Наукова бібліотека України


Loading
КОРОТКА ІСТОРІЯ ЄЗУПОЛЯ З ЧАСУ ЗАСНУВАННЯ ДО ДЕМОКРАТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ 90-Х РОКІВ XX СТОЛІТТЯ
Краєзнавство - Єзупіль - Івано-Франківська область

Селище міського типу Єзупіль належить до селищної ради смт. Єзупіль Тисменицького району Івано-Франківської області. Розташоване на віддалі 15 км від обласного та 25 км від районного центрів. Шляхи сполучення з обласним і районним центрами - залізнична дорога з 1866 року (станція Єзупіль Львівської залізниці) та шосейна дорога. Лежить селище в межиріччі р. Дністер (правий берег) та р. Бистриця (лівий берег). Навколо селища підносяться невисокі гори та підвищення, порослі лісом. Колись воно називалося ЧЕШИБІСИ і було розміщене в західному напрямку від сучасного селища. Засноване десь в XIV ст. Теодор Микитин у своїй історичній повісті “Не пощербились мечі”, в якій він розповідає про історію Галицько-Волинського князівства XIV ст., згадує про село Чешибіси, яке належало галицькому канцлеру Дмитру Деньку, який звідти вивозив мед, віск та інше”.' Перша згадка про село знаходиться у Галицьких актах 1435 року. Власник цього села Розумек Іван у цьому ж 1435 році з жінкою Ганною продає село Чешибіси Мартинові з Броцімовіц, а через два роки продає і прилеглі до Чешибіс села Ганнусівку, Бортники та інші Михайлові з Бучача, колишньому галицькому каштелянові за 1000 гривен польської валюти на вічні часи. За Михайла Бучацького Чешибіси стають містечком. За дослідженням І. Дейчаківського, “в записках галицьких судів за 1443 рік є згадка про війтівство в Чешибісах, що, на думку Олександра Чоловського, означає наявність в осади магдебурзького права, бо війт як репрезентант ґміни виступав тільки в осадах з німецьким правом, де існує судівництво”.2

Історією не передано, хто заснував це село і коли. Назва сама говорить про поганське походження. Професор Володимир Грабовецький в Нарисах історії Прикарпаття” пише, що від таких назв, як Чешибіси, глибоко старовинних за своїм походженням, чується відлуння Давньоісторичного, давньослов’янського і княжого походження”.3 Назва

Чешибіси дуже давня і за переказом спершу стосувалася лісистої гори на Буйному, де височить скеля з печерами. ’’Дуже давно, - розповідає народна легенда, - мешкали в тій околиці великі люди Велети, які настільки розгордилися, що зачали до неба будувати величезні сходи, аби Бога з неба вигнати, але були покарані потопом, який їх винищив. Вціліло тільки два Велети - старий і молодий, які схоронилися на найвищій горі, але в їхньому роді не було жінок, і вони з часом вимерли. Після потопу сотворив Бог менших людей, таких, як нині, що довго залишалися під владою чортів і бісів, яких винищив св. Яцек з Домініканами. Тоді в лісі на Буйному над Бистрицею, яка в тім місці творить озеро, постав монастир ченців. Ті монахи з часом попали у великий гріх, і Бог їх покарав, бо цілий монастир запався глибоко в землю. Лишилася тільки скала з печерами. На Івана вночі з-під землі чути дзвони і співи тих монахів”.4

Михайло Худаш у своїй публікації вказує, що первісна назва поселення була не Чешибіси, а Тішибіс”... .Особова назва Тішибіс могла виникнути як іронічно-зневажливе прізвисько за професією чи заняттям, скоріше за все, в давнину скоморохів, яких, як відомо, церква переслідувала, їх заняття вважали бісівським, а самих їх слугами біса. Оскільки заняття скоморохів було переважно розважальним, світським, за оцінкою церкви - бісівським, то до них у певній місцевості сповна могло “прилипнути” прізвисько (спочатку апелятив) тішибіс (той, що виконує "бісівські" розваги і цим "тішить біса".51  І друге його припущення такого змісту: ’’Тішибіс - це не що інше, як сполучення за допомогою сполучника -і-, який перейшов у -и-, двох окремих особових власних імен, мабуть, імен двох братів, Тіш і Біс. Отже, назва цього населеного пункту Тіш-и-Біси мала первісне значення ’’рід (або піддані) Тіша і Біса”.6

Дуже цікаву версію походження старовинної назви записав Магновський А. В. у жителя Єзуполя Чеверди Антона Федоровича, 1892 р. н. Він розказував, що колись Галич був містом, де судили людей, в Тязеві їх страчували, а в Чешибіси засилали тих, хто повинен був відбувати покарання, тобто “прочесати дурня”.7 Житель селища Помф’юк М. П. записав у старожила Костіва Мафтея Григоровича, 1902 р. н., таку версію щодо покарання злочинців. Винних привозили в Чешибіси, де у певному місці у два ряди стояли гридні (вояки) з палицями. Засуджений змушений був пройти через цей ряд і отримати від кожного вояка певну кількість палиць. Таким чином виганяли біса. Етимологічно ЧЕСИ-БІСИ складається з дієслова “чесати “ і іменника “біс”. Коли вдуматися у з’єднання цих двох слів, то пригадається, що в IX ст. нашої ери в північному підніжжі Карпат проживав народ бессів-біссенів, яких пізніше названо печенігами. Печеніги були мешканцями цих земель. Їх орди блукали ще в Х-ХІ ст., і сліди їхні залишилися. Чорний ліс між Луквою і Бистрицею в VI ст. називався лісом Печенігів. Печеніги були розбійниками, які проживали там, де Покуття сходиться з Підгір’ям. Це власне околиця ЧЕШИ-БІСИ. “Чесати” могло означати місце втечі або розбиття біссів, тобто печенігів. Можливо, що від цього пішла назва села, тим більше, що гуцули і тепер згадують якийсь дикий народ бесси-осини.

В 1486 році ЧЕШИ-БІСИ належали знатній Маргариті. Маргарита мала грамоту королівської величності на ЧЕШИ-БІСИ. В 1489 році вона віддає ЧЕШИ-БІСИ своїй дочці Ганні, дружині Львівського мечника Андрія Свірського за 1000 угорських флоре. Про закабалення народних мас ЧЕШИ-БІС говорить судова справа між галицьким підсуддею Андрієм Черневським та чешибіською шляхтянкою Ганною Каменецькою, яка довгий час переховувала втікачів Грицька, Міхна і Пашка. 4 травня 1588 року польський король дарує містечко ЧЕШИБІСИ Якову Потоцькому, який почав там будувати укріплення проти татар. В 1594 році татари напали на містечко і повністю його зруйнували. Яків Потоцький, який врятувався від татар, з метою зміцнення влади та насадження католицизму серед українського населення, в 1597 році за дозволом нунція Львівського архієпископа Соліковського починає будувати домініканський монастир, але не на місці колишнього містечка ЧЕШИ-БІСИ, зруйнованого татарами, а ближче до річок Дністра та Бистриці. Територія навколо монастиря починає заселятися католиками. Нове містечко, що виникає, одержує назву не поганську, як колись, ЧЕШИ-БІСИ, а християнську ЄЗУПІЛЬ. Слово “ЄЗУПОЛЬ” складається з двох частин: ЄЗУС - Ісус, християнський Бог, ПОЛЬ - латинською мовою означає місто. Це - твердиня чи місто Ісуса Христа. ’’Потоцький під час облоги чудом вцілів. З вдячності, що вцілів, він побудував у Чешибісах домініканський костел і кляштор. Забезпечив їм опісля Утримання. Після того змінив назву на Єзупіль, що також пов’язано з його щасливим спасінням від татарської облоги під час пожежі з вигуком Єзус, дай поле”.8

