Наукова бібліотека України


Loading
ДОЛЯ ЧЛЕНІВ ОУН
Краєзнавство - Клубівці - Івано-Франківська область

До Організації Українських Націоналістів належали такі люди:

1.Досюк    Дмитро Васильович

2.Левандовський    Михайло Прокопович

3.Лещук    Федір Васильович

4.Качурак    Олексій Васильович

5.Михайлишин    Йосип Васильович

6.Палагіцький    Микола Петрович

7.Портуняк    Степан Романович

8.Рекетчук    Іван Гаврилович

9.Савчук    Василь Мартинович

10.    Стар чу к Іван Васильович

11 .Турик Ілько Лук’янович

12.Турик    Михайло Іванович

13.Турик    Петро Терентійович

14.    Федорак Дмитро Іванович

15.Федорак    Роман Васильович

ДОСЮК Дмитро Васильович народився 1914 року в селі Клубівці. За Польці закінчив Клубовецьку школу і допомагав матері у господарстві. Батько помер 1919 року. В 30-х роках організував у селі кооперативу, працював у “Просвіті”, з його ініціативи відбувалися змагання, фестини, а серед юнаків - військовий вишкіл. Був головою сільської організації “Каменярі”. В 1937 році Дмитро Досюк заснував у селі підпільну організацію українських націоналістів для боротьби з польською владою. Восени 1940 року його заарештували енкаведисти, а 3 квітня 1941 року розстрілили в Станіславі.

ЛЕВАНДОВСЬКИЙ Михайло Прокопович народився 1888 року в селі Клубівці. Тут здобув початкову освіту. З 1918 року служив у петлюрівській армії і боровся за вільну Україну. Додому повернувся інвалідом. За Польщі працював листоношею. За те, що не хотів записатися до шляхти загродової, його звільнили з роботи. Далі працював касиром у сільській кооперативі, де крамарем був Дмитро Досюк. Вступив до ОУН. 1940 року Михайла Левандовського заарештували і засудили на шість років ув’язнення. Сім’ю вивезли до Казахстану. Загинув у Станіславській тюрмі 1941 року.

ЛЕЩУ К Федір Васильович народився 1909 року в селі Клубівці в сім’ї дяка. Мав початкову освіту. Був обдарованою від природи людиною. Умів грати на скрипці, на кларнеті. Був організатором і диригентом сільського хору, брав участь у драматичному гуртку. Любив спорт і читав книжки. Поряд з цим був добрим господарем. За Польщі став членом “Просвіти”, вступив До ОУН, агітував інших до цієї організації. У жовтні 1940 року його заарештували енкаведисти і засудили на 10 років ув’язнення. Федір Лещук загинув у Станіславській тюрмі 1941 року.

КАЧУРАК Олексій Васильович народився 1902 року в с.Клубівці. Здобув початкову освіту. Був господарем. Два рази їздив до Франції на заробітки. Другий раз повернувся звідти 1929 року.

Став членом ОУН. 1940 року його заарештували енкаведисти, а через рік він загинув.

МИХАЙЛИШИН Йосип Васильович народився 1920 року в с.Клубівці. Здобув початкову освіту в рідному селі, потім навчався в Тисмениці. 1941 року закінчив першу середню школу в м.Станіславі і в цьому ж році заочно почав учитися на священика в місті Подєбради (Чехія). За Польщі був членом “Просвіти” та ОУН. У 1942 році його заарештувала таємна німецька поліція. Розстрілений у Станіславській тюрмі у віці 22 роки.

ПАЛАГІЦЬКИЙ Микола Петрович народився 1907 року в с.Клубівці. Здобув початкову освіту. У польській армії вивчився на лікаря-санітара, набрався лікарської практики і лікував людей. Працював фельдшером. За Польщі, будучи членом Пожежного товариства, “Каменярів”, організації українських націоналістів, займався підпільною роботою. 8 жовтня 1940 року його заарештували енкаведисти і засудили на 10 років. Загинув у Станіславській тюрмі 1941 року.

ПОРТУНЯК Степан Романович народився 1883 року в с. Вільшаниця. Мав початкову освіту. В молоді роки їздив на заробітки до Німеччини і купив поле в Клубівцях. В 30-х роках став членом ОУН. 1939 року його заарештували москалі за те, що боровся за самостійну українську державу. Загинув у тюрмі.

РЕКЕТЧУК Іван Гаврилович народився 1912 року в селі Клубівці. Закінчив 4 класи Клубовецької школи. Одружився із Старчук Марією Василівною з 1919 року народження. Обоє господарювали. Мали поле на Помірках, Фальчах, Кутах, Передерчині, Черемхові, Клинах. Іван Рекетчук був членом “Каменярів” та Організації Українських Націоналістів. Працював підпільно. Заарештований енкаведистами 8 жовтня 1940 року. Через рік загинув у Станіславській тюрмі.

САВЧУК Василь Мартинович народився 1908 року У Вільшаниці. Оженився в Клубівцях. У 30-х роках став членом ОУН Енкаведисти його заарештували в 1940 році. Загинув у Станіславській тюрмі.

