Наукова бібліотека України


Loading
Розділ VI. Знайте наших
Краєзнавство - Липівка - Івано-Франківська область

Розділ VI. Знайте наших
(Про о. Тита Войнаровського)

о. Тит Войнаровський був особистістю непересічною, широкого світогляду людиною повного розмаху, явище на галицькому грунті дуже рідке.

Д. Богачевський.

Прізвище цієї людини, можливо, відоме не кожному читачеві, та скільки великих справ криється за цією, без сумніву, видатною постаттю. Це галицький громадський і економічний діяч, греко-католицький священний митрат, кустос Львівської греко-католицької капітули, довголітній адміністратор митрополичих дібр, посол до віденського парламенту. Саме з життям та діяльністю о. Тита Войнаровського ми хочемо ознайомити читача, оскільки він є уродженець села, історію якого ми намагаємось подати. Під кінець свого життя о. Тит Войнаровський написав "Спогади з мого життя", які певною мірою висвітлюють його життєвий шлях. З цих спогадів ми довідуємось, що народився він в селі Ляцькім, повіт Товмач 16 лютого 1856 року. Був сином о. Петра Войнаровського, який був священиком в селі і Францішки з роду Лопатинських[1]. Ця стара священича сім’я виводить свій рід від козацького роду Войнаровських, а саме — від полковника Андрія Войнаровського, одного з найближчих співробітників Івана Мазепи [2].

о. Тит Войнаровський чотири роки вчився приватно вдома у батьків, а саме в роках 1863, 1864,

1865, а в 1866 році здав з німецької мови вступний іспит до гімназії у Станіславові. Мав труднощі у вивченні латинської та грецької мови.


Теологію студіював у Львові і закінчив із відзнакою у 1878 році [3]. Оскільки батько був священиком у селі, то сім'я Войнаровських жила у резиденції, яка була розташована поблизу церкви. У своїх спогадах він зазначає, що дуже полюбляв під час канікул ходити на полювання з місцевою українською шляхтою. В юності був він надзвичайно витривалий, фізично здоровий хлопець, про що можна судити ось із такого випадку його життя. У спогадах він розповідає, що приїхав до нього, до Ляцького, дідич із сусіднього села Кам'янок Малих вірменин Глуховський, що запропонував йому помірятися силами. Робили вони різні проби сили, а в кінці Т. Войнаровський запропонував йому, щоб він роздушив заднену дубову бочку від пива. Глуховський мучився з нею довго, але нічого не вдіяв, а Войнаровський роздушив її колінами. Про надзвичайну фізичну силу Тита Войнаровського може засвідчити інший приклад. У своїх спогадах він зазначає: "був я одного разу по семій клясі з чотирма місцевими шляхтичами на полюванні і так лучилося, що прийшли ми на широку млаку й щоб

дістатися на другий бік, вирвав я з корінням 12-цалевого в погруддю дуба і перекинув через млаку. Про цю подію розійшлася вістка по цілім селі й околиці. Від того часу селяни й шляхта дуже мене поважали" [4]. Ці наведені рядки свідчать про неабияку фізичну силу цієї людини. Згодом настає надзвичайно сумний період у житті Т. Войнаровського. В 1880 році він одружується з Емілією Шепарович, донькою пароха в Олеші. Але вже восени 1881 року вона помирає, і Т. Войнаровський на ціле життя залишається самотній. Пізніше він зазначає, що, не маючи власної рідні, я постановив собі жити для моєї ширшої рідні — для українського народу [5]. Висвятившись у 1881 році, о. Тит Войнаровський душпастирює в Олеші, Колодіївці, у Львові, П'ядиках, Топо-рівцях, Балинцях [6].

Будучи на кожній з цих парафій, молодий священик старався окрім своїх духовних проповідей, в які він вкладав всю свою душу, допомогти селянам чи то у будівництві церкви, чи школи, чи просто допомогти, зважаючи на їх складне матеріальне становище.


