Наукова бібліотека України


Loading
ПЕКОЛІВ
Краєзнавство - Клубівці - Івано-Франківська область

Мешканці колишнього села Буди своє нове поселення назвали Пеколів.

Щодо цієї назви, то від старожилів вдалося почути думку, що пеколівці не буди гарантовані від нападів ворогів і коло села тримали варту. Вартові на вежах, встановлених на найвищих місцях, при наближенні турків чи татар запалювали смолоскипи, повідомляючи таким способом про небезпеку. Ці вогні тоді називали “пскулі” або “пеклівці”, що й дало назву селу. У “Матеріалах для словника давньоруської мови” І.Срезневського слово “пеколь” тлумачиться як “смола”, “вогонь”.6

З історичних джерел відомо, що Галицько-Волинське князівство як держава існувало до середини XIV століття. Польські феодали в 1349 році захопили галицькі землі. В 1370 році їх загарбала Угорщина, але в 1387 році вони знову - і вже надовго! - опинилися під владою польських феодалів.

Архівні документи підтверджують існування села Пеколів. У “Гродських і земських актах” знаходимо відомості про нього за 1466 рік. Із документа № 4021 дізнаємося, що якійсь польській “знатного роду пані”... у спадщину залишилися маєтки, які “знаходяться на території Русі в районі Галицькому”, зокрема в Пекловці та Колодзейові.7

За переказами старожилів, у Пеколеві було хат не більше

п’ятдесяти. Пізніше їх розташування пізнавали по тому, що на місцях, де вони стояли, після дощу скоріше просихала рілля.

Пеколівці проживали в тяжкій праці. Вони займалися відгодовуванням домашніх тварин, обробляли землю, сіяли просо, ячмінь, коноплі, овес, виготовляли домашнім способом одежу, а дещо вимінювали в тисменицьких шевців і кушнірів. Письменних людей не було, хіба лиш ті, які обслуговували церкву.

У той час польські феодали запровадили панщину, створили фільварок, у якому працювали селяни-кріпаки. Провідними галузями виробництва були зернове господарство і тваринництво. Значну роль у фільварку відігравав млин, було поширеним вирощування конопель.

В першій половині XV століття панщина становила 14 днів на рік. Селянин не мав права переходити з одного місця на інше. Тільки один або два селяни в році могли покинути село без панського дозволу, але їх земля залишалася панові.

З Пеколева через Брідки (так називали переїзд через болото) дорога вела на Буди. На Будах залишився старий цвинтар (зберігся дотепер), на ньому пеколівці хоронили померлих.

На найвищому місці, недалеко від дороги, що вела у Вішшіки, пеколівці збудували церкву. Поблизу церкви була млака, посеред неї став, обсаджений вербами. Воду використовували для прання білизни та інших господарських потреб. Тепер це поле називається Виргайок. Слово “вир” колись означало “вода”8. Другий став було викопано за селом, унизу в ярку, який називається Підклинами. На потоці споруджено водяний млин. Велика земляна гребля (збереглася дотепер) затримувала стічні води, які при потребі спрямовували на водяне колесо. Тут, очевидно, був панський фільварок.

Цікавими є назви інших ділянок землі. Поле і лісок, розташовані вгорі, на захід від колишнього села, мають назву Вішшіки. Пояснення знаходимо у тлумачному словнику української мови, де слово “вільшники” пов’язано з назвою дерева вільха, вільшина. Назва Рудки означає іржаве болото, болотисту місцевість, яка використовується під пасовища або сінокоси. Лани - це ділянки оброблюваної землі. Ниви - ділянки землі, на яких ростуть хлібні культури. Клини - це ділянки, які у формі гострокутних трикутників сходять зверху вниз до потока. Коростівна - назва поля, яка в науковій літературі виводиться від давньослов’янського слова “корост”, що означає “камінь”, а також від “хворост”, що означає

“чагарник”. Із Пєколева одна дорога йшла до Тисмениці (тепер Стара Дорога), друга через Брідки виходила на центральну Галич - Тлумач. Ще й тепер її можна пізнати в лісі по глибокій в'їждженій колії.

У 1520 році татари напали на Пеколів і дощенту спалили його, а людей пограбували. Мешканці села були попереджені про наближення ворогів і поховалися в лісових берегах.

Старожителі Клубівців, котрі веди історію села, зокрема Петро Ткачук, заповідали молодшим: “Люди, пам'ятайте добре, це було 1520 року!”

Пеколів перестав існувати і більше не поновлювався. У вогні скипіли дерев’яні хати, церква, млин.

У 70-х роках XX століття на пеколівському полі проводилися меліоративні роботи. Меліоратори тут знаходили різні речі домашнього вжитку, зокрема знайшли глиняну головку люльки, завбільшки як горіх. На ній було вирізьблено лице якогось звіра. Цю люльку взяв Пронюк Микола Олексійович (1924-1993), але тепер її знайти неможливо.

Прізвища жителів села Пеколів залишилися в людей та їх нащадків, що переселилися на територію села Клубівці. Їх частково можна відтворити по тому, що клубівчани і далі тримали своє поле на території спаленого Пеколева й залишали його в спадщину дітям, а діти - внукам і правнукам, які господарювали до недавнього часу -1950 року.

Після того, як Пеколів перестав існувати, люди, що залишилися, на місці церковного престолу на пам’ять про Божий храм поставили високий дубовий хрест. Вони називали його престольним, і ця назва збереглася до наших днів. Він стояв кілька сотень років і був знищений комуністичною владою в 60-х роках XX століття.

У час відзначення 470-річчя заснування села Клубівці і знищення Пеколева цей хрест, за ініціативою клубовецького осередку Народного Руху України за перебудову і Товариства української мови імені Т. Шевченка встановлено заново. До нього прикріплено табличку з написом: “Тут стояла церква села Пеколів (1241-1520). Хрест відновлено 1990 р.” Хрест висотою п’ять метрів виготовив з металічної труби Ярослав Васильович Івасюк і встановив на найвищому місці, де, за переказом, колись стояла церква давнього села. Священик із громадою посвятив його 25 листопада цього ж року.