СТАРЧУК Іван Васильович народився 1914 року в с.Клубівці Здобув початкову освіту (4 класи). Оженився 1938 року. Господарював. Тримав поле на Передерчині, Копанях, Фальчах, у Черемхові. Належав до Організації Українських Націоналістів. 8 жовтня 1940 року його заарештували. Засудили в 1941 - на 7 років Загинув у Станіславській тюрмі.

ТУРИК Ілько Лук’яновнч народився 1903 року в селі Клубівці. За Польщі вступив до Організації Українських Націоналістів. Працював на залізній дорозі. Коли в 1940 році почалися арешти, він переховувався. Пішов у підпілля. 1944 року виїхав за кордон. Помер у Нью-Йорку 1995 року.

ТУРИК Михайло Іванович народився 1903 року в с.Клубівці. Мав початкову освіту. Господарював. Побудувався в Середнім. Працював у “Просвіті”, брав участь в організації драматичного гуртка, виконував ролі у виставах. У 30-х роках вступив до ОУН. Заарештований 1940, а наступного року загинув у Станіславській тюрмі.

ТУРИК Петро Терентійович народився в с.Клубівці 1901 року. Мав початкову освіту, був господарем. У 30-х роках вступив до Організації Українських Націоналістів. Заарештований 1940 року, через рік загинув у Станіславській тюрмі.

ФЕДОРАК Дмитро Іванович народився 1918 року в селі Клубівці. Тут закінчив початкову школу і кооперативно-господарську школу в Милуванні. Багато читав. Був членом ОУН, виконував доручення секретаря цієї організації. Коли багатьох його товаришів органи НКВС заарештували, Дмитро Федорак уже добре знав, яка доля його чекає, і закінчив життя самогубством. Це було 1940 року. Коли енкаведисти прийшли його заарештувати, він лежав мертвий. Вони однак добре перевірили, чи він їх не обманув. У 1992 році на пам’ять про нього поставлено хрест.

ФЕДОРАК Роман Васильович народився 1903 року в селі Клубівці. Мав початкову освіту і господарював. Був сільським музикантом. Працював у “Просвіті”. В 30-х роках вступив до ОУН. Заарештований 1940 року, через рік загинув у Станіславській тюрмі.

* * *

Розповів Микола Турик, брат Дмитра Досюка. Тато Дмитра Доскжа Василь був поранений на австрійській війні, повернувся Додому і помер 1919 року. Його мама Досюк Катерина Савівна (1888-958) мала початкову освіту. Обоє батьків були господарями, мали город коло хати, два морги Фальчів і півморга ниви на Клинах. вони виростили трьох дітей: Ганна Досюк була дружиною Федора в Берегах (Ткачевого), Марія Досюк була заміжня за Юрка Турика в Берегах, її на Боголеві вбив грім. А третій був Дмитро.

Після смерті чоловіка Катерина Досюк вийшла заміж удруге за Турика Федора Васильовича (1898-1958), який походив із Семанівки. Вони виростили трьох дітей: мене та моїх братів Івана й Василя. Отже, Дмитро Досюк був моїм братом по матері.

У 20-х роках в селі організували кооперативу. Коли Дмитрові сповнилося 16 років, то старий Дмитро Лесюк (Марії Корнилихи тато) запросив його на навчання. Після цього Дмитро Досюк більше десяти років продавав у кооперативі. За це його прозвали крамар. Склеп збудували коло каплиці. Більша кімната в ньому служила читальнею, а в другій торгували різними потрібними товарами. У вільний час збиралися студенти і читали газети, журнали. Приходили воєнні, які прибували додому у відпустку. До читальні Дмитро брав мене з собою. Він оженився з Молощак Катериною Гаврилівною. Ми жили разом. Він працював у “Просвіті”, організовував гуртки, змагання, фестини, а серед хлопців - військовий вишкіл. Іноді його обирали керівником “Каменярів” (таких голів обирали на один рік).

У 1937 році Дмитро Досюк заснував у селі підпільну організацію українських націоналістів для боротьби з польською владою. Вже в той час у нього тижнями перебував зі Східної України комісар, який розповідав людям про патріотичні, національні справи. І ще в 1939 році навесні у нас був один чоловік із Сумської області. Він вишколював наших хлопців, він розказував про терор на Східній Україні, про голодомор у 1933 році.

У вересні 1939 року було організовано зустріч червоної армії. В Дидні наші хлопці роззброїли роту поляків, які відступали. І здобули зброю. Потім, уже за москалів, у колишньому панському дворі відбувся збір рекрутів із п’яти сіл (більше двохсот осіб), їх розквартирували по селі, з ними займалися 3-4 інструктори. Офіційно їм говорили одне, а неофіційно - те, що вони в майбутньому стануть борцями за Українську державу.

