Наукова бібліотека України


Loading
СЕЛО В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ (1939-1945)
Краєзнавство - Клубівці - Івано-Франківська область

Початок

Поскільки українці не мали своєї держави, то в період війни були залучені до чужих армій. Деякі наші односельчани брали участь у польсько-німецькій війні 1939 року, бо в той час відбували військову службу в польській армії. Це Карпів Іван Танасійович, Квасніцькии

Василь Іванович, Матвій Василь Дмитрович, Матвій Федір Олексійович, Парадний Микола Йосипович та інші. Польща зазнала поразки, і вони потрапили в німецький полон.

В 1940 році в радянську армію пішли такі хлопці: Матій Бабій, Дмитро Бойко, Микола Івасюк, Лесюк Василь Миколайович, Лесюк Василь Павлович, Дмитро Палагіцький, Кость Парадний. Бойко Д.Й. у 1941 році потрапив у полон до німців, через рік повернувся додому, оженився і виїхав на Східну Україну (помер 1999 р.) Палагіцький Д.І. одержав поранення під Ростовом, Ленінградом і Варшавою і пропав безвісті.

22 червня 1941 року вночі село стривожили вибухи бомб, скинутих німецькими літаками на Боголеві і на Ямах, щоб пошкодити залізничну колію. Одного вечора з літака позапалювано сільські хати. Все було у вогні, як на страшному суді.

Місцеві новобранці, котрих узяли до армії, Дмитро Бойко і дизертирували. Москалі таких розстрілювали на місці. Так, двох розстрілили за селом коло Лецина, одного біля корчми і ще декількох по дорозі. Вони мертві лежали по фосах.

23 червня 1941 р. із села пішли на війну десять чоловік: Микола Бабій, Микола Баб’як, Петро Баб’як, Василь Івасюк, Дмитро Марціико, Дмитро Мельниченко, Дмитро Михайлишин, Іван Морикіт, Іван Федорак. Ці та інші люди під Білою Церквою потрапили в німецький полон, коли без зброї втікали на схід. Деякий час перебували в німецькому концтаборі. Український комітет домігся їх звільнення. У Раві Руській їм

видали документи, і вони пішком поверталися додому. По дорозі семеро загинуло.

У липні німецькі й мадярські війська прибули в село. Клубівчани зустрічали їх урочисто, бо вважали, що назавжди позбулися радянського терору. Біля магазину (колишньої читальні) збудовано арку, вивішено прапори - німецькииіі, мадярський і посередині у к раї нс ь к и й.

За короткий час встановлено новий німецький порядок, заведено карткову систему на продукти, одяг, матеріали. Війтом у селі став Йосиф Карпів. Молодь забирали до Німеччини на роботу. Багато людей додому не повернулися. Тоді зародилася підпільна боротьба, молодь пішла в організацію українських націоналістів.

Цей документ (метрика    про народження) виданий у церкві в Надорожнім 1943 року. Він належав Івасюк Ганні Василівні (тепер Монюк) і засвідчував особу. Кожен мешканець села повинен був мати такий документ. Особливо ті, яких брали до Німеччини на примусові роботи.

* * *

Розповіла Карпів Софія Йосипівна. В 1942-1943 роках у селі був голод. Німці збирали податки, контигенти. Люди лишалися без нічого: ні картоплі, ні жита, ні кукурудзи. Не мали що посадити, посіяти, не мали що їсти. Вони варили лободу на голій воді. Багато людей пухло з голоду і помирало. І не тільки в нашому селі, а й по навколишніх. Щоб якось врятуватися, клубівчани йшли на Поділля і там міняли одяг (спідниці, хустки) на харчі. Ці харчі було дуже трудно донести додому, бо в дорозі німці їх відбирали, а людей убивали. Найтрудніше було перейти міст через Дністер у Нижневі Там вартові били людей палицями по ногах, а сякі-такі продукти забирали.

Зазнали голоду люди і в 1944,1945,1947 роках.

