Наукова бібліотека України


Loading
ВОЯКИ УПА, ЯКІ БОРОЛИСЯ ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ
Краєзнавство - Клубівці - Івано-Франківська область

1.    Баб’як Иосиф Семенович

2.    Барчук Василь Олексійович

3.    Бойко Дмитро Петрович

4.    Грушецький Михайло

5.    Канюк Василь Дмитрович

6.    Литвинець Микола Семенович

7.    Пронюк Микола Васильович

8.    Рекетчук Василь Олексійович

9.    Рекетчук Федір Олексійович

10.    Сенюк Федір Семенович

11.    Турик Василь Семенович

12.    Федорак Василь Федорович

13.    Федорак Ганна Марківна

14.    Чабан Григорій Михайлович

15.    Чабан Мар’ян Михайлович

16.    Чабан Микола Михайлович

БАБ’ЯК Йосиф Семенович (1916-1947) народився і жив у селі Клубівці. Мав початкову освіту. До УІІА вступив 1943 року. Рядовий, псевдо “Вихір”. Раніше належав до криївки Івана Івасюка. Загинув у клубовецькому лісі, його поховали Федір Сенюк і Василь Рекетчук невідомо де.

БАРЧУК Василь Олексійович (1922-1945) народився в селі Клубівці. Мав початкову освіту. До УПА вступив 1943 року, псевдо Чайка”. Діяв на території Львівської та Станіславської областей. Був вірним товаришем Василя Канюка, обидва належали до сотні Різуна”. 27 березня 1945 р. Василь Барчук поранений у бою з енкаведистамн, його в Клубівцях вислідив поляк Юзьо Сапа з Тисмениці. Помер у Станіславській тюрмі 26 квітня 1945 року.

БОЙКО Дмитро Петрович (1920-1997) народився в с.Клубівці. За  Польщі закінчив гімназію в Станіславі. Влаштувався вчителем у імперативно-господарській школі в Милуванні. Тоді вступив до Рганізації Українських Націоналістів. З 1941 року пішов у підпілля, перебував то в Чорному лісі, то за кордоном. Потрапив у німецький полон, був кинутий у концтабір. У післявоєнні роки - один з охоронців Степана Бандери. З 1952 до 1997 року проживав у Австралії. Там і помер.

КАНЮК Василь Дмитрович (1920-1945) народився в с.Клубівці. Закінчив гімназію в Станіславі. Вступив до Організації Українських Націоналістів. За її завданням працював у підпіллі на території Німеччини, Польщі, Західної України. В УПА займав посаду курінного пропагандиста, псевдо -’’Олесь”. Загинув у бою з енкаведистами 19 лютого 1945 року в с. Багнувате Турківського району Львівської області.

ЛИТВИНЕЦЬ Микола Семенович (1922-1945) народився в Клубівцях. Закінчив початкову школу в селі, загальноосвітню - в Тисмениці, кравецьку - в Станіславі. За німців став членом ОУН і працював у підпіллі. Псевдо “Чорний”. Діяв на території Станіславщини, Львівщини, Холмщини. Схоплений енкаведистами у криївці в селі Тязів, засуджений на кару смерті, повішений у Тисмениці 20 січня 1945 року.

ПРОНЮК Микола Васильович (1916-1946) народився в селі Клубівці. Мав початкову освіту. Військову службу відбув у польській армії. В роки війни працював у німецькій поліції і разом зі зброєю перейшов до УПА. Псевдо “Прут”. Загинув у бою з енкаведистами в селі Стриганці 19 грудня 1946 року.

РЕКЕТЧУК Василь Олексійович (1927-1964) народився в Клубівцях. До УПА вступив 1944 року. Був зв’язковим, референтом розвідки, псевдо “Яр”, “Блиск”. Заарештований у Надорожнім Тлумацького району в серпні 1948 р. внаслідок зради. Засуджений і вивезений у Сибір, де й загинув. Складав вірші про національно-визвольну боротьбу з червоними поневолювачами.

РЕКЕТЧУК Федір Олексійович (1919-1947) народився із с. Клубівці. За Польці закінчив гімназію в Станіславі. Вступив до ОУН. 1939 року добровільно пішов на Закарпаття допомогти Августину Волошину. Після поразки повстання втік за кордон. Опинився в Німеччині. Закінчив юридичний факультет Празького університету. Загинув 1947 року під Рогатином.

СЕНЮК Федір Семенович (1917-1947) народився в с. Клубівці. Мав початкову освіту. Військову службу відбув у польській армії. Оженився в Юрківці. В час війни вступив до УПА. Псевдо “Дир”. Убитий енкаведистами невідомо де.

ТУРИК Василь Семенович (1924-1987) народився в селі

Клубівці. До УПА вступив у 1944 році. Пройшов військову підготовку, псевдо “Голуб”, був у сотні “Шаблі”. Брав участь у боях з радянською армією. Під час бою з енкаведистами в с.Буківна Тлумацького району в грудні 1945 р. поранений і взятий у полон. Засуджений на 10 років. Повернувся із Сибіру в 1955 р.

ФЕДОРАК Василь Федорович (1927-1947) народився в Клубівці. До УПА вступив 1945 року. Псевдо “Голуб”. Спалений енкаведистами в Острині Тлумацького району на очах матері й брата та інших очевидців.

ФЕДОРАК Ганна Марківна (1921-2000) народилася в с Пшеничники. Освіта - самоучка. Зв’язкова УПА. 1950 року вивезена в Сибір, де відбула в Іркутську й Караганді 24 роки. Із чоловіком Дмитром Федораком повернулася в Клубівці, де померла й похована.

ЧАБАН Григорій Михайловичі - (1919-1945) народився в с.Клубівці. Освіта - незакінчена гімназія. Працював у підпіллі. Вступив до УПА 1944 р. Псевдо “Сірий”. Загинув у Підпечерах.

ЧАБАН Мар’ян Михайлович народився 1915 року в с.Клубівці. Закінчив гімназію. Вступив до УПА 1944 р. Коли захворів, виїхав до Німеччини.

ЧАБАН Микола Михайлович (1924-1947) народився в с. Клубівці. Навчався в гімназії, був літпрацівником у німецькій поліції. До УПА вступив 1944 року. Псевдо “Нестор”, “Смілий”. Загинув у Підпечерах.

На шляху Степана Бандери

Бойко Дмитро Петрович пройшов довгий шлях боротьби за незалежність України - від вступу в ОУН у Милуванській кооперативно-господарській школі в 30-х роках до проголошення незалежної держави в 1991 році. Він народився 10 жовтня 1920 року в с. Клубівці. Початкову освіту здобув у рідному селі, продовжив навчання в Тисмениці, у Станіславі закінчив гімназію. Саме в дитячі роки у нього зародилася любов до рідного українства, і він на все життя обрав шлях його захисту. Ще юнаком, за Польщі, виконував обов’язки референта пропаганди та зв’язкового, пізніше - кущового провідника ОУН у Станіславові.

На початку 1940-х років Бойко Д.П. був змушений втекти з Рідної землі. Двічі арештований німцями за перехід кордону. Пізніше, в жовтні 1942 року, гестапо в Німеччині заарештовує його за приналежність до ОУН. Після слідства й допитів Дмитра Бойка

відправляють до Галендорфу, а в травні 1943 року у концтабір Матгавзен, де він зустрічається зі своїми друзями-однодумцями.

Після закінчення війни Дмитро Бойко за наказом командування ОУН повертається в Україну і продовжує підпільну боротьбу з окупантами. 1946 року бере участь у вишкільному таборі в Чорному лісі. В підпільній діяльності йому допомагало знання чужих мов -німецької, чеської, польської, російської. Відтак за розпорядженням проводу ОУН він знову переходить до Німеччини, де в Мюнхені стає охоронцем провідника ОУН Степана Бандери, з яким часто відвідує Англію.

Нелегкі це були роки, але любов до рідного краю додавала сили й віри в нерівній боротьбі.

Згодом Дмитро Бойко був змушений покинути Німеччину. 1952 року він прибув до Австралії. Тут зустрівся з Марією, з нею через рік одружився. Разом вони поселилися в Джілонгу. Дмитро відразу включається в організацію церковного, громадсько-політичного, молодіжного, шкільного життя. Тут народжуються їхні діти - Ярослав,

Оля і Петро.

Дмитро Бойко був людиною високого громадського обов’язку й активним борцем за волю свого народу. Він заохочував усіх до єдності, любові й порозуміння. Гасло “Бог і Україна” він прищепив

своїм дітям, навчав молодь на рідних землях та в далекій чужині. Помер після довгої тяжкої недуги 23 квітня 1997 року (тижневик "Церква і життя”, Австралія, 12-18 травня 1997 року).39

Розповів Ярослав Дума. Гість із Австралії Ярослав Дума в 1993 році прибув у Клубівці до своїх родичів Бойків. На запрошення педколективу він побував у школі.

Учні з цікавістю слухали розповідь про його батька - уродженця села Клубівці Бойка Дмитра Петровича, який ще за Польщі, перед Другою світовою війною належав до Організації Українських Націоналістів. Закінчивши гімназію в Станіславові, в 1939 році він влаштувався вчителем у Милуванській кооперативно-господарській школі. Після приходу червоних визволителів пішов у підпілля. Із своїми односельцями і друзями Василем Канюком, Іваном Туриком, Іваном Івасюком, Миколою Ручканом під час війни перебував то в Чорному лісі, то за кордоном, боровся проти німецьких окупантів, які лютували на українській землі.

Дмитро Бойко потрапив у полон і був кинутий у концтабір. Його врятували товариші по підпіллю, які роздобули йому документи загиблого француза Романдира. Під цим прізвищем він діяв ще й у післявоєнні роки, був одним з охоронців Степана Бандери, два рази

пробирався через кордон на територію України - в 1946 і 1951 роках. Одного разу літак, на якому батько випадково не вилетів на завдання, зазнав аварії.

Уникаючи радянської контррозвідки, в 1952 році Бойко Дмитро Петрович виїхав до Австралії і досі живе там під прізвищем та ім’ям Роман Дума (псевдо “Нечай”). Тут одружився, виховав трьох дітей. Усе життя присвятив боротьбі за волю України. Вважає, що його родина - це весь український народ. На свою Батьківщину звістку подав тоді, коли вона стала незалежною. Раніше не давався чути, бо колишньою державою СРСР було оголошено, що тих, які мають родичів за кордоном, вивозитимуть у Сибір до десятого покоління.

Ярослав Дума - старший син Дмитра Бойка-Думи - очолює Спілку Української Молоді в Сіднеї. Має юридичну освіту. В рідному селі свого батька він побував кілька разів. А вперше тоді, коли відзначали першу річницю Декларації про державний суверенітет України. Тоді він виступав на мітингу в селі та в обласному центрі. Ще раніше в нього склалося своє коло друзів на Україні. Цс Богдан Горинь, Павло Василик, Левко Лук’яненко, Володимир Яворівський.

Приїжджаючи на Україну в службових справах, Ярослав Дума водночас збирає відомості про свого батька, щоб створити книгу про його наполегливу багаторічну підпільну роботу, рівну подвигу.

І ще учні й учителі з цікавістю слухали розповідь про те, як живуть українці в Австралії, як виховують своїх дітей, як їх навчають в українських школах, щоб вони носили в серці мову та історію своїх батьків і своєї Батьківщини.

Учні та вчителі Клубовецької школи подякували Ярославу Думі -жителю далекої Австралії і близькій по духу людині - за змістовну розповідь, а на згадку про зустріч подарували книги і сфотографувались, подано інформацію до райгазети.

Через рік Ярослав Дума побував у Клубівцях з дружиною і дітьми, заодно віднайшов і взяв додому рідкісні фотографії свого батька та цінні відомості про його життя. Сподіваємось, що будемо мати величну книгу про нашого односельця, життя якого наповнене боротьбою за незалежну Українську державу.

Борця вшанували через 47 років

До Клубовецької сільської ради прийшов лист. Зворотна адреса

- село Бориня Львівської області. Його автор - Богдан Комарницькин,

член “Меморіалу”. Він повідомив: 5 липня 1992 року будемо перезахоронювати останки воїнів Української Повстанської Армії. Серед дев’яти встановлених нами імен вояків є виходець із вашого села на прізвище Канюк Василь Дмитрович з 1920 року народження. Просимо повідомити, чи живе хтось із рідних загиблого борця.

Звістка про Василя Канюка була несподіваною і хвилюючою. Старше покоління людей добре знало сім’ю Канюків. Розповідають, що батьки жили дуже бідно, а син їхній - низький ростом, міцний, кучерявий - був дуже здібний до науки, мав природжений талант до віршів, друкував їх у газетах, які поширювалися в нашому краї. Один вірш мені вдалося записати з уст товариша Василя - Турика І.М. (1919-1985):

В моїй душі одне бажання,

Єдина мрія чарівна,

Єдине в серці поривання І думка в мене все одна.

А думка ця - що край в неволі,

Що Україна скута і німа.

Моя ти рідна Україно,

Від тебе кращої нема.

І ще пам’ятають Василя Канюка як доброзичливу і щиру людину, завжди готову допомогти іншим. Він учився в сільській початковій школі, потім у Тисмениці та в гімназії в Станіславі, добре володів польською та німецькою мовами. Коли в 1941 році розпочалася війна, він як член Організації Українських Націоналістів, працював у підпіллі. Діяв на території Польщі, Німеччини, Західної України. Його спільником по боротьбі протягом чотирьох воєнних років був односелець Барчук Василь Олексійович. Вони обидва належали до сотні “Різуна”. В кінці 1944 року В.Барчук повернувся в рідне село, а 27 березня 1945 року був поранений у бою з енкаведистами і загинув у Станіславській тюрмі.