Очолюючи парафію у селі Балинці Коломийського повіту (1894-1910 pp.), молодий парох добився того, що шкільна рада відкрила у селі

чотирикласну школу з українською мовою викладання. Дбаючи про виховання малечі, о. Тит Войнаровський закупив будинок із 3 моргами землі, в якому створив дитячий садок під опікою сестер-служебниць. В Коломиї він заснував бурсу на 40 хлопців і утримував її власним коштом, яка проіснувала 12 років 7].

Варто наголосити, що окрім душпастирської діяльності,

о. Тит Войнаровський багато займається і в економічній галузі. Він один із перших у нас в 90-х роках XIX ст. звертає увагу на проблему парцеляції дворів між селянами. Так завдяки заходам о. Т. Войнаровського між українськими селянами розпарцельовано близько 40000 моргів поміщицької землі [8]. В 1902 році він підніс думку заснувати окремий парцеляційний банк. Але центральними установами ця пропозиція була проігнорована. Уже в 1908 році з ініціативи о. Тита Войнаровського, професора Романа Залозецького і д-ра Альфреда Говиковича засновано у Львові парцеляційне товариство "Земля", щоб вказувати тим, що хочуть купувати землю, посередничати в парцеляційних інтересах; давати правову й технічну допомогу [9].

З ініціативи о. Тита Войнаровського в 1909 році було засновано у Львові Земельний Банк Гіпотечний. У 25-ліття своєї діяльності Земельний Банк Гіпотечний пише про о. Т. Войнаровського таке: "Отець Войнаровський, постійний директор Банку від початків його існування, відтак член Надзірної Ради, а вкінці голова, такий заслужений для нас на господарській ділянці своєю практичною діяльністю, буде записаний на сторінках банку між тими нечисленними, що для нього найбільше заслужилися" [10].

Важливою віхою в житті о. Тита Войнаровського був 1907 рік, коли він був кандидатом від коломийського округу, послом до віденського парламенту (1907-1911). Разом із ним балотувався москвофільський діяч Володимир Дудикевич, але він поступився кількістю голосів о. Титу Войнаровському, який з початком роботи парламенту активно включився в його роботу. Так, 19 червня 1908 року в палаті послів о. Тит Войнаровський вніс пропозицію про продовження селянської посілости. Пізніше 23 березня 1911 року він поставив помітне внесення в Палаті послів Державної Ради у Відні про віддовження землі взагалі. Та, на жаль, на вирішення таких важливих справ не стало часу, бо народний парламент в Австрії стояв тоді під тиском національних суперечностей [11]. Про роботу у Відні він згадував: "Я напрацювався тяжко в парламенті, але без бажаного успіху, бо там рішала не річ, але кількість голосів. За моїм переконанням моє послування у Відні було змарнованим часом" [12]. В березні 1910 року о. Тит Войнаровський одержав номінацію на каноніка Митрополичної капітули й оселився у Львові, де наділений довір'ям митрополита Андрея Шептицького, перебрав керівництво адміністрацією Митрополичих Столових Дібр [13].

Окрім цих, попередньо нами названих посад, о. Тит Войнаровський і активний член товариства "Рідна школа", а з квітня 1911 по листопад 1913 року і його голова та член-добродій. Так, ще в 1908 році він зложив 1500 крон для "Рідної школи" та заявив, що буде складати в товаристві свої посольські дієти на приватні школи по містах і містечках коломийської виборчої округи, звідки вийшов послом [14].

О. Тит Войнаровський багато допомагав хворим і як народний цілитель. Найкращими ліками від усіх хворіб він вважав автосугестію (самонавіювання). Даючи хворому замість медикаментів рицинової олії, хініну або чорної кави, він переконував його, що це чудовий засіб від недуги. Цим способом він вилікував чимало людей, за що не брав ніякої плати [15].

