Наукова бібліотека України


Loading
Розділ V. Розвиток культури в селі
Краєзнавство - Липівка - Івано-Франківська область

Розділ V. Розвиток культури в селі

Шкільне життя

Під час приєднання Галичини до Австрії (1772 рік) початкова освіта на галицьких землях була на дуже низькому рівні. В основному це були школи "дяківки", де діти навчались читати й писати [1]. Вже у 1781 році імператор Йосиф II вводить обов'язковість шкільної початкової освіти [2], але на початку XIX ст. це нововведення було відмінене. 1848 рік приніс для українських шкіл певне покращення. Так, наказом міністра внутрішніх справ Австрії від 9 травня 1848 року було дозволено викладання українською мовою в народних школах [3]. Та, на жаль, всі поступки на користь українців були відмінені і передані полякам. Складною залишалась ситуація і з відвідуванням школи. Так, на 1850 рік на Прикарпатті відвідувало школу тільки 13,6 % дітей, тоді як в інших районах Австрії — до 95 % [4].

На середину XIX ст. вдалось нам відшукати перші відомості про існування школи у селі Ляцьке. Так, у 1858 році в селі при церкві Воскресіння Христового була парафіяльна школа [5]. Парафіяльні школи — це однокласові школи з рідною мовою навчання, які засновувались при церквах. Як рідна мова тут використовувалась церковнослов'янська з українською вимовою. Навчання в цій школі проводив місцевий священик, або дяк. У селі Ляцьке в цей час на парафії був о. Петро Войнаровський [6]. Ймовірно, що він і заклав цю школу.

З початку 60-х років і до середини 70-х pp. XIX ст. немає відомостей про існування в селі школи. В цей час законом від 25 травня 1868 року школа була відділена від церкви, нагляд над нею було віддано краєвим, повітовим і місцевим шкільним радам, в яких в основному порядкували поляки [7]. Вже на 1877 повідомляється про існування в селі неорганізованої школи[8], яка проіснувала до 1888 року [9]. З 1879 до 1882 року вчителем у цій школі був Данилович Михайло [10]. З 1882 до 1884 року в школі учителював Величковський Альойзи [11]. На 1887рік в цій школі навчалось 120 дітей [12]. Умови навчання в школі були вкрай важкі. Школа не мала постійного приміщення, не було постійних вчителів,стабільної кількості учнів на заняттях. Вже в 1888 році в селі була відкрита однокласова школа [13], в якій почав учителювати Висоцький Маріян [14]. З 1894 року в школі разом з Висоцьким Маріяном почала учителювати і Висоцька Філіпіна [15]. Однокласна школа проіснувала в селі до 1896 року і була перетворена у двокласну, яку знову очолив Висоцький Маріян. У 1896 році в селі було 272 дитини шкільного віку, релігію вчили

2    години кожного дня [16]. З 1900 року в цій школі разом з   Висоцьким Маріяном вже вчителює Данилюк Михаліна [17]. Ймовірно, що Висоцький Маріян був директором цієї двокласної школи десь до 1906 року, коли його змінив Михайло Добротвір. На жаль, достовірно невідомо, де були приміщення цих шкіл.

Надзвичайно складним було становище вчителів у матеріальному відношенні. У 1896 році із 6516 вчителів Галичини лише 1041 одержували зарплату 600 золотих ринських, 3451 вчитель отримували заробіток у сумі 400 золотих ринських, а 2318 вчителів одержували 300 золотих ринських, тобто менше, ніж витрачалося на утримання злочинця в тюрмі [18]. В Ляцьке-Шляхецькому посада вчителя на 1899 рік оплачувалася в 350 золотих ринських і плюс 30 золотих додатку на помешкання [19].

З початком XX ст. населення в селі значно збільшилось. Так на 1907 рік кількість жителів села становила 2428 чоловік [20]. Тому назріла потреба у розширенні "шкільної лавки". В цей час у селі було збудоване нове приміщення в центрі села, де розмістилася рада гмінна, а у 1910 році тут була вже відкрита двокласова школа із шкільним планом 3 класи з українською мовою навчання. Директором цієї школи став Михайло Добротвір [21], який, як згадують сторожили, жив у селі,мав двох синів, брав активну участь у громадському й просвітницькому житті села. Саме прізвище засвідчує той факт, що ця людина була покликана творити добро.


Перед Першою світовою війною Михайло Добротвір виїхав із села [22].

Серед вчителів цієї трикласової школи відомі Антоніна Сосновська і Йозефа Голуховська [23].

Предметами, які вивчалися у школі, були релігія, якій надавалось особливе | значення, читання, писання, українська мова, польська мова, німецька-мова, відомості з історії та природи, рахунки, співи, | ручні роботи, гімнастика. *

Вже в 1913 році в селі була відкрита трикласова Школа із шкільним планом 4 класи [24], директором якої став Луцький Микола. Релігію почав викладати о. Антоній Сірецький, який став з 1914 року священиком у селі. З вчителів цієї

школи відомі Сосновська Антоніна, Войсівна Стефанія, Боднаруківна Надія [25]. Не всі діти, які вчилися у школі, могли її успішно закінчити. Так, в 1913/1914 навчальному році у 3 класі з 32 учнів було "некласифіковано" аж 22 [26]. Суттєвим недоліком навчального процесу була велика різниця учнів у віці, яка сягала навіть 4 роки. Шкільна влада звільняла з шкіл кращих українських вчителів, а на їх, місце приходили поляки. Так у Товмацькому повіті (до якого належало і Ляцьке-Шляхецьке) , більшість населення було українцями, проте в 1912 році українських вчителів було тільки 25%, а решта були поляки.[27] Відрадно, що в Ляцьке-Шляхецькому директорами шкіл були в цей час українці Михайло Добротвір, згодом — Микола Луцький.

Продовжити навчання в цей час у вищих навчальних закладах могли в основному діти з багатих сімей. Так о. Тит Войнаровський на початку 80-х років XIX ст. вчився у Станіславівській гімназії. Діти поміщика Юстина Малецького, зокрема Мирослава, вчилась в першій половині 90-х років XIX ст. у м. Карльсбаді, де здобувала фах інженера, пізніше цю професію опанував і її брат Кирило. На початку XX ст. у Станіславівській гімназії вчились Княгиницький Роман та Буждиган Іван, який згодом закінчив Празький університет [28].