Житель Єзуполя Чеверда Антон Теодорович подав таку версію походження назви Єзупіль. Це було в ті часи, коли велося будівництво графського замку та монастиря. Надворі була люта зима. Крига скувала Дністер та Бистрицю. Та одного дня настало потепління й одній жінці конче треба було перебратися через Дністер. Вона сіла в човен і попливла. На річці був льодохід. Жінка постійно відштовхувала крижини, та все ж таки одна велика вдарила в човен, і жінка опинилася в крижаній воді. Рятуючись, вона глянула на правий берег і звернулася до Ісуса Христа: “ЄЗУС”, потім глянула на лівий і крикнула: ’’Марія! Допоможіть мені випливти на берег”. І жінка врятувалася. Про цей випадок вона розповіла людям, що завдяки Ісусу Христу та Діві Марії залишилася живою. Так і появилися на правому березі Дністра містечко Єзуполь, а на лівому -містечко Маріямполь.

В 1971 році видана “Історія міст і сіл Івано-Франківської області”, в якій стверджується, що в містечку Єзуполь в 60-х роках XVI ст. народився Памво Беринда - основоположник української мови, друкар, лексикограф, поет, перекладач, гравер, відомий український просвітитель.9 Під його керівництвом у 1623 році надруковане цінне розкішне видання ’’Іоанн Златоуст. Бесіди на 14 послань св. апостола Павла”, а потім таке ж - “Бесіди на Діяння”. Брав участь у виданні книг -“Номоканон” (1620), “Тріодіон” (1627) та інших. В 1627 році вийшов його словник, який охопив 6982 церковно-слов’янських та іноземних слова, вживані у церковно-слов’янських текстах. Він дає їхній переклад на тогочасну українську мову. Цій праці під назвою ’’Лексикон Славено-руский альбо імен толкованіє” Беринда присвятив 30 років своєї праці. Підтримання традицій української церкви - основна мета діяльності П. Беринди. Його діяльність носила національний характер. Крім української, П. Беринда добре знав старослов’янську, грецьку, латинську та польську мови. Помер Памво Беринда 23 (13) липня 1632 року.

А Єзупіль жив своїми буднями. Становище його жителів особливо погіршилося за Миколи Потоцького, який після смерті свого батька Якова став власником містечка. Потоцькі побудували в містечку замок, кляштор і костел.

За дослідженнями І. Дейчаківського, “20 листопада 1651 року на 56 році життя помер гетьман Микола Потоцький, перед тим уклавши від імені Польщі Білоцерківську угоду з українським гетьманом Богданом Хмельницьким. Тіло гетьмана Потоцького відправили до Єзуполя і 15 квітня 1652 року тут відбувся пишний похорон, на якому був присутній сам король Ян Казимир”.10

Після смерті батька молодий Микола Потоцький видає Єзуполю привілей, за яким усі жителі одержують 20-річну свободу. Кожен житель містечка міг займатися торгівлею, ремеслом, не платив податків і не виконував жодних робіт у замку. Цей привілей був підписаний 10 червня 1658 року і доповнював магдебурзьке право Єзуполя.

Після отримання привілею Єзуполь почав дуже швидко розвиватися. Період процвітання тривав 18 років і вивів містечко в розряд найбільш значних на Покутті. За твердженням І. Дейчаківського, в податковому реєстрі 1658 року “в Єзуполі було 107 будинків. Станом на 1670 рік тут працювало - 14 шевців, 7 ткачів, 5 кравців, 3 боднарі, 2 теслі, 1 пивовар, 1 різник. Був слюсар, пушкарі і мечники. Розвитку торгівлі сприяло зручне географічне положення. Єзупіль стояв на “волоському” торговельному шляху зі Львова у Волощину або на “великому гостинці”, як його тоді називали. Через Єзупіль проїздили чумаки, які рухалися з Солотвина до річки Буг і дальше на схід, везли сіль”.11

Ульріх фон Вердум, секретар однієї поважної особи, будучи проїздом у Єзуполі, зробив у своєму щоденнику такий запис: ’’Єзупіль стоїть серед добрих грунтів над озером і болотами, через які пливе мала річка (Бистриця). Нині належить Потоцькому, подільському генералові, який недавно успадкував його від свого брата, генерального військового комісара, якого поляки називають коронним писарем і котрий в 1671 році в місяці квітні помер у Варшаві. Завтра, тобто 4 січня 1672 року, його мали ховати тут з величезною урочистістю. Під Єзуполем високий замок з кам’яними укріпленнями та кам’яний Домініканський монастир з гарним, добре збудованим костелом, оточені викладеним ровом. Місто має і свої земляні вали і рови з кількома бічними укріпленнями у вигляді малих веж. У місті й на передмісті є ще три руські церкви, а решта передмістя забудована переважно дерев’яними будинками...”.12

А тим часом на Галичину насувалася нова небезпека. І в ніч з 23 на 24 вересня 1676 року татари на чолі з Ібраґімом Шайтаном зруйнували Єзуполь, а багатьох людей забрали в ясир. На думку І. Дейчаківського, турецька навала 1676 року привела до нового запустіння Єзуполя, і, за оцінками істориків, містечко вже більше ніколи не піднялося на таку економічну висоту, як до приходу чужинців”.13

Микола Потоцький помирає у 1683 році, Єзуполь переходить до пані

Святослави Пражмовської, а в 1692 році вона перепродує Єзуполь Янові Яблонському, якого зовсім не цікавить доля людей містечка. Пан Яблонський вів розгульне життя, а тягар лягав на плечі народу. Він скасував привілеї для Єзуполя, видані Потоцьким, почав обкладати людей податками, а після реєстрації монастиря в 1715 році починає ряд судових процесів з домініканами, від чого монастир зубожів.

В 1772 році Єзуполь, як і вся Галичина, переходить під владу Австрії. Пани Яблонські виїжджають і продають містечко Владиславу Дідушицькому, родина якого і була власником Єзуполя аж до 1939 року.

В середині XIX ст. з’являються нові ознаки суспільного життя в Єзуполі. Однією з них було поширення освіти. В 1832 році тут була створена перша парохіяльна школа при церкві Святого Миколая, в 1853 - засновано тривіальну школу. В 1895 році тут уже існувала трикласна школа з польською мовою викладання.

