Наукова бібліотека України


Loading
ЕМІГРАНТИ
Краєзнавство - Клубівці - Івано-Франківська область

В липні 1944 року фронт наближався до Станіслава. Німці котилися на захід. У нашому краї люди добре знали, яка влада прийде. Тому деякі з них - із сім’ями або поодинці - втікали з села. Така доля судилася й Дмитру Федораку. Будучи емігрантом, він вів щоденник “Історія еміграції моєї та моєї рідні...” Копію з нього

передав його син Роман Федорак із Сполучених Штатів Америки Палагіцькому Миколі Олексійовичу, який у 1993 році відвідав свого батька за океаном. Ось деякі факти з цього щоденника.

21.07.1944    р.    на захід емігрували такі родиии:

Федорак -    Дмитро, Настя, Катерина, Роман

Карпів -    Йосиф, Настя, Марія (жінка Олексії)

Карпів    Іван, Варвара (з Таборищ)

Турик    Ілько, жінка Ірина, дочка Марія

Грушецький Йосиф

З дому виїхали возами. Через Тисменицю, Станиславін Пасічну Ночували у Павелчі Наступні ночівлі були у Підгірках Долині, Людвиківці, Випікові (названо десятки сіл, через які пролягала дорога наших односельців).

21.07.1944    р. ми досяглії мадярської границі. Наступного дня були на Закарпатті.

1.08.1944    р. ми проїжджали Хуст, Мукачево і десятки сіл, у яких живуть мадяри, румуни, українці, німці (названо села, через які вела дорога клубовецьких емігрантів), а 8 серпня повернулись у зворотному напрямі.

19.08.1944    р. На Спаса ми перетнули границю на Словаччину.

23.08.1944    р. Вчора переїхали на Мадяріщину. Сьогодні прибули до Кошець. Німці забрали від нас вози і коней. Нас, більше чотирьох тисяч людей, долучено до великого транспорту. Нас потримали до 12 вересня, і цього дня ми вантажними вагонами з багажем виїхали до Відня.

14.09.1914 р. ми їхали вздовж Дунаю. У Відні ночували у 1 вагонах па станції. Потім нас повезли у зворотному напрямі, а через три дні завернули туди ж.

19.09.1944    р. В Австрії (м. Неймаркт) нас завезли автами до переходового табору. Пополудні прибули до бараків у лісі. Ця місцевість - то є Баварія - гори і ліс.

27.09.1944    р. Па Чесного Хреста о восьмій вечора нас 96 осіб заладували у вагони і повезли в керунку Кельна (в Надренію). У жовтні і листопаді ми працювали у бауера.

14.12.1944    р. ми були в школі за 28 км від Ляйпціга, звідси виїхали до Берліна, відтак у Штетін, де перебули до 9 березня 1945 року.

14.03.1945 р. Ми прибули до переходового табору. Я працював

у бауера та в Альпах викопував дорожні роботи, а родина - на городах.

у бауера пережили до 5 травня. В цей день прийшли американці. Так ми

6.05.1945 р. Великдень. Австрійський священик відправив для

українців  Службу Божу і посвятив паску. Були присутні З0 осіб. 12

травня нас вивезли до табору Куфштайн. Табір великий. Околиця травня    

міста гарна, серед міста - скала, на скалі - тюрма. Місто над рікою

Ін та на німецько-австрійській границі. 10 липня 1945 р. цю місцевість

зайняли французи. В Куфштайні були-смо до 13 березня 1946 р.

Цього дня я з родиною виїхав з табору, бо не було місця, до міста

Бреденс, де сходяться австрійська, німецька, швейцарська границі.

Тут гарне Боденське озеро і мальовничі околиці.

14.03.1946р. перед вечором прибув до Ульму Старого. Тут жив два дні. В таборах переповнення.

16.03.1946р. я подався з родиною до міста Фіссена. Тут перебув три дні також не було місця. Звідси виїхав до українського табору.