З початком Першої світової війни (1914-1918 pp.) навчальний процес в селі припиняється і відновлюється аж в 1919 році [29]. Але учнів у школі спочатку було не дуже багато. Так, в період 1920/1921 навчального року в школі навчалось 137 чоловік: із них — 64 учні у першому класі [30], 20 учнів у другому класі [31], 25 учнів у третьому класі [32] і 28 учнів у четвертому класі [33]. Цю інформацію ми почерпнули зі шкільних журналів, які зберігаються в архівних фондах Державного архіву Івано-Франківської області із 1913 року. З відновленням навчального процесу в селі (1919 рік) обов'язки директора школи почав виконувати Стебельський Маріян, згодом на цю посаду повертається Луцький Микола. З інших вчителів відомий Ян Чеслюх. Продовжувала учителювати й Антоніна Сосновська. Релігію почав викладати о. Лукач Симеон, який деякий час був священиком у селі [34].

З початком польської окупації західноукраїнських земель в Галичині починають створюватися польські школи з метою подальшої асиміляції українського населення. Політика асиміляції активізувалася після остаточного визнання Радою Амбасадорів у 1923 році переходу Галичини під владу Польщі. Зважаючи на велику кількість поляків у селі (на 1923 рік — 442 чоловіки [35] ), на початку 20-х років у центрі села було збудоване нове приміщення, в якому була відкрита однокласова польська школа [36], яка згодом стала двокласною [37], але навчальний процес у цій школі, як стверджують старожили, тривав чотири роки. До польської школи ходили і діти євреїв, яких у селі теж було немало (1923 рік — 106 чоловік) [38]. Директором польської школи був Фердинант Студзінський, який прийшов працювати

до школи у 1925 році [39]. Приміщення, в якому розміщувалася польська школа, збереглося до сьогодні і знаходиться напроти Будинку культури. Важливо відзначити, що одні й ті ж вчителі учителювали як у польській школі, так і в українській, тільки до польської школи приходив на релігію священик з костелу, а до української — греко-католицький священик з церкви. З вчителів, які учителювали в другій половині 20-х — 30-х pp., відомі: Студзінська Климентина, Шерфувна Пауліна, Станкевич Казимира [40]. Протягом 1929/1930 навчального року в селі у навчальному процесі брало участь 286 учнів [41]. В 1938 році чотирикласна українська школа була реорганізована в шестикласну. У зв'язку з цим у центрі села було збудоване нове приміщення, яке збереглося до сьогодні. Але в 5 і 6 класи через нестачу учнів ходили як з української, так і з польської школи. Протягом 1938/1939 навчального року у 5 класі навчалося 27 чоловік [42], а в 6 класі — 12 чоловік [43]. З нових вчителів в другій половині 30-х років приходять працювати до школи Гладишевський Іван Гнатович і Яськевич Марія Петрівна. Багато випускників школи продовжували навчання в Станіславівській і Коломийській гімназіях, Рідній школі м. Станіславова.

Зі спогадів старожилів довідуємося, що початкова школа була і на присілку Долішні городи. Школа на Долішніх городах була заснована на початку 20-х років, була двокласною і розміщувалась у хаті Мисишина Григорія. У цій школі вчила Голинська Анна. Згодом цю школу було перенесено до хати Владислава Яро-шевського, яка знаходилася неподалік урочища "Криве болото". З відкриттям читальні "Просвіти" на Долішніх городах (1923) сюди ж була перенесена і школа, яка і надалі залишилася двокласною. З вчителів, які в ній працювали, нам відома тільки Зіньковська Марія [44].

Після 1939 року школа в селі продовжувала працювати. Її директором став Гладишевський Іван

Гнатович. Шестирічна школа була перетворена у семирічну. З 1954 року навчальний процес у школі триває 10 років.

Умови навчання в школі були вкрай важкі, оскільки в 1954 році Липівська восьмирічна школа була реорганізована у середню, а навчальний процес і далі відбувався у тих трьох шкільних приміщеннях, які були ще за Польщі. Тому, зважаючи на такі складні умови навчання, у 1956 році було розпочате будівництво нової двоповерхової школи, яке було завершено у 1959 році. Окрім учнів з Липівки, школу відвідували учні з сусідніх сіл: Братківці, Камінна і Марківці.

У радянські часи школа мала свою земельну ділянку, сад, ставок, парник, кролятник, упорядкування яких входило в обов'язки учнів.

На сьогоднішній день школа живе своїми успіхами й

проблемами. В 2001 році назавжди покинув шкільну парту 45-ий випуск. Вихованці школи успішно представляють її на районних і обласних олімпіадах. Влітку 1999 року в школі проводилися ремонтні роботи, внаслідок яких школа змінила свій зовнішній вигляд, перейшла на газове опалення. Та, на жаль, є багато питань, які хвилюють сьогодні школу. Це і нестача класних кімнат, діти молодших класів змушені навчатися у старому приміщенні, де колись була польська школа, це і відсутність їдальні в школі.

Очолює сьогодні навчальний процес Липівської школи директор Вінтоняк Василь Якович, який разом із педагогічним колективом школи ведуть своїх вихованців на дорогу самостійного життя.

Духовний розвиток села

При в'їзді в село зі сторони села Братківці, з лівої сторони, впадає в очі невеличкий ліс, який багатий своїми різноманітними насадженнями. Ця місцевість, оповита серед мешканців села чи не найбільшою кількістю легенд, ще й сьогодні штовхає до роздумів. Урочище це люди називають Монастир, адже колись саме тут не так давно дійсно вирувало монаше життя. Як повідомляють джерела у селі Ляцьке, біля 1700 року була збудована і освячена церква Воскресіння Христового [45]. Церква ця була збудована саме в цьому лісі. Вже пізніше через декілька років тут було засновано монастир. Один з найвизначніших українських істориків Іван Крип'якевич у своєму дослідженні згадує монастир у селі Ляцькім Товмацького повіту і подає хронологічні рамки його існування — 1711 — 1724 роки [46]. Як бачимо, існування монастиря було недовготривале. Біля монастиря було З великих ставки, місце від яких чітко видно і сьогодні. Зараз на місці монастиря стоїть хрест і криниця з цілющою водою, яка, особливо помічна при очних хворобах. Цю монастирську природу зображено і на іконі Матері Божої з Ісусиком на руках, яка за переказами старожилів, є чудотворною. В цілому тема монастиря у селі Ляцьке має більше запитань, аніж відповідей, у зв'язку з чим потребує подальшого дослідження.

Після закриття монастиря церква ще декілька років стояла в лісі потім була розібрана і перевезена в село. У дослідженні "Село над Стримбою-рікою" під фотографією церкви Воскресіння Христового написано, що ця церква побудована 1728 року [47]. На нашу думку, цей рік і був тим роком, коли цей храм Божий був перенесений з лісу до центру села, оскільки в 1724 р. перестав функціонувати монастир. Отже, церква простояла у лісі після закриття монастиря ще 4 роки. Місце, на яке перевезли церкву у селі, було спеціально підготовлене. Церкву поклали на навізному підвищенні, яке чітко видно й зараз. Хочеться зазначити, що сучасний стан церкви не відповідає її первісному вигляду. Так, вона була менша за розміром. В 1908 році до церкви Воскресіння Христового було прибудовано нову захресгію [48].

