Наукова бібліотека України


Loading
ПЕРЕСЕЛЕНЦІ (КОСТЯШИНЦІ)
Краєзнавство - Клубівці - Івано-Франківська область

Переселенці прибули в Клубівці 1946 року з Костяшина Сокальського району Львівської області. Тепер це село на території Польщі, у Грубешівському повіті Люблінського воєводства.

Назва села походить від власного імені першого поселенця. Час заснування Костяшина невідомий, але найдавніші розповіді про нього відносяться до часів панщини. Тепер його територія зорана і стала полем.

Ще в 30-40-х роках XX століття на чотирьох кінцях села стояли хрести, які увіковічували дату скасування панщини. Здавна в Костяшині була дерев’яна греко-католицька церква святої Покрови. Вона згоріла в австрійську війну 1915 р. Потім, у 1925 році, громада спорудила нову церкву, однак у 1946 р. її зруйнували поляки.

У селі були ще дві каплички і костел. Каплиці після виселення людей зруйновано, а костел і цвинтар збереглися донині.

В Костяшіні нараховувалось 100 дворів українців і п’ять дворів поляків. Школа була велика, діти вчилися по-українськи і по-иольськн. Молодь організувалася для просвітницької роботи в

читальні, де відбувалися вистави і концерти.

Діяла українська кооператива, розміщена в центрі села. Також існував панський фільварок. Тут костяшинці заробляли гроші, бо пан за роботу платив.

За Польщі в селі була молодіжна організація “Пласт”. Молодь проводила фестини, на яких виконувала пісні і спортивні вправи.

Організаційна пісня була така:

Пусти мене, мати, до табору,

До сонця, до волі, до простору,

Пусти мене, мати, з пластом мандрувати,

В горах погуляти - до табору.

Стояла на стійці по приказу,

Не оглянулася ані разу,

Стояла я чемно, хоч страшно і темно,

Стояла я вірно - по приказу.

Сиділа при ватрі кожний вечір,

При любій розмові молодечій,

Гляділа досхочу, як зірки мигочуть,

Як шепоче ватра - кожний вечір.

Польська влада забороняла “Пласт”, не дозволяла проводити фестини.

За селом, у долині, було пасовисько. А далі - річка, яка служила границею між Галичиною і Холмщнною.

В 1941 році, після початку війни, костяшинці висипали могилу на нам’ять про січових стрільців. Цю могилу ви бачите на фотографії. До наших днів вона не збереглася.

Січовими стрільцями були такі костяшииці: Михайло Кудрай Григорій Мельник, Михайло Шаварський та багато інших. (Записано від Івана Борушка і Єви Шелемей у 1993 році).

* * *

12 червня 1946 року ми приїхали в Клубівці зі станції Белз що недалеко Сокаля. У Белз звезли багато людей і розмістили на полі. Люди спали під палатками в соломі. Одних переселенців вантажили у вагони-товарняки, які супроводжували чекісти, і відправляли невідомо куди, а тих, які прибували у Белз, також супроводжували москалі і поляки. По дорозі вони знущалися над переселенцями, багатьох убивали, особливо хлопців.

У Клубівці прибуло 28 родин:

1.    Борушок Семен

2.Войтович    Кузьма З.Зубко Михайло 4.Іванчук Григорій

5.Кавалок    Панько

6.    Калинівський Михайло

7.Когут    Павло

8.Козак    Семен

9.Киба    Мирослав

10.Кудрай    Михайло 11 Милик Андрій

12.Милик    Микола

13.    Милик Степан 14 . Панас Анна

15.    Пісецький Григорій

16.    Самуляк Павло

17.    Сантар Микола

18.    Сантар Михайло

19.    Сватюк Микола

20.    Сердюк Іван

21.    Тарас Семен

22.    Тарасюк Григорій

23.    Тарасюк Марія

24.    Тарасюк Михайло

25.    Шелемей Григорій

26.    ІІІелемей Іван Г.

27.    ІІІелемей Іван С.

28.    Шаварський Йосиф

Інші костяшинці поселилися в Пшеничниках, Марківцях, Тисмениці, Новій Лииівці. На території Польщі залишилося 74 українські села, бо після війни дві сусідні держави, за угодою.

вирівнювали кордон.

У Клубівцях переселенці одержали помешкання в хатах поляків, які в цей же період виїхали в Польщу. Клубівчани помилково вважають нас за лемків. Ми такі ж древні галичани, як і вони, зі Львівщини (записано від Івана Ворушка і Шелемей Єви).