Тут головою В.Шкляр. Місцевість гарна та лічнича... Звідси ми вибули 24 травня 1948 року. Нас, 200 осіб, поїздом завезли у Міттенвальд до українського табору Єгер-Касерне. Табір гарний, у горах Альпах, головою табору п. Дужий. У Єгер-Касерне - чотири тисячі українців, а в Піонір-Касерне - дві тисячі. Серед нас -шість священиків. Табірне життя проводиться по-українськи.

28.04.1949    р. еміграційний відділ повідомив мене про виготовлення документів для виїзду в США.

20.06.1949    р. рано виїхалисмо до Мюнхена і до 26 червня пройшли лікарську комісію, одержали візи, і 5 липня зібрали нас, 633 особи різних національностей, заладувади у поспішний поїзд. Зі станції

Мюихен-Фрайман нас повезли на Айдепбург, і 6 липня ми прибули в Бремен, на станції нас посадили на авта і завезли до табору “Інтернаціонал”. Окремо жінок, окремо мужчин. По обіді жінок відправили до щеплення проти віспи. Йшли чотири години пішки.

9.07.1949    р. Ходили до контролі, чи прийнялося щеплення. Я мешкав з Ромком, а жінка і мама в іншому бараці.

10.07.1949    р. ми ще раз пройшли контролю лікарську. Червоний хрест дав нам миделка і жилетка для гоління. Нам видали квитки на транспорт.

11.07.1949    р. нас вивезли автами на станцію до поїзда. їхалисмо до Бременгафена і в обід нас заладували до корабля “Генерал Галлон”. Після обіду о 3 год. корабель рушив. Море фалювало. Ми покинули побережжя Європи. Корабель поплив у сторону каналу Ла-Манш. Першого дня тільки мама була трохи хвора.

12.07.1949    р. На свято Петра і Павла ми були серед моря, день сонячний, море спокійне. О другій годині після обіду ми перепливали Ла-Манш, було видно береги Англії - скалисті та гористі.

13.07.1949    р. Ми в Атлантичному океані, сильний вітер колисав кораблем, люди хорували.

21.07.1949    р. Море було спокійне з Бременгафена до Нью-Йорка. Ми рухалися по 400 миль за добу. Нарешті ми прибули до порту і нас тримали на кораблі до ранку. Ще дали сніданок. Рано почали виладовувати. Тоді ми хто куди. Я виїхав до Манвілле. По мене приїхав пан Габер і забрав мене з родимою до себе... Морські пристані дуже гарні, місцевість на 60 км від міста освічена. Цей день, що я прибув до Америки, є пам’ятним. Рівно п’ять років тому я з родиною покинув свій дім - 21 липня 1944 року і прибув до Америки 21 липня 1949 року.

26.07.1949    р. Катерина стала до праці в кравецькій майстерні.

27.07.1949    р. я став до праці у великій фабриці паперу та виробів різних будівельних матеріалів. Згодом ми виробили подання про громадянство США.

* * *

Дмитро Федорак жив там, де побудувалася Текля Палагіцька. Це її родич і родич Бойків, її сусідів. Йосиф Карпів був у селі за німців війтом. Карпів Іван Савкович походить з родини Мисиків. Ілько Турик - це старої Бойчихи брат. Йосиф Грушецький - з

Таборищ. Вони виїхали до вільної держави, швидко дійшли до багатства і присилали додому пакунки, допомагали родичам. Роман Федорак здобув високу освіту, працював військовим льотчиком. Кілька разів передавав гроші своїм родичам у Клубівці, а два рази - у 1993 і 1998 роках - навіть для церкви і школи по 50 доларів.

З нашого села люди емігрували за Австрії, за Польщі і наприкінці війни. їх було немало. Звідси виїздили неграмотні, а в світі заробляли великі гроші і вертались або не верталась. Додому привозили гірку істину: іноземці дивувалися, чому такі роботящі, розумні наші люди, які живуть у багатій державі, мають родючі землі і не можуть доробитись у ріднім краї, а змушені їхати у світ за очі.

