Наукова бібліотека України


Loading
КЛУБІВЦІ
Краєзнавство - Клубівці - Івано-Франківська область

Клубівці народилися 1520 року. Коли татари спалили наше старе село Пеколів, знищили частину його жителів, то ті, що залишилися живими, заховалися в лісових ярах (теперішні поля колись були густими лісами), чимдалі від тодішньої центральної дороги Галич - Тлумач. Вони групами поселилися в Берегах. Всього на новому місці осіло півтора десятка родин на прізвища Вінтонів, Досюк, Івасюк, Карпів, Касюк, Ковальський, Лесюк, Лужний, Молощак, Михайлишип, Палагіцький, Пронюк, Рекетчук, Страчук, Турик, Федорак. Стара рукописна історія засвідчувала, що там, де Янцева хата, була збудована перша хата нашого села.

Давні старожили говорили, що уцілілі мешканці з Пеколева поселилися в Берегах клубами, тобто групами, гуртами. Звідси й назва села Клубівці. Із старої історії села відомо, що жителі Тисмениці називали наших людей клубками.

Від місць розташування люди проклали вулички з Берегів до Старої Дороги та до дороги, яка пізніше стала центральною вулицею села (тепер - вул. Т.Шевченка). Очевидно, що скільки груп поселилося в Берегах, стільки вуличок вони проклали для виходу з Берегів на центральну дорогу. Тепер цих вуличок близько десяти, і всі вони дуже давні, бо мають глибоко в’їжджені колії.

Краєзнавець М.Миронюк подає інше припущення щодо назви села. У статті “Клубівці” він пише:

“Жителі села мають рацію, вважаючи, що назва пішла від слова клуб. Цим словом на Прикарпатті прийнято називати стегно. В давні часи серед досить дивних власних імен наших предків, які здаються нам неймовірними, існували особові світські назви, що означали певні частини людського тіла, зокрема Голова, Рука, Нога, Ніс, Хребет, Шия, Око, Зуб і т.д. Особова назва Клуб (Стегно)-одне з тих прадавніх імен, яке збереглось до наших днів у назві села... Цілком можливо, що первісна назва села була Клубовці (від особової назви Клубко, Клубок), яка з часом трансформувалась на Клубівці. В 1854 році село належало до Тисменицького повіту, а в пізніші часи - до Тлумацького”15.

В історичних джерелах засвідчується, що Клубівці як населений пункт вже існували в 1540 році (стаття П.Сіреджука “Як і коли заселялось Прикарпаття”16.

Уцілілі мешканці Пеколева повтікали в Береги (південно-східний напрям) не випадково. Таємна дорога в цьому напрямі вела на Вуглірки, де за легендою, яка віками передавалась з уст в уста, знаходився Монастирний провал. Розповідають, що давно-давно, коли люди на Великдень пішли святити паску, то монастир разом із ними запався в землю і утворився провал, який назвали Монастирним. І кажуть, що хто на рахманський Великдень піде туди, прикладе вухо до землі, то почує, як правиться в монастирі і як люди, що провалилися разом з ним, під землею співають і дзвонять у дзвони.

Колись у Монастпрному провалі було велике болото. Коли наближалися до нього, то земля тряслася. Ніхто до цього місця не доступав, боявся провалитись у землю.

Легенда про Монастирний провал дає підставу вважати, що в сиву давнину там збиралися язичники, молилися, і їхні вірування довго зберігалися тут після прийняття християнства. Можливо, своїх дерев’яних богів вони спалили, бо тут є місця з назвами Вуглірки, Пожарниця.

Після того, як наші далекі предки осіли в Берегах, вони запланували розміщення села. На горбі, який мав бути в центрі, збудували церкву. В старій історії села було написано, що церква споруджена 1600 року. Тепер на тому місці стоїть сучасна церква. А старезні дуби біля неї, як давні свідки, збереглися дотепер.

Давня рукописна історія села донесла й такий факт, що 1601 року парафіяни Клубівців привезли з Києво-Печерської Лаври Євангеліє, котре до 80-х років XX ст. зберігалося в церкві.