Досюка заарештували в серпні 1940 року. У нього знайшли пістолет. Слідчі написали два томи, зібрали документи і свідчення, патріотичні вірші з книжок і газет. Кримінальна справа велася зразково, бо його спеціально готували на кару смерті. Справу вели слідчі Київського військового округу. Дмитра Досюка розстрілилй З квітня 1941 року. Йому тоді було 27 років. Про його двотомну справу вже була передача по телевізору. Я з нею познайомився в 1987 році, а через деякий час з цією справою познайомився син Досюк Василь Дмитрович, з 1937 року народження, який тепер проживає в Івано-Франківську (записано 1996 року).

Розповіла Ганна Івасюк, дочка Михайла Левандовського. Мій батько Левандовський Михайло Прокопович (1888-1941) був поштарем. Пошту привозив у село з Тисмениці. Щоб за Польщі мати роботу, треба було записатися до шляхти загродової. Він не хотів. За це його 1937 року зняли з посади. Після цього тато був у Дмитра Досюка касиром.

Одного разу до нас прийшли три енкаведисти і кажуть:

-    Будемо робити перевірку, чи нема у вас зброї.

Пошукали - нема. Тато пояснив:

- Коли я носив пошту, мені було дозволено тримати зброю, а потім, коли мене звільнили, я зброю здав.

-    Ходи з нами, там ся виговориш.

Тато пішов. Його забрали до Тлумача, потім у Станіслав. Не вернувся й донині.

Тата судили 14 липня 1940 року. Із 14 осіб проти тата свідчили двое Вів’юра і ще один, який здавна насівся на тата і казав: “Я тебе мушу посадити до Іванової хати”.

Мій таго змалку лишився сиротою. Його тета поїхала до Німеччини, потім його взяла з собою. Моя мама також була сирота. І вони, двоє сиріт, побралися 1918 року, їздили до Німеччини на заробітки. 1918 року тато пішов купувати коні і його взяли на петлюрівську війну. Повернувшись додому з пораненням лівої руки, він нічого не міг робити, лише розносити пошту.

Під час зустрічі червоної армії в 1939 році татова сестра одержала зошит, і в ньому був політичний напис. Тато не міг прочитати і поніс у гурт хлопців, де серед інших були Федь Ткачів Піронюк) і Вів’юра. Вів’юра хапнув той зошит і дав політрукові. Чість років дали татові на суді. Тато покликався, що то не його зошит сестрин, але це до уваги не брали, бо вона була малолітня. До Цього Вів’юра був у Франції комуністом, і його звідти вигнали (вписано 1989 року).

* * *

Розповів Іван Лещук, син Федора. Добре пам’ятаю, коли тата забирали. Був жовтень 1940 року. Мені сповнилося п’ять років.

Удень прийшов до нас секретар сільради Іван Івасюк і повідомив, що тата будуть забирати. Taro дуже засумував, але нікуди з дому не

втікав бо вивезли б усю сім’ю на Сибір і хату завалили б.

Вночі у двері й вікна загримотіли працівники НКВС. Як у тій пісні, яку співаємо:

Ой їде авто та й загуркотіло,

Сам я не знаю, по кого,

Два гострі штики, два енкаведисти, Певно, по мене молодого.

Ой їде авто, сигнали дзвонять, Мене кують у кайдани,

Дічина плаче, аж ручки ломить, Що вже мене не застане.

Недаром ллються сльози дівчини,

Недаром по тюрмах гинуть,

Вони здобудуть нам кращу долю,

Вони здобудуть нам Україну.

Мама відчинила. Троє озброєних стали на дверях - хатних, сінешніх і других хатних через сіни. Кілька чоловік підійшло до тата, який лежав у ліжку. Один з них, що мав кобуру та навхрест ремені через груди, сказав:

-    Падай на підлогу!

Тато скотився з постелі на підлогу. Енкаведисти кинулися перевіряти ліжко, чи нема зброї. Не знайшли нічого.

-    Збирайся з нами! - сказали.

Мама дуже плакала. Відчинила вікно, аби тато втікав. Але під вікном також стояли енкаведисти. Крізь вікно було чути плач у село. Але на допомогу ніхто не йшов. Не сміли, боялися...

Один енкаведист сказав по-російськи другому:

-    Всип тій, щоб заткалася! - і показав на маму.

-    Нехай плаче, - відповів.

Тато додому більше не повернувся. Його засудили на десять років. Мама носила йому передачі до Станіславської тюрми. Ще довгий час у нас зберігалися талони-повідомлення з його підписами про одержання.

Того року була сувора зима. Мама довго стояла в чергах, ночувала під мурами і обморозила ноги. Передачі приймали в людей по алфавіту. Коли доходило до її букви, то вже наставав кінець робочого дня, і вона мусила лишатися па ніч. Уночі ходила по дорозі, бо не було чим їхати додому. Таких людей було багато. З настанням темряви енкаведисти гнали їх чимдалі від тюрми. По вулицях гасили світло. З тюремної брами виїжджали машини, завантажені арештованими. їх везли в напрямі до вокзалу на вулицю Грюнвальдську, до воєнної прокуратури. Через кілька годин машини верталися з тими людьми, але за ними лишалися сліди крові на білому снігу.