Як німці втікали з села, то все забирали. У нас мадяри взяли

телицю, мітки, мандибурку, сир, навіть онучі. Москалі наступали з Пайкової Ями. Клубовецькі люди пішли до Надорожного. Німців повен ліс. Федорак попросив по-німецьки, щоб пропустити їх у село. Люди зупинилися в Сабія, крайній від лісу хаті. Потім почало варитися. Билися, аж землі було страшно слухати. Коли бій скінчився, німці прийшли до хати і повиїдали все, що було (записано 1983 року).

* * *

Від Михайлишина Ярослава Дмитровича ми дізналися, що його дід Михайлишин Василь Іванович (1884-1954) у серпні 1943 року привіз із поля снопи. Вечоріло. Своїй жінці він тихо промовив:

-    Насте, я привіз партизанів.

-    Та в хаті ж повно німців! - перелякалася вона.

-    Німці бояться партизанів. Вони увечері з хати не вийдуть.

Василь Іванович завіз снопи з партизанами до стодоли. Тут із

снопів збудував їм криївку, а вихід надвір вони мали попід високу підвалину ззаду стодоли.

Командир партизанського з’єднання умів з’являтися там, де його не чекали, Так було і тут. Хоча в хаті розмістилися зо два десятки німців, ковпаківці не побоялися жити з ними в одному дворі. Вони навіть прислухалися до радіо, яке німці вмикали на повну потужність.

Ярославу Дмитровичу дід доручив таємно приносити партизанам їжу і воду. У вечірній час Ярослав Дмитрович бачив, як його дід Василь Іванович розмовляв із Ковпаком під черешнею ззаду стодоли. І сам дід не раз стверджував, що у них три дні і три ночі з сімома партизанами переховувався Ковпак. Уночі ковпаківці вивідували, яка обстановка в селі, скільки є німців, яка в них техніка. Потім, змінивши свій одяг на такий, як у місцевих людей, вони пішли далі на схід.

Після війни Михайлишин В.І. листувався з Ковпаком. Листи не збереглися. Коли в селі заснували колгосп, то назвали його іменем Ковпака (записав учень 7 класу Володимир Пронюк у 1988 році).

* * *

На клубовецькому Роздоріжжі була вихідна позиція наступу Радянських військ на Станіслав. Уздовж дороги, що йде з Тлумача через Клубівці, Милування, Рошнів, Стриганці, Єзупіль, проходила лінія оборони фашистів. Саме цією дорогою 28 березня 1944 року рухалося 11 німецьких танків. У бій з ними із засідки вступили два радянські танки. Вісім німецьких бойових машин було підбито, а решта відійшли. Про це згадував Парадний В.Й., що жив недалеко від Роздоріжкя.

29 березня над Клубівцями нависла німецька авіація і бомбила їх. Того дня село тричі переходило з рук у руки, майже половина хат згоріла (за час німецької окупації спалено 145 будинків), більше сорока жителів загинули від бомб і снарядів.

Розповідь Парадного доповнив очевидець і учасник бою гвардії сержант Хрибков І. М., родом з Алтаю.

“Наступного дня, як ми зайняли лінію оборони, до нас прибуло п’ять танків Т-34. Командиром був старшин лейтенант Вісконт Є.Й. До них приєдналися два наших, на кожен посадили відділення автоматників, і танки колоною рушили через Клубівці. Посеред села фашисти сильно нас обстріляли з гармат”. Один танк був підбитий німецькими зенітками, що розмістилися на колії біля Процевого. Екіпаж танка загинув. Жителька Клубівців Голуб Ганна Паньківна і її чоловік поховали у своєму саду танкіста Кузнецова О.Й., який помер, а другий лежав біля танка страшенно понівечений. У 1975 році їх останки перенесено в братську могилу на сільському цвинтарі, де спочивають 22 радянські воїни, які згинули при визволенні Клубівців.

Танк командира роти гв.ст. лейтенанта Вісконта і ще два танки були підбиті, екіпажі загинули. У цьому бою поранений Хрибков І.М., який залишив спогади.37

* * *

Михайлишин Ярослав Дмитрович (1935-2000) розповів. У 1944 році через село проїжджав маршал Георгій Жуков. Чоловік середнього росту, він вийшов з машини - американського вілліса і поздоровкався. Розмовляв з Михайлишиним Дмитром Ільковичем і Йосифом Козаком. Він сказав, щоб поранених з поля знесли в село і віддали у воєнний госпіталь. А вбитих також забрали і поховали, не залишаючи в полі ні одного. Щоб росіян і німців поховали окремо. Клубівчани так і зробили. На нашому городі організували палатковий госпіталь. Мертвих поховали на цвинтарі. Документи вбитих дід передав офіцерам. Через кілька днів фронт посунувся на захід (записано 1988 року).