Церкву збудовано на горбі. І люди повинні були розселитися

доокруж неї, щоб вона опинилася в центрі села. Але так не сталося. Менша загроза нападів татар і те, що вони згодом зовсім припинилися, стало причиною, що люди розселилися не на південний схід, а в бік старого села Пеколів, на північ, бо там залишилися обжиті, оброблені землі. З тих пір аж до часів колективізації (1950 р.) кожен тримав ту земельну ділянку, котра йому дісталась у спадок від далеких предків - мешканців давнього села.

Хоч Клубівці знаходилися в лісі, однак не раз зазнавали нападів татар. Попередня історія села засвідчувала, що вони були 1621 року і в часи Б.Хмельницького.

Клубівчани героїчно захищалися від татар. З тих часів живе в селі переказ про жінку Міліниху (походила з родини Рекетчуків) з Берегів, де Матій Бабій, а тепер Степан Бойко. В ті часи люди квасили борщ у великих дубових діжках. Особливо цінився мартовий борщ, який довго зберігався.

У господарський двір на коні заїхав татарин і схотів води. Міліниха в піч всаджувала хліб, а йому вказала на горня, щоб начер собі з діжки. Коли наїзник заглянув у діжку, відважна жінка вхопила його за обидві ноги й підняла догори. І втопила татарина в борщі.

Про цей випадок не раз розповідала моя бабуся Карпів Ганна Дмитрівна (1886-1970). Про ті далекі часи безперервної боротьби її пам’ять зберегла пісню “Горіхове сіделечко”.

Горіхове сіделечко,

А кінь вороненький,

Ой поїхав із села Козак молоденький.

Ой поїхав із села На кровавий танець,

Бо на нас вже наступає Татарин-поганець.

Ой поїхав із села,

Низенько вклонився:

-    Прощавайте, громадонько, Буду за вас бився.

Горхове сіделечко,

В коня біла грива.

-    Прощавайте, отець-мати..

-    Дорога щаслива...

Прощавайте, отець-мати,

Не тужіть за мною,

Ласка Бога, перемога Славлять мою зброю.

(Записано в 1965 році).

Згаданий переказ трохи інакше переповів Федорак Іван Миколайович, виходець з Маруниних Берегів (тепер проживає в Івано-Франківську).

Татари робили походи в Галичину найчастіше в серпні.

Останній раз вони тут були 1761 року. До Мілінихи приїхала на коні татарка з двома зв’язаними дітьми. Вона показала, що хоче води. Міліниха вказала на діжку, в якій на дні було трохи борщу. Татарка нагнулася, а відважна жінка вхопила її за ноги і підняла догори. Татарка була добре одягнута, що не могла в діжці рушитися, і загинула. Коня швидко завели до стодоли, розсідлали. Біля Карпів Г. Д.    сідла у сховку знайшли багато золотих монет (записано 1984 року).

Інший переказ розповідає, що одного разу в село йшли татари і їх побачила жінка на прізвище Розниха, яка була на дорозі. Вона не мала де дітися і сховалась під міст. Татари не побачили ЇЇ і не вбили. За те, що Бог схоронив її від ворогів і не дав загинути, Розниха поставила хрест на пам’ять про цю подію, і він стояв на початку Старої Дороги коло гостинця (недалеко теперішньої школи) до 60-х років XX століття. В 2000 році його відновив Мирон Пронюк.

В “Історії міста Тисмениці” (1938) Д.Хіровського засвідчено, що польський король Зигмунд III, маючи докази про зруйнування татарами сіл Клубівці, Марківці, Студенець, Підпечери, Микитинці, Угорники, ГІідлужжя, міста Тисмениці, 14 квітня 1618 року звільнив їх від податків на чотири роки17.

В цій же історії на стор. 22 читаємо, що Клубівці належать до Тисменицького ключа і їх тримає в заставі пан Григор Пилявський в сумі 1000 злотих.

Деякі відомості про Клубівці в XVII столітті знаходимо в статті В.Грабовецького “Селянський рух на Галицькому Підкарпатті в другій половині XVII століття”.