Мама розповідала, що в тюрмі в’язнів дуже мордували: ломили руки, ноги, зв’язували колючим дротом, пропускали через нього електричний струм. А щоб не чути криків, безперервно гуркотів танк або трактор. Як прийшли німці і розбили тюрму, вона ходила шукати тата. Бачила, як колючим дротом були зв’язані дівчата, як цвяхами попробивані чоловіки. Однак його не знайшла. Його відвезли в Дем’янів Лаз.

Тато був грамотним. Освіту здобув у рідному селі. І хоча він не був високо вченим, проте був інтелігентом від природи. Умів грати на скрипці, на кларнеті. Був одним з організаторів сільського хору, брав участь у драматичному гуртку, грав ролі у виставах, підмальовував артистів-аматорів. Любив спорт, багато читав, був сільським умільцем.

Одного разу робітники ремонтували колію і довбали каміння. Каменяреві в око заскочив камінчик. Ніхто з лікарів ні в Тисмениці, ні в Станіславі не міг витягнути його, а тато витягнув при допомозі саморобного інструмента, який він виготовив із тонкого мідного дроту.

У 30-х роках Федір Лещук належав до “Каменярів”, вступив до ОУН, агітував інших вступати до цієї організації.

Татів тато, а мій дід Василь Лещук був сільським дяком. Помер 1913 року у віці 26 років, мій прадід Іван Лещук також був у селі дяком і музикантом.

Моя тета Настя Палагіцька розповідала, що в 30-х роках Федір Лещук, Дмитро Досюк, Іван Івасюк та ще інші хлопці вечором перед святом Купала поїхали возом на Коростівну, щоб побачити, як цвіте папороть. Їх заполонили слова: “Папороті цвіт, хто тебе дістане, той здобуде світ”. Вони там провели не одну ніч, але того цвіту не побачили, бо він цвіте раз у сім років. Але пізніше, як той цвіт, вони хотіли побачити вільною Україну - і загинули (записано 1989 року).

* * *

Розповів Іван Качурак, син Олексія. Мій тато Качурак Олекса Васильович (1902-1941) і моя мама Качурак Марія Юріївна (1909-1991) колись жили на Парцеляції - клубовецькому полі, яке межує з вільшаницьким. Вони мали господарку, три гектари землі, худобу, коні, млинок.

Тато два рази їздив на заробітки до Франції. Другий раз повернувся із закордону в 1929 році. За зароблені гроші купив поле Тоді й зрозумів, що господарям треба мати свою державу. Став членом ОУН. Друга світова війна зруйнувала всі надії на краще життя - прийшли більшовики.

8 жовтня вночі, уже перед ранком, 1940 року, коли надворі була плюта, дощ і вітер не провіщали доброго дня, у вікно і в двері одночасно погримали.

-    Втворіть!

Ми впізнали голос голови сільради. Відчинили. До хати ввійшли три чоловіки. Один сів біля тата на постелі в головах, другий

- коло ніг, третій - на порозі. Допитували. Записали все. Обшукали хату. На стриху знайшли книжки і забрали. Потім голова сказав:

-    Ходім до сільради, там дещо уточнимо.

Мама почала ридати, діти собі. Один енкаведист каже матері:

-    Не плач, не розплакуй дітей. Чоловік зараз вернеться.

І повели тата не в сільраду, а в машину, яка стояла на гостинці внизу. Його заарештували.

Мама носила татові передачі до Станіславської тюрми, але його вже не виділа. Як ішла з передачею одного дня, то верталася другого. Ми з дідом лишалися вдома, доїли корову і готували собі обід. Передачу дозволялося нести лише один раз у місяць. Людей близько до тюрми не підпускали.

Потім розповідали, що там заарештованих мордували: їм ломили руки, ноги, палили на вогні, замуровували живими в стіни. Два трактори гуділи, аби не чути людського крику.

Один чоловік з Вільшаниці залишився живим. Коли його викликали по прізвищу на розстріл, він не обзивався і не вийшов з камери. Потім розповів про ті пекельні страхіття.

Тата засудили на сім років. Коли почалася війна 1941 року, його знищили в Станіславській тюрмі і перевезли в Дем’янів Лаз.

Мама жили на Парцеляції до 1944 року. Тоді, у фронт, тут усе згоріло: будинки, худоба, коні. Мама переселилася до Вільшаниці і перебувала у своїх родичів, вона не мала нічого, лише троє дітей. Сама ходила по хатах і просила, аби їй щось дали. До Клубівців повернулася 1946 року і поселилась у Середньому (записано 1989 року).

Кожної весни напередодні свята Перемоги у сім’ї Михайлишина Ярослава Дмитровича оживають спогади про батька Дмитра Михайлишина (1910-1941), який загинув на німецько-більшовицькій війні та стрия Йосипа Михайлишина (1920-1942), якого в Станіславі розстріляли німці. А в його старенької матері-вдови Марії Мільонівни, з 1910 року народженя, ще й тепер при згадці про дорогих людей запікається гаряча сльоза, бо для їхньої родини це були непоправні втрати.