Церква була покрита гонтою, а вже, ймовірно, коли добудовували захрестію,покрили дах бляхою. Нижній дах церкви був перекритий бляхою вже аж у другій половині XX ст. Про те, що церква не була зібрана на новому місці у своєму початковому вигляді, свідчить і той факт, що на дубових колодах спостерігаються зарубини, які не мають спеціального призначення. На жаль, про будівництво самої церкви, її майстрів нам нічого невідомо. Згідно зі спогадами Кукудяка Якова, десь в 40-х роках, коли на центральній бані поправляли хрест, то під ним знайшли записку на телячій шкірі, де було записано, що цей хрест уложив майстер Антоняк. Про хронологію, на жаль, не було сказано. Рішенням обласної ради від 18 червня 1991 року під охоронним номером 980 церква у с. Липівка взята під охорону обласного управління культури [49].

Оскільки Галичина до 1772 року знаходилася під владою Польщі, а після 1772 року — під владою Австрії, то однозначно, що церква в селі була від самого свого початку греко-католицька. У 1785 році церква завела метричну книгу [50].

Перші відомості про священика в селі Ляцьке знаходимо в документах на 1787 рік, коли священиком був греко-католик о. Антоній Вольканович [51]. Надалі відомості про сільських священиків ми не виявили і знаходимо їх тільки на 1832 рік, коли священиком у селі був Йозеф Кульчицький, який народився в 1804 році. В цей час у селі проживало 1193 греко-католики [52]. В 1850 році в селі було збудовано біля церкви резиденцію [53]. У другій половині 50-х років — першій половині 60-х років XIX ст. священиком у селі був о. Петро Войнаровський [54]. На жаль, якоїсь детальної інформації про цих священиків та про їх діяльність у селі нам не вдалося розшукати. Більш детальні відомості про священиків у селі Ляцьке-Шляхецьке джерела фіксують тільки з 1884 року. Так, з 31 січня 1884 року по 31 березня 1890 року священиком у селі був о. Павло Герасимович, який народився у 1855 році, був освячений у 1883 році.

Помер у 1917 році [55]. Дотація пароха в цей час у селі становила 13 моргів поля і 58 моргів сіножатей. На 1890 рік у селі проживало 1570 греко-католиків [56]. Вже з 27 березня 1890 року священиком у селі Ляцьке-Шляхецьке стає о. Йосип Кустинович, який був із перервою до серпня 1914 року. Народився у 1842 році на Буковині, висвячений у 1869 році, помер у 1924 році [57]. З приходом о. Й.Кустиновича на парафію в Ляцьке-Шляхецьке збільшується і дотація пароха, яка вже становить 53 морги орного поля, сіножатей і пасовиська 43 морги, лісу 54 морги [58]. За о. Йосипа Кустиновича на березень 1896 року знаходимо майновий опис церкви, в якому повідомляється про те, що стиль церкви візантійський. Стан церкви середній. У церкві є 3 олтарі з антимінсами,

4 чаші, 1 пушка, 2 лижечки. Церква має 5 дзвонів. Священик має 17 фелонів. Церква асекурована на 2600 золотих ринських, дзвіниця асекурована на 1000 золотих ринських і знаходиться в доброму стані. На парафії священик є сам господарем. Дяком у цей час був Леон Сковоронський, паламарем — Ілля Равлюк, провізорами були Микола Данилець, Василь Осташ, Іван Гільтайчук.

Стан моральності парафіян відзначається добрий. Катехізація була щовечора


[59].    За о. Йосипа Кустиновича було добудовано захрестію (1908 p.), а у 1909 році при церкві Воскресіння Христового було закладено "Фонд милостині"

[60].    Метою цього фонду було допомагати бідним, немічним людям. Фонд поповнювався за рахунок добровільних внесків селян. Згідно зі спогадами старожилів, після того, як о. Йосип Кустинович перестав очолювати парафію у селі Ляцьке-Шляхецьке, він ще декілька років проживав у селі в хаті, яка збереглася до сьогодні і знаходиться біля стадіону. Ця хата була збудована Юзиком Луцьким на початку XX ст., згодом він продав її церкві [61]. Як уже зазначалось, о. Йосип Кустинович був священиком у селі Ляцьке-Шляхецьке з перервою, яка тривала з 24 листопада 1905 по 1 вересня 1906 року. В цей час парафію в селі очолював молодий священик о. Іван Фіголь[62], який народився у 1881 році в селі Княгинин. З 1905 по 1913 роки він працював катехитом у Коломийській українській гімназії. З 1929 року був професором гомілетики в духовній семінарії, а пізніше — Богословській Академії у Львові. Помер о. Іван Фіголь у 1933 році. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові [63]. Він брав активну участь у громадському житті села, був засновником читальні "Просвіти" в селі.

Після священика о. Йосипа Кустиновича священиком у селі з 5серпня 1914 року стає о. Антоній Сірецький, який народився в 1881 році і був висвячений в 1906 році [64]. З 1908 і до 1914 року о. Антоній Сірецький був помічником пароха о. Йосипа Кустиновича, а також з 1909 року був головою читальні "Просвіти" у селі. о. Антоній Сірецький був парохом у Ляцько-Шляхецькому до

1919    року, коли був арештований поляками [65] за ведення активної українофільської роботи в селі. В о. Антона Сірецького було троє дітей: Любомир (1907) — адвокат, Ярослав (1909) — священик і Марія (1918). Помер о. Антоній Сірецький в 1965 році. Похований разом із синами у селі Дора поблизу Яремчі [66]. Після нього священики в селі часто змінювалися. Так, з 26 жовтня 1919 по ЗО листопада


1920    року парохом у селі був о. Лукач Симеон [67]. Він народився в 1893 році в с. Старуня Солотвинського району Станіславівської області. Його батьки були прості селяни. В 1913 році він вступив до Духовної семінарії, але змушений був через Першу світову війну перервати своє навчання на два роки. Тому закінчив свої студії в 1919 році. В цьому ж році у жовтні був висвячений єпископом Григорієм Хомишиним на священика, після чого зразу направляється на парафію у село Ляцьке-Шляхецьке. У грудні 1920 року був призначений на викладача морального богословія в Духовній семінарії в Станіславові і там працював до квітня 1945 року. Був наділений єпископськими повноваженнями єпископом Григорієм Хомишиним найвірогідніше у березні — квітні 1945 року. У зв'язку з реальною загрозою арешту ієрархії УГКЦ радянським режимом перейшов на нелегальне становище. Відправляв таємні св. Літургії у місцевих квартирах. Був двічі заарештований (листопад 1949 і липень 1962 років). Помер 22 серпня 1964 року, похований у с. Старуня Богородчанського району. В 1991 році йому біля церкви у цьому селі споруджено пам'ятник [68]. Вселенська церква офіційно визнає особливі заслуги перед нею великої групи українців. Серед списку українських мучеників (ЗО), які увійшли до декрету конгрегації у справах святих, який був офіційно проголошений у Ватикані 24 квітня 2001 року, ми знаходимо ім'я Кир Симеона Лукача. Єпископом Софроном Дмитерком укладена молитва до Кир Симеона Лукача.