“Особливо великих збитків зазнали селяни внаслідок постоїв шляхетських військ і зв’язаних з цим численних реквізицій. Гродські книги повні скарг поміщиків і селян на ці постої. В 1673 році королівські війська в м.Тисмениці і с.Клубівцях завдали населенню

шкоди на суму 3228 злотих”.18

Ці ж відомості є в книзі В.Грабовецького “Селянський рух на Прикарпатті в другій половині XVII - першій половині XVIII ст.”19 Із повідомлення Галицького сеймику від 7 серпня 1687 року, наведеному в “Актах гродських і земських”, дізнаємося, що директор Галицького сеймику надіслав лист до гетьмана коронного війська про значні шкоди за його величності Григора Пилявського, заподіяні

протягом тижня під селом, яке називається Клубівці, які "вчинено як річною консистенцією, так і через військо литовське, і вежу майже від основи знищено, від чого воно зазнало втіхи і задоволення."20

У “Книзі Львівського намісництва в Галичині за 1858 рік" є такі відомості: “Клубівці, село, округ Станіславський, район Тисменицький, пошта Тисмениця. Римо-католицька парафія в Тисмениці, і реко-католицька парафія в Надорожнім. Школи нема. Населення 590. Величина площі в моргах 2490. Ім’я крайового власника - Мйончинський Матіяш”21.

В лісі, що має назву Підліси, в південно-східному напрямі від села Клубівці, в місцевості Пожарниця, недалеко від Чорної гори, є дві ксшцькі могили, які являють собою куполоподібні насипи висотою до чотирьох метрів, а периметр основи становить більше 50 метрів. За народним переказом, вони відносяться до часів турецько-татарських нападів. Про їх існування засвідчують письмові джерела:

А.Шнайдер, Енциклопедія до краєзнавства Галичини...22

Б.Януш, Доісторичні пам’ятники східної Галичини.13

Г. Кобилянський, Діалект і літературна мова.

Значно більше відомостей про село маємо у "Географічному словнику Королівства Польського та інших слов’янських країв".

"Клубівці, село з присілком Таборищі, повіт Тлумацький, над малим потоком, який допливає до Ворони, при шутрованім урядовім гостинці станіславівсько-бережанськім, 9 кілометрів від Тлумача, 15 км від Станіславова; парафія римо-каголицька в Тисмениці, греко-

католицька в Надорожнім, 6 км від Надорожного. Через Клубівці має йти залізна дорога зі Станіславова до Гусятина. Розміри більших і менших володінь: 854 морги ріллі, 285 моргів луків, 12 - садів, 243

- пасовиськ, 1049 - лісу, 44 морги невжитків. Населення - 147 римо-католиків, 726 греко-католиків, 49 євреїв. З них 214 розмовляють по-польськи, 708 українською мовою. Через Клубівці також іде головна шутрована сілецько-заліщицька дорога, яка на Таборищах перехрещується з урядовою дорогою. Частина Клубівців належить до шляхти чиншової, яка має нетрудові доходи. Маєтки належать до ключа тисменицького наслідників графа Казимира Мйончинського. Земля урожайна, хоча болотиста. Ліс дубовий. У лісі є сліди старого замку”.23

Боголів

Розповідають, що в давнину Боголів був лісом. Сюди люди ходили за грибами, ягодами, лікарськими рослинами. За панщини тут було засновано фільварок. Пан наймав людей на роботу. Вони прибували хтозна-звідки і косили або жали за десятий сніп. Ще до скасування панщини фільварок згорів. Люди його спалили, бо пан

їм погано платив.

До середини XIX ст. назва Боголів уже була. Поле одержало назву від свого власника.

На початку XX ст. коло Рогатки стояв будинок панського лісництва, яке в австрійську війну згоріло.

Коло Рогатки колись жив Тимко Марковецький. Одного разу він, найнявши ще трьох чоловіків, копав криницю. Один чоловік копав і вже з криниці не вийшов. Другий поліз за ним і загинув. Поліз третій і також отруївся газом. Одним із них був Семена Мисика тато, а Славків дід.

Тимко Марковецький ще за Австрії покинув те місце, купив лан землі на Сонній - другому кінці Боголева - і переселився туди. Тут його обійстя стояло до початку заснування колгоспу. Воно знаходилося на самому горбі.