З великою любов’ю Ярослав Михайлишин розповів про свою родину:

- Мій дідусь Михайлишин Василь Іванович (1884-1954) та бабуся Настя Петрівна (1885-1977) з надією на щасливе майбутнє ростили синів Дмитра і Йосипа. Будучи відданими селянській праці, вони у підневільних умовах шанували книгу, національні традиції, святу церкву, рідну історію. І в праці на землі, і в повазі до людей та книги вони виховували своїх дітей. Саме за це їх цінували односельчани: Михайлишин В.І. був війтом 18 років - від 1921 до 1939.

Моєму батькові Дмитрові дідусь зумів дати добру на той час освіту -початкову у Клубівцях і семирічну в Тисмениці. А далі батько займався хліборобською працею. На війну його взяли більшовики в

На фото 1936 року Василь Михайлишин та його дружила Настя (ліворуч) Позаду син Посип (учень третього класу Тлумацької гімназії) та Дмитро, праворуч невістка Марія та онук Ярослав 1941 році. 1 в цьому ж році він загинув на фронті - пропав безвісті.

Я попросив Ярослава Дмитровича розповісти про легендарне життя стрия Йосипа Михайлишина.

Мій стрий

пробивав собі шлях у науку, бо розумів, що нація без освічених людей приречена на рабське життя. Після початкової школи в рідному селі навчався в Тлумацькій гімназії, а в червні 1941 року закінчив першу середню школу міста Станіслава (атестат зберігся). І тоді ж заочно почав учитися на священика в місті Подєбради (Чехія).

Як наш дідусь, стрий Йосип за Польщі був членом “Просвіти”, брав участь у постановці драматичних вистав у Клубівцях, вболівав за розвиток художньої самодіяльності. Активне просвітницьке життя, спілкування з книгами та освіченими людьми сприяло тому, що він став активним членом Організації Українських Націоналістів. Його товариші Василь Канюк (1920-1945), Микола Пронюк (1916-1946), Федір Рекетчук (1919-1947) також присвятили своє життя ОУН і боролися за Українську незалежну державу, а Іван Палагіцький (1911-1988) працював священиком і допомагав їм у цьому.

Коли почалася німецько-більшовицька війна, у Львові керівники ОУН проголосили відновлення Української незалежної держави. Після цього німці нещадно винищували інтелігенцію - цвіт нації. Стрий Йосип не раз удома розповідав, як вони вишукують і розстрілюють освічених людей, щоб ліквідувати український самостійницький рух.

Про те, що він робив, чим займався, стрий нікому не казав ні слова, іноді приходив, допомагав батькові у господарстві. Носив собі пістолет. Був обізнаний у військовій справі. А коли приходили незнайомі люди, він надовго ішов з дому.

А одного разу до нього прийшли два поляки, з якими він учився в школі- Вони попросили стрия Йосипа поїхати з ними до Станіслава, бо вони нібито з ним хочуть порадитися в одній справі. Він згодився, бо не знав, що вони після поразки Польщі у війні стали фолькдойчами, таємними працівниками німецької каральної поліції. Вони запроторили його в гестапо. Тут він сидів у камері. Тут його допитували. І нічого не дізналися. Останні відомості про стрия передав священик Іван Палагіцький. Він розповів, що начальник тюрми Клігер після вечірніх розваг не раз приходив п’яний до камери і давав усім команду встати. Хто встав не так, хто не міг встати, хто йому не сподобався і кого хотів, того розстрілив на місці. У такій одній ситуації в тюремній камері під стіною загинув від фашистської кулі у свої 22 роки член ОУН Михайлишин Йосип Васильович.

Його коротке, як блискавка, життя давно стало легендою, яка живе в сім’ї Михайлишиних.

* * *

Розповіла Марія Івасюк, дочка Миколи Палагіцького. Мій тато Палагіцький Микола Петрович (1907-1941) народився в селі

фото - Микола Палагіцький (перший зліва) серед лікарів-санітарів Клубівці і жив тут, де тепер живу я. Його батьки- а мої дід і бабуся - були господарі, мали поле, коні, корови, свині. Моєму батькові у спадщину залишилися такі грунти: город коло хати, поле на Боголеві Фальчах, Виргайках, Клинах, у Черемховім і Середнім, ліс у Дуброві.

Микола Палагіцький здобув початкову освіту в рідному селі. Допомагав батькам у господарстві. Військову службу відбув у польськіїй армії, де вивчився на лікаря-санітара, набрався практики і лікував людей.

З моєю мамою Михайлишин Анною Михайлівною (1912-1987) вони побралися в 1931 році. Я народилася 2 серпня 1938 року. За Польщі тато працював у Станіславі в лікарні по вулиці Матейка, а потім фельдшером у нашому селі. Він збирав лікарські рослини, умів ними користуватися, виготовляв мазі і настої. Люди часто до нього зверталися, і він допомагав їм. Багато з них довго пам’ятали його доброту. Односельчанка Карпів Софія Йосипівна (1907-1995) не раз згадувала, що мій тато її вилікував за Польщі в той час, коли вона була важко хвора, а професійні лікарі вже безнадійно розводили руками. Тато лікував її довго й наполегливо, виготовляв мазі, натирав і через півроку повернув їй здоров’я.