Якщо говорити про населення Єзуполя, то в ті часи основну його частину складали українці - десь 2/3, а 1/3 - поляки та євреї. Німці становили незначну частину. За даними Шематизму в 1895 році в Єзуполі проживало 3239 чоловік, у т. ч. 2113 - українців, поляків - 726, євреїв -400.14 “Неоподалік від римо-католицького костьола стояв великий будинок польського «Сокола» і далі розсипалися аж до Дністра хати польського населення. В ринку містечка жили купці й ремісники єврейської здебільшого національносте, які мали тут свою божницю і рабина. За Австрії жили в Єзуполі також німці. Українське населення зосереджувалося навколо греко-католицької церкви на південь від двору в таких дільницях Єзуполя: Мочер, Гуркало, Межигороди, Клибанія, Малі та Великі Піскоглоди. За австрійського та польського панування Єзупіль мав характер типового багатонаціонального містечка”.15

Як уже зазначалося вище, на думку І. Дейчаківського, “більше століття містечком володіли (до 1848), а потім були найбільшими власниками графи Дідушицькі. Це давня шляхетна українська родина. Прізвище походить від їхнього родового маєтку в селі Дідушці Жидачівського повіту”.16 Серед Дідушицьких великий внесок у розвиток Єзуполя вніс граф Владислав, який після смерті свого батька в 1843 році приступив до управління містечком. Головну увагу в єзупільському маєтку молодий граф приділяв відгодівлі коней, чим прославився в Австрійській імперії. Він схрещував англійську породу з арабською і вивів в родовому маєтку 24 нових породи коней цінної крові. У 1851 році граф став членом Галицького Товариства Господарського, в якому мав великий авторитет.

у 1861 році отримав мандат до крайового сейму в Станиславівському окрузі. З 1863 року - він окружний начальник Станиславівщини. Помер 10 жовтня 1868 року у Відні, залишивши після себе двоє дітей: Марію і Войцеха. Войцех був найбільш відомим із Дідушицьких. На думку І Дейчаківського, він мав великий вплив на своє покоління як політик, філософ, літератор і науковець, людина енциклопедичних знань. Після смерті матері успадкував Єзупіль, але займатися господаркою не мав бажання і робив це хіба з необхідності. Його бурхливий темперамент виявився в інтенсивній громадській діяльності. Він займався політикою, виступав як публіцист, поет, драматург, прозаїк, науковець в галузях психології, філософії, історії та археології, педагогіки, естетики.17 Граф Войцех Дідушицький був популяризатором історії світової культури. Син Войцеха - Владислав-Якоб був менш активним у політичному та громадському житті. Невдала спроба стати послом до Рейхстагу в 1911 році поклала свій негативний відбиток на подальшу роботу в цій галузі. Після Першої світової війни Владислав збудував у центрі Єзуполя на місці середньовічного замку свій палац, який зберігся до наших днів (нині обласний дитячий психоневрологічний санаторій). В часи польської окупації Владислав Дідушицький відіграв значну роль у польському громадському житті селища, опікувався розвитком освіти.

Не можна не звернути увагу на те, як австрійський уряд та польська шляхта посилювали закабалення місцевого населення, яке переобтяжувалося повинностями. Грошовий чинш знімався з кожної хати і всього того, що належало до господарства: з поля, лугів, пасовищ, пасіки, худоби. “Найважчою повинністю була панщина. Щороку 85 господарств мусили витрачати на ній 7280 робочих днів, якщо перевести на гроші, то це становило 1022 зл.”.18

Більшість жителів не мала свого тягла, через що відробляла 3744 дні на рік “пішої” панщини, хто мав пару волів - відробляв 3536 днів «тяглової» панщини.

Революція 1848 року в Австрії нанесла удар по кріпосницько-феодальній системі. Проте скасування кріпосного права не покращило умов життя населення. Селяни і надалі залишалися безземельними, тоді як пани Дідушицькі мали 2180 та найкращих посівних полів, лук та лісу.

Важкі часи переживають жителі містечка у роки Першої світової війни. В серпні 1914 року в Єзуполі починаються сильна холера, голод, які спричинили дороговизну. Люди харчувалися фруктами та картоплею. В лютому 1915 року почалися сильні бої між австрійською армією та російськими вшськами. 17 лютого російські війська захопили Єзуполь. Жителі були в більшості евакуйовані. Декілька разів містечко переходило з рук у руки, в результаті чого було сильно зруйноване. У жовтні 1918 року в результаті поразок на фронті, революційного руху, що охопив країну, Австро-Угорщина розпалася. Східну Галичину окупувала Польща.

В умовах панської Польщі становище населення Галичини, в тому числі і жителів Єзуполя, з кожним роком погіршувалося. Матеріальний рівень життя падає, разом з тим кількість населення з року в рік зростає. Так, наприклад, в 1921 році в Єзуполі було 611 будинків, проживало 3014 чоловік, в т.ч. - 1476 чоловіків та 1538 жінок. Із загальної кількості населення 1967 - українці, 850 - поляки, 197 - євреї. В 1931 році було вже 775 будинків і кількість населення зростає до 4134 чоловік. Більшу частину населення становили селяни, а решту, частково, робітники, дрібні торговці, інтелігенція. Сільське господарство було одноосібним, врожайність низька. Знаряддя праці були простими, селяни користувалися дерев’яними плугами та возами. Не кращим було становище робітників та наймитів. Працюючи цілий робочий день, який тривав 16 годин, робітники, що працювали на ланах пана Дідушицького, заробляли всього 70-80 грошей, підлітки, хоч виконували таку саму роботу, заробляли ще менше. Безземеллля, малоземелля, високі податки, адміністративні кари та штрафи, визиск населення — основні риси життя єзупільчан того часу.

Віками приспана національна гідність українців на початку XX століття почала поступово прокидатися. Незважаючи на багатовікове польське панування, українське населення почало створювати свої громадські організації, зокрема товариство “Просвіта”, а також товариство Святої Тверезості, що спонукало людей до більш пристойного та цивілізованого життя. В 1891 році завдяки товариству «Власна поміч» було засновано українську крамницю. Провідником

ільського товариства “Власна поміч” був Теодор Петрушевич. В 1903 пі в містечку була заснована філія і читальня «Просвіти». Ініціаторами заснування читальні стали Гриць Регей, Стефан Кавка, Василь Костюк, Іван Бориськевич, Микита Кудла, Йосиф Овчар, Василь Кудла, Іван Бусько, Мафтей Кавка, Гриць Кушнір, Михайло Кавка, Дометей Ставичний, Теодор Чеверда, Яків Татарин, Панько Магун, Олекса Сеньків. Всього до читальні належало 112 осіб. На рік члени «Просвіти» платили внески по одній кроні. Бібліотека нараховувала 157 книжок. У 1905 році за ініціативи єзупільчанина Івана Петрушевича було відкрито кооперативу «Спілкова крамниця». Перед початком світової війни до кооперативного об’єднання входило 25 чоловік з паями. Вони мали три відділи і обслуговували не лише містечко, але й навколишні села. “В 1906 році українське населення Єзуполя організувало товариство «Січ» і одноголосно обрало собі за Кошового чесного козака Семена Войцюка, який не занедбував товариство, пильнував, щоби хлопці сходилися, читали газети, робили вправи та інше”.19 Допомагав Кошовому Михайло Кавка -один із найбільш авторитетних єзупільчан того часу. Завдяки свідомості, згуртованості єзупільчан граф Владко Дідушицький програв вибори на місце війта в Єзуполі. Після майже річної суперечки в Єзуполі в 1912 році війтом було обрано поляка та заступником українця.

Такі результати не задовільнили графа Дідушицького.

