Наукова бібліотека України


Loading
ВІДГОМІН ПАНЩИНИ (1435-1848)
Краєзнавство - Клубівці - Івано-Франківська область

Чим була панщина для селян нашого краю, описав Іван Франко в історичній праці “Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині”26. Ось деякі його роз’яснення.

Панщиною вважали такий порядок, при якому кожен селянин сив працювати на пана і був від нього залежним. У Галичині, яка від другої половини XIV століття належала Польщі, панщину було узаконено в 1435 році. Спочатку панам відробляли один день на місяць, потім два, далі панщина поступово збільшувалася, і вже пісня 1520 року її було по одному-два дні на тиждень. Селянин належав лише одному панові, а до іншого міг перейти тільки в Різдвяні свята, сплативши встановлений викуп. Із 1573 року польська шляхта присвоїла собі право повністю розпоряджатися селянами та їх маєтками. Люди мусили працювати на панщині по шість днів на тиждень, вони обробляли панське поле, працювали в лісі, мучилися по далеких фірманках, терпіли знущання від панів та їх урядників.

Зміни настали аж у 1772 році, коли стара Польща впала і наш край попав під владу Австрії (1772-1914).

У 1781 році австрійський цісар Иосиф Другий, вважаючи хліборобство головним багатством краю, полегшив становище селян і надав їм такі пільги: зменшив панщину до трьох днів на тиждень, встановив безплатне судівництво, дав дозвіл селянам побиратися без згоди пана, давати дітей до шкіл, шукати собі заробітку, де хто хоче. В 1790 році цісар Йосиф Другий хотів цілком скасувати панщину, однак незабаром помер. Його смерть стала великим нещастям для селянства. Австрія втягнулася в довголітні війни з Францією, які закінчилися поразкою цісаря Наполеона в 1815 році, втратила багато людей і дійшла до банкрутства. Пани в той же час повернули панщину по-старому, і вона протрималася до 3 травня 1848 року (ст.ст.) Цісар Фердинанд Перший патентом від 17 квітня 1848 р. скасував панщину в Галичині. Народові про це було оголошено 22-23 квітня того ж року на Великдень. Комісари й урядники їздили з бубнами по селах, виголошували промови, закликали до вдячності й вірності цісареві, роз’яснювали, що селяни-хлібороби хоч і стають вільними, однак мусять панам відшкодувати завдані збитки. Ці збитки у формі різних податків більше півстоліття стояли великим тягарем на плечах селян.

Із народних переказів дізнаємося, що панський фільварок у Клубівцях знаходився на горбі, який має назву Боголів. А між горбами - Середньою горою і Боголевом - потік, що вибігає з лісу, на Ставках, Лугах і Кутах утворював панські ставки, які існували до прокладання у 80-х роках XIX століття залізниці Станіслав -Гусятин через Тисменицю і Клубівці. При проведенні меліорації в 70-х роках XX століття тут у земляній греблі знаходили гранчасті

дубові палі. Довгий час також зберігалися дві греблі: одна відокремлювала Кути від Лугів, друга - Кути від Німцевого горба. Місцевий пан (управитель) погано платив селянам за роботу, і одного разу вони скривджені і розгнівані, пустили весь його маєток з вогнем. На цьому місці пан більше не поновлював своє господарство, а поселився біля гостинця на краю села від Тисмениці. А від його прізвища пішла назва поля Боголів.

Житель села Михайлишин Я.Д. засвідчував, що коли заснувався колгосп і він трактором орав землю на Боголеві, то одного разу на території колишнього панського фільварку виорав горщик з давніми монетами. Коли він розказав про знахідку своєму дідусеві В.І.Михайлишину (1884-1954), то дід, якого вважали за доброго знавця історії села, стверджував, що монети могли належати панові, який давно тут жив.

Євчук Ганна Яківна (1907-1990) від своїх бабусь і дідусів донесла до нашого часу такі сумні відомості про ту далеку минувшину. Панщину відробляти було важко. Якщо пани давали прясти, то нитки повинні були бути такі тонкі, що моток мав перетягатися через перстень, яким визначали якість (тонкість) пряжі. Якщо моток не перетягався, то роботу повертали назад. Господаря били, якщо коло його хати не було плота. Пан приказував хлопцям, з котрою дівчиною женитися, а дівчатам - за котрого хлопця виходити заміж. Люди харчувалися навіть лободою. Про панщину співали:

Як були добрі пани,

Добрі на роботу,

Робив собі цілий тиждень -Панові в суботу.

Як настали гірші пани,

Гірші на роботу,

Робив панові цілий тиждень, А собі в суботу.