Василь Канюк останній раз навідався додому у 1944 році перед приходом радянської армії. Від того часу ніхто більше не знав, де він подівся. Через брак точних відомостей та віддаленість подій у час і навколо його особи почали складати легенди. Одні розповідали, Що він загинув у Чорному лісі в бою і перестав жити тоді, коли його тіло пробили шістнадцять ворожих куль. Інші стверджували, що він загинув під Гошевом, ще інші - що в селі, коли таємно приходив Додому.

Лист, який надійшов зі Львівщини, розвіяв легендарні домисли.

Ось що розповідає Богдан Комарницький, який два роки вів пошукову роботу:

“Василь Канюк належав до боївки “Юрія” (Ігоря Кишакевича). 17-18 лютого 1945 року група вояків повергалася з-за Сяну. Вона проводила туди “Сотника” (Михайла Соболяка), який працював у штабі куреня “Рена”. Вояки заквартирували в селі Яблунів, потім Риків. 19 лютого вони перейшли в село Багнувате. Тут потрапили в засідку енкаведистів, яких було близько трьох десятків. Кілька днів перед цим боївка “Берези” (Володимира Федика) захопила живим у селі Риків ст.лейтенанта Ф.Уланова, спеціаліста по викриттю боївок. Енкаведисти розшукували цього лейтенанта, і боївка “Юрія” несподівано наразилася на них. Партизанів УПА було приблизно одинадцять, двом вдалося втекти, інші хотіли прорватися потічком догори на полонину. Але залягав глибокий сніг, енкаведисти мали лижі, вони легко зайшли зверху і з кулемета Дегтярьова всіх перебили. Потім їх узяли на сани і через три села повезли до райцентру Бориня. Хто із загиблих не вміщався, його до саней прив’язували дротом і так тягли поволоцьки. На передніх санях веселий московський енкаведист вигравав на гармошку, а інші нащадки Чінгісхана за ним підспівували. В такому виді їх у Борині фотографували п’яні людожери...”

1992 року Богдану Комарницькому вдалося виявити місце в лісі, де енкаведисти поховали повстанців, загиблих 19 лютого 1945 року в селі Багнувате. Встановлено їх прізвища, місця народження. Серед них - наш односельчанин Канюк Василь Дмитрович, який виконував доручення курінного пропагандиста. При ньому знайдено перстень з тризубом, який належав саме йому.

В 1945 році батьків і сестру Василя Канюка, які проживали в Клубівцях, вивезено в Сибір. Тато і мама померли в Комі АРСР, а сестрі Катерині вдалося звідти втекти. Через переслідування вона виїхала в Кіровоградську область і там померла.

Для вшанування пам’яті односельчанина-борця виконком сільської ради (голова Богдан Рекетчук) та первинний осередок руху (керівник Микола Семанюк) організували поїздку автобусом із Клубівців на Львівщину.

Похоронна церемонія розпочалася в лісі біля Борині, де дотепер у невідомій ямі спочивали повстанці, і після панахиди та Служби Божої їх поховали біля церкви, поруч з могилою січових стрільців У селі Яблунів Турківського району Львівської області. В похоронній

процесії, мітингу над могилою брали участь ветерани УПА, воїни місцевого гарнізону, члени місцевого осередку “ Меморіал” , молодь з навколишніх сіл.

Від жителів Клубівців виступив Микола Турик, а родичі поставили до спільної могили квіти і вінки.

Хвилюючою була зустріч клубівчан з учасницею партизанського підпілля Дарією Соболяк. Вона єдина залишилася живою, хто зберіг пам’ять про Василя Канюка. У задушевній розмові з’ясувалося,що перстень з тризубом, знайдений при розкопках останків, належав саме Канюкові. Що Василь раніше бував у цих місцях з Василем Барчуком, бо тут було зручне місце для переходу кордону на Захід. Що Канюк знову прибув сюди після того, як німці залишили Львівщину і її зайняли московські “визволителі”. Одного разу в бою з ними він одержав поранення в ногу. І потрапив у сім’ю Соболяків. Маючи медичну освіту, Дарія Соболяк вилікувала його.

І він приєднався до боївки, пропагандистом якої був її брат Іван Соболяк. Василь Канюк розповідав їй, що не хоче тікати з німцями на Захід, а його місце тут, де народився. При цьому не раз повторював слова: “Здобудем Українську державу або загинем у боротьбі за неї”. І ще заповідав їй, якщо він упаде в бою, то щоб вона повідомила батькам у рідне село Клубівці. Цей заповіт побратима по боротьбі Дарія Соболяк - спасибі їй! - зберегла в пам’яті і змогла виконати через 47 років, коли Україна стала вільною державою.

***

Розповів Рекетчук Дмитро Олексійович (м.Коломия). Василь Кашок добре знав німецьку мову. В час війни він працював у бауера перекладачем. Там разом з ним був Іван Турик. У Німеччині Канюк визволив дівчину на ім’я Оля. Потім приїхав з нею в Клубівці, взяв У Церкві шлюб. Це було вночі і ніхто про це не знав. Василь Рекетчук був йому за дружбу, а вінчав священик з Погоні - Стеців, якого пізніше зловили і вивезли.

Про дівчину Василь склав вірш:

Понад Бугом Оля ходить,

Цілує тризуб золотий...

(Записано 199-1 р.)

Його засудили на кару смерті

У селі набрало розголосу повідомлення газети “Західний кур'єр"  (№13-14 за 24 серпня 1990 року) про те, що в Тисмениці

“на площі перед райкомом партії, де стоїть пам’ятник Леніну, майже на тому місці в 1945 році службою НКВС був повішений житель і Клубовець...” Люди старшого покоління знали що це був воїн Української Повстанської Армії Литвинець Микола Семенович.

Його сестра Текля Палагіцька поділилася спогадами про нього. Вона розповіла, що їх родина пережила страшне лихоліття в час боротьби за вільну Україну. Брат Микола після закінчення загальноосвітньої школи в Тисмениці та кравецької школи у Станіславі 1941 року пішов у підпілля. Разом з ним були односельчани Ілько Турик, Григорій Чабан, Микола Чабан та інші. Вони посвятили себе боротьбі за пашу державність. Спочатку боролися з гітлерівськими фашистами, потім зі сталінськими загарбниками.

Текля Семеиівна пригадує, як вони збиралися в хаті, приходили хлопці й з інших сіл і говорили про зв’язок то на залізничній колії, то коло ріки Ворони, то в лісі. Одного разу їй вдалося почути, що вони захопили коло Тисмениці німецьку автомашину зі зброєю.

З приходом радянських “визволителів” родину Палагіцьких почали переслідувати. Мати Анна Литвинець три роки не сиділа в хаті, ховалася по селах, ночувала в чужих стайнях, бо до хати зі страху ніхто не пускав. І сама Текля Семенівпа переховувалася й нічого не знала про маму, а та - про неї. В них серед хати і в сінях виріс бур’ян, бо ніхто тут не жив.

Брата Миколу схопили в Тязеві у криївці. Зброї при ньому не було. Під слідством він сидів у Станіславі. Його засудили на кару смерті й повісили в Тисмениці на базарній площі. Того ж дня трьох партизанів повісили у Станіславі, двох - у Єзуполі і двох у Тлумачі. Це навело на людей великий страх.

Наші односельчани Явдоха Гудзовська та Марія Мисик тоді були в Тисмениці й бачили все на власні очі. Миколу Литвиння привезли на машині в скрині. Це діялося в суботу 20 січня 1945 року. Тріщав мороз. Микола був худий, збитий і виснажений. Кості проймав лютий холод. Енкаведисти зачитали вирок і надали останнє слово. Він промовив: “Я гину за волю України”. Кати швидко зачепили петлю на шию і повісили.

Три дні висів  Микола Литвинець на цьому людному місці. Тяжко краялося серце матері і сестри. Потім його саньми відвезли до сільгосптехніки, скинули в окіп і накрили соломою. Викрасти мертвогого було неможливо, бо міліція стерегла і відразу стріляла, родичі заплатили грабареві, і він поховав Миколу разом з іншими партизанами на цвинтарі в Тисмениці. Службу Божу священик відправив удома.

Ще за життя брата Теклю Палагіцьку п’ять разів забирала міліція і допитувала. Слідчий Башарин повиривав їй з голови волосся, повибивав зуби. Але не дізнався нічого.

Свій спогад про брата вона закінчила такою думкою: вже 45 років нас ганьблять за те, що ми боролися за вільну Україну, вже два покоління українців не знають правди про цю боротьбу, то бодай третє покоління молоді пізнає, як страждали люди, щоб Україна стала самостійною державою (записано 1990 року).

ПАМ’ЯТНИК

Присвячена Миколі ЛИТВИНЦЮ

У Тисмениці, де базар,

Де ранком вмістився,

Там, де пам’ятник стоїть (Щоб він провалився),

В сорок п’ятім році взимку

Сталінські катюги

Шибеницю збудували,

Назганяли люду

3 усіх сіл навколишніх.

В Тисменицю гнали Старих, малих і немічних.

А люди не знали,

Що на цей раз задумали Ті енкаведисти,

Всього можна сподіватись -То добрі артисти!

Стоїть народ (мороз лютий До кісток проймає)

І на шнурок, в петлю гнутий, Сумно поглядає.

Тут під’їхала машина,

А на ній солдати На хлопчину молодого

Наставили автомати.

Він в скривавленій сорочці Та ще з кляпом в роті, Посивілий, мав не більше,

Як двадцять два роки.

Зачитали смертний вирок,

Та не поспішають...

Може, хто знайдеться з рідних, Ще когось спіймають.

Але ніхто не признався І не сказав звідки,

Не одному шкода стало Бідного сирітки.

А тут зашморг вже на шиї... Рушила машина -І гойднувся на шибениці,

Як в полі билина.

Про брудний свій лютий подвиг Кати добре дбали:

На тім місці Ленінові Пам’ятник поклали.

(Вірш склав Бойко Ярослав Васильович у 1990 році).

Все віддав для одної ідеї

Рекетчук Федір Олексійович, 1919 року народження, -виходець з працелюбної селянської сім’ї. Його батько Олексій Федорович (1887-1962) був учасником австрійської війни та в січових стрільцях. Удома він повчав своїх челядників, що настав час мати свою державу. Його слова з дитинства взяв собі до серця син Федір, який закінчив у Клубівцях українську і польську школи. У Тисмениці з Василем Канюком, своїм товаришем, закінчив сім класів. Після цього пішов у Милуванську кооперативно-господарську школу. Тут став членом Організації Українських Націоналістів. У Станіславі разом з Дмитром Бойком закінчив гімназію.

Милуванська школа для сформованого юнака була ідейним центром. За завданням ОУН він працював у селі Кричка Богородчанського району крамарем у кооперативі, в монастирі Василіянок у Жовкві під Львовом, у справах їздив до скиту Манявського.

У березні 1939 року, коли на Закарпатті була проголошена самостійна держава під проводом Августина Волошина, яка називалася Карпатська Україна зі столицею у місті Хуст, він з іншими добровольцями перейшов польський кордон, аби допомогти борцям за вільну державу. На границі його схопили чеські патрулі і хотіли розстрілити. З-поміж них один словак не дозволив цього зробити і не дозволив передати його польській владі.

Після поразки повстання Федір Рекетчук емігрував. По дорозі в Румунію переплив ріку. Коли вийшов з води, одежа на ньому замерзла. Двоє жидів (чоловік і жінка) взяли його до корчми, відігріли. З Румунії наш учасник повстання написав додому лист.

Через переслідування Федір Рекетчук подався до Югославії, а звідти до Чехословаччини і нарешті до Німеччини. Написав додому лист з Гамбурга. Тут змінив своє прізвище на Петер Міллер. Добре володів німецькою, польською, чеською мовами.

Польська жандармерія за ним уже слідкувала. Тому він рідко писав додому: лист приходив раз на рік. І то по його приході з’являлися польські жандарми і з цікавістю вивідували, про що він написав.

Федір не раз говорив, що поляки і москалі - то смертельні вороги України.

В 1941 році Федір Рекетчук працював в українському

консульстві у Відні. Він закінчив юридичний факультет Празького, очевидно Українського Вільного Університету, де працював професором А.Волошин.

На початку радянсько-німецької війни Федір Рекетчук опинився з українською дивізією “Нахтігаль” під Харковом. Він зазнав поранення і, підлікувавшись, побував у Клубівцях. Після того, як український уряд Степана Бандери був заарештований, провід ОУН дав наказ шкодити німцям, де тільки можна. Це Федір усвідомлював і пам’ятав добре. За дорученням ОУН він у Львові став начальником комісаріату. Поляки в цей час шкодили українцям-самостійникам як могли. Він викрив у Львові шпигунську польську організацію, яка мала криївку на Личаківському цвинтарі. Одна полька при цьому його поранила.

Федір Рекетчук до кінця війни працював у Львові. Він одружився з львів’янкою Ганною Сулецькою, у них народилась дочка Ангеліна.

В 1945 році Молощак Дмитро Васильович, будучи у Відні, зустрічав Федора, який сказав, що їде на Захід. Федір опинився в Бельгії, звідси, за завданням ОУН, пішов допомагати українським повстанцям у Галичині. Йосиф Карпів з Америки повідомив: 1947 року Федір Рекетчук перелетів літаком на нашу територію, потрапив у засідку і загинув під Рогатином. Його коротке життя віддане боротьбі за незалежну Українську державу.

Відгомін незвичайної події на Закарпатті від 1939 року живе в нашому селі у такій пісні:

Тридцять восьмий рік минає, А дев’ятий наступає.

Сталася сумна подія: Запалала вогнем,

Застогнала під мечем Закарпатська Україна.