Виховані патріотичними організаціями, молоді єзупільчани брали активну участь у визвольних змаганнях за відродження Української держави. В перший полк Українських Січових Стрільців, сформований

1 червня 1916 року, добровільно вступили: до 1-ї сотні - Микола Вовчук (1897 р. н.), Степан Вовчук (1897 р. н.), Іван Лазарук (1897 р. н.) Петро Недоступ (1896 р. н.); до ІІІ-Ї сотні - Микола Коробейко (1896), Осип Ставичний (1897), Микола Френдій (1896); до IV-Ї сотні - Михайло Магун (1895); до технічної сотні - Іван Вовчук (1894), Микола Кавка (1894) і Гриць Магун (1892). В 1889 році в містечку було дві церкви -св. Миколи та Різдва Пречистої Діви Марії. Місто Єзупіль входило до

Галицького деканату, а з 1894 року було утворено Єзупільський деканат, віце-деканом якого був парох з Єзуполя о. Теофіль Петрушевич. Парохами в Єзуполі були о. Дмитро Стек, о. Ярослав Шарко, о. Теофіль Глібовецький, о. Костянтин Левицький, о. Дмитро Валіхновський.

Більшість населення була неписьменною. В 1927 році в Єзуполі в школі навчалося 338 учнів. Діти вчилися польською мовою. В Єзуполі було 8 вчителів, із них тільки один з вищою освітою. Не було в містечку і лікувальних закладів, крім лікаря-приватника (доктор М. Яківчик). Стабілізуючим фактором у розвитку громадського життя в містечку став приїзд сюди на роботу в місцеву парафію о. Ярослава Шарка. На зборах «Просвіти» він одноголосно був обраний головою. Його заступником -Григорій Регей, секретарем - Михайло Бориськевич, скарбником - Петро Мацькевич, бібліотекарем - Петро Недоступ, господарем - Мирон Костів. Членами виділу були обрані: Стефан Кавка, Микола Вовк, Микола Шиндак, Михайло Білецький. Всього в читальні офіційно рахувалося 124 особи в т. ч. 56 жінок. Жіночий рух під керівництвом Ірини Шарко був дуже активним. Нею було організовано дитячий садочок і курси крою та шиття. Після

смерті о. Я. Шарка головою “Просвіти” був обраний Стефан Кавка.

В єзупільський “Кружок ім. О. Кобилянської” входили Марія Кудла, Параска Коржак, Анна Шиндак, Стефанія Овчарівна, Ми-хайлина Шандурова, Євгенія Бусько. Керувала жіночою секцією Параска Коржак, пізніше - Михайлина Шандурова. Ця секція в 1932 році була реорганізована в «Союз Українок». До нього ввійшли: Марія Бориськевич, Анас-тасія Нагнибіда, Михайлина Бориськевич, Анто-ніна Березовська, Катерина Клюнь, Анна Овчар, Анна Шиндак, Варвара Костів, Теодора Клюнева, Мина Бусько. При товаристві існували різні курси, на яких жінки могли навчитися практичних для себе речей. З ініціативи товариства “Просвіта” в містечку в 1935 році розпочалося будівництво Народного дому. Серед жертводавців були Яків Білецький, Іван Кульчицький, Микола та Іван Кудли, Стефан Зенюк, Лев Білик, Григорій Миськів та інші. Крім того, був написаний лист до Канади з проханням надати допомогу в будівництві Народного дому. Спільними зусиллями його будівництво було закінчено і 7 червня 1936 року нову споруду освячено. Найбільш активними членами “Просвіти” на той час були о. Ярослав Шарко, Михайло Шандура, Іван Бусько, Микола Вовк. 6 грудня 1926 року було створене молодіжне товариство “Луг”. Його головою обрано Михайла Шандуру, працівником канцелярії - д-ра Юлія Олесницького, голова філії «Про

світи» у Станіславі, а членами стали: Микола Кудла, Іван Регей, Михайло Бориськевич, Микола Регей, Михайло Магун, Іван Мацькевич, Микола Вовк, Петро Недоступ. У вересні 1927 року молодь Єзуполя засновує товариство «Сокіл-Батько», яке проводить роботу із згуртування і національного виховання молоді.

До першого сокільського виділу ввійшли: Микола Вовк, Микола Шиндак, Петро Недоступ, Михайло Кавка, Іван Бусько, Михайло Собко, Гринь Черепаха, Михайло Бориськевич, Микола Кудла. Головою був Микола Регей, секретарем - Михайло Бориськевич. Польська поліція слідкувала за діяльністю місцевих “Соколів”, вбачаючи в них реальну загрозу своїй антиукраїнській політиці. Активними членами товариства були: Микола Вовчук, Євген Нарожняк, Семен Коржак, Євгенія Кушнір, Михайло Овчар, Микола Кавка, Євген Клюнь, Іван Костів, Дмитро Мацькевич, Михайло Бориськевич, Оніфра Овчар, Михайло Манько, Володимир Остапович, Михайло Кудла, Іван Соколик, Семен Татарин, Стефанія Глова, Стефан Шиндак, Василь Магун, Іван Костів та інші. Аж до розпуску більшовиками «Соколів» у вересні 1939 року вони залишалися чи не найсвідомішою частиною місцевої громади.

Необхідно згадати про культурно-освітнє життя єзупільчан. Перебуваючи під польським гнітом, українці в 1922 році засновують

місцевий драматичний гурток, який до 1935 року здійснив 67 постановок.

Серед них: ’’Мартин Бору-ля”, “Безталанна”, “Неволь-нИк”, “Назар Стодоля”, “Степовий гість , Нещасне кохання” та інші. Активними самодіяльними артистами були: Микола Яківчик (місцевий лікар, голова гуртка), Олексій Овчар, Марія Овчар, Стефа Овчар, Іван Дейдей, Михайло Магун, Микола Регей, Володимир Остапович, Володимир Магун, Мафтей Кудла, Матвій Чеверда, Михайло Бориськевич та інші. Цікавою сторінкою в житті Єзуполя була діяльність духового оркестру. Його організатором і душею був Микола Іванович Шиндак. До найпершого складу духового оркестру в 1935 році ввійшли: Іван Костів, Євген Кавка, Степан Шиндак, Микола Шиндак, Василь Овчар, Мафтей Чеверда, Іван Регей. Крім духового оркестру, в Єзуполі були і троїсті музики та музиканти, які грали по весіллях. Мафтей Кудла, Михайло Недоступ, Михайло Чеверда, Микола Кудла, Йосип Недоступ, Іван Ткачук, Семен Черепаха, Михайло Трошко, Михайло Чеверда, Гринь Бусько - люди, які внесли свій вклад у розвиток культури Єзуполя. “Багато причинився для освідомлення і зорганізування села поет та перекладач Омелян Карашкевич. Він мав велику бібліотеку і гімназійні учні Єзуполя заходили часто до нього на розмови й позичали книжки та журнали”.20 Серед тих, хто навідував О. Карашкевича, були єзупільські гімназисти: Василь Регей - в роки Другої світової війни обласний провідник ОУН по Дніпропетровщині; Володимир Губернат, який закінчив Коломийську українську гімназію, а потім Познанську економічну академію; Мафтей Гута - учень польської гімназії в Станиславові, пізніше - випускник Варшавського інституту біології; Іван Сеньків - учень української Станиславівської гімназії, майбутній відомий вчений; Володимир Магун-учень української Станиславівської гімназії, студент Краківського та Мюнхенського вузів.