* * *

У сусідньому селі Ліски поляки вбили в 1943 році 130 і українців. Одного вечора для захисту населення прийшли 70 українських партизанів. Розвідники вислідили і повідомили, що вночі москалі оточили село й ліс і замкнули кільце. Партизани вийшли із села й окопалися на краю лісу з боку Лісок. Їм добре було видно ворогів, які наступали. Будучи добре озброєними, вони майже цілий день відбивали атаки, а вороги залишались на снігу. Коли не стало патронів, вони порозбирали автомати, кулемети і останніми набоями вбили себе.

Партизанів поховали у братській могилі в Лісках. Їх там спочиває 70 осіб.

Розповідали, що після бою прийшла одна мати і дуже оплакувала свого сина, який загинув. Про цю подію було складено пісню, яку співали вечорами, і привезли її сюди, в Клубівці, а тепер вона широко відома на Україні і має кілька варіантів. Цю пісню в Лісках співають ще й тепер.

У Лісоцькім лісі

Старий дуб стояв,

А під тим дубочком Партизан лежав.

Він лежить, не дише, Він неначе спить), Золоті кучері Вітер шелестить.

А над ним матуся 3 тугою стоїть,

3 тугою на серці І так говорить:

- Як ти був маленький, Батько воював,

Десь там підо Львовом Голову поклав.

Я вдовою стала,

П ’ятеро дітей,

Ти був наймолодший, Сину дорогий.

Я тебе любила,

Я тя берегла,

А тепер могила Тут буде твоя.

Позаді матусі Отаман стояв,

Такі до матусі Слова промовляв:

- Не плач, стара мати,

Син героєм став,

Він за Україну Життя своє віддав.

(Записано 1966 р. від Івана Ворушка).

* * *

Українські партизани в село приходили сотнями. Вони обороняли нас від поляків. Поляки нападали із сіл Жибче,Сушів. У Сушеві вони отаборилися в замку. Над ними отаманував бандит Басай.

У Костяшин прибули наші партизани під командуванням сотника Ягоди. Вони тиждень робили розвідку. Потім раптовим нападом замок у Сушеві взяли, басаївців розбили, коней забрали.

Наше село було крайнє від границі з Холмщиною. 23 березня 1943 року поляки напали на нас і ми повтікали із села. Вони спалили хати, залишились лише чотири або п’ять та церква, школа, панський двір. Люди, які повернулися в Костяшин, поселилися в школі і в панському дворі.

Поляки дуже лютували. Вони казали, що знищать усіх українців і від Сяну до Буга стане одна смуга. Однак їм перепинили дорогу українські партизани, які прийшли на допомогу з Волині.

Костяшинці почали відновлювати свої господарства. Будувалися, як могли.

Через деякий час поляки із міста Варяш нападали знову. Вони забирали курей, свиней, убивали чоловіків. Саме тоді поляки в полі застрілили татового брата Тому Ворушка, який втікав із сином від них. Це було 1945 року.

Одного разу, коли солтисом (головою) був Федір Шелемей, прийшли поляки. Вони оточили село, вбивали хлопів, грабували, не знаючи, що тут є українські партизани. За тс, що Ф.Шелемей не повідомив їм про наявність бандерівців, нападники прийшли в панський фільварок і його вбили. В той же день партизани вибили ворогів із села.

То було не життя. Жінки ночували з дітьми в полі три роки. Ніхто не міг зупинити це беззаконня. Село спалено, людей винищено (записано від Івана Ворушка).


Переселенці вміли гарно співати. Вони привезли з собою сотні народних пісень і щедро поповнили репертуар клубівчан. Своїм голосом виділялися співаки Гриць Кавалок,    Марина

Тарасюк, Іван Сердюк,

Ярослав Кудрай, Єва Шелемей. Вони співали такі пісні:

Ой заросли ті дороги та травами,

Де ходили наші полки з корогвами.

Ой заросла, розстелилася отава,

Де росла, де процвитала наша слава.

Прилетіла ластівочка ген зі сходу Та й принесла славну вістку для народу. Щебетала, що скінчилася руїна,

Встане славна, встане вільна Україна.

Як Лопатинський з-за границі У рідний край у Львів вертав, Він ніс нам думи про повстання, Тоді чекістам в руки впав.