Ісусе Христе, Ти сам сказав, що Ти є Дорога, Правда й Життя! Дякуємо Тобі, що Ти надихнув слугу Твого Симеона Лукача піти за Твоїм покликом як самому, так і поручені Йому душі проводити тою дорогою до освячення, своїм Словом і прикладом. Ти посвятив себе для виховання молоді в духовному стані і богословії за оголошення цієї Дороги, Правди й Життя. Ти терпів і віддав своє життя за тих, яких любив. Тому просимо Тебе Кир Симеоне, будь опікуном у вихованні нашої християнської молоді на славу Божу і добра нашого народу. Амінь [69].

За о. Симеона Лукача в селі Ляцьке-Шляхецьке відроджуються і починають працювати школа й читальня товариства "Просвіта". Після нього, на жаль, невідомо, хто був священиком у селі. Вдалося відшукати відомості тільки про те, що з 11 листопада 1923 року і до 14 травня 1924 року в селі на парафії був о. Володимир Самотулка [70]. Народився він в 1887 рці в селі Надієві біля Боле-хова. Висвячений в 1912 році. На парафію в Ляцьке-Шляхецьке прийшов із сусіднього села Камінна. У селі Ляцьке-Шляхецьке померла у ранньому дитинстві його донечка Ірина. За своїм партійно-політичним переконанням о. Володимир Самотулка був демократом, членом УНДО [71]. Після нього священиком в селі Ляцьке-Шляхецьке з 20 травня 1924 року до 12 лютого 1925 року був о. Анатолій Майковський , який доїжджав із сусіднього села Ворона [72]. Останнім парохом міжвоєнного періоду в селі був о. Олексій Гребенюк з 13 лютого 1925 року [73]. о. митрат Олексій Гребенюк народився 8 серпня 1893 року на хуторі Бровари біля Ізловця Бучацького повіту. У 1913 році закінчив школу у Бучачі, а в 1919 році — богословські студії у Станіславові. Висвячений єпископом Григорієм Хомишиним 28 грудня 1919 року. З 1 жовтня 1942 року доїжджав у село Братківці. Помер 3 лютого 1977 року. Похований у гробниці родини Гребенюків у селі Княгинин біля Івано-Франківська [74]. Дотація пароха на цей час залишалась такою самою, як і ЗО років тому. Вже 10 серпня 1925 року на засіданні парафіяльного комітету, до якого входили Іван Гураль,- Микола Костюк, Іван Сковоронський, було прийняте рішення про опарканування церкви, реставрування резиденції (зовнішньо й внутрішньо). Церква повідомляє про своє важке становище, великі борги, про те, що град страшний знищив плоди. Зважаючи на таке важке становище, церква починає продаж землі. Так, у 1926 році церквою було продано 15 моргів поля. У церкви землю купували такі ґазди, як Ян Сковоронський, Теофіль Луцький, Йозеф Сковоронський,Олекса Соколовський, Василь Мельник, Іван Василишин, Гаврило Баворовський [75].


Згідно зі спогадами старожилів, у 1928 році в селі була церковна місія, на яку приїздив єпископ з Станіславова і що характерно — біля церковних воріт єпископа з процесіями зустрічали греко-католики з церкви Воскресіння Христового, німці з німецької церкви, римо-католики з костелу та євреї із синагоги [76]. Цим фактом селяни засвідчили національну єдність, не використовуючи таким чином приналежність до інших релігійних конфесій, як один з факторів для ворожнечі. На честь цієї події на церковному подвір'ї було встановлено хрест, який зберігся і до сьогодні.

З початком 30-х років у селі проживало 2180 греко-католиків [77]. Саме в цей час визріває серед селян думка про будівництво нової церкви. Остаточно це питання було узгоджене в 1936 році. Під будівництво церкви було закуплено землю в центрі села (де тепер знаходиться будинок вчителів), було закуплено вже ЗО тисяч цегли (неподалік лісу Монастир діяла цегольня), 20 кубічних метрів дерева [78]. На цьому місці було закладено високий хрест. Та 1939 рік перекреслив усі задуми та сподівання парафіян.

Важливе значення у духовному розвитку села за Австро-Угорщини і Польщі відігравали і римо-католики, яких на 1892 рік було в селі 194 чоловіки [79], на 1907 рік — 269 чоловік [80], а вже на 1923 рік — 380 чоловік [81]. Духовним осередком римо-католиків був костел,який зберігся до цього часу. В архівних фондах нам вдалося розшукати метричну книгу костелу з села Ляцьке-Шляхецьке, яка велася з 1872 року [82]. На нашу думку, саме в цьому році і було завершено будівництво костелу та освячено його. Але в цей час ще небагато було римо-

Сторінка з метричної книги римо-католіщьКого костелу в селі (1879 р.)

католиків, які відвідували костел. Так протягом 1873 року в костелі було охрещено тільки 5 дітей [83]. З правої сторони костелу була дзвіниця. Відомості про богослужіння в костелі можемо почерпнути тільки зі спогадів старожилів, оскільки документів, які б фіксували цю інформацію, ми не виявили. Старожили свідчать, що останнім священиком у костелі в другій половині 20-х — 30-х років був о. Свьотковський, який приїздив разом з дяком із сусіднього села Марківці. Богослужіння у костелі починалося завжди після церковних. Маївку приїздила з Марківців відправляти Вишневська. На відправу в костел приходили всі бажаючі, а не тільки римо-католики [84].

З початком Другої світової війни (1939) в селі єдиним осередком духовності була церква, оскільки діяльність костелу й синагоги було повністю припинено.

Священиком продовжував бути о. Олексій Гребенюк, який очолював парафію в селі до 1947 року. Він мав велику господарку, яка знаходилася біля резиденції. Після нього до 1965 року священиком був о. Євстахій Нога, пізніше — о. Богдан Шкурган. З 1972 року до січня 1997 року священиком у селі був о. митр. Нестор Рошкевич. Церковне життя в період радянської влади було у надзвичайно складному становищі. Заборонялося святкування великих церковних свят, було заборонено ходити дітям до церкви на Великдень, Різдво та інші свята. Такими методами влада намагалася виховати українських громадян лояльними до радянської держави. Вже з початком 90-х років у селі постало питання про перехід парафії до греко-католицької єпархії. Тому по селі були зібрані підписи всіх жителів, які висловилися за греко-католицьку церкву, в результаті чого і було переведено церкву на греко-католицький обряд. В цей час у селі були відбудовані нові каплички, які постали на місці

старих. Так, спочатку була збудована капличка попри дорогу на село Братківці, яку освятили 18 листопада 1990 року. Згодом капличку збудували і попри дорогу на село Камінна й освятили її 24 серпня 1992 року.