А чехи ся в Хусті б’ють,

А мадяри ззаду йдуть, Висилають ультимати,

Щоб вони усі як стій Січовії стрільці Стали сміливо до бою.

А наш батько Волошин Закликає всіх старшин На нараду сумную,

Щоб народ ся піддав, Свою зброю віддав,

Бо інакше їм не жити.

Убивають на фронтах Всіх жінок і дівчат І дітей малолітних.

А ти, друже, не журись, На Карпати подивись, На їх долю сумную.

Много трупів там лягло І крові ся пролило,

Кров текла річеньками.

З тої крові вже росте Покоління молоде,

Загартоване до бою.

Записано 1969 р. від Рекетчука Дмитра Федоровича (1916 -1999).

   Служу Україні

Рекетчук Василь Олексійович, 1927 року народження, мав освіту п’ять класів. Дружив з Василем Канюком. Член ОУН, спочатку був інформатором “Нестора" (Івана Івасюка).

Перший раз його заарештували в Клубівцях 1944 року під церквою на Водохрестя. Його доставили в гарнізон, що розміщався в Молощаковій хаті. Чекіст, який допитував, був п’яний. Він наказав Василеві повернутися до стіни. Розвідник на це відповів:

- Стріляй, я дивлюся прямо на тебе!

Той стрілив і влучив в око. Рекетчук упав. Його взяли на фіру з соломою і відвезли в лікарню. Охорони не було. Він утік. Його вилікував лікар з Погоні - Семчук, якого пізніше заарештували.

Після цього Василь Рекетчук став розвідником “Дира” (Федора Сенюка), підрайонного керівника боївки ОУН.

Одного разу - а це було навесні 1947 року - зв’язковий-розвідник мав одержати від Яреми Підлуського з Тисмениці список робітників фабрики, які підготувала Пірановська Марія Іванівна.

Ті списки знайшли енкаведисти і 1948 року її заарештували. Підлуського заарештували 31 жовтня 1948 (вернувся 1959 р.) за те, що готував шкіри на чоботи для повстанців.

Тепер Ярема Підлуський зберігає як дорогу реліквію саморобний тризуб, який подарував йому побратим розвідник. З одного боку він зробив напис “В пам’ять тяжкої неволі”, з другого -“Служу Україні. 1946”.

У Тисмениці в НКВС одна дівчина працювала друкаркою, вона й передавала Василеві відомості про сексотів.

Василь жив нелегально, зброї не мав, ховався в соломі недалеко від хати, зустрічався з "Диром", повідомляв про діяльність гарнізону, про переміщення військ.

Іноді Василь доручав переносити естафету молодшому братові Дмитрові. Так було, коли до Василя прибули з обласного проводу і він давав настанови, як партизанські сотні мають переходити від Дністра в Карпати.

Другий арешт стався 11 вересня 1948 року в Надорожнім на весіллі. Його пізнали по оці. Цього разу тримали під слідством шість місяців. Не довідалися нічого. Не маючи ніяких підстав, його засудили на десять років.

Зв’язкова з Довгого Петрів Марія Яківна засвідчує:

- Рекетчук мав гарні чоботи, українську форму, яку пошив Мирон Панчишии, і завите око. Маскував ного тим, що скаржився, нібито болить голова. Про нього говорили: “Іде наш Блиск”. А він радив: “Хлопці, з москалями не жартуйте”.

У Сибіру переслідування Василя не припинилось: спец-розвідник сидів разом з ним, аби щось вивідати.

Коли Василь відбував покарання в Мордовії, разом з ним були Дмитро Молощак, Иосиф Сліпий, брати Барвінські (композитор і хірург), про яких написана книга “Под вражескими знаменами”. Вас иль складав вірші. Поскільки права рука була прострілена, то писав лівою. Розповсюджував їх серед в’язнів.

Дмитро Рекетчук (молодший брат Василя) розповів, що його також викликали в гарнізон і допитували, де брат, де бункер. Били грабовими патиками. Возили на допит до Тисмениці. Батька також Допитували і били. І на закінчення додав:

- У наш провід засилали людей зі Східної України. Їм було Дозволено вбити десятьох своїх солдатів, аби увійти в довір’я

бандерівців. Вони не щадили своїх людей Наші гинули через таке довір’я.

Після арешту Василя всю родину 1949 року вивезли: батька Рекетчука Олексу Федоровича (помер у Хабаровську), матір Рекетчук (Івасюк) Настю Онуфріївну (померла в Миколаївській обл.), дочку Рекетчук (Карпів) Марію (проживає в Миколаївській обл.), сина Рекетчука Дмитра.

Дочку Рекетчук Ганну 1942 р. німці забрали на роботу (живе в Канаді). Рекетчук Василь загинув 1964 року. Коли Дмитро повернувся додому, то на місці господарки застав голу землю. Він зумів поселитися в Коломиї, де й помер.

Рекетчук Йосиф - Іванів, Олексів дід, який жив за панщини і ходив до австрійського цісаря Франца Йосифа з приводу того, що пан забрав у людей поле Фальчі і там хотів заснувати фільварок. Федір Рекетчук у Відні 1941 року бачив запис про те, що його прадід був на прийомі в австрійського цісаря (записано 1992 р.)

Зв’язковий не прийшов...

У Федорак Марії Василівни, 1919 року народження, знайдено документи півстолітньої давності, які розповідають про криваву боротьбу Української Повстанської Армії за незалежну Українську державу. Документи були закопані в хаті господаря Рекетчука Олекси Федоровича (1887-1962), якого в 1949 році вивезено з усією сім’єю (жінкою Настею, дочками Анною і Марією, сином Дмитром) на Сибір, у Хабаровськ, за те, що його сини Федір і Василь боролися за вільну Україну. Із Сибіру повернувся лише наймолодший син Дмитро і зміг поселитися в Коломиї по вул.

Б.Хмельницького, 57.

Таємницю про документи, закопані в хаті, зберігав батько Василя і Федора - Олекса Рекетчук. Перед вивезенням у Сибір він розказав про них своїй сусіді Марії Федорак. На випадок, якщо хтось буде про них питати, наповів, щоб показала, де закопані. Майно Олекси Рекетчука держава конфіскувала. Нову і стару хати розібрали стрибки і розтяглії. На місці господарства залишилася гола земля. Її орали і переорювали десятки разів. Федорак М.В. сподівалася, що про ці документи все-таки хтось буде питати навіть тепер, коли Україна стала незалежною. Але не приходив ніхто. І вона вирішила на них подивитись. На місці старої хати, якої нема понад сорок років, виконано одну цілу і дві розбиті пляшки. В тій цілій звито шість документів, у розбитих уже не збереглося нічого. Знайдені документи розповідають про події, що відбувалися в селах Довге, Стриганці, Рошнів, Юрківка, Милування, Вільшаниця, Клубівці, Пшеничники, Погоня та райцентрі Тисмениця в жовтні і листопаді 1945 року. Документи підписали “Блиск”, “Дир”, “Прут”. За цими псевдами крилися Рекетчук Василь Олексійович, Сенюк Федір Семенович, Пронюк Микола Васильович. Зв’язковий Василь Рекетчук, який не раз організовував переходи бойових груп УПА через Клубівці, Надорожне, Тисменицю, Довге, Вільшаницю, Рошнів, Стриганці, Милування, передав ці документи на зберігання до певного часу своєму батькові. ІІоскільки інший зв’язковий не прийшов, то

вони затрималися в землі аж до проголошення України незалежною державою.

Слава Україні!

Протокол з облави

Дня 13.XI. 1945 р. о годині 12 вночі прибуло з району коло 60 большевиків. Із Стриганець вони полем зайшли на Довге, оточили село, провели обшук. При допомозі сексотки Матрони Грабко, яка перед тим втекла до большевиків, а тепер водить їх і видає хлопців, що криються, а також тих, яким загрожує небезпека, зловлено таких людей: Бесараб Степан, Галка Марина, Калин Василь, Левицький Микола, Протас Марина, Протас Анна, Сабецький Микола, Сабецький Яків.Їх заарештовано і забрано в район.

У селі вдень енкаведисти провели мітинг. На мітингу говорили людям, щоб ішли на вибори голосувати. Якщо не схотять голосувати, їх вивезуть на Сибір. Також згадали про тих хлопців, які криються, і закликали їх виходити з лісу, бо війна вже скінчилася. Також говорили, що вони знають, що хлопці хотять будувати самостійну Україну, розібрали сільраду і позабирали дошки. Енкаведисти закликали, щоб хлопці не возили дошки в діброву і не будували бункери, бо їх і так вилапають.

Причиною сеї облави був всип місцевих сексотів, від яких большевики дізналися, котрі чоловіки ховаються, котрі з них ловили рибу в Дністрі. Під час обшуку сильно побили їх жінок, в тому числі Грабко Тацію, Кузенко Анну, Тарас ..., Бідочко Анну.

О годині 3 пополудні облавники виїхали із села до Тисмениці.

Постій, 25.XI. 1945 р.

Слава героям! Прут.

Слава Україні!

Ситуаційне повідомлення

Дня 13.XI. 1945 р. о годині 12 вночі прибуло коло 60 большевиків у Довге через Стриганці полем, негайно обскочили частину села Гору і провели обшук. Зловили 8 людей: 5 молодих мужчин і З дівчини, між ними й станичну. Арештовані ось такі люди: Бесараб Степан, Галка Марина, Калин Василь, Левицький Михайло, Протас Анна, Протас Марина, Сабецький Микола, Сабецький Яків. Їх

забрано в район.

При цьому проведено мітинг. На мітингу говорили людям, щоб ішли голосувати на вибори. Якщо не підуть голосувати, то їх ви везуть на Сибір. Також знали про деяких хлопців, що криються, і закликали їх виходити з лісу. Говорили, що вони знають, що бандерівці возили дошки у діброву на бункери, що розібрали сільраду.

Причиною сеї облави був всип. Большевики прийшли зі сексоткою Матроною Грабко, яка раніше втекла до них. Ця Грабко водила большевиків по хатах і повиказувала, котрі чоловіки ховаються. Большевики після обшуку сильно побили жінок через їх чоловіків: Грабко Тацію, літ 60, Кузенко Анну, Бідочко Анну.

Коли большевики перейшли по хатах, то від інших сексотів зараз точно знали, що в селі діється, знали за всіх мужчин, які криються, і навіть знали, хто в селі жениться і хто ловив рибу в Дністрі.

Дня 18.XI. 1945 р. о годині пів на дванадцяту з Тисмениці прибуло 3 авта большевиків в силі 100. Негайно оточили село і також церкву. Провели обшук. При цьому сильно грабували людей та стріляли курей. Після обшуку заарештували 5 мужчин і одну жінку, перейшли село хата в хату, все перевернули. О годині 3 від’їхали на Рошнів.

Другого дня 19.XI. знову наскочини на Довге і о годині 5 досвіта перекрили крайні хати. О годині 9 перевезлися на другий берег Дністра. Там все обшукали. Большевикам не вдалось нікого злапати. Після обшуку сильно грабували людей та стріляли курей.

19.XI., сего самого дня, прибули з Тисмениці 18 большевиків, перейшли хата в хату і стріляли курей. О годині 3 пополудні виїхали з села, нікого не забравши.

У Стриганцях, Милуванні спокійно, тут не було большевиків, У Рошневі квартирує коло 60 большевикі в-радгоспників.

У Милуванні пропав голова сільради.

Наша праця в селах наразі іде добре. Станичні стягають контигент збіжжя та заготовляють харчі. Вони не хотять ходити вдень при зброї. В станиці число 5 “Сергій” і в станиці число 2 Денис” кількаразово їм наказували, і вони все одно відмовлялися Носити вдень зброю.

Постій, 21.XI. 1945 р.

Слава героям! Прут.

Слава Україні!

Суспільно-політичний звіт від 1.ХІ до 22. XI. 1945 року

22.Х. 1945 р. у районі відбулася конференція голів сільрад. Обговорювали питання про вибори до Верховної Ради СССР. Головам роздано газети, щоб підготовляли населення до виборів, і наказали скласти списки виборців. У Милуванні та Юрківці нема голів сільрад, у Довгім і Стриганцях голови не дуже добре працюють для большевиків. У Вільшаниці голова відтягається від праці, часто хорує. У Рошневі - голова сільради найбільш довірений большевикам.

27.Х. 1945 р. у Рошнів прибула районна спецбоївка в силі 27 чоловік. Сего самого дня вона зробила наскок на Юрківку, де наткнулася на гіартизанів-кущовиків, які мали роботу в цій станиці. Одного кущовика злапали.

Ця сама боївка зробила наскок на Довге. Переходила через ліс. Злапали двох чоловік, які крилися в лісі.

29.Х. 1945 р. ця ж боївка провела наскок на Вільшаницю. Обшукали все хата в хату. Зловили чотирьох молодих мужчин, в тому числі одного озброєного із сотні Олега.

Районна боївка квартирує в Рошневі. Ціллю большевиків є те, щоб підсилити свої акції напередодні нашого державного свята, яке припадає на перше листопада. Бо в цілому підрайоні ще нема добре організованої самооборони із місцевих стрибків.

5.XI. 1945 р. у Рошневі большевики-радгосгіники (а тут їх постійно квартирує 60 чоловік) пострілами підпалили три господарства. Місцеві люди кинулися гасити, але вони не давали, обстрілюючи вогонь.

Дня 13.XI.1945 р. енкаведисти із району в силі 60 чоловік провели облаву на село Довге вночі о 12 годині, їм удалося зловити п’ятьох мужчин і трьох жінок, між ними й станичну. Причиною нічної облави був всип сексотів, які доказали, що бандерівці вночі приходять у село, доказали, хто возив дошки у діброву для спорудження бункерів і хто ще досьогодні криється в лісі.