Їх вів Василь, що знав дорогу, Та перший він у бою впав. Шуміли сосни та діброви,

І скоростріл тарахкотав.

Там їх обскочили вовками, Кричали:

“Здавайсь! Бандери, здайсь!”

А він стиснув в руках мавзера, Ведмідь гранату готував.

І впали зойки край дороги,

Він крикнув:

“Слава! Не здавайсь!”

Ведмідь упав, а Лопатинський На Львів,

на Львів все пробиравсь.

Шуміли сосни та діброви, Співали пісеньку тобі:

“На тебе там народ чекає,

На твій наказ іти у бій”.

Скоріше, друже, поспішайся, Чекісти за тобою йдуть,

А ти знеможений відстаєш,

Аби хоч рани завинуть.

Він йшов три дні і щось три ночі А кров все значила сліди,

І мерзли руки, сліпли очі,

Ноги відмовились іти.

Він сів, схилившися під тином Аби хоч рани обвинуть,

І знов обскочили вовками,

І градом стрілоньки падуть.

Там у Львові сидить Бандера, Сидить Бандера при столі,

Він думу думає важкую,

Чи Лопатинський вже в краї.

І аж тоді знялася буря І клекотіла, як вулкан.

Тоді народ вставав до бою, Полки у бій повів Степан.

Гриць Панькович Кавалок - наш сільський співак і автор пісень. Він народився з селі Костяшин 1925 року, а в 1946 р. прибув у Клубівці разом з іншими переселенцями. Розповідають, що він був сліпий від народження, до школи не ходив, але мав гарний голос, | умів добре співати. Людей пізнавав по голосу. Якщо навіть раз почув людину, то пізнавав її через два тижні. Він сам складав пісні, придумував до них мелодію. Як наставав вечір, вся молодь збиралася біля нього. Він навчав дівчат виконувати складені ним пісні.

Гриць робив чоботи. Сидів у кімнаті в темному куточку. Про світло не дбав. Усе відчував руками.

Вдалося записати кілька пісень, авторство яких приписують Грицеві. Його сучасники стверджують, що ці пісні відображають події, які відбувалися в Костяшині перед виселення його мешканців згідно договору між урядами Польської Народної Республіки та Союзу РСР.

У Клубівцях Гриць Кавалок жив кілька років. Він з батьками виїхав у Кіровоградську область. Там одружився. Там їздив у поїзді, співав пісні і тим жив (записано 1983 року).

Пісні, авторство яких приписують Грицеві Кавалку:

В темнім лісі, в темнім борі Незамітно нікому,

Там стихенька просувався Партизанський відділ наш.

А за ним ішла підвода,

А на ній червоний хрест, А з підводи чути голос:

- Скоро буде вже кінець.

Санітарка там сиділа, Їй серці тяженько,

Її друга розстріляли, Серце кров’ю обійшло.

Один просить: напишіте До любої дружини.

Другий просить: напишіте До милої дівчини.

Санітарка лист узяла, Починає вже писать, Їй на серці тяжко стало, Сльози не дають писать.

Там, у лісі під березою Українець умирав,

Положив на груди руку, Кров із рани зупиняв.

Кров лилася поміж пальці І стікала в осоку.

То повстанець умирає За Україну свою.

Сиджу я в лісі під корчами, 3 дерева листя шелестить. Який чудовий тихий вечір, А я в неволі мушу жить.

Вона пише, він диктує:

“Як ся маєш, дорога?

Я в бою ранений легко, Скоро дома буду я.

Одна рана невеличка:

По коліно без ноги,

Друга рана ледь замітна -По плече нема руки”.

Обернувся, подав ручку І лише прощай сказав, Відвернувся потихенько І скінчив своє життя.

* * *

Він лежить, заплющив очі І не дивиться на світ,

А тим часом чорні круки Свій несуть йому привіт.

Очі йому видзьобали, Хочуть мозок розтягти...

Ой нехай вас Бог боронить В темнім лісі вмирати.

(Записано 1983 року,)

* * *

Стоять дубочки і берези, Немов повстанці молоді.

В ріднім селі почув я співи, І серце рветься до рідні.

Я всі дороги добре знаю I сам потрафлю до села,

Лиш банда польська і совітська Невільний крок мені дала.

Сонце сходить і заходить, Я три роки у гаю.

Навесні прийшов додому -Родини не пізнаю.