З початком 90-х років у зв'язку з активізацією національної свідомості, релігійного життя, особливо в західних областях України, в селі за сприянням місцевого пароха о. митр. Нестора Рошкевича в 1992 році в школі були запроваджені уроки релігієзнавства, які проводились у суботу першим уроком і завжди починалися з молитви.

1992 рік ознаменувався ще однією подією в житті села. В цей час серед мешканців села було вирішено питання про будівництво нової церкви. Зразу ж на замовлення голови церковного комітету Петришака Олексія, голови виконкому Липівської сільської Ради Гураля Романа та пароха о. митр. Рошкевича Нестора Івано-Франківською фірмою "Діпроміст", (головний архітектор С. Валевський), було виготовлено проектну документацію на будівництво церкви. 8 років тривало будівництво храму. І нарешті настав той Богом даний день, коли церковний дзвін сповіщав про відкриття нової Божої оселі. Ця подія сталася в селі в неділю 26 листопада 2000 року. На відкриття церкви був запрошений єпископ — ординарій Станіславської єпархії Софрон Мудрий, приїхало біля 30 священиків, декілька монахів. Радість липівчан приїхали розділити і багато парафіян із сусідніх сіл. Коли єпископ відчинив двері Божого храму, у багатьох старших за віком людей можна було побачити сльози радості на очах. Під час довгої проповіді єпископ детально розповів про сторінки життя священомученика Йосафата, на честь якого і було освячено храм. На святій літургії у новому храмі було освячено трьох священиків. Вперше у новій церкві відбулося і Святе Причастя. Згодом після святої літургії була коротка відправа біля фігури в честь скасування панщини, яка знаходиться на подвір'ї нової церкви .

Будівництво церкви велося за рахунок народних пожертвувань. Найбільше прислужилися до будівництва церкви о. митрат Нестор Рошкевич, о. Володимир Ковалишин, Богатчук Михайло, Петришак Олексій та Дуцан Микола. Велику допомогу надали для будівництва церкви Дем'янчук Григорій Федорович, Карман Володимир Павлович, Карман Любомир Павлович, Сисак Микола Васильович, Любчик Василь Миколайович, Яворський Євген Володимирович.

Але церква ще і надалі потребує внутрішніх робіт: це розмальовування, встановлення іконостасу, опарканування церкви. На сьогоднішній день парафію очолює о. Володимир Ковалишин. Своїми духовними проповідями він сіє у душах парафіян зерна любові, поваги один до одного, закликає до єдності у творенні спільного добра на Славу Господню. За о. Володимира Ковалишина в червні 1999 року проводилася церковна місія, яку проводив о. Василь Філяк із села Березівка,

були монахи. Ця місія проводилася з метою духовного піднесення парафіян, збагачення Божою наукою їхніх душ, а також з метою підготовки урочистостей святкування 2000-го ювілею Різдва Христового. Великі святкування відбулися і 7 липня 2000 року, які були відпустові. До села з'їхалося багато священиків разом із деканом Тисменицького деканату о. Василем Гринишиним.

Зоря "Просвіти"

Друга половина XIX ст. ознаменувалась активізацією національної свідомості українського населення Галичини. В цей час, а саме в 1868 році, у м. Львові було утворене товариство “Просвіта", основною метою якого було поширення освіти серед простого народу, пробудження національної свідомості українців. "Просвіта" об'єднала у своїх лавах всі прогресивно настроєні сили, починаючи і селянина й священика та закінчуючи професорами. j-Ia противагу товариству “Просвіта" в 1874 році в Коломиї зусиллями І.Наумовича було утворене «'Товариство імені Михайла Качковського", яке мало москвофільське спрямування і в основу своєї діяльності докладало розповсюдження російських видань, заснування російських шкіл, його члени обґрунтовували спільний історичний шлях українського та російського народів.

Читальня “Товариства ім. Михайла Качковського" (1896-1939)

Вже згодом, коли на початку 90-х років XIX ст. було дозволено організовувати читальні по селах, в селі Ляцьке-Шляхецьке була спочатку заснована читальня "Товариства ім. М.Качковського". В архівних фондах збереглось небагато матеріалів про діяльність цієї читальні. Зокрема відомо, що читальня ця була заснована в селі Ляцьке-Шляхецьке 17 березня 1896 року. Серед засновників цієї читальні були:

Іоан Яськевич Адам Княгиницький Іоан Зубер Петро Данильцьо Микола Данильцьо Григорій Гураль Іван Данилів Дмитро Рибак Микола Яворський

Микола Данилець [85].Але серед засновників читальні далеко не всі дотримувались москвофільських поглядів, просто перемагало бажання створити власну читальню для ведення культурно-просвітницької роботи. В документах повідомляється, що першим головою цієї читальні був обраний Іоан Яськевич [86], який народився у 1846 році, помер у 1902 році. Після І. Яськевича, на жаль не збереглось даних, хто очолював цю читальню.

Зі спогадів старожилів довідуємось, що цією читальнею керував уже після Першої світової війни Бабій Олексій [87]. В документах про існування цієї читальні в селі знаходимо відомості аж на 1937 рік, коли 14 січня 1937 року у читальні "Товариства ім. М. Качковського" відбулися збори, на яких були присутні голова Петро Федорів, заступник Петро Сисак, секретар Дмитро Сисак, касир Сапа Іван. Активними членами читальні були Ян Яворський і Михайло Куфрик. На 1937 рік читальня "Товариства імені М. Качковського" нараховувала 42 чоловіки [88]. Читальня ця проіснувала в селі до 1939 року і була розташована поблизу млина, який знаходиться в центрі села.

Читальня товариства "Просвіта" в селі (1906-1939 pp.)

Вже на початку XX ст. серед національно-свідомих жителів села визріває ідея створення української читальні, яка б належала до товариства "Просвіта" у Львові. Саме в цей час на парафію в село приходить священик о. Іван Фіголь, який найбільше прислужився до заснування української читальні "Просвіти". Вже 19 лютого 1906 року була підписана заява про те, що громада села Ляцьке хоче заложити у себе читальню "Просвіти", в якій було зазначено, щоб статут висилали під адресу Михайла Добротвора (був в цей час директором школи в селі — Л.І.) Українська читальня "Просвіти" була заснована 13 березня 1906 року. Її засновниками, як свідчать документи, були:

о. Іван Фіголь Дмитро Данилюк Микола Яворський

Василь Камінський Михайло Іванилюк Іван Грицюк Андрій Іванилюк Йозеф Княгиницький Яків Вільшук Юрко Мандрик

Вже 29 квітня 1906 року відбулися перші збори в читальні товариства "Просвіти", на яких було обрано перше керівництво, а саме: голова — о.Іван Фіголь заступник — Іван Грицюк секретар — Василь Камінський бібліотекар — Дмитро Данилюк касир — Андрій Іванилюк [89].