За місяць большевики у підрайоні зловили всього 15 мужчин та 8 жінок, які ховалися. Половину з цих людей видано сексотами.

У цілому підрайоні ще нема ні земельних громад, ні колгоспів.

Колгоспні кампанії навіть не заводяться. Лише в Рошневі існує радросп, у якому нібито працюють близько 60 большевиків.

Контигент збіжжя большевики стягають самі, рабують людей. Кожне село має здати 100%.

За місяць большевики провели один мітинг у Довгому. Ціллю було те, щоб населення ішло на вибори голосувати.

У підрайоні нема організації комсомолу. До більшовицької партії у населення велика ненависть.

Школи в селах Вільшаниця, Милування, Рошнів, Стриганці (крім Довгого і Юрківки) чинні до шести класів. Учителів є 5 мужчин і 8 жінок. Серед жінок лише дві галичанки, решта совітки. З усіх учителів нема ні одного партійного.

Дітей у шкільному віці в Довгім є біля 120, у Стриганцях -біля 140, у Рошневі - біля 100, у Милуванні та Юрківці - біля 200, у Вільшаниці - біля 160. Вечірні курси неграмотних не відбуваються. Телефонної сполуки нема ні в котрому селі. Тільки раз у тиждень приходить пошта.

Церковні справи в терені поки що не зазнають ніяких змін. Священики є у Вільшаниці, Милуванні і Стриганцях. В інших селах нема. Священикам большевики не кажуть нічого, на православне не переходить ніхто.

Наша пропаганда в терені до сего часу діяла слабо. Однак

13.XI. 1945 р. проведено мітинг у Вільшаниці. Вислід добрий. Населення піднялося духом.

Наших летючок не було. Засідок наших не було. Боїв не було.

15.XI. 1945 р. переходила сотня “Б”. Мороки з арештованими не було.

Наша сітка активу в селах дуже слабка. В станицях нема станичних, тільки в декотрих селах є жінки-інформатори.

Населення до большевиків ставиться погано. Вони сильно б’ють людей, грабують, тероризують. До нас населення ставиться добре, воно підтримує себе надією, що большевики довго тут не будуть і на випадок війни із союзними державами вони розлетяться.

Постій, 21.XI. 1945 р.

Слава героям! Прут.

Слава Україні!    Товмаччина,

Тиеменицький район

Протокол з облави на с. Довге

Дня 13.XI.1945 р. біля голини 12 ночі прибуло до с.Довгого близько 60 большевиків. Вони зайшли псячими стежками від поля і негайно оточили одну частину села, т.зв. Гору. Вела їх незамітними стежками сексотка Матрона Грабко, яка тому два місяці втекла до большевиків. У цій частині села зараз зробили по хатах сильний обшук. Після обшуку доночовували таки тут і про теперішні обставини в селі довідалися від місцевих сексотів.

Ранком прийшли в центральну частину села і також всі хати, стайні і стодоли обшукали. При цьому вдень і вночі зловили вісім людей, а саме:

Басараб Степан - ...

Галка Марія -    22 р.

Калин Василь - 28 р.

Левицький Микола - 27 р.

Протас Анна -    18 р.

Протас Марія - 24 р.

Сабецький Микола - З0 р.

Сабецький Яків - 29 р.

Біля полудня провели мітинг. Па мітингу говорили про голосування: “Голосувати мусить кожний. Хто не піде - вивезуть на Сибір. Під час виборів по селах буде багато війська і пожене людей голосувати”. Як звичайно, згадували про бандерівців, яких у скорім часі нібито виловлять.

Біля 3-ої години пополудні виїхали із зловленими людьми до Тисмениці. Цей наскок виконали районні большевики на всип. Замітно, що такі наскоки вони вчиняють уночі і пізнім вечором.

Постій, 24.XI. 1945р.

Слава героям! Блиск.

Слава Україні!

Суспільно-політичний звіт за листопад 1945 року

(Уривки)

Начальником райвиконкому є Ткачов - офіцер-майор, його заступником - суддя, секретарем - Неділько, українець. Останнім

часом райвиконком натискає на здачу контигенту бараболі і підганяє кожного господаря, який має коня, до кінця року завезти до Станиславова 10 м3 дров. Розпорядження райвиконкому народ не виконує. Аби щось було зроблено, большевики мусять роз’їжджатися по селах і натискати на виконання.

Дня 13.XI. 1945 р. у с.Довге була облава, в ній брало участь понад 60 большевиків з району. Такі ж облави були ще в Марківцях і Хом’яківці.

5.XI у Рошневі большевики пострілами запалили три господарства.

Загальне число вбитих за місяць - 1

ранених    - 4

- 19

випущених сексотів    - З

До Хом’яківки о 2 годині ночі заїхали автомашиною понад 20 большевиків, до Чорнолізців підводами - 60, до Лядського автами понад 60. У Хом’яківці забрали три родини і насильно вивезли. Вивезли і їх маєтки.

Дня 12.XI. 1945 р. до Клубовець зайшли 30 большевиків і розрили могилу, зрубали хрест і разом з тризубом забрали до Тисмениці. 18.XI подібну акцію виконали в Чорнолізцях: могилу розрили гранатами і кулеметними чергами.

22.XI була засідка в Тисмениці на цвинтарі. Серед ночі почалися стріли з обох сторін...

Подібне зробили большевики 16.XI у с. Клубівці. Одна частина їх зайшла з лісу, а друга зайшла в село. Вони оточили село і стрінули старого чоловіка Федора Шіляка, якого пізнав стрибок К. і сказав большевикам, що це батько, син якого в бандерівцях. Большевики забрали його на цвинтар і поранили... Він пересунувся до найближчих хат і живе...

У цьому місяці большевики переважно виконують наскоки на всипи. В загальному партизанська сітка держиться добре. Кожна криївка підготовлена до зими.

Постій, 25.XI. 1945 р.

Слава героям! Блиск.

Слава Україні!

Звідомлення

Дня 6.XI. 1945 р. приїхало до Клубівців з Тисмениці 4 большевики о годині 12 в полуднє і хотіли провести мітинг, але, хоч

і ходили по хатах посильні, ніхто не прийшов. Большевики почекали чотири години і від’їхали.

Дня 7.XI у Пшеничники прийшли 40 большевиків, ходили по хатах, просили їсти, а ввечері пішли до Колінців.

8.XI    переїхали з Тисмениці через Пшеничники до Чорнолізців 45 большевиків, і щодня приїжджають до Пшеничник по 4 або 5 большевиків по контигент мандибурки.

9.XI    з Тисмениці на Городенку переїхав спецвідділ - 5 фір, 70 большевиків.

Дня 10.XI з Тлумача до Тисмениці переїхало 70 авт. 50 машин везли із собою польові гарматки і на кожній машині було по 5 большевиків. 20 машин з військом, де поміщалося 600 осіб.

Дня 11.XI прибув до Тисмениці спецвідділ в кількості 70 чоловік, котрі були засуджені на 10 і 15 літ. СССР дав їм амністію, щоб вони слідкували за бандерівцями і виловлювали їх.

Дня 11.XI був всип на два господарі Тисмениці, що до них люди зносять контигент для українських повстанців. Енкаведисти перевірили і нічого не знайшли.

Дня 11.XI. 1945 р. сексоти донесли, що в Клубівцях щоночі переходять повстанці. І приїхало з району 90 большевиків о годині

5 вечора, і місцевий стрибок розвів засідки, куди переходять хлопці.

І стрінули в селі Федора Шіляка, і стрибок сказав, що його син у бандерівцях. І большевик його поранив.

Тоді й спіймали і заарештували Марію Турик, Ярославу Смолій. Марію Турик пограбували і забрали до Тисмениці, бо донесли, що вона вбирала хрест на могилі. Це донесли сексоти Марія Бабула і Анна Стефанюк. Вони часто ходять на НКВС і що тільки довідаються, то повідомляють туди.

Тоді, як большевики обложили село, хлопці куща були в селі,

і коли вони верталися в ліс, то натрапили на засідку. Відбивалися і вицофали противника без жодних втрат. Большевики відстрілювалися цілу ніч, а рано хотіли стрибка розстрілити за те, що він нібито недобре розставив засідку. Рано большевики ходили по селі, просили

їсти, а о 8 годині від’їхали до Тисмениці.

Дня 12.XI. 1945 р. з Тисмениці до Клубовець приїхали З0 большевиків, зрізали на могилі хрест, вінок полили бензиною і спалили, тризуб пополудні забрали до району.

Цього ж дня большевики о годині 10 вечора зайшли до Клубівців, зробили коло фільварку (на краю села від Тисмениці) засідку. Пересидівши дурно до 4 години ранку, пішли геть.

Дня 12.XI в Тисмениці зголосився на НКВС Андрій Мошок. Він спершу післав свою тещу, аби вона повідомила про це. Після повідомлення він прийшов і приніс із собою списки людей, котрі здавали контигент для українських повстанців.

У Тисмениці по вулиці Пшеничниківській большевики роблять засідки, але жодної користі не мають.

У райцентрі постійно квартирують 70 большевиків. 120 солдатів протилетунської артилерії ще ні в яких діях участі не беруть.

17.XI о годині 10 вечора приїхали з Тисмениці до Погоні 50 большевиків, зробили засідку. Нічого не скористали. Рано від’їхали.

Дня 20.XI до Клубовець приїхали 4 большевики в справі виборів, чи голова вже приготовив кутки. 1 дають у село 20 коней і людей, що працюють на польськім полі, так що на кожній станиці є щодня большевики в справі контигенту мандибуркн.

Постій, 21.XI. 1945 р.

Героям слава! Дир.

Слава Україні!

Протокол

Дня 16.XI. 1945 р. приїхали з району в Клубівці 20 большевиків. (А в Тисмениці знаходиться спецвідділ із 70 чоловік, які були засуджені на 10 і 15 літ тюрми. Держава дала їм амністію, Щоб вони виловлювали бандерівців). Вони прибули в село о 4 годині пополудні. Одна частина їх зайшла з лісу, а друга йшла селом. Це була їх відповідь па всип. Більшовиків запровадив місцевий стрибок.

Як ішли селом, стрінули господаря, який вертав з поля, а

стрибок, тисменицький поляк, його пізнав і сказав, що його син у бандерівцях. Большевик старший сержант забрав Федора Шіляка на цвинтар, скинув з нього шапку і сказав, щоб він ся перехрестив, бо тут скінчить своє життя. І з пістолі його прострілив. І подумав,

що забив. Федір Шіляк полежав і через хвилин 10 ожин. Люди його забрали і сховали.

Тоді заарештували Марію Турик і Ярославу Смолій. На Марію Турик був всип від сексотів, що вона вбирала хрест на могилі і варить їсти для бандерівців. Ці сексоти є Марія Бубна, Анна Стефанів. Дня 11. XI о годині 6 рано вони були на НКВС і дали знати, що бандерівці вбирали могилу.

Дня 16.XI. 1945 р. о годині 10 ввечері хлопці-кущовнки верталися з села і награфили на большевицьку засідку Вони відстрілювалися і не зазнали ніяких втрат. Большевики стріляли цілу ніч і рано о 9 годині відійшли до Тисмениці.

Постій, 21.XI. 1945 р.

Героям слава! Дир.

Воїни УПА, схоплені у криївці 20 січня 1945 року

1.    Баб’як Микола Дмитрович

2.    Бойко Йосип Дмитрович

3.    Івасюк Іван Миколайович

4.    Івасюк Михайло Миколайович

5.    Ковальчук Василь Михайлович

6.    Молощак Василь Дмитрович

7.    Ручкан Микола Миколайович

8.    Старчук Олекса Васильович

9.    Федорак Дмитро Иосифович

ІВАСЮК Іван Миколайович народився 18 вересня 1916 року в селі Клубівці. За Польщі закінчив Клубовецьку школу і Тлумацьку гімназію, в 1942 році - Львівську юридичну школу. Був членом ОУН, займався пропагандистською діяльністю. У роки війни працював у німецькій поліції, потім зі зброєю перейшов до УПА В 1944 році у Клубівцях організував партизанський кущ і був його керівником. Псевдо - “Нестор”. Схоплений енкаведистами у криївці в клубовсцькому лісі 20 січня 1945 року. Засуджений на 25 років. Пропав безвісті.

БАБ’ЯК Микола Дмитрович народився 1916 року в с.Клубівці. За Польщі закінчив 4 класи в рідному селі. Один рік учився в польській школі. До війни займався господарством. 23 червня 1941 року його взяли на війну. Під Білою Церквою попав у німецький полон. Перебував у концтаборі. При допомозі Українського комітету був звільнений. Повернувся додому і в 1944 році вступив до УПА. Був рядовим. 20 січня 1945 року його схопили енкаведисти у криївці.

Засудили на 15 років. Жінка ховалася, і її не вивезли. Хата згоріла у фронт. Відбувши покарання, Микола Баб’як повернувся додому. Це погодився бути таємним донощиком у КДБ. Помер 1990 р. До кінця свої днів вірив, що Україна стане незалежною.

БОЙКО Йосип Дмитрович народився 1924 року в с.Клубівці. Освіта - 4 класи. Займався господарством. До УПА вступив 1944 року. Був рядовим. 20 січня 1945 р. його у криївці схопили енкаведисти і засудили на 15 р. Маму Бойко Анну Олексіївну і сестру Марію вивезли у Сибір. Корову, коня, хату забрали, господарку зруйнували. За мамою в Сибір виїхала і сестра Катерина, яка померла в Караганді. Йосип Бойко повернувся із Сибіру додому. Жив у Довгому, потім у Маринополі. Загинув 1985 року в Дністрі. Залишилися два сини і жінка.