Хто працював на панщині, то після її скасування йому давали 24 морги поля, а хто не працював, то одержував лише город. Таких людей називали погородниками.

Від свого прадіда Євчук Г.Я. передала переказ, що на Семанівці жила відьма-упириха. Вона робила людям шкоду за життя, робила й по смерті. Коли її поховали, в селі не раз чули її голос від дзвіниці:

- Ве-ре-те-ти-на! Мріть, люди, разом по двоє і по троє!

Страшно було слухати.

А одного разу вона подушила в пана всіх корів, тільки одного бугая лишила. Пан поїхав у гори, привіз ворожбита, який на цвинтарі

відкопав відьму. Вона була як жива. Її труп відвезли на границю лісу з селом Надорожне і спалили. Ворожбит витесав осиковий кіл, прибив ним відьму за шию до землі і наказав людям стати щільно колом, щоб з вогню не втекли ні миш, ні жаба, ні тарган, ні мурашка. Люди ретельно слідкували, щоб усе згоріло. Після цього вони мали спокій з відьмою, ніхто більше не зазнавав від неї шкоди (перекази і пісню записано 1984 p.).

На фото С.Бата - хата, збудована за панщини. На сволоку вирізьблено рік 1847. Хата стояла приблизно 130 років і належала Софії Старчук (1895 -1969), потім її внукові Йосипові Старчуку. Дубові слупи, закопані в землю, стояли без підвалин. Та їх частина, що в землі, обтесана не була.

Пам’ять про панщину жива і в народних піснях:

Вийшла мати з донькою жати У неділю раненько:

- Помагай, Пане Боже,

І ти, свята неділенько.

Іде в поле економ,

Нагайку розпускає:

- Чому вас, вражих людей, На роботі немає?!

На панському економові Червоная шапка.

Як їде на панщину,

То скаче, як жабка.

Записано 1986 р. від Карпів Софії Йосипівни

Переказують, що в Клубівцях, як і в багатьох інших селах, люди зразу не знали про скасування панщини і працювали на пана ще два роки. А коли дізналися, то сприйняли звільнення як надзвичайно велику подію, бо її з покоління в покоління чекали кілька століть. Панські книги, в яких були записані борги і повинності кріпаків, закопали в землю. Їх на краю села поклали в глибоку яму між дві кам’яні плити (тепер це місце на розі вулиць Т.Шевченка та І.Франка), поставили над ними високий дубовий хрест, який стояв більше ста років. У давнину кожного року в травні святкували річницю скасування панщини. З того природу відправлялася Служба Божа в церкві або біля хреста. Одної ночі в 50-х роках XX століття цей хрест було знищено. Його не поновлено й донині.

Другий хрест як відзнака скасування панщини стояв коло двора, на краю села від Тисмениці. Його було знищено тодішньою владою 1962 року. Через 35 років (24 серпня 1997р.) його відновила Пронюк Марія Олексіївна. Він стоїть напроти її хати при асфальтовій дорозі.

В указі цісаря Фердинанда Першого говорилося, що з 15 травня 1848 року “всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються, а лісами і пасовищами селяни користуватимуться на основі добровільної угоди. Однак пани хотіли й далі володіти всією землею. Про боротьбу за землю, яка точилася в перші роки після скасування панщини, дізнаємося з народних переказів.

Тепер уже мало хто знає легенду, як на Фальчах запалася частина поля. Розповідають, що Іван Янців (прадід теперішнього жителя Клубівців Лещука 1.Ф.) тривалий час судився за землю, яку пан від нього відбирав. Він не міг у судах вийти з паном на дорогу і закляв:

- Щоб та земля запалася!

З того часу земля почала западатися, поробилися зсуви. І вже три-чогири десятиліття тому, щоб врятувати асфальтову дорогу, яка веде до Вільшаннці, проти зсувів пороблені бетонні укріплення.

Майже півтора століття передавався з уст в уста народний переказ про те, як після скасування панщини в Клубівцях між панами і селянами точилася боротьба за поле, яке називається Фальчі. Його назва походить від слова “фальча”, що колись означало одиницю виміру площі, яка становить 1,25-1,40 гектара.27 Панинавіть при допомозі жандармів хотіли прилучити це громадське пасовище до своєї землі, але це їм не вдалося, бо люди згуртувалися і відстояли

Фальчі для громади. В сутичці групи жінок із австрійськими жардармами одна жінка, яка, за переказом, походила з родини Шешураків, загинула.

Цю розповідь підтверджують два історичні документи, наведені в книзі “Селянський рух на Україні 1850-1861 pp.” (К.1988).