У 1949-1950 роках Боголів забрано від людей до колгоспу.

Довгий час, аж до початку 70-х років, на Сонній стояв великий горіх, який нагадував про давнє помешкання людей.

Його знищено, щоб не заважав орати.

Тепер тільки каміння і рештки цегли у свіжозораній ріллі засвідчують, що тут колись жили люди.

За горбом, попри дорогу, яка вела на Рогатку, жили газди Козак і Джунджа. Вони з сім’ями вивезені на Сибір за те, що допомагали партизанам. На місці їх дворів ще довгий час зберігалися вишневі сади, але з часом їх знищено і дороги заорано: горішню, яка вела від Будки до Рогатки, і долішню, яка вела від Будки на Ставки.

Передерчина

Назву цього поля намагався пояснити Рекетчук Дмитро Федорович. Він висловив такі думки:

1.    Хтось із предків Корпія Матвія скуповував Передерчину в пияків у голодний рік, а їх жінки передиралися за те поле.

2.    На Передерчині не раз була суперечка, бо Ганна Савкова не пускала переїхати через свій кавалок Рекетчука Федора - його батька.

3.    Передерчину тримали Танасиха з Рекетчуками, і їх поле було поділене на три частини, тобто передерте.

У розмові зі старожилами мені вдалося почути, що погане зерно називається передирчина.

У тлумачному “Словник у української мови” читаємо, що слово “передирати” означає

розривати що-небудь на частини, а “передиратися” - розриватися на частини і сперечатися, сваритися.24

Останніми перед колективізацією Передерчину тримали Дмитро Молощак, ксьондз, Корній Матвій, Кирилиха.

Катерина Карпів розповіла. На горбі, де тепер ростуть акації, колись були черешні, сливи, яблуні, берези. Сюди приїздили відпочивати пани зі Станіслава. Тут пахли трави різним зелом. Особливо відчутно було материнку. Тато Корній Матвій тут зробив буду, вночі сидів коло вогню, щоб борсуки не їли мандибурку і кукурудзи. Йому було дозволено тримати фузію. Я з татом не раз ночувала на Передерчині в буді.

Тато казав, що Передерчина - його комора, бо тут родилося все: яблука, грушки, сливки, черешні. В маю - пшеничні голубінки, влітку попід берези - червоні козарі, гриби, восени - підпеньки. Пшениця родила як лава. А також жито, овес, мандибурка, кукурудзи. На горбі було 9 беріз, їх дуже оберігали на спині до коліс. Ці берези зрізав Сапа, який жив на краю Тисмениці. Кирницю

тато викопав за Австрії, вона спочатку була цембрована, а пізніше, за Польщі, в неї опущено руру. Вище криниці ріс дуб. Коли тато Корній помер (15.05.1945) і вмерла наша сестра Ганна (5.09.1945), з цього дуба Дмитро Лесюк витесав хрести (записано 1985 року).

Куційка

На фото 1985 р. Карпів (Матвій)

Катерина Корніївна    Куційка знаходиться в східній частині Передерчини. Це коротенький загончик поля в куті під лісом. Звідси й назва -куце поле. Куційка була панською. Після розпарцеляції в 1920-1926 роках її тримали люди.

Розпарцеляція була важкою. Ніхто не мав змоги заплатити за поле відразу цілу суму: платили по ратах. Люди продавали худобу, позичали гроші в касі під процент. Не один ходив босий і навіть не мав на собі сорочки.

Рудки

Рудки на Передерчині примикають до колії. Там червона руда в осоці є й тепер. Рудки тримав Дмитро Рекетчук.

Вишеньки

Вишеньки - це ліс. За Польщі від колії росло багато вишень. Тому й така назва. Лісу тут було небагато, бо люди його корчували і обробляли поле. Лише на горбі лишився старий дубовий ліс -дуброва.

Поле Вишеньки тривали Марцінко, Гаджій, Дзігура, Франко Фільків, ліс тримали Мисловський, Диркун, Стась Рачковський, Йосиф Карпів ( Марії Чорної син ).

