєлімую Русь”.