Майже всі учні, які зуміли продовжити свою освіту в середніх навчальних закладах, у майбутньому залишили помітний слід у

культурно-освітньому та політичному житті як в Україні,так і в еміграції.

Листопадова революція 1918 року сприяла відродженню державного життя українців Східної Галичини. Після утворення Державного Секретаріату ЗУНР в краї активно йде формування місцевих органів самоуправління. До Повітової Господарської Ради, створеної у Станіславі 26 грудня 1918 року, ввійшов і представник Єзуполя - Павло Чеверда.

В 1933 році, після приходу в Німеччині до влади Гітлера, пансько-польський уряд Пілсудського створює умови до погіршення суспільно-політичного життя Галичини. Обов’язкове насадження польської мови, культури, пропозиції галичанам переходити до польської шляхти, переслідування революційно настроєних робітників та селян - все це приводить до активних виступів українців за свої економічні та політичні права.

Вплив на події того часу в містечку мали і російська революція, так звана Велика жовтнева соціалістична, та створення КПЗУ. В 1932 році в Єзуполі створено місцевий комітет із 30 членів сільробу. В обстановці загострення класової боротьби 18 червня 1935 року розгорнувся в Єзуполі рільничий страйк, який тривав 10 днів. Цього дня рано-вранці понад 300 робітниць вийшли на лан раніше, ніж звичайно, але до роботи не приступали. Страйкарі обрали страйковий комітет, до якого ввійшли Михайло Клюнь, Олександра Парипа, Степанія Кавка. Страйковий комітет розробляє вимоги страйкуючих у письмовій формі, а саме: підвищення денної заробітної плати від 80 грош до 1 злотого, про 8-годинний робочий день і т. д. Пан В. Дідушицький на словах згоджується задовільнити вимоги страйкуючих, а на ділі разом з поліцією розробляє плани погашення страйку. Всяку підтримку страйкуючим Єзуполя подавали робітники міста Станіслава. Зокрема в донесенні поліції Єзуполя заступнику прокурора Станіславського Окружного суду говорилося, що до Єзуполя приїхала із Станіслава підвода у хлібом для страйкуючих. Переляканий комендант поліції з тривогою відмічав, що “страйкова ситуація стається більш поважною”.21 На дев’ятий день страйкової боротьби на вантажних машинах прибули поліцейські підрозділи для розправи зі страйкуючими. Страйк був потоплений в крові.

У 1939 році на Західну Україну вступили війська Червоної армії. До Єзуполя прийшла радянська влада. 20 жовтня 1939 року єзупільчани взяли участь у виборах депутатів Українських Народних зборів -Паркулаба Василя Михайловича та Владики Ганни Петрівни. 26 жовтня v Львові відбулися Народні збори, які вирішили просити Верховну Раду УРСР прийняти Західну Україну до складу Радянської України. листопада 1939 року сесія Верховної Ради прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з радянською Україною. В той же час містечко Єзупіль на честь жовтневого перевороту перейменовується на ЖОВТЕНЬ, дістає статус селища і стає районним центром. Першим головою Єзупільського волосного комітету став Василь Паркулаб, вищеназваний член КПЗУ з 1928 року. В 1931 році, ставши секретарем Станиславівського окружкому комсомолу, брав участь у першому з’їзді комсомолу України, який проходив у Харкові. Мав там зустріч з комуністичними лідерами Косіором і Скрипником. За участь у сільськогосподарському страйку був засуджений польськими властями і вийшов на волю у вересні 1939-го. Другим активним прихильником комуністів був єзупільчанин Степан Шиндак, член КПЗУ з 1929 року. Попри свою прокомуністичну орієнтацію він був людиною об’єктивною. Зі спогадів Регей Ганни Іванівни, 1920 р. н., жительки Єзуполя: “В Єзуполі українська громада на свої свята вивішувала синьо-жовтий прапор, хоч поляки і не дозволяли. В 1939 році, коли на нашу землю прийшли «визволителі», одного вечора до нас постукали. Це був місцевий комуніст - Шиндак Степан. Він приніс до мого чоловіка Регея Володимира на збереження синьо-жовтий прапор. “Хоч я і комуніст, проте не хочу, щоб наш український прапор був знищений. Збережи його”, - такі були його слова”. до ладу райпромкомбінат, млин. У маєтку графа Дідушицького відкрито парк відпочинку. Створено бібліотеку, колишню “Сокольню” переобладнано під кінотеатр, відкрито неповну середню школу, поліклініку, лікарню, аптеку та сумнозвісну тюрму. З приходом радянської влади в Єзуполі почалися кардинальні зміни в громадському житті. Було заборонено всі організації національного спрямування. Нова влада принесла з собою недовіру, підозру, скритість і нетерпимість до церкви та її служителів. Але найбільшим злочином перед українським народом є кампанія репресій. Від рук енкаведистів загинув Михайло Шандура -світла постать в Єзуполі. За спогадами Белей Ярослави Петрівни, 1921 р. н., жительки Єзуполя: “За перших совітів вивезли на Сибір Регея Івана, Кудлу Катерину та Гуту Михайла. Це був 1940 рік. А з приходом других совітів в 1944 році в далекі сибірські краї поїхали “куркулі” та прихильники ОУН-УПА. Серед них були Магун Трифон, Кушнір Іван, Бориськевич Іван, Боришкевич Марія. Вивезли також священика о. Левицького за те, що не перейшов на православ’я. Очевидець побувала у вересні 1944-го в Жовтневій тюрмі, начальником якої на той час був Старіков. Там вона бачила єзупільчанина Бориськевича Володимира. Через три дні бійці з «Бійного» їх визволили. Проте це не було її останнє відвідування цього закладу. Через дуже короткий час вона вдруге попадає сюди. Пам’ятає, як слідчий Коваленко дуже знущався над нашими людьми - бив і жорстоко катував. Через його руки пройшов Вовчук Євген. На той час в тюрмі ще була Дутчак Стефа”.

Більшість національно свідомої молоді, перебравшись через кордон, покидала рідне містечко, боячись репресій та з метою подальшої боротьби. У їх числі - Володимир Магун, Василь Регей, Мафтей Гута, Володимир Губернат та інші. Дворічне панування більшовиків на українських західних землях змінило відношення єзупільчан до радянської влади - від симпатії до глибокого розчарування.

22 червня 1941 року німецькі загарбники вдерлися на українські землі, захоплюючи села і міста, а в перших числах липня окупували Жовтень. Попри все єзупільчани, як і вся Західна Україна, покладали надії на відновлення Української держави. Зі слів Шиндак (дівоче - Бусько) Ярослави Іванівни, 1941 р. н.: “Пам’ятаю, як мама розказувала за нашого тата -Буська Івана, який був членом ОУН з 1933 року. В 1941 році поїхав на схід піднімати національний дух українців. Весь збір агітаторів був у Львові. По дорозі тато повернув додому попрощатися з сім’єю. Останні його слова були такими: “Якщо зі мною щось станеться, люди вас не залишать в біді”. Коли мама вийшла на двір, то побачила, що весь гостинець вкритий велосипедистами. Всі чекали на тата. Він пішов і не повернувся...».