Але о. Іван Фіголь був головою читальні тільки до вересня 1906 року, доки був на парафії в селі. Хто далі очолював читальню "Просвіти" —невідомо. Відомості збереглись аж на 1 серпня 1909 року, коли на зборах читальні було ухвалено нове керівництво, яке вже тепер очолив о. Антін Сірецький (згодом він стає священиком у селі — Л.І.). Серед інших активних членів читальні в цей час були Олекса Соколовський, Микола Буждиган, Михайло Добротвір, Михайло Баворовський і Василь Мельник [90]. В цей час ще не було постійного приміщення для цієї читальні, відомо, що її члени ще шукають хату, в якій могли б організувати збори, читати лекції, проводити інші види просвітницької роботи.

З початком Першої світової війни, тобто в 1914 році, діяльність української читальні "Просвіти" в селі припиняється й відновлюється аж в 1919 році [91]. Саме в цей "бездіяльний" період було спалено багато матеріалів і книжок з читальні "Просвіти", а її активним учасникам було заборонено проводити просвітницьку роботу. На жаль, у початковий період після відновлення читальні в 1919 році не збереглось даних про її діяльність. Відомо тільки те, що зразу з відновленням роботи читальні почали будівництво нового приміщення ДЛЯ неї, яке розміщувалось навпроти церкви. Перші свідчення про діяльність читальні у міжвоєнний період ми знаходимо аж на 1925 рік, коли 8 лютого 1925 року відбулися в читальні "Просвіти" збори, на яких було обрано склад: голова Лесь Яськевич заступник Михайло Любчик писар Михайло Волошин скарбник Мандрик Гринь.

На цей час читальня "Просвіти" нараховувала 82 члени, із яких 20-чоловіки, 5-жінки, 40-хлопці, 17-дівчата. В цей час ми також вперше дізнаємось і про бібліотечну справу читальні. Так за 1925 рік було придбано 60 книжок. Усього бібліотека нараховувала 162 книжки. Темою, що найбільше цікавила селян, була козаччина [92], яка пробуджувала у селян почуття патріотизму за свій народ. Зі спогадів старожилів довідуємось, що в кінці 20-х років до 1931 року, своєї смерті, читальнею керував Йосип Нарольський, який приїхав у село до родини Гладишевських [93]. Вже 4 грудня 1934 року на зборах читальні, де був присутній магістр з Станіславова Кушніра, було обрано новий склад, і головою читальні став Олекса Яськевич, заступником — Любчик Михайло, а писарем — Іван Буждиган. На цих зборах на пропозицію Михайла Мандрика було ухвалено завести про пам'ятну книгу. (На жаль, нам не відомо про її існування — Л.І.) Іван Буждиган на цих зборах оголошує про існування самоосвітнього гуртка при читальні і закликає 20 членів до приходження на лекції. Він також наголосив, що читальня "Просвіти" навчає читання й писання неграмотних [94].

Саме в цей час з кожним роком починається зміна керівництва читальні, і вже на зборах 20 жовтня 1935 року було обрано новий склад, а саме:

• голова — Дмитро Камінський заступник — Михайло Любчик писар — Іван Буждиган

бібліотекар — Яків Камінський (син Василя — А.І.) касир — Дмитро Іванилюк

До членів контрольної комісії входили: Шепарович Євген, Гладишевська Ольга, Волошин М.[95].

Останнє керівництво читальні "Просвіти" було обране на її зборах 27 грудня 1936 року, де головою став Любчик Михайло

заступником— МандрикГринь секретарем — Дженджеруха Микола касиром — Луцький Володимир бібліотекарем Камінський Яків [96].

У 1936 році до читальні товариства "Просвіти" у селі вступило 27 чоловік [97]. Кожного року свято "Просвіти" у селі святкували 4 грудня [98].

Відрадно те, що в селі Ляцько-Шляхецьке було багато людей, які усвідомлювали роль "Просвіти" для українського народу і завжди старались внести свою частку на розвиток цього товариства. Так, у 1938 році найбільше на розвиток товариства "Просвіти" у Львові в селі дали: Малецький Кирило — 21 злотий, Княгиницька

Ольга — 9 злотих, Джен-ждеруха Микола — 6 злотих, Данильців Микола — 6 злотих, Любчик Михайло — 6 злотих [99].


Надзвичайно важливе значення у просвітницькій роботі села відводилось аматорському драматичному гуртку та хору, які були створені при читальні "Просвіти" в селі. Аматорський гурток при читальні "Просвіти" у селі був створений у 1925 році [100]. Та на жаль невідомо про перших

аматорів цього гуртка. Про його успіхи, а також його членів ми довідуємось з документів 30-х років, а саме — що аматорський гурток із читальні "Просвіти" у селі Ляцьке-Шляхецьке брав участь 22 жовтня 1933 року у конкурсі в м. Станіславові, де ставив п'єсу у 2 дії "Розумний і дурень". У цьому конкурсі показали свій аматорський хист Мандрик Василь, Любчик Стефан, Мандрик Гринь, Данильців Роман, Гладишевська Ольга. За цю п єсу було надано гурткові похвальний лист з

відміткою. Головою аматорського гуртка в цей час був Буждиган Іван. З часу заснування гуртка вже було поставлено 20 п'єс, кошти за показ яких використовували на докінчення читальні [101]. Вже в грудні 1935 року головою аматорського гуртка було обрано Мандрик Гриня [102], який своїми організаторськими здібностями зумів вдосконалити роботу аматорів читальні.