Одночасно Микола Палагіцький займався підпільною роботою. Він був членом Пожежного товариства, членом “Каменярів”, а потім вступив до Організації Українських Націоналістів. Про свою діяльність він нікому вдома не розповідав, але мама все бачила і розуміла.

8 жовтня 1940 року тата заарештували. До хати вночі прийшли енкаведисти, зробили обшук і його забрали. Без нічого - без хліба, без води, без теплого одягу. Повели на гостинець, за село, де на нього вже чекала машина, яка відвезла до Станіславської тюрми. Мама не раз носила туди передачі.

Тата засудив воєнний трибунал на 10 років тюрми, але перед війною його розстрілили і поховали в Дем’яновім Лазі.

Після арешту батька маму переслідували, енкаведисти не раз влаштовували облави, але вона ховалася, щоб не вивезли в Сибір Одного разу мама зі мною маленькою вийшла з дому і на дорозі дізналася, що є облавники. Вона мене поцілувала і залишила на волю Божу, а сама миттю кудись побігла. Інші люди мене взяли до хати, а бабуся мене потім принесла додому. Енкаведисти так і не зуміли схопити маму, і її обминула сибірська неволя. Однак 1949

Душу, тіло ми положим за нашу свободу І покажем, що ми, браття, з козацького роду.

Аж 1989 року в Івано-Франківську я побачила синьо-жовті прапори, а після цього не раз бувала в Дем’яновім Лазі, де похований мій батько Палагіцький Микола Петрович та інші жертви більшовицьких репресій (записано 1996 року).

* * *

Розповіла Настя Портуняк, дочка Степана. Мій тато Портуняк Степан Романович (1883-1944) і моя мама Портуняк Анна Олексіївна (1886-1965) жили на Парцеляції. Тато в молодих роках їздив на заробітки до Німеччини і купував поле.

Тато і мама мали велику господарку: 12 моргів поля, 4 морги ліса, 100 вуликів, 5 корів, 2 бики, дві пари коней, млинок, шестеро дітей -два сини (Василь і Михайло) та чотири доньки (Юлія, Ірина, Настя, Марія). Повернувшись із Німеччини, тато займався пасікою, збирав мед і продавав.

У 1939 році прийшли москалі і розкуркулювали людей. Тата заарештували 6 січня 1940 року, на Святий вечір, і взяли до тюрми. Його звинувачували в тому, що він за Польщі боровся за незалежну Україну.

Маму з дітьми вивезли на Сибір. Там засудили Василя, Юлію та Ірину й вивезли в Ухту. Тато і Василь загинули в Ухті. Марія померла.

В 1946 році мама повернулася додому зі мною і Михайлом. Роком пізніше повернулася Юлія. Але ми вже нічого не застали. Майно конфісковано. Обійстя вже не було. Ніхто нічого не повернув. Мати померла 1965, а Михайло 1980 року (записано 1994 року).

* * *

Розповіла Парадна Юлія Степанівна, з 1921 року народження. Нас вивезли 10 лютого 1940 року. Місяць перед цим тато Портуняк Степан Романович у віці 57 років був заарештований. Він передав із тюрми сорочку і на ній сірником написав, що нас будуть вивозити. Вночі о другій годині прийшли зі штиками москалі і сказали:

- Собірайтєсь! Будем вас раскулачівать!

Нас перевезли возом на станцію “Зелена” в Клубівцях, запакували у вагон і повезли в Комі АРСР. Моїй мамі Анні Олексіївні тоді було більше 50 років. Сестра Марія мала 24, Ірина - 15, Настя - 10, брат Василь - 22, Михайло - 18 років. Нас нібито розкуркулили, важали осадниками, а насправді вирвали з рідного грунту і перевезли в далеку тундру.

Мій тато раніше жив у Вільшаниці. Там він продав свою господарку, купив у Клубівцях Парцеляцію і на ній побудувався. Наше поле межувало з Коростівною. Нашого лісу на Коростівні було 4 морги. Тато купив його у священика Шерковського, який жив У Надорожнім. Ми мали 12 моргів поля, 100 вуликів бджіл, хату, стайню, стодолу, млинок, дерево на нову хату, чотири коні, п’ять корів і дві телиці.

Із собою ми нічого не могли взяти, бо москалі не дали, лише скидали на фіру деякі бебехи.

Тата звинувачували ще й у тому, що він раніше воював за самостійну Українську державу. За Польщі він мав радіо. До нього приходили його товариші і слухали. Вони знали, що діється в світі. Після арешту він сидів у тюрмі, а в 1941 році переїхав до родини в Комі АРСР.

Коли ми приїхали в Сибір, був мороз 60 градусів. Нас поселили в бараку. В одному бараку вміщалося 60 сімей з дітьми. Для опаленая було лише три грубки. Нам дали в руки пили і погнали спускати дерева.