Німецько-фашистські окупанти нещадно грабували населення, перетворили в руїни більшість підприємств та установ. Зокрема в селищі закрили школу, лікарню, аптеку, поліклініку. Під час відступу знищили

залізничну колію, зірвали міст через р. Дністер, зруйнували станцію Єзупіль.

Вони варварськи ставилися до населення. За не те що вбитого, а раненого одного німця проводили десятку-вання. В парку Дідушицьких 6 січня 1944 року розстрі-1 ляли десятьох невинних

людей, яких привезли із Станіславської тюрми. Про загиблих відомо, що серед розстріляних були Нагнибіда з Єзуполя, Іван Тосин-Регей з Побережжя, д-р Кучерський, лікар з Надвірної та Павлівський. В стінах Станіславського гестапо загинули Овчар Онуфрій та Клюнь Іван. 17 листопада 1943 року в Станіславі біля драмтеатру був розстріляний Іван Нагнибіда. Німці повністю знищили і єврейське населення Жовтня. Частину відвезли до Станіслава в гето, а частину розстріляли у провалі недалеко від залізничної станції. Кукурудз Галина Семенівна, 1929 р. н., розказує, що земля в тому місці ще «дихала» три дні. Загальний терор, розстріли та лови на людей тривали безперервно аж до відступу німецьких військ. Арешти провідних діячів ОУН, репресії проти населення принесли усвідомлення реальностей нової не менш жорстокої, ніж більшовицька, окупації. Був заарештований і помер в тюрмі Степан Шиндак. Якуб Сеньків залишився живим завдяки своєму братові Івану, який на той час працював у Берліні. У вересні 1941-го у Дніпропетровську був заарештований єзупільчанин Василь Регей - обласний провідник ОУН.

Весною 1942 року німці затвердили новий адміністративний поділ Станіславщини, за яким Єзупіль став волосним Центром і йому підпорядковувалися Ганнусівка, Побережжя, Сілець, Тязів, Яструбці.

Небагато єзупільчан, покладаючи надію на відновлення своєї Держави, пішли у стрілецьку дивізію СС «Галичина». Тут пройшли вишкіл Чеверда Петро, Нагнибіда Володиир, Недоступ Володимир,

Геренда Кайтан, Овчар Мафтей, Трошко Семен, Ставичний Михайло, Кудла Михайло, Коробейко Євген, Дейдей Євген, Остапович Петро, Кудла Петро, Гуменний Михайло, Ковальчук Дмитро, Остапович Роман, Боришкевич Ярослав, Шкребенько Михайло, Нарожняк Тарас, Кушнір Мафтей, Костюк Іван.

“В кінці 1943 на початку 1944 року було створене молодіжне підпілля. Це була організація українських націоналістів - ОУН. Першими її членами були - Чеверда Степан, Мацькевич Михайло, Шкаврітко Володимир. Пізніше її ряди поповнили - Остапович Ярослав, Осадца Орест (с. Стриганці), Войцюк Володимир, Бусько Семен, Гнатковський Петро (с. Сілець). Про останню трійку мало хто знав. Це був моноліт відважної молоді, яка ставилася вороже до тих, хто протидіяв процесам українського національно-визвольного руху. Першою заповіддю націоналіста було: “Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї”. Підпільна робота була нелегкою, виникали різні моменти, але конспірація була на кожному кроці, щоб не попасти в руки катам НКВД. Не буду виділяти когось зокрема, тому що всі були сміливими і відважними. Мене арештували 11 березня 1948 року і як всім націоналістам присудили 25 років позбавлення волі по статті 54.А- 11 - “за ізмєну Родіни”. Нелегко було працювати дальше Войцюку Володимиру, Гнатковському Петру, Буську Семену, Клюневі Євгену, які залишилися на волі і уникли тюрем та ҐУЛАҐу. Одначе залишилися людьми і ніщо не змогло зломити того духу підпілля, любові до своєї нації, до України. Читаючи мої спомини в когось можуть виникнути сумніви або запитання. Тому відповідаю - чи міг хто про всіх і про все знати?”, - розповідав Кавка Семен Миколайович, 1929 р. н., член ОУН на псевдо “Гарт”, житель Єзуполя. Весною 1944 року, коли стало зрозуміло, що німцям не вдасться утримати в своїх руках Україну, активні українці рятувалися втечею в недалекі ліси у Бійнім, куди гестапівці боялися заходити. Молодь групами і поодинці залишала свої домівки і переходила в Чорний ліс. Багато хто з них не повернувся в рідні краї, віддавши своє життя за волю і свободу народу. Зі спогадів Нарожняка Семена Семеновича, 1928 р. н., члена ОУН-УПА, жителя Єзуполя: “В 1944 році вперше в районі і було здійснено напад на тюрму. Це був

вересень місяць. Після визволення Бориськевича Володимира, Белей Ярослави та інших група бійців відійшла в сторону Вільшаниці, в Стриганецькі ліси. Потім був даний наказ вернутися в свої терени. Коли вернулися в місце призначення - Козакову долину, почалася облава військами МВС. Розгубленість Журби привела до втрати стрільців куща. Попали в полон Кудла Іван, Трошко Михайло, Вовк Володимир, Кудла Семен, Нагнибіда Микола,Озарчук Михайло. По дорозі в Тязівські ліси енкаведистами були схоплені - Вовчук Євген, Ганущак Іван та Бусько Йосиф. На допомогу підійшла сотня Хмари, яка підібрала тих, хто залишився і взяли напрям на Чорний ліс. В кущі Журби (Журба родом з Тязева, син священика), що отаборився в урочищі Козакова долина, воювали хлопці з Єзуполя - Кушнір Михайло, Шиндак Семен, Овчар Йосиф та інші. Серед них був і Нагнибіда Михайло, який мав чин надрайонового провідника СБ. В 1945 році він попав у засідку і щоб не здатися в руки катам - застрілився. Похований в с. Сілець”.

В краєзнавчому альманаху номер 1 «З поглядом у тисячоліття» за 1997 рік в статті “В тенетах енкаведистського свавілля” зазначається, що “...трагедія сталася відразу після весілля старшого сина Гап’ячки, коли Дмитро із двома друзями вирішили вийти із криївки і запастися харчами для себе і своїх побратимів. Нічого не підозрюючи, що в двох кілометрах за ними полює енкаведистський гарнізон. Легенький сніжок ніби замітав сліди до криївки, де знаходилися семеро відважних українських месників, яким не було ще й двадцяти... переховувалися в криївці, що на околиці Братковець. І тут буквально через годину-другу пролунало грізне: “Бандьори, здавайтесь!”, всі затамували подих..але москалі з шаленою люттю жбурнули в криївку гранату. Стікаючи кров’ю, мужні повстанці вмирали із словами: “Слава Україні!”...