Батько лежить, тяжко хорий, Ані не підводиться,

Сестра з мамою підводять,

А він тільки проситься:

-    Не беріть мене за руку,

Бо вона потовчена,

Ребра мої поламані

Від польського нагана.

Питається брат сестри:

-    Що чувати коло вас?

-    Ляхи тата скатували, Кажуть: син його - бульбас.

Не журіться, тату, мамо, Вас не будуть більше бить Я вже буду ближче дому, Я вас буду боронить.

Тату рідний, мамо рідна, Скоро згинуть вороги Та над Києвом засяють Синьо-жовті прапори. (Записано 1996 року від Івана Ворушка).

Калинівський Іван Михайлович -наш самодіяльний художник. Він народився 1939 року в Костящині. 1953 року в Клубівцях закінчив семирічну школу. Через кілька років переїхав на Львівщину, де одружився й проживає в селі Жвирка Сокальського району.

Іван Калинівський вивчився на художника самотужки. За старої влади свою творчість не рекламував, бо малював переважно образи. По кілька його живописних робіт прикрашають інтер’єр помешкань Когут Ганни Павлівни, Лесюк Зеновії Павлівни,

Павюк Іванни Іванівни, Шелемей Єви Іванівни, Шелемея Ярослава Івановича, Шелемея Зіновія Івановича. В Клубівцях про нього пам’ятають добре, бо саме тут він зробив перші кроки в мистецький

світ..

* * *

Прокопів (Шелемей) Галина Григорівна, 1934 року народження, в рідному селі Костяшин закінчила шість класів. Коли прибула в Клубівці, то в школі не вчилася, а одержувала консультації. В 1952 році закінчила в Тисмениці десятирічку. Один рік працювала в сільській бібліотеці, яка розміщалася в хаті Михайлишиних.

1953 року вийшла заміж за Прокопіва Василя Івановича і перейшла жити до Рошнева. Влаштувалася лаборатом, закінчила Станіславський педінститут 1959 року. В Рошнівській школі працювала вчителькою української мови і літератури до 1966 року. Переїхала в Івано-Франківськ. Місцем роботи були школа-інтернат в Угорниках та професійно-технічне училище №3.

Тепер Галина Григорівна на пенсії, проживає в обласному центрі по вул. Я.Пстрака, 27. її чоловік Прокопів В.І. 16 років директорував у Рошнівській середній школі, 24 роки викладав німецьку мову в Івано-Франківському педінституті.

* * *

Кудрай Євген Михайлович

народився 1929 року в Костяшині.

Початкову освіту здобув у рідному селі,

семирічну - у Варяші. За німців учився в

Сокальській торговельній школі, поки не

прийшли зі сходу червоні визволителі, які

1946 року перевезли його в Клубівці. Він

У Тисмениці закінчив середню школу і

вступив у Станіславське педучилище.


Після одного року навчання йому запропонували вступити в комуністичну

спілку молоді й іти вчителювати. Мати тривожилась: “Прожили ми сину, без комсомолу дотепер, то й проживемо далі. Тато був у січових стрільцях, Славко - у Сибіру, бо в нього в хаті ночували повстанці А з тобою що вони зроблять?”

Євген Кудрай залишив педучилище, але пізніше, в 50-х роках закінчив Київський фінансовий інститут і займав посаду головного бухгалтера у райфінвідділі. Після ліквідації Тисменицького району перейшов у обласне контрольно-ревізійне управління. В 1992 році вийшов на пенсію. Проживає в Івано-Франківську.

Протягом багатьох років він публікував у журналах і газетах оповідання, статті, краєзнавчі розвідки та різні інформації (“Україна”, “Молодь України”, “Поклик сумління”, “Нова зоря”).

Кудрай Євген Михайлович розповів. У нашій лісистій місцевості в XVII столітті з’явився козак Кость. Він утік від переслідування, бо повстання проти польської шляхти, в якому він брав участь, зазнало поразки. Тут оженився й осів. Потім тут побудувався його син. Утворився хутір. Коли питали: “Хто там живе?”, відповідали: “Костів син”. З цього словосполучення витворилася назва села Костяшин.

Мій рід походить із сусіднього села Жнятин. Тут у кінці XVI століття кріпак Олійник працював на панському полі. Пан приїхав конем і грубо повівся з дівчиною, до якої залицявся парубок-кріпак. Він стягнув пана з коня, кинув ним об землю і побив його. Це означало смерть для кріпака. Олійник утік додому, взяв сорочку й штани і подався на Запорізьку Січ. Коли прийшов до козаків, то сказав писареві, що шукає рятунку. Під вечір з’явився отаман і питає писаря:

-    Кого нині прийняв до коша?