У 1921 році о. Титу Войнаровському знову довелося активно включитися у вир політичного життя. В цьому році на прохання прем'єр-міністра Польщі В. Вітоса Войнаровський став посередником у переговорах польського уряду з урядом ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем. Але у політичних поглядах уряду ЗУНР і

о. Тита Войнаровського виявилися значні розходження. Так, представники уряду ЗУНР категорично відкидали запропоновану поляками автономію і вимагали тільки повної незалежності. Натомість о. Тит Войнаровський вважав малоймовірними такі сподівання, але переконати українських урядовців не зумів. Українські політики розцінили його стосунки з поляками, як зраду інтересів свого народу [16]. Після цих невдалих переговорів о. Тит Войнаровський повністю залишає політичне життя і присвячується товариству "Сільський господар", в якому

і надалі розгортає широку діяльність про наділення селян землею, багато робить у справі організації фахової сільськогосподарської освіти для українського селянства. З 1929 і до 1935 року стає головою товариства "Сільський господар", а в 1934 році він стає заступником голови Львівської Хліборобської Палати [17]. За наукові праці, які були написані з економічних проблем, Українська Господарська Академія у Подєбрадах присвоює о. Титу Войнаровському почесне наукове звання доктора, як одному з найвизначніших економістів. Пізніше у своїх спогадах він пише: "ціле своє життя я власне уникав політики, якою у нас так радо і так багато людей займаються. Я мав більше замилування до економічних справ, які є основою для успішного ведення політики" [18]. Помер о. Тит Войнаровський 21 лютого 1938 року на Святогорській горі [19].

Своїм життям він довів служіння церкві, своїй державі, своєму народові. Його величезні здобутки, особливо в економічній галузі, церковному житті, менше політиці, закарбовані назавжди в історії українського народу.

Тарас Яськевич

Тарас Яськевич народився 1919 року в селі Ляцьке-Шляхецьке. Учився в українській Станіславівській гімназії. Детальніші відомості з біографії Тараса Яськевича можемо почерпнути з однієї із праць автора. Хоча про своє життя на Україні він нічого не пише. У коротких відомостях про себе він зазначає, що є уродженцем Західної України, де закінчив українську гімназію. Студіював у високих школах Відня, Дармштадту й Геттінгену, де перший раз закінчив студії хімії працею в ділянці раку. Після приїзду до Австралії в 1949 році студіював другий раз в університетах Аделаїди і Мельборну, де другий раз закінчив студії тезою в ділянці раку шкіри. Від приїзду до Австралії, навіть під час повторювання університетських студій працював як громадський діяч. Був референтом організаційним і зовнішніх зв'язків Академічного Товариства в Аделаїді, а також референтом зовнішніх зв'язків Української Громади Південної Австралії. Від переїзду до Мельборну в стейті Вікторія став референтом зовнішніх зв'язків Української Громади Вікторії НТШ, АБИ і церковного Братства. Опісля через кілька каденцій був заступником голови й керманичем зовнішніх зв'язків Союзу Українських Організацій Австралії (СУОА), а також організаційним референтом крайової Управи НТШ (Наукове Товариство ім.Т.Шевченка). Працював як Церковний діяч в Аделаїді й Мельбурні. Був головою УХР.

Від початку приїзду до Австралії співпрацював як кореспондент української преси в Австралії, Англії, Франції, Німеччині і США. Дописував також до польської преси Мельборну, Сіднею, Лондону й Торонто з ідеєю ширення приязної державності України і Польщі.