...А залишилися живими тяжко поранені у непритомному стані, які стали легкою здобиччю енкаведистів, після чого витримали тюремні муки та поневіряння і дожили до сьогоднішнього дня -Венера, Антоніна Мацькевич-Кавка з Єзуполя -медсестра, а також Крук, Василь Боднар, -районовий провідник УПА... На початку 1993 року, продовжує п. Василь Момот, я відвідав «Венеру», живого свідка цієї трагедії, яка переповіла про цю страхітливу подію... не було страшно вмирати, страшніше було здаватися в руки енкаведистам”.22

Список усіх загиблих у рядах УПА викарбуваний на пам’ятнику «Полеглим борцям за волю України» і нараховує 102 прізвища. Перелік починається з прізвища Березовські Марія, Михайло та Роман. Троє дітей однієї матері - Антоніни Березовської (з роду Магновських), яка народилася в 1903 в Єзуполі. Активістка українського громадського ! життя, член «Просвіти» і «Союзу Українок» разом з чоловіком Євгеном Березовським, який загинув трагічно на залізниці в 1942 році, виховали своїх дітей у великій любові та від даності Україні. Але не всім усміхалася доля... Залишилася матір одна. До тяжкої рани добавилися ще проблеми і прикрощі від других комуністів. Проте дожила нескорена мати до 24 серпня 1991 року, побачила Україну вільною. І в 1992 році поряд із символічною могилою її дітей, обладнаною нею ж, поховано і її прах. “Стоїть на Єзупільському цвинтарі пам’ятник, пам’ятник родині, доля якої дивовижно нагадує долю України, битої, розстріляної, але нескореної...”.23

Не скорилися, а віддали своє життя за вільну Україну:

Бендус Євстахій, Білецький Якуб, Білецький Петро, Боришкевич Микола, Боришкевич Євген, Боришкевич Роман, Боришкевич Володимир, Боришевич Іван, Бусько Йосиф, Бусько Іван, Бусько Іван, Вовчук Антін, Вовчук Богдан, Вовчук Василь, Вовчук Михайло, Вовчук Михайло, Вовчук Михайло, Вовчук Михайло, Войтович Гринь, Галендей Євген, Ганущак Іван, Глова Антон, Глова Михайло, Гой Василь, Грегулецький Михайло, Гуменний Мафтей, Гуменний Євген, Гуменний Іван, Дейдей Євген, Дейдей Микола, Дейдей Іван, Нагнибіда Роман, Дутчак Михайло, Загородний Михайло, 1-сідко Федір, Кавка Іван, Кавка Петро, Кавка Проць, Клюнь Іван,

Клюнь Микола, Клюнь Мафтей, Кобзан Роман, Кобзан Богдан, Костюк Семен, Копись Ярослав, Кудла Гринь, Кудла Михайло, Кудла Степан, Кудла Текля, Кудловський Михайло, Кудловський Петро, Кушнір Михайло, Куцій Петро, Магун Іван, Магун Іван, Магун Михайло, Магун Семен, Магун Степан, Мацькевич Мафтей, Мацькевич Михайло, Мацькевич Ярослав, Нагнибіда Роман, Нагнибіда Володимир, Нагнибіда Іван, Нагнибіда Євген, Нагнибіда Михайло, Недоступ Євген, Овчар Іван, Овчар Мафтей, Овчар Онуфрій, Овчар Семен, Овчар Стефанія, Остапович Гринь, Остапович Іван, Парипа Михайло, Парипа Федір, Паркулаб Михайло, Регей Амалія, Сеньків Мафтей, Собко Володимир, Собко Степан, Собко Степан, Соколик Михайло, Солоденко Антон, Стефанишин Василь, Трошко Іван, Цюцьмаць Василь, Цюцьмаць Михайло, Цюцьмаць Петро, Чеверда Михайло, Чеверда Семен, Черепаха Михайло, Чуйко Іван, Шандура Михайло, Шиндак Іван, Шиндак Михайло, Шиндак Олекса, Шиндак Семен, Шиндак Степан, Шкаврітко Тарас, Явдик Гринь. Не із своєї волі в рядах радянської армії воювало багато єзупільчан. 70 з них загинуло на фронтах Другої світової війни. Їхні імена увіковічнені на стеллі “Скорботна мати”. І кожний у списку чи це на пам’ятнику “Борцям за волю України”, чи на стеллі “Скорботна мати” заслуговує на увагу. Їхня діяльність ще чекає свого дослідження і окремої книги. На даний час в Єзуполі проживають ще 12 ветеранів, учасників бойових дій Другої світової війни. Серед них - Білецький Яків (305-й стрілецький полк), Васильків Федір (883-й мінометний полк), Гой Володимир (був на війні з Японією), Кавка Яків (98-й стрілецький полк), Катамай і

Іван (193-я стрілецька дивізія), Глотов Дмитро (довідка архіву № 3975 від 23.07.80), Мацькевич Степан (285-й стрілецький полк), Наумов Ілля (95-а дивізія), Парипа Мирон (489-й стрілецький полк), Пушко Пилип (983-й стрілецький полк), Соколик Василь (206-й запасний стрілецький полк), Сокира Федір (161-й стрілецький полк).

Німецьке панування, що тривало 3 роки і на яке спочатку було так багато надій на відновлення українського державного життя, закінчилося крахом, забравши з собою життя багатьох єзупільчан: фашисти залишили по собі руїну і недобру пам’ять. 25 липня 1944 року радянські війська звільнили Жовтень від німців. З другим приходом радянської влади починається новий етап у розвитку Єзуполя. УПА не змирилася з приходом радянських військ і вела свою підпільну боротьбу. Зі спогадів Черепахи Івана Олексійовича, 1923 р. н., учасника бойових дій в рядах УПА: “В УПА пішов в 1943 році, у Чорний ліс, курінь Різуна. З Єзуполя зі мною були - Вовчук Євген та Костюк Григорій. Поряд воювало два курені - Різуна та Скуби. Великий бій мали в 1944 році в Космачі та у Биткові громили загін Ковпака. В Перегінську брали тюрму разом з бійцями куреня «Рена» з Лемківщини.

В Стрийських лісах зустрів односельчан Коробейка Володимира, Гуту Михайла, Губерната Володимира та Коробейко Вікту».

В 1944 році у селищі відновив свою роботу райком комсомолу. Комуністична партія почала свою роботу з організації колгоспів, і у серпні 1948 року на території с. Жовтень організовано колгоспи ім. Б.Хмельницького та ім. М.Хрущова, які в 1952 році було об’єднано в один. Він об’єднував 50 селянських дворів. У 1955 році до колгоспу ім. М.Хрущова приєднали колгосп ім. Паризької Комуни (село Сілець) і перейменували на «Шлях до комунізму». На початку 60-х років до цього колгоспу приєднали колгоспи сіл Побережжя та Ганнусівка і дали назву ім. Леніна. Так колгосп називався до 1972 року, а в 1972 році до нього приєднали колгосп села Тязів і дали назву “Радянське Прикарпаття». Керівниками колгоспів були Грицьків Василь Михайлович, Зузук Дмитро Іванович, Угрин Семен Андрійович, Татарин Михайло Іванович, Мартинюк Мілентій Данилович, Лотут Петро Степанович, Савків Степан Володимирович, Козакевич Григорій Дмитрович. Працелюбність єзупільчан не була залишена поза увагою радянською владою,

працівниками колгоспу Степан Олексійович Трошко та Михайло Іванович Щурик були нагороджені найвищими державними нагородами: орденом Леніна - Трошко та орденом Трудового Червоного Прапора - Щурик.