Неабиякої популярності не тільки в селі, а й за його межами, одержав і хор цієї читальні, яким керував Іванилюк Василь Михайлович. Так, на святі "Просвіти", яке відбулось 12 березня 1933 року у Станіславові, серед 295 співаків, які під керівництвом д-ра Л. Крушельницького відспівали просвітянський гімн, ми бачимо, окрім співаків з Хриплина, Братківців, Угорників ін. сіл, також і хористів з Ляцьке-Шляхецького [103]. З інших документів довідуємось, що вже згодом, у неділю З лютого 1935 року, в залі "Сокола" у Станіславові о 2 годині мали відбутися змагання читальних хорів. Це мав бути перегляд досягнень у галузі хорового співу. До змагань було допущено 6 хорів, а саме: 1) мішаний хор читальні в Ляцьке-Шляхецькому — диригент Василь Іванилюк ; 2) чоловічий хор Підпечар ; 3) мішаний хор із Загвіздя; 4) мішаний хор з Микитинець; 5) мішаний хор з Павелчі (Павлівка — Л.І.); 6) мішаний хор із Підлужжя [104]. Хор із села Ляцьке-Шляхецького мав виконувати такі музичні твори: Шуберта "Колисанка", Ярославченка [ "Журавлі" та І. Недільського "Засіяло сонце" [105]. До складу оціночної комісії входили: композитор професор Іван Недільський, професор Ярослав Барнич та професор І. Смоленський [106]. Нам невідомо про результати цього конкурсу, але вже такий серйозний склад журі дає підстави здогадуватись, на якому високому рівні проводився цей конкурс і який рівень підготовки був його учасників.

Читальня "Просвіти"у селі Ляцьке-Шляхецьке проіснувала до 1939 року.

Читальня "Просвіти" на присілку Долішні городи (1932-1939 pp.)

Активна просвітницька робота проводилася і на присілку Долішні городи. Щоправда, читальня "Просвіти" тут була заснована значно пізніше. Спогади старожилів свідчать, що культурно-просвітницькою діяльністю тут почали займатися ще десь у 20-х роках. В цей час ще спеціального приміщення не було і тому збиралися спочатку в Гільтайчука Онуфрія, де ставили п'єси, читали книжки, співали. Згодом на одному із зібрань було вирішено заснувати свою читальню "Просвіти". Для будівництва читальні було закуплено землю у Криховецького Томаша. Кожен, хто належав до цього просвітницького гуртка повинен був посприяти будові читальні, приміщення якої розміщувалося там де тепер школа на Долішніх городах [107]. З архівних документів довідуємося, що читальню "Просвіти" на Долішніх городах було засновано 19 листопада 1932 року. Серед її засновників були:

Баран Василь Кучар Михайло Буник Іван Слободяк Яків Мисишин Григорій

Марухняк Степан Кукудяк Федір Гільтайчук Онофрій Батіг Іван

Погайдак Тимко [108].

Першим головою читальні було обрано Барана Василя, секретарем став Василь Мельник. Зразу після відкриття читальні було відкрито в тому самому приміщенні і магазин, де почав торгувати Мандрик Петро. 11 червня 1933 року відбулися збори читальні, на яких бібліотекар заявив, що за рік було придбано 61 книгу, 20 із яких добровільно пожертвували Михайло Мисишин, Василь Баран та Василь Мельник. На цьому засіданні було обрано новий склад:

Дозвіл на заснування читальні «Просвіти» на Долішніх городах

(1932 р.)

голова — Федір Кукудяк заступник — Василь Баран секретар — Василь Мельник касир — Осип Матковський бібліотекар — Михайло Мисишин.

До контрольної комісії ввійшли: Юрко Камінський, Іван Буник, Гринь Баран [109]. Про те, що тут були надзвичайно активні члени просвітницької роботи засвідчує той факт, що вже 25 жовтня 1934 року члени читальні з Долішніх городів просять прийняти їх до загонів Матірного товариства "Просвіта" у Львові. Серд них: Василь Баран, Юрко Камінський, Марія Оркуш, Петро Кукудяк, Михайло Мисишин, Іван Марухняк та Іван Буник [110]-


Амапюрськчй гурток читальні «Просвіти» на Долішніх городах.

У першому ряді сидять зліва направо: Іван Дженджеруха, Василь Баран, Петро Слободяк. У другому ряді стоять зліва направо Марія Оркуш (1), Ілько Бабінець 14), далі Марія Баран, Мандрик Петро, Параска Баран, Філька Матківська. У третьому ряді останні трос Юзик Матківський, Олекса Буник та Іван Рибак 11935 р.)

Про нове керівництво читальні знаходимо відомості на 1936 рік, коли на зборах 19 січня 1936 року було обрано: головою — Камінського Юрка заступником — Гільтайчука Онофрія секретарем — Данилець Марію скарбником — Кукудяка Петра бібліотекарем — Оркуш Марію

До контрольної комісії входили: Данилець Микола, Мандрик Петро і Кучар Михайло. На 1936 рук до цієї читальні належало 52 чоловіки [111]. Але з кожним роком кількість бажаючих залучитися до просвітницької роботи зростала. На 20 січня 1937 рік джерела фіксують, що читальня "Просвіти" на Долішніх городах нарахову-вала вже 98 чоловік [112].

Хочеться також наголосити і на активній діяльності аматорського драматичного гуртка, який був створений при читальні. Ідею створення аматорського гуртка запропонував Василь Мельник. Створений був цей гурток на зборах читальні 11 червня 1933 року. Головою аматорського гуртка став Юрко Камінський, адміністратором — Василь Баран [113]. Членами аматорського гуртка були Василь Мельник, Іван Дженджеруха, Слободяк Яків, Марія Оркуш, Ілько Бабінець, Марія Баран, Мандрик Петро, Параска Баран, Філька Матківська, Кукудяк Марія, Кукудяк Іван, Олекса Буник, Юзь Матківський, Іван Рибак та інші [114]. Особливо слід відзначити акторський хист Василя Мельника, який і надалі пов'язав своє життя зі сценою і став заслуженим артистом України. Молоді аматори ставили п'єси у своїй читальні, обмінювалися виступами з аматорами читальні "Просвіти", яка була в центрі села, виїздили з виставами в інші села, брали участь у конкурсах між аматорськими гуртками з інших читалень. Так 15 лютого 1935 року в приміщенні читальні "Просвіти" Чернієва драмгуртки сіл Чернієва, Опришівців, Хрипліна і Ляцьке-Шляхецьке II грали драму І. Тогобочного "Борці за мрії". Згодом, вже 14 квітня 1935 року, у Станіславові в залі "Сокола" театральні колективи приміських сіл грали по одній дії таких п'єс: Хриплин — "Свідки"; Опришівці — "Кам'яна душа"; Ляцьке-Шляхецьке II — "По ревізії"; Павелче — "Як ковбаса й чарка" [115]. На жаль, невідомо про результати цих конкурсів, але такі регулярні виступи драмгуртка з читальні Долішніх городів поза межами села свідчать про високу майстерність його членів. При читальні був створений і хор, яким керував Михайло Мисишин [116].

Отже, як бачимо, просвітницька робота в селі почала проводитися в селі дуже давно. Це дозволяє зробити висновок, що в селі жило багато людей, які усвідомлювали роль національного відродження для українського народу. Особливістю просвітницької роботи в селі була її розгалуженість, адже в селі було 3 читальні, що сприяло підвищенню рівня культури, освіти, національної свідомості мешканців села.