Процево

На Процевім полі ще до австрійської війни стояли хати, добрі сади, ставки. Спочатку тут жив Проць (Прокіп Лесюк), а потім, у 20-40-х роках тут жили чотири родини: Павла Лесюка, Василя Підлісного, Михайла Кривенчука, Володимира Лесюка. Після радянсько-німецької війни їх хати спалили енкаведисти, коли виловлювали бандерівців. Люди переселилися до Тисмениці.

Павлів син Михайло - тепер Лесюк Михайло Павлович, керівник приватного підприємства “Газбудсервіс”, дочка Марія -генеральний директор хутрової фабрики “Тисмениця” Марія Павлівна Волосовська, дочка Ірина вивезена в Сибір і там померла. Володимир Лесюк і Дмитро Лесюк стали жителями Тисмениці.

Відомий письменник із Тисмениці Кость Горбаль (1839-1903) У своїх спогадах писав, що з ворожбитів, які його в дитинстві лікували, “стоїть найвиразніше стара баба Іваниха Підлісна, котра недалеко Клубовець під лісом сиділа. Іваниха купала мене в зіллю кількома наворотами, відшептувала хвороби, проганяла за ліси, за гори, хрестила і гребенем обчеркувала і виворотом із зілля зливала. Купіль носила з собою може з півлітри в баньках, в кобівці, готову,  раз зілляла мене таким кип’ятком, що я як опарений вискочив із Цебра...”25

Скарбові хати

Скарбові хати стояли близько могили і на краю села коло Сахарчихи. Їх побудував пан Строхманчук. Сюди хтозна-звідки прибували люди, і пан їх поселяв у свої будинки. Ці люди називалися зайшлі. Вони працювали на панському полі. Строхманчукові належали ниви і ліс на Підлісах.

Панський двір знаходився на краю села, де живе Богданиха. У пана кожен заробляв 12 корців зерна на рік і 12 куп дров, мав пасовисько для корови. Якщо не мав корови, то брав молоко у дворі.

Потім пан Строхманчук побудував собі хату на горбі коло Лецина (на другім боці через дорогу) і там жив. Приблизно 1928 року померла його жінка. Її похоронили не в нас, а в Станіславі. Тіло везли чорними кіньми на чорнім карані. Відправу вів польський ксьондз. Після смерті жінки пан виїхав, а його поле розпарцелювали. Обійстя на горбі і 50 моргів поля купив німець Екерт. Тут він побудував двоповерхову кам’яницю. Німець був дуже роботящий, мав жінку і двоє дітей. У війну на його хату впала бомба.

Решту Строхманчукового поля розкупили люди. Пани приповідали, щоб люди будували свої хати на колесах, ніби знали, що в майбутньому багатших розкуркулять і вивезуть.

За Польщі ліс на Підлісах закупили жиди. Поле на Підлісах тримали Іван Касюк та Михайло Касюк. На Процевім поле і ліс закупили клубовецькі люди, а поле за дорогою праворуч - люди з Тисмениці.

Поле, де жив німець, називється Німців горб. У 50-х роках XX ст. його зайняв колгосп. Посередині поля, на горбі, в 60-х роках

ще стояв фундамент, який лишився від зруйнованої панської хати. Потім його заорали і сліду по ньому не стало. Попри дорогу ліворуч росли липи, які добрі люди зрізали в 1998 році.

Двір коло Бойчихи згорів у фронт. Тут було багато хат, що не було де горобцеві злетіти. В панських хатах жили такі люди: Гуляки, Данилюки, Гудзовські, Савки, Малеці, Манасгирські з Єзуполя, Сахарки, Слубські, Козіцькі...

Від Німцевого горба дорога йшла догори аж до Копанів. Копані

... На краю села ві    належали до Клубівців, їх було 10

Тисмениці. Фото 1983 року.

моргів, це рідкий дубовий ліс .Їх тримали Соколовські, Софія Карпів,Настя Сгарчук. Та дорога, що розділяла тисменицьке й клубовецьке поле, починалася на Німцевім горбі.

За Копанями була стрілецька могила. Розповідають, що її висипали козаки, а землю на неї носили шапками. На могилі колись була вежа, там військо проводило навчання. Там тисменицьке поле припирало до Вільшаницького, ці поля тут граничили між собою (записано від Старчук Пасші Кориіївпи 1990 року).