Через деякий час тата і брата Василя заарештували, і вони загинули в Ухті. Сестри Марія й Ірина померли.

В одному бараці жили різні люди: татари, німці, поляки, українці, жиди. Бувало, що разом співали пісні, правили Службу Божу. Серед нас були й священики.

За нової влади, коли настала Українська самостійна держава, ми не одержали ніякої компенсації, бо в моїй особовій справі москалі перекрутили моє ім’я - замість Юлія записали Люда. А в переліку майна записали, що в нас була лише хата, покрита комишем, одна корова і 18 вуликів.

На Парцеляції жили такі господарі: крайні згори Качураки, за ними Харемки, Боднариха, Смульські, Дозя Дрозда, Портуняки, Соколовські, Чабани, Бенедик, Гендзель.

Тієї ж ночі, 10 лютого 1940 року, вивезли сім’ї Прокопа Харемка, Дмитра Соколовського, Михайла Бенедика, які жили поблизу нас.

Прокіп Харемко походив з Вільшаниці, мав 5 моргів поля. В той час він був уже старий, йому доходило до 60 років. У такому ж віці була його жінка Анна. Син Михайло був з 1922 року народження, а Василь з 1930. Старі Харемки повмирали в Сибіру, старший син втопився на лісосплаві, а молодший - пропав безвісті в армії.

На фотокопії: Олекса і Явдоха Соколовські в Англії біля свого будинку

Дмитро Соколовський походив з Вільшаниці, мав 20 моргів поля. За Польщі їздив до Америки, заробив гроші. Продав поле у Вільшаниці, купив у Клубівцях Парцеляцію. На своєму полі він і вся сім’я тяжко працювали, що світу Божого не виділи.

Через багатство вивезли всю сім’ю: жінку Анну, сина Олексу і невістку Явдоху (походила з роду Старнуків, сестра Миколи -коваля) та доньку Юлію. Наступного дня, в суботу, у них мало відбутися весілля. Вже запрошено гостей. Юлія виходила заміж за Миколу Пронюка. Я - Юлія Парадна - була їй за дружку. До них санами приїхали енкаведисти з нашими сільськими десятниками (Туриком, Равлишиним) та головою сільради, замкнули комору з весільним добром. Старий Соколовський - господар - пробував утекти, але десятники аж у селі його зловили і дуже побили. Після того сільські урядники та енкаведисти повиїдали, повипивали, що було приготовлено на весілля.

Дмитро Соколовський і його жінка Анна померли в Сибіру, а Олекса, Явдоха і Юлія записалися поляками і виїхали за кордон. Олекса і Явдоха прожили свій вік у Англії, Явдоха померла 23 грудня 1983 року (у селі їй дзвонили). Кілька років тому Юлія приїздила до Клубівців, оглянула кирницю, свою хату, припадала до її порога, відвідала родичів у Клубівцях і Вільшаниці (там живе брат Василь Соколовський) та могилу Миколи Пронюка у Стриганцях, де він похований з іншими воїнами УПА.

Михайло Бенедик походив із Тисмениці, мав З0 моргів поля -цілий лан під Стінками - від Парцеляції до Вішник. У сім’ї було троє дітей: дві дочки і один син. Із Сибіру не вернувся ніхто.

На засланні нас розкидали по різних місцях. У тій тундрі лишилося багато українського народу. Люди гинули, як мухи, від голоду і холоду та від тяжкої праці. Цілий день різали і сплавляли ліс. І ніхто не смів казати, що не піде. Ніхто не знав ні Різдва, ні Великодня. Церкви не було. Люди корчували ліс. На тому місці садили картоплю. Дехго будував собі житло. Після смерті Сталіна одержали змогу повертатися додому. Ото була радість! А людям тлумачили, що вони вивезені навічно.

Мама і сестра Настя повернулися додому 1946 року, а я через рік. Ми ще вспіли наробитися в колгоспі. Вдома ми дізналися, хто забрав нашу хату.

Решту людей із поля вигнали.

Дозя Дрозда залишилася з хлопчиком Мар’яном жити на Парцеляції. Коли заснувався колгосп, голова завалив її хату. Вона із синочком перебувала у копицях соломи. Зимою вона ходила поміж люди і жебрала, а він простудився і став калікою. Її, таку нещасну, кудись забрали, і вона померла. А дівкою на вроду була гарна. Мар’яна забрали до Снятина. На великі свята він приїздив у село.

Михайло Чабан походив з Милування, мав 10 моргів поля, жінку і троє дітей Хато Чабана. Фото 1985 року   (Микола, Мар’ян, Григорій). Його хата стала колгоспною конторою і стоїть дотепер. Смульський мав 5 моргів поля, жінку Каролю, три доньки -Гильку, Стефу, Євгенію. Вся сім’я виїхала до Польщі. Там, де був колгоспний курятник, жив поляк Буржмінський, він походив із Тисмениці. На тому місці залишилося дві черешні.