ІВАСЮК Михайло Миколайович народився 25 грудня 1918 року в селі Клубівці. Тут здобув початкову освіту. Займався домашнім господарством. До УПА вступив 1944 року. Псевдо - “Рен”. Схоплений енкаведистами у криївці. Засуджений на 15 років. Сім’я була вивезена, хата зруйнована. Відбув покарання в концтаборі у Воркуті. Не згодився співпрацювати з енкаведистами. Звільнений 1956 р. Повернувся з родиною додому 1975 р. Залишив спогади про перебування в УПА і в концтаборі.

КОВАЛЬЧУК Василь Михайлович народився 1922 року в с.Клубівці. Мав початкову освіту. До УПА вступив 1944 року. Був харчовиком. “Ворон”. Схоплений у криївці. Засуджений на 15 років. Жінка і дочка з іншими родичами були вивезені. Господарка конфіскована і зруйнована. Ковальчук В. М. відбув покарання в Сибіру, повернувся додому 1967 р. Помер 1978 р.

МОЛОЩАК Василь Дмитрович народився 1912 року в с.Клубівці. Мав початкову освіту. До УПА вступив 1944 року, коли німці втікали з нашої території, а зі сходу наближалися совітські поневолювачі. Був рядовим. Убитий снкаведистами в суботу 20 січня 1945 р. у клубовецькому лісі, коли стояв на варті. Його поховали Йосиф Баб’як і Федір Цуркан.

РУЧКАН Микола Миколайович народився 1914 року. До Клубівців прибув із Драгомирчан. До УПА вступив 1944 року. Був рядовим. Схоплений енкаведистами у клубовецькій криївці. Засуджений на 15 р. Його сліди загубилися у Львові.

СТАРЧУК Олекса Васильович народився 1915 року в с. Клубівці. Мав початкову освіту. Господарював. 1944 року, коли

прийшли москалі, вступив до УПА. Був рядовим, станичним, псевдо

- “Чумак”. Схоплений у криївці. Звинувачення - ухилявся від військової повинності, був спецкур’єром, охороняв зв’язкових і криївку. Засуджений на 15 років заслання і каторжних робіт. Жінку і сина Василя вивезено на Сибір. Працював у шахтах. Помер у Воркуті 1962 р. Діти Дмитро, Володимир, Ганна повернулися на батьківську землю, а Василь з матір’ю залишився в Сибіру.

ФЕДОРАК Дмитро Йосифович народився 1922 року в с.Клубівці. Мав початкову освіту. До УПА вступив 1944 року. Був рядовим, “Беркут”. Схоплений у криївці. Засуджений на 15 років. Вивезений у Сибір. Маму і двох сестер - Катерину та Свдокію -також вивезли в Сибір. Стайню, стодолу зруйнували, хата згоріла у фронт. Дмитро Федорак повернувся додому і помер 1990 р.

До незалежності - через смерті і концтабори

(Спогади Михайла Івасюка)

Я, Івасюк Михайло Миколайович, народився 1918 року в селі Клубівці. Тут за Польщі закінчив чотири класи сільської школи. Батько Микола Онуфрійович був членом товариства “Січ”, двадцять років працював залізнодорожним майстром. Загинув 1927 року. Мати Ганна Миколаївна (здому - Дячишин) родом з Надорожного, займалася домашнім господарством. Померла 1938 року. До війни і під час війни я також займався господарством.

До Української Повстанської Армії я вступив у 1944 році. Причини для цього Івасюк М.М.    були вагомі. По-перше, всі свідомі люди,

які хотіли жити в незалежній державі, вливалися в її ряди добровільно й агітували до цього інших. По-друге, до радянської армії совіти мене не взяли, бо я мав рідню за кордоном: стрий Федір та мамин брат, вуйко Михайло Ковальчук. По-трете, каральні органи дізналися, що мій тесть Михайло Левандовський був заарештований перед війною, 1940 року за те, що служив у петлюрівській армії і боровся за вільну Україну. Крім цього, мій брат Івасюк Іван Миколайович уже був членом УПА. Спочатку він служив у німецькій кримінальній поліції, а відтак утік до партизанів, у підпілля. Згодом перейшов у рідне село, організував партизанський кущ. Його псевдо-

“Нестор”. Він мав ґрунтовну освіту, за Польщі закінчив Тлумацьку гімназію.

Іншого виходу, ніж іти в УПА, в мене не було. Я мав псевдо “Рен”. Тут мене вчили володіти зброєю. Навчав нових вояків мій брат Іван. Він одержав вишкіл при німецькій поліції. В партизанському кущі я був рядовим, ходив у домашньому одязі, зброю мав свою, здобуту. Всього ми мали один кулемет, 12 рушниць, 35 гранат.

До нашого куща входили односельчани Баб’як Йосиф Семенович. Баб’як Микола Дмитрович. Барчук Василь Олексійович, Бойко Йосиф Дмитрович. Ковальчук Василь Михайлович, Молощак Василь Дмитрович. Рекетчук Василь Олексійович, Ручкан Микола Миколайович, Старчук Олекса Васильович, Турик Василь Семенович, Федорак Дмитро Йосифович та інші. Своїм завданням ми ставили визволення України від іноземного поневолення. Ми мали криївку в клубовецькому лісі. Про її місце не знав ніхто, тільки деякі підпільні зв’язкові. Продукти харчування ми приносили з дому

- для себе і для товариша. Їли тоді, як хтось приніс.

Зв’язкові нас інформували про події в селі. Вони також збирали і приносили харчі. Так було всюди. Наш партизанський кущ підтримував зв’язки з односельчанами, які боролися на іншій території, зокрема з Василем Канюком, який загинув на Львівщині в 1945 році, та Миколою Литвинцем, який шив одяг для партизанів і якого енкаведисти повісили в Тисмениці.

Наша криївка була викопана в землі, укріплена дерев’яними колодами, зверху накрита листям. Вода з потічка затікала в середину і витікала. Тут було кілька кімнат, де можна було зварити їсти, помитися. Кухню мали залізну. Палили вночі лише в похмурий день, коли не було видно диму. В криївці ми мали книги - історичні, релігійні, художні. Світили лампою, йод, бинт діставали, хто де міг.

Коли німці втікали з нашої землі, то місцевий війт оголосив, Щоб люди негайно здавали німцям контигент. На мітингу він заявив:

“Як має один німець пропасти, то хай двадцять наших пропадає”.

Про це дізналися наші партизани, дали йому кілька буків за таку агітацію. І він того ж досвітку втік з німцями до їхнього фатерлянду.

Воєнні операції проти поляків були зумовлені їх поганим став-

ленням до місцевого українського населення. У сусідніх селах були випадки, що вони наших людей убивали. Ми своїх співвітчизників обороняли в такий спосіб, що поляків попереджували про недопустимість каральних акцій з їх боку і про те, щоб вони вибиралися із села.

В 1944 році взимі у селі стояв більшовицький гарнізон. У ньому були не тільки російські червоноармійці, а й українці-східняки, які розуміли мету нашої боротьби. І наші хлопці з ними домовилися, що не будуть убивати одні одних. І так було деякий час, аж до операції “червона мітла”.

Серед нас більшовицьких провокаторів не було. Але донощиками в органи НКВД були комсомольці. Наше місце знаходження хтось виявив, мабуть, один чоловік з Надорожного. Енкаведисги переодягнули його у військову форму, і він разом з ними прибув у ліс на місце нашої криївки. Потім самі ж енкаведисти його застрілили.

Більшовицькі загарбники захопили нас із суботи на неділю 20 січня 1945 року в клубовецькому лісі у криївці. Тої ночі упав сніг. Сліду не було. Вони залягли. А рано-вранці вартового Василя Молощака вбили, поклали у воду, щоб замерз, і обложили поліпами. А другий вартовий Іван Шіляк утік. Нашу криївку закидали гранатами. Йосип Бойко кидав ті гранати під піч між дрова, і вони там вибухали, поки дрова не зайнялися. Двері уже були розбиті автоматними чергами. Я хотів зривати гранату, щоб ми всі загинули, але брат не дозволив. Тоді Йосиф Бойко крикнув, що здаємося. Нас забрали до Тлумача. Більшовицьких солдатів було не менше трьохсот. Нас босих гнали по снігу. Тої ночі серед нас не було Баб’яка Йосифа, Василя Барчука, Миколи Пронюка, Федора Сенюка, Василя Рекетчука, Василя Турика. Потім вони продовжували боротьбу в інших партизанських групах.

А далі нам довелося пережити страшне: і катування, і голод, і холод, і нужду. Одну ніч ми перебули в Тлумачі, і нас зв’язаних перевезли у Станіслав. Чотири місяці ми сиділи в станіславській тюрмі на Бельведері під слідством. На слідстві били до смерті. Потім відливали водою і знову били. Слідство велося по-російськи. Українського слова ніхто не чув. Руки нам були зв’язані. Слідчі допитувалися, де сотня, які псевда у наших керівників.

Через чотири місяці нас повезли у Сибір. Мого брага Івана Івасюка (“Нестора”) повезли першого, і я його більше не бачив-

Дорога в Сибір тривала 35 діб. У вагоні було 110 осіб. По дорозі багато людей вмирало. Супроводжуючі нас рахували, стукаючи молотком по голові або по плечах, або по ребрах. Якщо хтось ухитрився перебігти без удару, то його завертали, і декому при цьому діставалося молотком по костях аж тричі. Ще два дні ми йшли пішком у 118 колону, і очі нам виїдали комарі, а потім ще одинадцять діб добиралися у Джезказган. Там у шахтах я добував мідну руду, аж поки не захворів на легені. Олекса Старчук попав у Воркуту і, відбути покарання, помер у Казахстані. У Сибіру загинув також Микола Ручкам.

Зі мною ще були Йосип Бойко, Василь Ковальчук, Дмитро Федорак. Ми працювали на кар’єрах, виробляли цеглу, будували, десять років жили під конвоєм у бараках. На одязі й на тілі носили номер тюремної справи.

Під час наших зустрічей у пам’яті снувалися пісні, які колись не раз загартовували волю до боротьби за рідний край, а тепер не давали загинути в неволі, будили спогади про те далеке, здавалось би. втрачене назавжди...

Сумно мені, дівчино, без тебе, Сам не знаю, куди маю йти.

Не цікавить мене вже другая, Бо такої, як ти, не знайти.

Я в криївці присипаний снігом, Де так часто тебе бачу в сні. Твоє ім’я в гаю перед боєм Вирізав я ножем на сосні.

Так далеко, дівчино, до тебе,

Як високо той синій небосклін.

Ти вразила мене ніжним словом, Як я йшов в партизанський загін. Як закінчу з проклятою ордою І ганебно впаде лютий кат, Обіцяю, моя найдорожча, Повернутись до тебе назад.

Я прийду, я приїду до тебе, Прилечу сизокрилим орлом,

І згадаєм про долю України,

І згадаєм про нашу любов.

Коли я жив у таборі, енкаведисти намагалися завербувати мене До співпраці. Одного разу мене викликав начальник, родом з Полтави і запропонував, щоб я був сексотом. У концтаборі відбувало покарання понад 13 тисяч людей. Були й такі червоноармійці, що на Фронті попали в німецький полон, а потім, як зрадники батьківщини, вони відбували покарання в радянському концтаборі. Я відмовився від співпраці. Відповів тому начальникові, що хочу вмирати своєю смертю. Донощиків-сексотів у радянському концтаборі вбивали. Вся робота полягала в тому, що донос у письмовій формі треба було кидати у ящик. Мені тоді начальник сказав: “Іди і не говори нікому, де ти був і що тебе питали”.

Після смерті Сталіна нас почали звільняти. Спочатку тих, які

були засуджені у віці 14-15 років. Потому звільняли старших віком котрі відсиділи дві третини терміну.

Мене звільнили 20 квітня 1955 року. Я поїхав до родини, яку вивезли в Казахстан. На рідну землю не було з чим вертатися, бо мав на собі лише одні тюремні штани. Треба було заробити грошей на дорогу. І я залишився тут. Зі мною стався нещасний випадок на будівництві, і я десять років був зовсім непрацездатний. 1975 року я повернувся додому. Хоч дому вже не було. Повернулися в рідне село також Микола Баб’як, Василь Ковальчук, Дмитро Федорак, Йосиф Бойко.    

Тридцять років я поневірявся по сибірах. Здоров’я знищив і старість свою не забезпечив. Однак бачу: тільки тепер люди зрозуміли, що Українська Повстанська Армія була єдиною силою в боротьбі за незалежну Україну, щодо самостіної держави ми прийшли через тисячі смертей, через суворі сибірські концтабори, де навічно покрилися льодом мільйони палких українських сердець (записано 1993 року).

Таке не забувається

(Спогади Ганни Пронюк)

У 1945 році заарештували мого батька - Івана Івасюка, яким я горджуся, бо він був борцем за вільну Україну, хотів, аби наш український народ не був рабом ніяких чужоземців.

Після арешту батька, через рік, біля наших воріт зупинився “чорний ворон”. Мій старший брат Михайло відразу втямив, чого приїхала ця страшна машина, кинувся до вікна і втік. До хати зайшли енкаведисти, схопили нас із мамою Івасюк Катериною Йосифівною (1914-1980) і заштовхали до машини, навіть хліба з собою взяти не дозволили. Привезли до Станіслава і кинули в тюремну камеру, де не було жодного віконечка. Сиділи ми в цілковитій темряві, як у кам’яному мішку. Мені було страшно і холодно, дуже хотіла їсти і пити, тому не переставала плакати. Та й не дивно, бо мала я тоді шість років. Мама не мала що мені дати, лише тулила до своїх грудей і заспокоювала. Від її тепла я трохи зігрівалася, замовкала і дрімала.