Середнє

Назва походить від ноля Середні ниви. Тут уздовж берега, що тече з Черемхова до центральної дороги, були хати. Вони збудовані між двома війнами - австрійською і німецькою.

Вгорі близько Черемхова мали обійстя Висоцькі з Пшеничник,

Це батьки Петрунячки, яка живе коло могили.

У Середнім мешкала Олена Івасюк із сином Гаврилом. їх вигнали з цього поля, як заснувався колгосп. Вони перейшли в село.

До війни в Середнім господарювали поляки Козіцький і Смульський. По війні в їхніх хатах осіли переселенці.

Коло поперечної дороги окремо жили брати Ілько Турик і Михась Турик. З донькою Ілька Турика оженився Іван Турнк. Він жив там, де Боднариха, але звідти його вигнали, коли заснували колгосп. Він поселився коло нашли. Ілька Турика вбили бандерівці в Нанковій Ямі, бо підозрівали його в поганих діях. Він усе ходив з коштуром. Іван Старчук, який жив на Боголеві і мав поле на Брідках, коли пішов до Пайкової Ями, взяв той коштур. Уночі йому приснився Ілько Турик і вимагав повернути йому його річ. Досвіта Іван Старчук відніс коштур до Нанкової Ями і поставив коло вбитого.

Михася Турика забрали москалі 1940 року. Це Ганни Марковецької чоловік. Він загинув у Станіславській тюрмі.

Турики походили з Берегів. Їх тато працював на колії, купив поле і побудував дітей. А Юрко, Маринин тато, лишився в Берегах.

У фронт усі хати в Середнім Хрест у Середнім.    погоріли, тільки лишилася хата Фото 1985 р    Вертепської, яка походила з

Надорожного. З нею оженився Малець Дмитро Миколайович, який мав сина Петра з 1927 року народження. Петра у війну німці забрали до Німеччини.

Малець Д.М. у Середнім заснував господарку і в 1927 році на пам’ять про себе поставив хрест, який зберігся до наших днів і не був знищений владою.

Після смерті Дмитра Мальця його жінка ще віддалася за Дмитра Турика, і вони обоє виїхали на Східну Україну.

Йосип Малець, племінник Дмитра, хрест замінив. Поставив новий. На ньому зроблено напис: “Хрест поставив у 1927 році Малець Дмитро Миколайович (1900-1948), який тут заснував господарку. Замінено 1990 р.”

Петро Малець у 90-х роках дався чути. Спочатку написав, а потім приїздив з Німеччини з сім’єю, відвідав родину Малеців -Йосипа, Настю, Петра. Тільки мову рідну зовсім забув - все доросле життя минуло між чужими людьми.

* * *

Турик Микола Федорович розповів. Коли я працював у “Сільгосптехніці” інженером механізації трудомістких процесів, тоді

в районі постало питання про будівництво комбікормового заводу. Я настояв на тому, щоб такий завод будувати в Клубівцях, бо тут є для нього вільне місце й асфальтова дорога. Будівництво було

доручено мені. Я бував у інших аналогічних підприємствах, вивчав будову, зробив технічні креслення. В 1970 році завод почав діяти. Поступово він ставав потужнішим. Якщо до 1976 року він виробляв 3-4 тисячі тонн комбікормів, то в 1978 - більше десяти тонн. Тут одержали роботу 75 наших односельців. Вони не йшли працювати в колгосп, який платив мізерні копійки, а йшли на завод. Тому в 1984 році до комбікормового заводу приєднали клубовецькі землі і утворили колгосп “Маяк” (записано 1988 року).

Першим директором заводу (1970-1973) працював Пронюк Ярослав Ількович, другим (1974-1975) -Загірняк, третім - Турик М.Ф. Він же став головою колгоспу “Маяк” і працював до виходу на пенсію в 1991 р. Далі посаду голови у “Маяку” займали Палагіцький Ярослав Ількович, Рекетчук Богдан Дмитрович, Нетреб’як Володимир Васильович. Тепер комбікормового заводу нема. Він зник. А товариство з обмеженою відповідальністю “Маяк” у 1999 році очолив мешканець Тисмениці Мисюрак Богдан Дмитрович.