На дорогах війни

* * *

Карпів Іван Танасійович мобілізований до польської армії. На війні він завжди був поруч з Матвієм Василем Дмитровичем. Коли Польща зазнала поразки, вони потрапили в полон до німців. Перебували в концтаборі. Через якийсь час втекли. По дорозі додому переплили Сян і попросились до одного господаря переночувати. Господар видав їх органам НКВС. їх засудили і вислали в Сибір. Коли почалась радянсько-німецька війна, їх обох із Сибіру відправили на фронт. Були танкістами. Карпів І.Т. загинув у останньому бою в Берліні, Матвій В.Д. залишився живим, він передав у село повідомлення про бойового побратима. Матвій В.Д. загинув 1945 року при спробі перейти кордон на Захід (від Карпів Софії Йосифівпи записала 1992 р. Бойко Оксана, учениця 6 класу).

* * *

Малець Іван Петрович мобілізований на фронт 1944 року. З листів рідні дізналися, що його військова частина пройшла пішки аж у Німеччину. 5 травня 1945 року він загинув у місті Опава на Одері (від Мальця Івана Петровича 1992 р. записала Гвоздецька Світлана, учениця 6 класу).

* * *

Мельниченко Матій Іванович під час облави схоплений і відправлений до Німеччини. Там він належав до Руху Опору. Загинув у бою (від Грушецької Марії Пилипівни записала в 1992 р. Грушенька Галина, учениця б класу).

* * *

Парадний Микола Иосифович працював дорожним майстром. Був мобілізований у польську армію. Після розгрому Польщі повернувся в село. Знову мобілізований у червону армію і загинув у Вінницькій області 1942    року (від Турика Василя Федоровича записала 1992 р. Парадна Наталія, учениця 6 класу).

* * *

Старчук Федір Миколайович народився 1917 року в с.Клубівці. В 1936 році закінчив школу. Під час радянсько-німецької війни з року воював на Другому Білоруському фронті під командуванням Рокосовського. Пізніше - у 368 Гвардійській стрілецькій дивізії дивізії 929 Червонопрапорному полку імені Кутузова.

Федір Старчук розповів. Мені часто доводилося ходити в розвідку, щоб узяти живого “язика”. Його було потрібно тому, що наші війська через розкисле болото та вигідне укріплення німців не могли просуватися вперед. Настала ніч. Рясний дощ і густа темрява були нам на руку. Рухалися мовчки й обережно.. Наблизившись до німецьких позицій, поповзли. Перерізавши колючу огорожу, перебралися в зону противника. Прислухались: від чиїхось плащ-палаток відлунює дощ. По голосах зрозуміли, що в окопі - двоє вартових. Їх ми взяли майже безшумно, але одному таки вдалося щось вигукнути. Знищивши одного фашиста, другого повели з собою. Рот заткали хустиною, руки зв’язали назад. Один тягне, другий підпихає, троє прикривають. Незабаром озвалися ворожі кулемети, довго строчили нам услід. Раптом куля влучила одному розвіднику в плече, він знепритомнів. Його довелося нести. Ми переправилися через ріку і перейшли лінію фронту. Бойове завдання виконано успішно. Нас було нагороджено медалями “За відвагу”.

Іншого разу нам дали вказівку роздобути харчі і боєприпаси. Це було на ріці Одері. Ми вже дістали все, лиш треба переправити на другий берег. Ми все повантажили в човен і відпливли. Ріка дуже широка. Коли ми опинилися посередині, то німці пустили ракети, і стало видніше, ніж удень. От і почали хрестити нас свинцевим вогнем. Ми тоді вперед-назад, почали крутитись і якось пройшли. А потім з переднього краю плив моторний човен, і нас хвилею перевернуло. Всі продукти і боєприпаси пішли на дно. І врятувалось настільки двоє, решта потонули, бо не вміли плавати (записано 1985 року).