Через якийсь час маму викликали на допит. Назад вона вже не могла сама прийти - її волокли по бетонній долівці, як міх, і кинули до камери. На неї було лячно дивитися, така побита і скривавлена. Я все вже тоді розуміла, мені ставало ще страшніше, і я заходилася довгим плачем. Плакала і просилася, щоб мене хоч ненадовго пустили надвір. За це наглядач дуже злився і кричав на мене:

- Ти що, теж хочеш такої прогулянки, на яку водили твою маму? Я тобі зараз влаштую!..

Годували нас якоюсь смердючою бурдою з соленої риби. У тій юшці ніякої риби не було, а плавали лише риб’ячі очі. Та голод заставляв їсти усе. Бурда була страшенно пересолена, і після неї дуже хотілося пити. Але коли ми просили води, кати лише посміхалися.

Однієї ночі нас з мамою розбудили, стягнули з нар і вивели у двір тюрми. Там уже було чимало людей біля критих машин. Нас привезли на вокзал і,як худобу, загнали в брудні товарняки. У вагоні було стільки людей, що не можна було ні прилягти, ні присісти - всі стояли, щільно притулившись одне до одного. Духота, сморід, дихати нічим, хто не витримував, гой непритомнів. Поїзд рушив. Скільки везли нас, уже не пригадую, але, здається, не дуже довго.

Потім знов був вокзал, і мама сказала мені пошепки, що це Львів. На пероні всіх нас оточили конвоїри, які тримали на повідках лютих псів, і мені було страшно дивитися на їхні зубаті пащеки й чути їхнє загрозливе гарчання. Я була ще мала, а що робить дитина, коли їй страшно? Відомо що: плаче. І я плакала, але у тих конвоїрів були кам’яні серця, і вони не звертали на мене жодної уваги. А чим я була винна перед ними?

І знов їзда у “чорнім вороні”, тепер уже до львівської в’язниці. Там нам уже було трохи легше, бо нас щодня виводили на подвір’я. Під час цих недовгих прогулянок я встигала побігти туди, де окремі в’язні отримували передачі, і просила хліба. Люди бачили брудне худе дитинча і давали, хто що мав.

Через якийсь час по тюрмі поширилися чутки, що незабаром нас відправлять у Сибір.

-Дитинко моя злота, - з плачем сказала мама, - це ж завезуть нас іроди до того холодного Сибіру, і ніколи ми вже не повернемося До рідного дому.

Я тулилася до мами, тремтіла від жалю і страху та й собі

плакала, бо перед очима в мене були мій браг, бабуся, вся наша рідня. І я вже їх, відай, не побачу ніколи...

Та сталося по-іншому.

Одного разу, коли ми вже з дня на день чекали відправлення, двері камери відчинилися і на порозі став... житель нашого села Грещук. який директорував у школі за німців. Виявляється, він тут був великим начальником. Підійшов до нас і запитав у мами:

-    Твоя мати Івасючка ще жиє?

-    Та жиє, а що, може, щось з нею сталося?

Грещук нічого на те не відповів, лише мовчки вийшов із камери. Мама стривожилась, але невдовзі двері до камери відчинилися знов, з’явився наглядач.

-    Івасюк, - сказав він голосно, - виходьте, маєте побачення з ріднею.

Після стількох днів перебування в тюрмі ця звістка не могла нас не порадувати, і ми майже щасливі, якщо в’язні взагалі можуть бути щасливі, послішили на те несподіване побачення. Нас зустріла моя бабуся. Обняла обох, поцілувала, залилася сльозами. А відтак, поплакавши, сказала:

-    Я приїхала забрати дитину, бо прийшла така телеграма...

Як я це почула, вчепилася за мамину спідницю, почала голосно

плакати, бо не хотіла розлучатися з мамою, хоч і всім серцем рвалася додому. Бабуся заледве відірвала мене і заплакану й нещасну повела за браму. Від в’язниці пішли ми на ринок, де я просила у людей хліба. Тепер інколи думаю: як то легко могли представники сталінської держави довести дитину сільського газди до жебрів. А для хлібороба жебри - це ганьба велика. Але до чого не примусить голод?

Ніч перебули у якоїсь жінки, яка впустила нас на ніч у пивницю. Вранці вона відвела нас на вокзал, звідки мали добиратися додому. Ми з бабусею стояли на пероні, а мимо нас тихим ходом їхав товарний поїзд, з одного загратованого віконця я почула мамин голос і побачила через грати її лице. Мама щось кричала мені, але я не могла розібрати і кинулась бігти за вагоном. Я бігла з усіх моїх дитячих сил, але поїзд набирав швидкість, і повз мене хутко пробіг останній вагон. Я спинилася задихана і знесилена та й заплакала гірко. Бабуся підійшла та й собі плаче, а мені сльози витирає, втішає, як може. Плачучи й тужачи за мамою, ми й дісталися додому...

Десь місяців через три посеред ночі до бабиної хати, де я тоді жила, хтось тихенько постукав. Коли бабуся спитала: “Хто там?” -почувся рідний мамин голос. Ми й раділи, і плакали, обнімаючи і цілуючи нашу маму, виснажену тяжкою дорогою, одягнуту в саме дрантя. Потім вона розповіла нам, що їй добрі люди допомогли втекти аж із Кокчетава, і вона три місяці добиралася поїздами, їдучи на дахах вагонів.

Добровільні чи платні помічники енкаведистів доповіли, що моя мати Катерина Івасюк втекла із заслання. Її одразу ж викликали до райвідділу НКВС, та хтось із знайомих порадив мамі прикинутися божевільною. Вона так і вчинила: босоніж бігла по напівзамерзлій землі, щось кричала, вдаючи із себе дурну. Так дійшла вона аж до будинку НКВС, а там і насправді повірили, що вона зійшла з розуму, і не чіпали ЇЇ. У такий спосіб мамі вдалося уникнути повторного заслання.

Кілька років мама наймитувала по чужих селах за кусок хліба, аж до того року, коли вийшов указ про амністію для засуджених за зв’язок з партизанкою. Тоді мама повернулася до нас, і ми почали жити у бабиній хаті, бо нашу сконфіскували і не повернули...

Отак коротенько, як уміла, я вам розказала про своє щасливе дитинство при радянській владі (записано 1990 року).

До села стихенька заїжджає лихо...

(Спогади Софії Баб’як)

Я народилася 1923 року. У мого тата Молощака Гаврила     Івановича (1874-1946) і матері Молощак

Ганни Петрівни (1883-1944) було семеро дітей. Наша господарка знаходилася коло колії, де тепер живе дяк Федорак Ярослав Петрович. Мої родичі мали землю коло хати, на Ниві (у двох місцях по два морги), на Кінцях і Підлісах, на Кутах, на Фальчах і Рудках (коло Виргайок).

Тато брав участь у австрійській війні, і йому один старий мадяр провіщав, що вільна Українська держава постане аж у 1990 році

Мама походила з того подвір’я, де раніше жив Федір Старчук, а тепер

Микола Турик та Богдан Борушок. Мама здому писалася Касюк. Її брат Касюк Василь Петрович пішов 1918 року на українську війну і не вернувся.

Мій брат Молощак Василь Гаврилович був на радянсько-німецькій війні. Жив у Краховиці коло Лецина. Мав п’ятеро дітей -Йосипа, Івана, Марію, Катерину, Софію - і разом з ними виїхав у Кіровоградську область. Другий брат Петро помер 1965 року, залишилися діти Марія, Володимир, Ярослав (у Петропавловську).

Моя сестра Карпів Настя Гаврилівна була заміжньою за Иосифа Карпіва, який за німців був у селі війтом. Вони обоє після війни виїхали до Америки і там повмирали. Їх син Олекса жив у Івано-Франківську, помер 1996 року, похований у Тисмениці.

Сестра Карпів Марія Гаврилівна жила в Середнім і померла. Сестра Бойко Ганна Гаврилівна (з 1921 р.н.) жила там, де тепер Леся Берладинова. Вона виїхала з чоловіком на Велику Україну.

Сестра Досюк Катерина Гаврилівна (1913-1970) була заміжньою за Дмитра Досюка, якого заарештували енкаведисти 1940 року. 22 травня 1941 року, за місяць до війни, за Катериною і сином Василем приїхала фіра, і енкаведисти їх обох - дитину з мамою забрали і повезли в Сибір. Василеві тоді було чотири роки. Він з 1937 року народження. Хату, комору, стайню, стодолу знищили, лише кирниця зосталася на голому подвір’ї. У 1946 році Катерина вернулася додому. Я дала їй півстодоли. а решту дерева Василь, коли підріс, наносив на плечах із лісу, і вони обоє збудували хату. Тепер люди завидують Василеві, але не знають, як він годі набідився: їздив у ліс, возив дрова, продавав у Тисмениці і так жив. І ще вчився у Клубовецькій семирічній школі, яку закінчив у 1953 році.

Коли мого чоловіка Миколу Баб’яка та інших бандерівців заарештували і засудили, тоді почали людей вивозити у Сибір. Я тоді часто утікала з села, деякий час переховувалася у Надорожнім, потім у Дмитра Германа, у Шешураків, у сестри Марії, сім тижнів у Василя Бойка (Сороки), потім у Дмитра Палагіцького (1907-1983). Енкаведисти викликали на сільраду мого тата і питали, де я ділася. Він казав, що не знає.

Одного дня, коли було оголошено вивіз, сестра Марія відправила мене до Тисмениці продавати молоко. Я продала і, щоб не вертатися завчасно додому, повернула до Шілякової сестри. Тут пересиділа лиху годину. Цього ж дня вивезли родичів Йосифа Бойка, якого заарештували з моїм чоловіком. Аж перед вечором я пішла

додому. На Ставищах, де жив стрибок Сапа, зупинилася фіра. Енкаведисти повикидали гранати в яр і поїхали. Від вибухів я мала страх - аж захворіла і відлежала у сестри сім тижнів.

Далі я переховувалася у Лещук Ганни Іванівни. Коли енкаведисти мене знайшли, то вона підтвердила, що я її донька.

Через якийсь час москалі мене вислідили і влаштували допит. Мене питали, що я знаю про бандерівців і де мій чоловік. Я відповіла, що не маю чоловіка. Вони привели Петра Михайлишина, і він також підтвердив, що я не маю чоловіка. І він за це дістав. Це було тоді, коли зловили Василя Барчука. Його поранив стрибок Сапа з Тисмениці. Пораненого прив’язав мотузком до коня і тягнув поволоцьки з поля аж у село. Голова і кучері були в крові, і кривавий слід тягнувся по білому снігу.

Мене випитували, чи я маю книжки. Я відповіла, що читати не вмію. А насправді читати я вміла, я читала молитвеник , який маю ще й зараз, знала пісні, які таємно співали наші партизани. Ну хоч би гаку:

Піч була спокійна, Всюди було тихо.

До села стихенька  Заїжджає лихо. Під’їжджають кати Попід кожну хату, Арештують друзів За підпільну працю. Арештують друзів, В’яжуть назад руки вивозять із села До тюрми на муки. Гам гри рази денно Води доносили,

А сім разів денно Нагаями били.

Так сиділи друзі Щось півтора року,

Аж їх викликали Слухати вироку. Вирок прочитали,

Па смерть засудили. Скоростріл затріщав, Друзі похилились. Прощавайте, мамо, Прощавайте, тату,

За підпільну працю Дістаєм заплату. Похилились друзі,

Як шовкова трава. Українським героям Буде вічна слава!

Не одна так жертва За Вкраїну впала. Слава тим героям, Україні слава!

Коли був перепис населення, я змінила своє прізвище на Молощак. І коли енкаведист викликав мене на сільраду, то питав, Де мій чоловік. Я ще раз відповіла, що не маю чоловіка. Він випитував, як я пишуся. Я сказала, що Молощак, і показала книжки,

ідо плачу податок, здаю державі контигенти, молоко, м’ясо, яйця, масло. Він ще допитувався, звідки у мене є діти. Хоча така розмова набирала неприємного тону, але я все одно його переконувала, що чоловіка не маю. І так він відчепився, і мене не вивезли у Сибір. Своїми порадами тоді мені допомагав голова сільради Пилип Федорак (записано 1998 року).

Де жалібно голосять вітри

(Спогади Ганни Івасюк)

Я народилася 1923 року в селі Клубівці. Моя мама Левандовська Марія Олексіївна, по-дівочому Михайлишин (1886-1948), жила тут же, де і я тепер, та мій батько Левандовський Михайло Прокопович (1888-1941) був репресований і загинув у Станіславській тюрмі. Мамин брат Михайлишин Матій Олексійович був у січових стрільцях і повернувся додому. 1940 року я вийшла заміж за Михайла Івасюка. У нас була хата, комора, стодола, карник, кирниця з 1932 року (вона є і тепер). Ми мали поле на Задвірках, Парцеляції, де жила Боднариха, на нивах, Боголеві. Моя мама їздила на заробітки в Німеччину і ще купила один морг поля у Пайковій Ямі.

Мого чоловіка схопили енкаведисти у клубовецькому лісі в

1945 році і засудили на 15 років. Я два роки переховувалася, не ночувала у своїй хаті, перебувала у Марії Портуняк та в своїх родичів у Вільшаниці.

Мене вивезли 22 жовтня 1947 року. Того дня досвіта хтось постукав у вікно. Я не хотіла відчиняти. А з-під хати кричать:

-    Відчиняй, бо двері виламуєм!

Я відчинила. Був гарнізон та енкаведисти.

-    Хто в тебе є? - запитав один із гарнізону.

-    Нікого, - кажу.

-    А на стриху?!

-    Не знаю. Може, вночі хтось туди заліз.

Один енкаведист поліз на стрих і перевірив, а відтак сказав, що нема нікого.

-Ти знаєш, чого ми прийшли? - запитав мене.

-    Скажете.