-    Оцього Кудрая, - показав на кучерявого хлопця.

-    Я не Кудрай, я Олійник.

-    Віднині ти Кудрай. Так і запишемо, - сказав отаман.

Коли від пана прийшли посланці дізнатися, чи нема кріпака Олійника, щоб покарати його, то в реєстрі такої людини не було.

З часом Кудрай показав себе добрим вояком. Коли отаман Сулима підняв повстання проти польського панування, го зазнав поразки. Судиму поранили.

Запорозькі козаки вхопили свого отамана з поля бою і поскакали.

-    Куди нести? - спитали його.

і - На Львівщину, до мами, - відповів він.

Кудрай привіз Сулиму до мами, на хутір. Маги доглядала пораненого сина. А Кудрай тим часом познайомився з дівчиною і оженився.

Пройшли роки. Сулима одужав і згадав про побратима-козака. - Де Кудрай? - спитав.

- Оженився.

-    Покличте його.

Коли прийшов Кудрай, Сулима каже:

- Нас поляки так розгаратали, а ми сидимо, хіба їм це подаруєм?

Вирішили повернутись на Запоріжжя.

-    Я беру з собою старшого сина, - сказав Кудрай. - Чого буде на панщині? У козаків є школа, буде вчитись.

Козаки з Сулимою вирішили піти війною проти панів. У другому бою зарубали Сулиму і двох Кудраїв - батька і сина. Лишився н.і Львівщині молодший син Кудрай. У того - молодшого - було також два сини. З цих двох - у молодшого було також два сини. Онук також мав два спин. Мій прадід мав два сини, дід також мав два сини - мого гага і Петра. Мій тато мав два сини - Славка і мене. Я маю два сини - Любомира й Ігоря. Любомир має два сини. Гак не придумаєш...

З того часу минуло три з половиною століття. А ми - Кудраї, і в нас по два сини.

Мій дід походив із Жнятина, а оженився в Костяшині. Досьогодпі в дідовому селі є Кудраї, яких ще по-давньому називають Олійниками.

У моїй хаті 1943 року був Микола Литвинець, з татом шив одежу для повстанців. Тоді поляки нас замагали. Повстанці з Волині й Галичини приходили добровільно, щоб нас захистити від поляків. Ці поляки буди комунари і хотіли винищити українців.

Одного разу в село Жнятин, звідки походили Кудраї, прибув курінний Ягода, щоб вияснити якісь питання зі станичним. На подвір’ї поставили варту, щоб вороги не наскочили зненацька. Аж тут раптом

-    повний віз червоних прикордонників. Вартовий кинув на віз гранату

-    одну, другу. Вартового вбили з автомата, обскочили хату. Станичний

і Ягода сховалися в бункер. Прикордонники не знайшли нікого підпалили хату, почекали, поки вона не згоріла. Відтак сіли на віз і поїхали.

Люди збіглися, розкидали вогонь. Станичний витягнув Ягоду: дихав, без пам’яті. Потримали в саду на свідому повітрі, робили штучне дихання. Ягода номер. Його похоронили в селі Переводів (там переводили через границю). Через кілька тижнів про нього з’явилася пісня. Ми співали її в Костяшипі і в Клубівцях, бо вона наша.

До бою правого, до бою ставаймо,

Бо помсти жадають повстанчі серця,

Про Ягоду пісню в бою заспіваймо,

Про Ягоду-батька, героя, борця.

Він був командиром, хоробрим, відважним,

На ворога першим у бій виступав,

А з бою він завжди усміхнений, радий,

Із бою він завжди останнім вертав.

Його пам’ятають Посадів і Наброш,

Діброва, Черничин, Крилів і Махнів,

Його пам’ятають Ульвівок і Варяш,

Він всюди нещадно громив ворогів.

Ішли наші хлопці понад тихим Бугом,

Де чайка об воду черкає крилом,

А пісня лунала про Ягоду-друга,

І слава про нього літала орлом.

Лети, наша пісне, по холмських районах,

По галицьких селах, волинських лісах,

Лети, наша пісне, по всій Україні,

По горах Карпатах, донецьких степах.