* * *

Матвій Федір Олексійович народився 15 лютого 1913 року. Закінчив 4 класи в 1926 році. Воював у складі 358 дивізії на Першому Білоруському фронті. У післявоєнний час

працював їздовим. Помер 2000 року.

Федір Матвій розповів. Пригадую один епізод при визволенні Тисмениці. Нас їхало чотири танки. На кожному було по З0 чоловік. Мій ішов останнім. З нього злетіла гусениця. Всі повиходили і почали ремонтувати. Ті три танки відірвалися вперед. Ми побачили, що підходять німці, які вже підірвали ті передні танки. Ми якраз зремонтували свою бойову машину, розвернулися і відступили. Тоді мені пощастило (записано 1985.)

* * *

Марцінко Олекса Дмитрович народився 1918 року. Освіта -шість класів. Закінчив школу в 1930 році. У школі вчився добре, учитель радив батькові віддати сина в науку. Для цього треба було продати поле. А поля обмаль, лише для прожитку. Його батько Марцінко Дмитро Олексійович (1890-1973) їздив до Німеччини на заробітки. Колія обірвала йому литку. Рана йому не загоїлася до смерті. Він побудувався на Помірках. Мама також їздила на заробітки до Німеччини. Дід - Марцінко Олекса Петрович. Дідова сестра Маланка жила там, де Микола Турик.

Олекса Марцінко розповів. Я пройшов багато доріг: побував у Німеччині, багатьох містах і селах. Нашу 101 Гвардійську стрілецьку дивізію фашисти взяли в полон. Кожного ранку о шостій годині нас виводили на роботу. Ми працювали до десятої години і йшли снідати. На сніданок давали кусок хліба і горнятко чаю. Потім працювали цілий день. Ми лягали спати голодні. Бувало і так, що нам взагалі не давали їсти. Люди помирали з голоду. Іноді того, хто помер, роздирали на шматки, ділились і їли. Одного разу я і мій товариш хотіли знайти щось їсти. За невеликим полем видні вся завод, Де німці виробляли олію. Ми хотіли назбирати сої, але вартові нас побачили і передали по телефону, що на території заводу є зайві люди. Через дві хвилини по нас приїхала машина. Начальник наказав нас побити. Нам дали по триста палиць. Після цього випадку ніхто нікуди не ходив.

Страшний голод змушував шукати рятунку. Був серед нас товариш, який у дитинстві їв равлики. Ми пішли в ліс, назбирали Равликів, помили їх і смажили на вогні.

Мені вдалося втекти з полону і потім з’єднатися зі 321 Гвардійською дивізією. Під час війни я навчився говорити німецькою, польською і французькою мовами.

Полягли на фронтах радянсько-німецької війни

1.Баб’як    Іван Дмитрович

2.Бойко    Йосип Іванович

3.Бугала    Іван Іванович

4.Гудзовський    Дмитро Юрійович

5.Гудзовський    Йосип Васильович

6.Гудзовський    Петро Миколайович

7.Івасюк Василь Іванович

8.Івасюк Йосип Йосипович

9.Карпів    Іван Танасійович

10.Кучар    Іван Йосипович

11 .Лесюк Василь Дмитрович

12.Лесюк    Василь Миколайович

13.Малець    Іван Петрович

14.Малиновський    Олекса Онуфрійович

15.Марцінко    Дмитро Іванович

16.    Матвій Василь Степанович

17.Мельниченко    Дмитро Іванович

18.Мельниченко    Іван Іванович

19.Мельниченко    Матій Іванович

20.Михайлишин    Дмитро Васильович

21 .Палагіцький Дмитро Іванович

22.Палагіцький    Йосип Михайлович

23.Парадний    Микола Йосипович

24.Продан Василь Якович

25.Пронюк    Василь Дмитрович

26.Пронюк    Дмитро Васильович

27.Семанюк    Микола Андрійович

28.Старчук    Василь Петрович

29.Рекетчук    Федір Дмитрович

30.Романюк    Дмитро Миколайович

31.Турик    Іван Юрійович

32.Турик    Федір Іванович

1909-1944

1918-1941

1912-1941

1912-1941

1916-1944

1910-1944

1914-1941

1919-1945

1912-1945

1917-1941

1918-1941

1919-1941

1926-1945

1917-1941

1912-1941

1924-1945

1925-1944

1926-1945

1922-1945

1910-1941

1918-1945

1917-1942

1900-1942

1917-1944

1920-1944

1912-1941

1904-1945

1910-1945

1917-1943

1918-1941

1927-1945

1917-1942

33.Турик    Юрій Ількович

34.Федорак    Дмитро Мар’янович

35.Федорак    Іван Корнилович

1927-1945

1916-1941

1913-1941

"Вічна слава героям!"