-    Прийшли вивозити вас, п’ятьох осіб.

-    А чому маєте вивозити маму і сестер?

Я знала, що мене будуть вивозити, бо голова сільради Пилип Федорак повідомляв, що я записана на вивіз, а мама та сестри - ні. Але потім Пилипа Федорака засудили і все змінилося.

Енкаведист мені відповів:

-    Ганно, я не винен. Ваші люди написали такий акт, і ми забираємо всіх.

Гарнізонники та енкаведисти ні про кого більше не питали. Дозволили попрощатися із сусідами. Але розмовляти з ними заборонили.

-    Що можна брати з собою? - питаю.

-    М’ясо, п’ять центнерів зерна, два центнери картоплі.

Зерна готового у мене не було, картоплі також, бо я здала

контигент. Лише видоїла корову і взяла дітям молоко. Одні і другі сусіди подарували по хлібині. І мала своїх 15 карбованців. І з тим поїхала у світ. Та не сама - зі мною були мама, мій син Іван, сестри Марія і Катерина.

За нами прислала двох фірманів: Олексу Вінтонового та Федора Савчука. Вони нас відвезли у Хриплин. А звідти поїздом ми поїхали у Коломию.

18 діб ми добиралися у Казахстан. Один місяць перебували в карантині, жили у школі, спеціально виділеній для нас. Потім нас розвезли по хатах (фінських домиках). Брали нас на роботу - на будівництво, у шахти. Я не мала в чому ходити, то мені давали допомогу 250 карбованців у місяць на п’ятьох осіб. Давали мені задурно мило. Я продавала мило і купувала хліб. Потім нас забрали в селище Компанійське. Спершу відвезли в баню. Син Іван після купелі простудився і помер 7 травня 1948 року, а 25 травня цього ж року померла мама. І я також важко захворіла. На роботу я не ходила, за квартиру гроші не оплачувала, бо не мала. Варила жито У сніговій воді, і так ми жили. І нашому бідуванню не було видно кінця. Іноді закрадалася тужлива мрія, що виливалася у пісню, яка полегшувала наші страждання:

Замело тебе снігом, Вкраїно,

Замело, закурило дрібним.

Мов за матір’ю діти під тином,

Так жалібно голосять вітри.

Замело, замело, закурило Безбережну засніжену даль,

І страшна невмолимая сила,

Ще страшніша, ніж смуток, ніж жаль.

Ні шляху, ні дороги степами,

Затужив у імлі небосклін.

Не повернем до рідної хати,

Не побачимо рідних сторін.

Пізніше мої дочки Люба і Марія почали ходити до школи. Від них вимагали обрізати коси, не носити кульчики, вступити в комсомол. Я не дозволяла їм вступати в цю погану організацію. Мене директор викликав на співбесіду. Я йому пояснила, що не можуть мої діти вступати в комсомол, бо батько арештований і сидить у тюрмі за політику.

-    Це не має зв’язку одне з одним. - сказав директор, - діти не відповідають за батьків.

-    Якби не відповідали. - кажу я. - то нас би сюди не привезли.

Директор більше не мав чим мене переконувати.

На засланні до нас ставилися по-різному. Одні називали нас бандерівцями, вбивцями, а інші нам допомагали, давали дітям їсти, підтримували, як могли.

Через 28 років - це було 1975 року - я і мій чоловік та син Микола повернулися на батьківщину, а мої сестри Марія і Катерина, дочки Люба і Марія залишилися в Казахстані.

На місці нашої господарки залишилася гола земля: хати не було, з комори збудували колгоспну кузню, стодолу і дерево на нову хату забрали до колгоспу, корову, незмолочене зерно, кукурудзу, дві ями мандибурки також. Усе пропало даремно. На старші літа ми заново починали жиги на рідній землі (записано 1993 року).

За підпільну працю

(Спогади Марії Федорак)

Мій брат Олекса Старчук народився 1915 року в с.Клубівці. Наш батько Старчук Василь Йосифович (1893-1918) і наша мама, яка походила з Надорожного і писалася здому Романюк Софія (1893-1969) подбали, щоб їх діти Іван, Олекса і я мали освіту. Ми закінчили Клубовецьку школу, але дальше в науку тоді здібних українських дітей не пускали. І наш Лесь до і після одруження господарював.

Він оженився там, де тепер живе Софія Бардюк. Його жінка Марія здому писалася Федорак. Олекса Старчук мав один морг землі у Вільшниках, по два морги - на Помірках і Клинах. На Копанях батьки виростили сто дубів і Лесеві на хату дали 25 дерев.

У роки війни, коли Йосиф Карпів (Чорний) був війтом, німці забирали молодих людей в есеси. Тоді пішли Михайло Грушецький, Олекса Старчук та інші. Коли Олекса зрозумів, що німці вороже ставляться до української ідеї, то від них зі Львова утік і переховувався вдома. Після приходу москалів 1944 р. він уже не ховався, і йому прийшла повістка іти на фронт воювати проти німців на боці большевиків.

Я прийшла до нього і питаю, чи піде він на війну. Він відповів, що не піде, бо москалі 1940 року ні за що заарештували і знищили нашого брата - Старчука Івана Васильовича (1914-1941), швагра (а мого першого чоловіка) Рекетчука Івана Гавриловича (1912-1941); у боротьбі з москалями за Українську державу 1918 року загинули батько Василь Старчук і стрий Старчук Дмитро Йосипович (1875-1918). З української війни повернувся лише другий стрий Старчук Іван Йосифович (тато Марії Палагіцької з Боголева). Він загинув 1947 року від міни, яку підложив Іван Пронюк.

Про трагедію січових стрільців під Перемишлем Іван Старчук розповідав, що москалі 1918 року підкупили українських старшин, і старшини зрадили своїх підлеглих вояків. Під час бою вони спрямували свої канони на своє ж військо, а молоді патріоти про це нічого не знали і даремно загинули у бою з поляками і москалями. Серце йому обливалося кров’ю, коли він співав:

Окопи, окопи,

Жаль вас покидати, Як вас було тяжко Взимі будувати.

Ми вас будували Через цілу зиму,

А тепер лишаєм За одну хвилину.

Ой Боже наш, Боже, Що ми наробили,

На нашого Спаса Вогонь розложили.

Ми Київ забрали,

А Львів окружили,

А під Перемишлем Голови зложили.

Чи ви, хлопці, спали, Чи ви в карти грали, Що ви Україну Ворогам віддали.

А ми, хлопці, не спали, Ані в карти не грали, Лиш ми, молодії,

Злу команду мали.

Молодша команда Нічого не знала,

Що старша команда Підкупитись дала.

А перша команда Пішла за ляхами,

А друга команда -За більшовиками.

Там, під Перемишлем, Високі могили.

Ой там спочивають Всі стрілецькі сили.

У той же час поширювалися летючки, які надали з літака. В них був заклик не забирати збіжжя з поля додому, бо його заберуть москалі. Стрия Івана москалі забрали, а Олекса вирішив піти з хлопцями в ліс. Зброю мав свою, яка залишилася від швагра, що загинув 1941 р. у Станіславеькій тюрмі і похований у Дем’яновім Лазі.

Одного разу в кінці 1944 року партизани йшли на з’єднання з сотнею УПА, але в узинському лісі їх розбили москалі. Олексу та ще кількох бандерівців було поранено. Їх лікував лікар з Погоні на прізвище Семчук.

20 січня 1945 року брата Олексу схопили енкаведисти у криївці в клубовсцькому лісі. Заарештували, засудили на 15 років і вивезли у Сибір. До Сибіру його перевозили з бандитами. У вагоні бандити знущалися над Дмитром Федораком. Лесь заступився за нього, бандити так його оббили, що, коли поїзд прибув до місця призначення, Леся забрали до шпиталю.

Зразу після того, як Леся заарештували, прийшов Василь Турик до мами Софії Старчук і сказав, аби вдома не ночувала. Вона переховувалася у Палагіцького Дмитра Семеновича (1907-1983). Однак 1947 року Олексову жінку Старчук Марію Дмитрівну (1918-1993) із сином Василем вивезли у Сибір. Москалі забрали копя, корову, зерно. А хата згоріла у війну.

Сни Дмитро, 1940 року народження, залишився в селі і жив у мене під прізвищем Федорак, а не Старчук, бо за ним шукали енкаведисти, щоб вивезти у Сибір. Перед закінченням школи ми знову поміняли і йому прізвище на батьківське. Пізніше, 1956 року, тато забрав Дмитра у Сибір, де була вся сім’я.

Олекса Старчук відбував покарання в Петро-Павловську, Спаській тюрмі біля Караганди, Джезказгана Працював у шахтах, де було мокро і дуже холодно. У таких шахтах не раз мусив ночувати. Помер у Воркуті 1962 року.

Москалі вивозили у Сибір людей із нашого села аж до 1950 року. Останніми вивезли тих, які збирали хліб для бандерівців. Це Пронюк Йосиф Гаврилович, Івасюк Петро Онуфрійович (в Брідках мав бункер для збіжжя), Павлюк Олекса Харитонович, Парадний Петро Йосипович, Турик Федір Томович, Грушецький Михайло, Козак Федір Антонович з Боголева.

За волю неньки України

(Спогади Катерини Ільницької)

Після арешту мого брата Федорака Дмитра Йосифовича у 1945 році наша сім’я переховувалася. Ми залишили своє обійстя, де ще

стояли стіни у фронт згорілої хати, стайня, стодола, карники кошниця, і жили у сестри Морикіт Марії Йосифівни, а два роки перебули у Карпів Ганни Дмитрівни (1886-1970) і Карпів Софії Йосипівни (1907-1995). Мама вже не могли більше ховатися - було незручно жити в чужих людей. У 1947 році третього дня після Покрови енкаведисти застали нас у нашій хаті - в сестри Марії - і вивезли у Сибір.

Вивезли маму, сестру Євдокію і мене. Мама писалася Федорах Ганна Томівна (1892-1984), походила родом з того обійстя, де жила Марія Морикіт. Тато Федорак Йосиф Іванович помер 1937 року походив з роду Маруниних. Мамин браг Федорак Дмитро Томович 1918 року пішов на війну за Україну і не вернувся, залишився жити в Одесі.

У селі залишилася сестра Марія, бо по чоловікові писалася Морикіт, і брат Михась (номер 1987р.), який умів грати на скрипці, виробляти скрипки з липи, куделі, перстені, кульчики, чоботи. Але його життя склалося невдало.

Цього ж року вивезли у Сибір також Ганну Івасюк, Марію Старчук, Ганну Сенюк, Марію Бойко.

Брат Дмитро Федорак народився 1922 року в селі Клубівці. Тут здобув початкову освіту. Господарював. Мама його дуже любили, бо він був добрий і робітний. У нас було поле на Сонній, Боголеві, на Помірках і Задвірках, Стінка і ліс на Коростільні. Разом три гектари. Під час війни німці забрали сестру Євдокію до Німеччини на примусові роботи, а брата Дмитра на важкі роботи, які він виконував у Яремчі і Ворохті. Коли німці втекли, Дмитро повернувся додому і пішов у партизани. Він став вояком УПА, і ми цим гордилися. Партизани збудували криївку в клубовецькому лісі. Вони прийняли присягу визволити Україну або померти у боротьбі за неї. А якщо доведеться попасти в полон, то мовчати до скону, бо у ворожих руках помилування не буде.І справді, ті, що потрапили в полон, нічого ні про що не сказали, нікого не видали, чотири місяці терпіли тюремні тортури у Станіславі. Їх били до смерті, піднімали і кидали до бетону, а коли вже не було ознак життя, відливали водою і далі били.

Бувало, що Дмитро приходив з лісу додому, але нам у хаті нічого не розказував. А Михась брав у руки скрипку, і вона сама промовляла пісню в його руках:

Подай, дівчино, руку на прощання,

Може, вже останній раз,

Бо прийшла хвилина - час іти до бою,

Мушу сповняти наказ.

Ми йшли до бою темненької ночі,

А лютий ворог не давав.

Гармати били, а ми наступали,

Один по другому падав.

Бачив я, бачив раненого друга,

Що впав на землю ще живий,

З грудей червона кров текла річкою,

Останні слова говорив:

-    Напишіть до батька, напишіть до неньки, Напишіть до любої дівчини,

Що остра куля грудь мою зранила

О пів до другої години.

-    Напишіть до батька, напишіть до неньки, Напишіть до любої дівчини,

Щоб ня поховали в неділеньку вранці На край широкої долини.

-    Напишіть до батька, напишіть до неньки, Напишіть до любої дівчини,

Що остра куля грудь мою зранила За волю неньки України.

У хаті всі тужно мовчали. Дмитро непомітно зникав. А 20 січня 1945 року енкаведисти зловили його у криївці. Партизани вважали, що їх місце перебування виказав хтось із Тисмениці.

8 листопада 1947 року ми прибули в Караганду. В дорозі були 18 діб. ) Нас із вагона-товарняка перевели до клубу. Тут в одній кімнаті розмістилося 80 осіб, сиділи два тижні. Нам привозили їсти баланди

із сої і кусок хліба. У людей заплодилися воші. їх було так багато, Що із кіс, з рукавів їх згортали, як сніг. Вони людей доїдали. Потім час розвели по землянках. Упав великий сніг, від землянки до землянки переходили через снігові тунелі.

Нас поселили в землянку, де жила одна жінка-ленінградка. Наша мама розмовляла по-українськи, а вона по-російськи, але обидві жінки якось порозумілися. Ленінградка розповідала, що напередодні приїзду наших людей по хатах ходили міліціонери і попереджували, Щоб вони були обережні, бо з України приїдуть бандити. Ленінградка, поговоривши з нами, вигукнула: “Так оце ті бандити?!” Вона

перестала вірити у брехливу радянську пропаганду, бо й її сюди вивезли і залишили на голому місці, а землянку збудовано пізніше. Вона говорила, що раніше тут люди вмирали поголовно, і в окопах де проходить вузькоколійка, є повно трупів, загорнених землею, у тої одинокої жінки ми прожили рік. Вона була добра, нам помагала харчами, опалювала землянку.