Станом на 1969 рік в колгоспі утримувалося 1500 голів великої рогатої худоби, 1200 свиней. В господарстві було 19 тракторів, 20 автомашин, 9 комбайнів, 16 сівалок та інша техніка. Єзупільська трудолюбивість підносила життєвий рівень людей.

В умовах радянської системи Єзупільська школа та Будинок культури були основними центрами просвітництва і духовного життя.

Школа в Єзуполі до 1947 року була семирічною, а з 1947 -середньою. Директорами в ній були: 1944-1945 роки - Клавдія Іванівна Гаврилюк, 1945-1946 - Фаїна Фарбер, 1946-1947 - Кузьма Іванович Купенко, Зеновій Савич Кланник (1947-1950), Павло Федорович Білик (1950-1952), Порфирій Якович Пасічний (1952-1954), Валентина Павлівна Голуб (1954-1955), Юрій Васильович Кочіш (1955-1956), Василь Михайлович Григоренко (1956-1959 і 1962-1985), Олена Іванівна Григоренко (1959-1962), Віталій Миколайович Максименко (1985-1997). Школа дала путівку в життя сотням юнаків і дівчат Єзуполя та навколишніх сіл. Багато з них здобули вищу освіту, вносили і вносять свій вклад в розвиток науки, культури, економіки України. Це - Михайло Володимирович Вовк, 1954 р. н., професор Інституту органічної хімії Національної Академії Наук України, Юрій Петрович Гладенко, 1949 р. н., Уродженець Єзуполя, керуючий відділом Міністерства Закордонних справ України, Валентин Володимирович Пожидаєв, перший заступник голови профспілок України, Антон Степанович Овчар, 1942 р. н., лауреат Шевченківської премії, столяр-художник, премію отримав за оформлення обласного драматичного театру, Матвій Іванович Гута, 1917 р. н., вчений і громадський діяч, знаний в еміграції, Іван Миколайович Сеньків, 1913 р.н., відомий український вчений, народознавець, етнограф. Викладачами у вищих учбових закладах працюють Марія Петрівна Соколик, 1940 р.н., (м.Київ), Марія Степанівна Овчар, 1940 р.н.

(м.Чернівці), Євгенія Михайлівна Овчар, 1945 р. н. (м.Чернівці) Степанія Петрівна Бендус, 1940 р. н. (м. Чернівці).

Якщо говорити про Будинок культури, то слід відмітити те, що урочистості з відзначення Шевченківських днів збирали тут масу людей. Це був чи не один із тих масових заходів, на який люди йшли без примусу із душевним задоволенням. Ніхто не забуде співу хору (керівник Михайло Володимирович Парипа) та професійно виконаних ним творів Т. Г. Шевченка “Думи мої, думи мої..“Реве та стогне Дніпр широкий”, “Заповіт”. А солістка хору Надія Василівна Легун своїм чудовим голосом заворожувала зал.

Проте поряд з приємними подіями селища не оминали і тяжкі години. Не можна забути трагедії сім’ї Сущинських, коли в лютому 1986 року, в “добрі” радянські часи вона втратила сина - Сущинського Ігора Карловича, 1965 р. н., який виконував інтернаціональний обов’язок в Афганістані. “Миролюбна” політика СРСР забрала в Афганістан і понад 3000 життів наших українських юнаків.Через горнило афганської війни пройшли єзупільчани Бориськевич Ярослав Володимирович, Костюк Іван Ярославович, Кушнір Семен Петрович, Форгач Михайло Михайлович, свою інтернаціональну службу в ОАР проходив Кочубей Ярослав Андрійович, а житель Єзуполя Олійник Ярослав Ілліч -виконував інтернаціональний обов’язок у Чехословаччині.

І разом з тим селище, як і вся Україна, не зважаючи ні на що жило, працювало, розвивалося. Станом на 1 січня 1990 року в Єзуполі діяли: середня школа в новому приміщенні, дитячий садок, музична школа, лікарня, стаціонар географічного факультету Львівського державного університету, Будинок культури, кінотеатр, три бібліотеки, дві їдальні, сім магазинів, Будинок побуту, дільниця райкомунгоспу, бурякопункт, лісництво, черепичний цех, пекарня, лазня, відділення зв’язку, ощадна

каса санаторій, поліклініка, аптека, ветеринарна лікарня, об’єднання мадського харчування, споживче товариство та інші установи. За роки ядянської влади в селищі збудовано школу, універмаг, побуткомбінат ха магазин “Хліб-молоко”. Завдяки працелюбності та дбайливості єзупільчан за період 40-80-х років споруджено 780 будинків. Питання державного будівництва комунікацій, газопроводу, житла радянська влада взагалі не вирішувала.

ЛІТЕРАТУРА

1.    Теодор Микитин. “Не пощербились мечі”. - Історична повість. Львів., 1960, с.39.

2.    Ігор Дейчаківський. Єзупіль. Івано-Франківськ, 1997, с.21.

3.    Володимир Грабовецький. Нариси історії Прикарпаття, т. 1, Івано-Франківськ, 1992, с. 126.

4.    Літопис Червоної калини, історико-красзнавчий часопис. №3, 1991, с.59

5.    Народознавчі зошити. №4, Київ, 1999, с.583.

6.    Там же. с.584.

7.    Василь Ходак. Побереже. Альманах Станиславівської землі.т.., с.771.

8.    Roman Aftanazy. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. Wojewodstwo ruskie. Ziemla Halicka і Lwowska. Krakow. Zaklad Narodowe imenia Ossolinskich, 1995, tom 7.

9.    Володимир Грабовецький. Нариси історії Прикарпаття, т. 1, Івано-Франківськ, 1992, с.204- 205.

10.    Ігор Дейчаківський. Єзупіль. Івано-Франківськ, 1997, с.ЗЗ.

11.    Там же, с.36

12.    Ульріх фон Вердум. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670, 1671, 1672...через королівство польське... Переклав Іван Сварник, “Жовтень”, №№ 9-10, 1983, с.100.

13.    Ігор Дейчаківський. Єзупіль. Івано-Франківськ, 1997, с.39.

14.    Там же, с.55.

15.    Іван Сеньків. Чешибіси-Єзупіль-Жовтень/Альманах Станиславівської землі/. Нью-Йорк-Сідней-Париж-Торонто. т. 1, 1975, с.767.

16.    Ігор Дейчаківський. Єзупіль. Івано-Франківськ, 1997, с.57.

17.    Там же, с.59.

18.1. Компанієць. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини і Закарпаття на початку XX століття. Київ, 1960, с.37.

19.    Ігор Дейчаківський. Єзупіль, Івано-Франківськ, 1997, с.71.

20.    Іван Сеньків. Чешибіси-Єзупіль-Жовтень/Апьманах Станиславівської землі/. Нью-Йорк-Сідней-Париж-Торонто. т. 1, 1975, с.770.

21.    Газета «Прикарпатська правда», № 12, 1957, Сільський страйк.

22.    Краєзнавчий альманах №1.3 поглядом у тисячоліття. Івано-Франківськ, 1997, с.9.

23.    Ігор Дейчаківський. Єзупіль. Івано-Франківськ, 1997, с.142.