Населення

Відомості про населення зібрано з різних джерел.

Згідно зданими Клубовецької сільської ради за 1985 рік, вікова структура характеризується такими даними:

дітей до 16 років -    396

людей у працездатному віці -    735

людей пенсійного віку -    213

разом -    1344

разом працюючих -    768

з них у сільському господарстві    250

за межами села -    425

навчаються -    22

у сфері обслуговування -    11

непрацездатних у працездатному віці - 15 працюючих пенсіонерів та підлітків - 45 Протягом 1981-1985 років у селі закладено 55 фундаментів , спорудження нових будинків. Зокрема в 1980 році 14, 1981р.

12, 1982р. - 8, 1983 р. -11, 1984 р. - 17, 1985р. - 7. 1986 р. -15.

Відомості про село за 1986 рік

Через село проходить асфальтова дорога державного значення третьої категорії Івано-Франківськ -Тернопіль. Вона є центральною вулицею села. В Клубівцях є сільська рада, школа, відділення зв’язку, магазин, бібліотека. До найближчої залізничної станції в Івано-Франківську - 16 км, до районного центру - 5 км.

Клімат помірно-континентальний. Кількість атмосферних опадів становіть 600-700 мм на рік. Теплий період триває 200-225 днів. Висота снігового покриву досягає до 40 см. Глибина промерзання грунту - до 70 см.

Рельєф території села горбистий, пересічений потоками і ярами із загальним ухилом на захід. Перепад висот у межах села 80 м. В геоморфологічній будові село належить до Придністровського Опілля.

Загальна площа села 164,5 га. Площа присадибних земель становить 115 га. Середній розмір присадибних ділянок 0,30 га. Село належить до перспективних.

Колгосп спеціалізується по виробництву комбікормів і відгодівлі великої рогатої худоби. У ньому 715 га, з них

сільськогосподарських угідь 487 га, в тому числі ріллі - 422 га. Є одна бригада, ферма на 275 голів худоби, конюшня на 25 голів, телятник на 250 голів. Автопарк на 16 машин, 12 тракторів, 4 комбайни. Є пилорама, комбікормовий завод.

Результати перепису населения в січні 1989 року

Статистичні дані за 1995 рік

У селі є 414 господарств, проживає I486 чоловік, з них працюючих - 454, пенсіонерів - 321, молоді віком до 18 років - 419 осіб. У селі діє осередок Народного Руху України в кількості 10 чо л.

Площа Клубовецької сільської ради народних депутатів становить 1315,5 гектара, з них 794 га сільськогосподарських угідь і 539 га ріллі. У користуванні селянської спідки “Маяк” знаходиться 360 га, у населення 403 га. У селянській спілці є 136 працюючих.

Школа розташована в нетиповому приміщенні. Тут навчається 269 учнів, працюють 22 вчителі.

В селі діє греко-католицька релігійна громада, що має у власному користуванні церкву святої Покрови, яка є пам’яткою архітектури.

В селі один фермер - Рекетчук Богдан Дмитрович. Його господарство "Ниви" утворено в 1998 році.

* * *

18 липня 1999 року в Клубівцях було свято: на зданому в експлуатацію газорозподільному пункті урочисто запалено факел. Вступив у дію газопровід від Тлумача до Клубівців, довжиною 10 кілометрів, спорудження якого розпочато в 1991 році. Новозбудовану газорозподільну станцію освятив о. Ярослав Гринюк. Клубівчаи з цією подією привітали перший заступник голови райдерж-адміністрації Володимир Семенів, голова правління відкритого акціонерного товариства “Тисменицягаз”, депутат обласної ради Євген Секрета, директор підрядної організації “Тисменицябудгаз” Василь Андрусишин, сільський голова Василь Квасніцький, голова селянської спілки “Маяк” Володимир Нетреб’як, фермер Богдан Рекетчук -особи, які взяли на себе непросте завдання: прокласти газопровід, дати людям тепло у їхні оселі.

В 1999 році у селі прокладено 8 кілометрів труб, 50 господарів почали користуватися голубим паливом.