У 20-х роках на заробітках в Америці побували Рекетчук Федір Васильович (1894-1947), Олекса Пронюк (1890-1930). Вони працювали у фермерів. Повернулися 1926 року. За зароблені гроші купили поле і побудували хати.

Євчук Гаврило Іванович у 1927-1960 роках перебував на заробітках у Бразилії, жив у місті Ріо-де-Женейро, брав активну участь у робітничому русі, багато читав. Повернувсь у Клубівці, бо повірив зухвалій комуністичній пропаганді, що тут люди дуже добре живуть. І він хотів Щасливо жити на рідній землі. Однак, побачивши наше колгоспне життя, розчарувався. Та повернутись у далеку південну країну від нас будо неможливо.

Цей вірш Гаврило Євчук (1902-1980) склав 28 липня 1928 року.

Вибрався із свого села, Покинув рідну Україну І їду із смутним серцем У заморську чужину. Прощай, рідний краю,

І ви, Карпатські гори,

Бо я їду в чужі краї,

Аж за синє море.

Сів на потяг в Станіславі, Іду в Аргентину,

Як глянув на рідне село,

То мало-м не згинув.

Як приїхав до Генова,

Стали оглядати І шукати того шіфа,

Що мали сідати.

Як ми сіли на той шіф,

Як в нім задзвонили.

Як стояли в середині,

Всі ся помолили.

Як затрубить той шіф,

Як зачав рушати,

Ані слова з того жалю Не можна сказати.

Як від’їхав шіф від міста, Нічого не бачу.

Будь здорова ти, Європо, Скоро не побачу.

Як виїхали з того порту, Смутне серце, горе,

Бо над нами хмурне небо,

А під нами - море.

Ми їхали малим шіфом, Потім пересіли,

Бо ми три дні хорі були, Нічого не їли.

В голові ся закрутило,

Так як би був п’яний,

Ліг на ліжко, вже не встану, Бо не маю тями.

Як виїхав шіф на море

Та й став колисати, Приходилось хоч не хоч Зі світом прощатись. Одного разу вийшов рано, Як сонце сходило, Повставали гори в морі,

Аж шіфом носило.

Вийшов на свіже повітря, Став і оглядаюсь,

В голові ся закрутило,

І назад вертаюсь.

А над нами шіф-капітан Дивиться в віконце І керує шіфом На полуднє сонце.

Морські птахи прилітають І на шіф сідають.

І відпадки усі з шіфу Миттю поїдають.

Вітер шумить, а шіф пливе Та й все на полуднє,

В ріднім краю нині свято,

А нам тут не буде.

Різний нарід, різна мова, Не мож зрозуміти, Розмовляють всі на міги, Як малії діти.

Одні сидять на покладі, Другі в карти грають, Інших нудить,

Декотрі співають.

А мені сумно було Цілий день на морю,

Бо весь час я нарікав На ту гірку долю.

Признаю вам щиру правду, Вірні побратими,

Що було ми жаль великий їхати до Аргентини.

Бо розпука давить серце, Давить до загину:

Покинув я рідне село, А з ним - Україну.

Правда, добре в нашім краю, Але не нам, брате,

Свого щастя ми мусимо За морем шукати.

В нашім краю всі тягарі То бідний хлоп зносить,

Що му кажуть, то він робить І ще Бога просить.

В нашім краю нема життя,

Во друть з людей шкіру,

Що заробим, мусим дати Панам на офіру.

Самі їдуть в своїх автах

На свіже повітря,

А ми їдем в чужі краї -Нема жити звідки.

Скільки їх ся намножило,

Не можна злічити,

А за нами сюди їдуть,

Хотять з нас тут жиги. Трудно, брате, нам позбутись Усіх злиднів, горя,

Мусим якийсь час коритись -Така наша доля.

І так собі споглядаю По синьому морю, і думки мої снуються Про сумную долю.