Під час діяльності у зовнішніх справах був в Екзекутиві

австралійської політичної партії ДЛП і за власним старанням сенатори цієї партії висували українську визвольну проблематику в австралійському парламенті. Мав особисті зв'язки з багатьма політичними діячами Австралії включно з прем'єр-міністром Джоном Гортоном. Зустрічав закордонних гостей, які офіційно відвідували Австралію, однак найважливішою (на його погляд) зустріччю була зустріч під час Міжнародного Євхаристийного конгресу в Мельборні, а саме вісімдесятихвилинна авдієнція 23 лютого 1973 року в кардинала Кароля Войтили (тепер Папа римський Іоан Павло II). Під час авдієнції польськлму церковному достойникові була представлена Тарасом Яськевичем збірка документів з дописами до польської преси у світі й матеріалами про потребу співпраці Польщі й України для подальшого існування наших народів. Тарас Яськевич активно працював і для порозуміння з жидами.

Окрім згаданої діяльності він написав ще кілька праць. Найважливішими з них є наукові публікації англійською мовою:

Ukrainian Experience with Anglo-Saxons

Justice for jews and Ukrainians [20].

Особливий інтерес для нас становить праця Тараса Яськевича, яка побачила світ у Мельборні (Австралія) у 1991 році під назвою "Проблеми Української державності". Вже у передмові свого дослідження автор зазначає: "Територія України лежить стратегічно в дуже важливому місці, через це стабільність і мир в Україні є важливими для стабільності й рівноваги сил як у Європі, так і в усьому світі". У книзі автор розглядає проблему української державності протягом всієї української історії. Вже в той час, коли Україна стояла на порозі незалежності, він зазначає "Українці, якщо хочуть бути власними господарями на рідній землі, мусять виявити велике почуття відповідальності і зрозуміння важливості щодо повищих проблем. Український провід повинен попровадити так розумно й софістиковано продуману державницьку політику, щоб політика альянтів стала зближена по можливості навіть співзвучна з українською політикою та інтересами української держави"[21]. Цього року (2002) Тарасу Яськевичу було присвоїно звання почесного члена товариства"Просвіти" [22].

Іван Васильович Буртик (І924 р. нар.)

Як і багато українців, викинутих війною за межі рідної землі, вступив до Другої дивізії Української Національної армії, розділив її трагічну долю, поневірявся по таборах для переміщення осіб — так званих ді-пі в Німеччині.

Згодом переїхав до США. Отримав вчене звання магістра. У 1997 році вперше відвідав свого рідного брата Петра, який проживав і проживає у Казахстані. Побачивши, як бідують українці у цій країні, Іван Буртик із власними йому ентузіазмом та наполегливістю взявся організовувати їм гуманітарну допомогу. Завдяки клопотанням Івана Буртика було зібрано у США і відправлено для української діаспори у Казахстані кілька контейнерів гуманітарної допомоги. Та не зупинився він тільки на матеріальних проблемах української громади, звернув увагу і на проблеми духовності. Адже на весь Казахстан практично була тільки одна українська церква в Караганді. Іван Буртик розпочав активний збір коштів серед українців США. Тепер у Казахстані (2000 рік) є вже й друга українська церква, велика заслуга у чому належить українській діаспорі Америки, а, як висловився журналіст Віталій Карпенко, душею й мотором цього руху був Іван Буртик.

У своїх поїздках по Казахстану побував й у Кінгірі (колись тут був концентраційний табір, в якому в 1954 році було вбито й покалічено біля 700 чоловік). Вражений до глибини душі цією трагедією Іван Буртик, повернувшись додому у США, розповідав про неї у всіх українських громадах, писав у газетах. Він привіз з собою відеозапис двосерійного художнього фільму про кінгірську трагедію, який був знятий чи то у Казахстані, чи то в Узбекистані. Іван Буртик демонстрував його кілька разів у США. У Росії цей фільм не був показаний жодного разу. Копія цього фільму була передана Буртиком в одну з патріотичних організацій України, але фільм не тільки не потрапив на телебачення, а й зник. Іван Буртик виступив із пропозицією зібрати кошти і спорудити пам'ятник невинно убитим у Кінгірі. Цей задум активно підтримали у США, були зібрані кошти і поставлено пам'ятник. На чорному граніті під білим хрестом було викарбовано слова:

" Синам і дочкам України, закатованим у Кінгірі,

Вас пам'ятають в Божім мирі.