Липівський некрополь

Діди лежать, а над ними Могили синіють.
Та що з того, що високі?
Ніхто їх не знає, Ніхто щиро не заплаче, Ніхто не згадає.

Т. Шевченко.

Саме такими рядками характеризував великий український геній некрополь України. І дійсно, чи багато

людей сьогодні знають, де поховані їхні прародичі? Слід зауважити, що ця тема була й залишається найменш дослідженою в селі. Деякі відомості про сільський некрополь можна почерпнути зі спогадів старожилів. Найдавніший цвинтар у селі, довідуємося з уст старожилів, знаходився навколо церкви. Цвинтар тут був із початку XVIII — до початку XIX ст. Сюди на окраїну цвинтаря і була перенесена церква з лісу, де був монастир. Старожили повідомляють, що декілька могил із цього цвинтаря збереглося ще до 20-х років XX ст. і знаходилися там, де тепер міститься капличка на церковному подвір'ї [117]. В XIX ст. цвинтар у селі був, де й тепер, але тільки на тій половині, яка знаходиться ближче до центральної дороги. З цього цвинтаря до цього часу збереглося 2 могили. Перша — це надгробний пам'ятник Леону Йозефу Прусу Вісловському (1832-1882). На другій стороні пам'ятника зроблений напис, що це фундатор шляхецький у Ляцькім. Другою могилою, яка збереглася на цьому цвинтарі, є гробниця Луцьких, в якій поховані Антоніна Луцька (1858-1891) та Кароль Луцький (1840-1908). Судячи з цих могил, тут поховані люди шляхетного, багатого роду, на могилах яких зроблені дорогі на той час надгробні пам'ятники. Вже на початку XX ст. на окраїні цього цвинтаря Юстин Малецький

(найбільший землевласник у селі) збудував каплицю з родинним склепом. Зауважимо, що це унікальна каплиця, тип якої зустрічається нечасто навіть в області, що підтверджує думку про шляхетність і велике багатство цієї родини. Відомо, що в цьому родинному склепі поховані Юстин Малецький, його дружина Анна (Матіль-да) з дому Морзе, його син Мстислав. Також у 1936 році в каплиці був похований зять Юстина Малецького Євген (Антон) Василькевич [118]. Після 1939 року поховання у цьому склепі не здійснювалися.


Останні представники з цього шляхетного роду Мирослава Василькевич та Кирило Малецький не були поховані в цьому родинному склепі, а на цвинтарі [119].


З початку XX ст. на Прикарпатті була епідемія холери, в результаті якої померло багато людей. В цей час загинуло і багато жителів з села Ляцьке-Шляхецьке, яких, згідно зі спогадами старожилів, не хоронили на цвинтарі. Поховання

цих людей відбувалося в двох місцях: при в'їзді в село зі сторони села Братківці з правого боку під лісом (це урочище Вишники), а також — в урочищі Забереж (тепер перед урочищем Зруби). За свідченням старожилів, тут були червоні хрести. Цей цвинтар у селі так і називали "холєрський" [120].

Починаючи з останніх років XIX ст. і аж до 1939 року цвинтар у селі був з правого боку поряд із теперішнім. У селі називають цей цвинтар "старий". На 1907 рік знаходимо відомості, що в селі є трупарня [121] яка була аж до 1939 року і знаходилась при в’їзді на цвинтар з правого боку. Коли в селі хтось помер несподіваною смертю, його везли сюди і з'ясовували в міру можливості причину. Особливістю цього цвинтаря, як і попереднього, є те, що тут поховано багато представників української шляхти. Некрополь села Ляцьке-Шляхецьке зберіг могили таких українських родів, як Княгиницьких, Луцьких Голинських. На цьому цвинтарі зберігаються могили:

Іоана Яськевича (1846-1902) — один із засновників та перший голова читальні "Товариства ім. Михайла Качковського" з 1896 року.

Йосипа Нарольського (1859-1931) — приїжджий д0 родини Гладишевських, активний діяч читальні

"Просвіти", був її головою


очолював кооператив "Відродження", вів активну громадську роботу в селі, вів гурток садоводів. У 1890 році учителював у філіальній школі в селі Братківці.

З 1895 по 1900 вчителює в селі Іваниківка Богородчанського повіту. В 1901 р. - знову у селі Братківці, а в 1902 р. — знову вже в с. Іваниківка. На могилі, яка на сьогоднішній день в надзвичайно занедбаному стані, зроблено напис: "Тут спочиває Осип Нарольський ЕМ УНР усел шкіл 8 III 1859- 10 II 1931 В.Й.П."

Вже починаючи з 1939 року, поховання почали здійснювати в селі, на місці теперішнього цвинтаря, але остаточно поховання тут почалися аж з другої половини 40-х pp. Під цей цвинтар Княгиницький Кароль дав землю зі сторони "Воронського кута" внаслідок чого ще й сьогодні можна почути від жителів села, що цвинтар


знаходиться на "Корольковій конюшині". Але багато людей хоронили ще і на старому цвинтарі.

На цьому цвинтарі поховано багато вояків УПА, які віддали своє життя за волю України. Серед них в основному ті, які загинули на території села.

Тут похований і Буждиган Іван Васильович (1893 — 1989) — закінчив Станіславівську гімназію (1914), навчався у Празькому університеті на природничому і філософському факультетах (1921 — 1926 pp.) У 1926 році став доктором філософії. Учителював на Закарпатті, викладав у торговельній школі міста Станіславова. З 1944 по 1957 роки працював у Липівській школі.

На сьогоднішній день некрополь села Липівки потребує упорядкування. Багато могил, особливо на старому цвинтарі, знаходяться в надзвичайно занедбаному стані. Жителі села мали б прийти до могил своїх предків, впорядкувати їх і таким чином вшанувати пам'ять про своїх родичів.

Пам'ятні хрести в селі

"У ньому було життя, а життя було світлом людей"

(ІВ. 1,4)

Хрест, як символ християнства, завжди мав і має надзвичайно важливе значення для кожної віруючої людини. З давніх-давен селяни кожну історичну подію намагалися увіковічнити в пам'яті свого народу. На честь цього закладалися хрести, фігури, які засвідчували чи то якусь подію, чи святість місця, де вони стоять. Багато селян ставили хрести на своїх полях, як оберіг від неврожаю, природних стихій. В селі Липівка до цього часу збереглося багато пам'ятних хрестів, які з різних причин були поставлені у всіх куточках села.


Хресні поставлений Іоапом Сконоропським у 1910 році на сносму полі. Стояв неподалік нової школи з лівої сторони. Сьогодні стоїть на церковному подвір'ї.

Хрест, який стояв на місці де в 1936 році розпочали будівництво церкви. В радянський час перенесений на церковне подвір'я, де стоїть і тепер.


Могила полеглим :ш полю України (освячена З листопада І9ІІ7 р.)