У Караганді я працювала на будівництві, в шахті, в лікарні, в їдальні. Приносила додому недоїдки. На будівництві при 45. градусному морозі хліб мені замерзав.

Інші переселенці також тяжко бідували. Вони вишукували у смітті лупину, аби не вмерти з голоду.

Дмитро Федорак добував у шахті руду. Одного разу він, будучи дуже голодним, з’їв сирий замерзлий буряк і тяжко захворів на запалення. У тюрмі він відсидів 10 років, і годі його звільнили. Він приїхав до нас із Джезказгану в Караганду. Через дев’ять років йому видали паспорт.

Перебувши 20 років у Сибіру, ми повернулися додому.

Дмитро прожив до 15 жовтня 1990 року. Вже хворим він був присутнім на посвяченні могили і бачив, що могутня держава з її тюрмами і концтаборами скоро перестане існувати (записано 1994 року).

Воїни УПА, які загинули у криївці 13 березня 1951 року

1.    Вардюк Володимир Іванович, 1920 р.и.,с.Пшеничники, охоронник Тлумацького надрайонного провідника, “Владзьо”, “Сагайдачний”, “Кудлатий”.

2.    Волощук Григорій Васильович, 1929 р.н., м.Тисмениця, керівник кущового проводу, “Грицько”

3.    Каратніцький Михайло Юрійович, 1923 р.н., с.Лесівка Богородчапського району, керівник Тлумацького надрайопного проводу, “Маяк”.

4.    Рев’юк Теодор Михайлович, 20.02.1931 р.н., м.Тисмениця, стрілець кущового проводу, “Дорошенко”.

5.    Самуляк Євген Петрович, 8.07.1930 р.н., м.Тисмениця, охоронник районного проводу, “Данко”.

6.    Сисак Василь Дмитрович, 1933 р.н.,с.Липівка, стрілець кущового проводу, “Рідний”.

7.    Соколовський Олексій Якович, 1925 р.н., с.Липівка,

керівник кущового проводу, “Недобийко”.

8. Шешурак Йосиф Михайлович, 1931 р.н., с.Хом’яківка, стрілець кущового проводу, “Крук”.

* * *

Дмитро Мошок (1930-1995) розповів. Це було в березні 1951 року. Ранком на колії біля лісу стояв озброєний чекіст. Із крайніх хат він зібрав кількох людей і повів у ліс (мене, Василя Бойка, Івана Пронюка, Петра Ткачука, Федора Турика (Гуменного).

Коли ми прийшли, там рвалися гранати. Вхід до криївки уже знайшли, але не могли добратися в середину. Вхід був накритий палаткою, і курився дим.

Нас привели, дали рискалі, заставили копати. Військо кругом залягло. Автомати спрямовані до діри. Я впирався. Одна нога була нагорі, а друга в ямі. Я впав у яму. Мене упхав туди енкаведист у баранячій шапці. Ми копали на переміну. Мене витягли, а Івана Пронюка упхали. Коли ми копали, то з землі вилетіла куля. Було дві автоматні черги. Потім нас заставляли вговорювати бандерівців, аби вони здалися. В той же час зверху стояли з автоматами в руках напоготові. Над входом пробито стелю. Далі вхід ішов буквою “Г”. Над бункером був шар землі товщиною два метри. Потім у яму до нас скочив політрук з револьвером, нас попхав уперед. Першим до бункера поліз Іван Пронюк. Він почув, що там хтось харчить, кинувся зі страху назад, мене втрутив, політрук також кинувся назад, як опарений, навіть палатку прострілив.

У бункері один сидів припертий до стіни, інші лежали. Коли енкаведисти дізналися, що всі побиті, то кинулися на них, як собаки на м’ясо. Собачими шнурами їх за шиї повитягали наверх. Убитих бандерівців було вісім. Кожен мав у правім виску простріл. Василь Бойко затикав їм діри в голові.

Партизани мали літературу, зокрема “Історію України” М.Грушевського, радіо, фасолі, муку, смалець.

Все закінчилося пополудні. Їх поскидали на фіри і повезли до Тисмениці коло МГБ. Вони кілька днів лежали під будинком. Де поховані, ніхто не знає (записано 1993 року).

* * *

Ярослав Михайлишин (1935-2000) розповів. Березень 1951 року був з приморозками. Коли я ранком приїхав до колгоспу, то голова Семен Матвій сказав мені:

-    Нині їдь із солдатом у ліс.

Я набрав коням їсти і поїхав. Іду селом, а в окопах лежать воєнні - від церкви до бункера. Солдат каже мені:

-    У лісі будемо брати бандерівців.

Я з’їхав коло бункера. Зупинився. Приїхала машина. З неї вийшов один великий чоловік і з ним два офіцери. Той великий зійшов на долину і через берег показав, де бункер. І машина повезла його геть.

Один солдат сказав мені від’їхати дальше. Бачу - долиною ведуть Івана Пронюка, Дмитра Монюка, Василя Бойка, Федора Турика. Їм показали, де копати, а самі залягли. Тих троє не могли докопатися. Зверху на вході росли граби. Один воєнний знайшов ящик з корчем, витяг його, а пси почали гавкати. Інший почав кидати в яму гранати і кричав: “Бандери, здавайтесь!”

Невдовзі почулося сім вистрілів. Це було коло полудня. Примушували лізти туди Івана Пронюка і Дмитра Монюка. Потім пустили туди солдата. Було чутії в ямі ще один вистріл. Солдат крикнув: “Бандери, здавайтесь!" Не було чути нікого.

Вхід до кімнати був закладений сувоями матерії. Коли зайшли в середину, всі партизани були неживі. Їх витяглії за шиї собачими шнурами. Останній ще дихав і помер. Кожний був пристрілений у голову. Всі умирали в новому одязі. Інший одяг понищили, зброю та харчі також. В діжку з солониною налили нафти. Знищили книжки, гроші, друкарську машинку, радіо на батарейках. Мали й жіночу одежу. По номеру карабіна, який знайшли тут, дізналися, що саме ці люди вбили стрибка Майка.

З Тисмениці приїхав Шукайло. Він дуже дорікав енкаведис гам, що не взяли партизанів живими. Від мертвих нічого не можна дізнатися.

Усіх відвезли до Тисмениці під міліцію. Того будинку тепер нема (записано 1994 року).

Над відкритою криївкою

12 березня 2000 року в клубовецькому лісі відбулося посвячення меморіальної плити і відновленої криївки вояків УПА, які тут загинули  13 березня 1951 року. Урочистості розпочалися Богослужінням у церкві святої Покрови, яку відправили декан Василь Гринишин, отці Ярослав Гринюк, Мирослав Пронюк. Потім учасники торжества з процесією подалися до криївки.

Під час віча були присутні і виступали отці Василь Гринишин і Ярослав Гринюк, голова краєвої організації Народного Руху України, народний депутат України Богдан Костинюк, заступник голови Тисменицької райдержадміністрації Мирослав Лутчин, голова Тисменицької районної організації НРУ Ярослав Єфімчук, голова Всеукраїнського Братства вояків ОУН-УПА Михайло Зеленчук, голова Братства вояків ОУН-УПА Карпатського краю Федір Вододимирський, члени Братства ОУН-УПА, рідні і близькі загиблих - Стефанів Марія Василівна та воїн УПА Сенич Василь Олексійович, обоє із села Лесівка Богородчанського району.

З уст виступаючих присутні почули такі факти.

... 13 березня 1951 року у клубовецькому лісі сталася трагедія. Енкаведисти ще досвіта приїхали в село, зробили облогу, перекрили лісові дороги. Коли настав ранок, вони взяли із села кількох чоловік -Дмитра Монюка, Івана Пронюка, Василя Бойка, Петра Ткачука, Ярослава Михайлишина, Федора Турика - і привели в ліс поблизу Монастир ного провала. На їх очах прибула машина. З неї вийшли Два чекісти та одна людина в плащ-палатці, обличчя якої було закрите. Саме вона була зрадником і показала вхід до криївки. Чекісти заставили цивільних людей, зокрема Дмитра Монюка та Івана Пронюка, розкопувати вхід, а самі стояли на сторожі з автоматами. Потім вони почали закидувати вхід до криївки гранатами, напускати задушливого диму.

А партизани в той час нищили документи, гроші, друкарську

машинку, радіоприймач, старий одяг. Переодягнися в святкову одежу, і коли кінець став очевидним, з криївки почулися глухі останні постріли. Чекісти кинулися до криївки, та було вже пізно. Вони собачими пасками повитягували загиблих наверх. Із висків на весняну землю стікала кров.

Це було вже пополудні. У партизанській землянці загинуло восьмеро осіб, прізвищ яких ніхто не знав. Потім під вартою епкаведистів колгоспні фірмами відвезли їх до Тисмениці, залишили мертвих, як було наказано, під будинком НКВС на показ і пострах іншим. Люди приходили оглядати, а матері боялися навіть пустити сльозу - не те, що признатися за побитих синів, адже всій родині загрожувала депортація в далекі сибіри. Через три дні загиблих повстанців відвезли в невідоме місце в напрямі Тлумацького району. Дотепер невідомо, де поховані.

14 жовтня 1992 року з ініціативи осередку НРУ та з нагоди 50-річчя заснування УПА на місці криївки встановлено і освячено хрест. Відправлення панахид у День УПА стало традиційним. У 1993 і 1994 роках під час панахид були присутні сестри Сисака Василя Дмитровича -Кузик Анастасія Дмитрівна з Тисмениці і Рега Ірина Дмитрівна з Тенетник Галицького району.

10 січня 1993 року первинний осередок Руху прийняв рішення провести розкопки на місці криївки. Йому допомагали члени Руху з районного центру. При розкопках знайдено гільзи від пістолета,

графітові стержні від батарейок, корпус радіоприймача, цвяхи, кліщі.

смолу, лопатку, зігнуту у вигляді свердла, яка служила при будівництві бункера. Оператори народного телебачення “Тисмениця” знімали розкопки і проводили передачу про цю подію.

В 1992 році з’являються перші три прізвища в “Мартиролозі загиблих на території Івано-Франківської області учасників ОУН-УПА” у газеті “Галичина”. У липні 1993 року з ініціативи осередку Руху Клубовецька сільська рада (голова Рекетчук Б.Д.) звертається в управління СБУ по Івано-Франківській області з запитом про встановлення прізвищ загиблих у криївці 13 березня 1951 року. Неповна та й не достовірна відповідь приходить аж у серпні, але завдяки їй стають відомі ще три особи. Решту прізвищ рухівці дізналися від рідних загиблих та голів сільських рад.

У результаті пошукової роботи встановлено прізвища та імена вісьмох повстанців, роки і місця їх народження, псевда, які завдяки спонсорській допомозі директора підприємства “Газбудсервіс” Лесюка Михайла Павловича золотими літерами викарбувані на меморіальнії плиті.

Слів подяки заслуговують рухівці та їх прихильники, які відновили криївку: Ярослав Досюк, Іван Проток, Петро Пронюк, Іван Рекетчук, Микола Семанюк, Іван Лещук, Володимир Рогуш, Іван Семанюк, Петро Семанюк, Василь Притуляк, Василь Михайленко, Йосип Старчук, Ярослав Бойко, Микола Романів, а також фольклорний ансамбль “Клубівчанка”, який під час віча виконував патріотичні повстанські пісні, зокрема “Коли ви вмирали”, “Гей, там, у лісі”, “В Чорне море кров Дніпром тече”, “Сумно мені, дівчино, без тебе", “Ой у лісі на полянці”. Усіх схвилювала трансформована до цієї події пісня “Ой у лісі при потоці”:

Ой у лісі при потоці -Там сипі ружі розцвіли, Там вісім друзів за Вкраїну Геройськов смертю полягли.

Було їх вісім у криївці,

Мали гранати й папашки.

Гей, вони не знали, що є зрадник, Зрадник червоної Москви.

Як обступили ту криївку І закричали: “Бандери, здайсь!” Вони всі разом відповіли:

“Ми не здамося краще смерть!"

Друзі усі поцілувались,

Ніхто пощади не благав.

Почали рватися гранати,

І скоростріл заклекотав.

Ой у лісі при потоці,

Де сині ружі розцвіли,

Там вісім друзів за Вкраїну Геройськов смертю полягли.

На сьогодні в діаспорі видано більше двох десятків томів літопису УПА. Кожен може з ними ознайомитися, навіть вороги яким би варто переосмислити ці події та змінити погляди відносно національно-визвольної боротьби Української Повстанської Армії. Адже вона не була армією завойовників, а боролася проти агресорів на своїй території своїми силами, спираючись на підтримку власного народу. Воїни УПА свято дотримувалися гасел “Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї”, “Воля або смерть”, “Наша сила - в нас самих”, “Волю народу -волю людині”. Подібно, як і сьогодні Чечня бореться за незалежність від московських загарбників. Тому і на часі у Верховній Раді України визнати ОУН-УПА воюючою стороною.

Воїни УПА, які загинули в цій криївці, - це юнаки у віці від і 17 до З0 років, і вони, як багато наших патріотів, не мають могили. Однак пам’ять про них буде жити на цій священній землі, скропленій кров’ю."

Свято залишило незабутнє враження для гостей, родичів загиблих партизанів, старших віком і зовсім юних жителів Клубівців. Воно відкрило ще одну невідому сторінку боротьби за волю і незалежність українського народу, його прагнення мати свою державу.