Слава героям!

Пожертви з США: члени УККА, ООЧСУ і СУМУ”.

Саме Іван Буртик виявив ініціативу у написанні книги Віталієм Карпенком "Українці в Казахстані", із якої ми і почерпнули матеріали про нашого земляка [23].

о. Ярослав Сірецький (1909-1990)

Народився о. Ярослав Сірецький 1909 року у селі Ляцьке-Шляхецьке. Він був другим сином о. Антона Сірецького. Навчався в гімназії у Станіславові (1922-1926), Львівській (1938-1939) та Станіславській (1941-1945) духовних семінаріях. У 1945 році через політичні обставини змушений поступити до Станіславського педінституту на філологічний факультет, який закінчив у 1947 році. Деякий час працював вчителем у селі Молодятині на Коломийщині, потім був бухгалтером у лісництві в с. Росільна 3 1950 року перейшов на нелегальне становище священика УГКЦ. Заарештований

2 березня 1957 року. Засудили о.Я.Сірецького на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах та 3 роки заслання після відбуття каторги з конфіскацією всього майна. Йому також заборонили проживати на території України, ще 5 років після закінчення терміну ув'язнення. Покарання відбував у Мордовських таборах. Звільнений t>. Я. Сірецький 2 березня 1964 року, після "хрущовської відлиги", відбувши під вартою в місцях позбавлення волі 7 років. Після чого все одно продовжував нелегально відправляти Служби Божі у селах і містах області, о. Ярослав Сірецький підтримував тісні зв'язки з єпископом Лятишевським. Так, коли єпископа Лятишевського було відправлено у вигнання в Середню Азію в м. Мерке о. Ярослав незважаючи на труднощі, пов'язані з І далекою відстанню, все ж таки відвідав єпископа у тих далеких краях.

Помер о. Ярослав Сі-рецький 20 лютого 1990 року. Похований у с. До-ра Яремчанської міськради. Реабілітований у зв'язку з відсутністю доказів, які підтверджують обгрунтованість засудження [24].


Марія Сірецька (1918 р. н.)

Марія Сірецька народилась в 1918 році у селі Ляцьке-Шляхецьке. Шляхом самоосвіти вивчила кілька іноземних мов — німецьку, польську, чеську, російську. Робила переклади, писала вірші, більшість із яких присвячені церковній та історичній тематиці. Деякі вірші Марії Сірецької були опубліковані у книжці о. Степана Венгриновича під назвою "Вислови подяки", яка вийшла в Мельбурні (Австралія) у 1990 році. Сьогодні Марія Сірецька проживає у Дорі біля Яремчі. Пропонуємо читачеві декілька поетичних рядків, які вийшли з-під пера Марії Сірецької.

Хресний шлях, вінок терновий Наш народ перетерпів:

Рвуться вже тріщать окови І дзвенить воскресний спів...

Ні, не дармо море крові Пролилося, море сліз!

...Дух могутній смерть поборе І осяє темний ліс...

На розпуттях велелюдних І на згарищах руїн У змаганнях многотрудих Гомонить великий дзвін!..

1993

Колись, як хтось із вас зголодніє, Затямте добре ці слова,

Нехай збере всі свої мрії І йде з ними до стола

Якщо на логіці ви знались Хоч половину так, як ми Вузол логічний розмотали І стали мудрими людьми

31.03.1937

ЗБУВАЄТЬСЯ ПРОРОЧЕ СЛОВО

Не стане сили перед злом:

(Святий наш князь отак прорік) Упаде церква під хрестом-I не на день, і не на рік

Кривавий дощ піде із хмар Настане мовчанка гробів І доконає яничар Що ворог знищити не вспів

Заграє святоюрський дзвін (Це слово є його святе)

Вона здійметься із руїн І буйним квітом процвіте

28.01.1990