У документі №158 читаємо, що 21 травня 1859 р. управитель маєтку графів Мйончинських з Тисменицької повітової управи надіслав окружному управлінню в Станіславі повідомлення, що громади сіл Клубівці і Підпечери насильно загнали свою худобу в папський ліс і там її випасають. Повітове уравління негайно відрядило в Клубівці повітового ад’юнкта Вагановського, щоб запобігти дальшим насильницьким діям". Оскільки обидві громади загально славляться своєю впертістю, ад’юнктові Флореицькому була дана асистеиція, що складалася з команди скарбової сторожі та одного жандарма, а ад’юнктові Вагановському дано як асистенцію лише одного возного, одного поліцейського та одного жандарма. Щодо ад’ютанта Влганського він, зваживши на обставини, зрозумів, що без асистенції жандармерії не зможе встановити порядку і спокою, і звернувся з проханих прислати її. На його прохання... прислали асистенцію з чотирьох жандармів і трьох скарбових стражників "

Закінчення цієї події викладено в документі №160: "В Клубівцях громада самовільно вигнала свою худобу на угіддя,... яким досі спокійно володів тамтешній двір , і вчинила посланій на місце повітовій комісії і жандармській асистенції смертельний опір. Згаданий опір був вчинений під проводом жінок, які камінням і грудками землі закидали жандармерію, що наостанку була змушена вжити зброю, внаслідок чого жінка Юстина Карпова була застрілена, а жінки Юлія і Дорота Єдлінські легко поранені”.29

Ні в народному переказі, ні в історичних документах не вказується, де відбувалася сутичка австрійських жандармів і клубівчан, скільки жінок брали участь у сутичці. Однак звичай все був такий, що хрест ставили на місці загибелі людини.

Історичні документи підтвердили переказ, який досі живе в Клубівцях, вказали на точну дату події, її тривалість (два дні), точні прізвища іі імена потерпілих і те, що селяни виступили проти семи жандармів і одного врядника.

Пам’ять у народі про цю подію підтримував хрест, який майже півтора століття стояв на Старій Дорозі і був знищений у 1983 році. Однак у 1990 році Пронюк Ярема Федорович (1949-1998) відновив

його. На хресті, висотою гри метри, встановлено табличку з написом “Хрест увіковічнює історичну подію - виступ громади села за Фальчі проти австрійських жандармів у 1859 р.“

Від часів другої половини XIX століття жителі Клубівців користувалися спільним пасовищем Фальчі майже сто років. А в 50 х роках XX століття воно, за рішенням Тисменицького райкому Компартії і райвиконкому, всупереч волі клубівчаи, було передано до Вільшаниці. Всього тоді відійшло до колгоспу імені Чапаєва 450 гектарів землі із назвами Фальчі, Буди, Панкова Яма, Брідки, Коростівна, Виргайки, Пеколів, Рудки, Вишники, Копані, Черемхів, Романова Долина.

В 1992 році внаслідок клопотань голови Клубовецької сільської ради Рекетчука Богдана Дмитровича перед райвиконкомом названі землі повернулися у володіння Клубівців.30

Ще один переказ зберегла у своїй пам’яті Федорак Марія Василівна (1919 р.н.). її далекий родич Иосиф Рекетчук за панщини служив у австрійській армії. Одного разу цісар оглядав своє військо і звернув увагу на високого, гарної будови жовняра. Простягнув йому руку, і вони познайомилися. Виявилось, що вони обидва не тільки схожі ростом, але й у них одне ім’я.

Спливло немало часу. Йосифів син Гаврило погнав у поле пасти воли, а місцевий пан загнав їх і не хотів віддати. Иосиф Рекетчук пішов пішки зі скаргою аж до Відня. Знайомий цісар його вислухав і відправив додому. Пан воли віддав. Господар застав їх у стайні. Але згодом пан забрав у нього поле - в Панковій Ямі і біля хати під лісом. І знов пішов Иосиф Рекетчук зі скаргою до Відня. Цісар вислухав його і сказав:

- Іди додому і бери землі, скільки хочеш.

Рекетчук вернувся додому і взяв лише своє поле. Дмитро Рекетчук (м.Коломия) - правнук Иосифа - розповів, що його прадід ходив до цісаря і тоді, коли місцевий пан хотів забрати від людей Фальчі і прилучити до свого двору. Громада зібрала Йосифові Рекетчуку гроші на дорогу, послала його до Відня, і він добився правди. А те громадське поле, що пан фальшиво хотів забрати від людей, назвали Фальчі.

Другий правнук Йосифа Рекетчука - Федір Рекетчук (1919-1947) -майже через сто років, будучи у Відні, в архіві бачив захшс про те, що його прадід із села Клубівці був на прийомі в австрійського цісаря.