Такий пам’ятник споруджено 1989 року. Його автори архітектор Обідник Микола Миколайович і скульптор Мотика Ярослав Миколайович. Він складається з барельєфа, який прикріплено до плити з вирізьбленими променями. На барельєфі зображено три групи осіб: перша - це солдати-односельці, які повертаються з важких доріг війни, третя - радянські танкісти, що визволили село, друга, посередині, - це клубівчанки, які зустрічають дорогих людей і пригощають їх.

Пам’ятник присвячено воїнам, полеглим на фронтах радянсько-німецької війни. На стелі встановлено напис “Вічна слава героям!” Тут кожного року 9 травня правиться панахида, поіменно згадують загиблих.

У дивізії “Галичина” Української Народної Армії

Свідомі українці в час війни не покидали надії на відродження Української держави. В 1943 році вони пов’язали ці надії з дозволом німців на створення стрілецької дивізії “Галичина” Української Народної Армії. В критичний період вони хотіли мати добре підготовлені військові формування, які були б зародженням національних збройних сил. Наші односельці, які у той час перебували в різних місцях - вдома чи за кордоном, -влилися в цю збройну формацію. Кінець дивізії відомий: залишена німцями без будь-якої підтримки (командування, зброї), вона в 1944 році в бою під Бродами притінила своє існування.

Різної долі зазнали дивізійники: одні загинули, другі попали в полон, треті - прорвалися на Захід, четверті - продовжували боротьбу в лавах УПА за Українську самостійну державу. Микола Баб як, Микола Пронюк, Дмитро Рекетчук, Михайло Смолій, Василь Урик, Василь Федорак повернулися додому; на Заході залишились Іван Досюк, Олексій Досюк, Іван Касюк, Йосип Матвій, Василь

Рекетчук.

У книзі “Список полеглих вояків Першої української дивізії УНА та українців інших військових формацій у другій світовій війні” подано відомості про трьох клубовецьких дивізійників:

1.    Стрілець Мельниченко Василь, 1924,

Клубівці, загинув у березні 1945 в бою, похований у м. Цельніц, свідок Семен Кордуба зі Львова.

2.    Старший стрілець Мельниченко

Іван, 12.06.1926, Клубівці, загинув 23 березня 1945, похований у м. Фсльдбах, свідок Йосип Матвій з Клубівців.

3.    Стрілець Мельниченко Матій, 1922, Клубівці, загинув у квітні 1945 в бою. Похований у Югославії. Свідок Йосиф Матвій з Клубівців.

Йосип Матвій номер 1999 року в Англії.

Воїни дивізії “Галичина” (1943-1944)

1.    Баб’як Микола Петрович

2.    Бойко Дмитро Петрович

3.    Грушецький Василь Йосипович

4.    Досюк Іван Якович

5.    Досюк Олексій Якович

6.    Карпів Дмитро Иосифович

7.    Карпів Олексій Йосифовнч

8.    Касюк Дмитро Степанович

9.    Касюк Іван Степанович

10.    Матвій Йосип Олексійович

11.    Мельниченко Василь Іванович

12.    Мельниченко Іван Іванович

13.    Мельниченко Матій Іванович

14.    Пронюк Микола Олексійович

15.    Пронюк Федір Йосипович

16.    Рев’юк Іван Дмитрович

17.    Рекетчук Василь Федорович

18.    Рекетчук Дмитро Федорович

19.    Смолій Михайло Васильович

20.    Турик Микола Олексійович

21.    Турик Василь Федорович

22.    Федорак Василь Пилипович

23.    Федорак Іван Лук’янович

24.    Федорак Петро Олексійович

25.    Шешурак Іван Онуфрійович