Варвара Боднар походила з Вільшаниці. Із Парцеляції її вигнали. Вона переселилася в Клубівці, жила тут з донькою до кінця своїх днів.

* * *

Розповіла Настя Старчук, дружина Івана Старчука. Понесла я в тюрму передачу. Від другої години ночі стоїть черга аж до вечора. Вже й вечір незабаром.

Треба йти додому. Вдома діти малі. А передачу не приймають. Нарешті почали у підвалі приймати.

Прийняли і в мене. Той начальник питає, як я пишуся. Я сказала, що Старчук Настя.

Кому передачу принесла? - питає.

-    Чоловікові.

-    А ти якої нації?

-    Українка.

-    А чому не руска?

-    Ну як я можу бути руска, як я українка. Як одне, то не друге.

Чекаємо, чекаємо, щоб нам видали талони про одержання передачі. Всіх людей зачитали, а мене ні. Я почала впоминатися, чи одержав чоловік передачу. А начальник каже:

-    Приходи в НКВС.

Далі назвав номер кімнати і обіцяв сказати, чи одержав чоловік передачу. А може, і мене замкне і не випустить? Може, ліпше додому йти? Порадилась я з одною жінкою і таки пішла. Постукала в двері. Він сидів сам. Лиш я переступила поріг, а він двері замкнув.

-    За що сидить твій чоловік? - питає.

-    А я звідки знаю?

-    Він хоче вільної України?

-    А чого питаєте, коли знаєте?

Він помовчав і знов питає:

-    Так за що сидить твій чоловік?

-    Нізащо.

-    Мені тебе шкода.

-    То пустіть мені чоловіка.

-    Не можу. Хіба я один тут такий? Це ж ваші люди винні в усьому -

Він розкрив якусь книжку і показав листи, які були написані на мого Івана. І під ними підписаний наш чоловік... Він колись попід хати водив міліцію і показував, де хто жиє.

-    Мені тебе шкода, але, бачиш, ваші люди такі, - продовжував той -А скажи, твій чоловік ходив кудись вечорами?

Не ходив, бо я маю діти малі.

-    А до нього приходив хтось?

-    Не приходив.

Не довідавшись нічого, він мене відпустив. А передачу чоловік одержав. Аж тепер він мені показав талон (записано 1973 року).

Борцям за волю України

День 2 вересня 1990 року став особливо пам’ятним для жителів села Клубівці: на посвячення відновленої могили загиблим борцям за волю України зібралася вся громада, гості з Тисмениці і Вільшаниці, Острині і Надорожного та інших навколишніх сіл і обласного центру.

Могила спершу висипана в 1941 році, після проголошення незалежної Української держави. Її будували вночі, таємно. Землю возили фірами. В роботах брали участь рідні загиблих, молодь. Могила виросла висока, і на ній встановили дубовий хрест. На хресті вирізьбили тризуб. Тоді могила символічно увіковічнювала пам’ять про репресованих, які стали жертвами сталінської м’ясорубки (органів НКВС) у 1940-1941 роках. Це були члени підпільної української організації, якою керував Дмитро Досюк, син Василя. Всі вони

загинули в Станіславській тюрмі.

Після війни визволителі зі сходу могилу зруйнували, але не знищили живу пам’ять про неї. Тепер над її відновленням працювали не тільки члени сільського осередку Народного Руху України за перебудову (хоч вони були ініціаторами цього), товариства української мови імені Т.Шевченка, але й представники нової демократичної влади, похилі віком люди, які висипали її ще в 1941 році, діти і внуки репресованих та загиблих за волю України, усі свідомі й патріотично настроєні громадяни. В день освячення вони принесли до могили десятки вінків і багато квітів. І через півстоліття могила знову піднялася і воскресила імена тих, хто на полі нерівної битви поклав свою голову за незалежність України. На могилі встановлено кам’яну плиту з написом “БОРЦЯМ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ”.

Саме їм відправив Службу Божу священик Клубовецької греко-католицької церкви святої Покрови отець Григорій, він же освятив могилу і посіяв по ній землю, взяту з могил Дем’янового Лазу, де знайшли свій спочинок в’язні Станіславської тюрми. Також освятив національний синьо-жовтий прапор, який підняли біля могили колишній в’язень радянських концтаборів Михайло Івасюк та голова сільського первинного осередку НРУ Микола Семанюк.

Незважаючи на те, що весь час ішов дощ, люди уважно слухали промови виступаючих односельчан та гостей, зокрема Михайла Івасюка, Ганни Івасюк, Ганни Пронюк, Миколи Семанюка, Ярослава Федорака, священика з Тисмениці отця Василя, голови сільської ради Богдана Рекетчука, депутата обласної ради Богдана Рокетського, депутата Верховної Ради Української РСР Богдана Ребрика. Виступаючі говорили про те, що пам’ять про борців за волю невмируща і вона кличе нас до здобування незалежної Української держави.

На закінчення учасники художньої самодіяльності клубу і школярі виконали патріотичні пісні, декламували вірші.